Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Павло Тичина. Життєвий і творчий шлях. Оптимістичний характер ранньої творчості поета

План-конспект уроку з курсу «Українська література 11 клас» з теми «Павло Тичина. «Йому судилася доля гения»».

                                           ПАВЛО ТИЧИНА. «ЙОМУ СУДИЛАСЯ  ДОЛЯ  ГЕНІЯ».

Мета заняття:    
Навчальна -    Ознайомити з творчістю видатного поета П.Тичини, відтворити ставлення автора до розвитку суспільства, розкрити проблеми національного відродження українського народу в його творчості
Виховна -    Виховувати патріотичні почуття, повагу до рідної землі, пошану до рідного народу
Розвиваюча -    Розвивати творчі здібності, вміння висловлювати власні думки

Література:    

1.    Загребельний П. Кларнети ніжності //Неложними устами. – К., 1981.
2.    Тельнюк С. “Молодий я, молодий…” – К., 1990.
3.    Маланюк Є. Павло Тичина. Фрагмент із ст. “Напровесні”// Літ. Україна, 1992, 14 травня.
4.    Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). К., 1993.
5.    Коцюбинський М. Корозія таланту // Слово і час. – 1989. -№11.
6.    Барка В. “Хліборобський Орфей, або кларнетизм”// Сучасність. — 1961. — №2.
7.    Грабович Г. Диптих про Тичину // До історії української літератури. — К., 1997.
8.    Гальченко С. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К., 1990.
9.    Українське  слово. Хрестоматія  української  літератури  та  літературної  критики  ХХ ст.  1994р. К. - "Рось".
10.    Журнал.  Українська  мова  та  література  в  школі. Червень 1978р.
11.    Журнал.  Українська  мова  та  література  в  школі. Січень 1981р.
12.    Олександр  Губар.  Павло  Тичина.  1981р. К. - "Радянський  письменник".
13.    Павло  Тичина.  Десь  на  дні  мого  серця. Поезії. 1991р. К. -  "Радянський  письменник".
14.    Григорій  Клочек.  Душа  моя  намріяла…  1986р.  К. -  "Дніпро".
15.    З  архіву  П.Г.Тичини (збірка  і  матеріалів) К. Наукова  думка. 1990р.  

ЗМІСТ  ЛЕКЦІЇ

1. Павло Тичина (1891 — 1967)
2. "Пам’яті   тридцяти"
3. "Гей, вдарте в струни, кобзарі"
4. Новаторство в поезії Павла Тичини

                                                                   ПАВЛО ТИЧИНА (1891 — 1967)

Народився Павло Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891р. в с.Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка (він же — учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух), згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М.М.Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.

Друкуватися П Тичина почав у 1912р., перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).

Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р. — «На майдані», «Як упав же він з коня...» та ін., — а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

В 1923р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. він посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.
Активна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938р. і до кінця життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. — міністром освіти Радянської України.
В часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з'являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.

Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм...» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я...», «Розкажи, розкажи мені, поле...», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу...», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий...», «Як не горю, я не живу...», «Дух народів горить...»).
«Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю.
Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.

Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).

Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».

Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та «Сталь і ніжність» (1941).

В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів «Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга», 1943.

Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.

У спадщині поета — близько п'ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).

Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981р. «З щоденникових записів» та ін.).

дати                                                                   п о д і ї  життя

27 січня 1891  народився у с.Піски на Чергнігівщині. Батько - сільський дяк і вчитель "школи грамоти"    

1901                батько відвіз Павла у Чернігів. Тут його прийняли в хор Троїцького монастиря. Пізніше Тичина вчився у

                       Чернігівській духовній семінарії.     

1913               закінчив семінарію. На його світогляд мали вплив учителька С.М.Морачевська, письменник М.М.Коцюбинський.

                      Ходив на його нелегальні "суботи":" Я тих хвилин ніколи не забуду! Любий...Рідний."

1918               перша книга поезій, критики вважають його "символістом". У збірці "Сонячні кларнети" розкривається тема людина+природа,

                      відчуття грози в суспільстві. Це книга мажорних тонів, книга радісного сприйняття життя особистістю, звільненого від усякого гніту.

                      Символом є  вітер ("Дума про трьох Вітрів", "Арфами, арфами...")

