KNOWLEDGE HYPERMARKET


Конспект уроку на тему: Іван Кочерга. Історичні п'єси письменника

Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Іван Кочерга. Розповідь про письменника. Ранні твори («Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно »). «Ярослав Мудрий»


План-конспект уроку з курсу «Українська література 11 клас» з теми «Іван Кочерга. Історичні п'єси письменника».



                            Іван Кочерга. Історичні п'єси письменника. «Ярослав Мудрий». Зміст твору. «Ярослав Мудрий».

                                                      Проблема взаємин видатної особи та народних мас.

                            Складність характеру особистості Ярослава Мудрого. «Свіччине весілля», проблематика твору


Мета лекції:    
Навчальна -    Познайомити з творчим доробком І.Кочерги Знати про складний і суперечливий шлях драматурга у літературу; зацікавити творами Г.Кочерги. Знати про історичну епоху Київської Русі, роль Ярослава Мудрого у розвитку держави та мистецтва; пояснити актуальність драм.
Виховна -    Виховувати в учнів любов і повагу до минулого України, почуття патріотизму, гідності людини вільної держави
Розвиваюча -    Розвивати художнє мислення


Література:    

1.    Історія української літератури ХХ ст. Перша. — К., 1993, 1998.
2.    Луцький Ю. Літературна політика в Радянській Україні. 1917–1934. – К., 2000.
3.    Филипович П. М. Літературно-критичні статті. — К., 1991.
4.    Білецький О. // Літературно-критичні статті. — К., 1990.
5.    Мишанич О. Повернення: Літературно-критичні статті і нариси. — К., 1997.
6.    Бій ішов святий і правий: Українська література в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1996.
Грабович Г. Велика література. — К., 1994.

                                                                             ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

1. Життєвий і творчий шлях І. Кочерги
2. Боротьба України за волю і самобутню культуру у драматичній творчості і.Кочерги
3. "Ярослав Мудрий"
4. "Свіччине весілля"

                                                  ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ І. КОЧЕРГИ


Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця, що зумовлювало часті переїзди. Лише 1891p. їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій в 1903р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904р виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет.

1910р. пише першу п'єсу (російською мовою) «Пісня в келиху» (вперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926р. в перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню», п'єса успіху не мала).

Нова п'єса — «Дівчина з мишкою» (рос. мовою, 1913) мала помітний, хоч і скандальний успіх.

1914р. І. Кочерга переїхав в Житомир.
П'єси російською мовою «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, в цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.
1925p. він завершує роботу над п'єсою «Фея гіркого мигдалю».
1927р. — пише нову п'єсу «Алмазне жорно».
1928р. — кілька п'єс, безпосередньо пов'язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю.
В цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь».

Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п'єс, типових для 20-х років агіток.
Вистава «Марко в пеклі» у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самої п'єси рецензенти поставилися стримано.
В 1929p. в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень-серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень-листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929p. він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі 1922 — 1928 pp.

Він пише чимало п'єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930; інша назва «Пісня про Свічку»), водевіль «Ліза чекає погоди...» (виданий 1931р.), п'єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка», 1933).

Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів.
П'єса «Майстри часу», незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934p. дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.

1934р. І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.

З початку Великої Вітчизняної війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п'єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора.

Дещо пізніше написані твори «Чаша», 1942; «Досить простягти руку», 1946. В одноактівці «Зубний біль сатани» реалізований задум п'єси, який автор нотував ще в 10-х роках.

Повернувшись 1944р. до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі.

У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка «Пророк» (1948).
Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952р.

                              БОРОТЬБА УКРАЇНИ ЗА ВОЛЮ І САМОБУТНЮ КУЛЬТУРУ У ДРАМАТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ І.КОЧЕРГИ

Виявивши свій талант як майстер гострого сюжету, в розвитку якого окреслювалася певна значуща авторська ідея, драматург створив видатну філософську драму — п'єсу «Майстри часу». Історичними драмами «Свіччине весілля», «Алмазне жорно» та «Ярослав Мудрий» він не тільки говорив про славне, хоч і складне, нерідко — тяжке минуле нашого народу, але й був суголосним своїми думками та ідеями змаганням і потребам сучасного йому дня.

Кажуть,  характер людини формується головним чином у молоді роки,  під впливом батьків,  школи,  друзів,  улюблених книг.  Біографія І.А.Кочерги може бути прикладом цього. Уявімо собі таку картину.

