Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Роль М. Вороного у становленні українського модернізму

Реферати з української літератури  

Роль М. Вороного у становленні українського модернізму


План:
1. Характеристика творчості М. Вороного
2. Твори М. Вороного як модерністські
3. Роль М. Вороного у становленні українського модернізму
4. Висновки

1. Характеристика творчості М. Вороного


Початок літературної творчості М. Вороного припадає на роки навчання в Харкові та Ростові. Перший вірш «Не журись, дівчино» з'явився в 1893 р. в журналі «Зоря». З того часу твори М. Вороного часто друкувалися в періодичних виданнях, альманахах. І лише в 1911 р. вийшла перша збірка творів «Ліричні поезії», а через два роки друга збірка «В сяйві мрій». У Катеринодарі було надруковано «Євнаш-зілля» (1917), а в Черкасах – «Поезії» (1920). Останнє прижиттєве видання здійснено в 1929 р. під назвою «Поезії», куди ввійшли кращі твори різних років.


Свої літературно-естетичні погляди М. Вороний частково виклав на сторінках «Літеретурно-наукового вісника» в 1901 р. Закликаючи письменників узяти участь в альманасі «З-над хмар і з долин», він просить надсилати йому твори «хоч з малою ціхою оригінальності, з незалежно свобідною ідеєю, з сучасним змістом… де б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю». Ці слова можна тлумачити по-різному. Чомусь ніхто не хотів бачити, що в поета було єдине бажання – дати українському читачеві взірцевий альманах, щоб там були твори, які можна поставити поряд з кращими європейськими зразками. В листах до багатьох авторів М. Вороний просить надсилати твори високого естетичного звучання, витонченої, досконалої форми. Його ніби менше цікавив їхній соціальний, громадянський бік. Могло здатися, що Вороний закликав до втечі від реального життя.


Поет творить за законами краси: «А як поет – без перепони Я стежу творчості закони». Поезія – то «свобідний творчий дух», який живиться, наповнюється реальним життям, який нікому не закувати в кайдани («І хто поезію-царицю посміє кинуть у в'язницю?»). не бездумна, не байдужа вона до болю народу («Творю я їх не для шаноби»). Тому девіз поета – девіз громадянина: «Йти за віком і бути цільним чоловіком», тобто цілісним, не роздвоєним. Такі вимоги ставив упорядник альманаху до авторів. Крім того, в усіх літературно-критичних і мистецтвознавчих статтях, розвідках про український театр і драму Вороний виступає прихильником справжнього великого мистецтва з орієнтацією на світові зразки. «Штуки чистої без ідеї не може – вона з нею складає одне ціле, - недвозначно зазначає М. Вороний. – Тенденція без штуки буває, звичайно, і з нею разом укупі не може бути. Між ідеєю і тенденцією (передвзятість) лежить величезна різниця. От проти псевдоштуки, чи штуки тенденційної, проти римованої прози я й виголосив свою девізу».


Звичайно, серед творів М. Вороного трапляються й такі, що своїм спрямуванням були начебто далекі від реальної дійсності. Але ж людина не зіткана з одних осяйних вогнів, мажорних звуків; їй властиві і смуток, і туга, і навіть розпач. А коли це витончена душа поета, то й народжує вона в такі хвилини рядки, повні смутку й скорботи: «Нудьга гнітить… Недуже серце скніє…», «Знемігся я…», «Морозом лиходійним моє життя прибито на цвіту…»





2. Твори М. Вороного як модерністські


Характерним з цього погляду є вірш «Vae Victis» («Горе переможеним»), в якому поет скаржиться на свою долю: «Я знемігся, згорів…», «Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга». Хоч він іще молодий, але вже знемігся й не має сили продовжувати боротьбу («Я боровся, шукав ідеала»), «мрії згасли», «вломилися напружені крила». І тепер він самотній стоїть. «Наді мною реве хуртовина; Зграє гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди», мою душу жеруть».