1920               збірка "Плуг"

1924               збірки "Вітер з України", "Відповідь землякам", "За всіх скажу", "Великим брехунам", "В космічному оркестрі".

1931               збірка "Чернігів"

1934               збірка "Партія веде"

1938               збірка "Чуття єдиної країни"

1941               збірка "Сталь і ніжність"

з 1938 до 1967  Канівщина сім разів голосувала за поета, він упродовж майже 3-х десятиліть був її повпредом у Верховній Раді УРСР

                       (захищає учителів, учнів, допомагає їм; визначив постійний початок навчання - 1 вересня)
1941-1945        Велика Вітчизняна війна. Поезії сповнені трагізмом, любов’ю до батьківщини. 

1949                збірка "І рости, і діяти"

1953                збірка "Могутність нам дана"
1954                збірка "На Переяславській Раді"
1957                збірка "Ми - свідомість людства"
1960                збірка "Зростай, пречудовий світе"
1961                збірка "Комунізму далі видно"
1964                збірка "Срібної ночі".
16 вересня 1967  П.Тичина - академік, лауреат державних літературних премій, Міністр освіти, Голова Президії Верховної Ради КРСР - помер,

                       похований на Байковому кладовищі в Києві.
1970                збірка, неопублікована при житті "В серці моїм"

Кажуть, поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвів у молоді роки. "Сонячні кларнети", "Замість сонетів і октав", "Плуг", "В космічному оркестрі", "Золотий гомін", "Вітер з України" - ось де справді висока поезія! Для поета написати з десяток таких віршів і вмерти - то все одно означало б: жити!

Грішно казати, але якби небо забрало Тичину в середині 20-х років, він би для історії не був меншим, скоріше, навпаки,- був би авторитетнішим. Уже тоді хтось із англійських критиків відзначав, що його не сплутаєш ні з ким у світовій літературі.

Так, Павло Тичина - геніальний, але глибоко трагічний талант. Чи були у поета справжні творчі досягнення після 30-х років, зокрема після поеми-симфонії "Сковорода", над якою працював від 1918 до 1940року, але котру так і не закінчив? Безперечно були, хай і рідко, бо поет знизив самовимогливість. Один із кращих його творів - поема воєнних літ "Похорон друга".

Чи протестував П.Тичина і в 40-60-х роках проти нападок на чесних митців, проти ідеологічного закріпачення творчих душ, передусім його, тичинської душі? Певно, що так, але, від природи лагідний, тихий, він просто не був здатен на серйозний протест.

У вересні 1947року П.Тичина, як один із керівників Спілки письменників України, мав на спілчанському пленумі критикувати М.Рильського і Ю.Яновського за "націоналізм". Він цього, звичайно, не зробив. Однак у публікації його виступу в "Літературній газеті" з’явилося кілька спрямованих проти них фраз, котрих він не говорив. Поет поскаржився по телефону Л.Кагановичу. Той грубо обірвав його, порадивши не втручатися "не в свої справи". Не знав Тичина, що "Літературній газеті" дав вказівку сам Каганович.

В одному із щоденникових записів Павло Тичина признається: "Молюся перед тим, як починаю писати. До Шіллера, до Шевченка і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це - горіння поміж друзями,- це продовження того, що вони зробили. Вони своє зробили. Тепер вони є свідками того, як я, брудний, фальшивий, незадоволений із себе, свічу, і розгоряються, і піднімаюся ген-ген, падаю і знову іду".

                                                                   "ПАМ’ЯТІ   ТРИДЦЯТИ"

Значну роль у творчості П.Тичини відводиться історії, але ж історія й справді явила світові людей щонайвищих ідеалів, гуманістичних устремлінь, мрій. які вірили, що домогтися благородної мети можна лише шляхом революції. Павло Тичина - спадкоємець гуманістичної філософії Г.Сковороди, Т.Шевченка. Тому, як і Сковорода, вірив у синтез миру й свободи, але так само, як і Т.Шевченко, міг би закликати народ до самоусвідомлення своєї місії. У поезії "Пам’яті  тридцяти"відображена страшна подія покарання тридцяти "мучнів українців". Поет говорить, що шлях до щасливого майбутнього проходить по "кривавій по дорозі". Він засуджує того, чия зрадницька рука "посміла знятися" на "український цвіт". Шляхом використання біблійських персонажів, Тичина акцентує увагу на несправедливості, що існує у світі, у суспільстві. Адже, понад все "вони любили свій край", життя, але розвиток історії розпорядився по-своєму: "На Аскольдовій могилі поховали їх".

