Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Стан літературної критики. Нові теми і нові жанри в літературі. Багатство і самобутність поезії. Ідейно-художні пошуки у прозі

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література: Стан літературної критики. Нові теми і нові жанри в літературі. Багатство і самобутність поезії. Ідейно-художні пошуки у прозі

Вихід Української літературина Європейськіобшири.
Українська література

   Українська література XIX ст. на кожному з трьох етапів свого розвитку вносила в загальнолюдську скарбницю художнього слова неповторні мистецькі цінності, Зрозуміло, творчість наших найвизначніших письменників показувала життя одного з найбільших європейських народів і вже цим виконувала свою історичну місію» Правда, колоніальне пригнічення української нації не сприяло входженню її культури у європейський світ, навпаки, всіляко гальмувало цей процес. І все ж наше письменство проривало цю ізольованість, ставало відомим за етнічними межами і навіть впливало на сусідні літератури вже й у дошевченкївський період.


Наведемо кілька характерних прикладів. Так, Микола Гоголь у своїх новаторських естетичних пошуках на початку творчої діяльності спирався на художній досвід Івана Котляревського, Йому особливо імпонували оптимістичні тенденції «Енеїди», зокрема майстерність зображення дійсності крізь призму гумористичного світосприймання. Названі якості поеми Котляревського виразно позначилися на його повістях з циклів «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород».


    Українська «Енеїда» стала могутнім імпульсом у становленні нового білоруського письменства: саме під її впливом з'явилася білоруська «Енеїда навиворіт».


Якісно новим явищем у розвитку національної драматургії стала п'єса «Наталка Полтавка»: новаторство Котляревського яскраво виявляється при зіставленні його драми з близькими у жанровому аспекті російськими «комічними операми» другої половини XVIII ст. Ідилічному замилуванню селянським побутом український письменник протиставив достовірні картини народного життя.


Франко, визначаючи місце творчості Квітки-Основ'я-ненка в системі європейських літератур, слушно вказував, що український прозаїк першим став уважно досліджувати селянське життя, першим створив позитивні образи чесних, працьовитих, шедрих серцем хліборобів. «В літературі українській, тоді ще слабкій, дрібній, наче в кут забитій, майже ніким не поміченій у великому світі, з'являються набагато раніше, ніж деінде, оповідання Григорія Квітки-Основ'яненка, черпані виключно з життя селянського».


Рішучому повороту літератури до народного буття сприяло звернення наших письменників до використання скарбів усної поезії, творчого заглиблення в її дивовижно чарівний образний світ. У цьому аспекті наше письменство виділяється серед європейських літератур. Крім того, за спостереженням Олеся Гончара, наші письменники побачили, що саме народ упродовж віків був оберігачем рідної мови. Своєю творчістю вони «виступили на захист рідної мови, вбачивши в ній визначальну духовну цінність, яка саме й робить народ народом, а не просто населенням, дає людині почуття гідності, будить у ній творчі сили».


Полум'яна Шевченкова поезія стає відомою не тільки в слов'янському світі, а й за його межами. Микола Чер-нишевський заявляв, що, маючи такого поета, як Тарас Шевченко, українська література «не потребує нічиєї ласки». Польській громадськості імпонували Шевченкові мотиви осуду тиранії, адже ж були співзвучні політичній поезії Адама Міцкевича. Ще за життя геніального українського поета про його творчість з'являються прихильні відгуки чеської критики.


Микола Добролюбов, рецензуючи «Кобзар», підкреслив загальноросійське значення творчості великого українського поета.


Отже, Пантелеймон Куліш уже в 1860 р. мав усі підстави чи не вперше сказати про світове значення Шев-ченкової поезії. У «Передньому слові до громади», яким відкривався виданий ним альманах «Хата», український критик поставив нашого славетного поета в «громаду таких мужів, як Шекспір, Вальтер Скотт, Шіллер, Міцке-вич, Пушкін, Гоголь...»


Не випадково слово Шевченка починає звучати мовами інших слов'янських народів — російською, польською, чеською, болгарською, і, зрозуміло, його образність позначається на творчості представників сусідніх літератур. З іменем Шевченка пов'язаний процес активного входження української літератури у світ європейської духовності.


Інтерес австрійців і німців до української культури, що спочатку виявився у захопленні народною піснею, продовжується через переклади німецькою мовою творів Тараса Шевченка, Марка Вовчка. Німецькомовні вірші Юрія Федьковича безпосередньо знайомили німецьких читачів з життям буковинців. В Австрії з'являються літературознавчі дослідження про Шевченка, Вірші Кобзаря перекладають німецькою не тільки німці, а й Франко.


     У Франції дуже популярною була повість Марка Вовчка «Маруся», в якій йшлося про українське минуле XVII ст., про мужність юної дівчини-патріотки. В свою чергу українська письменниця перекладає російською мовою твори Жуля Берна, Ректора Мало та інших прозаїків.


Входження української літератури у світ європейської культури особливо помітне в останні десятиріччя XIX ст.


Михайло Драгоманов закликав перекладати українською мовою книжки західноєвропейських авторів, зокрема таких французьких реалістів, як Жорж Санд, Густав Фло-бер, Еміль Золя. Ці настанови здійснюють українські перекладачі: так, Володимир Самійленко інтерпретує «Тартюфа» Мольєра, «Одруження Фігаро» Бомарше, поезії Беранже; Павло Грабовський, перебуваючи у сибірському засланні, також зробив дуже багато у донесенні французької поезії до українського читача. Іван Франко перекладає твори Еміля Золя, популяризує його.


У 70-х роках українська культура наближається до англійської інтелігенції. Завдяки ініціативам Михайла Драгоманова в Англії поширюється інформація про діяльність українських народознавців Панька Куліша, Павла Чубинського, Івана Рудченка. В англійських журналах з'являються статті про Тараса Шевченка, про значення творчості геніального поета для України.


Упродовж тривалого часу Україна та її культура були майже невідомими в Італії. Тут прорив здійснює Михайло Драгоманов, надрукувавши у 1873 р. в італійському журналі статтю «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)». А незабаром на всю Європу пролунало слово Михайла Драгоманова, виголошене на Паризькому літературному конгресі 1878 р., про переслідування українського письменства в Російській імперії. Ця французькомовна доповідь була перекладена італійською, іспанською, німецькою, сербською мовами і, звичайно, схарактеризувала той трагічний стан, який переживала українська література, привернула до нього увагу європейської громадськості.


Вихід нової української літератури на європейські об-шири найяскравіше простежується в багатогранній діяльності Івана Франка. Літературна творчість великого Каменяра — це ціла епоха в духовному житті українців, у розвитку нашої національної культури і науки. Його поезія, проза, драматургія увібрали найкращі досягнення всесвітньої літератури, синтезували найважливіші здобутки у духовному розвитку людства в світлі художніх завдань і вимог часу.


Завдяки титанічним зусиллям Франка як ученого-гуманітарія здобутки українського письменства були глибоко узагальнені й донесені до європейської громадськості.


     Піднесенню нашого художнього слова на новий рівень сприяло й те, що в останні десятиріччя XIX ст. висунулася група молодих письменників, «вихованих» на взірцях найновішої європейської літератури» (Іван Франко), які звернули увагу на глибоке дослідження душі людини. Франко схарактеризував новітню белетристику як «незвичайно тонку філігранову роботу», визначив її характерні особливості. Саме цими якостями (мелодійність слова, ритмічність в організації художнього матеріалу, лаконічність викладу) творчість Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Коцюбинського сягнула вершин європейської психологічної прози.


Одне слово, на грані XIX і XX століть українська література стала відомою в Європі. Про широчінь ознайомлення з її здобутками говорити ще не можна, і все ж наше слово входило в європейський літературний процес. А художнє новаторство, перші вияви якого стали помітними наприкінці XIX ст., голосно заявить про себе в наступному віці.


