Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Михайло Шолохов «Доля людини». Робота з текстом

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 7 клас>>Зарубіжна література: Михайло Шолохов «Доля людини». Робота з текстом

Zar70.jpg


Михайло Олександрович
ШОЛОХОВ

[ 1905-1984]
 
Про війну не можна писати мимохідь. Надто це відповідально.
                                   М. Шолохов
Михайло Олександрович Шолохов — видатний російський письменник, життя і творчість якого пов'язані з його рідним краєм — донською землею, звідки він узяв і своїх самобутніх героїв, і їх незвичайну мову. «Шолохов відкрив Дон, як Колумб відкрив Америку», — так визначили місце цього митця у світовій літературі письменники інших країн. Сам Шолохов пишався тим, що народився, виріс і жив серед донського козацтва. Він став гідним нащадком його волелюбного духу і звитяги.


Народився Михайло Олександрович Шолохов на хуторі Кружиліно станиці Вешенської колишнього округу Війська Донського (тепер Ростовська область). Його батько родом був з Рязанської губернії і за донськими законами не мав права на землю, тому працював у різних установах. Мати — українка із Чернігівщини, донька колишнього кріпака. Вона чудово співала, привчила сина любити природу і цінувати прекрасне. Маленький Михайло почав читати з п'яти років і все подальше життя не обходився без книжки. Спочатку він навчався у церковнопарафіяльній школі, а потім у початковому училищі і в гімназії, в якій йому вдалося закінчити лише чотири класи. Як згадував письменник пізніше, «Донська область стала ареною запеклої громадянської війни». Шолохов побував у складі так званих продовольчих загонів, брав участь у переписі населення і ліквідації неписьменності, був діловодом заготівельної контори. Ці роки були також періодом напруженої творчої праці та навчання.


Восени 1922 року Михайло Шолохов їде в Москву з палким бажанням продовжити освіту і спробувати свої сили в літературі. Довелося бідувати, перебиватися випадковими заробітками чорнороба, перепробувати чимало професій.


У 1926 році Шолохов повертається на постійне проживання у станицю Вешенську. Цього ж року виходять дві його збірки «Донські оповідання» та «Лазоревий степ», які привернули увагу читачів до молодого прозаїка.


Найвизначнішим твором письменника став роман «Тихий Дон» — монументальна розповідь про Першу світову війну, російські революції, події громадянської війни, про те, як вони позначилися на долях донського козацтва. За цей твір у 1965 році Михайло Шолохов був нагороджений Нобелівською премією. У своїй промові з цього приводу він сказав: «Мистецтво володіє могутньою силою впливу на розум й на серце людини. Думаю, що художником має право називатися той, хто направляє цю силу на втілення прекрасного в душах людей, на благо людства».


Другий великий твір Шолохова — роман «Піднята цілина», в ньому змальовано драматичні процеси колективізації сільського господарства, що відбувалися на Дону на початку 30-х років XX століття.


Під час Другої світової війни Михайло Шолохов як військовий кореспондент часто виїжджав на місця боїв, розмовляв із солдатами. Його нариси «На Дону», «На Смоленському напрямку», оповідання «Наука ненависті», розділи роману «Вони воювали за Батьківщину» публікувалися в газеті «Правда» і багатьох інших виданнях, були популярними у читачів фронту й тилу.


Оповідання «Доля людини» також друкувалося на сторінках газети «Правда» у 1957 році. Один із працівників редакції згадував: «Забувши про час, ми слухали читання нового рукопису. Гранки оповідання, ще не вичитані остаточно, переходили з рук до рук друкарів. Оповідання вразило всіх». Цей твір Шолохов написав за кілька днів, хоча випадкова зустріч автора з тим, хто став прототипом головного героя, відбулася майже десять років тому. У центрі оповідання — мужня, незламна духом людина з народу, яка пройшла неймовірні випробування, але зберегла свої кращі якості: людяність і доброту. Здавалось би, головний герой Андрій Соколов утратив усе: рідних, оселю, навіть смисл життя. Однак його душа не зачерствіла; у нього вистачає сил усвідомити необхідність і надалі залишитися людиною: «На те ти й чоловік, на те й солдат, щоб усе витерпіти й перенести, коли тебе на це лиха година покликала». Зустрівши маленького хлопчика Ваню, такого ж самотнього, як і він, Соколов вирішує: «Не бути тому, щоб нам нарізно пропадати. Візьму його за свого».


Твір має цікаву композицію, вміщує оповідання в оповіданні: автор розповідає про Андрія Соколова, а той — історію свого життя. Доля окремої людини стає символом багатостраждальної, але водночас героїчної, незламної долі всього російського народу, здатного витримати будь-які випробування. У таких людях, як Андрій Соколов, сконцентровано все найкраще і вічне, і в цьому полягає загальнолюдська цінність оповідання Михайла Шолохова «Доля людини».


«Я хотів би, щоб мої книги допомагали людям стати кращими, чистішими душею, пробуджували любов до людини», — говорив Михайло Шолохов про мету своєї творчості.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1.    Розкажіть про життєвий і творчий шлях російського письменника Михайла Шолохова.
2.    Що визначило самобутність творчості Шолохова?
3.    Які великі романи написав Михайло Шолохов?
4.    Що писав Шолохов під час Великої Вітчизняної війни?
5.    Перекажіть, що ви дізналися зі статті про оповідання Шолохова «Доля людини».
6.    Що сам Шолохов говорив про мету своєї творчості?


Доля людини
(Скорочено)
Перша повоєнна весна була на Верхньому Дону, як ніколи, дружна й раптова. Наприкінці березня з Приазов'я подули теплі вітри, і вже за два дні на лівобережжі Дону геть-чисто оголилися піски, в степу збухли повні снігу яри та балки, зламавши лід, шалено завирували степові річки, і дороги поробилися майже зовсім непроїзні.
В цю недобру пору бездоріжжя мені довелось їхати в станицю Букановську. І путь недовга — десь кілометрів із шістдесят, — та виявилося, що подолати їх не так просто. Ми з товаришем виїхали до схід сонця. Пара ситих коней, напинаючи, як струни, посторонки, ледве тягла важку бричку...
Там, де коням було особливо важко, ми злізали з брички, йшли пішки. Під чобітьми хлюпотів розмоклий сніг, іти було важко, але по краях дороги ще тримався льодок, що виблискував на сонці, як кришталь, і там просуватися було ще важче. Годин аж за шість ми подолали тридцять кілометрів і під'їхали до переправи через річку Єланку.