Розглянемо побудову даної поезії.

На Аскольдовій могилі          1 3 5 7
Поховали їх -                          1 3 5
Тридцять мучнів українців,   1 3 5 7
Славних, молодих...               1 3 5
3-4 стопний  хорей.

                                                           "ГЕЙ, ВДАРТЕ  В СТРУНИ, КОБЗАРІ"

Гей, вдарте в струни, кобзарі,   2 4 6 8
Натхніть серця піснями!             2 4 6
Вкраїнські прапори вгорі -       2 4 6 8
Мов сонце над степами...          2 4 6
    3-4 складовий ямб

Ця поезія - один з найперших відгуків на крах царизму та відродження надій на українську державність:

                                   Вкраїнське військо на полях
                                   Йде, славою повите.

Поет у сповнених радісної мелодійності рядках передає пафос не тільки тих перших тижнів свободи, ай намагається прозирнути у майбутнє, яке видається йому прекрасним:

                                   Дзвенять слова мов у сріблі
                                   Братерськії, веселі...

Поет ще не знає, що незабаром його мрія, подібно згаданим кораблям, розіб’ється об скелі громадянської війни

                                   А десь на морі кораблі
                                   Розбилися об скелі...

І вкраїнське військо ляже трупом на полях розтерзаного краю... Передчуття нещастя відбивається між рядками.

                                   Земля схотіла жити знов -
                                   Шумлять потужно ріки.
                                   Але у центрі поезії пролягає слава героям :
                                    Хвала борцям, що на зорі
                                   Лягли в холодні ями.
Пам’ять про них буде вічно. А їх вчинки надихатимуть потомків.

                                                                   НОВАТОРСТВО В ПОЕЗІЇ ПАВЛА ТИЧИНИ

    Кожного  великого  митця  історія  нагороджує  гучним   найменням,  у  якому  відбивається  сутність  його  творчості.  Шевченка  вона  назвала  Кобзарем,  Пушкіна - сонцем  російської  поезії,  Франка - Каменярем,  Горького - Буревісником,  Лесю  Українку - поетесою-другом  робітників,  Коцюбинського - сонцепоклонником.  

Новатор!  Так  вслід  за  Горьким  нарекла  історія  Тичину,  виділивши  цим  самим  одну  з  найяскравіших  рис  його  творчості.  Тичина  належить  до  когорти  митців,  котрі  скрізь  і  завжди  дошукувалися  "свого  кореня"  і  "свого  глагола".  Він  вмів  піднестись  на  ті  верховини,  куди  не  ступала  нога  його  попередників.  Тичининський  Ельбрус  видно  з  усіх  кінців  планети.  До  нього  словами  поета  Енріко  Ріверо  звертається  Куба:

                                   Вітер  дніпровий
                                   Приніс  нам  надію  твоїми  вустами.
                                   Вона  прилетіла  
                                   З  досвітніми  ластівками
                                   В  оселі  тих,  хто  ніколи  тебе  не  знав.

Лондонські  тумани  не  заслонили  сяючий  Ельбрус  Тичини  і  від  ока  англійського  критика  Джона  Фута : "Своїми  поетичними  засобами  цей  співець  України  не  нагадує  нам  нікого  іншого  в  усій  світовій  поезії."  Схвильовано  вітав  Тичину  іспанський  поет  Хуліо  Матеу:

                                   Салют  поетові,  що  мир  охороня,
                                   Салют  співцеві  волі  і  свободи,
                                   Салют  будівникові,-  він  щодня
                                   Мостами  дружби  з'єднує  народи.

Могутній  талант  Тичини - щедрий.  Він  збагатив  художню  скарбницю  творами  феноменальними  за  своєю  правдивістю,  щирістю,  неповторністю  ліризму  і  досконалістю  форми.  

