Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Дитинство Тараса Шевченка

 Дитячі роки Тараса Шевченка



Періоди життя 


I. 1814 — 1828. Дитинство Шевченка, тобто життя поета на батьківщині, в його сімейному колі.
II. 1828 — 1838. Життя Шевченка у свого поміщика, поїздки з ним по західній Росії і перебування у маляра Ширяєва. Основним джерелом опису цієї епохи можуть стати розповіді Івана Максимовича Сошенка, друга покійного поета.
III. 1838 — 1847. Вільне життя Шевченка; перебування його в Петербурзі, написання «Катерини», «Гайдамаків» і «Наймички»; поїздки по Малоросії. Джерелом для цієї епохи можуть стати розповіді його петербурзьких знайомих та його листи до земляків. 
IV. 1847 — 1857. Життя Шевченка на засланні; перебування його в Оренбурзі та Орській кріпості, плавання по Аральському морю і, нарешті, життя в Новопетровському укріпленні. Про цей сумний у поетовому житті час багато могли б розповісти його оренбурзькі знайомі. Життя в Новопетровському укріпленні нам відоме з його щоденника.
V. 1857 — 1861. Звільнення Шевченка; перебування його у Нижньому Новгороді, приїзд до Петербурга; поїздка на батьківщину в 1859 році, повернення до Петербурга; смерть.

І. ДИТИНСТВО ШЕВЧЕНКА (1814 — 1828)

...Як побачу
Малого хлопчика в селі,
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке, під тином,
Сидить собі в старій ряднині, — 
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя...
Т. Шевченко


Дід Шевченка (з боку батька) за ремеслом був швець; звідси походить і його прізвище. Батьки його були кріпаками поміщика Енгельгардта; батько родом з с. Кирилівки, а мати — з с. Моринці (обидва села Звенигородського повіту).
Одружившись, батько Тараса Григоровича, за розпорядженням поміщика, переселився на короткий час (років на півтора) із Кирилівки до Моринців. Під час цього переселення і народився наш поет, у 1814 році 25 лютого. Отже, батьківщиною Шевченка було с. Моринці, а не Кирилівка, як думали досі . Але підріс і пам’ятав себе він уже в Кирилівці, тому й усі дитячі спогади його пов’язані з цим селом.


 Тарас Григорович завжди вважав своєю батьківщиною с. Кирилівку, що можна побачити і з його «Письма» до редактора «Народного чтения», але всі рідві Тараса Григоровича рішуче твердять, що він народився у с. Моринцях.


Перші дитячі роки Тараса Григоровича минули непомітно. В його сім’ї зберігся переказ, що малий Шевченко дуже любив їсти землю: бувало, не доглянуть його — животик у Тараса і здується, ніби від якоїсь хвороби; розпитають, і виявиться, що він землі об’ївся.