Запитання і завдання.
Якими шляхами відбувалися процеси входження українського письменства в систему європейських літератур?
В чому виявилася національна самобутність нової української літератури? Які риси єднали українське письменство з іншими європейськими літературами?
Ознайомтесь з літературознавчими розвідками про Котляревського, Шевченка, Панаса Мирного, Франка, з спогадами їхніх сучасників і схарактеризуйте їх внесок у скарбницю європейських літератур.

Список рекомендованної літератури.
1. Наливайко Д. Українська реалістична література в порівняльно-типологічному зрізі // Хроніка — 2000: Наш край»— К„, 1993,— Вип. 5(7).
2. Спогади про Івана Франка / Упор., вступна стаття, примітки О. Дея — К„, 1981.
3. Спогади про Тараса Шевченка / Упор, і примітки В. Бородіна і М. Павлкжа, передмова В. Шубравського.— К,, 1982.
4. Франко І. З остатніх десятиліть XIX віку // Франко І. Зібр. творів: У 50 т.— К,, 1984,— Т. 41.


Переднє слово.
     Нелегка доля випала українському народові у XX ст.
Східна Україна до 1917 р. перебувала в складі Російської імперії, а Галичина, Буковина, Закарпаття аж до 1918 р.— у складі Австро-Угорської імперії. Український народ терпів жорстокий колоніальний гніт, страждав від безземелля й експлуатації. Його сини змушені були вмирати на полях воєн за чужі їм інтереси колонізаторів. Так було в 1904 — 1905 рр., коли Росія воювала з Японією, так було у війнах, які вела Австро-Угорщина на Балканах. А в 1914 — 1918 рр. українці вбивали одні одних на фронтах першої світової війни.

У 1917 р. зажевріли сподівання українців на створення своєї держави, коли Центральна Рада стала домагатися автономії для України. 22 січня 1918 р. було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Після розвалу Австро-Угорщини 13 листопада 1918 р. створюється Західно-Українська Народна Республіка. 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну українську державу, але вона незабаром внаслідок вторгнення чужинців була втягнена в спровоковану ними тривалу кровопролитну громадянську війну. Проголошена в Харкові УСРР фактично опинилася під контролем Москви. Знову були окуповані західноукраїнські землі: Галичину й Волинь захопила Польща, Північну Буковину — Румунія, Закарпаття ввійшло до складу Чехо-Словаччини.


У ході майже семирічних (1914 — 1920) тотальних руйнувань було виведене з ладу господарство України. Голодували жителі міст, голод 1921 — 1922 рр. косив селян на українському Півдні. Не встигло селянство стати на ноги, як колективізація знову зруйнувала економіку, а сталінські прибічники організували в Україні страхітливий голодомор 1932 — 1933 рр.


     Здавалося б, як у таких умовах розвиватися духовному життю народу! І все ж українська революція 1917 — 1920 рр. дала імпульси розвиткові національного мистецтва. До творчості потяглася талановита молодь. Неоднаковими були переконання і прагнення молодих митців: одні підтримували заходи нової влади по будівництву «пролетарської» культури, інші засобами мистецтва прагнули розвивати національні традиції духовності свого народу. Загалом же відчуття національного відродження окрилювало інтелігенцію, тим більше, що й радянська влада проголосила політику українізації.


Правда, дуже швидко розвиток національної культури починає обмежуватися настановами компартійної верхівки. Відчуваючи неможливість противитися ідеологічному тиску, митці пристосовуються до тих вимог, що звучали з газетних шпальт, лунали на всяких зборах, нарадах, з'їздах. Письменники намагаються знаходити хоч які-не-будь можливості для висловлення вільної думки, розвитку рідного слова. Правдиве слово про Україну могло лунати тільки з творів письменників, що опинилися в еміграції. Видавалися українські книжки, виходили журнали у Львові, Луцьку, Ужгороді, а також у Празі та Варшаві.


     З середини 20-х років різко посилюються репресивні заходи щодо представників української культури. Розпочинається неприхований погром української гуманітарної науки, мистецтва, літератури, а з 1929 р.— судові розправи над вченими, освітянами, митцями. У грудні 1934 р. в Києві було розстріляно групу ні в чому не винних письменників. Прокочується хвиля нових арештів, кривавий терор досягає свого апогею в 1937 — 1938 рр. Так було потоплене в крові Українське Відродження. Ті ж з митців, хто вцілів, доведені до відчаю, змушені були стати «співцями» кривавого режиму.


Смертоносним смерчем пролетіла по наших землях Друга світова   війна,    забравши   з   собою   мільйони   людських життів. Відбудова зруйнованих сіл і міст, напівголодне існування мільйонів супроводжувалися в повоєнні роки новими погромами літератури і мистецтва. Короткочасна «відлига» на зламі 50—60-х років знову змінилася переслідуваннями інакомислячих, їх арештами, ув'язненням, засланням   Все ж симптоми прозріння, звільнення від тотального жаху відчувалися в кращих творах цього часу, живили сподівання на краще.


З проголошенням незалежності України в 1991 р» розпочинається новий етап у відродженні історичної пам'яті народу, у розвитку його духовності. Проте гостра політична й економічна криза сповільнює ці процеси; гальмує відродження національної культури.


     Зрозуміло, що перипетії суспільно-історичного буття народу відбиваються й на літературі, зумовлюють внутрішні зміни в самій її сутності. У цьому зв'язку в українській літературі XX от. виділяються три періоди. Перший охоплює літературний процес 1900—1930 рр. У ньому помітні два етапи, межею яких стали бурхливі соціальні й національно-визвольні змагання українського народу 1917—1920 рр. На початку століття в літературі активно працюють Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Борис Грінченко, Марко Кро-пивницький, Володимир Самійленко, творчість яких розпочалася ще в останні десятиріччя XIX віку. Водночас голосно заявили про себе й письменники нової генерації, зокрема Василь Стефаник, Марко Черемшина, Михайло Яцків, Володимир Винниченко, Микола Вороний, Олександр Олесь, Грицько Чупринка, які намагаються писати по-новому, орієнтуючись на модерні пошуки в літературах європейських народів.


Характерні тенденції художнього розвитку, які намітилися на межі століть, продовжуються і в 20-х роках, коли українське художнє слово, культивоване Павлом Тичиною, Миколою Хвильовим, Максимом Рильським, Миколою Зе-ровим, Андрієм Головком, Валер'яном Підмогильним, Григорієм Косинкою, Миколою Кулішем, Євгеном Маланюком, набуває загальноєвропейського розголосу.


     Другий період розвитку новітнього письменства (1930 — 1960) характеризується повним підпорядкуванням літературного життя в УРСР тоталітарній системі. Широко розрекламований владою судовий процес над діячами вигаданої властями Спілки визволення України поклав початок не тільки знищенню національної культури, а й масовим розстрілам її діячів, зокрема й письменників. Ті, хто уцілів, як Юрій Яновський, Юрій Смолич, Микола Бажан, Іван Кочерга, Андрій Малишко, змушені були суворо дотримуватися канонічних принципів «соціалістичного реалізму». Правда, несковане слово продовжувало лунати з творів пи-сьменників-вигнандів — Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Євгена Маланюка» Тодося Осьмачки та літераторів із західноукраїнських земель — Богдана Лепкого, Богдана-Ігоря Антонича, Петра Карманського.


Боротьба проти фашистської агресії зумовила сплеск у розвитку патріотичної літератури (Максим Рильський, Павло Тичина, Іван Кочерга, Петро Панч), проте зразу ж після закінчення війни знову посилюються репресії проти будь-яких виявів національної ідеї.