Новаторство  для  Тичини - одна  із  закономірностей  розвитку  мистецтва.  Воно  знаходиться  в  діалектичному  зв'язку  з  такими  поняттями,  як  класовість,  народність.  Поняття  новаторства  Тичина  розглядав  у  зв'язку  з  традиціями.  Продовження,  розвиток  передових  традицій -  це  одне  із  джерел  новаторства: "У  мистецтві  реалізму  сміливе  новаторство  в  художньому  зображенні  життя  поєднується  з  використанням  і  розвитком  усіх  прогресивних  традицій  світової  культури."

Призначення  митця - новатора  поет  вбачав  в  тому,  щоб  прискорювати  рух  до  щасливого  майбутнього.  Тичина  підкреслював: "Новаторство  народжується  на  шляхах  служіння  суспільству."   Цій  священній  меті  завжди  служила  творчість  Тичини.

1918 рік  став  поворотним  пунктом  у  мистецькій  долі  Павла  Тичини.  Перша  збірка  віршів  "Сонячні  кларнети" принесла  йому  заслужену  славу  і  визнання.  Вона  стала  значною  подією  в  українській  літературі,  ознаменувавши  появу  нового  таланту,  яскравої  художньої  індивідуальності.  На  літературну  ниву  вийшов  поет-лірик,  котрий  своєю  майстерністю,  щирістю  і  задушевністю, любов'ю  до  життя  і  людини  примушує  згадати  великі  імена  Пушкіна,  Шевченка,  Лермонтова, Франка, Лесі Українки.

Основу  збірки  становлять  вірші, написані  у  дожовтневі  часи. Більшість  з  них  присвячено  темі  природи, кохання. Поет  не  лишався  байдужим  і  до  суспільних  явищ.  Показовим  для  розуміння  його  ідейно-світоглядного  і  мистецького  зростання  є  твори  про  революційні  події  1917 року. В  збірці  відчутні  імпульси  громадянськості,  що  йшли  від  традицій  демократичної  літератури.  Але  це  зовсім  не   означає,  що  Тичина  піднявся  в  розумінні  процесів  класової  боротьби  на  рівень  таких  своїх  сучасників,  як  Франко, Леся  Українка, або  таких  своїх  учителів, як  Коцюбинський  чи  Горький.  Для  поета  було  іще   багато  неясного  в  суспільній  боротьбі.  В  його  світогляді  проявлялись  суперечливі  риси.  І,  незважаючи  на  це,  "Сонячні  кларнети"  відіграли  важливу  роль  у  розвитку  української  поезії.

Поява  "Сонячних  кларнетів"   сповістила  світ  про  прихід  у  літературу  Павла  Тичини - видатного  майстра  слова,  який  з  великою  художньою  силою  виразив  "красу  нового  дня"  -  красу  соціалістичної  дійсності.  Не  раз  відзначався  високий  художній  рівень  цієї  збірки,  з  появою  якої  відкрився   для  читачів  новий  "сонячнокларнетний"  світ, сповнений  буянням  радісної  природи,  наскрізь  пронизаний  сонячною  музикою.

Багато  дослідників  відзначають  музичність  "Сонячних  кларнетів"  як  найхарактернішу  особливість  цієї  збірки.

"Насамперед  музика" -  цей  заклик  французького  поета  П.Верлена  активно  проводився   у  життя  в  декаденській  поезії  кінця  XIX - початку   XX ст.  Теоретики  і  практики  символізму  не  раз  висловлювалися  на  кшталк  того,  що  "поезія  є  внутрішня  музика"  і  що  "музика  -  скелет  поезії".

Основа  художнього  успіху  П.Тичини  полягає  в  тому,  що  він,  вбираючи,  як  губка,  в  свою  художню  систему  найосновніші  досягнення  поетичної  форми  кінця  XIX - початку  XX  ст., зумів  у  символістських  пошуках  вибрати  для  себе  найцінніше,  піднести  його  на  новий,  вищий  рівень.  Одночасно  поет  зберіг  те  основне,  чого  не  могли  зберегти  символісти, -  образну  сутність  слова.  Більше  того,  П.Тичина  зробив  те,  чого  так  довго  і  без   особливих  успіхів  домагалися  декаденти, -  знайшов  не  бачений  досі  синтез  словесних  і  музичних  способів  вираження.  П.Тичина  досяг  такого  синтезу  саме  тому,  що  "озвучував"  поетичний  твір  не  тільки  через  сонорику  слова,  а  й  через  його  семантику.  Ось  один  із  найпоказовіших  прикладів  такого  "озвучування":

                                   Гаї  шумлять -
                                   Я  слухаю.
                                   Хмарки  біжать -
                                   Милуюся.
                                   Милуюся - дивуюся,
                                   Чого  душі  моїй  
                                   так  весело.
                                   Гей,  дзвін  гуде -
                                   Іздалеку.
                                   Думки  пряде -
                                   Над  нивами.
                                   Над  нивами - приливами,
                                   Купаючи  мене,
                                   мов  ластівку.