Про своє раннє дитинство поет згадує в одному з оповідань («Княгиня»), написаних ним на засланні:
«...Передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем; а около хаты, на прычилку, яблоня с краснобокими яблоками, а вокруг яблони цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки. А у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою; а за вербою стоит клуня, окруженная стогами жита и разного всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдет уже сад, за садом — левада; а за левадою —долина, а в долине тихий, едва журчащий ручеек, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными, темно-зелеными лопухами. А в этом ручейке, под нависшими лопухами, купается кубический, белокурый мальчуган; викупавшись, перебегает он долину и леваду, вбегает в тенистый сад и падает под первою грушею или яблонею, и засыпает настоящим невозмутимым сном. Проснувшись, он смотрит на противоположную гору, смотрит, смотрит и спрашивает у себя: „А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо. А что, если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю! Ведь это недалеко“. Встал и, не задумавшись, пошел он через долину и леваду прямо на гору. И вот выходит он за село; прошел царину, прошел с полверсты поле; на поле стоит високая, черная могила. Он вскарабкался на могилу, чтоб с нее посмотреть, далеко ли еще до тех железных столбов. Стоит мальчуган и смотрит во все стороны: и по одну сторону — село, и по другую сторону — село, и там из темных садов выглядывает трехглавая церковь, белым железом крытая, там тоже выглядывает церковь из темных садов и тоже белым железом крытая. Задумался мальчуган. „Нет, — думает он, — сегодня поздно, не дойду я до тех железных столбов; а завтра, вместе с Катрею, — она до череды коров погонит, а я пойду к железным столбам; а сегодня одурю Микиту: скажу, что я видел железные столбы, те, что подпирают небо“. И, скатившись кубарем с могилы, он встал на ноги и пошел, не оглядываясь, в чужое село; к его счастию, встретились ему чумаки и, встановивши, спросили: „А куда мандруєш, парубче?“ — „Додому!“ — „А де ж твоя дома, небораче?“ — „В Керелівці!“ — „Так чого ж ти йдеш у Моринці?“ — „Я не в Моринці, а в Керелівку йду“. — „А коли в Керелівку, так сідай на мою мажу, товаришу, ми тебе довеземо додому“. Посадили его на скрыньку, что бывает в передке чумацкого воза, и дали ему батог в руки, и он погоняет себе волы, как ни в чем не бывало. Подъезжая к селу, он увидал свою хату на противоположной горе и закричал весело: „Онде, онде наша хата!“ — „А коли ти вже бачиш свою хату, — сказал хозяин воза, — то і йди собі з богом“. И, снявши мальчугана с воза, спустил его на землю и, обращаясь к товарищам, сказал: „Нехай іде собі з богом!“ — „Нехай іде собі з богом!“ — проговорили чумаки, и мальчуган побежал себе с богом в село. На дворе уже смеркало, когда я (потому что этот кубический, белокурый мальчуган был не кто иной, как смиренний автор сего, хотя и не сентиментального, но тем не менее печального рассказа) подошел к нашему перелазу; смотрю через перелаз на двор, а там, около хаты, на темном, зеленом, бархатном шпорыше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как будто посматривает на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: „Прийшов, прийшов!“ Подбежала ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши: „Сідай вечерять, приблудо!“ Повечерявши, сестра повела меня спать и, уложивши в постель, перекрестила, поцеловала и, улыбаясь, назвала меня опять приблудою. Я долго не мог заснуть; происшествия прошлого дня мне не давали спать. Я думал все о железных столбах и о том, говорить ли мне о них Катерине и Миките или не говорить? Микита был раз с отцом /22/ в Одессе и там, конечно, видел эти столбы: как же я ему буду говорить о них, когда я их вовсе не видал? Катерину можно б одурять... нет, я и ей не скажу ничего; и, подумавши еще недолго о железных столбах, я заснул...»



Спогади ці відносяться, мабуть, до п’яти-шестилітнього віку Шевченка. Дивно тільки, що він не говорить тут нічого про свого матір, яка тоді ще була жива.



До смерті матері Шевченко, живучи під її опікою, не знав горя. Але після її смерті (1823 р.) у нього почалися ті життєві знегоди, які переслідували поета до самої могили.



Після смерті дружини у Шевченка-батька зосталося п’ятеро дітей: Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип. Останньому було десь півтора року. У селянському побуті вдівцю з такою сім’єю жити важко; потрібна жінка, яка б і по хазяйству поралась, і дітей доглянула. Тому природно, що невдовзі по смерті матері в сім’ю Шевченків увійшла мачуха. За народними поняттями, образ мачухи завжди пов’язується з чимось недобрим, егоїстичним: не добро внесла мачуха і в хату Шевченків...



У мачухи були діти від першого шлюбу, і саме від них маленькі Шевченки натерпілися особливо батато горя; найбільше перепадало непоступливому Тарасові, який завжди з ними сварився. «Кто видел хоть издали мачеху, — говорить сам Тарас Григорович у тому ж оповіданні „Княгиня“, — и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом отвратительном его торжестве. Не проходило часа без слез и драки между нами, детьми, и не проходило часа без ссоры и брани между отцом и мачехой. Мачеха особенно ненавидела меня, вероятно, за то, что я часто тузил ее тщедушного Степанка...» Сварки ці з боку Тараса скоро обернулись ненавистю, і ось з якого приводу: один із зведених братів украв у постояльця-солдата три злотих: той огледівся і почав їх шукати. Мачуха запідозрила свого пасинка Тараса: той божився, що він невинний, але мачуха стояла на своєму: «Гроші украв Тарас». Він і далі відмовлявся: тоді йому зв’язали руки і ноги й думали примусити зізнатися різками, які щедро посипалися з рук йото дядька... Від болю Шевченко взяв злочин на себе, та коли його розв’язали і спитали, куди ж він подів украдені гроші, маленький мученик відповів, що закопав їх отам у саду; коли йому звеліли вказати місце точніше, Шевченко відмовився знов, і катування почалося спочатку... Та нічого більше не добилися, і бідного пасинка кинули мало не мертвого. Тим часом солдату треба було віддати гроші, для чого й продали юпку покійної матері. Справжній злодій відкрився вже набагато пізніше.