Під час турецької війни ( 1877-1878),  коли голодні російські солдати замерзали на Шипці,  далеко від фронту зібралися в теплій кімнаті кілька високих військових чиновників: інтенданти,  тиловики.  Вони стурбовані.  Чимало нагарбали превосходительні злодії.  Аякже! Скільки солдатів воює,  скільки їм провіанту,  одягу,  зброї треба! Ану,  вкрадь у кожного по карбованцю - це ж сила грошей.  А гроші,  як вони міркують,  - все: шана,  слава, успіх.
Та ба,  якийсь там штабс-капітан докопався,  викрив шахрайство.  Що ж тепер буде? Воно,  правда,  хто не краде у війську,  крім бідного солдата. Але ж це розголос,  небажаний,  звісно.

Було вирішено купити штабс-капітана, заплатити йому за мовчанку.  Та від запропонованих грошей - і немалих! - той відмовився. Йому запропонували величезну суму: сорок тисяч карбованців! І не могли повірити: штабс-капітан відмовився! І подав рапорт по начальству.  Кара не забарилася.  Тільки покарали...  самого штабс-капітана.  Вигнали його з армії.  І це добре, що не судили за наклеп на превосходительства.

Цей штабс-капітан був Антон Петрович Кочерга - батько майбутнього драматурга цікавою людиною була і мати Івана Антоновича.  Вона мала дар імпровізувати,  і часто малий син при світлі гасової лампи цілими вечорами слухав її розповіді.  А вони згодом проросли в його душі буйним пагінням фантазії,  невтримної уяви,  що носила його на своїх крилах і в чужі країни,  і в сиву давнину.

Принциповість і чесність були причиною частих змін місця роботи батька.  Врешті Антон Петрович стає залізничним службовцем і почалися нескінченні переїзди.  Гуркіт вагонних коліс був малому за колискову пісню,  а картини за вікнами сприймалися як дивна казка.  Іван змалечку звик до потягів та їхніх гудків,  до блиску залізничних колій і семафорів,  полюбив чесних і працьовитих людей,  які водили поїзди.  Не випадково в багатьох його п’єсах місцем дії е залізнична станція,  вокзал, а героями -залізничники, як-от машиніст Черевко у комедії "Майстри часу".

Бачив малий Іван Кавказ і Середню Азію,  Польщу і Україну.  Побував у багатьох містах.  Та найближчим і найдорожчим був для нього рідний край,  Чернігівщина,  невелике зелене містечко Носівка,  де він народився 6 жовтня 1881р.

Часті переїзди перешкоджали добре познайомитися з малими друзями, міцно, по-хлоп’ячому подружити.  Життя Іван більше бачив з вагона, дізнавався про нього переважно з книжок і розповідей батьків.  Та ще й хоровитим був малим - отож матуся оточила його невсипущим піклуванням.  Так непрохана прийшла до нього самотність.  Може,  тому й зріс він таким замкненим,  сухуватим,  навіть відлюдкуватим.

Майбутній письменник дивився на реальне життя крізь призму романтичних уявлень.  Тож і шукав красу в екзотиці,  в далекому середньовіччі.
Потяг до творчості зародився в І. Кочерги ще змалку,  хоч юнак не одразу знайшов себе як митець. Майбутній митець учився спочатку дома.  Потім вступив до Чернігівської гімназії,  яку закінчив у 1899р.  Далі - навчання на юридичному факультеті Київського університету.  На жаль, про ті цікаві часи життя письменника майже нічого невідомо.

Потім потягнулися роки немилої чиновницької служби на посаді ревізора контрольної палати,  служби задля шматка хліба - сумна доля,  якої мало,  з українських дореволюційних письменників пощастило уникнути.  Зазнали її і П. Мирний,  і М.  Коцюбинський,  О. Олесь та багато інших.

Перед освіченим,  розумним,  скромним та працьовитим юнаком відкривався прямий шлях до вищих посад,  чинів та орденів.  Та не пішов ним І. А. Кочерга.  Інша нелегка доля судилася йому в житті.

З дитинства тягнувся він до прекрасного - музики,  поезії.  Перші кроки на тернистому літературному шляху майбутній драматург зробив у 1904 р. ,  надрукувавши в газеті "Черниговские губернские ведомости" кілька театральних рецензій.  Підписував він їх здебільшого криптонімом "И. А. К. "або іменем одного з героїв своїх майбутніх п’єс - Карфункепь.  (Криптонім-псевдонім,  утворений з поштових літер прізвища та імені).  Рецензій Кочерги,  яких надруковано близько 90,  відзначаються добрим смаком,  розумінням особливостей театрального мистецтва.

Писав Іван Антонович і вірші російською мовою,  пробував своє перо в драматургії.  Відома,  наприклад,  його комедія "Девушка с мышкой",  яка йшла на сцені й навіть користувалася успіхом у невибагливого глядача.