Невеличка річечка навпроти хутора Моховського, яка влітку місцями пересихала, тепер у заболоченій, порослій вільхою заплаві розлилася на цілий кілометр. Переправлятися треба було благеньким плоскодонним човником, що міг узяти не більше як три чоловіки.
Ми відправили коней з бричкою назад. На тому боці в колгоспному сараї нас дожидав старенький «вілліс», який бував у бувальцях; його залишили там ще взимку. Вдвох із шофером ми не без остороги сіли в благенький човен. Товариш з речами залишився на березі. Тільки-но ми відчалили, як із підгнилого дна в різних місцях фонтанчиками забила вода. Чим тільки мали, конопатили ми ненадійну посудину та вичерпували з неї воду, поки не доїхали. За годину були на тім боці Єланки. Шофер пригнав з хутора машину, підійшов до човна і сказав, беручись за весло:
—    Якщо тільки оце кляте корито не розвалиться на воді — години через дві приїдемо, раніш не ждіть.
Хутір розлігся далеко осторонь, і коло причалу стояла така тиша, яка буває в безлюдних місцях тільки пізньої осені та напровесні. Од води тягло вогкістю, терпкою гіркотою гнилої вільхи, а з далеких прихоперських степів, повитих бузковим серпанком, легенький вітрець ніс одвічно юний, ледве відчутний аромат землі, яка щойно звільнилася з-під снігу. Неподалік, на прибережному піску, лежав повалений тин. Я сів на нього, хотів був закурити, але, сягнувши рукою в праву кишеню ватянки, на превеликий жаль, виявив, що пачка «Біломору» геть розмокла. Під час переправи каламутна хвиля хлюпнула через борт човна, що глибоко сидів у воді, й облила мене аж по пояс. Тоді мені ніколи було думати про цигарки, треба було кидати весло і швиденько вичерпувати воду, аби човен не затонув, а тепер, гірко нарікаючи на свою необачність, я обережно витяг з кишені свою розкислу пачку, присів навпочіпки й почав по одній розкладати на тині мокрі побурілі цигарки.


Незабаром я побачив, як з-за крайніх хутірських дворів вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, як на зріст — не більше п'яти-шести років. Вони стомлено чалапали до переправи, але, порівнявшися з машиною, звернули до мене. Високий, сутулуватий чоловік, підійшовши зовсім близько, сказав приглушеним баском: А- Здоров, браток!
—    Здрастуй. — Я потиснув простягнуту мені велику шкарубку руку. Чоловік нахилився до хлопчика, сказав:
—    Поздоровкайся з дядьком, синку. Він, знати, такий самий шофер, як і твій тато. Тільки ми з тобою на вантажній їздили, а він оцю маленьку машину ганяє.
Дивлячись мені просто в очі ясними, як небо, оченятами, ледь-ледь усміхаючись, хлопчик сміливо простяг рожеву холодну ручку.
Знявши з-за плечей порожнього рюкзака, стомлено сідаючи поруч зі мною, батько спитав:
—    А ти що, браток, своє начальство ждеш?
Мені ніяково було розчаровувати його, що я не шофер, як він подумав, і я відповів:
—    Доводиться ждати.
—    З того боку приїдуть?
—    З того.
—    Не знаєш, скоро підійде човен?
—    Години за дві.
—    Нічого собі! Ну що ж, тим часом відпочинемо, поспішати мені нема куди. А я оце йду повз, дивлюся: свій брат шофер загоряє. Дай, думаю, зайду, перекуримо разом. Бо воно самому і курити, й помирати тоскно. А ти багато живеш, цигарки куриш. Підмочив, видно? Ну, брате, тютюн сирий, як кінь кривий, нікуди не годиться. Давай-но краще мого кріпачка закуримо.
Ми закурили міцнющого самосаду й довго мовчали.


Він поклав на коліна великі темні руки, згорбився. Я глянув на нього збоку, і мені стало якось моторошно... Ви бачили коли-небудь очі, немов присипані попелом, сповнені такої невигойної смертної туги, що в них несила дивитись? Отакі очі були в мого випадкового співрозмовника.
Виламавши з тину суху криву лозинку, він деякий час водив нею по піску, креслячи якісь вигадливі фігури, а потім заговорив:
—    Буває, не спиш уночі, дивишся в темряву порожніми очима й думаєш: «За що ж ти, життя, так мене скалічило? За що так покарало?» Та нема мені відповіді ні в темряві, ні при ясному сонечку... Нема, й не діждусь! — І раптом спохопився, лагідно підштовхуючи синка, сказав: — Піди, любий, пограйся коло води, біля великої води для дітей завше якась здобич знайдеться. Тільки, гляди, ніг не замочу.


Ще коли ми мовчки курили, я крадькома розглядав батька й сина і помітив дещо, на мій погляд, дивне. Хлопчик був одягнений просто, але добротно: і те, як лежала на ньому підбита благенькою, ношеною вже цигейкою довгопола курточка, і те, що маленькі чобітки були пошиті так, щоб узувати їх на вовняні шкарпетки, і дуже майстерне шво на роздертому колись рукаві курточки — все свідчило про жіноче піклування, про вмілі материнські руки. Не так було на батькові: пропалена в кількох місцях ватянка була недбало й грубо заштопана, латка на старих захисних штанях не пришита як слід, а скорше пристебнута широкими, чоловічими стібками; на ньому були майже нові солдатські черевики, але грубі вовняні шкарпетки побиті міллю, їх не торкнулася жіноча рука... Ще тоді я подумав: «Або вдівець, або негаразд живе з жінкою».
Та ось він, провівши очима синка, глухо покашляв, знову заговорив, і я весь обернувся на увагу.


