Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Леся Українка. Життєвий і творчий шлях. Збірка «На крилах пісень». Поеми, їх теми й мотиви

'Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література: Леся Українка. Життєвий і творчий шлях. Збірка «На крилах пісень». Поеми, їх теми й мотиви
Леся Українка'
(1871 — 1913)                                                                                                    
     26-04-02.jpg            

                                                                                                                  Як я умру, на світі запалає

                                                                                                                    Покинутий вогонь моїх пісень,

                                                                                                                   І стримуваний пломінь засіяє,

                                                                                                                   Вночі запалений, горітиме удень.
                                                                                                                                                 Леся Українка


                                                                                                    Се талант наскрізь мужній, хоч не

                                                                                                    позбавлений жіночої грації і

                                                                                                    ніжності... її поезія — то огнисте

                                                                                                    оскарження того гніту самоволі, під

                                                                                                    яким стогне Україна.
                                                                                                                                                       Іван Франко
 
     У листопаді 1898 р. в київському Літературно-артистичному товаристві українська громадськість відзначала 100-річчя виходу в світ перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського. Було виголошено доповідь Івана Стешенка, виступив хор Миколи Лисенка, Микола Садов-ський з властивою йому теплотою продекламував «На вічну пам'ять Котляревському» Тараса Шевченка, виконував арії славетний оперний співак Олександр Мишуга. Та особливо незабутнє враження справив вірш «На столітній ювілей української літератури», прочитаний Михайлом Старицьким. Як згадує Євген Кротевич, якесь незвичайне «почуття суму, страждання і відвертої надії охопило всіх» від образу гіркої долі українських письменників, показаної у цьому творі. їхня творчість не підносилася, а, навпаки, заборонялася, замовчувалася, а вони самі постійно переслідувалися.

                                                          Ніхто їх не брав під свою оборону,

                                                          Ніхто не спускався з найвищого трону,

                                                          Щоб їм уділити хвали.
                                                          Ч^то не вінчали лавровії віти,
                                                          Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
                                                          Страждали співці в самоті; На них не сіяли жупани-лудани,

                                                          Коли ж на руках їм дзвеніли кайдани,
                                                          То вже не були золоті.

Автором вірша була Леся Українка. Коли Михайло Старицький вивів її на сцену, в залі залунали ще сильніші оплески й вигуки «Слава!» Це був справжній тріумф Лесі Українки, яку нещодавно щиро привітав Іван Франко, назвавши наймужнішою поетесою в усій соборній Україні.

"На шлях вийшла ранньою весною"
     Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім'ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова.

У зв'язку з переведенням Петра Косача по службі родина мешкала в Луцьку та Ковелі, а з 1882 р. постійним її місцем проживання стало с. Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме на Волині, серед чарівної природи, у спілкуванні з селянськими дітьми минули дитинство і отроцтво Лесі. Мати, доглядаючи за дітьми (а їх було шестеро), намагалася дати їм національне виховання. У родині спілкувалися українською мовою, читали українські книжки, щороку відзначали шевченківське свято. Діти змалку ходили в національному одязі, шанували народні звичаї.

У дитинстві Леся була особливо дружною з братом Михайлом, і коли той, готуючись до вступу в гімназію, опановував гуманітарні предмети, вона також ґрунтовно вивчила стародавню історію, грецьку й латинську мови. Любила музику, особливо гру на фортеп'яно, виявляла композиторські здібності.

Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток. Свою журбу, що доведеться відмовитися від музичних занять, Леся вилила в автобіографічній елегії «До мого фортеп'яно». Через хворобу до школи не ходила, та завдяки самоосвіті, феноменальним здібностям до мов, літератур, історії стала високоерудованою у цих галузях знань. У вихованні дітей на здобутках загальнолюдської культури важлива роль належала матері. Не випадково Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, вітаючи Олену ГІчілку з 25-річчям літературної діяльності, писали: «Ви дали Україні перший приклад освіченої сім'ї, в якій плекається рідна українська мова і українська літературна традиція».

     Рано  виявився у Лесі  й  поетичний  талант.  її  вірш «Надія» датується 1880 роком, рідні ж згадують, що стала писати ще раніше. З раннього віку захоплювалася народними піснями, обрядами, звичаями, які поряд з творчістю європейських письменників формували її естетичні смаки й погляди.

Літературні нахили дочки всіляко підтримувала мати, і Леся зізнавалася, що їй було легко вийти на шлях творчості; адже батьки перебували в сфері мистецьких інтересів, родичі та близькі знайомі — Драгома-нов, Старицький, Лисенко, Франко — працювали на ниві української культури.

     У вісімнадцять років Леся могла рекомендувати приятелям перекладати найкраще з всесвітньої літератури. У 1890 р. вона написала для молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів», яка в 1918 р. була видана як підручник для національної школи. А Михайло Павлик, зустрівшись у Львові з Ларисою Косач в 1891 р., назвав її «геніальною жінкою», глибоко обізнаною з культурою, освітою, поезією людства.

На цей час вірші Лесі Українки (такий псевдонім вона обрала під впливом прикладу дядька Михайла Драгома-нова, що користувався прибраним ім'ям Українець) вже друкувалися у львівських журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ». А згодом виходять збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902).

Кращі твори поетеси позначені намаганням поєднати «гармонію ідеалу з життєвою правдою», що стало однією з істотних особливостей її творчого методу, визначеного самою Лесею Українкою як новоромантизм. Поетеса вважала, що високий пафос у запереченні старого, а отже, й утвердженні нового якнайкраще відповідає суспільним настроям періоду наростання визвольних змагань.

Становлення творчої індивідуальності поетеси відбувалося інтенсивно. Вже оцінюючи першу книжку Лесі Українки, Франко назвав її найважливішим здобутком нашої літератури за той рік. Справді, вона виділялася на літературному полі громадянськими мотивами, оптимістичним звучанням, ритмічними пошуками. Леся Українка, як і Франко, вдається до циклізації поезій («Подорож до моря», «Сім струн», «Кримські спогади», «Зоряне небо»). Тяжіння до об'єднання віршів у цикли, до проведення через них головної ідеї характеризуватиме і подальшу її творчість.

Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. У вірші «СопІга зрет зрего!» («Без надії сподіваюсь!») відчувається автобіографічний мотив:

                                                       Я на гору круту, крем'яную

                                                       Буду камінь важкий підіймать

                                                       І, несучи вагу ту страшную,

                                                       Буду пісню веселу співать.

     У листі до Михайла Драгоманова від 28 липня 1891 р. поетеса писала: «О, якби мені не та нога,— чого б я в світі натворила!» Образи переповнювали її єство, хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка.

Щасливим було для Лесі Українки літо 1894 р., коли вдалося відвідати Драгоманова в Софії. Вона познайомилася з емігрантами, з болгарськими культурними діячами, багато прочитала того, чого не могла мати вдома. Але особливо запам'яталися розмови з дядьком, котрий, незважаючи на смертельну недугу, до останніх днів залишався борцем проти тиранії. Леся й закрила очі дядькові, який помер у червні 1895 р.

