Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


В. Скотт «Айвенго». Зображення в романі боротьби англосаксів з норманами

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 7 клас>>Зарубіжна література: В. Скотт «Айвенго». Зображення в романі боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. і уособиць норманів.

Айвенго
(Уривки)

РОЗДІЛ І
У тій мальовничій окрузі веселої Англії, що її зрошує річка Дон, у давнину розкидались великі ліси, що вкривали більшу частину узгір'їв та долин, які лежать між Шеффілдом і прегарним містечком Донкастером. Рештки цих лісів іще можна бачити біля гордих замків Вентворта й Вонкліф-парку та довкола міста Ротерема. Тут у прадавні часи жив легендарний Вонтлійський дракон; тут відбулось багато найзапекліших боїв під час міжусобної війни Білої та Червоної троянд  і тут-таки в давнину збирались ватаги відважних розбійників, чиї подвиги так оспівані в народних піснях.


Отака головна арена змальованих подій, а точаться вони в часи під кінець правління Річарда І , коли його повернення з тривалого полону видавалось його підданцям, до цілковитого розпачу вимученим сваволею гнобителів-вельмож, подією жаданою, але вже неймовірною. А вельможі, чия сваволя перейшла всяку міру за правління короля Стефана, були трохи вгамовані обачливим королем Генріхом II, що таки змусив їх коритися своїй владі, але тепер розбуялися так, що далі нікуди. Зневажаючи безсилі спроби Державної ради Англії приборкати їх, укріплюючи свої замки, навербовуючи собі чимраз більше прибічників, обертаючи всіх у околиці на своїх васалів, усі барони намагалися за будь-яку ціну збити кожен собі таке військо, щоб стати могутньою постаттю в уже вочевидь недалеких державних переворотах.


Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом породило ще одну обставину, яка зробила ще тяжчою тиранію вельмож та страждання нижчих верств людності. Чотирьох поколінь вистачило, аби змішати ворожу кров норманів та англосаксів чи об'єднати спільною мовою і обопільним інтересом двоє ворожих племен, одне з яких уже відчувало захват перемоги, а друге стогнало під гнітом наслідків поразки. Битва під Гастінгсом віддала всю владу в руки норманських баронів, що, як засвідчували наші літописці, користувалися нею аж ніяк не помірковано. Вся порода саксонських^Гладарів та вельмож була винищена або позбавлена права на спадщину — за небагатьма винятками чи й без них; і небагато було таких, хто ще володів землею в краю своїх батьків, навіть серед менших чи й зовсім дрібних землевласників. А королі весь час намагалися будь-якими заходами, законними чи незаконними, підірвати сили тієї частини людності, котру слушно вважали найнепримиреннішою у своїй природженій ненависті до переможців. Усі королі норманської крові виявляли відверту прихильність до своїх одноплемінців-підданих; на карки уярмленого корінного люду, аби ще обтяжити феодальні закони, що згинали його, накладено мисливські закони, та й ще багато інших, так само невідомих доти м'якшому й вільнішому духові саксонського державного устрою. При дворі й у замках найзначніших магнатів, де наслідували придворну пишноту й вишуканість, уживали тільки франконорманської мови; тією ж мовою провадилося все судочинство.


Стефан — англійський король (1135-1154). Вів тривалу боротьбу за владу.

Генріх II Плантагенет —англійський король (1154-1189). Здійснив ряд реформ з метою зміцнення королівської влади і обмеження феодальних чвар.

Норманський герцог Вільгельм — перший англійський король із середовища завойовників-норманів, мав прізвисько Вільгельм Завойовник. Роки правління — 1066-1087. Його армія у 1066 р. розбила англосаксонське військо короля Гарольда під Гастінгсом, і від того часу в Англії встановилося панування норманів.


Одне слово, французька мова була мовою почестей, лицарства і навіть правосуддя, тоді як куди мужнішу й виразисту англосаксонську полишено селянам та челяді, що іншої мови й не знали. І все ж необхідність спілкування між володарями земель і тими пригнобленими нижчими створіннями, що ті землі обробляли, призвела до поступового витворення говірки мішаної, проміжної між французькою й англосаксонською, якою перші могли порозумітися з другими; а далі з неї помалу сформувалась наша сучасна англійська мова, в якій так щасливо злилися мова переможців з мовою переможених і яка відтоді надзвичайно збагатилася запозиченнями з класичних мов і з мов народів Південної Європи...


Я визнав за необхідне спочатку змалювати цей стан речей, аби нагадати про нього читачам і підкреслити, що, хоч життя англосаксів як окремого народу після правління Вільгельма II  не позначене якимись визначними подіями на взірець війн чи повстань, усе ж великі національні відмінності між ними й завойовниками, спогади про те, ким вони були колись, і думки про те, до чого докотились тепер, не вмирали аж до часів Едварда III і вони не давали гоїтись ранам, яких завдало завоювання, й затиратися тій межі, що розділяла нащадків переможців-норманів і подоланих саксів...


Сонце сідало за однією з порослих буйною травою галявин у тому лісі, що ми згадували на початку цього розділу...
Цей краєвид оживляли дві людські постаті; з їхнього одягу та всього вигляду видно було, що вони належали до простолюдців, які населяли тоді лісистий Західний округ Йоркширу. Старший із двох мав похмуре, аж люте обличчя. Одежа на ньому була якнайпростіша: вузька куртка з рукавами, пошита з вичиненої шкіри якоїсь тварини хуюм наверх, але те хутро вже так витерлося, що по залишках його годі було добрати, з якої саме тварини його знято... Ми не згадали тільки однієї частини його убрання, такої прикметної, що про неї не молена змовчати: бронзове кільце, схоже на собачий нашийник, було злютоване на шиї наглухо, в поперечнику таке, щоб не заважало дихати, але й не скидалося з голови, доки його не розпиляно. На цьому дивовижному комірі був вирізьблений саксонськими літерами напис: «Гурт, син Беовульфа, природжений раб Седріка з Ротервуда».


Поряд свинопаса (бо саме така була Гуртова робота) на одному з повалених друїдських каменів сидів чоловік років на десять молодший, в одежі такого самого крою, але химерній на вигляд і видимо дорожчій. Куртка пофарбована в яскраво-пурпуровий колір і розмальована чудернацьким строкатим візерунком.


Вільгельм II Рудий —англійський король (1087-1100), правління якого відзначалось жорстокістю.
Едвард III — англійський король (1327-1377), в роки правління якого розпочалася Столітня війна.

Друїди — жерці у стародавніх кельтів.


Поверх куртки був накинутий куций — до половини стегна — плащик із малинового сукна, вже досить засмальцьований, підбитий ясно-жовтим, такий широкий, що його можна було перекинути з одного плеча на друге або вгорнутись у нього всьому. На зап'ястках чоловік мав тонкі срібні обручки, і нашийник теж був срібний, з написом: «Вамба, син Недотепи, раб Седріка з Ротервуда. Взутий він був у такі самі постоли, як і його товариш, але замість шкіряних стьожок на литках мав щось ніби краги — одну червону, а другу жовту. Була в нього й шапка, обвішана дзвіночками, такими завбільшки, як ті, що їх чіпляють соколам; дзвіночки дзеленчали, коли він повертав голову праворуч чи ліворуч; а що він рідко лишався бодай хвильку спокійний, то дзенькіт, можна сказати, не втихав...


Виразом обличчя й поводженням ці двоє людей різнились не менше, ніж убранням. Вигляд у Гурта був невеселий і понурий; опущений в землю погляд виказував глибоку пригніченість, яку можна б узяти за байдужість, коли б у почервонілих очах не зблискував інколи вогонь, який засвідчував, що під виразом хмурної покори таїться свідомість кривди й воля до опору. Зате у вигляді Вамби, як то звичайно буває з блазнями, переважали неуважлива цікавість, непосидюща рухливість і нетерплячка поряд із цілковитою вдоволеністю своїм становищем і тим враженням, яке він справляв на людей. Розмовляли ці двоє по-англосаксонському — тією мовою, що нещц як ми вже згадували, говорили в Англії всі нижчі верстви людності, опріч воїнів-норманів та челяді великих феодальних магнатів. Сьогоднішній читач небагато зрозумів би з їхньої розмови, якби ми відтворили її тут, а тому подаємо її в перекладі.
—    Ну, як називаються оті чотириногі рохкала? — спитав Вамба.
—    Та «свайн», йолопе, свиня, — відказав свинопас. — Кожен дурень це знає.
—    Так, «свайн» — це саксонське слово, — потвердив блазень. — Але як ти назвеш свиню, коли її зарізано, оббіловано, розрубано на четвертини й підвішено за ноги, ніби зрадника?
—    «Порк», тобто свинина, — відповів свинопас.
—    Дуже радий, що й це кожен дурень знає, — сказав Вамба, — а «порк» — це, по-моєму, франко-норманське слово. Тож поки ця худобина живе і її доглядає саксонський раб, вона має саксонське ім'я, але стає норманкою й починає зватися «порк», тільки-но її понесуть до замку, де бенкетують вельможі. Що ти про це гадаєш, друже Гурте, га?
—    Що це щирісінька правда, друже Вамбо...