—    Попервах життя моє було звичайне. Сам я родом з Воронезької губернії, тисяча дев'ятсотого року народження. В громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. Голодного двадцять другого року подався на Кубань, ішачити на куркулів, через те й вижив. А батько з матір'ю та сестричкою вдома померли з голоду. Зостався я сам. Рідні — як вимело — ніде нікого, жодної душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав у Воронеж. Спочатку робив у теслярській артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Невдовзі оженився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Хороша попалась мені дівка! Сумирна, весела, догідлива та розумна...
За десять років назбирали ми трохи грошенят і перед війною поставили собі будиночок на дві кімнати, з комірчиною і коридорчиком.

Zar71.jpg
Ілюстрація О. Верейського (до видання 1958 р.)


Ярина купила дві кози. Чого ще більше треба? Діти кашу їдять з молоком, дах над головою є, одягнені, взуті, отже, все гаразд. Тільки побудувався я невдало. Приділили мені ділянку на шість соток землі неподалік від авіазаводу. Якби моя хатина була в іншому місці, може, й життя склалося б інакше...
І от тобі раз — війна. Другого дня повістка з військкомату, третього — давай в ешелон. Проводжали мене всі четверо моїх: Ярина, Анатолій і дочки — Настуся й Оленка. Всі діти трималися добре. Ну, в дочок — не без того — поблискували сльози. Анатолій тільки плечима пересмикував, немов од холоду, йому тоді вже сімнадцятий рік минав, а Ярина моя... Такою я її за всі сімнадцять років нашого спільного життя жодного разу не бачив. Уночі в мене на плечі й на грудях сорочка від її сліз не висихала, і вранці та сама історія... Прийшли на вокзал, а я на неї від жалю дивитися не можу: губи від сліз розпухли, волосся з-під хустки вибилось, і очі каламутні, безтямні...


Він на півслові раптом замовк, і в тиші, що запанувала, я почув, як у нього щось клекоче й булькотить у горлі.

Він знову й надовго замовк. Намагався скрутити цигарку, та газетний папір рвався, тютюн сипався на коліна. Нарешті він якось ту цигарку скрутив, кілька разів жадібно затягся і, покашлюючи, вів далі:
— Формували нас під Білою Церквою, на Україні. Дали мені ЗІС-5. На ньому й поїхав на фронт.
Тільки не довелося мені й року повоювати... Двічі за цей час був поранений, але обидва рази легко: один раз — у м'яке місце в руку, другий — у ногу; перший раз — кулею з літака, другий — осколком снаряда. Дірявив німець мені машину і згори, і з боків, але мені, браток, везло попервах. Везло-везло, та й завезло по саме нікуди... Потрапив я до полону під Лозовеньками в травні сорок другого року при такій паскудній оказії: німець тоді здорово наступав, і залишилась одна наша стодвадцятидвохміліметрова гаубична батарея майже без снарядів; навантажили мою машину по саме нікуди, і сам я вантажив так, що гімнастерка до лопаток прилипала. Треба було дуже поспішати, тому що бій наближався до нас: з лівого боку чиїсь танки гримлять, з правого боку стрілянина, попереду стрілянина, і вже почало пахнути смаленим...


Командир нашої автороти питає: «Проскочиш, Соколов?» А вЖо й питати нічого було. Там товариші мої, може, гинуть, а я тут чухатися буду? «Про що мова! — відказую йому. — Я мушу проскочити, та й усе!» — «Ну, — каже, — шпар! Вітром лети!»
От я й пошпарив. За все життя не їздив так, як того разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережно треба їхати, та яка ж може бути обережність, коли там хлопці з порожніми руками воюють, коли дорога вся наскрізь артвогнем прострілюється. Пробіг кілометрів із шість, незабаром мені вже на путівець повертати, щоб пробратися до балки, де батарея стояла, коли дивлюся — матінко рідна! — піхотка наша і праворуч, і ліворуч грейдера по чистому полю чеше, і вже міни рвуться по її порядках. Що мені робити? Не завертати ж назад? Шкварю на всю швидкість! І до батареї залишився якийсь там кілометр, уже звернув я на путівець, але дістатися до своїх мені, браток, не довелося... Певно, з далекобійної важкий поклав він мені коло машини. Не чув я ні вибуху, нічого, тільки в голові немов щось луснуло, і більше нічого не пам'ятаю...
А як прочумався, опам'ятався та роздивився добре навкруги — серце наче хтось обценьками стиснув: кругом снаряди валяються, котрі я віз, неподалік моя машина, вся в друзки розбита, лежить догори колесами, а бій, бій десь уже позад мене йде... Що ти на це скажеш?


Ніде правди діти, отоді в мене ноги самі собою підломились, і я впав немов підкошений, бо зрозумів, що я — вже в оточенні, а точніше — в полоні у фашистів. От як воно на війні буває...
Ох, браток, нелегке це діло — збагнути, що ти не з своєї волі в полоні. Хто цього на своїй шкурі не зазнав, тому не відразу в душу в'їдеш, щоб до нього по-людськи дійшло, що означає ця штука.

Ну, от, значить, лежу я і чую: танки гуркочуть. Чотири німецькі середні танки на повному газу пройшли повз мене туди, звідкіля я із снарядами виїхав... Як було мені це пережити? Потім тягачі з гарматами потяглися, польова кухня проїхала, потім піхота пішла, не густо, так, не більш як одна бита рота. Гляну, гляну на них краєм ока та й знов припаду до землі щокою, очі заплющу: гидко мені на них дивитись, і на серці гидко...
Думав, усі пройшли, підвів голову, а їх шість автоматників — зовсім близько — йдуть метрів за сто від мене. Дивлюся, звертають з дороги і прямо до мене. Ідуть мовчки.
«От, — думаю, — і смерть моя на підході». Я сів, не хочеться лежачи помирати, потім підвівся. Один з них, не доходячи кілька кроків, плечем стенув, автомата зняв. І от як цікаво людина влаштована: ніякої паніки, ні сердечного страху в мене в цю мить не було. Тільки дивлюся на нього й думаю: «Зараз дасть він по мені коротку чергу, а куди битиме? В голову чи впоперек грудей? » Наче мені не однаково, яке місце він у моєму тілі прошиє.