Повернення в Україну було затьмарене переслідуванням прогресивних діячів царською охранкою. Повертаючись із закордону, завжди відчувала політичну неволю. «Мені сором,— писала вона,— що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...» У статті «Голос однієї російської ув'язненої» (1896), надісланій до паризьких газет, Леся Українка протестувала, що у Франції вітали Миколу II: «Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Версалю».

Важким випробуванням для поетеси стали хвороба і смерть Сергія Мержинського у 1901 р. їхні взаємини відбиті в поезіях «Порвалася нескїнчена розмова», «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу». Щоб легше перенести горе, Леся Українка поїхала на Буковину. Дорогою до Чернівців зупинилася на кілька днів у Львові, де бачилася з Іваном Франком, Іваном Трушем. У Чернівцях гостювала в Ольги Кобилянської. Студенти Чернівецького університету вітали поетесу на урочистостях, організованих на її честь. Краса Карпат надихнула її на створення низки віршів у фольклорному дусі.

     У 1903 р. Леся Українка брала участь у святі відкриття в Полтаві пам'ятника Івану Котляревському, де зустрілася з багатьма діячами української культури. У цей час вона активно працює як драматург. З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена «Іфігенія в Тавриді»,  діалог  «В дому роботи,  в країні неволі»,  етюд «Йоганна, жінка Хусова», драматичні поеми «Одержима», «В катакомбах», «Кассандра», «У пущі», «Бояриня», «Оргія», драми «Руфін і Прісцілла», «Камінний господар», фантастична драма «Осіння казка», драма-феєрія «Лісова пісня». Писала в умовах хвороби, яка прогресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів.

Письменниця вимушена була виїжджати на лікування в Крим, Єгипет, Грузію. Доводилося долати матеріальну скруту, проте Леся Українка, відмовляючи собі в найнеоб-хіднішому, на власні кошти організувала фольклорну експедицію для запису на фонограф кобзарських дум. Так з'явилася праця Філарета Колесси «Мелодії українських народних дум». Завжди думала не про себе, а про рідну культуру. У 1912 р. разом з Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Іваном Трушем закликає громадськість відзначити 40-річчя творчої діяльності Івана Франка.

Та залишалися останні місяці життя геніальної письменниці. 1 серпня 1913 р. в грузинському містечку Сурамі зупинилося серце Лесі Українки. її тіло було перевезене до Києва й поховане на Байковому кладовищі поряд з могилами батька і брата.


Запитання і завдання.
Розкажіть про дитинство Лесі Українки. Яку роль в її освіті, формуванні естетичних смаків і поглядів зіграло родинне оточення?
Які книжки про життя письменниці ви читали, які картини, гравюри, присвячені її діяльності, бачили? В чому виявився громадянський подвиг Лесі Українки?
Ознайомтесь зі спогадами сучасників — Ольги Косач, Михайла Кривинкжа, Василя Сімовича, Климента Квітки, Дениса Лук'яновича — про Лесю Українку. Напишіть твір «Леся Українка у колі сучасників».
Які моменти життя письменниці відбилися в її творах? Назвіть ці твори, продекламуйте улюблений вірш, прокоментуйте його. Чи можна з поезій Лесі Українки збагнути громадянську позицію письменниці?
Розкажіть про вшанування пам'яті великої поетеси в Україні та за її межами.

Цикли ліричної поезії інтенсивність поетичних пошуків.
     За прикладом Івана ФранкаЛеся Українка, упорядковуючи поетичні збірки, часто керувалася не хронологічним принципом розташування творів,  а  компонувала їх  за мотивами чи жанрами в цикли. Такого принципу дотримувалася й при публікації поезій у журналах. Об'єднання віршів під певним кутом зору змінювало їх жанрову природу: ліричне розкриття теми ніби доповнювалося епічними, розповідними елементами. Ідейне спрямування твору набирало ознак своєрідної розгалуженості думки, що аж ніяк не применшувало її вагомості, актуальності. Може видатися парадоксальним, але справді весь цикл сприймається як цільний завершений твір.

Поетеса намагалася так розташовувати вірші в циклі, щоб зростала напруга головної думки. Отже, циклізація ставала однією з характерних особливостей не просто компонування збірок, а й виявлення ідейної позиції автора. Так з'являлася можливість всебічно охарактеризувати ліричного героя поетеси — мужню, національно свідому громадянку, яка не може змиритися з світом насильства, всім єством протестує проти тиранії. Пристрасна патріотка, вона мріє бачити рідну землю вільною і щасливою. Звідси — не просто заклики до боротьби, а й прагнення розбудити байдужих, тих, хто змирився з підневільним існуванням, намагання присоромити їх.

Впадає в око інтенсивність духовних пошуків поетеси, органічна єдність її громадянської позиції і морально-етичних переконань. Леся Українка, незважаючи на фізичні страждання, у творчості постає борцем. Важко хвора, вона постійно надавала снаги іншим, фізично здоровим, але млявим душею, заляканим страхом, збайдужілим.

Стало традиційним виділяти в ліриці різні мотиви — громадянські, патріотичні, мистецько-естетичні, інтимні, пейзажні. Звичайно, така класифікація умовна, адже дуже часто в одному творі органічно переплітається громадянське з інтимним. Особисті почуття ліричної героїні зосереджуються навколо загальнолюдських проблем виходу зі стану рабства, пригнічення на шляхи, що ведуть у кращий світ. Ці сподівання в поетеси нерозривно пов'язані з долею рідного народу.

     Подорож до моря.Образ України став окреслюватися вже в цьому ранньому циклі на основі вражень, винесених Лесею з поїздки до Одеси влітку 1888 р. їхали поїздом від Ковеля через Шепетівку, Вінницю, Роздільну, а перед очима проносилися «Славути красної бори соснові і Случі рідної веселі береги». Волинські краєвиди змінюються подільськими: «красні села» в балках, «лани золотії». А далі — «все степ той без краю», іскристі хвилі «синього моря», акер-манські «турецькі вежі». Останні викликають у дівчини уявлення про страдницьку долю українців у минулому: кров'ю «обкипіла вся наша давнина». А квітка, що піднялася в темниці зруйнованої фортеці, викликала асоціацію: може, вона «виросла з якого козацького серця, щирого, палкого».

Отже, вже ранні твори засвідчують громадянську зрілість автора. У поезії «Мій шлях», написаній трохи пізніше, Леся Українка зізнавалася, що входила в літературу з «тихим співом несмілим», проте тут же звертає на себе увагу й інше освідчення:

                                              Коли я погляд свій на небо звожу,—

                                              Нових зірок на йому не шукаю,

                                              Я там братерство, рівність, волю гожу

                                              Крізь чорні хмари вгледіти бажаю.

