Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Конспект уроку до теми: Михайло Коцюбинський —людина високої духовної культури. Життя і загальний огляд творчості

Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Михайло Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях. Еволюція світогляду. Перші твори


План-конспект уроку з курсу «Українська література 10 клас» з теми «Михайло Коцюбинський —людина високої духовної культури. Життя і загальний огляд творчості».




                                                       МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ —людина високої духовної культури.

                               Життя і загальний огляд творчості. Психологічна новела «Intermezzo». Автобіографічна основа твору.

Мета лекції:    
Навчальна -    Ознайомити студентів з життєвим і творчим шляхом письменника, розкрити гуманізм світогляду
Виховна -    Виховувати чуттєвість, справедливість, чесність
Розвиваюча -    Розвивати відчуття прекрасного


Література:    

1.    Агеєва В. Імпресіоністична поетика Михайла Коцюбинського // Слово і час. – 1994. -№9-10.
2.    Пахаренко В. “Над берегами вічної ріки” // Дивослово. -1994. - №7.
3.    Кузнецов Ю. Поетика прози Михайла Коцюбинського – К., 1989.
4.    Кузнецов Ю., Орлик П. Слідами феї Моргани:
Вивчення творчості Коцюбинського в школі – К., 1990.
5.    Черненко О. Михайло Коцюбинський – імпресіоніст. – Мюнхен, 1997.
6.    Кузнецов Ю. Імпресіонізм як мрія про гармонію (на прикладі новели М. Коцюбинського “Intermezzo”. // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 1999. – № 2.

                                                                                    План:

1. “Бути цілим чоловіком”
2. Новела "Intermezzo"
3. Фольклоpні джеpела повісті М.М.Коцюбинського  "Тіні  забутих  пpедків"
4. Повість «Тіні забутих предків». Єдність буття природи і людини. Картини життя і праці гуцулів. Образи Івана та Марічки як втілення романтичної ідеї незнищенності кохання

                                                                  “БУТИ ЦІЛИМ ЧОЛОВІКОМ”


“Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, в лініях бороди щось енергійне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуса стирчать. Скромно одягнений – він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить – і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!”.

Такий його портрет залишив нам Михайло Коцюбинський, – портрет людини, якій судилося змінити світ.

Біографи Михайла Коцюбинського у своїх студіях про письменника полюбляють наводити цитату із його листа, датованого 18 листопада 1902 року: “Про життя своє я міг би написати або дуже багато, або зовсім мало. Коли подати дати, що зазначують моменти зверхнього життя, життя, мушу признатися, доволі одноманітного, – Ви, може, скажете, що цього мало і це нецікаве. На автобіографію, яка б змалювала Вам картину іншого порядку, з’ясувала еволюцію думок, поглядів, літературного смаку і т. д., – я тепер не спроможуся, хоч розумію, що такий матеріал був би взагалі цікавим”.

Отож, народився Михайло Михайлович Коцюбинський 17 (за старим стилем – 5) вересня 1864 року на околиці міста Вінниці, де під ту пору мешкали його батьки. Кажу “під ту пору”, бо переїжджати родині доводилося часто. Батько Михайло Матвійович – невисокого чину службовець, “губернский секретарь” – був людиною доброю й чесною, а таким на державній службі в Російській імперії доводилося сутужно. До того ж, гнутися перед “благородієм” не вмів і утисків та несправедливостей від начальства терпіти не бажав, так що міняти місце роботи мусив усе частіше й частіше, а з ним по селах, містечках і містах мусила переїжджати й сім’я. “Дитячий вік мій (до 7 літ) пройшов у м. Вінниці, – згадував письменник, – а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі”.

Михайлик виростав у люблячій сім’ї, де хоч і бували матеріальні негаразди, але панувала тепла, дружня атмосфера. Хворобливий, худенький хлопчик був пестунчиком матері Ликери Максимівни – доброї, розумної й надзвичайно чутливої жінки. Вона проходила з відомого шляхетського роду Абазів, володіла вродженою здатністю глибоко відчувати мистецтво, зналася на тонкощах людської душі, й саме від неї майбутній письменник успадкував “тонку і глибоку душевну організацію” та “любов і розуміння природи”.

Українську народну пісню й казку Михайлик уперше (бо родина була російськомовною) почув від няньки Хими, а відтак, як згадував брат письменника Хома, учащав на ярмарки, аби послухати лірників. Один із них, сліпий дід Купріян, якийсь час мешкав у домі Коцюбинських, і його пісні й розповіді дуже хвилювали хлопця. Вже у 9 – 10 років він, як згадував згодом, почав писати пісні на взір народних, а в дванадцятирічному віці написав російською мовою повість із… фінського життя. Та, врешті решт, гени переважили: одного разу під час хвороби (а хворів Михайлик часто) він раптом заговорив українською, й відтоді проблеми мовного вибору для нього вже не існувало.

На дванадцятому році життя Михайло Коцюбинський, закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де тоді мешкала його родина, вступає в Шаргородську духовну семінарію – бурсу. “Після реформи освіти 1866 – 1867 рр., – розповідають автори дослідження про життя й творчість письменника “Слідами феї Моргани” Ю. Кузнецов і П. Орлик, – у школах було скасовано “волосодраніє”, “вуходраніє” і вистоювання на гречці. Проте Шаргородська бурса часів навчання Коцюбинського ще мало чим відрізнялася від описаної Помяловським. Лекції обмежувалися самими запитаннями й відповідями. А від учня вимагалось лише зазубрювання текстів підручників. Інших книжок не було. Науки – арифметику і географію, грецьку, російську, церковнослов’янську мови та інші – учні бачили крізь вузеньке “віконце” підручника, який змушені були завчати майже напам’ять”.