РОЗДІЛ III
У величезній, але низькій залі на довгому дубовому столі з ледве обструганих, неналощених дубових дощок уже стояла наготована для Седріка Сакса вечеря.
Вся обстава будинку відзначалася суворою простотою саксонських часів, яку ревниво підтримував Седрік. Підлога була із щільно втоптаної, затверділої глини з вапном — таку й досі можна натрапити в наших коморах. З одного боку, десь на чверть довжини зали, та долівка була трохи, на одну приступку, підвищена, і ця площина, що звалась помістком, була призначена для членів родини та для най-значніших гостей. Упоперек помістка стояв стіл, застелений дорогою червоною скатеркою, а від його середини через нижчу частину зали тягся другий, довший і нижчий, стіл, за яким їли челядь і простіші гості. Обидва столи, що утворювали літеру Т, нагадували старовинні обідні столи подібної форми, які й тепер іще можна бачити в старих коледжах Оксфорда й Кембриджа. Вздовж головного столу на помістку стояли масивні стільці та крісла з різьбленого дуба.


Проти середини верхнього столу стояли два трохи вищі крісла для господаря й господині. На одному з тих крісел тепер сидів, нетерпе-ливлячись, сам Седрік Сакс. Хоча він був усього лише таном — або, як казали нормани, Франкліном, — одначе загайка з вечерею роздратувала його не менше, ніж будь-якого олдермена — чи стародавнього, чи й новітнього.
Так, із Седрікового обличчя видно було, що він чоловік прямої, але запальної й нетерпеливої вдачі. Зріст він мав не вищий від середнього, але був широкоплечий, довгорукий, м'язистий, як людина, звикла терпіти втому з трудів війни чи полювання; обличчя широке, з великими синіми очима, риси відкриті, щирі, зуби білі, гарна форма голови, добродушний вираз, що так часто сполучається з запальністю й гнівливістю. В очах видно було гордість і ревнивість — адже його життя минуло в обороні прав, постійно загрожуваних, і саме Седріко-ве становище постійно тримало в напрузі його бистру, завзяту й рішучу натуру. Русяве волосся, розчесане посередині на проділ, спадало аж на плечі; сивина в ньому ледве видніла, хоча Седрікові було вже під шістдесят.


Комір і рукава його зеленого каптана мали облямівку з сірого хутра, що звалось «мінівер» і цінувалося нижче за горностая, а виробляли його, як тепер гадають, із шкурок сірої вивірки. Цей каптан був надітий поверх облиплого темно-червоного камзола й незастебнений; на ногах — куці, теж червоні, штани, що не прикривали й колін. Узутий був Седрік у такі самі постоли, як на селянах, тільки з тоншої шкіри й стягнені спереду золотими пряжками. На зап'ястках мав золоті обручки, круг шиї — широку оздобу з того ж таки коштовного металу; стан його охоплював пояс, багато саджений самоцвітами; а з пояса звисав уздовж стегна короткий двосічний гострокінчастий меч. За спиною в нього висіли довгий плащ із червоного сукна, підбитий хутром, і така сама шапка, розкішно гаптована: звичайне вихідне вбрання багатого землевласника.


Поставивши на місце списа, він сів у крісло, понурив очі й поринув у невеселі думки.
Раптом Седріка збудив із задуми звук рога, на який відповіли оглушливим гавкотом усі собаки в залі та й ще два чи три десятки по всій садибі.
—    До брами, хлопці! — квапливо наказав челяді Седрік, тільки-но ґвалт притих бодай настільки, щоб слуги змогли розчути його голос. — Підіть гляньте, яку новину сповіщає цей ріг: мабуть, знову на мій маєток учинено розбійницький наїзд.
Менш як за три хвилини один з охоронців вернувся й ознайомив, що пріор Еймер із Жорво та чесний лицар Бріан де Буагільбер, командир звитяжного й шанованого ордену храмівників, з невеликим почтом просять гостинності й притулку на ніч, їдучи на турнір, що має відбутись поблизу Ашбі-де-ла-Зуша післязавтра.
—    Еймер! Пріор Еймер! Бріан де Буагільбер!.. — пробурмотів Седрік. — Обидва — нормани... Та чи нормани, чи сакси, а ротер-вудська гостинність має бути дотримана: коли вони вже захотіли тут заночувати, то ласкаво просимо. Звичайно, я б волів, щоб вони їхали собі далі. Та не годиться ремствувати через чийсь там нічліг чи вечерю. Та й принаймні як гості нормани, певне, поведуться не так зухвало. Іди, Гундеберте, — додав він, звертаючись до свого ніби доморяд-ника, що стояв позад нього з білим жезлом у руці, — візьми шістьох слуг і запровадь тих чужинців до спалень для гостей. Потім подбаєш про їхніх коней і мулів, та гляди, щоб і почтові їхньому не брЖсувало нічого. Дай їм перемінити одежу, якщо потрібно, і каміни розпали, і налий води помитись, і вина та пива. І скажи їм, Гундеберте, що Седрік сам би вийшов до них, але він колись склав обітницю ніколи не ступати більше трьох кроків від помістка, зустрічаючи тих, хто не має в своїх жилах крові саксонських королів. Ну, йди вже, та гляди, щоб про них подбали як слід; хай не хваляться потім, що саксонський неотеса показав їм водночас і своє вбозтво, і свою скнарість.

РОЗДІЛ IV
Пріор Еймер скористався з нагоди, аби змінити дорожнє вбрання на інше...
Вигляд лицаря-храмівника змінився також; і його вбрання, хоча й не так щедро оздоблене, було не менш багате, а вся подоба куди більш владна, ніж у його супутника.
За цими двома достойниками ввійшли їхні слуги, а вже на більшій відстані за ними — провідник, у чиєму вигляді ніщо не привертало уваги, крім звичайного прочанського одягу. З голови до ніг він був  угорнений у плащ із цупкої чорної тканини,
схожий на нинішні гусарські плащі з такими самими звислими крильцями замість рукавів. Він скромно ввійшов позаду всіх і, побачивши, що за нижчим поздовжнім столом ледве поміщається челядь самого Седріка та гостей, відійшов великого каміна й сів там на лавці обік нього,  майже під камінним ковпаком.

Седрік, зустрічаючи гостей, підвівся з гостинним і сповненим гідності виразом і, спустившися з помістка, чи то підвищеної частини зали, ступив назустріч їм три кроки й зупинився, дожидаючи, поки вони підійдуть.
—    Мені дуже шкода, велебний отче, — мовив він до абата, — що моя обітниця не дозволяє мені ступити по цій підлозі оселі моїх батьків навіть для того, щоб привітати таких гостей, як ви і цей звитяжний лицар Святого Храму. Але мій доморядник уже пояснив вам причину моєї начебто неґречності. Дозвольте ж просити вас ще про одне: вибачте, що я говоритиму з вами своєю рідною мовою і що вам доведеться відповідати нею ж таки, коли знаєте її; а коли ні, то я розумію норманську достатньо, аби вловлювати, що ви скажете.
—    Обітниць, — відповів абат, — треба дотримувати, достойний Франкліне, чи, дозвольте краще сказати, достойний тане, хоча цей титул уже забувається. Що ж до мови, то я залюбки розмовлятиму тією, котрою говорила моя глибоко шанована бабуся...
Коли пріор скінчив свою примирливу тираду, його товариш промовив коротко й з притиском:
- Я завжди говорю французькою — мовою короля Річарда і його вельмож, але розумію англійську достатньо, аби спілкуватися з питомими жителями цього краю.
Седрік кинув на нього один з тих гострих, нетерплячих поглядів, які майже завжди викликало в нього порівнювання двох народів-суперників, але, пригадавши обов'язок гостинності, стримав дальші вдяви обурення і рухом руки запросив гостей сісти на крісла, трохи нижчі за його власне, але поставлені поруч, і дав знак подавати вечерю на стіл.
Коли вже мали заходитися коло їжі, доморядник раптом підняв свого жезла й гучно оголосив:
—    Даруйте! Місце для леді Ровени!
Позаду бенкетного столу, у верхньому кінці зали, розчахнулися двері, і до зали ввійшла Ровена в супроводі чотирьох служниць.
Седрік, хоча й здивований, а можливо, й не дуже задоволений тим, що його небога з такої нагоди вийшла до гостей, заквапився їй назустріч, аби згідно з етикетом шанобливо й церемонно провести її до крісла по праву руку від себе, призначеного для господині дому. Всі підвелись, ушановуючи її, а вона відповіла на цей вияв чемності безмовним жестом привітання й граційно пройшла до свого місця за столом...


