Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 10 клас>> Історія України: Початок революції. Утворення УЦР.

  КРАХ САМОДЕРЖАВНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

Згадай:
1. Що свідчило про наростання гострої кризи в Російській імперії в роки Першої світової війни?
2. У чому полягала суть «українського питання» і яке було до нього ставлення у Росії та Австро-Угорщині?
3. Чим характеризувалося посилення національного руху в Наддніпрянській Україні в 1915-1916 рр.?

Лютнева революція і Україна

У лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Соціально-політична обстановка докорінно змінилася. Самодержавний лад був повалений. Влада в Російській державі перейшла до Тимчасового уряду — перехідного органу, утвореного за згодою між представниками Державної думи та есеро-меншовицькими керівниками виконкому Петроградської ради. Він зобов'язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалось у найближчому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію країни. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г. Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик О. Керенський.
У великих містах України про події в Петрограді стало відомо вже 27 лютого- 1 березня. За кілька днів звістка про повалення царату поширилася по всій Україні. У містах і селах відбувалися багатотисячні мітинги й демонстрації, учасники яких вітали революцію в Петрограді й вимагали ліквідації в Україні старої адміністрації. Більшість представників царського режиму без опору передала свої повноваження новим властям.
Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших регіонах, тут він спирався на політично близькі йому елементи - членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислових комітетів тощо. Як правило, це були промисловці, землевласники й урядовці, переважно кадетської орієнтації. Вони створювали місцеві комітети, громадські ради, що розглядались як представницькі органи місцевої влади. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передавав своїм комісарам, якими стали голови губернських і повітових земських управ. Здебільшого це були місцеві поміщики. Вони й заступили царських урядовців.
Новий уряд ліквідував обмеження на об'єднання громадян у партії та громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити ,мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення не міг зважитись. Уряд відкладав їх до Всеросійських Установчих зборів. Ігнорувалося прагнення пригноблених народів до національного самовизначення.

Виникнення рад

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало. Ради підтримувалися в основному представниками національних меншин в Україні. Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд та його політику, зокрема курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції. Щодо рад, то вони вважали їх тимчасовими органами, які існуватимуть до утворення конституційних органів влади.
На перехідному етапі, тобто до Установчих зборів, ради зобов'язані були служити гарантом успішного демократичного розвитку, збереження і поглиблення завоювань Лютневої революції. На практиці це нерідко призводило до втручання рад у владні повноваження Тимчасового уряду й дезорганізації суспільного життя. Вже наказ №1 Петроградської ради, виданий 1 березня, передбачав обрання у військових частинах рад і солдатських комітетів, які брали на себе контроль над військами, залишаючи за офіцерами лише командування в бойових операціях. Цей наказ підривав дисципліну, сприяв розкладу армії.

Українські політичні партії в 1917 р.

Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В. Голубович, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. У галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.
Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. Її керівниками були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.
Частина українського суспільства ліберально-демократичного спрямування об'єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есефів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есефи виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеративних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні діячі українського національно-визвольного руху, як А. Ніковський, Д. Дорошенко, І. Фещенко-Чопівський, С. Єфремов, О. Лотоцький, С. Шелухин та ін.
Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Ше-мети та В. Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства — приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. Щодо цього вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. та А. Макаренки, І. Липа, О. Андрієвський, І. Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.
Крім українських національних партій, в Україні діяли за-гальноросійські партії: конституційні демократи (кадети), соціалісти-революціонери (есери), соціал-демократи (більшовики і меншовики) та ін. Ця строката політична палітра доповнювалася філіями загальноросійських єврейських, польських та інших партій національних меншин.
Політичні партії були одним з важливих чинників революційного розвитку 1917 р.