Згадані «три величні золоті зорі, що людям сяють безліч літ вгорі»,— це ті осяйні ідеали, які зачарували Лесю ще в дитинстві, яким вона залишилася вірною упродовж всього творчого життя.

"Сім струн"
     Серце поетеси «так рв'яно, щиро прагне і волі, і діла». І це не фраза, як часом траплялося у віршах і попередників, і сучасників. Леся Українка і в творчості, і в громадській діяльності орієнтувалася на Тараса Шевченка. Цьому сприяв мікроклімат родини, де ім'я геніального поета завжди вимовлялося з пошаною, а його «Кобзар» був настільною книжкою і для дорослих, і для дітей. Авторитетом для неї був і дядько, не випадково цикл «Сім струн» (1890) присвячений йому.

Уже в першому вірші викладаються заповітні прагнення автора, а отже, й усього покоління її сучасників, представників української національно свідомої інтелігенції:

                                              До тебе, Україно, наша бездольная мати,

                                              Струна моя перша озветься.

                                              І буде струна урочисто і тихо лунати,

                                              І пісня від серця поллється.
 
Вірші циклу наснажені романтичним пафосом подолання особистістю життєвих труднощів («Я розвію свою тугу вільним співом в темнім лугу»), її готовністю помірятися силами з лихом, впевненістю у перемозі сил добра. Поетеса підносить силу творчої уяви, уява дає натхнення людині здійснювати вимріяне:

                                              Фантазіє, богине легкокрила,
                                              Ти світ злотистих мрій для нас одкрила
                                              І землю з ним веселкою з'єднала.
                                              Ти світове з'єднала з таємним.
                                              Якби тебе людська душа не знала,
                                              Було б життя, як темна ніч, сумним.
                                                                                            (*Ра*)
Цикл викликає інтерес самим його компонуванням: в ньому об'єднано сім поезій, кожна з яких має назву однієї з нот («Бо», «Де», «Мі», «Ра*, «Зої*, «Ьа», «5г»), причому перше слово кожного вірша розпочинається відповідним складом. Крім того, кожний твір має й підзаголовок, який вказує на його жанрову специфіку (гімн, пісня, колискова, сонет, рондо, ноктюрн, сеттіна). Поетеса була музикально обдарованою, вважала, що з неї, якби не хвороба руки, міг бути «далеко кращий музика, ніж поет». Ця сторона її таланту виявляється і в музикальних мік-рообразах, і в ритмічному звучанні кожного вірша, і в звукописі: у цьому легко переконатися при читанні, скажімо, колискової.

"Сльози-перли"

     Цикл «Сльози-перли» присвячено Іванові Франкові. Це триптих, об'єднаний патріотичною ідеєю, невимовною тугою поетеси, викликаною багатовіковим стражданням роздертої чужинцями, пограбованої і поневоленої рідної землі. Франко писав, що в цьому циклі звучить голос болю за забитий у кайдани народ.

Українська поезія не оминала цих тем, вони, голосно зазвучавши у творчості Шевченка, часто порушувалися його наступниками. Проте Леся Українка вперше опанувала «широку скалю почувань від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття», що є «природною реакцією проти холодної зневіри».

Кожна частина триптиху передає емоційну схвильованість ліричного героя. Злива риторичних запитань передає його моральні страждання від того, що в «сторононьці рідній» усе замовкло в собі, заніміло, що не сходить над занапащеною землею зоря свободи.

                                              О люде мій бідний, моя ти родино,

                                              Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

                                              Палають страшні, незагойнії рани

                                              На лоні у тебе, моя Україно!

Рух почуттів у віршах циклу контролюється думкою. Герой весь у тривозі, бо сумнівається, чи допоможуть сльози туги, він сам собі зізнається, що для рідного краю тяжка журба є «невеликою послугою»:

                                              Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

                                              Чи можем ми, діти, веселими бути,

                                              Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?

                                              Де ж тута веселого слова здобути?

Зрештою, третій вірш заперечує виражені щойно почуття зневіри і розпачу. Сльози, впавши «тугою палкою» на серце, запалять і його. Тоді «душа повстане недолуга» і вже не поникне, не засне, а стане боротися до загину. Тоді і перед рабами з'явиться дилема — «або загибель, або перемога». Звідси той полум'яний заклик, яким завершується цикл:

                                              Так, плачмо, браття!

                                              Мало ще наруги,

                                              Бо ще душа терпіти силу має;

                                              Хай серце плаче, б'ється, рветься з туги,

                                              Хай не дає спокою, хай палає.

Голос поетеси стає мужнішим. За спостереженням Франка, вона починає розуміти, що може «виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить могуче полум'я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину».

«Contra spem Spero!»


     Ця хрестоматійна поезія, написана в 1890 р., також наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша, поставивши запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння, протиприродні молодості. Викликає захват рішучість героїні позмагатися з чорними, реакційними силами. Цей лейтмотив стає наскрізним у вірші.

                                              Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

                                              Серед лиха співати пісні,

                                              Без надії таки сподіватись,

                                              Жити хочу! Геть думи сумні!

Кожна з наступних строф доповнює головну думку зіставленням дій героїні. Вона збирається сіяти «квітки на морозі»; сіяти «на вбогім, сумнім перелозі», поливати їх гіркими, гарячими сльозами. Вірить, що її бажання створять чудо: від сліз розтане крижана кора і зійдуть квіти.

Вся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах, Леся Українка утверджувала незламність духу людини — й оптимістичним мотивом, і всіма художньо-ьиражальними засобами, й експресивним ритмічним звучанням, коли категоричне «Ні!» на початку твору змінилося ще рішучішим «Так!» в останній його строфі.

"Невільничі пісні"
     Цьому циклу, створеному в 1895 — 1896 рр. належить особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки. Епіграф з «Шільйонського сонета» Байрона акумулює сутність мотиву всіх шістнадцяти творів циклу: свобода як «вічний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона безроздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі в ньому органічно єднається з образом пісні. Звідси й нерозривність мотивів громадянського обов'язку особистості й ролі художнього слова в утвердженні людини, в консолідації народу, їх протистоянні гнобленню, їх рухові до свободи.

Згадані мотиви окреслюються різними гранями. Так, у вірші «Мати-невільниця» гнітючий настрій від переживань за долю близьких людей, кинутих за тюремні ґрати, яскраво передається незвичним поворотом теми. Нещасна мати шпарко відгукується на репліку співрозмовниці, звернену до її малолітньої дитини, коли за силою звички висловлювалися банальні запевнення, що, мовляв, наші діти житимуть краще, ніж ми, що вони дочекаються волі. Жінка у своєму дитинстві теж чула такі слова, вірида їм і тепер, гірко розчарована, не хоче, щоб ними обдурювали і її дитину.