Ровена мала прегарну жіночну фігуру й була висока, але не аж така висока, щоб це впадало в очі. Лице вона мала біле-пребіле, проте довершена форма голови і шляхетні риси обличчя не допускали до думки про безбарвність, часом поєднану з вродою занадто білолицих блондинок. Ясні блакитні очі під витончено вигнутими темними бровами, що надавали виразистості чолу, були неначе спроможні й запалювати, і власкавлювати, і наказувати, і благати. Хоча до такого обличчя більше пасував лагідний вираз, та в цю хвилину свідомість природженої вищості та вияви загальної пошани додавали молодій саксонці величавості, яка ще підкреслювала дароване їй природою. Пишні світло-русяві коси, як видно хвилясті від природи, були ще й зі смаком завиті в чарівні кучерики. Оздоблені самоцвітиками, вони не були заплетені: так було тоді заведено у жінок шляхетного походження, вільнонароджених. На шиї вона мала золотий ланцюжок із невеличкою золотою ж таки ладанкою. На оголених руках блищали браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води накинена була ще одна, простора, довга, аж до землі, з дуже широкими рукавами, що ледь прикривали лікті. Ця друга сукня з тонкої-претонкої вовни була малиново-червона. До її коміра був пришитий перетканий золотом шовковий серпанок, який можна було до своєї вподоби накидати або іспанським маніром на обличчя й викот сукні, або на плечі.


Помітивши, що звернені на неї очі лицаря-храмівника загорілись у своїх темних западинах, мов жарини, Ровена гордо прикрила тим серпанком обличчя на знак того, що такий пильний і зухвалий погляд неприємний їй.
Седрік помітив і той рух, і його причину.
—    Пане храмівнику, — сказав він, — щоки наших саксонських дівчат так мало бачили сонце, що не можуть витримати пильного погляду хрестоносця.
—    Коли я завдав урази, — відказав сер Бріан, — то прошу вас пробачити мені, тобто прошу пробачення у леді Ровени, бо ще більше впокоритись я не можу.
Враз цю розмову перебив, увійшовши, воротарів посланець, який і доповів, що коло брами ще якийсь мандрівець просить нічлігу.
—    Впустіть його, хоч би хто він був, — наказав Седрік.

Розділи V—VI
[Останнім мандрівником, який попросив дозволу на нічліг у маєтку Седріка, був єврей Ісак з Йорку. Пріор Еймер і лицар Бріан де Буагільбер висловили невдоволення присутністю єврея в їхньому товаристві, і навіть зі слуг ніхто не посунувся, щоб звільнити для нього місце за обіднім столом. Тільки Айвенго, який потрапив до замку Седріка під виглядом паломника, змилосердився над Ісаком і запросив його сісти біля каміна, а сам наблизився до Седріка та його гостей і взяв участь у бесіді про події в Палестині. Він спростував неправдиві висловлювання Буагільбера про воїнів англійського короля й лицаря Айвенго і від імені останнього прийняв виклик битися на турнірі. Для ночівлі «паломникові» відвели місце у комірчині, де вже спав Ісак. Уранці Айвенго порадив євреєві скоріше тікати з маєтку Седріка, бо він випадково почув, як Буагільбер наказав слугам схопити Ісака, коли той вийде з маєтку. Айвенго вирішив супроводити Ісака, і вони разом дісталися до передмістя Шеффільда. Ісак, вдячний за допомогу, направив Айвенго до свого родича, щоб той дав йому коня і лицарський обладунок для участі в турнірі.]

РОЗДІЛ VII
Становище англійського народу було в ті часи досить тяжке. Короля Річарда не було в країні, він попав у полон до підступного й жорстокого герцога Австрійського. Не знали навіть, де його тримають як в'язня, і про його долю майже нічого не знала більшість його підданих, що зазнавала тим часом тяжкого гноблення.
Принц Джон у спілці а Філіппом Французьким — смертельним ворогом Річарда Левове Серце — використовував увесь свій вплив на герцога Австрійського, щоб подовжити ув'язнення свого брата Річарда, який свого часу виявляв йому стільки ласки. Тим часом він призбирував собі чим більше прихильників у королівстві, аби в разі Річардової смерті відібрати трон у законного спадкоємця, герцога Артура Бретонського, сина Джонового старшого брата — Джефрі Плантагенета.
Ще однією причиною скрути й тривоги в народі було те, що безліч простолюду, доведена до розпачу гнітом феодального магнатства та нещадністю законів про охорону лісів, збилася у великі ватаги й захазяйнувала в лісах та на пустищах, нітрохи не боячись місцевої влади й судів. І самі магнати, осівши в укріплених замках і поводячись у своїх володіннях як дрібні самодержці, теж стали поводирями ватаг, майже так само беззаконних і здирницьких, як справжні розбійники. Аби утримувати ці ватаги та жити в розкошах і пишноті, як їх спонукала їхня гордість, шляхтичі позичали в євреїв гроші на грабіжницький процент, і це, наче ракові пухлини, що їх годі вилікувати, з'їдало їхні маєтки, якщо тільки їм не траплялося нагоди визволитись від позикодавця, вдавшись до якогось неподобного насильства.


Під гнітом стількох тягарів, спричинених таким нещасливим станом справ, народ Англії вже страждав тяжко й мав усі підстави чекати в майбутньому ще жахливіших страждань.
І все ж серед цього нагромадження лих як убогі, так і багаті, як простолюд, так і шляхетні дожидали турніру, цього найпишнішого видовища тих часів, із такою нетерплячкою, як напівголодний мадридець, у якого не лишилося й півреала на харчі для родини, дожидає кориди. Ні обов'язки, ні недуги не могли втримати й молодого, й старого від такої вистави. «Збройна забава», як тоді казали, що мала відбутись у Ашбі, в графстві Лестерському, за участю найуславле-ніших лицарів у присутності самого принца Джона, який мав стати її окрасою, привабила загальну увагу, і призначеного ранку на ігрище поспішали незліченні юрми люду всіх станів і звань.


Місце, обране для турніру, було надзвичайно мальовниче. На краю великого лісу, не далі як за милю від міста Ашбі, стелився великий луг із чудовим зеленим дерням, з одного боку облямований густим лісом, а з другого — поодинокими, інколи просто велетенськими, старими дубами. Той луг, ніби самою природою створений для підготованого бойового ігрища, з усіх боків положисто спускався до рівної площини посеред нього, десь так чверть милі завдовжки й півстільки завширшки, 
обгородженої міцним частоколом. Той частокіл утворював довгастий чотирикутник із дуже закругленими для зручності глядачів кутами. Для в'їзду бійців у північній і південній сторонах частоколу були поставлені міцні дерев'яні ворота, завширшки такі, щоб ними могли проїхати попліч два вершники. Біля кожних стояло по два герольди, по шестеро сурмачів та по шестеро вісників і по досить численному збройному загону для підтримки порядку та оцінки спроможностей лицарів, що зголосились узяти участь у бойовому грищі.


Файл:Zar41.jpg

Середньовічна мініатюра.
Лицарський турнір

На невисокому пласкому згірку біля південних воріт були напнуті п'ять розкішних шатрів, прикрашених іржаво-рудими з чорним прапорцями — такі барви обрали собі п'ятеро лицарів, що кинули виклик до бою. Шнури всіх наметів мали той самий колір. Перед кожним наметом висів щит його господаря.
Середнє шатро, найпочесніше, було надане Бріанові де Буагільберові, чия слава, як митця в усіх лицарських вправах, а також близький зв'язок із тими лицарями, котрі влаштовували цей турнір, спонукали їх не тільки прийняти його до числа тих, що кидали виклик, а навіть обрати його своїм старшиною й проводирем, хоча він прибув так недавно.
Поза огорожею арени були споруджені легкі галереї, завішані тканинами-драпрі та застелені килимами; на килимах лежали подушки для вельможних дам і кавалерів, які мали бути глядачами на турнірі. Нешироку смугу між цими галереями та частоколом обладнали для йоменів5 та іншої трохи ліпшої за простолюд публіки — як партер6 у наших театрах. Вище по схилах були викладені з дерня великі лави для простого люду, з яких поверх галерей добре видно було арену. Крім того, багато сотень глядачів повмощувались на гіллі дубів довкола лугу, і навіть на дзвіниці недалекої сільської церковці було їх повно.
Лишається тільки зазначити, що посередині східного боку арени, тобто якраз навпроти місця, де мали стинатися бійці, одна галерея була трохи вища, оздоблена пишніше, й там стояло подібне до трону крісло під балдахіном з королівським гербом...