Політичний курс більшовиків в Україні

Більшовицька партія належала до загально-російських партій, керівні органи яких були в столиці Росії - Петрограді. Звідти надходили всі настанови й інструкції місцевим організаціям більшовиків в Україні. Їхні чисельність і вплив навесні 1917 р. були незначними. До того ж чіткої і зрозумілої позиції, власних відповідей на питання революції вони до квітня 1917 р. (повернення В. Леніна з еміграції) не мали. Обстановка почала змінюватися після VII (квітневої) Всеросійської конференції більшовиків, що ухвалила рішення, в основу яких було покладено Квітневі тези - доповідь «Про завдання пролетаріату в даній революції», з якою В. Ленін виступив 4 квітня 1917 р.
«Жодної підтримки Тимчасовому уряду», — так сформулював лідер більшовиків ставлення його партії до нової влади. Майбутнє Росії він убачав у знищенні цієї влади, здійсненні соціалістичної революції та встановленні «диктатури пролетаріату». Ця теза була несподіваною не лише для меншовиків і представників інших соціалістичних партій, а й для багатьох більшовиків. Вони вважали, що у відсталій Росії про соціалізм говорити рано, що спроба його введення неминуче спричиниться до знищення демократії, жорсткого диктату меншості над більшістю. Не було це секретом і для В. Леніна. Однак російську революцію він розглядав як початок загальноєвропей ської революції, а отже, вважав соціалізм у відсталій Росії, котра обіпреться на щедру допомогу розвинутого Заходу, цілком реальним. Таким чином, майбутнє країни ставилося в залежність від подій у світі. В політиці такі підходи є авантюристичними.
Найбільш вдалою формою влади, яку легко можна було перетворити на «диктатуру пролетаріату», за Леніним, були ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Він кинув у маси гасло «Вся влада радам!» і обіцяв кожному робітникові, солдату, селянину участь у державних справах. Насправді єдиновладдя рад створює ідеальні умови для необмеженої диктатури однієї партії, тієї, яка візьме контроль над радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів із рад, завоювати в них більшість. Курс на єдиновладдя рад суперечив накопиченому досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися від демократії, вступали в конфлікт із більшістю населення і підштовхували Росію до громадянської війни.
VII Всеросійська конференція більшовиків торкнулася національного питання. Вона підтвердила програмне положення більшовиків про право націй на самовизначення. Але, як і раніше, революційно доцільним більшовики вважали не відокремлення, а створення єдиної соціалістичної республіки. Поряд з тим конференція, переважно з тактичних міркувань, відкинула пропозицію керівника більшовиків Києва Г. П'ятакова взагалі відмовитися від визнання права націй на самовизначення.
Точку зору Г. П'ятакова поділяла тоді більшість членів РСДРП в Україні. Не останню роль у цьому відіграла й та обставина, що серед робітників України, як і серед членів більшовицької партії, чисельно переважали не українці, а росіяни, євреї, представники інших національностей, котрі не поділяли визвольних прагнень українського народу. «Основа пролетарської маси просто не розуміла, причому тут національне питання, навіщо здалась якась Україна... Політичні керівники її теж цього не розуміли, хоча і повторювали програмне гасло про самовизначення націй», - визнавав на початку 20-х років В. Затонський. Після тривалих дискусій «Квітневі тези» В. Леніна були підтримані більшовицькими організаціями в Україні.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Які події знаменували собою крах самодержавства в Росії?
2. Охарактеризуй повноваження Тимчасового уряду і рад після Лютневої революції.
3. Назви основні українські національні партії, які діяли в 1917 р., охарактеризуй їхні програми.
4. Які загальноросійські партії діяли в Україні?
5. Проаналізуй політичний курс більшовиків в Україні.
6. У чому суть програми РСДРП(б) з національного питання?

ДОКУМЕНТИ
1. З резолюції конференції Української соціал-демократичної робітничої партії 4 квітня 1917 р.
Конференція Української соціал-демократичної робітничої партії з усією непохитною рішучістю висуває давнє домагання партії - автономію України як першу невідкладну, пекучу задачу сучасного моменту українського пролетаріату та всієї України.
Винниченко В. Відродження нації. -Відень; Київ, 1920. - Ч.І.- С.45.
2. З праці В. Леніна «О задачах пролетариата в данной революции»
1. ...Доказывать, что кончить войну истинно демократическим, не насильническим, миром нельзя без свержения капитала. Организация самой широкой пропаганди этого взгляда в дейст-вующей армии. Братанье.
2. Своеобразие текущего момента в России состоит в переходе от первого этапа революции, давшего власть буржуазии... - ко второму ее этапу, который должен дать власть в руки пролетариата и беднейших слоев крестьянства.
3. Никакой поддержки Временному правительству, разъяснения полной лживости всех его обещаний...
4. ...Разъяснение массам,что С. Р. Д. [Совет рабочих депутатов.-Ф. Т.] есть единственно возможная форма революционного пра-вительства...
5. Не парламентская республика, - возвращение к ней от С. Р. Д. было бы шагом назад, - а республика Советов рабо-чих, батрацких и крестьянских депутатов по всей стране, сни-зу доверху.
6. В аграрной программе перенесение центра тяжести на Сове-ты батрацких депутатов.
Конфискация всех помещичьих земель.
Национализация всех земель в стране, распоряжение землею местными Советами батрацких депутатов... Создание из каж-дого крупного имения (в размере около 100 дес. до 300 по мест-ным и прочим условиям и по определению местных учреждений) образцового хозяйства под контролем батрацких депутатов и на общественный счет.
Ленин В. Полное собрание сочинений. - Т.31. - С.114.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ
1. Документ № 1.
Порівняйте ставлення УСДРП до питання самовизначення України зі ставленням до цього питання російських більшовиків.
2. Документ № 2.
а) Виходячи з наведених положень, визнач, у чому полягала головна ідея Квітневих тез В. Леніна?
б) Чи можна було за конкретних умов 1917 р. добитися мирного переходу до соціалістичної революції в Росії?
в) Наскільки переконливою ти вважаєш тезу В, Леніна, що парламентська республіка була б для Росії «кроком назад»?
г) У чому полягала аграрна програма більшовицької партії? Чому в тезах не йшлося про необхідність розподілу поміщицьких земель серед селян?