Не боїться справжній поет ні кари, ні страти, його не страшать грізні удари, коли «буяє творчість духа». «Одна хвилина раювання, бо то чуття свобідні, щирі бринять у святобливій лірі». Поруч стають до битви й фарисеї, що «паперовими мечами Вимахують над головами», які, мов торговці, і тут шукають вигоди.


Ось таким бачить митець завдання поета, роль його слова в житті народу. Але ж боротьба не вічна, бо коли «повсякчас битись, то серце може озлобитись». Душа інколи прагне відпочинку, простору, легкого лету, щоб піднятись угору. Від постійної боротьби людина може не лише озлобитись, а й знесилитись. Потрібна віра в той омріяний рай, де людина житиме вільно, розкуто, щасливо. Отож і про це має співати поезія. Велична поезія! «В ній всі краси кольори сяють. В ній всі чуття і змисли Грають!» Така поезія необхідна в житті людини. Поет має відгукуватись на всі порухи людської душі.


Безперечно, немає жодних підстав звинувачувати поета в тому, що він нібито закликав творити бездумне мистецтво, уникати тривожних, буденних подій, ховатися у вимріяних світах.


Думки про завдання митця М. Вороний висловив у багатьох творах, зокрема у віршах, присвячених І. Франку, Лесі Українці, Т. Шевченку, М. Лисенку («Пам'яті Миколи Лисенка», «Серце музики», «Пам'яті Івана Франка», «Гей, хто має міць», «На ,Тарасовій горі» тощо). Цій проблемі присвячений і вірш «До моря» (1901), в якому Вороний ще раз торкається теми – поет і суспільство. Тут він проводить паралелі: море і поет, що їх єдноє? Або ще точніше: море і душа поета: що в них спільного?


В описові моря немає якихось особливо вишуканих епітетів, мальовничих образів-символів. Воно звичайне: «синє», «широке», «могутня сила», «міцне», «необорне», «звабливе», «розкішне», «незглибна безодня», «безмежний простір». Але всі ці образи-символи дають вичерпну характеристику: море величне, безмежне, що вабить, зачаровує своїм неосяжним простором і незбагненною красою:

В тобі й раювання, і мрія солодка,
І втіха кохання, і любий та лагідний сон.


Водночас море грізне, непоборне, воно має таємничу силу в своїх глибинах: «Ні грому, ні хмари не страшно тобі, не боїшся ти кари». І найважливіше, підкреслює поет, - воно «само собі вищий закон!». У цих словах і виражена основна думка поетичного твору. Море – «само собі вищий закон», а поет – сам собі закон:

Як ти – неосяжне, хитке, таємниче,
Як ти – чарівливе, як ти – бунтівниче,
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона так прихильна,
Що пут і кайданів не зносить – і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця.

Душа поета подібна до моря: вона не зносить пут і кайданів, вона вільна, незалежна, мінлива й бунтівнича. Вона сама собі закон. Такої думки дотримувався поет усе життя.


Отже, М. Вороний чітко розумів, що слово поета мусить служити народові, захищати його ідеали, вселяти надію і віру, творити красу. Він виступав за життєствердне мистецтво, яке окрилює людину, допомагає їй вистояти в найкритичніші хвилини життя. Митець – носій духовної культури і духовних цінностей, що має відгукуватися на всі порухи людської душі.


Прокоментуємо кілька поезій М. Вороного, зокрема «Мерці», «Інфанта», «Credo», «Гей, хто має міць!», «Віра жива», «Знову ранок», «День гніву», «Дівчині», «Розваги», «За Україну», «Коли ти любиш рідний край», «Привітання», а також його сатиричні твори «Молодий патріот» і «Старі патріоти». Всі вони свідчать про глибоке розуміння поетом політичної ситуації, що склалася в Україні на початку ХХ ст. Поета болісно гнітило підневільне становище українського народу, і не лише його соціальне й національне безправ'я, а й рабська покора, пасивність, навіть байдужість.