Літературний процес третього періоду розпочався з кінця 50-х років (Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Дмитро Пав-личко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський) і, незважаючи на вимушені відступи від завойованих позицій триває донині. У ці десятиріччя в Україну повернулася творчість письменників діаспори — Іва на Багряного, Василя Барки, Леоніда Мо-сендза, Олега Ольжича, Олени Теліги, а також замученого в мордовських концтаборах Василя Стуса.
Літературний рух початку XX століття



                                                                                                                  Відколи постав український рух,
                                                                                                                 єдиним його виразом та проявом було
                                                                                                                 письменство; на письменстві
                                                                                                                 сконцентровується здавна все
                                                                                                                 громадське життя наше, сюди
                                                                                                                 йшли всі національно свідомі сили наші...
                                                                                                                                                   Сергій Єфремов
                                                                                                                 Ми не кинем боротись за волю;
                                                                                                                 Наші браття упали в борні, їхня
                                                                                                                 кров ще гаряча на ранах, їхні
                                                                                                                 рани горять ще в огні.
                                                                                                                                                            Олександр Олесь


Літературний процес як вияв мистецького життя епохи.
Національна самобутність української новітньої літератури.                                   

     Українська література початку XX ст. становить відносно короткий у часі період розвитку новітнього письменства, проте за активністю вторгнення в суспільне життя, інтенсивністю в пошуках нових методів і способів його художнього узагальнення, ідейно-тематичним багатством, високою художньою досконалістю багатьох художніх явищ, стильовим і жанровим розмаїттям їй належить одне з найпочесніших місць у духовній культурі нашого народу. Творчість Івана Франка й Михайла Коцюбинського, Лесі Українки й Олександра Олеся, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Богдана Леп-кого, Гната Хоткевича, Миколи Вороного, Степана Ва-сильченка високо піднесла українське художнє слово, забезпечила йому світове визнання.


Літературний процес на грані століть припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Росії. Небувале піднесення соціальних і національно-визвольних виступів мас, яке природно вилилося в революцію 1905 — 1907 рр,, визначило характерні тенденції розвитку літератури не тільки на Наддніпрянщині, а й в Галичині та Буковині, які перебували в межах Австро-Угорської імперії. Українські письменники прагнуть передати пафос визвольної боротьби народу, показують її політичні форми, зображують випростання людини, зростання її соціальної й національної свідомості. Творчість кращих письменників пройнята ідеями патріотичного служіння громадянина рідній землі, наснажена світлим оптимізмом, впевненістю у перемозі, у здійсненні високих ідеалів людства.


     Саме в цей час тема України, образ рідної землі стають визначальними в нашій літературі. Франко у пролозі до поеми «Мойсей» створює виняткової сили художній образ «замученого», «розбитого» рідного народу, котрий, «мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий». З щемким болем великий поет говорить про страждання народу, зливою риторичних запитань, які прояснюють причини віковічної недолі, готує той могутній емоційний акорд, в котрому сконденсовано впевненість у визволенні з-під соціального і національного гніту:



                                                                                                Та прийде час, і ти огнистим видом
                                                                                                Засяєш у народів вольних колі,
                                                                                                Труснеш Кавказ, впережешся
                                                                                                 Бескидом,

                                                                                                  Покотиш Чорним морем гомін
                                                                                                  волі, І глянеш, як хазяїн
                                                                                                  домовитий.
                                                                                                  По своїй хаті і по своїм полі.



«Україні» — так назвав свою поетичну книжку Володимир Самійленко. Ліричний герой присягається у непорушній вірності Вітчизні, клянеться навічно зберегти в серці її світлий образ, присвятити їй свої сили, працю, творчість. Поета хвилює доля розтоптаної національної культури, зневаженої рідної мови, і він створює немеркнучий образ нашого слова — того «діаманта дорогого», ще впродовж віків лежав на шляху в пилюці, по якому топталися байдужі люди. І тільки геній (вірш «Українська мова» присвячений пам'яті Тараса Шевченка) підняв дорогоцінність, «обробив, обточив дивний той камінець», здивував його красою, його «промінням ясним» весь світ.


Світлим, ніжним ліриком увійшов в українську поезію Олександр Олесь. Та бурхливе піднесення визвольного руху надає нового звучання і його творчості.


уша ліричного героя переповнена радісними передчуттями, впевненістю в тому, що вже ніколи не буде вороття до вчорашнього рабського існування. Краса «відродження країни» надихає героїв поета боротися до останнього подиху за волю» Бойовими, закличними інтонаціями закінчується вірш «Ми не кинемо зброї своєї»:



                                                                                               Ми не зложимо зброї своєї...


                                                                                               Дужі в нас і бажання, і гнів,


                                                                                               Ми здобудемо землю і волю


                                                                                               І загоїмо рани віків.



Визвольний пафос характеризує творчість усіх письменників, що зверталися до теми народного життя на грані XIX і XX ст. Цей пафос проймає прозу Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, Бориса Грінченка і Миколи Чернявського, Гната Хоткевича і Степана Василь-ченка. Закличні гасла звучать у ліриці Лесі Українки, вірою в завтрашній світлий день наснажені поезії Івана Франка, Миколи Вороного, Дніпрової Чайки, Спиридона Черкасенка, Христі Алчевської. Проекцією в революційну дійсність початку XX ст. позначені драматичні твори Лесі Українки, хоч їх значна частина написана на матеріалі з життя інших народів і часто віддалених часів. Чорні сили реакції викриваються в п'єсах Володимира Винниченка, Гната Хоткевича і Архипа Тесленка. Одне слово, передова література відбила характерні тенденції суспільного життя епохи.

Новаторські пошуки письменників.
Творчість українських письменників початку XX ст. позначена багатьма якісно новими особливостями, які при всій органічній єдності національного літературного процесу все ж відмінні від ознак красного письменства попереднього періоду. Як зазначав Франко, нове століття розпочалося в українській літературі «значним піднесенням духу, зростом ентузіазму, зростом праці на різних полях, виясненням мети, консолідацією сил, небувалим досі загальним оживленням».


У цей час на ниві української літератури виступали представники кількох поколінь. Продовжували писати Іван Франко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий, тобто ті літератори, що сформувалися ще в 70 — 80-х роках XIX ст. Активними ідейно-художніми пошуками позначена діяльність середньої літературної генерації, представленої такими творчими індивідуальностями, як Борис Грінченко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Зрештою, про себе голосно заявила й молодь — Осип Маковей, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський, Олександр Олесь, Микола Вороний, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Михайль Семенко, Михайло Яцків. Таке розмаїття талантів зумовлювало широкий спектр індивідуальних підходів до зображення дійсності, своєрідність творчих стилів і художніх манер, сприяло збагаченню жанрової системи, розвитку й удосконаленню літературної мови.


На початку XX ст. сформувалася й група українських модерністів, осередком якої стало львівське видавництво «Молода муза». До складу цієї групи входили Остап Луцький, Петро Еарманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Сидір Твердохліб. «Молодомузівці» видавали у 1906 — 1907 рр. журнал «Світ», випустили низку збірок віршів. Осередком східноукраїнського модернізму був київський журнал «Українська хата», в якому друкувалися публіцистичні й критичні статті Миколи Євшана, Михайла Сріблянського (Микити Шаповала), Андрія Товкачевсько-го, художні твори Грицька Чупринки, Одарки Романової.


Названі літератори заявляли про необхідність писати «по-сучасному», вводити читача у світ справжньої краси, задовольнити, за висловом Миколи Вороного, «широко розвинутий смак нашого інтелігента, знайомого з іншими і більшими літературами, ніж наша».


У 1903 р. Михайло Коцюбинський і Микола Чернявський звернулися з відозвою до українських письменників, в якій закликали розширювати тематичні обрії нашої літератури, писати не тільки про селянство, а й про інші суспільні верстви, порушувати в творах соціальні, філософські, психологічні проблеми. Михайло Коцюбинський і в листах до колег по перу звертав увагу на необхідність пошуків нових прийомів художнього узагальнення життєвого матеріалу, зауважуючи при цьому, що такий підхід до втілення ідейних задумів збагачує реалістичний метод.