Випадок цей не можна не визнати поважною причиною тієї ненависті, яку Тарас Григорович почував до своїх зведених братів, а почасти й до дядька, якого не любив до самої смерті.



Невдовзі після цієї пригоди батько віддав Тараса Григоровича на виучку до міщанина Губського. Грамота йому далася: буквар Шевченко вивчив дуже швидко; тільки Губський ніяк не міг справитися із своїм учнем-пустуном. Шевченко раз у раз тікав од свого вчителя і завжди, бувало, щось витворить при цьому. Батько теж даремно намагався угамувати його... І вмираючи (1825 p.), висловив, між іншим, знаменне пророцтво щодо майбутності сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його мов наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Слова ці надто пророчі, щоб бачити в них тільки випадковість; шкода лише, що пам’ять рідних Тараса Григоровича не зберегла даних, які привели батька до такого висновку.



Після смерті батька Шевченка віддали в школу до сільського дяка Бугорського, де він вивчив часослов і псалтир. Згодом він перейшов до священика Нестеровського, в якого навчився писати і потім чомусь знов повернувся до Бугорського. Мабуть, про цього наставника згадує Шевченко і в своєму «Письме» до редактора «Народного чтения», і в оповіданні «Княгиня».
У Бугорського, як і в Губського, Шевченко, за переказами, вчився добре, але вчитель ніяк не міг примиритися з його непосидючістю, хоча сам викликав її своєю надмірною до нього суворістю. Тарас дуже часто кидав школу і цей час завжди тинявся по всіляких пустирях. Улюбленим його притулком тоді був сад односельчанина Шевченків — Жениха. Тут, у калинових кущах, втікач-школяр влаштував собі затишну схованку від шкільних різок; очистивши площинку й посипавши її піском, він склав собі з дерну щось подібне до ліжка й усамітнювався, коли вже не мав сил терпіти шкільні муки 1. У цій схованці Шевченко лишався іноді по кілька днів, завдяки допомозі своїх сестер, які приносили йому харчі й узагалі покривали витівки брата, щоб врятувати його від зайвих стусанів дяка й мачухи .



Про те, як Шевченко проводив час у Жениха в калині, зберігся в нього спогад у «Посланні до А. О. Козачковського»:

Давно те діялось. Ще в шкоді,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака
(Бо я було трохи не голе — 
Таке убоге) та й куплю
Паперу аркуш; і зроблю
Маленьку книжечку, — хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари».
Та сам собі у бур’яні,


До сестер Тарас Григорович почував особливу любов: вони були єдиними друзями дитинства; з товаришами своїми Шевченко, за переказами, не любив водитися й до жодного з них не прив’язувався, як буває в дітей, навіть з братами-дітьми він був досить стриманий. Уся його дитяча прихильність зосереджувалася на сестрах. Старша з них, Катерина Григорівна, була нянькою поета і заміняла йому, як могла, покійну матір. Вона померла під час першої епідемії холери (1830). Найніжніше ставлення до меншої сестри, Ярини Григорівни, Шевченко зберіг до самої смерті. Приїжджаючи на батьківщину, він звичайно зупинявся у неї ї завжди любив бесідувати з нею, як він її викупить, як вона з дітьми будуть вільними, як він влаштує її життя. Особливо багато на цю тему говорив Шевченко в останній свій приїзд у рідний край, 1859 року; але смерть не дала здійснити йому задушевні його бажання.



Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую один та плачу...


Тоді ж Шевченко кинув стригтися, почав носити волосся кружальцем, як у дорослих; сам пошив собі шапку, на зразок конфедератки, і всіма цими «дивацтвами» звертав на себе увагу не тільки своїх товаришів, а й старших...



Подібними ж дивацтвами, можливо, викликав Шевченко в батька і той його передсмертний присуд, який наведено вище.
Микита Григорович, старший брат поета, спробував було привчати його до господарства, але всі намагання були даремні: Тарасу Григоровичу скоро надокучали ці заняття, і він, не задумуючись, кидав у полі волів і йшов собі блукати на волі.