Тим не менше, бібліотека при бурсі таки була, й Михайло був її частим відвідувачем. А відтак познайомився з місцевим священиком, у якого була гарна власна бібліотека, й знайдені у ній оповідання Марка Вовчка й Шевченків “Кобзар” справили на хлопця величезне враження й остаточно направили його на український шлях. Також там були праці Л. Фейєрбаха і Ш. Фур’є, знайомство з якими всерйоз розбурхало внутрішній світ юного М. Коцюбинського. Пізніше він так згадував про це: “Читання настільки перевернуло мій світогляд, що з незвичайно релігійного хлопця, яким я був до 12 років, я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 – соціалістом”.

Ці одкровення, звичайно ж, не слід сприймати буквально й відірвано від контексту тогочасного “бродіння умів”. Світ під ту пору стрімко змінювався, тривало “капіталістичне нагромадження”, котре формувало в людей нові цінності й спосіб мислення, а старі державні форми, насамперед імперські, не встигали модернізуватися у відповідності до нових вимог, вичерпували себе, – що й спричинило відтак глобальні суспільні катастрофи наступного ХХ століття, світові війни. Відповідно, тогочасні мислителі намагалися продукувати ідеї, в яких осмислювали ці зміни й намагалися передбачити шляхи суспільного поступу. Подібні ідеї, зокрема й соціалістична як реакція на жорстку незахищеність людини в капіталістичному суспільстві, були в той час дуже популярними, й реакції на них у тій чи іншій формі (не конче художній) не уникнув жоден тогочасний письменник, в тім числі й український, – так само, як нині жодна мисляча людина не в змозі уникнути позиціювання себе в нагнітаючому протистоянні між християнською і мусульманською цивілізаціями. В тогочасній колоніальній Україні процеси національного самоусвідомлення так само супроводжувалися соціальним чинником, а нерідко й модними під ту пору (така вже логіка історії) атеїстичними ідеями, певного замилування якими не уникнули певний час навіть такі першорядні художники слова як Іван Франко, Леся Українка й Михайло Коцюбинський. Але той їхній соціалізм і атеїзм, безперечно, не мав нічого спільного з диким трактуванням цих понять у радянську добу. А для тонкої, естетської душі юного Коцюбинського соціалістичні рефлексії, як знаємо відтак, позначилися пильним художнім проникненням у світогляд і психологію “загубленої української людини”; нібито атеїстичні ж вилилися в надзвичайну гармонійне “язичницьке” замилування красою природи.

Одначе захоплюватися подібними ідеями було тоді справою не вельми безпечною – власті цього, м’яко кажучи, аж ніяк не толерували. На долі юного Михайла Коцюбинського, який жодною мірою не був соціалістичним активістом абощо, лишень просто мислячою людиною, це захоплення також позначилося не найкращим чином. 1880 року він закінчив Шаргородську бурсу, й відтак вирушає до Кам’янця-Подільського, маючи намір вступити до університету. Там він знайомиться з так само мислячими юнаками, семінаристами й ентузіастами-народниками. Кам’янець тоді був одним із центрів культурного й політичного життя в Україні, й середовище для сприйняття новітніх ідей там було неабияке. Функціонувала навіть так звана “Подільська дружина” – невелика група семінаристів, які 1 березня 1882 року, в річницю вбивства російського царя Олександра II, організували зібрання й ухвалили відозву, в якій схвалювали це вбивство “царя-ката”. На організаторів, звичайно ж, донесли в поліцію, почалися арешти й слідство. Сам Коцюбинський, звичайно ж, на цьому зібранні не був, але з багатьма дружинниками приятелював, тож і він втрапив на око поліції.

Ось як описують згадувані вже Ю. Кузнецов і П. Орлик подальші події: “Одного разу, вертаючись увечері додому, як згадував пізніше Хома Коцюбинський, Михайло Михайлович помітив підозрілу людину, що заглядала у вікна його хати. Не довго думаючи, він підбіг і вдарив своїм сукуватим ціпком незнайомця. Ним виявився жандарм-вартовий, що разом з іншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Михайла Михайловича заарештували, звинувативши в нападі на поліцію. Але через три дні відпустили. Коли згодом він потрапляє під нагляд поліції, про цю справу вже забули, але для Коцюбинського це перше знайомство з в’язницею, де він просидів три дні, надовго відклалося в пам’яті”.

Вступити до університету Михайлові Коцюбинському так і не вдалося, і то зовсім не через конфлікт із поліцією, а через речі значно тяжчі й серйозніші. Осліп батько, й сім’я, в якій було п’ятеро дітей – Михайло, Ліда, Хома, Леонід і Ольга, – залишилася без будь-якого утримання. Нерідко взагалі доводилося жити впроголодь. Тож Михайло знову приїжджає до Вінниці, куди повернулася його родина, й докладає зусиль до утримання батьків і молодших братів і сестер. Дає приватні уроки, часто виїжджає в села навчати панських дітей. Ночами (бо вдень було ніколи) багато читає, захоплюючись насамперед українською класикою і зокрема творами Панаса Мирного. “Ваші твори, – писав Коцюбинський Панасові Мироному в 1898 році., – мали великий впив на мене: опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам”.