РОЗДІЛ VIII
Принц дав герольдам знак оголосити правила турніру.
По-перше, п'ятеро лицарів-заводіїв викликають на бій усіх охочих.
По-друге, кожен лицар, що хоче взяти участь у турнірі, має вибрати собі супротивника з числа цих п'ятьох, доторкнувшись до його щита. Коли він доторкнеться тупим кінцем свого списа, це означає, що він хоче випробувати свою вправність «чемною зброєю», тобто списом, на вістря якого надіте дерев'яне кружальце, так що небезпеки тут нема — крім зіткнення коней і вершників. Та коли він доторкнеться до щита вістрям списа, бій слід провадити бойовою зброєю, як на справжній війні.
По-третє, коли кожен з учасників додержить своєї обітниці і зла-.має списа п'ять разів, король має оголосити переможця першого дня турніру, і той дістане як приз бойового коня незвичайної краси й незрівнянної сили, а на додачу до цієї нагороди за звитяжність йому припадає ще й особлива честь — обрати й проголосити Королеву кохання й краси, яка вручатиме приз наступного дня.


По-четверте, оголосили, що другого дня відбудеться загальний турнір, у якому мають узяти участь усі присутні тут лицарі, котрі хочуть здобути хвалу, їх поділять на два загони, рівні числом, і вони мужньо битимуться, аж поки принц Джон дасть знак припинити бій. Тоді обрана Королева кохання й краси мас. увінчати того лицаря, котрого принц визнає найкращим бійцем другого дня, короною з тонкого золота, вирізаного в подобі лаврового вінка. Того дня лицарські грища скінчаться. Але наступного мають відбутися змагання лучників, цькування бугаїв та інші народні розваги, щоб звеселити простолюд. У такий спосіб принц Джон сподівався закласти підвалини прихильності народу, що її він раз по раз руйнував якимсь нерозважним шаленим учинком, уражаючи почуття й упередження людей.
Герольди закінчили те оголошення своїми звичайними вигуками: «Щедрість, щедрість, звитяжні лицарі!» — і на них градом посипалися з галерей золоті та срібні монети, бо тоді за одну з найвищих прикмет лицарства вважали щедрість до тих людей, котрих доба визнавала літописцями й істориками честі. Дарунки глядачів були віддячені теж узвичаєними вигуками: «Любов до дам! Смерть супротивникам! Шана щедрим! Слава відважним!» Скромніші з глядачів теж підхопили цей крик, а численні сурмачі заграли славу на своїх войовничих сурмах. Коли стихли всі ці звуки, герольди барвистою, блискучою вервечкою покинули арену, і там лишились тільки розпорядники, що в панцерах та зброї з голови до п'ят, нерухомі, ніби статуї, верхи на конях стояли в протилежних кінцях арени.


Нарешті заставки відкрито, і п'ять лицарів, вибраних за жеребком, повільно виїхали на арену...
Під поглядами незліченного збориська глядачів п'ятеро лицарів піднялись на плаский верх згірка, де стояли шатра заводіїв турніру, і там роз'їхались. Кожен ледь доторкнувся тупим кінцем списа до щита того супротивника, з котрим хотів зітнутися.
Виявивши отак свої досить мирні наміри, перебійці вернулись у дальший кінець арени, де зупинились, вишикувані в ряд; а заводії, вибігши кожен зі свого шатра, посідали на коней і з Бріаном де Буагільбером на чолі спустились на арену, де також стали в ряд, кожен навпроти того лицаря, котрий торкнув його щита. 
Після цієї четвертої сутички настала довга перерва, і вже здавалося, що охочих продовжити змагання більш не знайдеться.
Та врешті якась одинока сурма від північного кінця арени просурмила виклик. Усі очі повернулися в той бік, щоб побачити нового бійця, чию появу звістувала ця сурма, і тільки-но відсунули заставку, як він ступою виїхав на арену. Наскільки це можна побачити по людині, закутій у крицю, новий шукач удачі мав зріст не дуже й вищий від середнього й скорше струнку, ніж дебелу статуру. Його крицевий обладунок був щедро оздоблений золотим карбуванням, герб на щиті зображував молодого дубка, вирваного з корінням, з іспанським словом «Desdichado», що означає «Позбавлений Спадщини». Сидів він на чудовому вороному коні; їдучи вздовж арени, він вишуканим рухом, схиливши списа, привітав принца й дам.
Умілість, із якою він правив конем, і юнацька грація, видна в його рухах, здобули йому прихильність збориська глядачів.
Боєць, їдучи далі під ці зичливі вигуки, піднявся на площину згірка положистим в'їздом, що вів туди з арени, і, на подив усім присутнім, рушив прямо до середнього шатра, а там торкнув вістрям списа щит Бріана де Буагільбера, аж той щит задзвенів.
Усі скам'яніли з подиву від такого зухвальства, але найдужче здивувався сам грізний лицар, діставши цей виклик на смертний бій...


Коли два перебійці стали один навпроти одного в протилежних кінцях арени, напруження серед глядачів сягнуло вершини. Мало хто сподівався, що сутичка може скінчитися щасливо для Лицаря, Позбавленого Спадщини, але його відвага й бойове завзяття убезпечили йому прихильність майже всієї публіки. Тільки-но сурми просурмили сигнал до бою, як обидва супротивники зірвалися блискавично з місць, і ось вони вже зіткнулися посеред арени в громовому ударі. Списи розлетілись на скіпки аж по руків'я, і якусь мить видавалось, наче обидва лицарі впали — так сахнулись назад і присіли від удару їхні коні. Та вправні верхівці вмить звели їх на рівні ноги поводами й острогами і, на мить уп'явши один в одного очі, що неначе метали во-4рнь крізь ґратки заборол, повернули коней назад, помчали кожен у свій кінець арени, й там джури подали їм нові списи.
В цій другій сутичці храмівник мірив у середину супротивниково-го щита й ударив так точно й сильно, що його спис розлетівся вдрізки, а Лицар, Позбавлений Спадщини, захитався в сідлі. Але сам він, на початку теж міривши вістрям списа в Буагільберів щит, майже останньої миті спрямував списа в шолом, куди влучити було важче, зате цей удар, якщо влучити, був майже невідпорний. І він справді попав храмівникові в забороло, де вістря списа застряло між ґратками. Проте храмівник навіть тепер не зганьбив своєї слави, і, якби не луснула попруга, він би втримався в сідлі. Але попруга таки луснула; і сам боєць, і його кінь, і сідло покотились по землі в хмарі пилюки...


Тисячі глядачів привітали вигуками одностайну ухвалу принца й розпорядників присудити тогоденний приз Лицареві, Позбавленому Спадщини.

Розділи IX—XI
[Розпорядники турніру попросили переможця зняти шолом перед тим, як вони відведуть його до принца Джона одержати приз першого дня лицарського змагання. Однак Лицар, Позбавлений Спадщини, відхилив цю вимогу і не розкрив свою таємницю. Принц Джон похвалив переможця і наказав вивести бойового коня, що був призом для нього, а потім звелів йому обрати Королеву кохання й краси, яка на другий день турніру має вручити приз переможцеві. Лицар, Позбавлений Спадщини, Королевою обирає леді Ровену.]

РОЗДІЛ XII
Ранок устав у незахмареній красі, і ще сонце не підбилось над обрієм, а й найледачіші, і найнетерплячіші глядачі вже висипали на луг, з усіх боків стікаючись до арени, аби зайняти вигідне місце для споглядання сьогоднішнього грища. Потім на арені з'явились розпорядники та їхні помічники разом з герольдами, щоб питати тих лицарів, котрі хотіли взяти участь у бою, як їх звуть і до якої сторони хто з них хоче пристати.
Зробити це було доконче треба, аби забезпечити рівність між двома сторонами, що мали зітнутись одна з одною.
Відповідно до правил одну сторону мав очолити Лицар, Позбавлений Спадщини, а другу — Бріан де Буагільбер, якого визнано другим за успіхами бійцем першого дня турніру.
Як тільки принц Джон побачив, що обрана Королева дня прибула до арени, він напустив на себе люб'язний вигляд — а він це добре вмів, коли хотів, — і рушив назустріч їй, скинув свою оздоблену самоцвітами шапочку і, зсівши з коня, допоміг леді Ровені зсісти зі свого. Всі члени його почту теж поскидали шапки, а один з найвизначніших сплигнув із сідла, щоб потримати за гнуздечку її коня.
— Аби виявити Королеві кохання й краси належну їй шану, ми самі проведемо її до трону, який вона має сьогодні посідати. Дами, служіть вашій Королеві так, як ви бажаєте, щоб своєю чергою слугували вам самим.
З цими словами принц провів Ровену до призначеного їй почесного місця навпроти свого власного, а найвельможніші з присутніх дам поквапилися вслід, аби зайняти місця по змозі ближчі до їхньої тимчасової владарки.