Ці заклики вже ґрунтувалися на художній практиці і самого Михайла Коцюбинського, і таких майстрів, як Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Михайло Яцків, Справді, художнє оновлення літератури відбувалося і пошуками реалістів, і стараннями модерністів, які, правда, захоплювалися деколи надміру експериментуванням.


Новаторство письменників-реалістів, на думку Франка, полягало насамперед у тому, що, орієнтуючись на зразки європейської прози, вони розбуджували в душі читача певні настрої «способами», які рекомендували найновіші психологічні дослідження вчених.


За однією з провідних стильових течій в українській літературі початку XX ст. усталилася назва «нової школи», її представниками були не тільки вищеназвані прозаїки, а й поети Микола Вороний, Олександр Олесь, Микола Філянський, Григорій Чупринка та драматурги Леся Українка, Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Людмила Старицька-Черняхівська. Ці письменники намагалися посилювати художньо-виражальні можливості слова, розгортати художню дію через внутрішній світ персонажів, через саморозкриття душі ліричних героїв».


Представники «нової школи» синтезують, кристалізують неореалістичні прийоми художнього зображення з неоромантичними. Взагалі в українській літературі цього часу виявляється й імпресіоністична (Михайло Коцюбинський), експресіоністична (Василь Стефаник), символістська (Олександр Олесь, Микола Вороний, Гнат Хоткевич) поетика.

Тематичні образи
Для української прози XIX ст. головною була тема селянського життя. Взагалі тема праці людини на землі, її життя й повсякденного побуту — одна з найдавніших, найтрадиційніших у літературі всіх народів планети. її корені, першовитоки віднаходимо ще в міфології стародавніх єгиптян, ассирійців, греків і римлян. Це й не дивно, адже перші кроки людини щільно пов'язані з пізнанням природи, освоєнням землі-годувальниці,, Крім того, зображення життя селянина, його звичаїв і обрядів зумовлювалося ще й тим, що саме хлібороб високо підніс свою нелегку працю у чудових поетичних зразках усної творчості.
На перший погляд може видатися, що під пером Григорія Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, Олекси Стороженка і Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного вже змальовано всебічно буття українського селянина. Але це не так, адже життя йде вперед і ставить нові соціальні й морально-етичні проблеми, які потребують вирішення.


     Розвиток капіталізму в сільському господарстві спричинив диференціацію селянства, різкий поділ його на багатих і бідних, породив пролетарів, котрі не знали, до чого прикласти свої руки. Саме ця сторона селянського життя, трагедії сотень тисяч колишніх хліборобів зображуються у творах Михайла Коцюбинського («Гаіа тог§апа»), Володимира Винниченка («Голота»), Ольги Кобилянської («Земля»), Василя Стефаника («Синя книжечка», «Новина»), Тимофія Бордуляка («Жура»), Грицька Григоренка («Батько»), Миколи Чернявського («Під похилою вербою»). Так, в оповіданні Любові Яновської «Смерть Макарихи» показано селянина» який після передчасної смерті дружини залишився з малолітніми дітками та з своїм безпросвітним горем, опинився на порозі пролетаризації.


Українська проза яскраво відбила і таку селянську недолю, як вимушене залишення батьківських осель і переїзд на чужину. В еміграції, в переселенні десятки тисяч людей намагалися знайти вихід із зачарованого кола поневірянь і страждань на чужій ниві, щоденних злигоднів, хронічного напівголодного існування. Ця трагедія галицького та буковинського селянства правдиво передана в творах Василя Стєфаника («Камінний хрест»), Осипа Маковея («Туга»), Тимофія Бордуляка («Бузьки», «Ось куди ми підемо, небого», «Іван Бразилієць»). Ці твори виникли на основі баченого і пережитого самими письменниками, тому так сильно вражають змальовані ними картини народного горя.


Таку ж недолю переживали й безземельні селяни Полтавщини і Черкащини, Поділля і Чернігівщини. Нещасні люди кидали свої хати і прямували до Сибіру, на Далекий Схід у пошуках своєї примарної долі. «Простий люд, обібраний та знедолений,— писав Грабовський у статті «Дещо до свідомості громадської»,— мандрує світ за очі, кидає дорогу, та пекельну батьківщину, шукає по других сторонах собі щастя, щоб кінець кінцем пересвідчитись, що його ніде нема й бути при сучасних обставинах не може...»


Чи не найкращою ілюстрацією до наведеного спостереження Павла Грабовського може бути оповідання Грицька Григоренка (Олександри Судовщикової-Косач) «Пересельці (3 дому і додому)», в якому показано поневіряння сім'ї Гната Соболенка. Не знайшовши щастя в Сибіру, Соболенки повертаються в Україну. І дорослі, і діти були схожі тепер на покручені вітрами придорожні верби. Не"" тримав у руках Гнат колосків з свого жита, не молотив свого збіжжя, не пробував свого хліба та вже й не попробує — така гірка сюжетна розв'язка твору. Про злигодні переселенців йдеться також у нарисі Панаса Мирного «Серед степів», оповіданнях В'ячеслава Потапенка «На нові гнізда», Степана Васильченка «На чужину».


Продовжуючи традиції класики XIX ет>, прозаїки відтворюють також наростання протесту трудівників проти того світу, де все мають тільки ті, хто з грошима, часто нагромадженими чужою працею та кривдою. Пробудження соціальної свідомості селянина художньо досліджується в повістях «Перехресні стежки» і «Великий шум» Івана Франка, «Гаіа тог^апа» Михайла Коцюбинського, оповіданнях «Виборець» Наталії Кобринської, «Ось поси моє!» Леся Мартовича, «За пашпортом» Архипа Тесленка, новелі «Палій» Василя Сгефаника. «Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя недостойне людини»,— така думка проймає повість «Весняна повідь» Миколи Чернявського.


     Перша народна революція в Росії визначила тематику багатьох творів Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Максима Горького, Яна Райніса, Андрія Упіта, Янки Купали, Едуарда Вільде, Акопа Акопяна. З радісною схвильованістю писав Франко у 1905 р. про те, що в царській імперії «тріскає крига абсолютизму та деспотизму», про неминучість суспільних змін і в Україні, Політика самодержавства викликала у Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Архипа Тесленка, Миколи Чернявського, Степана Васильченка, Гната Хоткевича обурення, протест, гнівний осуд. Коцюбинський викриває погромницьку політику царизму в новелах «Сміх», «Він іде», «Регвопа £га*а». Він створює світлі образи революціонерів у новелах «В дорозі», «Невідомий», «Подарунок на іменини», «На острові». Людьми високого обов'язку і честі показані борці за народне визволення у творах Лесі Українки («Помилка»), Грінченка («Брат на брата»), Васильченка («Осінній ескіз», «Чайка»). Образи нових селян, одухотворених визвольним рухом, постають з творів Тесленка («Немає матусі!», «В тюрмі», «Що б з мене було?»), Васильченка («Мужицька арихметика»).


Пожвавлення соціальних виступів, а згодом і революція сприяли посиленню викривального пафосу творів, спрямованих проти реакційних сил, які усіляко намагалися врятувати прогнилий суспільний лад. Так, Коцюбинський засуджує в оповіданні «В дорозі» зрадників визвольної боротьби. Панас Мирний в оповіданні «Дурниця» викриває ліберальних балакунів. Тесленко показує ворожість церковників до революціонерів («У схимника», «Любов до ближнього»)» Такими ж ревними захисниками світу сильних виступають й галицькі та буковинські попи в зображенні Ольги Кобилянської («У св, Івана»), Леся Мартовича («Лумера», «Забобон»).


У поле зору українських прозаїків потрапляють чиновники, містечкові крамарі 8 поліцейські, інтелігенти.


