Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Конспект уроку на тему: Українська драматургія і театр ІІ половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Іван Карпенко-Карий

Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Життя і творчість Івана Карпенка-Карого – одного з корифеїв українського театру


План-конспект уроку з курсу «Українська література 10 клас» з теми «Українська драматургія і театр ІІ половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Іван Карпенко-Карий».




                                             УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

                           ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ. ТАЛАНОВИТИЙ ДРАМАТУРГ-НОВАТОР. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ. «ХАЗЯЇН»

                                                                                              ПЛАН

1    Початок українського театру («Наталка Полтавка», 1819). Історія цього періоду.
2    Виникнення в різних листах України аматорських театральних гуртків.
3    Створення М.Кропивницьким української професійної трупи, 1882
4    Великі труднощі для театру.
5    Боротьба за реалістичний театр українських та російських діячів.
6    Театр на західноукраїнських землях.
7    Роль І.Я.Франка у розвитку реалістичного театру.
8    Розвиток музичної культури.
9    Огляд творчості Карпенка-Карого

Мета лекції:    
Навчальна -    Охарактеризувати умови розвитку драматургії і театру в другій половині ХІХ ст., показати розвиток аматорського руху, боротьбу за реалістичний народний театр
Виховна -    Виховувати патріотичні почуття стосовно культури України
Розвиваюча -    Розвивати творче мислення, знайомлячи зі створенням українського професійного театру, з групою корифеїв драматичного жанру та їх діяльністю.

Література:

1.    Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995.
2.    Історія української літератури: В 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 1—2.
3.    Історія української літератури: В 2 т. — К., 1987. — Т. 1.
4.    Історія української літератури XIX століття: В 3 кн. — К., 1997. —Кн. 3. 70—90-тіроки XIX ст.
5. Карпенко-Карий І. Твори. – К., 1987

                                                           РОЗВИТОК ДРАМАТУРГІЇ ТА ТЕАТРУ

Початок українській класичній драмі поклали І.Котляревський  і І. Квітка-Основ'яненко. Завершив процес становлення основоположник нової української літератури Тарас Шевченко. Його демократичні традиції продовжили і розвинули драматурги другої половини ХІХ ст. – М.Кропивницький, М.Старицький, І. Карпенко-Карий, І. Франко.

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його поглядам імперій, і це стримувало його духовний  поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва в 1861 р. наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходіння в народ» різночинців з метою підняти селянство на боротьбу «за землю і волю». Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції.
У Києві 1873 р. створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому працюють: Драгоманов, Лисенко, Старицький та ін. Письменники у своїх творах порушують проблеми інтелігенції, її участь в українському русі.

Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще в 1863 р. Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 р. та інструкцією 1881 р. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, як Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли.

З 1893 р. при Товаристві ім. Т.Шевченка (заснованого у 1877 р. з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові) стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична (Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський та ін.).

Царат забороняв українські вистави, концерти, гальмував розвиток духовної культури народу.

Різночинна інтелігенція відіграла вирішальну роль у створенні національного театру. Спочатку, особливо в 60-70х роках, розвинули діяльність аматорські (любительські) гуртки. Відомі своєю діяльністю чернігівський, ніжинський, єлисаветградський, бобринецький, полтавський та інші аматорські гуртки.
Разом з аматорськими трупами в 70-х роках з'являються і професійні, початки яким  поклали ще Іван Котляревський та Г.Квітка-Основ'яненко. Вони організували театри у Полтаві та Харкові на нових засадах. 5 років тривала заборона 1876 року. Але ніякі заборони не вбили культурного життя на Україні.
Особливо велику роль в розвитку театру тих часів відіграли Марко Кропивницький, М.Старицький та І.Тобілевич.

Передбачалося видавати систематично альманах “Рада”; він мав замінити літературно-науковий журнал, який не дозволяв видавати царський уряд. М.Старицький виступає тут як організатор літературних сил на Україні в добу жорстокого гноблення національної культури.

У жовтні 1881 року було дозволено, з певними обмеженнями, українські вистави. І незабаром російська трупа Г.Ашкаренка почала ставити українські п’єси, а невдовзі утворилася перша українська професійна трупа під керівництвом М.Л.Кропивницького. Ця трупа успішно виступала у Києві, Харкові та інших містах, але її матеріальне становище було дуже важке. З літа 1883 року на чолі цієї трупи став М.Старицький, який вклав в організацію української театральної справи великі кошти. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші. “Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до того, ні потім”,— відзначав І.Франко в своїй статті про українську літературу, надрукованій в одному з чеських журналів.