Молодий хлопець, такий зграбний, чорнявий, а губи тонкі, мов ниточки, і очі примружені.
Що ж, браток, діватися мені було нікуди. Вийшов я на дорогу
«Цей уб'є і оком не змигне», — міркую собі. Так воно й є: звів він автомата — я йому прямо в очі дивлюся, мовчу. А другий, єфрейтор, чи що, старший за нього, можна сказати, літній уже, щось крикнув, одіпхнув його вбік, підійшов до мене, белькоче щось по-своєму і праву руку мою в лікті згинає, м'язи, значить, мацає. Попробував і каже: «О-о-о!» — і показує на дорогу, на захід сонця. Тупай, мовляв, робоча худобо, працювати на наш райх. Хазяїн був, сучий син!
лаявся страшним кучерявим воронезьким матом і почимчикував на захід, у полон!.. А ходак тоді з мене був нікудишній: за годину по кілометру, не більше. Ти хочеш уперед ступити, а тебе то в один, то в другий бік хитає, возить по дорозі, як п'яного. Пройшов трохи, і доганяє мене колона наших полонених з тієї самої дивізії, у якій я був. Женуть їх чоловік із десять німецьких автоматників. Той, котрий попереду колони йшов, порівнявся зі мною і з доброго дива молоснув мене навідліг ручкою автомата по голові. Якби я впав, він пришив би мене до землі чергою, та наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели попід руки. А коли я прочумався, один з них шепче: «Боже тебе борони впасти! Іди хоч через силу, інакше вб'ють». І я над силу, але пішов.


Тільки-но зайшло сонце, німці збільшили конвой, підкинувши вантажною машиною ще чоловік із двадцять автоматників, погнали нас прискореним маршем. Тяжкопоранені наші не могли встигати за всіма, і їх пристрілювали просто на дорозі. Двоє спробували тікати, а на те не зважили, що місячної ночі тебе в пустому полі чортзна на скільки видно, ну, звісно, і цих постріляли. Опівночі прийшли ми в якесь напівспалене село. Ночувати загнали нас у церкву з розбитою банею. На кам'яній підлозі — ані віхтика соломи, а всі ми без шинелей, у самих гімнастерках і штанях, так що постелити анічогісінько...
Ще з першого дня надумав я тікати до своїх. Але тікати хотів — щоб напевне. До самої Познані, де нас розмістили в справжньому таборі, жодного разу не випало мені слушної нагоди. А в Познанському таборі така нагода нібито трапилася: наприкінці травня послали нас у лісок поблизу табору копати могили для наших-таки померлих військовополонених, сила тоді нашого брата мерло від дизентерії; копаю я познанську глину, а сам позираю навкруги і от запримітив, що двоє наших вартових сіли підживлятися, а третій задрімав на сонечку. Покинув я лопату й тихенько пішов за кущ... А тоді — бігом просто на схід сонця.
Певно, не скоро вони похопилися, мої вартові. А от відкіля в мене, у такого охлялого, сила взялася, щоб пройти за добу майже сорок кілометрів, — сам не знаю. Тільки нічого у мене не вийшло з моєї надії: на четвертий день, коли я вже був далеко від проклятого табору, спіймали мене. Собаки-шукачі йшли моїм слідом, вони мене і знайшли в некошеному вівсі...
На двох мотоциклах під'їхали німці. Спочатку самі били скільки хотіли, а потім нацькували на мене собак, і з мене тільки шкіра з м'ясом клаптями полетіла. Голого, закривавленого привезли мене в табір. Місяць відсидів я в карцері за втечу, а все ж таки живий... живий я лишився!..

Тяжко мені, браток, згадувати, а ще тяжче розказувати про те, що довелося пережити в полоні. Як згадаєш нелюдські муки, які довелося витерпіти там, у Німеччині, як згадаєш усіх друзів-товаришів, котрі загинули, замучені там, у таборах, — серце вже не в грудях, а в горлі б'ється, і важко стає дихати...
 
Куди мене тільки не ганяли за два роки полону! Половину Німеччини об'їхав за цей час: і в Саксонії був, на силікатному заводі робив, і в Рурській області на шахті вугілля добував, і в Баварії на земляних роботах горба наживав, і в Тюрінгії побував, і чортзна-де тільки не довелось по німецькій землі походити. Природа там, браток, скрізь різна, але стріляли й били нашого брата скрізь однаково. А били Богом прокляті гади й паразити так, як у нас зроду-віку худоби не б'ють. І кулаками били, й ногами топтали, і гумовими палицями били, і всіляким залізом, яке під руку трапиться, не кажучи вже про гвинтівочні приклади та інше дерево.
Били за те, що ти — росіянин, за те, що на білий світ ще дивишся, за те, що на них, сволоту, робиш. Били й за те, що не так глянеш, не так станеш, не так повернешся. Били запросто, для того, щоб колись таки вбити на смерть, щоб захлинувся своєю останньою кров'ю та здох від побоїв. Печей, мабуть, на всіх нас не вистачало в Німеччині.
І годували нас скрізь однаковісінько: півтораста грамів ерзац-хліба навпіл з тирсою та ріденький кандьор із брукви. Окріп — де давали, а де ні. Та що там казати, подумай сам: перед війною важив я вісімдесят шість кілограмів, а на осінь тягнув уже не більше як п'ятдесят. Сама шкіра лишилася на кістках, та й кістки свої носити було несила. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що й ломовику не під силу.


На початку серпня з табору під містом Кюстріном перевели нас, сто сорок два чоловіки радянських військовополонених, у табір Б-14, неподалік від Дрездена. На той час у цьому таборі було близько двох тисяч наших. Усі працювали на кам'яному кар'єрі, вручну довбали, різали, кришили німецький камінь. Норма — чотири кубометри за день на душу, май на увазі, на таку душу, яка й без цього ледве-ледве, на одній ниточці в тілі трималася. Отут і почалося: за два місяці від ста сорока двох чоловік нашого ешелону залишилось нас п'ятдесят сім. Як воно тобі, браток? Здорово? Тут своїх не встигаєш ховати, а тут чутка табором іде, нібито німці вже Сталінград узяли і сунуть далі, на Сибір. Одне горе до другого, та так гнуть, що очей від землі не підведеш, неначе й ти туди, в чужу, німецьку землю, просишся. А табірна варта день при дні п'є, пісень горлає, веселиться, тріумфує.
І ось якось увечері повернулись ми в барак з роботи. Цілий день ішов дощ, рам'я на нас хоч викручуй; усі ми на холодному вітрі перемерзли як собаки, тільки зубами цокотимо. А обсушитися ніде, нагрітися — теж, і до того ж голодні, не те що до смерті, а навіть гірше. Але ввечері нам їсти не давали.