Конкретний штрих у розкритті теми невільництва узагальнюється у вірші «Зіауиз-зсіауиз» («Слов'янин-раб»). Так колись називав володар-чужинець полоненого, і така оцінка-характеристика ще з часів Римської імперії залишилася синонімом раба. Минули віки, та майже нічого не змінилося, нічим слов'яни не можуть порадувати свою німу матір, свою Слов'янщину. Боляче бачити, як і сьогодні «міцний, як дуб кремезний, слов'янин покірно руки склав в кайданах паперових»: у цьому образі легко вгадується українець, що добровільно вставив шию у московське ярмо ще в середині XVII ст. і впродовж віків «раз у раз поклони низькі б'є перед стовпом, короною вінчанним».

Обрії української неволі розширюються у вірші на колоніальне становище майже всієї Слов'янщини — білорусів, поляків, чехів, словаків, хорватів, словенців, поневолених двома імперіями. Так починає звучати осуд теорії панславізму, проповідуваної з Москви, за якою всі слов'яни мали б «об'єднатися» під скіпетром «білого» царя:

                                              Тепер, куди не глянь, усюди слов'янин

                                              На себе самохіть кладе кайдани,

                                              І кажуть всі: варт віл свого ярма,

                                              Дивіться, як покірно тягне рало!

     Справжньою перлиною між творами циклу є поезія «І все-таки до тебе думка лине...», безпосередньо звернена до рідного «занапащеного, нещасного краю».
Знаємо, що вся лірика Лесі Українки наснажена гострим неспокоєм, породженим Шевченковою музою, який особливо виявляється при розгортанні патріотичного мотиву. Але тут наявний перегук з тими Шевченковими образами, в яких було акумульовано біль генія за рідну Україну. Пригадаймо, як у вірші «Іржавець» Шевченко, звернувшись до однієї з сумних сторінок доби Руїни, що завершилася невдачею Івана Мазепи і посиленням московського гніту над Україною, з болем писав:

                                              Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

                                              Хто тебе не мучив?

                                              Якби розказать

                                              Про якого-небудь одного магната
                                              Історію-правду, то перелякать
                                              Саме б пекло можна.

                                              А Данта старого
                                              Полупанком нашим можна здивувать.

     Леся Українка, звертаючись до рідного краю з словом туги і жалю, зазначала, що бачила лихо і кривди в різних куточках землі, однак страшнішого гніту, який терпить український люд, ніде не було. Не дивно, коли над цією недолею пролито стільки сліз, але вже й соромно їх, бо «ллються від безсилля». Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань:

                                              О, сліз таких вже вилито чимало,—

                                              Країна ціла може в них втопитись;

                                              Доволі вже хм литись,—

                                              Що сльози там, де навіть крові мало!

Такі слова зривалися з вуст патріотки-громадянки, яка вже не мала сили нести ганебне ярмо колоніального гніту, їй справді боліло, що мільйони покірно носять кайдани. їй здавалося, що на руках і шиї «видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди...»

Поезія «Товаришці на спомин» конкретизує причини гіркого болю, який не полишає чесних людей, і водночас таврує збайдужілих, тих, хто змирився з рабським становищем. Героїня навіть бере на себе провину останніх, «кайданами прикутих до землі», осуджує своїх краян як рабів, за яких немає «гірших в світі».

                                              Ми навіть власної не маєм хати,

                                              Усе одкрите в нас тюремним ключарам:

                                              Не нам, обідраним невільникам, казати

                                              Речення гордеє: «Мій дім — мій храм!»

Послання до приятельки переростає в послання до широких кіл національної громадськості, яка мала б засоромитися від того, що наша наука — це «скарб, закопаний в могилу», «наш хист — актор-кріпак в театрі у панів», «закони й право — то устав тюремний», національні, родинні взаємини — «ниточка тонка».

Головне ж — відсутність у мільйонів почуття національної гідності, політична сліпота, що привела до захисту ворогів, до того, що своїх поводарів оддано колонізаторам на поталу.

Усе ж вірш закінчується закликом не гинути мовчки, а навіть із «заржавілим мечем» ставати на боротьбу і таку відсіч дати колонізатору, щоб голова «злетіла з плеч».

Так природно громадянські мотиви, зумовлені неволею, переходять у мотиви заклику до боротьби проти неї. І тут важлива роль належить мужньому слову поета-борця.

     Леся Українка розуміла, що й у підневільній країні люди по-різному ставляться до питання суспільної ролі мистецтва. У вірші «Божа іскра» зіставляються три погляди на поезію. «Вороги» категорично заперечують художнє слово, бо, мовляв, «тихі мотиви», «громадськая туга» не полегшують життя. «Прихильні», відкидаючи «смуток і тугу», ратують за «лагідні пісні». Але поет, обстоюючи право на творчість, заявляє, що «Божа іскра» натхнення роздмухує вогнище, якого ніхто не може «ні запалить, ні вгасить», бо «в кого ж запала хоч іскра єдина,— вік її буде носить!»

Тому з вірша «Поет під час облоги» постає образ відважного співця, який «не боїться від ворога смерти, бо вільная пісня не може умерти». Його слово лунає на майдані, піднімає волелюбний дух людей. Його пісня «чарує облогу ворожу і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі!».

Зрештою, роздуми поетеси про значення художньої творчості знаходять завершення у хрестоматійному вірші «Слово, чому ти не твердая криця?», який є промовистим свідченням того, що Леся Українка гідно продовжила традиції Шевченка, Франка, Старицького в опрацюванні вічно актуальної теми.

Поетеса мала підстави характеризувати свій творчий метод як неоромантизм, вважаючи, що його головною метою має бути визволення людини, розширення її прав. Розв'язанню таких завдань служить ідейний пафос, образність, інтонаційність вірша. Героїня всією пристрасністю душі намагається через запитання, через заперечення власних сумнівів утвердити основну ідею. З таких запитань і починається поезія:

                                             Слово, чому ти не твердая криця,

                                             Що серед бою так ясно іскриться?

                                             Чом ти не гострий, безжалісний меч,

                                             Той, що здійма вражі голови з плеч?

Такими запитаннями поетеса вже характеризувала творчість, яка в умовах тотального національного й соціального пригнічення народу уникала злободенних тем. Водночас це були вимоги й до себе — вигострити, виточити «зброю іскристу», яка б допомогла іншим, здоровим, мужнім, сильним, у боротьбі проти насильників.

Енергійний, динамічний рух думки викликає в уяві яскраві образи:

                                             Брязне клинок об залізо кайданів,

                                             Піде луна по твердинях тиранів,

                                             Стрінеться з брязкотом інших мечей,

                                             З гуком нових, не тюремних речей.