1881 р. М.Кропивницький домігся в Кременчуці, Харкові, Полтаві та Києві дозволу на українські вистави. А через рік – 1882 р. у Єлисаветграді (Кіровограді) він організував першу українську професійну трупу.

Драма «Старе гніздо й молоді птахи», 1883 Василя Мови (Лиманського) присвячена життю й побуту нащадків колишніх переселенців з України на Кубань. У цьому плані названий твір нагадує п'єсу Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», 1836, проте його проблематика визначається новими суспільно-історичними умовами. Розбещені діти полковника Пилипа Загреби - вихованка інституту шляхетних дівиць Уля, «недовчений учень військової гімназії» Гарась і такий же гульвіса, його брат Юрась – руйнують господарство поміщика. Власне, подані в драмі картини символізують зруйнування всього патріархального побуту осілого кубанського козацтва.

Комедія «Дячиха», 1888, Тетяни Сулими показує перипетії з життя нижчого сільського духівництва. Олександр Кониський у комедії «Порвалась нитка!» реалізував тему взаємин у середовищі української дрібної шляхти, а в комедії «І на пронозу єсть заноза», 1884, на матеріал з життя провінційних урядовців осуджує розмінну мораль чиновництва, що відірвалося від народу.

Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси О.Островського «Бідна наречена» написала п'єсу «Світова річ», 1884, в якій зображується діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Студент Стасенко та його приятель Голуб, як і головна героїня твору Саша, - дочка збіднілої пані, певною мірою представляють ті кола молоді, що захопилася культурно-освітніми віяннями епохи. Правда, вони не стільки діють, як розмовляють на ці теми.

Ідея запровадження в життя корисних «малих справ», культурно-освітніх починань серед селянства лежить і в основі комедії Грінченка «Нахмарило», 1895. Її герой – молодий учитель Тарас Вільхівський, який організовує в селі касу громадської взаємодопомоги, влаштовує для дорослих недільні читання.
П'єси Олени Пчілки, Грінченка, як і твори цього жанру Франка («Учитель»), Старицького («Не судилось»), Карпенка-Карого («Понад Дніпром») порушували актуальні проблеми зближення інтелігенції з селянством. З них постають ті соціальні труднощі, які обмежували діяльність культурників-ентузіастів, в них правдиво зображуються й їхні невдачі, також зумовлені об'єктивними соціальними причинами – селянською роз'єднаністю, темнотою, ворожістю поміщицтва до самої ідеї освітньої праці для народу. Серед історичних драм, поряд з п'єсами Старицького, К-Карого, Франка, помітними були твори П.Куліша – «Байда, князь Вишневецький», 1885, «Гетьман Петро Сагайдачний» і «Наказний гетьман Северин Наливайко». Різні етапи української історії відображені у п'єсах західноукраїнських письменників К.Устияновича «Олег Святославич Овруцький», О.Огоновського «Федько Островський», О.Барвинського «Павло Полуботок».

Висновок. Так, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов'янського народу, який, за висловом І.Франка, угору йшов, «хоч був запертий в льох».  


                                                             ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
                                                                    (1845 — 1907)


 Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.

1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В Єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.

Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф.Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.

До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.

Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.

П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.

Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.

Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).

На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).

Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.

Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.

І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.

Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.  

 
                                                                     Перші твори  письменника


1881 – написав оповідання «Новобранець» й опубліковане М.Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки у 1883р. Тут – глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини.

(Більше автор до прози не повертається!)

1883 р. – перша п'єса – «Чабан» (пізніша назва «Бурлака»).

В основі п'єси події 70-80-х рр. ХІХ ст.., тобто період, коли на селі, незважаючи на стрімкий розвиток капіталізму, ще давали себе взнаки залишки кріпосництва. Конфлікт твору ґрунтується на боротьбі бунтаря-одинака Опанаса Зінченка, якого підтримують друг і однодумець Петро, племінник Олекса Жупа ненко та Олексина наречена Галя Королівна, більшість сільської громади, з одного боку, і сільського старшини Михайла Михайловича з поплічниками – писарем Омеляном Григоровичем, крамарем Гершком,  збирачем податків Сидором. Миротворчий фінал не допоміг у тому, щоб п'єсу надрукували (Опанасу з'явився Бог і він не зміг вбити старшину, за що й дякує потім Богові).

