Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Афанасій Фет (1820-1892)- представник „чистого мистецтва” в російській поезії. „Я прийшов до тебе, мила..”, „Шепіт..ніжний звук зітхання”

АФАНАСІЙ ФЕТ (ШЕНШИН)
(1820—1892)
Вічність я бачу крізь роки і хвилі І сонце світів пізнаю променисте.
Афанасій Фет
 
«КРАСА ВПЛИВАЄ НАВІТЬ НА ТИХ, ХТО її НЕ УСВІДОМЛЮЄ»
Як і Федір Тютчев, Афанасій Фет у мистецтві -- типовий лірик: обидва не писали ні художньої прози, ні великих ліро-епічних поем. Як і в Тютчева, у Фета-Шеншина були особливі біографічні причини для того, щоб його голос у літературі був не схожий на звичні голоси «романтиків» та «реалістів». Літературознавці часто ставлять цих двох поетів поряд, адже обох важко зарахувати до того чи того літературного напряму. Нарешті, так само, як і Тютчеву, Фету судилося довге поетичне життя — хоч були у ньому й довгі перерви, коли роки або й десятиліття виявлялися поетично безплідними...
На цьому «схожість» Фета і Тютчева закінчується. І поетами, і людьми вони були абсолютно різними, навіть мало знайомими між собою. А наявність у російській поезії другої половини XIX століття ніжних ліриків, які «не вписувалися» в тогочасні уявлення про сутність та завдання поезії, — явище об'єктивне, не залежне від волі ні самих поетів, ні їхніх критиків. Це явище досліджують численні фахівці та прихильники поезії.
До речі, Афанасій Фет був переконаний, що взагалі всім людям слід хоча б іноді замислюватися над існуванням у світі «чистої краси». У статті «Про поезії Тютчева» Фет писав: «Краса розлита по всьому світу і, як усі дари природи, впливає навіть на тих, хто її не усвідомлює, так само, як повітрям дихає і той, хто, може, й не підозрює про його існування».
Проблема лише в тому, що інколи той, хто не підозрює про існування повітря, починає його псувати, заважаючи нормально дихати не тільки людям, а й собі. Так само буває й з красою...

 
ФЕТЧИШЕНШИН?
Афанасій Фет — поет з яскраво вираженою російською свідомістю — був чистокровним німцем.
Його батько, Йоганн-Петер-Карл-Вільгельм Фьот, мешканець Дармштадта, був п'яницею і бив свою вагітну дружину Шарлотту. Російський поміщик Афанасій Шеншин, перебуваючи в той час у Дармштадті на відпочинку й лікуванні, закохався у Шарлотту й забрав із собою в Росію. Шеншин одружився із Шарлоттою, а коли вона народила сина, дав ііому своє прізвище та ім'я. Сталося це наприкінці жовтня чи в листопаді 1820 року в селищі Новосьолки на Орловщині.
Однак феодальна Росія суворо оберігала чистокровне вище дворянство від зазіхань випадкових осіб. Хтось доніс на Афа-насія Шеншина-старшого, що він незаконно записав «німецьку» дитину своєї дружини спадковим дворянином.
На той час Афанасію Шеншину-молодшому вже йшов п'ятнадцятий рік, він навчався у приватному пансіоні. Можете собі уявити реакцію однокласників з приводу того, що їхньому товаришеві раптом змінили прізвище, та ще й на таке дивне -Фет! З того часу майбутній поет на все життя зненавидів це коротке прізвище і вирішив будь-що повернути собі дворянські привілеї.
Тогочасні підлітки захоплювалися поезією, яка тоді в Росії переживала свій «золотий вік». Навіть ті, кому не давалася жодна рима, мріяли про славу «нового Пушкіна». Юний Афанасій Фет був винятком серед однолітків. Він не мріяв про славу поета. Його мрія була сувора й запекла: повернути собі дворянство, з ненависного Фета знову стати Шеншиним. А це у феодально-бюрократичній Росії було набагато складніше, ніж стати знаменитим поетом...