Потім герольди закликали до тиші, аби всі почули, як оголошуватимуть турнірні правила. Ті правила були до певної міри укладені так, щоб зменшити небезпеку, — осторога тим потрібніше, що бій мали провадити гострими мечами та списами.
Тому бійцям заборонили колоти мечем, можна тільки рубати. Оголосили, що кожен лицар має право вживати бойового кия чи сокиру, але кинджал був забороненою зброєю. Лицар, збитий з коня, міг битись далі пішо із теж пішим супротивником; але вершникам нападати на нього заборонили. Коли котромусь лицареві пощастить відтиснути супротивника до краю арени і той торкнеться частоколу своїм тілом або зброєю, такий супротивник мусив здатись, і його кінь та спорядження діставались переможцеві. А переможений не міг уже брати участі в бою. Коли котрийсь із учасників падав додолу і не міг підвестися
сам, його джура чи паж мав право вступити на арену й витягти свого пана з тисняви, але самого лицаря тоді вважали переможеним і він мусив віддати спорядження та коня. Бій мав скінчитись, як тільки принц Джон кине на арену свого жезла чи прапорця...
Після цього герольди вернулись на свої місця. Лицарі, довгою вервечкою в'їхавши на арену з обох її кінців, вишикувалися подвійною лавою: ватажок кожної сторони стояв посередині передньої лави, зайнявши це місце аж тоді, коли поставив на місце кожного в своєму загоні й вирівняв ряди.
Наслідки зіткнення видні стали не зразу, бо пилюка, збита копитами стількох коней, закрила все, і мусила минути добра хвилина, поки нетерплячі глядачі змогли побачити, що сподіялося на бойовищі.
А в кожну тихішу хвилину чути було голоси герольдів: «Бийтеся, відважні лицарі! Людина гине, та слава далі лине! Бийтеся, бо смерть гірша за поразку! Бийтеся, відважні лицарі! Ясні очі стежать за вашими подвигами!»
Велика вершницька вправність Лицаря, Позбавленого Спадщини, та жвавість його чудового коня дали йому змогу кілька хвилин стримувати своїм мечем наскоки трьох супротивників, крутячись поміж ними, ніби сокіл у повітрі, й не даючи їм з'їхатись докупи або накидаючись то на одного, то на другого з них і рубаючи мечем навідліг, але не дожидаючи їхніх ударів, щоб їх відбити.
Та хоч натовп глядачів гримів оплесками на честь такої спритності, очевидно було, що врешті його подужають.
У загоні Лицаря, Позбавленого Спадщини, був один воїн у чорному обладунку, верхи на вороному коні, рослявому, високому і на вигляд дужому, як і вершник, що сидів на ньому. Цей лицар, що не мав на щиті ніякого девізу, доти виказував дуже мало зацікавлення перебігом бою, начебто легко відбиваючи всі наскоки на нього, але не користаючи з переваги і не нападаючи сам ні на кого. Одне слово, досі він відігравав роль радше глядача, ніж учасника турніру, і за те глядачі вже прозвали його Le Noir Fainnant — Чорним Неробою.


І враз цей лицар неначе відкинув геть свою млявість, побачивши, що на проводиря його сторони так прикро насідають; давши остроги своєму коневі, зовсім не стомленому, він рвонувся на поміч Лицареві, Позбавленому Спадщини, наче блискавка, гучним, мов сурма, голосом вигукуючи: «Тримайся, Desdichado!» Та й час уже було: поки Лицар, Позбавлений Спадщини, тиснув на храмівника, Фрон-де-Беф із піднятим мечем пробився до нього. Та не встиг він рубонути, як Чорний Лицар так молоснув його по голові, що меч, ковзнувши по шолому, вдарив по кінському наголовку майже з такою самою силою, що приголомшив і вершника, й коня, і вони гепнулись на землю. Тоді Чорний Нероба повернув коня проти Ательстана Конінгзбурзького, а що в сутичці з Фрон-де-Бефом меч його зламався, він вирвав з рук у вайлуватого сакса бойову сокиру і, вправно замахнувшися, так ударив його по шолому, що й Ательстан простягся непритомний на землі. Після цього подвійного подвигу, за який його вітали глядачі тим завзятіше, що він був зовсім несподіваним, Чорний Лицар видимо знову збайдужів, спокійно повернувся в північний кінець арени й полишив своєму проводиреві самому давати раду з Бріаном де Буагільбером. Тепер це виявилось уже не таким важким ділом. Храмівників кінь утратив багато крові й не витримав зіткнення з конем Лицаря, Позбавленого Спадщини. Бріан де Буагільбер вилетів із сідла, але нога його застрягла в стремені, і він не міг її випручати. А його супротивник сплигнув з коня, підніс меча над храмівниковою головою і наказав йому піддатись: але в ту мить принц Джон, більше зворушений храмівниковим скрутним становищем, ніж допіру скрутою його супротивника, порятував його від прикрості визнати себе переможеним, кинувши додолу свого жезла й таким чином поклавши край боєві.


Так скінчився пам'ятний турнір у Ашбі-де-ла-Зуші, один з найжорстокіших турнірів тих часів, хоча на арені загинуло всього четверо лицарів. Зате тяжко поранено було понад тридцятеро, і четверо чи п'ятеро з них так і не оклигали. Ще кілька лишились довічно каліками; а ті, котрі відбулися щасливо, теж довіку носили на тілі позначки бою. Тому цей турнір у давніх хроніках завжди йменують «шляхетною й веселою забавою в Ашбі».
Тепер мав виконати свій обов'язок принц Джон — назвати лицарів, котрі найдужче відзначились у бою. І він вирішив, що героєм дня треба визнати того лицаря, котрому глядацтво дало прізвисько Чорний Нероба.
Але, на подив усім присутнім, цього лицаря так і не змогли розшукати. Він покинув арену зразу по тому, як скінчився бій.
Принц Джон не мав більше виправдань своїй тіеохоті віддати належне Лицареві, Позбавленому Спадщини, і тому оголосив його героєм дня.


Ровена, спустившися від свого трону ходою, сповненою грації й гідності, вже збиралась покласти вінця, якого тримала в руці, на шолом звитяжця, та розпорядники в один голос вигукнули: «Так не можна! Хай скине шолом». Лицар ледь чутно промурмотів кілька слів, яких з-під шолома не розчули, але можна було здогадатись, що він не бажає, аби шолома скинули.
Чи то з любові до формальностей, чи то з цікавості розпорядники не зважили на ту його нехіть, а перетнули зав'язки шолома й розстебнули нашийник панцера. Коли шолома скинули, всі побачили вродливе, засмагле на сонці обличчя юнака років двадцяти п'яти під кучмою густих, коротких білявих кучерів. Те обличчя було бліде як смерть, і в двох-трьох місцях по ньому сочилася кров.
Ледве-но Ровена побачила його, в неї вирвався тихий зойк; але вона враз зібрала докупи всю силу вдачі й примусила себе грати далі свою роль: вона поклала на схилену голову переможця коштовного вінця, що мав бути нагородою за той день, і чистим, виразним голосом промовила:
— Дарую тобі, пане лицарю, цей вінець як нагороду, призначену за звитягу цього дня. — Тоді хвильку помовчала й додала твердо: — І ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола!
Лицар нахилився й поцілував руку вродливій владарці, що нагородила його за звитягу. А потім, нахилившися ще нижче, впав їй до ніг.
Усі жахнулись. Седрік, що його несподівана поява вигнанця-сина вразила до німоти, кинувся вперед, ніби хотів розлучити його й Рове-ну. Та це зробили розпорядники: вони, здогадавшися, чому зомлів Айвенго, квапливо стягли з нього обладунок і побачили, що вістря чийогось списа пробило панцер на грудях і поранило лицаря в бік.