У комедії «Мартин Боруля» йдеться про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Засуджується хабарництво й бюрократизм.

                                                          Тематика творів
-    життя селян;
-    історичні драми;
-    викриття вад людей;
-    показ чиновників – глитаїв;
-    аморальність людей;
-    чисті почуття.


                                                         Боротьба за український театр

Пише та ставить п'єси українською мовою. У травні 1876р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою після чого аматорський гурток занепав. У цей час у місті активізувалася революційна або радикальна, як тоді говорилося, атмосфера. З'являються примірники підпільної преси: спочатку газета «Земля і воля», а далі, з поділом народницької партії, відповідно газети «Народна воля» і «Чорний переділ». Поширюються твори Чернишевського, Добролюбова, Островського. Єлисаветградський революційний гурток збирався то в Тобілевичів, то на квартирі інспектора духовного училища Лащенка.

                                                                Теорія літератури


Комедія – один з видів драматичних творів, в якому висміюються нездорові суспільні або побутові явища, людські вади.
Особливості комедії

1.    Комедійний конфлікт (відтворення суперечностей між старим, відмираючи і новим, прогресивним, що утверджується в житті).
2.    Викриття і висміювання недоліків і пороків суспільного та побутового життя, негативних рис вдачі персонажів.
3.    Зображення подій і персонажів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані.
4.    Наявність комічного героя.
5.    основних дійових осіб 4-5.
6.    Діалогічний спосіб викладу матеріалу.
7.    Прозова форма (рідше віршована).
8.    Обсяг середній як для драматичних творів.

                                                                  Основні види комічного

Гумор - співчутливе, доброзичливе зображення смішних вад вдачі героя або недоліків громадського й побутового життя з метою їх виправлення, переборення.
Сатира – різке, глузливе висміювання пороків у вдачі персонажа, в подіях та явищах громадського чи побутового життя з метою їх викриття і заперечення.
Сарказм – злобне, в'їдливе висміювання глибоких пороків вдачі персонажа, подій та явищ громадського й побутового життя з тим, щоб викрити їх потворну суть і викоренити, знищити (виправити їх не можна).


                                                             Засоби зображення комічного

1.    Прагнення дійової особи показати не тим, чим вона є насправді.
2.    Неправильне розуміння персонажем якогось предмета чи явища.
3.    Надання  предмету зображення невластивих йому рис та якостей.
4.    Сполучення в реченні слів, що означають різнорідні поняття (пан або гнилиця).
5.    Неправильне розуміння міжмовних омонімів («лаялась собачка із панськой породи»).
6.    Використання або розуміння метафоричних фразеологізмів у прямому значенні (за жабри).
7.    Каламбур – гра звуків або слів («дві копійки без копійки і копійку здачі»).
8.    Використання пестливих слів з метою висміювання.
9.    Вживання гіперболи з метою висміювання зображеного (з'їсть за вола, а зробить за комара)
10.    Іронія – вживання слів у протилежному значенні (так глибоко – старій жабі по коліно)
11.    Використання вульгаризмів.
12.    Очуднення – пояснення персонажем нових для нього предметів та явищ на основі своїх знань про навколишній світ.
13.    Макаронічна мова – змішування й перекручування слів різних мов.
14.    Народна етимологія – перекручення персонажем слів, вимова яких для нього важка (хвалітон, патрет, фортоплян).
15.    Жартівливі народні прислів'я та приказки в художньому творі.
16.    Дитяча етимологія – шепелявість, картавість та інші дефекти в мові дітей.
17.    Урочистий тон і використовування відповідних засобів при зображенні буденних подій, описі звичайних предметів.
18.    Комічна ситуація.
19.    Комічна подія.
20.    Комічний монолог.
21.    Комічний герой.
22.    Комічний діалог.
23.    Травестія («переодягання» античних героїв у панський і селянський одяг українців – Котляревський «Енеїда»)
24.    Бурлеск («Еней прочумався, проспався і голодранців позбирав»).
25.    Характеристичні прізвища (Калитка, Фінтик, Макогоненко, Голохвастов).
26.    Пародія.


                                                                         «ХАЗЯЇН», 1900


Тема: У п'єсі показано типові картини системи господарства капіталіста – землевласника та руйнування бідняцьких господарств. Послідовно розвивається демократична ідея боротьби проти «темного царства» хижаків; жорстоких, звироднілих експлуататорів трудового народу.