«ЩО СПІВАТИМУ — НЕ ЗНАЮ...»
Проте наприкінці 30-х та на початку 40-х років XIX століття поетичний дар юнакові вже не вдалося стримувати. До того ж коли цей юнак — студент Московського університету. Та ще ті коли його найближчий друг-однокурсник Аполлон Григо-р'єв, майбутній поет і критик, теоретик «чистого мистецтва». Саме Григор'єв ретельно зібрав, переписав та відредагував миттєві плоди натхнення свого друга, який сам не бажав цим займатися. Так склалася перша поетична збірка Фета «Ліричний пантеон», іцо вийшла друком 1840 року (одночасно з першою — і останньою прижиттєвою збіркою Лєрмонтова).
Могутній поетичний геній — ось чим був ліричний дар Фета. Він не прагнув бути поетом — пісня сама лилася з його грудей.
Ще менше він ставив свою поезію «на службу» тій чи іншій «ідеї» — і цим він, сам того не усвідомлюючи, утверджував ідею самодостатності поетичного слова.

У Жуковського, Пушкіна, Баратинського, Тютчева ця ідея час від часу заявляла про себе, проте у попередників та сучасників Фета вона ще не стала абсолютом, радше залишаючись поетичною декларацією. Фет якраз не декларував ідею самодостатності поезії: про це робить висновок читач його віршів. Адже єдине, що цікавило поета в навколишньому світі, єдине, яро що він хотів би розказати — це природа та природні реакції чутливої душі на зміни довкілля.
Лірична розповідь молодого поета напрочуд проста, у ній немає зайвих «красивостей». Фет, як це не дивно, дуже скупий на епітети, метафори: якщо вже він вдається до тропів, то кожен з них повноцінно працює на створення образного світобачення — наприклад, у поезії <<Я прийшов до тебе, мила...», написаній не пізніше 1843 року (тропи, досить точно відтворені перекладачем, виділяємо курсивом):
Я прийшов до тебе, мила, Розказать, що сонце встало, Що його живуща сила В листі променем заграла, — І у лісі щохвилини Кожна брунька оживає, І лунає спів пташиний, І нове життя буяє...
(Переклад М .Вороного)

Навіть кохання у ранній ліриці Фета перебуває у повній гармонії з природою, позбавлене драм і трагедій... Через сорок років Афанасій Фет, усе пізнавши й переживши, усе ж закликає читача, та й самого себе знову вчитися в природи, яка без стогонів переживає сувору зиму — наприклад, у написаному 1883 року вірші «Учись у них — у дуба, у берези...»:
За серце хай хапає холод лютий; Вони стоять, мовчать; мовчи і ти! (Переклад В. Звиняцьковського)
Сповнена чистих почуттів, мрій і надій молодість ще не знає того лютого холоду життя, тож юнак трохи наївно продовжує свою розповідь коханій:
... Що до тебе з тим же палом Б'ється серце, ллється мова, Що душа, пойнята шалом, Вся тобі служить готова, Що на мене повіває Щастя, радість відусюди...
178
 
Що співатиму — не знаю, Але співів — повні груди!
(Переклад М. Вороного)
Іноді цей ідеальний світ молодості й кохання порушують тривожні почуття — передвісники майбутньої біди, наприклад, у написаному 1843 року вірші «Встала хмарка пилу...»
Встала хмарка пилу Там, де небосхил... Кінний то чи піший — Закриває пил... Бачу, вершник лине На баскім коні... Друже мій далекий, Вість подай мені!
(Переклад М. Рильського)