Аналізуючи   механізм  сприйняття  музичних  тропів  "Сонячних  кларнетів",  можна  помітити,  що  центральним,  найактивнішим  подразником,  який  формує  музичний  напрямок  розвитку  асоціацій,  є  слово,  що  означає  певне  музичне  чи  звукове  поняття, - арфа,  кларнет,  звук,  дзвін,  музика,  мелодія,  струна,  скрипка,  бандура,  пісня,  гімн,  дует,  орган,  флейта,  наприклад:

Горять  світи,  біжать  світи
Музичною  рікою.
……………………………….
Горить - тремтить  ріка,  
як  музика.
……………………………….
Арфами,  арфами -
Золотими,  голосними  обізвалися  гаї…
………………………………
Слухаю  мелодій  
Хмар,  озер  та  вітру.
Я  бриню,  як  струни
Степу,  хмар  та  вітру.
Подивилась  ясно - заспівали  скрипки!

Кожне  виділене  слово  є  ключовим  при  сприйнятті  фрази - без  нього  вона  не  зрозуміла.  І  тому   текстові  фрагменти,  в  яких  смислова  вага  сконцентрована  на  словах,  що  позначають  музично-звукові  поняття,  випромінюють  складний  комплекс  асоціацій,  серед  яких  домінуючими  є  музикальні.

Поет  широко  користувався  методом  передати  словом  своє  синтетичне  сприйняття  звуку.  В  цьому  була  певна  художня  доцільність:  він  знайшов  лаконічний  і  місткий  спосіб  характеризувати  звук.  "Сонячні  кларнети",  "арфами,  арфами  золотими",   "сміх  буде,  плач  буде  "перламутровий",  "в  чорному  акорді",   "синє брязкання  кадил",   "зелений  гімн" - характер  усіх  цих  тропів  є  виразно  синтетичним.
Досить  часто  П. Тичина  оживлює  звуки,  надає  їм виразної  емоційної  характеристики:

                                   Лиш  від  осель  пливуть  тужні,  обнявшись
                                                                                                      дзвони …  
                                   Або:
                                   Танцюють  звуки  на  дзвіниці,
                                   І  плаче  дзвін.

Відповідь  на питання,  в  чому  полягає  першопричина  виняткової  музикальності  поезій  першої  збірки  П. Тичини,  слід  шукати  в  природі  людського  обдаровання.  Талант  П. Тичини,  в  якому  геніально  поєднані  абсолютний  музикальний  слух,  здатність  до  синестезично-асоціативного  сприйняття   дійсності  і  найтонше  відчуття  слова  -  явище  рідкісне.  У  своїй  музикальності  поет  настільки  самобутній,  що  його  неможливо  наслідувати.  Він  недоступний  для  епігонів  найвищої  кваліфікації.

Крім  того,  музикальний  талант  П. Тичини -  талант  розвинений.  Підхід  автора  "Сонячних  кларнетів"  до  музики - це не  підхід  аматора (хай  навіть  і  дуже  здібного),  а  професіонала,  який  віддав  музиці  багато  років  життя.  В ранньому  дитинстві  він  був  постійним  учасником  монастирського  хору,  в  молодості -  керівником  і диригентом  одного з кращих  хорів  Києва.  П.Тичина  грав  на  багатьох  музичних  інструментах,  сам  складав  музику.  Звідси,  очевидно,  і  походило  бажання  ввести  в  поетичний  текст  музику,  бажання,  яке  призвело  до   справжнього  мистецького  успіху.