Гей-гей! Чи є хто в лузі, - озовися!
Чи є де в світі ще душа жива?
Гей, люди! Де ви? Чи перевелися?
Чи вас пожерла пустка світова?

Він зневажає і висміює лжепатріотів, безбатченків, запроданців. Скільки уїдливих, дошкульних слів кидає «молодим патріотам». Які «просторікуюють в шинках виключно по-українськи», не минає і тих заскорузлих «хлопоманів»,які почувають себе «чужинцями у ріднім краю». Та скільки оптимізму, синівської віри в свій народ, у світлу його будучину чути в поезіях «Дівчина», «Розваги», «Гей, хто має міць!, «Коли ти любиш рідний край»:
   
За Україну!
З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всі вперед!..

(«За Україну»).




3. Роль М. Вороного у становленні українського модернізму

Уже з перших віршів М. Вороного постає уярмлений край, духовно і фізично окутий український народ:
Люду мій бідний, окрадений люду!
Що у твоїх я побачив очах,
То вже й довіку свого не забуду,
Де б я не був, всюди бачити буду –
Голод і жах! («Краю мій рідний»)


Протест проти національного й соціального гноблення звучить у багатьох поезіях М. Вороного, зокрема у вірші «Серце музики», присвяченому пам'яті великого композитора М. В. Лисенка. Тут поет славить співця, який «вічно буде жити» в серцях народу, бо творив для рідного краю; в постійних умовах цькувань і переслідування «серце любило до нестерпнучого болю», «тяжко боліло за Україну, за волю…». Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб 2жити в пам'яті юрби як лицар, як кобзар!».


Вороний уславлював самовідданих борців за свободу, мужніх, відважнихлюдей, таких як українська революціонерка, Маруся Вітрова, що спалила себе в тюрмі, як Левко Мацієвич, перший український пілот, що трагічно загинув у 1971 р. під час повітряної катастрофи. Поет засуджує і таврує за дворушництво удаваних патріотів («Молодий патріот», «Старим патріотам»). З дошкульною іронією, що переходить у сарказм, висміює тих, що вміють, коли треба, «шпарко вчистить гопака», хвацько вихилити чарку, заспівати українську пісню, прочитати «весь Шевченків «Заповіт», навіть другу половину»:

Рідну мову любіть – страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи.

(«Молодим патріотам»)

Не менш гостро висміює поет і старих, заскорузлих патріотів, хто кличе до боротьби, а сам сидить, склавши руки, хто розпинається на словах про любов до України, а насправді є байдужим чужинцем у рідному краю, гульвісо. Й демагогом. Сатира набувана у вигляді діалогу, запитання і відповіді:

Хто демократ, сам готовий в петлю,
Тільки б поліпшити долю голоти,
Вчинками ж вам нагадає свиню?
Ви, землячки мої і патріоти,
Вам я присвячую пісню свою.

(«Старим патріотам»)

Сатиричних і гумористичних віршів у М.Вороного небагато. Але його глибокополітичну сатиру можна сміливо ставити поряд з мистецькими витворами І. Франка, Л. Українки, В. Самійленка. творчість М.Вороного слід розглядати загалом на тлі тогочасної дійсності, в контексті літературного процесу. Тільки тоді відчуємо, що вона була взірцем і громадянськості, й людяності, і мистецької довершеності.


Через усю творчість поета проходить образ рідної землі, страдницький образ підневільної України. І його єдине прагнення – бачити народ вільним і щасливим. Це й рятуіало його від абсолютного песимізму та нігілізму, хоч інколи він відчував себе безсилим перед невблаганною реальністю життя.

Розкішний край мій у ярмі,
Мій люд - невільники німі,
На їх устах печать.
Що бачу я, що чую я,
Те пісня й відає моя:
Умію я… ридать.