Ольга Кобилянська («Людина», «Царівна», «Ніоба»), Осип Маковей («Два ставки», «Казка про невдоволеного русина»), Микола Чернявський («Кінець гри», «Варвари»), Любов Яновська («Городянка»), Лесь Мартович («Перша сварка», «Кадриль», «Прощальний вечір») показують, що представники цих суспільних груп із зневагою, презирством ставилися до трудівників, хизувалися своїм, тепер уже не «мужицьким», становищем, всіляко прагнули продемонструвати свою «вищість», «культурність», «освіченість», які насправді виявлялися мавпячим копіюванням поведінки колись всесильного дворянства. Весь триб існування таких новітніх «основ», «вершків» суспільства не міг не викликати осуду, тому і їхня поведінка на службі та вдома, їхня фарисейська мораль піддаються нищівному висміюванню.


Українська демократична проза сказала своє пристрасне, правдиве слово про ту всенародну трагедію, якою стала світова війна 1914 — 1918 рр., розпалена конкуруючими групами імперіалістичних держав, Хоч тема воєнного лихоліття була цілком новою для української літератури, наші письменники зуміли глибоко і всебічно розкрити ті жахи, які принесла народові війна. Привертає увагу гуманістичний, антимілітаристський пафос творчості наших прозаїків, безкомпромісний осуд політики верхів, що штовхнула мільйони людей в пекло насильницької смерті.


Оскільки та війна була переважно позиційною і фронт роздер по живому західноукраїнські землі, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Осип Маковей, Катря Гриневичева, Осип Турянський з винятковою силою художньої правди розповіли про численні трагедії, які принесла кривава бійня в галицькі та буковинські села, Тема народного гороя в ці страхітливі роки стала однією з основних у творчості західноукраїнських прозаїків, Так, цикл новел Марка Черемшини «Село за війни» є не тільки художньою панорамою зруйнованого гуцульського села,  а й гнівним обвинуваченням мілітаризму.


Твори Стефаника («Діточа пригода», «Марія», «Вона — земля», «Сини») пройняті щирим уболіванням за долю тих, хто витерпів нечуваний тягар насильства, хто наклав головою — чи то з примусу властей, чи й через власний порив, осяяний мрією про визволення рідної землі. Новели Кобилянської «Назустріч долі», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Юда» — трагічний крик болю і гніву, зумовлений жахіттями насильницької смерті над невинними людьми, Збірка нарисів «Кроваве поле» Маковея створює символічний образ знищеної війною української землі. Про страждання солдатів російської армії, про наглу смерть кинутих у пекло війни людей розповідає «Окопний щоденник» Васильченка.


Доповнюють картину минулого України романи й повісті, написані в цей період. Події княжої доби, життя давніх русичів змальовані в повістях Катрі Гриневичевої «Шестикрилець» і «Шоломи в сонці». Ця ж епоха стала об'єктом художнього дослідження в повістях Юліана Опільського «Іду на вас», «Ідоли падуть» та «Сумерк». Письменників привертають події з часів боротьби козацтва проти іноземних поневолювачів» Ця тема знайшла втілення в низці історичних творів Андрія Чайківського: «Козапька помста», «За сестрою», «На уходах», «З татарської неволі», «Олексій Корнієнко», «Сагайдачний». Епізоди Хотинської битви 162 І р., зокрема участь в ній козацького загону, очоленого Петром Сагайдачним, зображені в повісті Осипа Маковея «Ярошенко». Цикл повістей «Мазепа» Богдана Лепкого відтворює події кінця XVII — початку XVIII ст.

Художнє оновлення прози.

     Українська проза початку XX ст., досліджуючи взаємини людини й маси у процесі небувалих суспільних зрушень, стала звертати особливу увагу на внутрішній світ окремої особистості у всій складності й суперечливості її почуттів, настроїв, переживань, роздумів. Як помітив Іван Франко, новітня література намагалася показувати суспільні події через їхнє переломлення у свідомості тієї чи іншої людини, виявляти її ставлення до них. Справді, такі письменники, як Коцюбинський, Кобилянська, Сте-фаник, Марко Черемшина, Тесленко, сягають вершин художнього психологізму у з'ясуванні найневловиміших порухів душі людини, дослідженні прихованих імпульсів її
Психологізація художньої творчості зумовила й інші нові якості кращих зразків нашої прози, зокрема тяжіння до лаконізму в описах природи, інтер'єру, зовнішності персонажів, стислості малюнка, до сконцентрованості образності, що в свою чергу посилювало емоційну тональність епічної розповіді, надавало їй ліричної щирості. Не випадково дослідники називали новелу Коцюбинського «Іпіегтегго» «ліричною поемою», адже вся вона пройнята щирістю задушевних освідчень героя, розцвічена яскравою метафоричністю. Такий же ліризм властивий новелам Марка Черемшини з циклу «Карби», оповіданням Васильченка.


Ліризація прози відбувалася в органічному зв'язку з посиленням її драматизації. Це виявлялося в загостренні антагоністичних соціальних, морально-етичних суперечностей, напруженні в розгортанні конфлікту між носіями протилежних ідей, поглядів, переконань. Часто навальний розвиток сюжету змушував персонажів діяти активно, виявляти свою позицію. Письменники надають більше уваги розширенню місця і функцій суто драматичних елементів — внутрішнього монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови. У цьому зв'язку показовими можуть бути новели Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, твори Дніпрової Чайки, Гната Хоткевича, Наталії Романович-Ткаченко, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка.
Кращі письменники виявляють інтенсивні пошуки у збагаченні художньої лексики, запровадженні в літературну мову народної синоніміки й фразеології, використанні найрізноманітніших шарів усного мовлення. У цьому зв'язку тогочасна критика високо підносить лексично-стильове розмаїття ранньої прози Володимира Винниченка. Після виходу збірки оповідань Винниченка «Краса і сила» Франко зазначав, що її автор виразно виділився серед тогочасних українських прозаїків широкою палітрою спостережень, яка особливо виявлялася в мовному багатома-нітті. Леся Українка тоді ж констатувала, що тільки справжній талант міг передати «природні діалоги» в яскравій картині ярмарку, змальованій у повісті «Краса і сила».


Письменники ведуть активні пошуки оновлення прози також на шляхах використання специфічної образності інших видів мистецтва чи, краще сказати, зближення літератури з музикою, живописом, графікою. Стефаник заявляв про бажання так «настроїти і натягнути» струни селянської душі, щоб з того вийшла «велика музика Бе-тховена». Леся Українка відчула музичні тони, ритми, настрої в прозі Кобилянської, зокрема в пейзажних картинах новели «Битва*. Марко Черемшина називав Коцюбинського «малярем», бо письменник дуже тонко передавав багатобарвність дійсності, її кольори, відтінки, тони і півтони. Щоб наочно переконатися в цьому, досить розгорнути тексти творів «Невідомий», «На камені», «Тіні забутих предків». Скупі штрихи образності, чіткі й виразні деталі новел Стефаника близькі за манерою виконання до творів графіки, і це було помічено вже сучасниками, Лесі Українці твори Стефаника нагадували малюнки пером, Кобилянська відзначала, що новеліст вдається головним чином до двох основних кольоріз — чорного і білого.


Майстерність живописання словом притаманна кращим українським прозаїкам» Свіжість і неповторність художнього зображення зумовлювалися умінням митців бачити те, чого не бачать інші люди, перетворювати реальне силою своєї творчої уяви. За образним спостереженням Коцюбинського, митець має «трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку».


Справді, як поетично малює автор «ІггЬеггпегго» ниви у червні; «Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок». Пейзажі Коцюбинського наскрізь настроєві, їх краса відтінює за принципом контрасту злидні селянського існування. Серед розкішних нив потонуло село — нужденна купка «солом'яних стріх»: «Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значать для тої сили оті хатки?» А для Стефаника характерним є відзначення найсуттєвішого в людині, її поведінці, навколишній обстановці: «Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розі-пнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...» — так уже першими фразами вводить нас письменник у суть образу героя новели «Сини», нещасного батька, що втратив на війні обох синів і залишився на схилі літ зі своїм невимовним горем.