І  в  подальшій  творчості  поет  ще  не  раз  "повінчував"  слово  і  музику.  Його  твори  зазвучали  "бетховенськими  акордами  могутнього  "Плуга",  і  леонтовичівською  співучістю… лірики, і шопенівськими ритмами…"Похорону  друга",  і  всією  нескінченною  симфонією,  яка  в  історії  людської  поезії  названа  поезією  Тичини" (М. Бажан"Спогади  про  Павла  Тичину").

Все  дужче  входячи   в  драми  соціальної  боротьби  і  звертаючись  до   революційних тем,  Тичина  в  збірці  "Плуг",  через  символічний  образ,  відсвітив  страшний  стан  України  і  власного  серця, - в  час,  коли  на  півночі  без  перерви  проголошувалося  про  Росію   в  поезії:

                                   …стоїть  сторозтерзаний  Київ
                                   і  двісті  розіп'ятий  я.

Лірика  в  "Плузі"  збагатилася  мотивами  з  революційних  катаклізмів,  поширених  в  уяві  на  цілий  космос: як  і  в  наступній  збірці  -  "Вітер  з  України". Але,  супроти  феноменального  прискорблення  і  дальшої  "кристалізації"  всіх  самоцвітів  віршового  майстерства,  вже   втрачалося  в  ліриці  блаженне  звучання  пісенності  з  світанкових  світів.  Захоплений  революцією  в  її  радянському  напрямку  для  України  і  оспівуючи  її  в  космічних  планах,  Тичина  часом,  хоч  іронізуючи,  відкривав  завісу  над  дійсністю  і   подавав  вираз  сумнівів.

З  давніх-давен,  коли  народ  піднімався  на  битву  за  своє  право,   поруч  з  мечем  воювало  і  слово.  Хвилі  визвольних  рухів  підносили  на  свої  вершини  таланти  співців,  які  кували  духовну   зброю  народові.  

"Плуг" - збірка  новаторська  за  змістом  і  формою - явилась  значним  кроком  Тичини  на  шляху  ідейно-художнього  зростання.  "Після  найніжніших  акварельних  малюнків,  після  тихої  музики  поля  й  шелестіння  рідного  гаю  в  поезії  Тичини  з'явилися  нові   ритми,  нечувана  раніше  сила  і  розмах,  з'явилися  симфонізм  його  поезії. З  титанічних  визвольних  змагань  народу  поет-мислитель  черпав  незвичайної  місткості  образ,  художній  афоризм,  свою  незрівнянну  мелодику,  це  звідти  йшло  буйне  мистецьке  новаторство  Тичини,  його  поетичні  відкриття", - вірно  відзначив  Олесь  Гончар.
В  світогляді  Тичини  відбулися  корінні  зміни.  Вітер  революції,  за  висловом  академіка  О.І.Білецького,  порвавши  ніжні  струни  на  арфі  "Сонячних  кларнетів",  натягнув  на  лірі  поета  "нові  мідні  струни". За  короткий  час  поет  зумів  перебороти  немало   труднощів,  подолати  болісні  вагання,  суперечності,  відкинути  ідеї  "абстрактного  гуманізму",  який  особливо  негативно  позначився на  збірці  "Замість  сонетів  і  октав" (1920р).

Істотні  зміни  відбулися  і  в  стилі  Тичини,  в  його  поетиці.  В  порівнянні  з  "Сонячними  кларнетами"   "Плуг"  являє  собою  нову  яскраву  і  неповторну  художню  систему.  Тичина  виступає  тут  майстром  громадсько - політичної  теми. Публіцистичний  струмінь,  який  майже  відсутній  у  раннього  Тичини,  в  "Плузі"  виступає  як  одна  з  істотних  рис  стилю,  що  засвідчує  продовження  поетом  традицій  Шевченка,  Лесі  Українки,  Франка.

Музично - живописні  засоби,   якими  так  чудово  користувався  поет  у  "Сонячних  кларнетах",  набули  тепер  нової  функціональної  й  ідейно - естетичної  значимості.  Вірш  "Вітер"  передає  могутню  музику  і  динамічну  колористичну  гаму  грізної  стихії.  Він  потрясає  громоподібними  "бетховенськими  акордами",  відтворенням  повної  непідвладності  бурі  в  ритмічних  структурах,  що  не  мають  аналогій  в  усій  українській  поезії.