Вивчаючи правознавство в Київському університеті,  Іван Антонович зацікавився стародавнім законодавством,  укладом ремісничих цехів,  життям середньовічних міст.  Пізніше письменник використає ці знання в багатьох творах на теми з вітчизняної історії - "Свіччиному весіллі",  "Алмазному жорні".  Дворічне самостійна студіювання давньої історії повело І.Кочергу на крилах поетичної уяви в середньовіччя.  Він пише п’єсу-казку "Пісня в келиху".
Цю п’єсу молодий драматург мріяв побачити на сцені.  Він надсилає свій твір до цензури,  щоб дістати дозвіл на постановку.  Однак п’єсу не поставили.
Можливо,  ця невдача вплинула на Івана Антоновича,  може,  були й інші причини.  Але він надовго замовкає й живе тихо,  замкнено,  осторонь від бур і гроз життя.

У Чернігові на той час жили відомі вже на всій Україні та й за її межами письменники М.  Коцюбинський,  В. Самійленко,  В. Грінченко, М. Вороний,
М.Чернявський,  В.Блакитний.  У будиночку Коцюбинського на затишній Сіверській вулиці відбувалися славнозвісні творчі суботи.  На  тій самій вулиці жив і Кочерга.  Та стежки на подвір’я Коцюбинського він не знав.

Отож,  кілька років,  спочатку в Чернігові,  а з 1916року - в Житомирі,  І.А. Кочерга прожив як зразковий службовець,  за сумлінну працю і старанність дістав чин колезького асесора,  одержав орден Станіслава 3-го ступеня.  Писав він тоді дуже мало,  переважно театральні рецензії.  Але в душі виконував творчі задуми,  мріяв про час,  коли його твори і справді пролунають,  як пісня з келиха.

Не можна сказати,  щоб І. Кочерга зустрів революцію захоплено.  Замкнена і стримана,  сором’язлива людина,  далека від бурхливої течії громадського,  не кажучи вже про політичне,  життя,  він прагнув спокою,  щоб можна було працювати,  творити.

Він одразу ж поступив на державну радянську службу,  працював за ревізора контрольної палати в Робітничо-селянській інспекції. Однак він не покидає думки про літературну творчість і невдовзі повертається до неї.

Життя мудро відкрило йому очі на багато що.  Близько стикаючись із селянами та міським людом,  письменник глибше побачив і зрозумів душу власного народу, трударів.  І. Кочерга відчув велич і романтику героїчної історії рідного народу. Він іншими очима поглянув на українську літературу,  історію,  і задум написати щось українською мовою опанував його душу .  Треба сказати, що після 1917р.  письменник неодноразово звертався до тем з української історії.  Але,  як пише він в одному листі,  "щоразу заважала ота нещадна вимогливість до обраної теми - то сюжет здавався не досить органічним для української п’єси ,  то вимагав довгочасного вивчення епохи,  стилю,  старої мови,  бо я здавна мріяв про історичну драму з життя українського міста".

У 1925р.  після кількарічної перерви в творчості драматург написав першу п'єсу українською мовою й на українську тему - дотепну,  веселу ,  іскристу,  а разом наснажену гуманістичним духом романтичну комедію "Фея гіркого мигдалю".  Та це був лише перший крок у здійснені наміру драматурга-створити історичну драму з життя України.

І. Кочергу найбільше цікавили ще не прочитані сторінки минулого.  Тож, оглядаючись на багату бурхливими подіями історію України,  він зупиняє свій погляд на величному в своєму трагізмі часі,  коли було придушено славнозвісну Коліївщину,  гайдамацьке повстання 1768р.

Іван Антонович,  ґрунтовно вивчав історичні джерела,  звертається до періоду Коліївщини і створює в 1927р.  історичну драму "Алмазне жорно".

П’єсу цю було написано до конкурсу на честь десятиріччя Жовтневої революції.  Вона часто виставлялася на кону багатьох театрів і мала великий успіх.
У 1928р. була написана перша на сучасну тематику п’єса "Марко у пеклі".  І. Кочерга звертається до народної легенди про козака Марка (Марко Пекельний,  або Проклятий),  котрий наводить у пеклі лад розганяє чортів за що його повертають із пекла до життя.  Після виходу "Марка в пеклі" І.Кочерга починає ще пильніше приглядатися до події сучасності.  Певно,  щоб бути ближче до людей з їхніми турботами,  радощами й болями,  І.Кочерга 1928р.  переходить працювати до редакції газети "Робітник".

На матеріалах життя села він пише п’єси: "Натура й культура",  "Навчила доля - де шлях до волі",  "Про що жито співає" та інші.  Свого часу ці п’єси охоче ставилися на сценах самодіяльних колективів Найчисельнішою стороною їх була злободенність,  але художній рівень п’єси був невисокий.  А проте й вони становили певний внесок у літературу і театральне мистецтво.