СОЛОВ'ЇНІ НОЧІ УКРАЇНСЬКІ...
Перші спроби молодого поета високо поцінували Гоголь і Бєлінський. Проте сам Фет не надавав їм особливого значення, продовжуючи дбати передусім не про літературний, а про суспільний статус.
Він пішов на військову службу, сподіваючись разом з офіцерським чином отримати вимріяний дворянський титул. Однак доля ніби сміялася з Фета. Щойно він став офіцером, як цар підписав указ, згідно з яким молодші офіцерські чини позбавлялися права отримати дворянський титул, цей привілей надавався військовослужбовцям у ранзі, не нижчому за майора.
Ця звістка спіткала Фета в степах України, у Херсонській губернії, де він упродовж восьми років служив у драгунському полку. Закохуючись у прекрасних мешканок Херсонщини, час від часу писав поезії, які увійшли до його другої збірки — «Вірші» (1850), а згодом — до скарбниці світової любовної лірики. Ця книга отримала позитивні відгуки фахівців у Москві та Петербурзі. І лише товаришам по службі, більшість з яких теж писала вірші, важко було второпати, що грубуватий, кремезний офіцер з дивним прізвищем — ніжний лірик. Дехто позаочі називав його «дубовим класиком».
Однак Фет мало зважав на те, як його сприймають в офіцерському товаристві, як і взагалі мало переймався військовими проблемами, твердо знаючи, що, незалежно від службової ретельності, до майора він може дослужитися лише років через п'ятнадцять. А поки що слід мовчки «тягнути лямку»... А душа Фета, як засвідчує його лірика, була зайнята іншим.
У поезіях того часу і аж до смерті 21 листопада 1892 року поет у різних ракурсах творив трагічний образ жінки, яку кохав. Вона передчасно померла, залишивши у серці коханого  почуття непоправної втрати і провини... Навіть у спогадах, написаних в останній рік життя, Фет не відкриває імені «високої стрункої брюнетки з розкішним чорним волоссям».
її звали Марія Лазич, як пізніше встановили біографи Фета. Знайомство поета з Марією відбулося влітку 1848 року. Вона походила із сербських дворян, яким російський цар віддав землі на півдні України. Марії було двадцять чотири роки, коли вона познайомилася з Фетом, чиї вірші добре знала й любила, тож захоплена дівчина полинула до свого кумира, як метелик на вогонь. Спалахнуло взаємне кохання, яке зігрівало їхні душі упродовж двох років, а згоріло — буквально: Марія загинула у власному домі під час пожежі. Свої почуття після трагедії, що відібрала кохану, Фет висловив у вірші «Даремно», написаному наприкінці 1850 року:
Розлука!
Людськая душа нелюдську переносила муку!
Лиш натяк на неї — ось все, що під силу для звука.
І, мов божевільний, стоїш, не здолавши розпуку.
Розлука!
(Переклад В.Звиняцьковського)

А ось остання з поезій про щасливе кохання, написана влітку 1850 року, — «Шепіт... Ніжний звук зітхання...»
Шепіт... Ніжний звук зітхання...
Солов'їний спів...
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв.
Ночі блиск... Тремтіння тіней...
Тіні без кінця...
Ненастанні, дивні зміни
Милого лиця...
У хмаринках  - пурпур рози,
Відблиск янтаря...
І цілунків пал, і сльози,
І зоря,зоря!
(Переклад М. Рильського)

Якщо у світовій літературі шукати аналог цій ліричній перлині, то ним виявиться фаустівська «зупинена мить». Фет мав цю фаустівську владу над миттю, навіть над мовою, яка, здається, також завмерла у вірші. Мало знайдеться у світі віршів, написаних лише підметами, без присудків!.. Поетові справді не потрібно дієслів, бо герої його вірша — Він, Вона та Природа — не діють (хоч насправді діють — шепочуть, зітхають, слухають солов'їний спів і жеботіння струмка, цілуються і плачуть), оскільки не дія, а її миттєве переживання, що саме таким, незмінним, залишиться у пам'яті, є предметом фетівсь-кого поетичного зображення.
У царині поезії Фет відкриває емоційний парадокс: ми живемо теперішнім, пов'язуємо надії з майбутнім, проте глибоко переживати здатні лише минуле. Однак філософське осмислення цього парадоксу Фет-митець залишає на майбутнє, бо Фету-людині треба було виживати, вперто йти до здійснення мрії, що від розпачу перетворилася майже на манію.
 

Зарубіжна література 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Повний перелік тем з зарубіжної літератури по класам, календарний план по всім предметам згідно шкільної програми, курси та завдання для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.