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Згадай:

1. Які політичні партії діяли в Україні після повалення самодержавства?

2. Яким було ставлення цих партій до майбутнього України?  

Початок Української національно-демократичної революції

Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції опинилося в центрі боротьби різних політичних сил. Але ні кадети, які переважали в Тимчасовому уряді, його місцевих органах, ні меншовики та есери, котрі очолювали ради, не мали чіткої і зрозумілої програми розв'язання національного питання. Вони погоджувалися на самовизначення Фінляндії і Польщі, але відмовляли в цьому Україні. За Україною вони визнавали лише право на національно-культурну автономію. На практиці це означало право на українізацію сільських шкіл. Свого часу до такої «автономії» схилялися навіть помірковані кола царської бюрократії. На цій підставі між українськими політичними партіями і громадськими організаціями, з одного боку, та загальноро-сійськими партіями і громадськими об'єднаннями, які діяли в Україні й стояли на позиціях збереження централізованої держави, — з іншого, виникли глибокі суперечності. Російські демократи вважали, що вибух національних пристрастей послабить єдиний демократичний фронт, спричинить активізацію сил реакції. До того ж вони не вірили в можливість національного відродження в Україні після століть русифікації, жорстоких переслідувань української культури, мови, друкованого слова.

Але вже перші післялютневі тижні продемонстрували прагнення українського народу до свободи. 12 березня в Петрограді відбулася демонстрація українців, яка справила великий вплив на російську громадськість. «Українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією», - констатувала 16 березня 1917 р. столична кадетська газета «Речь». Грандіозна національна демонстрація, в якій взяли участь до 100 тис. солдатів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді, відбулася 19 березня у Києві. Над колонами демонстрантів майоріли сотні блакитно-жовтих національних прапорів. Маніфестація закінчилася мітингом на Софійському майдані. Мітинг освятили представники православного духовенства. Нічого подібного Київ ще не бачив. Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові й багатьох інших великих містах України. На транспарантах, які несли учасники демонстрацій, переважали гасла з вимогою автономії України: «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна республіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!». Разом з тим лунали рішучіші гасла, які вимагали самостійної України: «Хай живе самостійна Україна!», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі!». Масовий характер національно-визвольного руху, участь у ньому різних соціальних верств, об'єднаних прагненням позбутись імперської залежності, відновити українську державність, утвердити демократичний лад, свідчили про його переростання в національно-демократичну революцію. Але з перших днів революції серед учасників визвольного руху виникли суперечності щодо оцінки майбутнього України. Одні бачили це майбутнє у складі перебудованої на федеративних засадах Росії, до якої Україна ввійде автономною частиною, інші розраховували на здобуття Україною повної самостійності.

Утворення Української Центральної ради

3 перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупівці. У Києві самостійників на той час очолював М. Махновський - палкий прихильник ідеї незалежності України. Ще у 1900 р. він виступив з промовою «Самостійна Україна», яка була опублікована і стала одним з найвизначніших документів українського визвольного руху. М. Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), головною програмною настановою якої була незалежність України. Під час Першої світової війни Міхновський був мобілізований до царської армії і як юрист служив у чині поручика в Київському окружному суді. З початком революції він поринув у вир політичного життя.

З березня 1917 р. самостійники оголосили про організацію Української Центральної Ради, що мала перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд. Паралельно із самостійниками власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Політичним ідеалом Товариства українських поступовців була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. Так утворилися два керівних осередки українського руху: радикальний і поміркований. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об'єднаного органу, що дістав назву Українська Центральна Рада. Самостійники пішли на об'єднання з автономістами-федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції швидко приведе їх до визнання незалежності України. Але ці сподівання збулися не скоро.