Асоціативний зв'язок між словом і зброєю розшифровується кількома виразними зіставленнями (слово — твердая криця, слово — гострий меч), алегорично-символічними образами («щира гартована мова», яку героїня «видобуть з піхви готова» — це шабля, клинок). Бойова закличність думки підкреслюється характерним звукописом, зокрема численними алітераціями р, з, г, ц, ж, д:

                                             Месники дужі приймуть мою зброю,

                                             Кинуться з нею одважно до бою...

                                             Зброє моя, послужи воякам

                                             Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У цьому зв'язку можна пригадати, що в іншому вірші циклу поетеса зізнавалася, що її «палка» пісня з'являлася природно, коли починала творити, її очі «горіли, мов жар». Свою пісню не могла «в серці сховати», бо було їй там дуже тісно («На  вічну  пам'ять  листочкові»).


    Пісні про волю»
    Революційні події початку XX ст. знаходять відгук у циклі «Пісні про волю» (1905), лейтмотивом якого є думка про несумісність тиранії і свободи. Визвольним рухам потрібні не жалібні, а бойові пісні. Нову пісню, котра б «сіяла, як промінь», «гомоніла й буяла, як пломінь», мають творити самі борці.

Безслідно зникає ім'я «царя царів», «з його могили утворила доля народу пам'ятник»,— така ідея вірша «Напис в руїні» (1904). Воля тирана «Хай гине раб!» перекреслюється часом, а кожна «цегла, статуя, колона, мережечка, різьба і малювання», що залишилися на руїнах гробниці царя, промовляють незримими вустами: «Мене створив єгипетський народ і тим навік своє наймення вславив».

Подих доби проймає поезію «Мріє, не зрадь!» (1905). Це жагуче прагнення поетеси до свободи, благання до долі допомогти народу визволитись. Символічний образ мрії розкривається в кількох аспектах. Героїня плекала найзаповітніші сподівання, страждала і в «безрадісні дні», і в «безсонні ночі», звідси й заклик у першій строфі: «О, не згасни ти, світло безсонних очей!».

Серце людини у полоні священних бажань. Вона заради свободи відмовилася від інших жадань, зреклася самого життя. Вона готова на самопожертву: «Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття». Асоціативні образи посилюють думку: це ж настала пора, коли за свободу потрібно все віддати, платити за життя життям.

                                             Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

                                             Той не вмре, не здобувши нового добра,—

у таку афористичну формулу втілюється бажання героїні, головна ідея твору. Як заключний акорд, як символічне узагальнення найвищих поривів людини, адекватних прагненням поетеси, звучить остання строфа вірша:

                                             Мріє, колись ти літала орлом надо мною,—

                                             Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,

                                             Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,

                                             А як прийдеться згинуть за теє — дарма!

Громадянський пафос у творчості поетеси єднається з найсвітлішими інтимними почуваннями. Хоч у листі до Осипа Маковея від 28 травня 1893 р. вона прохала не вважати той чи той вірш «за сторінку з автобіографії», проте особисті настрої так чи інакше відбиваються у поезії.

Мелодії
     Вірші циклу, написані в 1893 — 1894 рр., передають найсокровенніші переживання Лесі Українки. Вона намагалася не виносити на суд людський фізичні болі, проте бували й винятки, свідченням чому є поезія «Горить моє  серце,   його  запалила...».

Попередні два вірші — «Нічка тиха і темна була», «Не співайте мені сеї пісні» — передавали журливий настрій героїні, яка усвідомлювала неможливість повноти людського щастя. Тому й викликає журбу спалах далекої зірниці, тому й пісня про щастя розбуджує жаль. Природно, що «гарячая іскра палкого жалю», яка запалила серце дівчини, визначає тональність третього твору. Важкий душевний стан героїні переданий і її запитаннями до самої себе («Чому ж я не плачу? Рясними сльозами чому я страшного вогню не заллю?»), і ще емоційнішою відповіддю на них:

                                             Душа моя плаче, душа моя рветься,

                                             Та сльози не ринуть потоком буйним,

                                             Мені до очей не доходять ті сльози,

                                             Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Метафоризація розкриття почуттів людини, їх емоційна гіперболізація — характерні особливості твору, художні перебільшення переживань особистості психологічно виправдані:

                                             Хотіла б я вийти у чистеє поле,

                                             Припасти лицем до сирої землі,

                                             І так заридати, щоб зорі почули,

                                             Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Леся Українка, розкриваючи внутрішній світ дівчини, постійно вдається до прийомів контрастних паралелізмів людських почуттів та буяння весняної природи. Багатство асоціативних зв'язків, цілі ряди асоціативних мікрообразів характеризують вірші «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «То була тиха ніч-чарівниця», «Давня весна».

Поезія «Перемога» є однією з найвиразніших у цьому плані. Вже не одну весну зустрічала хвора дівчина з щирими сподіваннями, та пролітали її дні, не приносячи очікуваного одужання. Тому вона не бажає слухати прихід нової весни, відмовляється слухати її «речі лагідні, знадні, чарівні», бо боїться приймати їх у своє серце, адже ж знову може настати гірке розчарування. Емоційна схвильованість уявного діалогу між героїнею й весною передає складність людських почуттів. «Смутне і темне» серце людини, яка стільки вже настраждалася, знову розривається від болю. Все ж весна здобуває перемогу.

Вражає яскрава персоніфікація весняних чарів. Усе в природі підкоряється її владі: закрасувався «в зеленім наряді» ще недавно по-зимовому темний гай, «озвалася громом гучним, освітилась огнем блискавиці» темна хмара, вкрилася «зіллям-рястом дрібним» темна земля. Наведені мікрообрази характеризуються виразною антитезою світла, звуків, зелені, квіток і всього того темного, що асоціюється з тимчасовим завмиранням природи на зиму. Серце людини з весною теж оживає, починає битися по-новому. Відкидаються недавні тверезі нашіптування розуму не довірятися весняним сподіванням:

                                             Та даремна вже та осторога,—
                                             Вже прокинулись мрії і співи в мені...
                                             Весно, весно,— твоя перемога!

Серед інтимних віршів виділяється й поезія «Як я люблю оці години праці...» (1899), яка дає змогу проникнути у творчий світ поетеси. Численні свідчення Лесі Українки в листах до друзів, спогади її сучасників не залишають сумнівів в автобіографічності твору. Щиро і просто йдеться у ньому про улюблені години творчості саме тоді, коли все затихає під владою ночі. Тільки героїня (а тут між нею й авторкою повна тотожність: Леся впродовж усього життя писала тільки вечорами та вночі) не піддається тій владі і розпочинає перед «незримим олтарем» «врочистую одправу». У щасливі години творчості нею керують тільки образи, опівнічний удар годинника прискорює рух пера. І короткою видається довга осіння ніч, «і серце щастям б'ється, думки цвітуть, мов золоті квітки».

"Романси"
     Цей цикл написано у 1893 — 1894 рр. Як відомо, романс — це вид лірики, що створювався з метою його музичної інтерпретації. У класичному європейському романсі виявляється особлива наспівна інтонаційність, яка відповідала вираженню почуттів людини й характерній образності.