В українській драматургії тоді намітилися дві течії - побутово-реалістична та героїко-романтична.

Перша брала початок у творчості І.Котляревського,  І. Карпенка-Карого,  М. Кропивницького,  витоки другої були в драмах Л.Українки,  окремих п’єсах М. Старицького,  І. Карпенка-Карого.

Героїко-романтичну течію продовжила й перетворила в могутній потік молода генерація драматургів,  які прийшли в літературу після 1917р.  М.Куліш,  А. Головко,  Ю. Яновський,  О. Довженко.

І.Кочерга стоїть в одному ряду з цими великими талантами.  Осяяні світлом романтики,  сповнені краси,  багаті на образність твори,  що вабили й ваблять душу людини,  принесли йому безсмертну славу.

Незвичайна доля судилася історичній драмі І.  Кочерги "Свіччине весілля "(1930р.),  задум якої так довго виконував драматург.  Ця п’єса пролунала на всю Україну.  Їй ще тоді,  у 30-х роках,  показало чимало обласних театрів,  з великим успіхом пройшла вона пізніше і в Київському драматичному театрі ім.  І. Франка.

Успіх окрилив письменника,  який ще з більшою енергією береться до праці і створює нову філософську комедію "Майстри часу".  Закінчивши п’єсу,  І.  Кочерга подає її в Головний репертуарний комітет Народного комісаріату освіти.  Автор мріє побачити свою п’єсу на сцені.  На нещастя "Майстри часу" попали до рук якогось холодно лобового чиновника від літератури ,  і той ,  недовго розмірковуючи ,  заборонив постановку п’єси . "Майстри часу" були твором незвичним,  оригінальним щодо художньої думки,  глибоким за змістом.  Отож і не дивно,  що,  не зрозумівши сміливого новаторства письменника,  інтелектуалізму твору,  працівники не дозволили ставити комедії.

Та саме в той час відбувався всесоюзний конкурс на кращу п’єсу і Іван Антонович,  переклавши комедію російською мовою,  надсилає її,  щоб приховати своє авторство,  знайомому в Ленінград,  а той під псевдонімом - на конкурс.

Оцінка журі була високою і справедливою.  З тисячі двохсот п’єс,  що надійшли на конкурс,  було відзначено п’ять.  І. Кочерга за "Майстрів часу" одержав третю премію,  другу за п’єсу "Загибель ескадри" - Корнійчук,  першої премії не було присуджено нікому.  Це принесло І. Кочерзі загальне визнання та славу.  Комедію було перекладено багатьма мовами.

Після цього Іван Антонович переїхав до Києва,  дістав можливість цілком віддатися улюбленій літературній праці.

Стриманий,  відлюдкуватий від природи,  він починає брати активну участь у громадському житті,  в діяльності Спілки письменників України.

В роки війни І. Антонович перебуваючи в евакуації в Уфі,  продовжує активну громадську і творчу діяльність,  редагує газету "Література і мистецтво".  В цей час він створює кілька п’єс - "Чаша" (1942р.),  "Нічна тривога" (1943р.),  "Китайський флакон" (1944р.).

Вершиною творчості І. Кочерги стала драматична поема з життя Київської Русі "Ярослав Мудрий",  написана в 1944р.  У 1946 р.  в Харкові було поставлено спектакль,  відзначений Державною премією.  Проте сам автор п’єси,  хоч як дивно,  лауреатом не став.

В останньому творі "Пророк" Іван Антонович звертається до образу великого Кобзаря.

Під пером драматурга Т. Шевченко постає пророком,  а водночас - простою земною людиною,  яка прагне звичайного людського щастя,  кохання шукає близької та рідної душі.  І. Кочерга звертає пильний погляд на ті життєві стежки Кобзаря,  які залишилися в тіні,  не висвітлені ні художнім словом,  ні наукою.  П’єса " Пророк",  на жаль,  не побачила світла лампи...

Іван Антонович горів багатьма творчими задумами.  Він мріяв створити п’єсу про великого українського музику Максима Березовського,  трагічна історія життя якого невідома ще й досі.  Це мала б бути ще одна цікава й нова сторінка нашого минулого.  Та цьому замірові не судилося здійснитись. 29 грудня 1952 р.  творця прекрасного не стало.

                                                                        "ЯРОСЛАВ МУДРИЙ"

У блакитному тумані потонув розлогий лівий берег Дніпра,  луги з незнайомою травою,  молоденьке переліси.  На правобережних крутогорах,  порослих дрімучим лісом,  порізаних ярами,  грають перші ласкаві промені.  Біля підніжжя гір розметався пречудовий,  як казка,  Київ.  Над ним повис тихий перелив церковних дзвонів,  височать золоті баші храмів.