                                   Вітер.
                                   Не  вітер - буря !
                                   Трощить,  ламає,  з  землі  вириває…
                                   За  чорними  хмарами
                                   (з  блиском !  ударами !).

Живописність  грізної  стихії  увиразнюється  іще  й  своєрідною  "мелодією"  бурі,  яка  створюється  Тичиною  за  допомогою  гам,  опертих  на  сонорні  Р  та   Л.

До  кращих  творів,  витриманих  в  ключі  космічно - планетарної  символіки,  належать  три  вірші - мініатюри  циклу  "Сотворіння  світу". Це  глибокий  поетично - філософський  роздум  над  масштабними  проблемами:  Революція,  Історія,  Людство,  Народ,  Людина.  Перша  частина  циклу - оповідь  про  "сотворіння"  землі.  Дві  інші  відтворюють  наступні  етапи  "світостворіння":  успіхи  людини  в  практичному  освоєнні  природи,  винахід  важливого  знаряддя - плуга  і,  нарешті,  класову  боротьбу  між  трудом  і  капіталом.  До  збірки  увійшли  також  вірші  космічно - планетарного  характеру : "Месія",  "І  буде  так…",  "Міжпланетні  інтервали",  "Перезорюють  зорі".

У  "Плузі"   намітились  також  тенденція  до  реалістичного  змалювання  сучасності,  відтворення  конкретних  історичних   подій, ситуацій.  Про  це  свідчать  класичні  твори  збірки,  такі  як  "На  майдані",  "Як  упав  же  він  з  коня…",  "Ронделі",  "Псалом  залізу",  "Листи  до  поета",  "Плюсклим  пророкам",  "Сійте"  та  інші.

Павло  Григорович  в  "Плузі"  дав  зразки  нової  революційної  поезії - політичну  і  філософську  лірику.  Характерною  рисою  його  поезії  в  роки  громадянської  війни  є  уміле  поєднання  строгої  публіцистики  з  винятковою  пластичністю  образу.

                                   Нам  все  одно: чи  бог,  чи  чорт -
                                   Обидва  генерали!
                                   і:
                                   Собори  брови підняли,
                                   Розбіглися  квартали.

"Епічна  лірика"  Тичини  чарує  також  поєднанням  лірики  з  героїкою,  романтичною  окриленістю. "На  майдані",  "Як  упав  же  він  з  коня…" - це  новаторські  взірці  нової  героїко - романтичної  пісні.

У  своїх  новаторських  пошуках  поет  звертається  і  до  надбань  світової  культури.  Цікавим  у  цьому  відношенні  є  цикл  "Ронделі".  Вважалося,  що  традиційна  форма  французької  поезії  рондель  придатна  лише  для  пейзажної  та  інтимної  лірики.  Але  Тичина  рішуче  відкинув  цю  точку  зору.  І  подібно  до  того,  як  Франко  оновив  сонет,  створивши  сонет  революційного  змісту  ("Тюремні  сонети"),  Тичина  створив  революційний  рондель.
Збірка  "Плуг" - це  славна  творча  висота,  завойована  Павлом  Тичиною.  З  її  вершини  виднілися  йому  широкі  творчі  гони.  В  особі  цього  талановитого  співця  яскравого  новаторського  складу  поезія  здобула  свого  лідера.  А   "Плуг"  став  книжкою,  що  відкрила  нову  епоху  в  розвитку  української  поезії - епоху  реалізму.

В  1920  році  виходить  також  збірка  "Замість  сонетів  і  октав".

В циклі  ліричної  прози  "Замість  сонетів  і  октав" поет  продовжує тему  справжньої  перемоги  добра - в  серцях  людських:  як  передумови  до  перемоги  над  озвірілим  злом  в  суспільстві. Про  терор  він  писав: "Велика  ідея  потребує  жертв.  Але  хіба  то  є  жертва,  коли  звір  звіра  їсть?".
 В цій  збірці  відбивається  поступова  зміна  світогляду  і  переконань  поета. Майже  зовсім  зникає  музичність  і  милозвучність,  яка  була  так  чітко  виражена  в  "Сонячних  кларнетах".  Натомість  приходить  розуміння  світла, яке  наче генерує  межу,  де  кінчається  матеріальне  і  починається  невідоме  нематеріальне - Дух.  Може,  з  цього  відчуття  і  вийшли  слова  Тичини:

                                        Молюся  не  самому  Духу  -  та  й  не  Матерії.
                                         До  речі:  соціалізми  без  музики
                                         ніякими  гарматами  не  встановити.