Сюжет, композиція

Сюжет комедії автор будує на основі життєвих конфліктів, породжених законами життя.

Багатий землевласник прагне досягти максимальних прибутків шляхом експлуатації робітників, розорення бідняцьких господарств. Заради наживи він іде навіть на шахрайство. Мільйонер Пузир домовляється з Маюфесом про участь у шахрайстві і дає вказівки своїм управителям посилити експлуатацію строкових робітників, позбавити їх землі. Ці плани Пузиря становлять зав'язку комедії. Під час здійснення хижацьких планів виникають  різні ускладнення, конфлікти. Стався бунт робітників і селян, розкрито шахрайство, Пузир тяжко захворів. Загострення цих конфліктів становить кульмінацію комедії.

Розв'язка комедії – жалюгідне становище Пузиря, коли він дізнається про катастрофічний стан своїх справ.

                                                                                                 Образи у п'єсі
Образ Пузиря
1.    Особливості характеру:
-    ненаситна жадоба до збагачення,
-    несправедливість, жорстокість,
-    бездушність, некультурність, скупість.

2.    Типовість образу Пузиря.

Про халат, жалюгідність через жадобу: Феноген: «Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он, як люди багатіють, учітеся!

Марія Іванівна про халат, страх перед хазяїном: «… через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба, щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувати, бо буде страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадькома. Халат, голубочко, буде дуже дорогий! 15 аршин  ліонського бархату – по 9 руб. Аршин і 20 аршин шовку по 3 руб., шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями – 30 руб., вам за роботу – 50 руб. – всього 275 руб…. Ви ж, голубочко, настьобайте підкладку густо-густо узорами; на полях вишивайте вгладь буряки з розкішними бадиллями, а на бортах вишивайте барана й овечку. Та зробіть так, щоб він зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево.»

Пузир жадність: «Всякий чорт прийде сюди голодний, а ти його годуй. Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!»
Зеленському гонитва за дешевою робочою силою: «…Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не можна, ви не вмієте зробити дешевого робітника.»

«хазяйновитість»: «Це тобі не борщ пробувать нічого – треба взять», «Ви ніколи не пробуйте, а просто їжте!»
Про життя: «Кругом крадуть і крадуть… Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать.
Морить голодом робітників: «Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний і не тривкий. Оце саме настояний хліб для робочих. Питательний, як кажуть лікарі».
Безкультурність, обмежений кругозір: «Котляревський мені без надобності»
Про бідноту: «терпіть не можу цієї бідноти».
Образи Феногена і Ліхтаренка – управителів та хабарників
Зозуля про них: «Честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він краде так, як ви. Кати бездушні ви!».
Феноген про свої справи, скуповує землю, прагне бути хазяїном: «Гріх скаржитись! Та тільки то моя біда, що перше я купував, продавав і мав добрі куртажі варт було побиватись, а тепер держить при собі. Коли-не-коли перепаде свіжа копійка! Так пошукайте для мене десятин 500»
Бере хабарі (у Зеленського): «…якби не давали, то я б і не брав! А коли дають – бери! І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть – тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном. Та я й не тягну – дають. Тут і гріха не має!»
Це люди низької моралі, брехливі і підлі. Своїми негідними вчинками вони доводять до самогубства чесного юнака Зозулю, який закінчив сільськогосподарську школу.

Образ досвідченого поміщика Золотницького – ліберал, родовитий поміщик. Пузиреві говорить: «Дай віку дожить, не виганяй мене з Капустяного!» В його образі зображується занепад дворянства. Його лібералізм поступається під владою грошей.

Представники інтелігенції – Соня -  донька Пузиря – їй бракує рішучості й наполегливості. Вона лише говорить про хижацьке ставлення до робітників, але нічим їм не допомагає. Калинович – вчитель гімназії, який мріяв одружитися на Соні, й також співчував селянам.

Образи селян, робітників. Досить таки скупі, але відчувається неспокій, непокора (бунт, стрілянина Ліхтаренка)





Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

Шкільна бібліотека онлайн, підручники та книги по всім предметам, Українська література 10 клас скачати

Предмети > Українська література > Українська література 10 клас > Життя і творчість Івана Карпенка-Карого – одного з корифеїв українського театру > Життя і творчість Івана Карпенка-Карого – одного з корифеїв українського театру. Конспект уроку і опорний каркас