Скинув я з себе мокре дрантя, кинув на нари та й кажу: «їм по чотири кубометри виробітку дай, а на могилу кожному з нас і одного кубометра забагато». Тільки й сказав, та от знайшовся ж із своїх якийсь падлюка, доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова.

Комендантом табору, або, по-їхньому, табірфюрером, був у нас німець Мюллер. Невисокий на зріст, кремезний, білявий та й увесь якийсь білий: і волосся на голові біле, і брови, і вії, навіть очі в нього якісь білясті, банькаті. По-російськи говорив, як ми з тобою, та ще й на «о» налягав, наче корінний волгар. А матюкатися митець був неймовірний. І де він, проклятий, навчився цього ремесла? Бувало, вишикує нас перед блоком — так вони барак називали, — йде перед строєм із своєю зграєю есесівців, праву руку тримає на відльоті. Вона в нього в шкіряній рукавичці, а в рукавичці свинцева прокладка, щоб пальців не пошкодити. Йде і б'є кожного другого в ніс, кров пускає. Це він називав «профілактикою від грипу». І так щодня. Усього чотири блоки в таборі було, і от він сьогодні першому блокові «профілактику» влаштовує, завтра другому і так по черзі. Акуратний був гад, без вихідних працював...
Так от оцей самий комендант наступного дня після того, як я про кубометри сказав, викликає мене. Ввечері приходять у барак перекладач і з ним два вартові. «Хто Соколов Андрій?» Я обізвався. «Марш за нами, тебе сам гер табірфюрер викликає». Зрозуміло, нащв викликає. На розход. Попрощався я з товаришами, всі вони знали, що на смерть іду, зітхнув і пішов. Іду табірним двором, на зірки поглядаю, прощаюся з ними, думаю: «От і відмучився ти, Андрію Соколов, а по-табірному — номер триста тридцять перший». Якось жалко стало Яринку й дітей, а потім жаль цей ущух, і став я сміливості набиратися, щоб глянути в дірку пістолета без страху, як і належить солдатові, аби вороги не побачили в останню хвилину, що мені з життям розлучатися все-таки важко...


В комендантській квіти на вікнах, чистенько, як у нас у хорошому клубі. За столом — усе табірне начальство. П'ять чоловік сидять, шнапс дудлять і салом закушують. На столі у них почата здоровенна сулія з шнапсом, хліб, сало, квашені яблука, відкриті банки з усякими консервами. Миттю оглянув я все це їдло, і — чи повіриш — так мене занудило, що мало не блював. Адже я голодний, як вовк, одвик від людської їжі, а тут стільки добра перед тобою... Сяк-так притамував я нудоту, але очі від стола одірвав через велику силу.
Прямо передо мною сидить уже п'яненький Мюллер, пістолетом грається, перекидає його з руки в руку, а сам дивиться на мене й не змигне, як гадюка. Ну, я руки по швах, стоптаними підборами цокнув, голосно доповідаю: «Військовополонений Андрій Соколов за вашим наказом, гер комендант, з'явився». Він і питає мене: «То як же, рус Іван, чотири кубометри виробітку — це багато?» — «Так точно, — кажу, — гер комендант, багато». — «А одного тобі на могилу вистачить?» — «Так точно, гер комендант, цілком вистачить і навіть залишиться».


Він устав і каже: «Я зроблю тобі велику честь, зараз особисто розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, ходімо надвір, там ти й розпишешся». — «Воля ваша», — кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолета на стіл і наливає повну склянку шнапсу, шматочок хліба взяв, поклав на нього скибочку сала, і все це подає мені, й каже: «Перед смертю випий, рус Іван, за перемогу німецької зброї».
Я був уже з його рук і склянку взяв, і закуску, та як почув ці слова, — мене наче вогнем обпалило! Думаю собі: «Щоб я, російський солдат, та пив за перемогу німецької зброї?! А сього-того не хочеш, гер комендант? Однаково мені вмирати, то западися ти зі своєю горілкою!»
Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу: «Дякую за частування, але я непитущий». Він усміхається: «Не хочеш пити за нашу перемогу? В такому разі випий за свою погибель». А що мені було втрачати? «За свою погибель і визволення від мук я вип'ю», — кажу йому. З тим узяв склянку, за два рази вихилив її, а закуску не взяв, чемненько втер губи долонею й кажу: «Дякую за частування. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене».


Але він дивиться пильно-пильно й каже: «Ти хоч закуси перед смертю». Я йому на це відказую: «Я після першої склянки не закушую» . Наливає він другу, подає мені. Випив я й другу і знов-таки закуски не беру, думаю: «Хоч нап'юся перед тим, як у двір іти, з життям розлучатися». Високо звів комендант свої білі брови, питає: «Чого ж не закушуєш, рус Іван? Не соромся!»
А я йому своєї: «Вибачте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закушувати». Надув він щоки, пирхнув, а потім як зарегоче та крізь сміх щось швидко говорить по-німецькому: певно, перекладає мої слова друзям. Ті теж засміялися, стільцями засовали, обертаються до мене мордами і вже, помічаю, якось інакше на мене поглядають, ніби лагідніше.
 