Леся Українка виявила себе новатором і в цьому жанрі: маємо на увазі вживання не наспівної, а говірної інтонації. Романси «Питання» і «Відповідь» — це власне діалог між юнаком і дівчиною, яким не судилося спізнати щастя, бо їхні дороги «різко розійшлись». Персоніфікована символіка розшифровує причини розриву: «плющ зелений в'яне» без опори, але його обійми «гублять силу дуба».

Глибина почуттів людини, їхня суперечливість і неоднозначність, окреслені у згаданих віршах, узагальнюються в заключному творі «На мотив з Міцкевича». Винесені в епіграф рядки з вірша польського поета «І знову ставлю я собі питання: чи дружба це, чи це кохання?» розкривають мотив поезії Лесі Українки.

Героїня хоче переконати себе, що між нею і ним немає справжнього почуття. Тільки ж душа її бентежно схвильована, а в уяві живе образ близької людини. Остання строфа просвітлює ідею:

                                             Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
                                             І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні...
                                             Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,—
                                             Коли б ти спитав: «Чи кохаєш? — чи я б тобі мовила: ні?
 
Є в ліриці Лесі Українки низка поезій, присвячених її взаєминам із Сергієм Мержинським. Хоч вони й не об'єднані в цикл, сприймаються як «лірична драма» кохання. Серед них знаходимо й поезію в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами» — той вид лірики, який став інтенсивно розвиватися в українській літературі XX ст. Ці твори розкривають благородство інтелігентної дівчини, її відданість близькій людині, порядність, моральну чистоту, високі помисли і пориви.

Злиття автобіографічного й художньо домисленого, узагальненого, громадянського й інтимного — характерна особливість лірики Лесі Українки. її поетичне слово — найвизначніший здобуток української лірики на зламі століть.


                                                                     Запитання і завдання
У чому полягають жанрово-композиційні особливості ліричного циклу? З'ясуйте їх на матеріалі аналізу того чи іншого циклу поезій Лесі Українки.
Схарактеризуйте образ ліричної героїні поезій Лесі Українки.
Як розкривається образ України в ліриці поетеси?
Чим виділяється лірика Лесі Українки у поетичному потоці доби? Проведіть відповідні зіставлення з творами її сучасників. Покажіть її новаторство, особливості стилю.
Як окреслюється образ неволі в ліриці? Розкрийте сутність символічно-алегоричних образів у віршах поетеси.
Напишіть твір на тему «Мотиви й образи лірики Лесі Українки».
Проведіть диспут «Леся Українка в колі українських поетів». Конкретно розкрийте взаємозв'язок творчості поетеси з лірикою Михайла Старицького, Івана Франка, Павла Грабовського, Олександра Олеся.

У жанрах ліроепосу.
Хоч новаторство Лесі Українки виявилось яскраво у ліриці, проте вона вдавалася й до таких поетичних жанрів, де перепліталися ліричне та епічне вираження теми. Тяжіння до ліро-епосу вже засвідчувалося циклізацією віршів. Ліро-епічний характер мають і її легенди, зокрема створені на враженнях від перебування в Єгипті («Сфінкс»), та при інтерпретації біблійних («Саул») і рицарських («Королівна») мотивів.

Епічна розповідь домінує в поезії «Дим», що є своєрідним репортажем про подорож італійською землею. Тут спочатку протиставляються згадки про рідні волинські пейзажі з їхнім димком вечірнього багаття краєвидам чужої землі, затьмареним смердючим димом з паровозної труби. Друга антитеза: раніше бачені світлі приморські міста і закурена чорним димом Генуя, тобто теж картина неприваблива.

Зрештою, образ диму, що «небо ясне застилає, і краде людям сонечко веселе», переростає в символ визиску трудівника. Це він «п'є кров з лиця, і гасить людський погляд». Сизий смог, що оповив робітничі квартали Генуї, ніби не дуже відрізняється від димку, розпаленого нічліжниками вогнища на галявині волинського лісу, але ж він обезкровив обличчя італійців, що виглядали з вікон будинків передмістя.

                                             Той дим проник мені у саме серце,

                                             І стиснулось воно, і заніміло,

                                             І вже не говорило: чужина.

Така метаморфоза відбулася з центральним образом вірша: подана на початку твору сентенція, взята з п'єси Олександра Грибоєдова («Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий...»), не просто набуває нового смислу, а вказує на типовість долі людини не тільки на чужині, а й у своїй землі.

Леся Українка впродовж усієї творчості виступала і в жанрі ліро-епічної поеми. Впадає в око, що вже в ранніх творах цього жанру вона намагалася порушувати вічні, загальнолюдські проблеми. Так, у поемі «Самсон» (1888) біблійний сюжет про довірливість і зраду значно переосмислений. Поетеса підкреслює патріотичну відданість рідній землі Самсона, що мститься ворогові за неволю свого народу, і Даліли, яка видала його своїм одноплемінникам.
Події національно-визвольної боротьби шотландців на межі XIII — XIV століть проти англійських загарбників лягли в основу поеми «Роберт Брюс, король шотландський» (1893). Хоч шотландське лицарство схилило свої корогви перед завойовниками, проте Роберт Брюс залишився вірним рідній землі, очолив народний рух проти загарбників. Нелегкою була боротьба, шість разів шотландці терпіли невдачу, та все ж Роберт ще раз підняв своїх краян проти ворогів і переміг. Народ, обираючи свого ватажка королем, наказує йому:

                                             Коли ти серед панських розкошів

                                             Продаватимеш люд свій панам,

                                             Ми самі боронити потрапим

                                             Ті права, що належаться нам.

Саме ідея народу як творця історії, володаря свого добра проймає поему, визначає її пафос. Заклики до боротьби за свободу вітчизни, за її честь зберігають свою актуальність і сьогодні.

Поема «Давня казка» (1893) — ще одне свідчення постійного інтересу Лесі Українки до теми місця поета в суспільному житті. Хоч дію перенесено, як це й властиво казці, в якусь невизначену країну, не окреслено її час, проте конфлікт між лицарем, а згодом графом Бертольдом і незалежним поетом не просто вказує на феодальне середньовіччя, а дає змогу зробити ширші узагальнення. Йдеться про соціальні суперечності, які завжди розділяли владну верхівку і трудівників, про намагання володарів будь-якими засобами зміцнити своє панування.

Бертольд розуміє силу пісні. Вона допомогла йому завоювати серце дівчини, перемогти ворога. Тому він намагається купити поета, прибрати його до рук, зробити слухняним знаряддям. Тільки так можна покласти край його гострим пісням, які розкривають людям очі на їхнє безправне становище. Та поет з гідністю відкидає облесливі обіцянки:

                                             Не поет, у кого думки

                                             Не літають вільно в світі,

                                             А заплутались навіки

                                             В золотії тонкі сіті.