     Захоплення письменників художніми прийомами інших мистецтв позначилося й на жанровому збагаченні прози. Новела як найпопулярніший у цей період епічний вид надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, об-разок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Під пером талановитих новелістів Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянеької, Гната Хоткевича, Дніпрової Чайки кожен з таких підзаголовків ніс важливе ідейно-емоційне навантаження. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як «фотографія з натури», «психологічна студія», «психограма», «мініатюра», «новелетка», «настрій», «враження». При всій несподіваності й незвичності таких підзаголовків вловлюється тенденція авторів підкреслити пошуки нового в змалюванні дійсності, прагнення схопити ті деталі й подробиці життя, які давали б можливість судити про ціле.


Одне слово, художнє оновлення прози відбувалося різними шляхами, засвідчивши ще раз відому істину, що в своєму розвитку зміст і форма йдуть завжди поряд, взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного.

Бурхливе зростання поєзії.
Українська література кінця XIX — початку XX ст. характеризується інтенсивним розвитком найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. Представники всіх поетичних генерацій — від найстаршої, зрілої, представленої іменами Івана Франка, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Осипа Маковея, до тих, чий талант або розквітає (Леся Українка, Володимир Са-мійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Христя Алчевська), або формується (Спири-дон Черкасенко, Надія Кибальчич, Микола Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, Павло Тичина, Максим Рильський, Петро Карманський) — ставлять своє слово на службу народові, котрий піднявся на боротьбу проти світу насильства. Продовжуючи полум'яні традиції Шевченкової музи, українські поети не тільки гнівно осуджують імперські правопорядки, а й показують ті вимріяні людством ідеали свободи, рівності й братерства людей, що одухотворяли революціонерів упродовж тисячоліть. Атмосферу революційної доби, непохитну впевненість у перемозі над насильниками одверто висловлено у вірші Олександра Колесси:



                                                                Шалійте, шалійте, скажені кати!


                                                                Годуйте шпіонів, будуйте тюрми!


                                                                До бою сто тисяч поборників стане,


                                                                Порвем, порвем, порвем всі кайдани!



     Найвищим злетом української поезії цього часу є, безперечно, творчість Лесі Українки. Розмаїта мотивами та образами, багата ритмічно-інтонаційними ходами, її лірика завжди насичена громадянським неспокоєм, активністю втручання в дійсність, порушенням злободенних суспільних проблем. Завдяки енергійній дикції, властивій багатьом творам на політичні теми, вірші Лесі Українки стали в один ряд з класичними поезіями Шевченка і Франка. Громадянська наснаженість, політична закличність аж ніяк не затінили щирої схвильованості творів поетеси. Леся Українка володіла талантом проникнення у найпотаємніші глибини внутрішнього світу людини. Скажімо, кожен з дванадцяти віршів циклу «Мелодії» тонко передає зміни в почуттях і переживаннях особистості.


ажливо, що ці зміни в настрої ліричного героя супроводжуються змінами і в ритмічно-інтонаційній структурі поезій.


Іван Франко мовою художніх образів чітко характеризує суттєві особливості сучасної поезії. У ліричній присвяті Миколі Вороному до поеми «Лісова ідилія» він заперечує заклики творити «чисте мистецтво», тобто звести поезію у вузьку царинку суто естетського сприймання складного, суперечливого світу:



                                                                Сучасна пісня — не перина,


                                                                Не гошпітальнеє лежання —


                                                                Вона вся пристрасть і бажання,


                                                                І вся огонь, і вся тривога,


                                                                Вся боротьба, і вся дорога.


                                                                Шукання, дослід і погоні


                                                                До мет, що мчать на небосклоні.



Не випадково мотив ролі художнього слова звучить у ліриці майже всіх українських поетів цього часу. Леся Українка зіставляє художнє слово з «твердою крицею», зі зброєю, що допоможе в боротьбі за нове життя, Поетеса вірила, шо «вільная пісня не може умерти». Михайло Старицький закликав поета бути готовим «замість лаврового терновий вінець узяти на чоло». Панас Мирний посилав свою музу в бій за правду. Борис Грінченко радив поетові творити той «живущий спів», який би, як меч, розрубував пута, як вогонь, «серця палив». Для Олександра Олеся в рідному слові скристалізувалося й сучасне життя народу, і його історична пам'ять, «співочий грім батьків моїх, дітьми безпам'ятно забутий», і Дніпра левиний рик. Тому природно завершується вірш «О слово рідне! Орле скутий!» таким звертанням:



                                                                О слово! Будь мечем моїм!


                                                                Ні, сонцем стань! вгорі спинися,


                                                                Осяй мій край і розлетися


                                                                Дощами судними над ним.



Піднесення визвольного руху народу надає нового звучання творчості багатьох поетів. Олександр Олесь образно передає ті зміни в житті людей, які принесла революція 1905 р. В руках учорашніх рабів «замаяли знамена, і гімн побід співа невільна сторона». Оптимістичні інтонації властиві також його віршам «Яка краса: відродження країни!», «Ми не кинемо зброї своєї», «Над морем», «Капітану Шмідту». Звична для цього лірика образність набуває символічного характеру, передає сутність грандіозних суспільних подій: «сонце наше вже з-за обрію встає», і його хід «спинить ніщо не зможе в світі»; «хай наші вчинки божевільні, хай дикий шал в самій меті, але ми гордим духом вільні, і наші душі золоті».


Аналогічні мотиви та образи знайдемо у віршах Бориса Грінченка («Боязким», «Приходить час», «До тих, що зостануться»), Дніпрової Чайки («Гралася в морі вільная хвиля»), Миколи Чернявського («Червоний хміль», «Суд іде», «Борцям-героям»), Миколи Вороного («Нехай і так», «Гей, хто має міць!..»), Христі Алчевської («Воля», «Гей, на бій!»), Надії Кибальчич («Голоси», «З тюремних мотивів»).


Цікаву сторінку в антології української новітньої поезії представляє Михайль Семенко — автор збірок «Ргеіийе» (1913), «Дерзання» (1914), «Кверофутуризм» (1914). Назва останньої книжки (кверо — з лат. пошук) сприяла визначенню Семенка як першого українського футуриста, котрий, як і інші представники цього напряму в сусідніх літературах, прагнув оновити не тільки тематику, а й виражально-зображальну систему поезії. Так, урбаністичні мотиви й образи, вільний вірш (верлібр), невживання розділових знаків свідчили про інтенсивні художні пошуки українського поета.


Семенко намагався зберегти своє я у творчості, звідси його категоричне неприйняття традицій, відстоювання своєї манери. У цьому плані характерною є самооцінка автором своїх естетичних новацій, висловлена у вірші «Притиснутий»:



                                                                Ще нижче поклонись! Ще кланяйсь, кланяйсь!
                                                                Вони здобутки всі зараз дали —
                                                                І Ігор, і Бальмонт, і Білий, і Чурляніс —
                                                                Всі хором і ретельно так гули:
                                                                Семенко — кланяйсь, кланяйсь!
                                                                Ні, не схилюсь,
                                                                Смерть буде перемогою моєю,
                                                                Коли я буду сам...



Творчість Семенка 10-х років засвідчила осягнення українською поезією найновіших естетичних віянь. Правда, вона виходила за межі футуристичної поетики: твори Семенка часто наснажені тією іронією, яка зближує їх з неоромантизмом. Взагалі таке схрещення зображальних прийомів у творчості одного поета притаманне не тільки йому, а й його сучасникам.


Здобудки драматургії.
     Хоч у цей час ще продовжували виступати з п'єсами Іван Франко, Михайло Старицький, Марко Кропивниць-кий, Іван Карпєнко-Карий, Борис Грінченко, проте погоду в драматургії визначатиме творчість Лесі Українки та її сучасників — Володимира Винниченка, Спиридона Чер-касенка, Гната Хоткевича, Любові Яновської, Олександра Олеся.