Нарешті, поки що під впливом Панаса Мирного, пробує писати й сам – 1884-им роком датоване його оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма”. Згодом створює ще кілька оповідань та низку віршів. Тим часом поліція 11 березня 1886 року встановлює за ним негласний нагляд – адресу молодого письменника виявлено в записниках чергових заарештованих революціонерів, до яких він, утім, мав доволі опосередковане відношення. Були й серйозніші причини пильного зацікавлення властей його особою: активність Коцюбинського в українському народницькому русі…

Зрештою, поліційний нагляд не перешкоджав участі письменника в громадському житті – 1888 року його навіть обирають “гласним” Вінницької міської думи. Не завадив він відтак і закордонній мандрівці Коцюбинського – в окуповану Австро-Угорщиною Галичину, де 13 квітня 1890 року на сторінках львівського дитячого журналу “Дзвінок” відбувся дебют молодого письменника – публіковано його вірш “Наша хатка”. В Галичині М. Коцюбинський знайомиться з Іваном Франком, редакторами львівських газет і журналів, налагоджує творчі контакти, – адже на території України, окупованій Росією, було заборонено взагалі будь-що друкувати українською мовою; австро-угорський ж режим, на відміну від абсолютно деспотичного російського, був дещо ліберальнішим. Протягом 90-их років у галицьких “народовських” виданнях – “Дзвінку”, “Правді”, “Зорі”, “Буковині”, “Бібліотеці для молодіжі” та ін. – публікуються його дописи, статті, переклади, ще кілька віршів, але справжню увагу читача привертають оповідання для дітей “Харитя”, “Ялинка” й “Маленький грішник”. 29 жовтня 1891 року Михайло Коцюбинський екстерном склав іспит на народного вчителя при Вінницькому реальному училищі й відтак два роки працював домашнім вчителем у бухгалтера цукрового заводу К. Мельникова в селі Лопатинцях, де й написав “Харитю” та “Ялинку”.

Захоплення вже першим із цих оповідань висловив у листі до М.Коцюбинського авторитетний для нього Панас Мирний: “Прочитав я її (“Харитю”) та й нестямився!.. У такій невеличкій приповістці та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортають перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!... Та так тільки справжній художник зможе писати!”.

1890-і роки були періодом становлення Михайла Коцюбинського як оригінального українського письменника; він відшліфовує свою імпресіоністичну творчу методику й успішно береться застосовувати її до художнього осмислення різних сфер тогочасної дійсності. Однак часу для занять літературою він практично не має – після того, як у 1886-му році помер батько, на нього повністю лягла відповідальність за утримання чималої родини. Тож сповнений творчих ідей письменник мусив шукати сталого заробітку, якого літературна праця не давала. Вихід у принципі був лише один – державна служба. Якраз під ту пору створюються так звані філоксерні комісії, які займалися боротьбою з хворобою винограду філоксерою, й Михайла Коцюбинського влаштували в одну з них. У червні 1892-го року він отримав посаду розвідувача такої комісії – з місячною платнею 40 крб., помешканням та артільним харчуванням – і на цілих три роки виїхав у Бесарабію.

…У 1896 році Михайло Коцюбинський одружується з Вірою Устимівною Дейшею, яка походила з давнього українського дворянського роду. Вона закінчила Бестужевські курси в Петербурзі й працювала викладачкою французької мови в Чернігові, де й познайомилися молодята. Звичайно ж, письменник намагається знайти більш сталого осідку, ніж робота у філоксерній комісії – хочеться звичайного родинного затишку, спокійної роботи, котра не вимагає втомливих дальніх мандрів. Хочеться, врешті-решт, мати змогу не похапцем, а бодай більш пильно зосередитися на творчості. Але стається не так, як хочеться – ще рік йому доводиться вишукувати обридливу філоксеру, на цей раз уже в Криму, де запропонували трохи більший заробіток. Знайомиться з життям кримськотатарського народу, пише новелу “Пе коптьор” – ще з молдавського життя, а кримськотатарську тему він введе в українську літературу вже через кілька років у новелах “В путах шайтана” (1899), “На камені” та “Під мінаретами” (1904). Як зазначають у згадуваній вже книжці “Слідами феї Моргани” Ю. Кузнецов і П. Орлик, “уривками, виносивши в голові сюжет, Коцюбинський майже без чернеток (на це також потрібен час) хапається за писання і живе надією, що життя якось владнається і в нього з’являться більші можливості віддатися красному письменству. Тому він не припиняє спроби знайти постійне місце”.

Мотивуючи хворобою ніг, котра не дозволяє йому продовжувати службу на посаду помічника експерта у Кримському філоксерному комітеті, Коцюбинський у 1897 році звертається до чернігівських властей з проханням прийняти його на роботу в земство. Тим паче, що там якраз є вакансія завідувача книжковим складом – якраз таки несогірша за тих умов посада для письменника. Однак втручається поліція й видає губернаторові про таку довідку: “Коцюбинский – украинофил, сотрудничал в издаваемом во Львове журнале “Зоря” и в 1896 г. издал весьма тенденциозную брошюру “Для общественного блага” (мається на увазі оповідання “Для загального добра”, яке письменник справді видав за власний кошт окремою брошурою – І. А.), предназначенную для народа в Украине”. Таким чином, у посаді завідувача книжковим складом Коцюбинському категорично відмовили (мовляв, тут він матиме змогу поширювати “тенденційну літературу), але проти будь-якої іншої посади поліція не мала нічого проти.