Осібно - сніжно-білі князівські палати,  оточені муром,  торжище.  Недалеко зводять різьблені верхів’я - боярські тереми,  а ген далі біліють хатки простолюду.
Був початок 21 ст., і не сяяло ще на сонці білокам’яне диво Софії,  і не розчинялися гостинно перед далекими подорожніми Золоті Ворота.

Ми немало знаємо про давні часи.  Повідають про них і древні літописи,  й мудрі науки - історія ,  археологія .  Та,  мабуть,  найповніше донести дух тих предковічних часів оживити наші знання може тільки мистецтво з його могутньою зброєю - художнім образом,  втіленим у громозвуковому слові чи сонячних барвах,  у ніжній музиці чи одухотвореному камені.

Ярослав Мудрий... Цікава й складна,  дуже суперечлива постать.  Жорстокий войовник і мудрий книголюб,  творець першого зведення руських законів - "Руської правди" і князь,  що залізничною рукою скарав в уособній боротьбі навіть найближчих родичів, лукавий політик і будівничий.

Туди,  в ті сиві роки полинув думкою і поетичною уявою Іван Кочерга Постать Мудрого князя,  зацікавила його тим,  що була непростою,  велиликою і суперечливою.

Драматична поема "Ярослав Мудрий" - твір складний для розуміння,  бо ж ніщо дорогоцінніше не лежить на поверхні.  Він наснажений глибокою думкою.
Які всі найкращі історичні драматурга,  драма " Ярослав Мудрий",  заглиблена в праісторію нашого народу,  полум’яному патріотизмові,  любові батьківщини,  перед лицем якої меркне,  як свіча перед сонцем,  це дріб'язкове,  несуттєве,  другорядне.

У п’єсі немає єдиної стрижневої сюжетної лінії,  навколо якої розгорталися б події.  Всі сюжетні лінії твору переповнюються в образі князя,  всі найважливіші проблеми безпосередньо зацікавлять його.

Це й мудра,  хоч і спірна,  філософська думка - "раніш закон а потім благодать",  це й гострий конфлікт між прагненням помсти та почуттям патріотизму,  це й місце науки та мистецтва в житті.

Низка окремих більш або менш пов’язаних між собою ліній та епізодів у цілому створюють яскраву, широку панораму тогочасного життя,  розкривають ідейний задум твору.  Коли розглядати композицію твору,  поведінку героїв,  прекрасні пейзажі,  вдивитися в образ Ярослава Мудрого,  перед на ми постане ідея-моноліт-любов до батьківщини,  безмірна,  неосяжна,  любов.

Однак вона притаманна не тільки Ярославу Мудрому.  Князь лише один героїв,  в образах яких розкривається полум’яний патріотизм людей землі Руської.
Наші далекі предки пишалися своєю вітчизною.  Згадуваний у драмі Іларіон,  монах і письменник,  автор "Слова про закон і благодать", гордо казав,  що живуть русичі, не в худе бо й не в неведоме земли",  но в русской,  яже ведома й спьішима всеми ко земли".  І справді,  Русь була на той час наймогутнішою і найулюбшою державою Европи.

Помисли,  думки,  й діяння Ярослава спрямовані на те,  щоб возвеличити Київ,  зібрати під його корогви всю Русь,  зміцнити княжу владу.

Мріяв він також «нарядити свою державу,  просвітити її,  прикрасити чудовими храмами,  будівлями.  Для того привозив іскусних майстрів із греків,  учнів своїх людей будувати,  купував і переписував у монастирях книги,  та й сам князь , книгам прилежа почитая часто в день й в нощи.

Таке,  здавалося б,  природне почуття,  як любов до батьківщини,  жило в душі Ярослава дуже непросто.  Воно готувалося у внутрішніх суперечностях,  у боротьбі.  Князь рішуче виступає проти варягів,  які служили Києву,  а принагідно грабували його.

                                                  Давай вже цих ярлів без землі!
                                                 Пройшли часи Еймуда і варягів,  
                                                 Які на Русь по золото плили, -

гнівно проголошує він.  Але не і в ньому тече кров варяга.  Дружина його,  княгиня Ірина, - шведська принцеса Інгігерда.  Та й улюбленицю свою,  дочку Елизавету,  князь віддає за норвезького кондига,  варяга Гаральда,  щоб мати надійних союзників.