Саме з ім'ям Лесі Українки пов'язаний розквіт проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми. Геніальна письменниця часто зверталася до тем з життя багатьох народів у різні історичні епохи, проте завжди проблематика її драматичних творів була суголосна сучасності, спроектована в українську дійсність початку XX ст. Вражає гострота соціальних і морально-етичних конфліктів драматичних творів Лесі Українки, яскраво виявляється новий підхід письменниці до художнього дослідження взаємин між героєм і середовищем. Твори письменниці, виконані в віршовій формі, характеризуються майстерністю композиції, точністю художніх деталей, афористичністю висловлення думки, ритмічно-інтонаційним багатством.


Леся Українка збагатила драматургію і в жанровому відношенні. Вона вкладала в кожне жанрове визначення того чи іншого твору своє розуміння і його побудови, і характеру конфлікту. Зокрема, серед драматичних творів письменниці знаходимо драматичну сцену («Іфігенія в Тавриді»), діалог («В дому роботи, в країні неволі»), етюд («Йоганна, жінка Хусова»), драматичну поему («Одержима», «В катакомбах», «Бояриня»), драму («Камінний господар»), фантастичну драму («Осіння казка»), драму-фе-єрію («Лісова пісня»).


Тогочасна дійсність визначила проблематику п'єс Гната Хоткевича «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», Любові Яновської «В передрозсвітньому тумані», «Жертви», Спи-ридона Черкасенка «Хуртовина». Важливо, що в п'єсах Гната Хоткевича йдеться про участь у визвольному русі робітників, а Любов Яновська намагається простежити поширення революційних настроїв на селі, роль інтелігента в цих процесах. Архип Тесленко в сатиричній комедії «Патріоти» та Володимир Самійленко у гротескно-фантастичній сатирі «У Гайхан-бея» передають задушливу суспільну атмосферу в царській Росії, єднання чорносотенних сил у боротьбі проти будь-яких проявів волелюбної думки. Колоритні картини з життя різних суспільних верств початку століття змальовано в драмах Володимира Винниченка «Дизгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя», «Метепію», «Чужі люди».


У символічному річищі розвиваються драматичні твори Василя Пачовського «Сон української ночі», Спиридона Черкасенка «Жах», «Повинен», Олександра Олеся «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечор"а», «По дорозі в казку». Навіть Панас Мирний звертається до жанру драми-містерії («Спокуса»), в якому розвиває біблійний сюжет про гріхопадіння перших людей у раю. Правда, цей крок відомого реаліста зумовлений не впливами модної тоді символістської естетики, а утилітарним завданням допомогти простому читачеві чи глядачеві краще відрізняти добро від зла.


У жанрах традиційної соціально-побутової драми продовжували писати Борис Грінченко («На громадській роботі», «На новий шлях»), Любов Яновська («На сіножаті», «На Зелений клин»). На животворному ґрунті народної поезії зростають пройняті щирим ліризмом п'єси Степана Васильченка «Чарівниця», «На перші гулі», «Не співайте, півні, не вменшайте ночі». Йому ж належить кілька варіантів драми «Кармелюк». Серед п'єс на історичні теми — драми Михайла Старицького «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», Бориса Грінченка «Степовий гість», трагедія Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий», переробка Марком Кропивницьким сюжету повісті Євгена Гребінки «Чайковський, або Олексій Попович», віршована драма Спиридона Черкасенка «Про що тирса шелестіла».

Література як основа театрального мистецтва.

Українська література кінця XIX — початку XX ст. є одним з яскравих виявів духовного життя народу, розвитку його національної культури. Досягнення нашої прози, поезії, драматургії незаперечні. Українська література збагатила світове письменство численними художніми відкриттями. З творів наших письменників постав великий слов'янський народ, який, незважаючи на свою розірваність між двома імперіями, відсутність своєї державності, зберіг велич і красу свого генія, високу мрію про свободу, неухильно боровся за своє визволення.


Про високі творчі сили народу свідчить розквіт театрального мистецтва. У 1906 р. в Києві організовано перший в Східній Україні національний стаціонарний театр під керівництвом Миколи Садовського. Талановитий режисер і актор, який здобув широку популярність ще в театрі корифеїв (80 — 90-ті роки XIX ст.), зрозумів необхідність художнього оновлення сценічного мистецтва. Запросивши до свого театру Марію Заньковецьку, Ганну Борисоглібську, Івана Мар'яненка, Садовський водночас орієнтується на інтелектуальну творчу молодь, яка бажала нести глядачеві ідеї новітньої драматургії.


     Основою репертуару була українська класика, проте театр звертається й до вершинних здобутків європейської драматургії — голландської («Загибель «Надії» Георга Ге-йєрманса), польської («Мазепа» Юліуша Словацького), російської («Ревізор» Миколи Гоголя). На сцені театру за-звучали опери «Продана наречена» Бедржіха Сметани, «Галька» Станіслава Монюшка, «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена» Миколи Лисенка, «Роксолана» Дениса Січинського. Та найвизначнішим досягненням театру Садовського слід вважати сценічне втілення таких сучасних національних драм, як «Камінний господар» Лесі Українки, «Брехня» Володимира Винниченка, «Земля», «Казка старого млина», «Про що тирса шелестіла» Спиридона Черкасенка, «Серед бурі» і «Ясні зорі» Бориса Грінченка, «Лісова квітка» Любові Яновської, «На перші гулі» Степана Васильченка.


Самобутність вистав виявлялася у підкресленні української ментальності, органічності поєднання слова і музики, піднесенні національного оперного мистецтва. Високий громадянський тонус вистав зумовлювався вірним служінням рідному народові, проголошенням загальнолюдських ідеалів.


оваторським було й тонке відчування кожним актором своєї ролі й місця в ансамблі при сценічному втіленні змісту драматичних і музичних творів. Багато вистав своїм пафосом були адекватними розвитку модерних гечій (неореалізму, неоромантизму, символізму, експресіонізму) в літературі.


У зв'язку з наступом більшовиків у 1919 р. театр Садовського залишає Київ, перетворюючись у мандрівну трупу (вистави у Вінниці, Кам'янці-Подільському). На початку 1920 р. частина акторів повернулася до Києва, інша — опинилася у Польщі.


На західноукраїнських землях функціонував театр товариства «Руська бесіда», очолений відомим режисером й актором Йосипом Стадником. На сцені цього театру розкрилася обдарованість Василя Юрчака, Катерини Руб-чакової, Амвросія Нижанківського, Тут почали сценічне життя Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Мар'ян Крушель-ницький. Світову славу здобули оперні солісти Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, які з тріумфом упродовж тривалого часу виступали на найкращих сценах Європи й Америки.


Режисери львівського театру намагалися орієнтуватися на художню практику східноукраїнських труп Миколи Садовського, Марка Кропивницького, Дмитра Гайдамаки, а також на драматургію Івана Карпенка-Карого («Бурлака», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сава Чалий»), Михайла Старицького («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Маруся Богуславка», «Остання ніч»), Любові Яновської («Відьма», «Лісова квітка», «На сіножаті»), Бориса Грінченка («Арсен Яворенко», «Серед бурі», «На громадській роботі»). Галицький театр, до керівництва яким у 1905 р. запрошувався Садовський, звертався й до оперного репертуару. На його сцені йшли опери Миколи Лисенка («Наталка Полтавка», «Чорноморці»), Семена Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм»), Миколи Аркаса («Катерина»), а також перекладні твори цього жанру — опери Шарля Франсуа Гуно («Фа-уст»), П'єтро Масканьї («Сільська честь»), Йоганна Штрауса («Циганський барон»), Джузеппе Верді («Травіата»), Станіслава Монюшка («Галька»), Бедржіха Сметани («Продана наречена»). Преса відзначала, що оперні вистави галицького театру досягли європейського рівня.