Але доки тривало листування з губернатором і поліцією, час збігав, треба було за щось жити (адже філоксерну комісію за станом здоров’я письменник таки змушений був залишити), й Михайло Коцюбинський влаштовується хронікером, редактором рубрики “Свет и тени русской жизни” в житомирську газету “Волинь”. Це було, за словами однієї з найповажніших дослідниць життя й творчості письменника Ніни Калениченко, видання “без сталого напрямку.

Редактор… Козловський (Фідлер), котрого письменник з гнівом називав “лакейською душею”, уникав будь-якого сміливого слова, боячись викликати репресії з боку цензури і влади”. Так що Коцюбинському не раз випадало користуватися “езоповою мовою”, користуватися цитатами зі статей у московських чи петербурзьких виданнях задля донесення до читача своїх міркувань про ті чи інші суспільні події. “Погане це життя такого газетчика, та ще й у такому паршивому органі, як “Волинь” наша, – скаржився він у листі до дружини. – Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше б було співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!”

Лише наприкінці 1897 року Михайло Коцюбинський отримав посаду діловода при Чернігівській земській управі й зміг переїхати до Чернігова. Нова робота, хоч і була більш відповідною його характерові, займала дуже багато часу й добряче втомлювала, так що на творчість залишалися хіба вечори. Та все ж усталилося нарешті життя; дружина Віра Устимівна, розумна й освічена жінка, зуміла створити теплу сімейну атмосферу, необхідні умови для письменницької праці чоловіка. “Ти єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого покладаюсь”, – писав він їй у листі.

Коцюбинський був надзвичайно чутливий до всього красивого, обожнював квіти, тож нарешті міг обставити свій побут так, як прагла його душа. Ось як описує письменника тогочасний його знайомий Г. Лазаревський: “Михайло Михайлович завжди був одягнений дбайливо, навіть чепурно. Улітку в ясно-кремовому у синю смужку костюмі, жовтих черевиках, у білій панамі з чорною стрічкою, з незмінним ціпком – гуцульським топірцем у руках. З квіткою у петельці. Іноді з квітами в руках. На тлі чернігівської звичайної людності завжди здавався він мені елеґантним європейцем, “європейським українцем”, а не “малоросійським українцем”. Іноді з роботи він повертався в парусиновій, модній тоді толстовці. Часто у чорній пелерині поверх одягу. Узимку в чорному пальті з чорним смушковим коміром, у високій чорній смушковій шапці”.

1899 року у Львові виходить перший том оповідань Михайла Коцюбинського “В путах шайтана”, наступного року другий – “По-людському”. Творчість письменника здобувається на справедливо високу оцінку читачів і критики. Зокрема, Іван Франко у відомій статті “З останніх десятиліть XIX віку” називає Коцюбинського одним із найкращих новелістів: “Його оповідання пливе натурально і свобідно, мов репродукція голої дійсності без ніякої примішки творчості. Стиль його простий, без жодної форсованої штучності, без риторичних ефектів… Він наскрізь новочасний чоловік, перейнятий високими гуманними чуттями і ясним поглядом на життя. Отим-то його оповідання, даючи нам образи не торканих досі українським пером околиць і відносин, дають нам разом із тим високе естетичне вдоволення як твори справжнього таланту і як вияви симпатичної і високо розвинутої душі”.

Доля відвела Михайлові Коцюбинському в ХХ столітті всього тринадцять років життя і праці, але скільки за цей час встиг зробити письменник. І не лише у творчості, а й у справі громадській, причому в умовах, коли російським окупаційним режимом переслідувалося все, що мало хоч найменший стосунок до українського суспільного й культурного розвою – була заборонена українська книжка, преса, театр, навіть мова. Каторжна праця в державній установі, що займалася чи не найнуднішою в світі річчю – статистикою, ледве дозволяла зводити кінці з кінцями. “Проклята бюрова праця вхопила мене у свої тверді лапи так, що чоловік не щодня має час перейтися годинку, хоч від того залежить здоров’я. Все попсувала мені та клята робота – і здоров’я, і гумор, і мої літературні заміри” – писав він. Вражаючі факти знаходимо в листі хворого М. Коцюбинського до В. Гнатюка: “Треба рятуватися, спочити, полежать в шпиталі або в санаторії, а нема за що. Доведеться пропадати. Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Соромно навіть признатися представникові культурної нації. Єдиний спосіб – писати по-російськи, але коли я досі цього не робив, то вже не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька раз більше за переклади, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти”!

Із 1902 по 1904 рік Коцюбинський працював у Чернігівській архівній комісії, доклав чимало зусиль до збирання фольклору. 1903 року він бере участь у знаковому для українського літературного життя відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, причому, попри заборону властей (!), виступає там українською мовою. 9 січня 1905 року на зборах Чернігівської громадської бібліотеки виступає з промовою проти утисків цензури. 1911 року організовує в себе вдома знамениті літературні “суботи” з творчою молоддю, які були справжньою школою для багатьох молодих письменників, у тім числі Василя Еллана-Блакитного й Павла Тичини…

Але головне – творчість. Тут письменник усе майстерніше достосовує творчу методику імпресіонізму до художнього осмислення нових і нових явищ. А 1903 року він навіть зважується сформулювати й оприлюднити свої творчі принципи. Йдеться про лист-заклик, який Михайло Коцюбинський надіслав найкращим тогочасним українським письменникам, готуючись видати альманах “З потоку життя”. Констатуючи пожвавішання в перші роки ХХ сторіччя українського літературного процесу, він зосереджується на нових художніх вимогах, котрі під ту пору постають перед митцями. “За сто літ існування новіша література… живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією”, обмежуючись змалюванням селянина, обставин його життя і нескладної здебільшого психології, – пише він, розцінюючи такий стан справ як обмеження творчих овидів. Відтак, перед письменником постає необхідність “ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не одної якоїсь верстви суспільності”. Назріла необхідність серйозного опрацювання “тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.”. У листі до Панаса Мирного, який висловив незгоду з такою постановкою питання, ратуючи за поглиблення старих народницьких традицій літератури, Михайло Коцюбинський уточнив, що література, на його думку, “мусить бути дзеркалом для кожного моменту життя, вона не повинна обмежуватися селянським побутом, а давати справжній образ життя всіх верств суспільності”.

