Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Конспект уроку на тему: Олесь Гончар — оборонець Соборів. Життя і творчість митця

Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Олесь Гончар. Огляд життєвого і творчого шляху письменника. Формування особистості і світоглядних переконань


План-конспект уроку з курсу «Українська література 11 клас» з теми «Олесь Гончар — оборонець Соборів. Життя і творчість митця».




                                          ОЛЕСЬ ГОНЧАР — оборонець Соборів. Життя і творчість митця.

                                         Загальна характеристика доробку О.Гончара. Роман «Собор».

                       Захист моральних цінностей у творі. Собор як символ духовної краси людини. Герої роману

Мета заняття:    
Навчальна -    Ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом письменника, його громадською діяльністю. Схарактеризувати образи головних персонажів твору.
Виховна -    Утверджувати високі моральні цінності, прагнення зберегти кращі надбання історії і культури. Викликати в серцях дітей гнівний осуд пристосовництва, моральної хисткості. Духовної спустошеності таких типів, як «юшкоїд» і «батько продавець» Володька Лобода
Розвиваюча -    Розвивати художнє мислення

Література:    
1.    Гончар О. Чим живемо: на шлях до українського відродження. –К., 1991; “Душа й природа в злагоді своїй…” // Слово і час. – 1996. — №4-5; “Віриться, Україна перетриває й це…” // Слово і час. – 1998. – №4-5; Щоденникові записи // Дніпро. – 1999. — №7-8; Катарсис. –К., 2000; Поетичний пунктир походу. Поезії. – К., 2000; Із щоденника // Літ. Україна, 2001. – 11 січня.
2.    Погрібний А. Олесь Гончар, - К., 1989; Орбіти художнього слова // Українське слово: Хрестоматія… – Кн. 3. – К., 1994; Олесь Гончар: Початок пожиттєвого випробування // Дивослово, - 1998. — №5.
3.    Сверстюк Є. Собор у риштованні // Там само.
4.    Жулинський М. Олесь Гончар: творчість як доля // Укр. мова і літ. в школі, 1991. — №11-12.
5.    Гуменний М. Олесь Гончар; Книга для вчителя. -К., 1991.
6.    Вінок пам’яті Олеся Гончара:  Спогади. Хроніка. – К., 1997.
7.    Наєнко М. Краса вірності. — К., 1981.

                                                  ЗМІСТ  ЛЕКЦІЇ

1.    Олесь Терентійович Гончар
2.    Хронологічна таблиця
3. Новелістика Олеся Гончара
4. Аналіз роману «Собор»
5. Орбіти потужного слова

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995р.


                                                                  ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ


 З квітня 1918р. - Народився в робітничому селищі Ломівка на околиці  Дніпропетровська.
1921 р. Після смерті матері опинився на вихованні дідуся і бабусі у слободі Суха на Полтавщині.
1925 р. Вступив до школи.
1933 р. Закінчив Бреусівську семирічну школу на Полтавщині; почав працювати в редакції Козельщинської районної газети.
1934р. Навчання в Харківському технікумі журналістики, по закінченню — робота в газеті «Ленінська зміна».
1938 р. Вступ до Харківського університету (філологічний факультет), написання наукових студентських робіт та перших літературних творів.
1941 р. Добровільно пішов на фронт у лавах студентського батальйону, поранення на березі Росі, лікування в польовому госпіталі.
1942 р. Друге поранення, лікування у м. Красноярську, після одужання повернення на фронт.
грудень 1945 р. Демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську, почав літературну роботу.
1946р. Вийшла друком новела «Модри Камень». Продовжує навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
1946р. Вийшла друком перша книга трилогії «Прапороносці» — «Альпи» — у журналі «Вітчизна».
літо 1946 р. Захист дипломної роботи на тему «Новели Василя Стефаника».
1946 р. Вступ до аспірантури при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР, початок професійно-письменницького життя.
початок 1947р. Вийшов друком «Голубий Дунай».
осінь 1948 р. Світ побачила третя книга трилогії «Прапороносці» — «Злата Прага», яку відзначено двома Сталінськими преміями (1947, 1948 рр.).
1949—1960 рр. Вихід у світ творів воєнної тематики: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». Робота над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.).
1968 р. Вийшов друком роман «Собор», вилучений реакційною критикою з літературного процесу.
1972 р. Робота над повістю «Бригантина».
1976 р. Завершення роботи над романом «Берег любові».
1330 р. Вийшов друком роман «Твоя зоря».
1986 р. Опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан».
1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років».
14 липня 1995 р. О. Т. Гончар помер.