Так минуло дитинство Тараса Григоровича. Ми бачимо, що маленький Шевченко багато з чим не мирився в середовищі, яке його оточувало, й помітно вирізнявся з-поміж своїх однолітків, все це треба віднести за рахунок особливої вразливості його натури, яка не зраджувала його до самої смерті. Уже з дитячих років Тарас Григорович виявляв надзвичайну допитливість розуму; особливо уважно прислухався він, коли, бувало, дід чи батько його на якесь свято починали розповідати про минувшину. Батько Тараса Григоровича був грамотний і для свого середовища досить начитаний; розповідь його відзначалась релігійним характером; він любив переказувати житія святих і всіляких подвижників благочестя. Інший характер мала розповідь діда, живого свідка Коліївщини; всі герої цього кривавого епізоду української історії були йому добре відомі, і саме про них він любив святковими вечорами оповідати дітям і онукам.
(Дід Тараса Григоровича помер у 40-х роках, маючи десь 115 років.)


Розповіді батька й діда, безсумнівно, дуже вплинули на розвиток творчого обдаровання нашого поета й не могли не відбитися згодом на його творах. В епізоді до «Гайдамаків» про це говорить сам поет:

Бувало, в неділю, закривши мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла,
Сусіди од страху, од жалю німіли.
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу;
Я її онукам тепер розказав...


Крім розповідей діда, на створення «Гайдамаків» вплинула, гадаємо, й подорож маленького Шевченка до Мотронинського монастиря. Про цю подорож покійний поет розповідав Івану Максимовичу Сошенку. В Мотронинський монастир Шевченко ходив із сестрами на прощу. Монастир цей примітний тим, що на цвинтарі його поховано багато коліїв, про що говорять кам’яні плити на деяких могилах. Маленький Шевченко, тоді вже грамотний, читав могильні написи, задовольняючи тим цікавість як свою особисту, так і інших богомольців; серед останніх чимало було таких, які добре пам’ятали покійників Мотронинського цвинтаря, і вони тут же доповнювали лаконічні написи своїми спогадами про коліїв. Ці розповіді Шевченко слухав так уважно, що його пам’ять зберегла їх надовго .



З дитячих років у Тараса Григоровича особливо була помітна пристрасть до малювання: де тільки можна було, на стінах, дверях, воротях, Шевченко завжди малював вуглиною чи крейдою. У школі, коли він уже міг придбати папір і олівець, ця пристрасть розвинулася в ньому ще більше. Підтримуваний цією пристрастю і водночас втративши всяке терпіння зносити далі шкільне життя, Шевченко втік у Лисянку до диякона-маляра, але й тут йому важко було ужитися, як видно з автобіографічного листа до редактора «Народного чтения». У цьому ж листі Шевченко говорить, що з Лисянки він перейшов у Тарасівну, де сподівався знайти пристанище в іншого маляра-дячка; той визнав Шевченка нездатним до малярства і тим самим примусив його повернутися додому в Кирилівку.



Так розповідав сам Тарас Григорович; проте сестра його, Ярина Григорівна, переказала нам подробиці цієї втечі дещо інакше: знудившись шкільним життям і водночас відчуваючи потяг до малювання, Шевченко втік од Бугорського в с. Хлебнівку, яка славилася своїми малярами. В одного з них Тарас Григорович і оселився, і прожив тут тижнів зо два, поки до нього придивлялися. Хлебнівський маляр побачив його здібності до свого ремесла, однак, побоюючись відповідальності за те, що тримає поміщицького хлопчика без посвідки, порадив Шевченку виклопотати спочатку потрібне свідоцтво на проживання, а тоді вже оселитися в нього на вчення.



Тарас Григорович пішов у м. Вільшану, де мешкав Енгельгардтів управитель Дмитренко, і почав просити посвідку на проживання у хлебнівського маляра. Дмитренко, розговорившись із хлопчиком і помітивши його меткість, замість того, щоб видати посвідку, узяв Тараса Григоровича собі в прислуги.



Незабаром приїхав на батьківщину сам поміщик, і доля поета була вирішена: він був переведений до пана у кімнатні козачки. Це було в 1829 році. Цією подією закінчився перший період життя Шевченка.


Предмети > Українська література > Українська література 5 клас > Тема 54. Дитинство Тараса Шевченка. > Тема 54. Дитинство Тараса Шевченка. Статті