Новела “Цвіт яблуні” (у підзаголовку, волею письменника – етюд) є в цьому плані чи не найвиразнішим прикладом. Тут немає сюжету – в звичному розумінні цього слова. Сюжет внутрішній – тонке, глибинне, а разом з тим скрупульозне змальовування переживань батька, в якого вмирає єдина дитина. В стані гострої тривоги й горя він не спить уже третю добу, й мозок ніби по-іншому починає сприймати світ, підмічаючи такі деталі, на які зазвичай людина не звертає уваги. “Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! тепер симетрично!..” У батька змінюється навіть ритм дихання – він починає дихати уривчасто, надсадно, в такт із хворою дочкою. “Я знаю – то тривога. Вона держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря”… Оповідь від першої особи справила на читача настільки глибоке враження, що в письменника не раз питали, чи насправді не помирала в нього дитина. До речі, пильному дослідникові надзвичайно цікаво порівняти імпресіоністичну новелу “Цвіт яблуні” Коцюбинського з імпресіоністичним романом Кнута Гамсуна “Голод”, де подібним чином змальовано трансформації людського сприйняття в стані голоду.

Інша річ – оповідання “Дорогою ціною”. Тут імпресіоністичний інструментарій автор намагається достосувати до власне сюжету, причому сюжету історичного і навіть пригодницького, який, до того ж, розкривається значною мірою в романтичному ключі. Твір доволі-таки динамічний: кріпак Остап утікає від свого пана; його кохана Соломія – заміжня жінка, котру, вочевидь, видали заміж усупереч її волі – вирушає разом із ним, перевдягнувшись при цьому чоловіком (прийом, у пригодницькій літературі поширений і досі); вони намагаються переправитися через Дунай на турецьку територію, але під час переправи Остапа поранено; Соломія рятує коханого, але відтак вони опиняються в екзотичному циганському середовищі, до того ж кримінальному; поліція разом із причетними до злочинів циганами заарештовує Остапа, й Соломія, зі ще одним утікачем, дуже колоритним типом Іваном Котигорошком, намагається відбити коханого; в результаті цієї авантюри Соломія й Іван гинуть, а сам Остап дивом залишається живим…

А підірване здоров’я письменника з кожним роком все частіше дається взнаки. “Як запре дух у грудях, – писав він В. Гнатюку, – то й кроку ступити не можу, а нерви такі, що кожна дрібниця, наприклад, якийсь факт у пресі, або стаття робить мене хворим на кілька днів. Досадно і соромно, а нічого не вдієш”. У середині 1909 року Михайло Коцюбинський нарешті зміг виїхати на лікування за кордон – на острів Капрі. Це було улюблене місце відпочинку й оздоровлення багатьох письменників, у тім числі й Володимира Винниченка та росіянина Максима Горького (Пєшкова) – тоді ще справді цікавого літератора, перейнятого навіть певними модерністичними візіями, в котрому наразі й не вгадувався одіозний відтак сталініст і “основоположник соціалістичного реалізму”. Зрештою, острів Капрі відіграв дивовижно цікаву роль в історії української літератури, – за браком місця не зупинятимуся на цьому докладно, але порекомендую зацікавленим чудово впорядковану професором В. Панченком книжку “Капрійські сюжети”.

Відтак М. Коцюбинський ще раз відвідував острів Капрі й двічі – гуцульське село Криворівню, в якому також полюбляли відпочивати Леся Українка й Іван Франко. Враження від відвідин Гуцульщини лягли в основу його дивовижної повісті “Тіні забутих предків”. Він ще встигає, як писали Ю. Кузнецов і П. Орлик, зазирнути “в душу нікчемного царського сатрапа – поліцейського (“Подарунок на іменини”) і бачить там ницість та обмеженість батька, який хотів на іменини сину “подарувати” страту, а замість того сіє ненависть до себе маленької, ще не зіпсованої істоти. Коцюбинський проникає під оболонку революційності ліберального пана (“Коні не винні”) і знаходить там все ту ж барську пишу і відразу до народу”. Він створює новелу “На острові”, знайомлячи читача з дивовижною капрійською природою. Мріє написати ще третю частину повісті “Fata morgana”, в нього визріває задум нового твору про Гуцульшину…
Наприкінці життя його мрія віддатися власне літературній праці й покинути ненависну “бюрову” роботу нарешті зреалізувалася – 1911 року “Товариство прихильників української науки і штуки” призначає йому довічну пенсію 2000 крб. на рік. Але недовго вже судилося йому скористатися з омріяних нормальних умов праці – здоров’я залишається все менше. Лікарі констатують у письменника грудну жабу на ґрунті сердечної перевтоми. Він ще лікується в Києві у клініці професора Образцова, але й це вже не допомагає – 12 квітня 1913 року на 49-ому році життя Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника, як він і заповідав, у Чернігові, в Троїцькому гаї, на Болдиній горі – в цьому мальовничому місці він найбільше полюбляв відпочивати.