                                                               НОВЕЛІСТИКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА


Протягом усього творчого життя Олесь Гончар звертався до малих літературних жанрів — новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько-естетичний щабель з великими прозовими полотнами. Новелістика Гончара — високохудожня частина його творчого доробку. Причому, тематика його новел дуже різноманітна. Все письменницьке життя Гончара сповнене спогадів про минулу війну і вболівань за сучасне та майбутнє людства, про що свідчать новели «Модри Камень» (1946), «Весна за Моравою» (1947), «За мить щастя» (1964), «З тих ночей» (1974), «Плацдарм» (1985) і багато-багато інших.

Ранні довоєнні твори Гончара свідчать про його тяжіння до малих прозових жанрів в яких сконцентровано великі проблеми і важливі теми. Письменник довів, що можна «у невеликому відкрити велике, у краплі води побачити сонце і почути гомін моря... Таке вміння властиве талантові народнопоетичному».
Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів О. Гончара. Написана через два роки після війни, вона являє собою спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який відбувся у словацькому містечку Модри Камень («модри» — голубий).

Виконуючи завдання в тилу ворога, розвідник був поранений. Його рятувала словацька дівчина Тереза. Між молодими людьми зародилось чисте палке кохання, яке не мало продовження, бо Терезу було вбито поліцаями за переховування радянського воїна, коли в неї знайшли закривавлені бинти.
Коли розвідник повернувся після звільнення Модри Каменя — Терези вже не було.

Глибоко і проникливе змалював Олесь Гончар образ Терезиної матері, яка втратила у дій війні двох дітей (брат Терези загинув у боротьбі з фашистами)- Впізнавши солдата, згорьована жінка згадала свою дочку, яка могла б бути щасливою з цим юнаком.

Образи твору досконалі у зображенні, адже уособлюють чисті почуття, глибокі переконання.

Побудова твору незвичайна, адже безіменний боєць через багато років повертається у минуле, згадує воєнні літа, згадує Терезу і її матір. Якщо центральна частина твору — це спогади розвідника про знайомство з Терезою і розповідь її матері про загибель дівчини, то початок і кінець твору — своєрідне обрамлення, видіння розвідника. Це видіння — уявний образ Терези, з якою він розмовляє.

Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі. Несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття.

В 1966 році Олесь Гончар створив ще один твір, в якому засудив жорстокість, але тепер вже жорстокість людини по відношенню до природи. Це новела «На косі».

Потрапивши на невеличкий краєчок землі — необжиту косу, яка сягає далеко в море, — людина відчуває надзвичайну гармонію буття, в якій перебуває, відчуває себе маленькою часточкою всесвіту, краплинкою вічності.

Героїня твору, в недавньому минулому студентка біофаку, а тепер співробітник заповідника, Ольга, відчуває себе щасливою. Вона окрилена своєю роботою, свіжим повітрям, незайманістю і чистотою природи. Більше за все дівчина боїться стати байдужою до краси, перестати нею милуватись. Адже найбільшим гріхом людини вона вважає практицизм, який призводить до байдужості.

Дівчина навіть не сподівалась, що байдужість, як і ницість — не така вже й поодинока риса. Яким було її розчарування, коли чоловік, якого вона вподобала, в якого навіть закохалась, виявився підлабузником і негідником. Саме негідником, бо порушив не тільки обов'язки єгеря, захисника природи, а і всі загальнолюдські норми. Принижуючись перед начальством, він не тільки дозволив, а навіть спонукав їх до полювання на птаха. Ні один із сторожів заповідника не погодився готувати лебедя на вечерю. Для всіх присутніх цей птах вважався святим, крім найвищого начальства, якому догоджав єгер. Жахливо ще й те, що під час прогулянки на косі ніхто з присутніх посадових осіб, навіть кандидат наук з контори заповідника, не попередили злочину, дозволили вбити довірливого птаха. Виникає суперечливе питання щодо причетності до злочину. Винен той, хто вбивав лебедя чи той, хто стояв поруч і догідливе мовчав?