Розділи XI—ХLІІ

Файл:Zar42.jpg
Е. Делакруа. Викрадення Ребеки


[Після закінчення турніру Фрон-де-Беф за змовою з Буагільбером підступно забрав у полон Седріка з Ровеною, пораненого Айвенго, Ісака з Ребекою й ув'язнив їх у своєму замку. Кожен з норманів мав свій намір: Фрон-де-Беф хотів відібрати коштовності у єврея Ісака і добитися згоди на одруження з леді Ровеною; Бріан де Буагільбер прагнув домогтися прихильності Ребеки. Чорний Лицар і Локслі зі своїми людьми оточили замок Фрон-деБефа, щоб урятувати полонених. Седрік, перевдягнувшись священиком, вийшов із замку і приєднався до тих, хто брав участь у штурмі фортеці. У замку полонені були розміщені в різних місцях. Ребека домоглася дозволу лікувати пораненого Айвенго.
Чорному Лицареві вдалося проникнути до замку і відшукати там Айвенго. Божевільна Ульріха вчинила страшну пожежу, яка знищила замок Фрон-де-Бефа. Буагільбер під час пожежі відшукав Ребеку і забрав її із собою до прецепторії7 Темплстоун, де вирішив сховатися. Урятовані були і Ровена, і єврей Ісак, якого знайшли у підземеллі замку. Коли впала вежа замку, Локслі звернувся до своїх людей з такими словами: «Радійте, йомени, гніздо тиранів зруйноване! Тягніть здобич на місце збору, до дуба біля Оленячого пагорба: на світанку ми чесно поділимо усе поміж собою і нашими гідними союзниками, які допомогли нам виконати цю велику справу помсти».


Принц Джон влаштував у Йоркському замку гучний бенкет, куди запросив дворян і церковників, за допомогою яких сподівався захопити престол свого брата. Однак для успішного втілення цього задуму не вистачало його головних змовників: барона Фрон-де-Бефа і Бріана де Буагільбера. У Тем-плстоуні Буагільбер не домігся прихильності Ребеки і звинуЖтив її у чаклунстві. Було призначено суд.]

РОЗДІЛ ХІЛП
Повернімося тепер до мурів Темплстоунської прецепторії в ту годину, коли кривавий жереб повинен був вирішити, жити Ребеці чи вмерти. Навколо мурів купчились і гомоніли люди. Сюди, як на сільський ярмарок або на храмове свято, збігся весь навколишній люд.
Бідолашну Ребеку підвели до чорного стільця, що стояв поряд із вогнищем. Глянувши на страхітливе місце страти, не менш жахливої для уяви, ніж нестерпно болісної для тіла, вона здригнулась, заплющила очі й, мабуть, молилась, бо видно було, як ворушаться її губи; та вголос не промовила й слова. За хвилину вона розплющила очі, пильно глянула на вогнище, начебто хотіла осягнути думкою лиху долю, яка чекала на неї, а тоді поволі відвела очі...


—    Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось хоробрий лицар Бріан де Буагільбер, готовий стятися з будь-яким вільнонародженим лицарем, котрий захоче виступити на захист єврейки Ребеки, якій подаровано право виставити за себе перебійця на двобої. Такому її заступнику присутній тут превелебний і звитяжний владика і великий магістр дозволяє битися на рівних правах.
Знов пролунали сурми, а тоді залягла тиша, яка тривала досить довго.
—    Ніхто не бажає виступити заступником? — спитав великий магістр. — Герольде, іди до підсудної і спитай її, чи очікує вона когось, хто захоче битися за неї у цій справі.

Тим часом герольд казав Ребеці:
—    Дівчино, шляхетний і превелебний владика і великий магістр8 звелів запитати: чи є в тебе заступник, який виявив бажання стати від твого імені на герць? Чи, може, ти визнаєш себе справедливо засудженою до страти?
—    Перекажіть великому магістрові, — відповіла Ребека, — що я наполягаю на своїй невинності, не визнаю, що я заслуговую страти, й не хочу сама бути винною в пролитті власної крові. Скажіть йому, що я вимагаю відкласти виконання присуду, наскільки це допускають його закони, і зачекаю, чи не пошле мені заступника милосердний Бог, до якого я волаю в годину моєї надзвичайної скрути. Та коли мине призначений термін і не буде в мене заступника, то нехай здійсниться свята воля Божа!
Герольд повернувся до великого магістра й переказав йому Ребеч-чину відповідь.
—    Нехай Бог боронить, — сказав Лука Бомануар, — аби хтось міг поскаржитися на нашу несправедливість, хоч би то був чи єврей, чи поганин! Поки вечірні тіні не проляжуть із заходу на схід, ми почекаємо, чи не з'явиться заступник цієї нещасної жінки. А коли сонце поверне на захід, нехай вона готується до смерті.
Герольд переказав Ребеці магістрові слова. Вона покірно кивнула головою, склала руки на грудях і звела очі до неба, начебто шукаючи там помочі, якої навряд чи могла сподіватися на землі.
Загальна думка схилялась до того, що ніхто за єврейку, та ще й звинувачену в чаклунстві, не заступиться, а лицарі, яких підбурив Мальвуазен, зашепотілися, що час би вже оголосити, що Ребеччина запорука програна. Та в цю хвилину на полі з'явився лицар, що чимдуж мча» до арени. Сотні голосів загорлали: «Заступник, заступник!» — і, незважаючи на забобонний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав лицаря, що заїхав за огорожу арени. Проте, роздивившись його зблизька, глядачі були розчаровані. Його кінь, проскакавши учвал багато миль, здавалося, падав від утоми, та й сам вершник, що так відважно примчав на бойовище, ледве тримався в сідлі через те, що був або недужий, або зморений, або й від того й від того воднораз.
На герольдову вимогу оголосити своє ім'я, стан і мету свого прибуття лицар відповів сміливо й відверто:


—    Я, добрий лицар шляхетного роду, приїхав, щоб мечем і списом виправдати дівчину Ребеку, дочку Ісака з Йорка, довести, що вирок, оголошений їй, несправедливий і не має під собою жодних підстав, а також оголосити сера Бріана де Буагільбера зрадником, убивцею і брехуном, і, щоб потвердити це, ладен стятися з ним на цій арені й перемогти з Божою поміччю, заступництвом Богородиці та святого Георгія.
—    Передусім, — сказав Мальвуазен, — прибулець має довести, що він справді лицар і почесного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

—    Моє ім'я, — відказав лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід.мій старовинніший за твій. Я Вілфред Айвенго.
—    Не можу заперечувати твоїх прав, — сказав великий магістр, — спитай лишень дівчину, чи згодна вона визнати тебе своїм заступником. Я б теж бажав, аби ти був у стані, придатнішому для бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я, однак, хотів би бути чесним з тобою.
—    Ні, нехай буде так, як склалося, — сказав Айвенго, — адже це суд Божий, тож на нього я й покладаюсь... Ребеко, — запитав він, під'їхавши до місця, де сиділа дівчина, — чи визнаєш ти мене своїм заступником?
—    Визнаю, — відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї навіть страх перед смертю. — Визнаю, що ти захисник, посланий мені Провидінням. А проте ні, ні! Твої рани ще не загоїлись. Не бийся з цим пихатим чоловіком. Навіщо й тобі гинути?
Та Айвенго спрямував коня до свого місця, опустив забороло й узявся за спис. Те саме зробив і Буагільбер. Його джура, застебуючи на храмівникові забороло шолома, зауважив, що Буагільерове обличчя, яке, незважаючи на безліч різних жадань, що терзали його, цілий ранок було попелясто-блідим, спалахнуло раптом багрянцем.
Коли обидва перебійці стали на свої місця, герольд тричі гучно проголосив:
—    Виконуйте свій обов'язок, звитяжні лицарі!
Після цього відійшов до огорожі й іще раз проголосив, щоб ніхто під страхом наглої смерті не спробував ані словом, ані якимсь рухом перешкодити або втрутитись у цей чесний двобій. Великий магістр, що весь час тримав у руці Ребеччину рукавичку, нарешті кинув її на бойовище і промовив фатальне слово:
—    Починайте!
Загули сурми, і лицарі чимдуж помчали один на одного. Як всі й гадали, зморений кінь Айвенго і сам знесилений вершник упали, не встоявши перед влучним списом храмівника та натиском його баского коня. Всі передбачали такий кінець змагання. Та, незважаючи на те, що Вілфредів спис лише ледь доторкнувся до щита його супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буагільбер похитнувсь у сідлі, виковзнув із стремен і впав на арену.
Айвенго вивільнив з-під коня ногу і швидко підвівся, прагнучи спробувати щастя з мечем у руках. Проте суперник не підводився. Айвенго поставив йому на груди ногу, притулив кінчик меча до його горла і звелів здаватися, бо інакше погрожував смертю. Буагільбер не відповідав.
—    Не вбивай його, пане лицарю! — вигукнув великий магістр. — Дай йому висповідатись і дістати розгрішення, не губи і душу, і тіло. Ми визнаємо його переможеним.
Великий магістр сам зійшов на бойовище і наказав зняти шолом з переможеного лицаря. Очі Буагільбера були заплющені, й обличчя ще пашіло багрянцем. Поки всі здивовано дивилися на нього, очі його розплющились, але погляд зупинивсь і потьмянів. Обличчя втратило рум'янець і вкрилося мертвотною блідістю. Не вражений списом свого супротивника, він помер як жертва власних непогамованих іфистрастей.
—    Оце воістину суд Божий, — мовив великий магістр, звівши очі до неба. — Fiat volimtas Tua!*