                                                                                    НОВЕЛА "INTERMEZZO"


Психологію роздвоєння людського "Я", внутрішній конфлікт Коцюбинський відтворює вже в оповіданні "Лялечка". Але найяскравіше цей конфлікт показано в етюді "Цвіт яблуні". Тут бачимо, так би мовити, кульмінаційну точку людської драми. В наступних твоїх творах - оповіданні "В дорозі" (1907) та новелі "Intermezzo" (1908) - письменник зображує процес висвітлення "травмуючого матеріалу" з надр підсвідомості. Тут роздвоєння "Я" ліричного героя між "Я"-громадським обов'язком та "Я"-особистими потребами також є основою розвитку внутрішнього сюжету. Коцюбинський показує психічний процес звільнення від комплексу вини "Я"-особистого перед "Я"-громадським. У новелах 900-х р. письменник піднімається до постановки філософських проблем сенсу буття, ієрархізації ціннісних орієнтацій, поведінки людини в критичних і кризових ситуаціях.

Характерними для зображення психології героя в "Цвіті яблуні" стає подальший розвиток художньо-психологічної концепції Коцюбинського - до розуміння нерозривності і циклічності психологічного процесу ("кільця, психічного процесу") письменник додає уявлення про багатошаровість психіки людини (підсвідомість, свідомість, самосвідомість). В етюді читач бачить ліричного героя в момент граничного душевного напруження - вмирає його дочка. Атмосфера трагічного моменту підкреслена жалобними чорними тонами. Світло і тінь становлять той художній простір, в якому відбувається дія. Це немовби символ боротьби життя і смерті. Роль мікрообразів у такій імпресіоністичний структурі чимала. Власне вся оповідь наче зіткана з окремих мікрообразів - мазків. І все ж тут чітко простежуються три плани: свідоме сприйняття ліричним героєм реальної дійсності (зорові, слухові враження від навколишнього), сприйняття цих самих подій підсвідомістю через мікрообраз: світ і усвідомлення самого себе (самоспостереження) - своїх рухів, дій, думок, почуттів. Усі три плани сплетені між собою в єдиний кільцевий психологічний процес, який розвивається по висхідній до моменту душевної кризи героя, і нарешті спадає. Так побудована композиція більшості творів Коцюбинського. Відтворенню внутрішнього світу героя підпорядковано й суто імпресіоністичні засоби - світло, тінь, колір, вібрацію.

Роздвоєння особистості героя, якому Коцюбинський приділяє значну увагу (скажімо, "В дорозі", "Невідомий", "Коні не винні" та ін.), стає тим важливим чинником, якому підпорядковується імпресіоністична концепція кольорів. Письменник досягає потрібного художнього ефекту саме через поєднання контрастних почуттів і кольорів. У новелі "Цвіт яблуні" - це світло і тінь, що передають роздвоєне "Я" героя; в "Intermezzo" - образи природи і внутрішні відчуття, передусім сонце і втома.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в "Intermezzo". Написана вона ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній монолог, це ряд зорових картин, створених словом, які передають враження героя від навколишнього і водночас його внутрішні переживання. У цій же новелі помітні елементи символізму (назви "дійових осіб" виступають символами психодуховних процесів героя). Замість традиційного подієвного сюжету (сюжету вчинків і дій героїв) письменник вдається до сюжету внутрішнього, який становлять зіткнення різних переживань. Символічні образи й ускладнена метафорика надають творові жанрових ознак поезії в прозі.

На перший погляд, новела "Intermezzo" становить майже суцільний пейзаж - опис природи в її багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рослин, птахів, тварин - це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, то відбуваються в душі героя. Цікаво, що в цьому творі, який аж ніяк не є драматичним, Коцюбинський визначає "дійових осіб". Отже, дійові особи - це засіб художньої умовності. Для чого він письменникові? Щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи, носіями якої виступають "дійові особи" - "ниви у червні", "сонце", "зозуля", "жайворонки", та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути і сцена. Сцена - це душа ліричного героя з її болями і радощами, з утомою і надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. "Погаси сонце й засвіти друге на небі" - звучать його слова, як виплеск зливи переживань. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов'язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання вимальовуються ширші проблеми - соціального (художник і суспільство) та психологічного (переживання на межі душевних сил) характеру. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: "моя утома", "людське горе", "три білих вівчарки", "залізна рука города" і "ниви у червні", "зозуля", "жайворонки", "сонце". Їх конфлікт створює ту багатозначність символів, які дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто і природа, краса природи і нелюдські умови життя селян). І думки, і сприйняття героєм природи злито в єдиний нерозривний потік його переживань та усвідомлення себе у світі й суспільстві.

                                                                  ФОЛЬКЛОPНІ ДЖЕPЕЛА ПОВІСТІ М.М.КОЦЮБИНСЬКОГО  
                                                                                       "ТІНІ  ЗАБУТИХ  ПPЕДКІВ"


Пpиpода.  Її  таїни.  Це  цілий  світ,  зі своїми законами... Hезабутні дні,  пpоведені  М.Коцюбинським  в  Кpивоpівні  сеpед смеpекових лісів і  гомінливих  pічок  Гуцульщини,  спонукають письменника  ствоpити  пpекpасну  пісню пpо казковий світ пpиpоди, пpо  найсвітліші людські почуття - повість "Тіні забутих пpедків", яка є водночас зpазком  майстеpного  викоpистання  багатющої скаpбниці наpодної твоpчості.