Автономія України - мета діяльності Центральної Ради

До Центральної Ради ввійшли представники всіх українських національних партій - Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, В. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк та інші. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти. Більшість із них була автономістами-федералістами. Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягненні автономії України. Партії, які входили до Ради, певний час свідомо ухилялися від обговорення гострих соціально-економічних питань, підхід до яких у них значно різнився. В. Винниченко, керівник однієї з найвпливовіших у Центральній Раді Української соціал-демократичної робітничої партії, писав пізніше: «Ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись, розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва». Це з часом послаблювало вплив Центральної Ради на трудящі верстви українського населення, які, підтримуючи гасла національного визволення, сподівалися на поліпшення матеріального становища, аграрну реформу, вирішення інших соціально-економічних проблем.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві (тепер республіканський Будинок учителя). На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні ради. Вони організовували видання газет і брошур українською мовою, засновували культурно-освітні організації - «Просвіти», клуби, народні будинки, бібліотеки, читальні, драматичні гуртки, народні театри, хорові колективи тощо.

Склад і статус Української Центральної Ради

Розпочавши свою діяльність із нечисленної групи відомих діячів українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада з часом перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент. Визначальною подією в становленні Центральної Ради був Всеукраїнський Національний конгрес, котрий зібрав 6-8 квітня близько 1 тис. делегатів від українських національних партій, громадських організацій і об'єднань. Зі складу Конгресу було обрано нову Центральну Раду в кількості 115 членів. З цього моменту Рада ставала представницьким органом українського народу, його речником. Вплив Центральної Ради значно переважав вплив Рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися, головним чином, на частину міського населення і неукраїнізова-ні підрозділи армії. Повний склад Ради восени 1917 р. становив 822 члени. Формувалася вона за рахунок громадських організацій, політичних партій, територіальних представництв тощо. Центральна Рада об'єднала більшість громадських установ, товариств і організацій, які діяли в Україні з дореволюційних часів. За цим об'єднанням стояла більшість народу України. Це давало Українській Центральній Раді всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органу.

Формування української армії

Національне піднесення в Україні навесні 1917 р. охопило й солдатські маси. В їхньому середовищі зростало прагнення до створення національних військових частин. Воно гостро посилилося після того, як Тимчасовий уряд, дотримуючись імперського принципу «розділяй і владарюй», дозволив полякам формувати свої легіони в Україні, відмовивши в цьому українцям. У відповідь солдати-українці почали самочинну організацію національних частин. Ініціатива утворення українських військових частин належить самостійникам. їм так і не вдалося надати діяльності Центральної Ради самостійницького спрямування, бо вплив автономістів був переважаючим. За цих умов прихильники швидкого створення незалежної Української держави звернулися до солдатів-українців. Виходячи з того, що без національної армії не може бути державності, самостійники приділяли особливу увагу роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися здебільшого на молодих офіцерів, вихідців з українського села - у недавньому минулому вчителів, земських службовців, семінаристів та інших представників національної інтелігенції, які з початком війни були мобілізовані до царської армії. Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько 3 тис. солдатів-українців, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку імені Богдана Хмельницького займалася група офіцерів - «Український військовий клуб імені Павла Полуботка», очолюваний самостійником М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес.

Саме цього побоювалася Українська Центральна Рада, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію «цілком законно». Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко погодилися на скликання 5—8 травня з'їзду представників усіх військових організацій, товариств і військових частин українського складу з фронту і тилу, який увійшов у історію як І Всеукраїнський військовий з'їзд. З'їзд закликав до «негайної українізації армії», для чого запропонував створити Генеральний український військовий комітет, який би працював у контакті з російським Генеральним штабом. С. Петлюра, рекомендований М. Грушевським і В. Винниченком, очолив Військовий комітет. Він був членом УСДРП і дотримувався тоді автономістських поглядів. Саме цього прагнуло керівництво Української Центральної Ради, ізолюючи українських солдатів від самостійників. М. Міхновський був обраний до складу Генерального українського військового комітету одним із 18 членів. Водночас із українізацією армії розгорнулася українізація флоту, який на Чорному морі на 75% комплектувався із жителів України. В березні 1917 р. в Севастополі була утворена Чорноморська рада. У квітні майже на всіх кораблях Чорноморського флоту існували свої українські корабельні ради. Прагнення до організації українських частин як запоруки успішного розвитку національної революції, збереження спокою в умовах наростання анархії проявилося в утворенні місцевої самооборони, яка ґрунтувалася на традиціях давнини й дістала назву Вільне козацтво. Перші підрозділи Вільного козацтва з'явилися на Звенигородщині (Київщина) вже навесні 1917 р. У квітні в Звенигороді відбувся повітовий з'їзд Вільного козацтва. Поступово вільнокозацький рух поширюється по всій Київщині, на Лівобережжі, Волині, Запорожжі. В своїх постановах з'їзди Вільного козацтва зобов'язувалися «бути на варті волі та спокою в Україні». Отже, провідною тенденцією розвитку України після краху російського самодержавства був стрімкий злет національно-визвольного руху, який переріс у національно-демократичну революцію. Політичні сили, що виступали за Тимчасовий уряд, есеро-меншовицькі ради, а також більшовики широкої і стійкої підтримки у населення України не мали.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Доведи, що події 1917 р. в Україні мали характер національно-демократичної революції.  