Зрештою, згинув поет у темниці, за злочин граф поплатився життям. Слово ж поета продовжує жити: загартоване в боротьбі, воно виконує свою роль у відстоюванні справедливості.

На рівні світової драматургії
Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями, поетичною красою, високою культурою вірша. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість Лесі Українки — якісно новий етап у розвитку української драматургії. За ідейно-художніми якостями, за рівнем мистецької досконалості дона є одним з найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.

Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності. Так розширювалися обрії нашої драматургії, порушувалися злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство. Так українська драматургія піднімалася на художні вершини, яких сягнули драми Генріка Ібсена, Гергарта Гауптмана, Антона Чехова, Бернарда Шоу, входила в світ найрозвиненіших європейських літератур.

     З іменем Лесі Українки пов'язаний розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні, морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей. Крім того, драматична поема дає ширший простір для виявлення суб'єктивного ставлення автора до зображуваного, а звідси її емоційність, задушевність, схвильованість. Монологи персонажів, особливо так звані внутрішні, сприяють виявленню їх психічного стану, загостренню ідейних конфліктів. Для творів цього жанру властива, за висловом Максима Рильського, «гостра філософська діалектика».

Однією з перших спроб Лесі Українки у цьому жанрі стала лірико-драматична поема «Одержима» (1901), написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли письменниця перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відсахнулися його колишні товариші. Звідси виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.
Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї  «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка «не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тіло». Жінка проймається ненавистю до всього облудного і фальшивого:

                                             В моїх очах я чую зброї полиск,
                                             в моїх речах я чую зброї брязкіт,
                                             так я узброєна в свою ненависть,
                                             як вартовий коло царської брами,
                                             що радий вихопить на кожного свій меч,
                                             хто тільки зле замислить на владаря.

Більше того, Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном», коли душа Месії «сумна до смерті». З вуст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей, «твердіших від каміння», до «сонного кодла», байдужого до страждань інших. Взагалі образ каміння несе у творі значне смислове навантаження, зокрема в символічному узагальненні людської черствості.

Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій її серцю людині, котра приносить себе у жертву, щоб врятувати людство. Любов до Месії і ненависть до юрби «спалюють душу» Міріам. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого, що віддали Учителя в руки катів:

                                             ...хай би очі
                                             їм випекло, ті очі безсоромні,

                                             що сміли тут дивитися на муку

                                             того, чийого всі не варт

                                             мізинця!

    Міріам в останній сцені висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно, поплатилася за де життям. Озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, з диким ревом забивають мужню жінку камінням.

Тема антагоністичного протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів.

Так, у драматичних поемах «Вавилонський полон» (1903) і «На руїнах» (1904) Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. У них головну увагу звернено на проблему взаємин між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі першого твору — співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що ради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними піднімає його дух.

Другий твір — про руїни поневоленого Єрусалима. З ремарки дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Лихо відтінюється ще й нічним пейзажем: серед поля, вкрившись лахміттям, лежать скоцюрблені люди, і «сонні здаються вбитими, а поле від того ще сумніше — воно мов після бою, наче вкрите трупами».

І от руїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорює занепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосила близьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не була чужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці перекувати іржавий меч на рало:

                                             Лежачим краю рідного немає.

                                             Чий хліб і праця — того і земля.

Патріотична ідея, носієм якої є пророчиця, втілюється зрештою і в улюбленому мотиві письменниці — ролі мистецтва в житті людей. Тірца, почувши тихий бренькіт струн, несміливий голос співця, закликає не повторювати плач Ієремії, котрий ридав на руїнах Єрусалима, а творити нові життєрадісні пісні, знайти слова, які б підтримували людей. Якщо ж співець на таке не здатний, то краще йому замовкнути, адже «могили не співають».

Тірці болить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, а отже, й прирікають себе на довге рабське існування.

Доба раннього християнства відбивається у драматичній поемі «В катакомбах» (1905), де вже на фактах з життя переслідуваних імператорським Римом прихильників нової віри осуджується рабський дух, котрий сковує порив до свободи. Раб-неофіт не може примиритися з словами Єпископа, що не осуджує рабства, а закликає до покори. Тут письменниця вказувала на російську православну церкву, яка вороже поставилася до визвольних змагань народу, всіляко захищала деспотичний режим імперії. Раб-неофіт не приймає таких «порад», він віддає честь титанові Прометею, який «не творив своїх людей рабами». Так у творі зазвучала ідея боротьби за правду, за свободу.

Новаторство Лесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціями побутово-етнографічної драматургії, айв інтенсивному опрацюванні жанру драматичної поеми. Потрібно пам'ятати, що не кожна драма, оформлена віршем, представляє цей жанр. Названі вище драматичні поеми характеризуються домінуючим ліричним, суб'єктивним началом в окресленні дійових осіб, емоційністю ремарок, котрі сприяють створенню відповідного настрою. Драматична поема яскраво виявляс позицію автора: його голос, оцінки й характеристики постійно підказують читачеві, що події сивої давнини перегукуються з сучасністю, отже, потрібно винести добрі уроки з минулого, щоб не помилитися при розв'язанні гострих проблем сучасності.

У специфічному моделюванні дійсності в драматичному творі, створенні відповідної емоційної тональності багато важить і система організації художньої мови. Леся Українка вправно володіє білим віршем, тобто віршем без рим, який забезпечує природність обміну думками між дійовими особами.

                                                                      «ОРГІЯ»


     Цю драматичну поему, закінчену в березні 1913 р., можна вважати лебединою піснею Лесі Українки.

Тема трагічної долі митця-патріота висвітлюється тут у кількох аспектах. А трагізм життя грецького композитора і музиканта Антея зумовлений насамперед колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Звідси — гострота психологічного конфлікту, який рухає дію. Страждання Антея пов'язані із занепадом рідної культури, адже ж її носії заради матеріальних вигод переходять на службу до колонізаторів.

Перший удар Антеєві завдав улюблений учень Хілон. Митець довго не міг зрозуміти, чому Хілон залишає його школу: чи неспроможний заплатити за навчання — тоді вчитель готовий працювати з ним безплатно, чи прагне знайти кращого вчителя. Виявляється ж, що Хілон переходить до латинської школи Мецената, бо не хоче скніти у бідності й невідомості, як Антей, котрий залишився вірним і рідній землі, і її занедбаній культурі. Страшна новина викликала у митця справедливий вибух обурення:

                                             Ти? Ти вступиш
                                             у хор панегіристів? В тую зграю

                                             запроданців, злочинців проти хисту?

                                             О, краще б ти навіки занімів,

                                             позбувся рук, оглух, ніж так упасти!..