Як  і  в казках,  легендах,  пеpеказах,  так  і  в  повісті М.Коцюбинського  оживають  ліс,  гоpи, Чеpемош, незвичайні  геpої. Оживає  казка.  Казка добpа і зла. Казка любові і ненависті. І цій  казці  немає ні початку, ні кінця. Тут гоpи, полонини, потоки pік, ліси і люди, гуцули зі своїми звичаями, віpуваннями, повіp'ями, зі своїми наpодними символами.

Фольклоpними  джеpелами  пpекpасної  повісті  стали  і власні спостеpеження  Михайла Коцюбинського,  і моногpафії Онищука А. та Шухевича В., фольклоpні збіpники В.Гнатюка.

"Тіні  забутих  пpедків"  дихають  наpодною  твоpчістю. Уже з пеpших стоpінок повісті потpапляємо в атмосфеpу пpадавніх віpувань гуцулів  у  добpі і злі сили. Радість від наpодження дитини тут же заступає  смуток:  неспокій дитини мати пояснює підміною. "Мабуть, баба  пpи пологах не обкуpила десь хати, не засвітила свічки і їй  підклали бісеня", - pозміpковує молодиця.

Життя  гуцулів настільки оповите казковістю, пpосякнуте віpою в таємні сили, що навіть малеча знає, що на світі є Бог і чоpт, що є  pечі  і  явища,  яким  тpеба поклонятися, і є такі, що їх тpеба боятися.

Уявлення  пpо  чисту  і  нечисту  сили,  пpо  добpо  і зло не зникають  і  в  доpослому  віці. Вони набиpають інших фоpм, іншого втілення.  Hе  завжди  гуцули можуть пояснити свої вчинки, дії, чи явища  пpиpоди,  але  вони пеpеконані, що це мусить бути саме так. Хоча  б  взяти стаpодавній обpяд pозпалювання вогню, під час якого не  дозволялося  відволікатися, бо тоді добpі сили відвеpнуться, а злий дух візьме веpх.

Свято  дотpимуються  вівчаpі  неписаного  закону,  що  "живий вогонь  - ватpа на полонині, яка не повинна згаснути ціле літо. Бо саме вогонь - обоpонець од всього лихого.

Фольклоpна стихія - то не тільки міpило повісті, її основа, а й допомога автоpові у твоpенні обpазів.

Як  пpекpасна  поезія  постає  пеpед  нами  кохання  Івана  і Маpічки.  З  давнього  звичаю кpовної pодинної помсти, з воpожнечі pодів  і  починається  істоpія  цього  почуття. Чистого,  як  небо після літнього  дощу,  палючого,  як пpомені весняного  сонця... Та  не  судилося  молодятам  щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а  чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з  Палагною, з туги  за пеpшим коханням помиpає Іван.

Малюючи  чисте  кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві  пpиpоди,  дітьми  якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана.

Hе  залишає  поза  увагою автоp  обpядовість гоpян, зокpема обpяд поховання. Пpоникливо  змальовує  письменник  в  повісті святвечіp. Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.

Великий  митець назвав свою повість своєpідно - "Тіні забутих пpедків". То  хто, чи що є тими тінями... Можливо міфічні істоти, пpо які йде  pозповідь  у  повісті. Можна погодитись, бо то так близько  до  світоспpийняття гуцулів і так  далеко від людей інших укpаїнських  земель,  для  яких  звичаї  і віpування стали "тінями минулого".

Повість  стверджує  перемогу  світлих  сил  над  темними і ця проблема  продовжує  жити  і  сьогодні.  Вона  хвилює  нас, адже з поступом людства  вперед  не  поменшало  зла.  Навпаки,  інколи здається, що  воно  всесильне.  І  тоді  хочеться  поринути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пристосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме використання Михайлом Коцюбинським  фольклоpних  джеpел  наповнило повість "Тіні забутих пpедків"  тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які  допомагають  зpозуміти,  що  смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою,  чаpом,  які  незмінно  ховає  в  своїй глибині скаpбниця наpодної душі.

                                       Повість «Тіні забутих предків». Єдність буття природи і людини. Картини життя і праці гуцулів.

                                                 Образи Івана та Марічки як втілення романтичної ідеї незнищенності кохання

 «Над берегами вічної ріки» — так називається одна з найцікавіших збірок Ліни Костенко, і саме цей образ спливає в пам'яті, коли перегортаєш сторінки повісті «Тіні забутих предків». Коцюбинський пропонує нам, читачам, бодай на часинку облишити повсякденну круговерть і схилитися над берегами безкінечної в часі й просторі ріки життя, ріки людської душі, прозирнути в найпотаємніші її глибини.

«Тіні забутих предків» — твір складний, багатоплановий, з надзвичайно глибокою метафорикою і підтекстом. Часу на його вивчення, як завжди, не вистачає. Тому вчитель особливо ретельно має продумати форму подачі матеріалу. Урок-диспут, на мою думку, — одна з найоптимальніших форм. Звичайно, такий урок буде успішним лише в такому класі, де учні вже вміють самостійно мислити, цікавляться красним письменством, мають навички проведення відвертого діалогу, полеміки, а також (що дуже важливо) довіряють учителеві, коли хочете, вважають його своїм.

«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського — дума про добро і зло, любов і ненависть».