Наливає мені комендант третю склянку, а в самого руки трусяться від сміху. Цю склянку я вже вцпив помаленьку, одкусив маленький шматочок хліба, решту поклав на стіл. Захотілося мені їм, проклятим, показати, що хоч я і з голоду пропадаю, але давитися їхньою подачкою не збираюсь, що у мене є своя, російська, гідність і гордість і що худоби вони з мене не зробили, хоч як старалися.
Після цього комендант став серйозний на виду, поправив у себе на грудях залізні хрести, вийшов з-за столу беззбройний та й каже: «Ось що, Соколов, ти — справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я — теж солдат і поважаю гідних ворогів. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги і зайняли весь Сталінград. Це для нас
велика радість, а тому я великодушно дарую   тобі життя. Іди в свій блок, а оце тобі за  сміливість», — і подає мені з стола невеликий буханець хліба і шматок сала.
Притиснув я хліб до себе з усієї сили, сало в лівій руці тримаю і так розгубився від такого несподіваного повороту, що й не подякував, зробив «наліво кругом», іду до дверей, а сам думаю: «Засвітить він мені зараз поміж лопатки, і не донесу хлопцям цих харчів». Ні, змилувався. І цього разу смерть повз мене пройшла, тільки холодком од неї війнуло...
Вийшов я з комендантської на твердих ногах, а в дворі мене розморило. Ледве переступив поріг у барак і впав на цементну підлогу без пам'яті. Розбудили мене наші, ще темно було: «Розказуй!» Ну, я пригадав, що було в комендантській, розказав їм. «Як будемо харчі ділити?» — питає мій сусіда по нарах, а в самого голос тремтить. «Усім порівну», — кажу йому. Діждалися світанку. Хліб і сало різали суровою ниткою. Дісталося кожному хліба по шматочку завбільшки як сірникова коробка, жодна крихітка не пропала, а сала, ти ж розумієш, — тільки губи помастити. Проте поділили без кривди.


Незабаром перекинули нас, чоловік із триста найдужчих, на осушування боліт, потім — у Рурську область на шахти. Там і пробув я до сорок четвертого року. На той час наші дали вже Німеччині д^у і фашисти перестали полоненими гидувати. Якось вишикували нас, усю денну зміну, і якийсь приїжджий обер-лейтенант каже через перекладача: «Хто служив в армії або до війни працював шофером — крок уперед». Вийшло нас сім чоловік колишньої шоферні. Дали нам поношені спецівки, направили під конвоєм у місто Потсдам. Приїхали туди, і розтрясли нас усіх нарізно. Мене призначили працювати в Тодті — була в німців така гоп-контора для будівництва доріг та оборонних споруд. Возив я на «опель-адміралі» німця-інженера в чині майора армії...
Тижнів зо два возив я свого майора з Потсдама в Берлін і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тоді я про сон геть забув: цілісінькі ночі думав, як би мені до своїх, на Батьківщину, втекти...
Знайшов я в руїнах двокілограмову гирку, обмотав її ганчіркою, на той випадок, якщо доведеться вдарити, щоб крові не було, шмат телефонного дроту прихопив на дорозі, все, що мені було потрібно, старанно підготував, заховав під переднє сидіння. За два дні перед тим, як розпрощатися з німцями, увечері їду з заправки, бачу, йде п'яний, як ніч, німецький унтер, за стінку руками тримається. Спинив я машину, завів його в руїни та й витрусив з мундира, пілотку з голови зняв. Все це добро також під сидіння засунув — тільки мене й бачили.


Вранці двадцять дев'ятого червня наказує мій майор везти його за місто, в напрямку Тросниці. Там він керував будівництвом укріплень. Виїхали. Майор на задньому сидінні спокійно дрімає, а в мене серце з грудей мало не вискочить. їхав я швидко, але за містом зменшив газ, потім спинив машину, виліз, обдивився: далеко позаду дві вантажні машини ледь повзуть. Дістав я гирку, відчинив ширше дверцята. Гладун мій відкинувся на спинку сидіння, тихенько хропе, наче в жінки під боком. Ну, я його й цюкнув гиркою в ліву скроню. Він і голову схилив. Для певності я його ще раз вдарив, але вбивати на смерть не захотів. Мені його живого треба було приставити, він нашим багато чого повинен був розповісти. Вийняв я в нього з кобури парабелум, сунув собі до кишені, монтування забив за спинку заднього сидіння, телефонний дріт накинув на шию майорові і зав'язав мертвим гудзом на монтуванні. Це щоб він не звалився набік, не впав під час швидкої їзди. Скоренько натяг на себе німецький мундир і пілотку та й погнав машину навпростець, туди, де земля гуде, де бій іде.


Німецький передній край проскакував поміж двох дзотів. З бліндажа автоматники вискочили, і я навмисне сповільнив хід, аби вони бачили, що майор їде. Але вони крик зчинили, руками махають, мовляв, туди їхати не можна, а я ніби не розумію, піддав газу й помчав на всі вісімдесят. Поки вони отямилися та почали бити з кулеметів по машині, я вже на нічиїй землі поміж воронками петляю, як той заєць.
Тут німці ззаду б'ють, а тут свої, як подуріли, з автоматів мені назустріч строчать. У чотирьох місцях вітрове скло пробили, радіатор прошили кулями... Але ось уже лісок над озером, наші біжать до машини, а я вскочив у цей лісок, дверцята відчинив, упав на землю й цілую її, і дихати мені нема чим...


Молодий хлопчина, на гімнастерці в нього захисні погони, яких я ще ніколи не бачив, перший підбігає до мене, зуби щирить: «Ага, чорті її фріц, заблукав? Рвонув я з себе німецький мундир, пілотку під ноги кинув і кажу йому: «Любий ти мій пуп'янку! Синку дорогий! Який же я тобі фріц, коли я природний воронежець? У полоні я був, зрозуміло? А зараз одв'яжіть оцього кабана, що в машині сидить, візьміть його портфель і ведіть мене до вашого командира». Здав я їм пістолета й пішов з рук у руки, а на вечір опинився вже у полковника — командира дивізії. На цей час мене й нагодували, і в баню зводили, і допитали, і обмундирування видали, отже, з'явився я в бліндаж до полковника, як і належить, душею і тілом чистий і в повній формі. Полковник підвівся з-за столу, пішов мені назустріч. При всіх офіцерах обняв і каже: «Спасибі тобі, солдате, за дорогий гостинець, якого привіз од німців. Твій майор з його портфелем нам дорожчий за двадцятьох «язиків». Клопотатимусь перед командуванням, щоб тебе представили до урядової нагороди». А я від цих його слів, від ласки дуже хвилююся, губи тремтять, не слухаються, тільки й міг із себе вичавити: «Прошу, товаришу полковник, зарахувати мене в стрілецьку частину».