Дія продовжує розвиватися ще навальніше, конфлікт між митцем і його оточенням загострюється ще дужче. Мати дорікає Антеєві за те, що, викуповуючи з рабства свою наречену, а тепер уже дружину Нерісу, він залишив без посагу сестру. Та, виявляється, Неріса не така, якою її вимріяв Антей. її знову тягне в світ оргій, блиску і розкоші, її пригнічує скромний затишок дому чоловіка.

     Ще одного удару завдає приятель, скульптор Федон, котрий фігуру Тєрпсіхори, вирізьблену з Неріси, продав Меценатові, Продав у чужі руки, бо римляни-окупанти «дарують славу». Федон вважає, що вчинив мудро, і навіть не намагається виправдатися перед Антеєм: «Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?» Федон вважає, що своїм вчинком він уславлює й рідну Грецію, на що Антей резонно заперечує,, Його твір не прославить Елладу, він, навпаки, підноситиме багатий Рим, котрий стягує до себе культурні цінності завойованих країн.

Гострий діалог між митцями виходить за межі естетичної теми, набирає політичного забарвлення. Авторка вдається до обігрування таких деталей, які не залишають місця для двозначного трактування порушених питань. Федон, з першого погляду, оперує правильними сентенціями: «Хто слави не бажає, той не еллін», «Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть», «Слава і в полоні все буде славою». Однак патріот Антей висловлює болісну істину, яка спростовувала «аргументи» Федона: переможець тільки тоді хвалитиме невільника, коли той схилиться перед ним до самих ніг «і порох поцілує з-під стіп його».

Митець важко страждає, бо і Неріса намагається виправдати вчинки скульптора: митцям, мовляв, почестей без допомоги меценатів не дочекатися. До них може прийти тільки посмертна слава, а доки живі, їх ніхто не знає, «кемов вони поховані в могилі». Зрештою, й Неріса, слідом за Хілоном і Федоном, зраджує Антея, з яким щойно одружилася. Розвиток конфлікту ставить митця-патріота в найтрагічніші ситуації, примушує його зробити єдиний у таких умовах правильний вибір.

Друга частина твору підтверджує слушність застережень Антея. Меценат, Прокуратор і Префект, які представляють офіційний Рим у Корінфі, зневажливо ставляться до греків, їхньої історії та культури. Для них не існує навіть грецької мови, а є тільки «іонійський діалект, аттічний». Всупереч очевидній правді Префект хоче «довести», що грецька поезія «таки супроти нашої не встоїть». Він цинічно кидає в очі Антеєві брутальні репліки: мовляв, тільки завдяки Меценатові в Корінфі є кілька «перлів хисту і науки». Навіть   дещо гнучкіший, обачливіший Меценат безсоромно заявляє, що «на всяких смітниках» вишукує «коштовні перли», Інакше кажучи, в цій сцені прорвалася зневага завойовників до старовинної країни європейської цивілізації, славнозвісної високої культури.

Дія драматичної поеми, сягнувши в цих сценах кульмінації, стрімко котиться до розв'язки. На оргії з'являється Неріса і, знехтувавши проханням чоловіка, не тільки опиняється в гурті танцівниць, а й безсоромно приймає «почесті» від гостей Мецената. У той момент, коли Префект цинічно запрошує Нерісу сісти біля нього, Антей важкою лірою вбиває свою дружину, а сам задавлюється струною з ліри.

Підтекст твору дуже виразний: Леся Українка правдиво відбила стосунки між імперською Росією й колоніально пригнобленою Україною, викрила політику великодержавного шовінізму в ставленні до культури поневоленого народу, культури, до речі, давнішої, старшої, багатограннішої, ніж та, що насаджувалася імперією. Облудність ідей завойовників, що особливо виявляється в їхній колоніальній політиці, недвозначно розкривається в одній з реплік Мецената про «дикість» звичок переможених. Фальшиво і нині звучать його слова про необхідність подолати «недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду корінфського — римлян і греків». Звичайно, годі краще схарактеризувати політику російських колонізаторів.

Високий патріотичний пафос, художня досконалість забезпечили «Оргії» першорядне місце в українській драматургії.

Творчість Л. Українки в Європейському літературному контексті.
Поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-нова-тор, прозаїк, публіцист, критик — такі грані художнього таланту Лесі Українки. З її іменем в українську літературу ввійшов письменник-громадянин, письменник-патріот, співець осяйних ідеалів людства. Поетеса свідомо поставила свою творчість на служіння знедоленому народові. З цією метою вона «виховувала» свої слова, прагнула, щоб вони стали:

                                             Промінням ясним, хвилями буйними,

                                             Прудкими іскрами, летючими зірками,

                                             Палкими блискавицями, мечами.
 
 Список рекомендованої літератури
1. Аврахов Г. Вивчення драми-феєрії «Лісова пісня» в школі.— К.( 1957.
2. Аврахов Г. Художня майстерність Лесі Українки-лірика. К., 1964.
3. Бабишкін О. У мандрівку століть: Слово про Лесю Українку.- К., 1971.
4. Бажан М. Дочка України // Бажан М. Твори: У 4 т.— К., 1975.— Т. 4.
5. Бойко Ю. «В дому роботи, в країні неволі» // Бойко Ю. Вибр. праці.— К., 1992.
6. Волинський П. Людина і природа: єдність і суперечності («Лісова пісня» Лесі Українки) // Рад. літературознавство.— 1978.— № 1.
7. Голомб Л. Особа і суспільство в українській ліриці кінця XIX — початку XX ст.— Львів, 1988.
8. Гончар О. Наша Леся // Гончар О. Письменницькі роздуми.— К., 1980.
9. Драй-Хмара М. Бояриня // Леся Українка. Бояриня.— К., 1991.
10. Драч І. Слово про Лесю // Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. статті та есе.— К., 1983.
11. Косач-Кривинюк О. З моїх споминів //Спогади про Лесю Українку.—К., 1971.
12. Костенко Л. Поет, що ішов слідами гігантів //Леся Українка. Драматичні твори.— К., 1989.
13. Кудрявцев М. Драма Лесі Українки * Бояриня» як твір з національної історії України //■ Українська література в за* гальноосвітній школі.— 1999.— № 4.
14. Міщенко Л. Леся Українка в літературному житті.— К., 1964.
15. Міщенко   Л. Леся Українка.— К., 1986.
16. Панчеяко В. Три етюди про кохання (Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка)//П а я ч є н к о В. Магічний кристал.— Кіровоград, 1995.
17. Рильський М. Слово про Лесю Українку// Рильський М. Статті про літературу.— К., 1980.
18. Ставицький О. Леся Українка (Етапи творчого шляху).— К., 1970.
19. Українське слово: Хрестоматія...— Т. 1.
20. Франко І. Леся Українка // Франко І. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1981.— Т. 31.
21. Шаховський С. Леся Українка: Критико-біографічний нарис— К.,1971.



Повний перелік тем по класам, календарний план згідно шкільної програми з української літературионлайн, відеоматеріал з української літератури для 10 класу скачати


Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення



Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.