Проте вважає Ярослав себе русичем,  він пишається,  що його мати руська,  дарма що вона рабиня.  Більше того,  він рішуче відкидає легенду про варязьке походження Русі:

                                                 Мені не треба пишних тих казок,
                                                 Що предків нам шукають десь за морем,
                                                 Народ мій тут,  на рідних цих просторах,
                                                 Від Києва,  до Ладоги живе.
                                                 І не заброд Ісландії суворих.  -
                                                 Мене своїм він предком назове!

Ярослав мріє про мир,  спокій,  про щастя будувати,  прикрашати землю,  опанувати книжну премудрість - а життя владно ламає його наміри і примушує братися за меч
                                                 Раніш закон,  а потім благодать. . .

Спочатку треба зміцнити державу.  І князь веде полки про печенігів.  А вже висівши - хоч на недовгий час - з бойового сідла,  береться будувати храми.

                                                 Раніш закон,  а потім благодать. . .

І творець "Руської правди" вважає,  що задля закону можна поступитися "благодаттю" - правом на життя і щастя "маленької" людини.  Тому,  коли варяг забиває брата Милуші і намагається покривдити її саму, Ярослав присуджує лише сплатити подвійну виру (Вира - викуп за вбивство).

Народ не погоджується з цим: "То неправий суд".  І ось уже блиснув ніж каменщика Журейка,  і впав вбивця-варяг.  Князь поклявся скарати Журейка,  і той тікає на Причорномор’я,  у далеку Тмутаракань.

Та каменщик не менш ніж князь любить свою вітчизну.  Він бачить,  що Ярослав потрібен Русі,  дбає про неї,  живе нею.  Тому дізнавшись про змову варягів і Ірини проти князя,  викриває зрадників.  Він і вдруге рятує Русь та Ярослава.  Коли печеніги рушили на Київ,  Журейко мчить у Новгород і приводить полки йому на допомогу.

Цікавий у своїй монументальності й трагізмі образ Микити - суворого й похмурого,  хоч і молодого ще монаха.  "Зело прехитрий майстер і в чудному художестві велик" малює заставки і мініатюри в книгах.  Милуючись малюнками,  молода князівна Єлизавета захоплено вигукує:

                                                 Яка краса! Як барви всі согласно
                                                 В один вінок на золоті сплелись!

І ніхто не знає,  що вогонь помсти й ненависті палає в душі молодого художника й монаха.  Микита-син новгородського посадника Коснятина скривдженого Ярославом.  Він живе прагненням відплатити за батька та за весь Новгород.  Власне,  і в Київ,  у палати князя,  прийшов він,  щоб помститися.

Микита бачить бентежну душу Ярослава,  розуміє,  що той мріє про могутній Київ,  а піднімаючи меч,  прагне миру,  щоб зробити місто й державу найпрекраснішими в світі.  І син новгородського посадника тамує свій гнів,  ховає глибоко на дно душі жадобу помсти.

Та ось Микита довідується,  що Ярослав скарав на горло Коснятина.  Він гнівно звинувачує князя,  що той "кривдою і смертію завжди платив",  усім,  пророчить Ярославу самітність і загибель.

Ярослав з гідністю відповідає монахові,  що його батька скарав,  бо той "порушив спокій на Русі".  Тому князь не визнає себе винним.  Адже чинив він це не для власної користі,  а в ім’я блага народу,  батьківщини.  Схвильовано і піднесено лунають його слова:

                                                 . . .  вищих я не відаю скарбів,
                                                 Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
                                                 Які весь вік я чесно боронив.
                                                 І поки жив,  стояти я клянусь
                                                 За руську правду і єдину Русь!

Микита розуміє правду Ярослава і,  облишивши намір помститися,  вирушає в далеку подорож.  Коли ж,  повернувшись,  застає князя і Русь у біді,  йде на битву з печенігами й віддає своє життя за Київ.

Письменник з особливою теплотою й любов’ю малює образ древнього пречудового міста.  Уже з ремарок постає перед нами його світла велич.  З палкою любов’ю говорять про рідне місто герої.  Перші слова п’єси - натхненна молитва Сильвестра:

                                                 Благослови,  господь,  державний Київ,
                                                 Що на горі над голубим Дніпром
                                                 Пильнує мир і всі труди людські...
                                                 В уяві Єлизавети місто постає як картина казкової краси:
                                                 А Київ наш-зелений і прозорий!
                                                 Дніпро широкий. . .  кучеряві гори,
                                                 Палати білі,  бані золоті. . .
                                                 Де ще красу подібную знайти?

Анна журиться, що щ доведеться стати французькою королевою і переїхати до Парижу - а там,  не як у Києві,  "доми холодні,  вулиці брудні",  там "ні кравців,  ні крамарів путящих".