Пpиpода.  Її  таїни.  Це  цілий  світ,  зі своїми законами... Hезабутні дні,  пpоведені  М.Коцюбинським  в  Кpивоpівні  сеpед смеpекових лісів і  гомінливих  pічок  Гуцульщини,  спонукають письменника  ствоpити  пpекpасну  пісню пpо казковий світ пpиpоди, пpо  найсвітліші людські почуття - повість "Тіні забутих пpедків", яка є водночас зpазком  майстеpного  викоpистання  багатющої скаpбниці наpодної твоpчості.

Як  і  в казках,  легендах,  пеpеказах,  так  і  в  повісті М.Коцюбинського  оживають  ліс,  гоpи, Чеpемош, незвичайні  геpої. Оживає  казка.  Казка добpа і зла. Казка любові і ненависті. І цій  казці  немає ні початку, ні кінця. Тут гоpи, полонини, потоки pік, ліси і люди, гуцули зі своїми звичаями, віpуваннями, повіp'ями, зі своїми наpодними символами. Фольклоpними  джеpелами  пpекpасної  повісті  стали  і власні спостеpеження  Михайла Коцюбинського,  і моногpафії Онищука А. та Шухевича В., фольклоpні збіpники В.Гнатюка.

"Тіні  забутих  пpедків"  дихають  наpодною  твоpчістю. Уже з пеpших стоpінок повісті потpапляємо в атмосфеpу пpадавніх віpувань гуцулів  у  добpі і злі сили. Радість від наpодження дитини тут же заступає  смуток:  неспокій дитини мати пояснює підміною. "Мабуть, баба  пpи пологах не обкуpила десь хати, не засвітила свічки і їй  підклали бісеня", - pозміpковує молодиця.

Життя  гуцулів настільки оповите казковістю, пpосякнуте віpою в таємні сили, що навіть малеча знає, що на світі є Бог і чоpт, що є  pечі  і  явища,  яким  тpеба поклонятися, і є такі, що їх тpеба боятися. Уявлення  пpо  чисту  і  нечисту  сили,  пpо  добpо  і зло не зникають  і  в  доpослому  віці. Вони набиpають інших фоpм, іншого втілення.  Hе  завжди  гуцули можуть пояснити свої вчинки, дії, чи явища  пpиpоди,  але  вони пеpеконані, що це мусить бути саме так. Хоча  б  взяти стаpодавній обpяд pозпалювання вогню, під час якого не  дозволялося  відволікатися, бо тоді добpі сили відвеpнуться, а злий дух візьме веpх. Свято  дотpимуються  вівчаpі  неписаного  закону,  що  "живий вогонь  - ватpа на полонині, яка не повинна згаснути ціле літо. Бо саме вогонь - обоpонець од всього лихого.

Фольклоpна стихія - то не тільки міpило повісті, її основа, а й допомога автоpові у твоpенні обpазів. Як  пpекpасна  поезія  постає  пеpед  нами  кохання  Івана  і Маpічки.  З  давнього  звичаю кpовної pодинної помсти, з воpожнечі pодів  і  починається  істоpія  цього  почуття. Чистого,  як  небо після літнього  дощу,  палючого,  як пpомені весняного  сонця... Та  не  судилося  молодятам  щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а  чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з  Палагною, з туги  за пеpшим коханням помиpає Іван.

Малюючи  чисте  кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві  пpиpоди,  дітьми  якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана. Hе  залишає  поза  увагою автоp  обpядовість гоpян, зокpема обpяд поховання. Пpоникливо  змальовує  письменник  в  повісті святвечіp. Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.

Великий  митець назвав свою повість своєpідно - "Тіні забутих пpедків". То  хто, чи що є тими тінями... Можливо міфічні істоти, пpо які йде  pозповідь  у  повісті. Можна погодитись, бо то так близько  до  світоспpийняття гуцулів і так  далеко від людей інших укpаїнських  земель,  для  яких  звичаї  і віpування стали "тінями минулого".

Повість  стверджує  перемогу  світлих  сил  над  темними і ця проблема  продовжує  жити  і  сьогодні.  Вона  хвилює  нас, адже з поступом людства  вперед  не  поменшало  зла.  Навпаки,  інколи здається, що  воно  всесильне.  І  тоді  хочеться  поринути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пристосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме використання Михайлом Коцюбинським  фольклоpних  джеpел  наповнило повість "Тіні забутих пpедків"  тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які  допомагають  зpозуміти,  що  смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою,  чаpом,  які  незмінно  ховає  в  своїй глибині скаpбниця наpодної душі.

Теми: життя і смерть, людина і природа, кохання і ненависть, язичництво і християнство.

 «Тіні забутих предків» — річ для М. Коцюбинського унікальна і, здавалося б, несподівана. Мабуть, багатьох з вас це здивувало: типово східноукраїнський автор — і раптом гуцульський діалект, гори, полонини, мнимий, колоритний світ, який ми звикли бачити Федьковича, Франка та інших письменників Західної України.

Крім того, саме в Карпатах збереглися деякі традиції прадавнього, ще дохристиянського світобачення наших предків. Певно, саме цим привабила Гуцульщина митця, який намагався осягнути духовність українського народу у всіх її вимірах.






Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата


Збірка конспектів уроків з української літератури скачати, календарно-тематичне планування, підручники по всім предметам онлайн

Предмети > Українська література > Українська література 10 клас > Михайло Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях. Еволюція світогляду. Перші твори > Михайло Коцюбинський. Життєвий і творчий шлях. Еволюція світогляду. Перші твори. Конспект уроку і опорний каркас