РОЗДІЛ ХLIV
Коли зборисько трохи оговталось від загального зачудування, Вілфред Айвенго спитав у великого магістра як верховного судді цього двобою, чи так мужньо і точно він виконав свої обов'язки, як вимагає статут змагання.
—    Мужньо і точно, — відповів великий магістр. — Оголошую дівчину вільною і безвинною! Зброєю, обладунком і тілом померлого лицаря має право розпоряджатися за власним бажанням переможець.
—    Я однаково не маю бажання ні вдягати його обладунок, ні віддавати його тіло на поганьблення, — сказав лицар Айвенго. — Він воював за віру християнську. А нині його повалено не людською рукою, а волею Божею. Але нехай його поховають тихо і скромно, як годиться загиблому, що бивсь за неправедне діло. А щодо дівчини...
Його перебив кінський тупіт. Вершників було так багато і мчали вони так швидко, що під ними двигтіла земля. На арену вискочив учвал  Чорний Лицар, а за ним — численний загін кінних вояків та кілька лицарів у повному озброєнні.
—    Я запізнився, — сказав він, озирнувшись навкруги, — Буа-гільбер мав померти від моєї руки... Айвенго, чи добре ти вчинив, узявшись до борні, коли сам ледве тримаєшся в сідлі?
—    Сам Бог, володарю, покарав цього пихатого чоловіка, — відповів Айвенго. — Не судилася йому честь померти тією смертю, яку ви призначали йому.
—    Мир йому, — сказав Річард, пильно поглянувши в обличчя померлого, — якщо це можливо: він був хоробрий і помер у крицевому обладунку, як і годиться лицареві. Проте не втрачаймо часу. Бовене, виконуй свій обов'язок!
З почту короля вийшов лицар і, поклавши руку на плече Альберта Мальвуазена, промовив:
—    Я заарештовую тебе, як державного зрадника!
Досі великий магістр мовчки дивувався несподіваній появі такого численного загону вояків. Тепер він заговорив:
—    Хто насмілився заарештувати лицаря Сіонського Храму в межах його прецепторії й у присутності великого магістра?^за чиїм велінням завдають йому такої зухвалої образи?


—    Я заарештовую його, — відповів лицар, — я, Генрі Бовен граф Ессекський, лорд-головнокомандувач військ Англії.
—    І за велінням Річарда Плантагенета, присутнього тут, — мовив король, відкриваючи забороло. — Конраде Монт-Фітчете, маєш щастя, що не народився моїм підданцем. А от тебе, Мальвуазене, і твого брата Філіппа стратять до кінця цього тижня.
—    Я чинитиму опір твоєму вироку, — сказав великий магістр.
—    Гордий храмівнику, ти не спроможний цього зробити, — заперечив король. — Поглянь на вежі свого замку і ти побачиш, що там замість вашої орденської корогви майорить королівський стяг Англії. Будь розважливим, Бомануаре, і не чини марного опору. Твоя рука тепер у пащі лева.
—    Я подам на тебе скаргу до Риму, — сказав великий магістр. — Я звинувачую тебе в порушенні імунітету та привілеїв нашого ордену.
—    Роби, що хочеш, — відповів король, — та заради своєї власної безпеки не говори зараз про порушення прав. Розпусти членів капітулу і їдь зі своїми поплічниками до іншої прецепторії, якщо тільки знайдеться така, яка не стала осередком зрадницької змови проти короля Англії. А втім, якщо хочеш, залишайся. Скористайся з нашої гостинності й подивись, як ми вершитимемо правосуддя.
—    Як! Мені бути гостем там, де я повинен бути повелителем?! — вигукнув великий магістр. — Цього ніколи не буде! Капелани,  співайте псалом «Quare fremuerunt gentes!». Лицарі, джури і служителі святого Храму, ідіть  за корогвою нашого ордену Босеан!

Великий магістр говорив із такою гідністю, яка не поступалася самому королю Англії і надихнула мужністю серця його сторопілих і спантеличених прихильників. Вони зібралися круг нього, як вівці навколо сторожового пса, зачувши вовче виття. Але в їхній поставі не було полохливості, властивої овечій отарі, навпаки —» обличчя храмівників були похмурі й зухвалі, в поглядах прозирала ворожість, якої вони не насмілювались виказати словами. Вони зімкнулись у лави, їхні списи утворили темну смугу, крізь яку білі лицарські мантії вимальовувались на тлі чорного вбрання служителів, немов сріблясті краї чорної хмари. Натовп простолюду, що зняв був проти них гучний лемент, принишк і мовчки споглядав грізні лави випробуваних воїнів. Багато хто навіть позадкував.
Граф Ессекський, побачивши, що храмівники вишикувались у бойові лави, підострожив коня і помчав до своїх вояків, шикуючи їх у бойові шеренги проти небезпечного ворога. І тільки Річард, щиро розкошуючи передчуттям небезпеки, неквапливо їхав повз вишикуваних храмівників і голосно гукав до них:
- То що, лицарі, невже жоден із вас не зважиться зітнутися на списах із Річардом?! Гей, панове храмівники! Ваші дами, певне, надто вже смагляві, коли жодна не варта уламка списа, зламаного на її честь!
—    Слуги святого Храму, — заперечив магістр, виїхавши наперед, — не стають до бою заради таких пустих і суєтних приводів. А з тобою, Річарде, королю англійський, жоден храмівник не зітнеться в моїй присутності. Нехай Папа Римський та монархи Європи розсудять нас здобою і вирішать, чи личить християнському володареві захищати те, заради чого ти сьогодні виступив.
Промовивши це, магістр, не чекаючи на відповідь, дав знак до відходу. Сурми заграли якийсь дикий східний марш, що звичайно був сигналом до виступу храмівників у похід. Вишикувавшись у колону, вони рушили вперед так повільно, як тільки могли йти їхні коні, начебто хотіли показати, що йдуть звідси лише з наказу свого великого магістра, а не зі страху перед набагато могутнішим військом.


—    Присягаюся Богородицею, — сказав король Річард, — шкода, що ці храмівники такі підступні, бо поставою і хоробрістю вони можуть похвалитися.
Натовп, подібно до боязкого пса, що гавкає тільки тоді, коли на нього не дивляться, горлав щось услід храмівникам, які вийшли вже за огорожу прецепторії. Під час метушні, зчиненої від'їздом храмівників, Ребека нічого не бачила і не чула. Вона лежала в обіймах свого старого батька, приголомшена й майже безтямна від пережитого. Та одне слово, яке вимовив Ісак, повернуло їй здатність відчувати.
—    Ходімо, — казав він, — ходімо, дорога дитино, скарбе мій неоціненний, впадемо до ніг доброго юнака!..
Із судового слідства, яке відбувалося того дня і про яке зберігся докладний запис у Вордорському літописі, відомо, що Моріс де Брасі втік за море й пішов на службу до Філіппа, короля Франції, що Філіппа Мальвуазена та його брата Альберта, прецептора в Темплстоуні, страчено, що Вальдемар Фіц-Урс, який був душею змови, відбувся вигнанням з Англії; а принца Джона, що йому мала прислужитися ця змова, добросердий брат навіть не насварив. А втім, нікому не було шкода обох Мальвуазенів: їх покарано цілком заслужено, бо вони безліч разів виявляли нещирість, жорстокість і деспотизм.
Незабаром після двобою в Темплстоуні Седріка Сакса запросили до Річардового двору; тоді своїм осідком король вибрав місто Йорк, щоб особисто сприяти заспокоєнню провінції, де найдужче виявилися підступні дії його брата Джона.


Діставши запрошення, Седрік спершу бурчав і сердився, а потім скорився. Повернення Річарда по суті поклало край будь-яким надіям відновити на англійському троні саксонську династію, бо, хоч би кого вона виставила своїм кандидатом, у разі міжусобної війни вона не мала б жодних шансів на успіх за тієї надзвичайної популярності, якою тішився Річард, бо всі любили цього короля за його особисті чесноти й бойову славу, незважаючи на те, що, правлячи державою, він виявляв примхливу легковажність і був то надто поблажливий, то вкрай суворий і майже деспотичний.
До того ж, навіть Седрік, хоч і знехотя, мусив визнати, що його проект пошлюбити Ровену з Ательстаном заради об'єднання саксів був абсолютно нездійсненний, бо обидві сторони рішуче заперечували його.