Владна сила любові до батьківщини струмує в колоритному образі Свічкогаса.  Це веселий монах,  любитель випити й пожартувати з дівчатами.  За надмірну прихильність до чарки він попадає із книжних списателів у свинопаси.  Тоді тікає разом з варягами,  подорожує,  воює,  плаває морями.  Свічкогас стає вельможним багатим рицарем,  але не може втопити у вині,  заглушити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва:

                                                 Стужився я за цвітом рути-м"яти,
                                                 За Києвом знудився у сльозах. . .
                                                 Ладен я свині пасти в цих ярах,
                                                 Ладен я свічки гасити по церквах,
                                                 Ніж рицарем вельможним і багатим
                                                 Розкошувати по чужих краях!
                                                 Це й не дивно,  бо як каже Сильвестр:
                                                 Хто вип’є раз дніпрової води,
                                                 Тому ніколи Київ не забути.

Точними,  глибокими афоризмами пересипано всю драматичну поему "Ярослав Мудрий" - це небачене багатство думки та краси,  що коли навіть нічого не хочеш почерпнути з нього,  не будеш нагинатися,  то й тоді однак,  щось візьмеш із собою на все життя.

                                                            "СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ"

Так народу судила історія - жити,  перемагаючи варягів.  А ворогів - ой як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорними натовпами,  зваблені родючими ґрунтами,  багатством лісів і надр земних,  достатком ї міст і сіл.

Дзвенів меч Ярослава в битвах із печенігами,  водив Ігор полки на половців,  розбив Олександр Невський псів-рицарів.  Віки татарської чорної неволі виніс наш народ,  та зберіг свою душу.  І ось прийшли в Київ литовські князі.  Змучений віковим ярмом,  обезкровлений,  знесилений народ не зміг відразу дати ім. відсіч,  не зміг - але й не скорився.

Вивчаючи акти Литовсько-руської держави,  Кочерга знайшов грамоти князів про заборону світла в Києві: "Коли я випадково потрапив на мотив "заборони світла",  мотив,  що послужив темою для цієї драми,  мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті,  а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру".
Отже,  сюжет драми навіяний історичними документами про "заборону світла" і про боротьбу київських міщан проти неї.

...Київ 1506 р.  Це вже не те оспіване в "Ярославі Мудрому" світле,  казкове місто,  що сяє золотом і вогнями.  Київ похмурий і темний,  бо люду заборонено навіть свічці світити - аби,  мовляв,  не запалити міста,  а насправді для того,  щоб відчули ремісники,  трударі - "чорні люди",  що вони-хлопи,  темні,  безправні та безсилі.  Однак народ не примирився ні з темрявою,  ні з неволею.

У п’єсі "Свіччине весілля" Кочерга показує,  як з боротьби за право на світло розпочалася боротьба за волю,  як із вогника свічі розгорілася пожежа народного повстання:


                                                 Коли добром ніхто не дасть нам світла,
                                                 Його здобути треба - молить,
                                                 Бо без борні нікчемні всі молитви.
                                                 І свічки мирної не варта та крайна,
                                                 Що в боротьбі ї не засвітила.


У "Свіччиному весіллі" наскрізним образом,  навколо якого обертається події, є образ світла. Так, темному ремісницькому Поділлю протиставляється сяючий вогнями замок воєводи.  Урочисте запалення цехових свічок на весіллі Свічки - це ніби спалах непокори в серцях люду.  Жорстокий присуд воєводи осліпити Івана,  аби не бачив більше сонця,  білого світу,  теж пов’язаний з образом світла.  Нарешті слабенький вогник свічі в ліхтареві,  який крізь бурю проносить Меланка,  щоб урятувати свого коханого,  теж символічний.

Зваблива й світла,  неначе промінь сонця,  Меланка чарує всіх - від подруг до свавільного князя Ольшанського.  Щира та вірна в коханні до Івана,  вона відкидає залицяння всесильного каштеляна-управителя замку.  Постать Меланки оповита високим трагізмом.  Сила кохання,  прагнення врятувати життя Свічки змусила ї після довгої і жорстокої внутрішньої боротьби згодитись пожертвувати дівочою честю.  І все ж вона врятувалась від князя.  Мужня дівчина гине,  та ї смерть запалила на боротьбу весь народ.  Образ Меланки - це символ світла,  кохання,  вірності.

Не може не зворушити трагічний шлях дівчини від воєводиного замку до темниці,  де чекає на смерть ї наречений,  шлях,  коли вона береже,  більше ніж власне життя,  вогник свічі,  який має врятувати життя Іванові.  Та цей символ має набагато ширше й значиміше звучання.