2. Як ти вважаєш, чому не було єдності політичних партій і течій у національно-визвольному русі України? Обґрунтуй свою думку.  

3. Роз'ясни обставини та мету створення Української Центральної Ради. Розкажи про її видатних діячів.  

4. Поясни різницю в ставленні до воєнного питання керівників Центральної Ради і самостійників.  

5. Охарактеризуй статус Української Центральної Ради.  

6. Поясни значення історичних термінів: «національно-демократична революція», «Українська Центральна Рада», «Тимчасовий уряд», «Установчі збори».  

7. Почни складати хронологічну таблицю революційних подій.  

ДОКУМЕНТИ  

1. З телеграми членів Української Центральної Ради міністру юстиції О. Керенському

Вам, який з трибуни Державної Думи проголосив гасло автономної України, доручаємо захист справедливих вимог українського народу і його демократичної інтелігенції.

За дорученням товариства українських поступовців (ТУП) Єфремов, Матушевський, Чикаленко.

Киевская мысль. - 1917. -6 марта.

2. З відозви Центральної Ради «До українського народу»

Народе український!

Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як 200-літнього сну.

Уперше, Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати.

...Ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які Тобі природно належать і які Ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській землі... Народе Український! Селяни, робітники, солдати, громадяни, духовенство і вся українська інтелігенція! Додержуйтесь спокою, не дозволяйте собі ніяких вчинків, що руйнують лад у житті, але разом, щиро і уперто беріться до роботи: до гуртування в політичні товариства, культурні і економічні спілки, складайте гроші на Український Національний Фонд і вибирайте своїх Українських людей на всі місця...

Організуйтесь!

Українська Центральна Рада

9(22) березня 1917 р.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Ужгород, 1932.- Т.І. Доба Центральної Ради. - С.43.

3. З передової статті чорносотенної газети «Киевлянин»

Стремление к культурно-национальному определению вполне естественное для каждого народа и ему не следует препятство-вать, но эта задача безусловно осуществима и без автономии, исключительно в условиях образования широкого самоуправле-ния, отвечающего местным краевым признакам.

Киевлянин. - 1917. - 12 апреля

4. З промови П. Мілюкова на VII з'їзді Партії народної свободи (кадетської) 10-11 травня 1917 р. Партия народной свободы для настоящего момента не считает правильним разрешение национального вопроса в направлении создания национально-территориальной автономии. Речь(Петроград). - 1917. - 12 мая.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ

1. Виходячи з тексту наведених вище документів, з'ясуй головне питання політичного розвитку України після Лютневої революції.  

2. Які засоби для вирішення національного питання пропонувала Центральна Рада та інші організації і політичні партії?  

3. Документ №1.  

Чим, на твою думку, була викликана телеграма лідерів ТУПу О. Керенському: впевненістю в підтримці міністром автономії України; їхніми ілюзіями щодо Тимчасового уряду; прагненням підштовхнути уряд на виконання вимог українців? Чимось іще, а може, певною комбінацією цих міркувань?

4. Документ № 2.

Яким уявляється майбутнє у відозві Центральної Ради до українського народу? Чому, на твій погляд, тут чітко не вказано: автономія чи самостійність?

5. Документи № 3 і № 4.

Порівняй ставлення до питання самовизначення народів Росії чорносотенців і кадетів (реакціонерів і ліберальних демократів).

Новітня історія України 10 клас, Ф. Г. Турченко   

_{Історія України 10 клас, підручники з історії України, урок історії}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас 
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів 
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.