Отож на заваді до мети, якої прагнули закохані, залишалися тільки дві перешкоди: Седрікова впертість і його упереджене ставлення до норманської династії. Перше з цих почуттів поступово злагідніло під ніжним впливом його годованки та й тієї гордості, якої він не міг не відчути, бачачи синову славу.
Седрікова відраза до королів норманської крові теж почала слабшати. З одного боку, він добре бачив, що не було ніякої змоги врятувати Англію від нової династії, а таке переконання великою мірою сприяє визнанню того короля, що вже править. З другого боку, король Річард виявляв йому особисто велику увагу, щиро втішався гострою Седріковою дотепністю і, за свідченням того ж таки рукопису, зумів так полонити шляхетного сакса, що не минуло й тижня від дня його приїзду до королівського двору, як він дав згоду на шлюб своєї вихованки леді Ровени зі своїм сином Вілфредом.


Вінчали нашого героя у найвеличнішому з храмів — у кафедральному соборі міста Йорка. Сам король був присутній на вінчанні, і, зважаючи на увагу, яку він виявив у цьому та багатьох інших випадках доти пригніченим і зневаженим саксам, вони побачили, що мирними засобами можна досягти значно більших успіхів, аніж внаслідок успіху в міжусобній війні.
Проте, крім домашнього почту, це блискуче весілля було вшановане присутністю багатьох родовитих норманських і саксонських вельмож, а також загальним захватом нижчих верств, які вітали в шлюбі цієї пари запоруку майбутнього миру і згоди двох племен; відтоді ці ворожі колись племена з'єдналися і втратили свої відмінності. Седрік дожив до початку цього єднання, бо, в міру того як обидві національності зустрічалися в суспільстві й вступали у шлюбні зв'язки, нормани гамували свою пиху, а сакси втрачали свою вайлуватість. А втім, та змішана мова, що її ми сьогодні називаємо англійською, набула справжнього вжитку тільки за владарювання Едварда НІ, і саме тоді, мабуть, скінчилися й останні чвари між норманами і саксами...
Айвенго довго й щасливо жив з Ровеною, бо з молодих літ їх поєднувало взаємне кохання. І кохали вони одне одного ще дужче через те, що подолали стільки перепон до свого єднання.


Айвенго успішно служив при Річардові, і, так само як і колись, король був ласкавий до нього. Він, певне, досяг би найвищих почестей, якби не передчасна смерть Левового Серця, що загинув біля замку Шалю, неподалік від Ліможа. Зі смертю цього великодушного, але нерозважливого й романтичного монарха загинули всі честолюбні мрії і поривання Вілфреда Айвенго...
Переклад Юрія Лісняка та Галини Лозинської
 


Айвенго — слово походить від назви місцевості, про яку згадується в старовинній баладі. Краги — накладні шкіряні халяви.
Олдермен — правитель графства, якого призначав король з місцевих вельмож; згодом — член міського правління. У романі слово має комічний відтінок.
Пріор — настоятель монастиря, абатства. Йомен — вільний селянин, дрібний землевласник. Партер — нижній поверх театрального залу з місцями для глядачів. Прецепторія — укріплений монастир тамплієрів, місцевий орган управління справами ордену.
Великий магістр — голова духовно-лицарського ордену храмівників. Капелан — католицький священик.


АНАЛІЗУЄМО Й ОБГОВОРЮЄМО ПРОЧИТАНЕ

Відтворіть дух епохи
1.    Що Вальтер Скотт вважав за потрібне навести на початку роману «Айвенго» і з якою метою?
2.    Які події з історії середньовічної Англії покладено в основу роману Вальтера Скотта «Айвенго»? Які конфлікти висвітлено у творі?
3.    Які засоби використовує письменник для зображення особливостей середньовічного життя?
4.    Представників яких суспільних станів середньовічної Англії зображено у творі? За якими ознаками їх можна розпізнати?
5.    Знайдіть у тексті першого розділу описи портретів Гурта і Вамби. Як ви вважаєте, чому саме з них починаються характеристики дійових осіб роману?
6.    Спираючись на текст третього розділу, розкажіть, чим вирізняється одяг Седріка, у чому особливість саксонського побуту.
7.    Які неочікувані гості зупинилися в замку Седріка? Як їх зустрів господар? Які уявлення у вас склалися про середньовічну гостинність?
8.    Яку роль відіграють у творі епізоди, пов'язані з євреєм Ісаком і його донькою Ребекою?
9.    Яким було становище жінки в середньовічному суспільстві? Наведіть приклад.
10.    Що означали в середні віки поняття «лицар» і «лицарська честь»? Як дотримуються кодексу честі Айвенго і Бріан де Буагільбер?
11.    Знайдіть у тексті і перелічіть назви лицарського вбрання та озброєння.
12.    Чому за часів середньовіччя були популярними лицарські турніри? Що ви дізналися з роману про їх види та правила проведення? Для чого автор наводить їх оцінку з давніх англійських хронік?
13.    Якими були наслідки міжусобиць для країни? До чого прагнули Річард Левове Серце і принц Джон? Як характеризує їх автор?
14.    Яку роль відіграє у творі Локслі? Чому саме його загін^ився за звільнення полонених, ув'язнених у замку Фрон-де-Бефа? З яким легендарним героєм пов'язаний цей персонаж і що можна вважати доказом цього?
15.    Чому автор приділив значну увагу мові персонажів? Наведіть приклади з тексту, як мова дійових осіб твору свідчить про їхнє соціальне становище. Які цікаві факти про формування англійської мови навів Вальтер Скотт у романі «Айвенго»?

Поміркуйте над прочитаним твором
16.    Поясніть, чому роман Вальтера Скотта «Айвенго» розпочинається з авторської характеристики місця і часу історичних подій із життя середньовічної Англії.
17.    «Предмет моєї розповіді — швидше люди, ніж побут і звичаї», — писав Вальтер Скотт. Як ви гадаєте, для чого в романі «Айвенго» наводяться різні описи?
18.    Які описи використовує автор у третьому розділі роману для характеристики Седріка Сакса? Спираючись на текст, розкажіть про його характер, погляди на життя, манеру поведінки.
19.    Простежте, як у романі послідовно розкриваються «таємниці» постатей Айвенго і короля Річарда, визначте роль поступового «відкриття» їхніх справжніх імен у розвитку сюжету твору.
20.    Яке враження склалося у вас про паломника (Айвенго) і лицаря Храму Бріана де Буагільбера після ознайомлення зі змістом IV-VI розділів роману?
21.    Які засоби використав письменник для створення образу леді Ровени? Як ви сприймаєте цю героїню?
22.    Як прореагували на прихід єврея Ісака присутні на вечері у Седріка Сакса? Чим пояснюється таке ставлення до євреїв у середньовічному суспільстві?

23.    Яку роль у житті середньовічного населення відігравали лицарські турніри? Кого допускали до участі в них? За яким принципом визначалися місця для глядачів?
24.    Чи запам'ятали ви правила проведення лицарських турнірів? Яке почуття викликав у вас опис лицарського турніру в Ашбі?
25.    «Лицарство — джерело найшляхетніших вчинків», — говорить Айвенго. Які особистісні якості виявляються в його поведінці та окремих вчинках?
26.    Чи підтвердив Айвенго звання лицаря? Що особливо вирізняло його серед інших учасників турніру?
27.    Що об'єднало людей різних соціальних станів під час штурму замку Фрон-де-Бефа? Яке місце в цьому епізоді автор відвів Локслі та його загону?
28.    Розгляньте репродукцію картини французького художника Ежена Делакруа «Викрадення Ребеки» і визначте, який епізод роману зображено на ній і чи вдалося художнику передати драматизм ситуації.
29.    Чому Айвенго виступив захисником Ребеки під час Божого суду над нею у прецепторії? Як закінчився його поєдинок з Бріаном де Буагільбером?
30.    Яке ваше ставлення до жорстоких середньовічних звичаїв, змальованих у романі?
31.    Як склалася подальша доля головних героїв роману?
Кому з героїв роману «Айвенго» автор симпатизує, а яким персонажам не виказує своєї прихильності?
32.    Якого розв'язання набули конфлікти, зображені у творі?

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
 
33.   Складіть план одного з епізодів роману Вальтера Скотта «Айвенго» (на
вибір) і підготуйте його усний переказ:
Седрік Сакс у своєму маєтку.
Лицарський турнір в Ашбі.
Суд над Ребекою. 34.   Підготуйте повідомлення на одну з тем (на вибір):
«Таємниця Чорного Лицаря»;
«Подвиги Лицаря, Позбавленого Спадщини»:
«Звичаї середньовічної Англії».

Н.І. Дорофеєва, С.П. Касьянова

"Зарубіжна література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

Онлайн бібліотека з підручниками та книгами на скачку безкоштовно, зарубіжна література тести, планування літератури 7 класу

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.