На це вказував у передмові до п’єси сам автор: "Образ Меланки,  дівчини,  яка приносить тремтячий,  але невгаслий вогник крізь бурю і терни своєї весільної ночі...,  є поетичним символом України,  що "з тьми віків та через стільки бур" пронесла невгаслим живий вогник своєї волі й культури..."

У драмі світло протиставляється темряві,  трудове Поділля - горі,  де стоїть замок воєводи.  На цьому протиставлені,  власне,  й побудована вся п’єса.  Мужнього й відвертого зброяра Свічку обурюють князівські утиски,  кривда,  неправда.  Він поклав собі повернути місто вкрадене воєводою світла.  Задля киян-бідняків юнак наважується пробратися в замок і викрасти грамоту-привілей,  дарований Києву князем Олександром.  Свічка гордо відкидає пропоновану воєводою угоду: поверни лиш привілей і будеш живий та вільний,  хоча й без світла.  Відкидає,  бо не тільки особистим щастям живе людина.  Відкидає,  бо лине думкою в майбутнє.  Тому й проголошує упевнено:

Хоч не мені - для вільного народу Колись зоря займеться світова.

Мужній і сильний Іван Свічка щиро та ніжно кохає казково прекрасну Меланку.  Коли зброяра,  зв’язаного,  тягнуть на розправу,  він звертається до друзів: "Благаю,  бережіть мою єдину".  У відповідь йому пролунала урочиста,  як присяга,  погроза панству: "Постривай! Ще не скінчилося Свіччине весілля!"
Свічці,  його побратимам-цеховикам протиставлені воєвода,  каштелян князь Ольшанський,  литовські рицарі.  Який же темний і зловісний їхній світ,  нехай і осяяний безліччю свіч!

Жорстокість,  деспотизм,  насильство.  Таким життям живуть і воєвода,  і рицарі.  Щоправда,  драматург не малює їх під одне чорними фарбами.  Усі вони - живі люди,  зі своїми характерами,  звичками.

Підступний і жорстокий князь Ольшанський.  Його скорила краса Меланки.  Уперше побачивши дівчину,  він захоплено вигукує: "Яка ж краса чудова!",  "Вся вона палає,  як заграва,  як світова зоря!" Але тут чується не щире захоплення,  схилення перед красою,  а вибух сліпої пристрасті,  тваринна жага оволодіти тим,  що сподобалось.

В усьому замку панують брехня,  підозра,  насильство і розпуста.  Дружина Кезгайла-Рузя зраджує чоловіка з журою,  сам воєвода тішиться з полонянами.
Найближче до трудового люду стоїть дружина воєводи Гільда.  Вона заступається за покривджених,  допомагає Свічці здобути привілей,  запалює вогник у Меланчиному ліхтарі.  З воєводою Гільда тримається гордо,  з презирством його гульбища та розваги.  Це й не дивно - адже вона родом ,  як і Свічка,  із ремісників,  дочка кутногорського цехмайстра-збояра.  Воєвода завдає її в монастир.

Юрист за освітою,  Кочерга чудово знав стародавнє законодавство,  життя і побут міст,  ремісничі цехи .  Це добре прислужилося йому при створенні "Свіччиного вісілля".  Події у драмі змальовано так яскраво і виразно ,  що відчуваєш себе ніби аж їх свідком ,  безпосереднім учасником .

У "Свіччиному весіллі" ще раз прозвучала тема козацтва, захисту волі і батьківщини, тема ледь намічена в "Ярославі Мудрому" образом Журейка, який тікає на південь, де були орди кочові, а згодом стане Руськая держава".

Козацький ватажок Кмітич хоч і побіжно, але дуже рельєфно окреслений у п'єсі.  В ньому відчувається вільний лицарський дух козацтва .  Кмітич дає гідну відсіч литовським вельможам ,  відстоюючи честь тих ,  хто взяв на себе "нелегкиий обов'язок і труд" шаблею й сохою далекі наші межі боронить".  Тільки Кмітич заступається за ображену воєводою Гільду.  На її докір,  що "нема в Литві вже рицарів,  щоб меч свій підняли за жінку та за правду, " гордо відповідає :" В Литві нема,  а на степу ще є. " І вирушає до Вільпи обстоювати права киян і честь Гільди.

У драматичній поемі "Свіччине весілля" І.Кочерга змалював волелюбний народ,  який століттями через криваві битви з поневолювачами трудно,  але впевнено йшли до своєї свободи.







Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

Планування з української літератури, матеріали з української літератури 11 класу скачати, підручники онлайн

Предмети > Українська література > Українська література 11 клас > Іван Кочерга. Розповідь про письменника. Ранні твори. «Ярослав Мудрий» > Іван Кочерга. Розповідь про письменника. Ранні твори. «Ярослав Мудрий». Конспект уроку і опорний каркас