(«Соловейко»)

Але жорстка дійсність виривала з його грудей не лише «одні ридання голоси», самі страждання і скорботу, душевний морок і зневіру. Вороний був сином свого часу, і європейський подих поезії йому був не чужий. Саме туди поривалася його зболена душа, але не для того, щоб за вишуканою формою тріолетів, октав, мадригалів сховатися від дійсності, «зосередитися на естетичному спогляданні». Навпаки, новітьною формою він хоче привернути увагу, торкнутися душі українського інтелігента:

Зраджений, зраджений,
Підний край зневажливий,
У ярмі…
Помстою люто

Серце кипить…
Дух не закуто –
Хочеться жить!
(«Горами, горами…»)

Дух непокори, свободи живе в серці тільки тієї людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю, не приспаним рабом, а вільним орлом! І таке найсвятіше почування «живить надію, певну віру в ідеали». Про це і йде мова в одному з найпатріотичніших творів – поемі М. Вороного «Євнаш-зілля» (1899).


Ця поетична розповідь викликала цілу зливу несправедливих нарікань. Один із вірнопідданих «патріотів» так і написав: «У великому вірші «Євнаш-зілля» Вороний проповідує зраду в ім'я націоналістичних ідей, тобто вже приблизно в 1917 – 1918 рр. він проповідував ту зброю, якою зараз користуються українські націонал-фашисти…» (Літ. Україна. 1991. 14 берез.).


Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів звучать останні рядки поеми:

Україно! Мамо люба!
  Чи не те ж тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
  На степах твоїх зосталось?


Чи не всі вони відцурались свого роду, своєї матері-Вітчизни, і бракує їм «тієї сили, духу, що зрива на ноги», що веде до боротьби проти рабства. Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає і кобзарів, що колись «співали – віщували заповіти благородні, будили приспану гордість. Ось чому тепер «манівцями ми блукаємо без дороги!». І поет справедливо ставить запитання:

Де ж того євшану взяти,
  Того зілля-привороту, -
  Що на певний шлях направить, -
Шлях у край свій повороту?!


Більшість творів М. Вороного і є тим пошуком євшан-зілля, того привороту, тих ліків, які зможуть навернути синів до рідного лона.
Поезія М. Вороного – була вона інтимна чи громадсько-політична – ніколи не залишала читача байдужим, обов'язково торкалася найпотаємніших струн душі. І, звичайно, не можна оминути його цикли віршів «За брамою раю» і «,Разок намиста». Вони поєднанні однією ьемою – темою великого, але трагічного кохання. Обидва цикли мають автобіографічну основу, написані протягом шести років (1903 – 1909) після розриву з коханою дружиною. 


4. Висновки


Більшість творів М. Вороного настільки вистраждані, виношені в серці, що, читаючи їх, забуваєш про вишуканість, високу майстерність форми.


Критики часом дорікали поетові, що в його віршах відсутні яскраві барви, замість фарб – самі відтінки. Речі не називаються в точному їх означенні, а вживаються слова-натяки. Рідкісні в його творах образи, порівняння, невимогливий поет і до епітетів, метафор. Стилістика частіше має абстрактно-умовний характер. Постає запитання, а чому ж тоді його ліричні твори такі привабливі, так полонять, захоплюють, чарують читача?


Уся магічність його поезії не в словах, а в ритмах, як у Блока, як у Верлена. 


М. Вороний залишив порівняно не велику поетичну спадщину, але вона зблиснула яскравою зорею серед вітчизняної і європейської поезії. Тонкий ліризм, філігранна витонченість форми, драматичне поєднання чуття з глибоким ідейним звучанням роблять поезії М. Вороного справжніми шедеврами в світовій літературі. 

Література:
1. Історія української літератури / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1993.
2. Українська література / За ред. М.К. Наєнка. - К.: Либідь, 1996.
3. Історія української літератури / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998.


Предмети > Українська література > Українська література 10 клас > Тема 11. Микола Вороний «Іванові Франкові», «Блакитна панна», «Інфанта» > Тема 11. Микола Вороний «Іванові Франкові», «Блакитна панна», «Інфанта». Реферат
Реферати