А полковник засміявся, поплескав мене по плечу: «Який з тебе вояка, коли ти на ногах ледве тримаєшся? Сьогодні ж відправлю тебе в госпіталь. Підлікують тебе там, підгодують, після цього додому до сім'ї на місяць у відпустку поїдеш, а як повернешся до нас, — побачимо, куди тебе призначити».
З госпіталю одразу ж написав Ярині листа... На третьому тижні приходить лист із Воронежа. Та пише не Ярина, а сусід мій, столяр Іван Тимофійович. Не дай Боже нікому таких листів одержувати!.. Повідомляє він, що ще в червні сорок другого року німці бомбили авіазавод і одна важка бомба влучила прямо в мою хатинку. Ярина й дочки саме вдома були... Ну, пише, що не знайшли від них і сліду, а на місці хатинки — глибока яма... Не дочитав я того разу листа до кінця. В очах потемніло, серце стиснулось у грудочку й ніяк не розтискається. Приліг я на койку, трохи одлежався й дочитав. Пише сусід, що Анатолій під час бомбування був у місті. Увечері повернувся в селище, подивився на яму і проти ночі знов пішов до міста. Як ішов, сказав сусідові, що проситиметься добровольцем на фронт. От і все...


Але місяців через три й мені блиснула радість, як сонечко з-за хмари: знайшовся Анатолій. Прислав листа мені на фронт, очевидно, з іншого фронту. Адресу мою взнав від сусіда, Івана Тимофійовича. Виявляється, потрапив він спочатку в артилерійське училище; отам ^ знадобилися його таланти до математики. Через рік з відзнакою закінчив училище, пішов на фронт і от уже пише, що в званні капітана, командує батареєю «сорокап'яток», має шість орденів і медалі. Одне слово, об'їхав батька з усіх боків. І знов я запишався ним страшенно!
І почались у мене ночами старечі марення: як війна скінчиться, як я сина оженю і сам при молодих житиму, столяруватиму й онуків бавитиму. Одне слово, всякі такі старечі штуки. Але й тут усе як зрізало. Узимку наступали ми без перепочинку, і особливо часто писати один одному було нам ніколи, а під кінець війни, вже коло Берліна, вранці надіслав Анатолієві листа, а другого дня дістав відповідь. І тоді я зрозумів, що підійшли ми з сином до німецької столиці різними шляхами, але перебуваємо один від одного поблизу. Жду не діждуся, просто аж не вірю, коли ми з ним побачимось. Ну й побачились... Саме дев'ятого травня, вранці, в День Перемоги, вбив мого Анатолія німецький снайпер...


Поховав я в чужій, німецькій землі останню свою радість і надію, вдарила батарея мого сина, виряджаючи свого командира в далеку путь, і щось у мені наче обірвалось... Приїхав я в свою частину сам не свій. Але тут незабаром мене демобілізували. Куди йти? Невже у Воронеж? Нізащо! Згадав я, що в Урюпінську живе мій дружок, демобілізований ще взимку, після поранення, — колись він запрошував мене до себе, — згадав і поїхав в Урюпінськ.
Приятель мій і жінка його були бездітні, жили у власному будиночку на околиці міста. Він хоч і мав інвалідність, але працював шофером в автороті, і я теж туди влаштувався. Оселився у приятеля, прийняли вони мене як свого. Всякі вантажі перекидали ми в райони, восени переключились на вивезення хліба. Отоді я й познайомився з новим моїм синком, з оцим, що в піску грається.
З рейсу, бувало, повернешся до міста — звісно, найперше в чайну: перекусити чого-небудь, ну й, певна річ, сто грамів випити з утоми. До цього поганого діла, треба сказати, я вже приохотився як слід... І от одного разу бачу коло чайної оцього хлопчину, наступного дня — знову бачу. Такий собі маленький обідранець: личко все в кавунячому соку, замурзане, вкрите пилюкою, брудний, нечесаний, а оченята — як зірочки вночі після дощу! І так він мені полюбився, що я вже, диво дивне, почав скучати за ним, поспішав з рейсу, щоб якнайшвидше його побачити. Коло чайної він і харчувався — хто що дасть.


На четвертий день прямо з радгоспу, навантажений хлібом, завертаю до чайної. Хлопчина мій там сидить на ґанку, ніжками дриґає і, по всьому видно, голодний. Висунувся я у віконце, гукаю до нього: «Гей, Ванюшко! Сідай швидше в машину, прокатаю на елеватор, а відтіль повернемось сюди, пообідаємо». Він від мого поклику здригнувся, скочив з ґанку, на підніжок видерся і тихо мені каже: «А ви звідки знаєте, що мене Ванею звуть?» І оченята широко розкрив, жде, що я йому відповім. Ну, я йому кажу, що я, мовляв, чоловік бувалий і все знаю.
Зайшов він з правого боку, я дверцята відчинив, посадовив його поруч себе, поїхали. Жвавий такий хлопчина, а раптом чогось принишк, замислився і нема-нема та й гляне на мене з-під своїх довгих, загнутих догори вій, зітхне. Таке мале пташеня, а вже навчилося зітхати. Хіба це його діло? Питаю: «Де ж твій батько, Ваню?» Шепче: «Л^итий на фронті». — «А мама?» — «Маму бомбою вбило в поїзді, як ми їхали». — «А звідки ви їхали?» — «Не знаю, не пам'ятаю...» — «І нікого в тебе тут з рідні нема?» — «Нікого». — «Де ж ти ночуєш?» — «А де прийдеться ».