У  збірці  "Замість  сонетів  і  октав"  Тичина  пише  про  сьогодення  з  усіма  його  протиріччями  і  складністю:

                                   -  Товаришу,  будем  своє  із  суспільним  єднати
                                   Яке  б  не  було  воно  гірке  -
                                   До дна будем пити. Бо в цім наша чесність.

 Тичина  закликає  прислухатись  до  простого  народу,  до  того, що  реально,  а  не  примарно  потрібно  йому,  до  того,  що  звучить  у  ці дні.  Звісна  річ,  мистецтво  нового  дня  повинно  стояти  незмірно  вище,  ніж  простенька  пісенька:"Ой,  яблучко,  да  куди  ти  котишся…",  але воно  мусить  бути  так  само  популярним,  так  само  масовим,  так  само  дохідливим, як  оце  ось  "Яблучко",  - з  зерном  великого  майбутнього  мистецтва.
 Поет  переконаний,  що  мистецтво  повинно  служити  людям.  Митець  залежить  від  суспільства,  він  мобілізований  своїм  народом,  бо  то  тільки  "трава  росте,  де  захоче".

Роздумуючи  про  необхідність  бути  мобілізованим  революцією,  бути  ідейним  письменником  П.Тичина  ставить  перед  собою  і  сучасниками  гостре  і  прямолінійне  питання: "Хто  скаже:  що  єсть   контрреволюція?".  Відповідь  одна :  контрреволюція - це  коли  митець  забуває  про  народ,  про  його  біль  та  надії.

Проблема  політичної  визначеності  стоїть  перед  кожним,  навіть  перед  самим  автором,  який  в  кінці  книжки  запитає  себе:  "Хіба  й  собі  поцілувать  пантофлю  папи ?", - тобто  привселюдно  заявити  про  те,  з  ким  ти  і  проти  кого,  а  не  займати  позицію  невтручальника  або  очікувача.

 Павло  Григорович  Тичина  прагнув  іти  в  ногу  з  життям,  утверджував  поетичним  словом  усе  нове,  перспективне.  Щоб  найповніше  виразити  провідні  мотиви  доби,  він  знаходив  такі  мистецькі  засоби,  які  найбільше  відповідали  величі  соціальних  перетворень  і  найточніше  передавали  труднощі  боротьби  нового  із  старим,  зокрема  у  сфері  людського  духу. Багатющим  джерелом,  що  живило  його  творчу  уяву,  був  народ  в  історичному  поступі,  у  виявах  революційного  пориву,  талановитості,  життєдайної  сили.  За  прикладом  своїх  великих  попередників  поет  звертався  до  народнопісенних  скарбниць, до  міфологічних  образів  і  мотивів,  до літературних  пам'яток   різних  часів  і  народів.  Так  він  поєднував  національну  традицію  з  духовними  надбаннями  світової  культури.  Усі  набутки  людського  генія  Павло  Тичина  підпорядковував  ідеї  утвердження  сучасності,  про  що  з   такою  переконливістю  свідчать  "переосмислені"  в  його  поезії  образи  Прометея,  Фауста, Кожум'яки,  Ярославни,  Лади. 

Все  краще,  чим  багата  сьогодні  українська  поезія,  несе  на  собі  печать  новаторського  генія  Павла  Тичини.

Золота  Зірка  Героя  Соціалістичної  Праці,  п'ять  орденів  Леніна,  два  ордени  Трудового  Червоного  Прапора,  медаль  "За  доблесну  працю  і  Великій  вітчизняній  війні",  срібна  медаль  Всесвітньої  Ради  Миру,  Державна  премія  СРСР  та  Державна  премія  Української  РСР  імені  Т.Г.Шевченка -  ось  чим  увінчано  натхненну  й  невтомну  працю Павла  Тичини  в  ім'я  народу.

Та  найбільша  нагорода - вдячна  пам'ять  нащадків…

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Матеріали з української літератури онлайн, завдання та відповіді по класам, плани конспектів уроків з української літератури скачати}