О. Гончар устами Ольги ставить перед сучасниками і нащадками питання моралі. Автор через переживання героїні новели «На косі» намагається зрозуміти межу добра і зла, прагне повернути людські душі до святинь.


                                                                               АНАЛІЗ РОМАНУ «СОБОР»


Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, — скрізь простежуються найвищі цінності життя — свобода і людяність.

Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про боротьбу з ворогом. А от у мирний час... У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстракції і протестує автор, створюючи образи людей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров'ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.

Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню духовної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх негативних проявів.
Українська література 60—70 років почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосувалося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюнника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літературними критиками на двадцять років)

Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар'єризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Володька Лобода? Саме з ініціативи таких робіт руйнувалися пам'ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: «Затопити або, навпаки, осушити?» Про Лободу і про таких, як він у романі «Собор» сказано: «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він задає тон... Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує.

Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі». Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїхати з села.

У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились... Ні, розбалували ми їх!..»

«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагальнень та завбачальності багато в чому випереджали свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончарєвим творам, ця якість виявила себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні перечитуючи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений»

Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно...»

Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори — захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.

Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім'я людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім'я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім'я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор — не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.
Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.

Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає — завзяття вистачає їй і на роботі, і дома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і звинува-чувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички — його охоронної грамоти.

Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з'являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам'ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабузникам, кар'єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

З любов'ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.

Юність проведена серед махновців, наклала на Яго рове обличчя печатку суворості. На все життя запам'ятав він зустріч з професором Яворницьким, яка дала його становленню значно більше, ніж всі попередні роки. Відбулась переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти себе, а згодом стати хорошим металургом і героїчним визволителем Титана.

З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.

Але історія має немало свідчень тому, як деякі людці шляхом підступності і підлості ошукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це не буває. Кар'єрист і «юшкоїд» Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною йтиме до влади. Він вміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих...» Боляче зачіплянцям, бо з'являється чутка, що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний батько, Ізот Лобода, скаже: «...Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».

Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого докору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам'ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудовується».

Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман — принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким — і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «...що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».

Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Прозу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів — будь то кар'єрист Лобода чи осквернителі храму.

Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. «Художні ресурси кожного окремого слова можуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше — тим краще, тим довговічніший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в кожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалості незнищенності, постійної зарядженості...».

Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полотно «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами — це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника направлена проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам'яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар'єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара. За визначенням Леоніда Новиченка, «ідеться про щось більше і загальніше (хоч хтось його може назвати й частковим порівняно з художніми зобов'язаннями визначеного таланту) — про справжню, а не лише декларовану відкритість письменника суспільним болям і тривогам, про його відвагу, коли хочете, сказати за всіх у гострих сьогоденних питаннях, які справді стосуються всіх, але про які далеко не всі зважуються вголос (а отже і з достатньою доказовістю) говорити.

Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзначаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів — і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим почуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью». Безумовно, витончена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що комусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, направлений на руйначів рідної природи!

Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним.


                                                                         ОРБІТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА


 У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, — окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови...»

І ще було сказано про той же «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі (хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє, у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, — в 1990 році), він викликав би у Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу та викрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішнього американського читача роман знаходить жвавий відгук.

Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу?

Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.

От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.

Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.

Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкритості до їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи глибоким національним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що вона його здатна викликати.   





Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата


Плани конспектів уроків з української літератури 11 класу скачати, підручники та книги безкоштовно, розробки уроків з української літератури онлайн

Предмети > Українська література > Українська література 11 клас > Олесь Гончар. Огляд життєвого і творчого шляху письменника. Формування особистості і світоглядних переконань > Олесь Гончар. Огляд життєвого і творчого шляху письменника.Конспект уроку і опорний каркас