Закипіла тут у мені пекуча сльоза, і я одразу вирішив: «Не бути тому, щоб нам нарізно пропадати! Візьму його за свого». Й одразу в мене на душі стало легко і ясно. Нахилився я до нього, тихенько питаю: «Ванюшко, а ти знаєш, хто я такий?» Він і спитав, наче видихнув: «Хто?» Я йому й кажу так само тихо: «Я — твій батько».
Боже мій, що тут сталося! Кинувся він до мене на шию, цілує в щоки, в губи, в лоб, а сам, як лісова пташка, так дзвінко й тоненько кричить, що навіть у кабіні хоч вуха затуляй: «Таточку рідний! Я знав! Я знав, що ти мене знайдеш! Все одно знайдеш! Я так довго ждав, поки ти мене знайдеш!» Притулився до мене і весь тремтить, мов билинка на вітрі. А в мене в очах туман, і теж всього дрож б'є, і руки тремтять... Як я тоді кермо не впустив — просто дивно! Але в кювет усе-таки ненароком з'їхав, заглушив мотор. Поки туман в очах не розвіявся — побоявся їхати, щоб на когось не наскочити. Постояв так хвилин з п'ять, а синок мій усе горнеться до мене що є сили, мовчить, здригається. Обійняв я його правою рукою, обережненько пригорнув, а лівою розвернув машину, поїхав назад, на свою квартиру. Який там уже елеватор, тоді мені не до елеватора було.


Покинув машину коло воріт, нового свого синка взяв на руки, несу до хати. А він як учепився мені за шию рученятами, так і не одірвався до самого місця. Припав своєю щокою до моєї неголеної щоки, наче прилип. Так я його і вніс. Хазяїн і хазяйка саме вдома були. Увійшов я, кліпаю їм обома очима і так бадьоро кажу: «От і знайшов я свого Ванюшку! Приймайте нас, добрі люди!» Вони, обоє мої бездітні, одразу зміркували, в чому річ, заметушилися, забігали. А я ніяк сина від себе не одірву. Проте якось умовив. Помив йому руки з милом, посадовив за стіл. Хазяйка борщу йому в тарілку насипала, та як глянула, з якою пожадливістю він їсть, так і зайшлася слізьми. Стоїть коло печі, плаче собі у фартух. Ванюша мій побачив, що вона плаче, підбіг до неї, сіпає її за спідницю й каже: «Тьотю, чого ж ви плачете? Тато знайшов мене коло чайної, тут усім радіти треба, а ви плачете». А тій тільки того й треба, вона ще дужче розливається, просто розмокла вся!


Після обіду повів я його в перукарню, підстриг, а вдома сам скуц^р у балії, загорнув у чисте простирадло. Обняв він мене та так на руках у мене й заснув. Обережно поклав я його на ліжко, поїхав на елеватор, здав хліб, машину одігнав на стоянку — і бігом по магазинах. Купив йому штанці сукняні, сорочину, сандалики і картуза з лика. Звісно, виявилося, що все воно було й не на зріст, і на якість геть негодяще. За штанці хазяйка мене навіть вилаяла. «Ти, — каже, — з глузду з'їхав, у таку спеку одягати дитину в сукняні штани!» І вмить — швацьку машинку на стіл, пошукала в скрині, а за годину моєму Ванюшці вже сатинові трусики були готові й біленька сорочка з короткими рукавами. Спати я ліг разом з ним і вперше за довгий час заснув спокійно...
Попервах він зі мною на машині в рейси їздив, потім зрозумів я, що так не годиться. Самому мені що потрібно? Окраєць хліба та цибулину з сіллю, от і ситий солдат цілий день. А з ним — інша справа: то молока йому треба діставати, то яєчко зварити, та й без гарячої страви йому аж ніяк не можна. А воно ж робота не жде. Наважився якось, залишив його хазяйці на догляд, то він до самого вечора сльози точив, а ввечері дременув на елеватор зустрічати мене. До пізньої ночі дожидав...


Може, й жили б ми з ним ще рік в Урюпінську, та в листопаді скоївся зі мною гріх: їхав по багнюці, в одному хуторі занесло мою машину, а тут корова десь узялася, я й збив її з ніг. Ну, звісна річ, жіноцтво галас зчинило, люди збіглися, і автоінспектор тут як уродився. Одібрав у мене шоферську книжку, як не просив я його змилуватися. Корова встала, хвоста задерла й поскакала по провулках, а я книжки позбувся. Зиму проробив теслею, а потім списався з одним приятелем, також товаришем по службі, — він у вашій області, в Кошарському районі, працює шофером, — і він запросив мене до себе.

Пише, мовляв, попрацюєш півроку теслею, а потім у нашій області видадуть тобі нову книжку. От ми із синком і мандруємо в Кошари похідним порядком.
Та воно, як би тобі сказати, коли б і не сталось у мене цієї аварії з коровою, я однак кудись подався б з Урюпінська. Журба мені не дає на одному місці довго засиджуватись. От уже коли Ванюшка мій підросте та треба буде віддавати його до школи, тоді, може, я і вгамуюся, осяду на одному місці. А поки що мандруємо з ним по руській землі...
В лісі почувся голос мого товариша, плеснуло весло по воді.
Чужий, але тепер уже близький мені чоловік підвівся, простяг велику, тверду, як дерево, руку:
—    Прощавай, браток, щасливо тобі!
—    І тобі щасливо добратися до Кошар.
—    Дякую. Гей, синку, ходімо до човна.


Хлопчик підбіг до батька, прилаштувався з правого боку і, тримаючись за полу батькової ватянки, задріботів поруч з широкими кроками чоловіка.
Двоє осиротілих людей, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небувалої сили... Що їх жде попереду? І хотілося б думати, що цей російський чоловік, людина незламної волі, все подужає, і коло батькового плеча виросте той, хто, підрісши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його батьківщина.
З тяжким смутком дивився я їм услід... Може, й обійшлося б усе гаразд при нашому прощанні, та Ванюшка, відійшовши кілька кроків і заплітаючи куцими ніжками, обернувся на ходу до мене лицем, помахав рожевою ручкою. І раптом наче м'яка, але кігтиста лапа стиснула мені серце, і я швиденько відвернувся. Ні, не тільки уві сні плачуть літні чоловіки, що посивіли за роки війни. Плачуть вони і наяву. Тут головне — вміти вчасно відвернутися. Тут найголовніше — не поранити серця дитини, щоб вона не побачила, як біжить по твоїй щоці пекуча й скупа чоловіча сльоза...
Переклад Степана Ковганюка

Н.І. Дорофеєва, С.П. Касьянова

"Зарубіжна література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

конспекти уроків зарубіжної літератури, підручник із зарубіжної літератури, твори з літератури, готові домашні завдання

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.