Львівська газета «Діло» писала, що Садовський за короткий час оновив репертуар театру «Руська бесіда», витіснивши з нього малохудожні перекладні фарси та оперетки і натомість запровадивши найкращі здобутки європейської драматургії. Якісному піднесенню сценічного мистецтва сприяло й те, що в цьому театрі тоді виступала Марія Заньковецька у виставах «Безталанна», «Суєта», «Наймичка», «Батькова казка» за п'єсами Карпенка-Ка-рого, «Чорноморці» Старицького і Лисенка, «Лісова квітка» Яновської.


До 40-річчя літературної діяльності Франка (1914) театр підготував цикл вистав за його п'єсами. На одній з них був присутнім сам ювіляр, який високо оцінив сценічне втілення «Украденого щастя». Звертаючись до актора Василя Юрчака, Франко сказав: «Ти, Василю, не грав Миколу, ти — був Микола».


Львівський театр, як і майже всі східноукраїнські трупи, був мандрівним, що ускладнювало його діяльність. Та було в цьому й позитивне: він відвідав десятки міст Галичини й Буковини, ознайомив тисячі українців з національним мистецтвом, сприяв визріванню національної свідомості.


1915 р. з ініціативи Леся Курбаса у Тернополі згуртувався ще один акторський колектив — «Тернопільські театральні вечори». У репертуарі трупи були п'єси Котляревського, Шевченка, Старицького, Карпенка-Карого, Черкасенка. Тут шліфувався акторський талант Івана Руб-чака, Антоніни Осиповичевої, Андрія Шеремети, Мар'яна Крушельницького. У 1917 р. актори тернопільської трупи з'єдналися з колективом львівського театру, очоленим Катериною Рубчаковою.
Одне слово, український театр Наддніпрянщини, що функціонував одночасно і як стаціонарний в Києві, і як мандрівний, та Галичини виконав важливу роль в утвердженні національної ідеї.

Література і музика.

     Інтенсивний розвиток лірики позитивно позначився й на піднесенні музично-хорового мистецтва. Головними його центрами були заснована з ініціативи Миколи Лисенка музично-драматична школа в Києві, реорганізована 1913 р» в консерваторію, та львівський музичний інститут імені М. Лисенка, відкритий 1903 р. заходами композитора Анатолія Вахнянина. У Львові ще з 1891 р. також діяло музичне товариство «Бонн», а в Києві — хор, керований Миколою Лисенком та Порфирієм Демуцьким.


Поряд з Лисенком, про творчу діяльність якого йшлося раніше, в цей час інтенсивно працюють на ниві музики його учні, а також галицькі композитори.
Остап Нижанківський (1863 —- 1919) залишив глибокий слід у західноукраїнській музичній культурі. Він заснував музичне видавництво, був організатором виїзних студентських концертів, керував мистецькими товариствами. Йому належать солоспіви «Вітер в гаю нагинає», «Минули літа молодії» та хор «Наша дума, наша пісня» на тексти Шевченка. Він поклав на музику кілька поезій Юрія Федьковича, створив «В'язанку слов'янських гімнів», фортеп'янний цикл «Вітрогони». Завдяки диригентській діяльності Нижанківського в Галичині стала відомою творчість східноукраїнських композиторів, що зміцнювало консолідацію нашої культури.


Микола Леонтович (1877 — 1921) — один з най-видатніших майстрів аранжування народних пісень (понад 150). Він збагатив цей жанр, розвиваючи принцип варі-аційності, і такі його пісні, як «Пряля», «Козака несуть», «Дударик», «Щедрик», «Женчичок-бренчичок», «Ой з-за гори кам'яної», «Гаю, гаю, зелен-розмаю», навічно ввійшли в музичну класику, сприяли ознайомленню Європи з українською національною культурою. Працюючи викладачем у Київському музично-драматичному інституті, написав хорові поеми на тексти наших поетів — «Моя пісня», «Легенда», «Льодолом», «Літні тони». Леонтович є автором незавершеної фантастичної опери «На русалчин Великдень» (її довершив та оркестрував Мирослав Скорик, а 1977 р. оперу під назвою «Русалчині луки» було поставлено в Київському оперному театрі).


Кирило Стеценко (1882 — 1922) відомий як композитор, що створив хори на тексти українських поетів, зокрема Шевченка — хорову поему «Рано-вранці новобранці», кантату «У неділеньку святую», хори «Ой у полі могила», «Як умру, то поховайте», пісні «По діброві вітер віє», «Сонце заходить, гори чорніють». Він обробив мелодію Гордія Гладкого до «Заповіту», написав солоспіви «Плавай, плавай, лебедонько», «І золотої, й дорогої»» Музика до поеми «Гайдамаки» призначена для виконання хором, солістами й симфонічним оркестром. Стеценкові належать хори, основані на текстах поезій Грабовського («Сон»), Лесі Українки («То була тихая ніч», «Знов весна»), Олександра Олеся («Над нами ніч»), кантата «Єднаймося» — на слова Франка. Композитор музично оформив вистави «Сватання на Гончарівці» (за п'єсою Квітки-Основ'яненка), «Про що тирса шелестіла» (за драмою Черкасенка), написав одноактну оперу «Іфігенія в Тавриді» (за драмою Лесі Українки) та дитячі опери «Лисичка, котик і півник», «Івасик-Телесик».


Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883 — 1921), натхненний визвольними змаганнями народу на початку XX ст., написав вокальні цикли «Барвінки» (на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки, Миколи Чернявського) та «Пісні настрою» (на тексти творів Олександра Олеся). Ці твори наснажені пафосом протесту проти соціального й національного пригнічення рідного народу царською колоніальною системою. Фортепіанний прелюд «Пам'яті Т. Г. Шевченка» був уперше виконаний самим композитором на шевченківському святі 1912 р. Йому ж належать романс на слова Шевченка «Ой по горі роман цвіте», хор «Тече вода з-під явора». Пам'яті Шевченка присвятив пісню «Не на шовкових пелюшках» (на текст Галини Комарової). Він є автором вокальних композицій «Каменярі», «У долині село лежить» (на слова Франка), гумористичних пісень «На тім світі», «Чумак з мазницею» (на тексти віршів Степана Руданського).


Станіслав Людкевич (1879 — 1979) — один з най-відоміших інтерпретаторів Шевченкової творчості. Йому належить кантата-симфонія «Кавказ» (у 4-х частинах), сповнена глибокого драматизму в розгортанні антиколоніальної теми, вірою в непереможність визвольної боротьби народу. Кантата «Заповіт» органічно поєднує особис-тісні й громадянські мотиви. У ранній період творчості композитор гармонізував збірники «Галицько-руські народні мелодії» та «Мелодії українських народних пісень з Поділля й Холмщини». Він був одним з організаторів львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, був його директором і викладачем, керував хоровими товариствами «Боян», «Бандурист», досліджував музично-хорові твори на шевченківські теми.


     Світову славу здобули оперні солісти Соломія Крушельницька та Олександр Мишуга, які з тріумфом виступали на найкращих сценах Європи й Америки. Володіючи лірико-драматичним сопрано, Крушельницька досягла вершин майстерності в оперному й камерному співі. Вона виконувала ролі Оксани («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), Лізи («Пікова дама» Петра Чайковського), Аїди (опера Джузеппе Верді) та інші. Чудово співала українські народні пісні, твори Миколи Лисенка, Дениса Сочинського, Остапа Нижанківського, Анатолія Ва-хнянина, брала активну участь у шевченківських концертах, вшануванні ювілеїв Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Крушельницька приятелювала з Ольгою Кобилянською, Ми хайлом Павликом, Василем Стефаником.


Творчість талановитих композиторів і співаків не тільки живилася перлинами красного письменства, а й у свою чергу популяризувала українську літературу і в рідному краї, і за його межами.

Письменництво й образотворче мистецтво.
В органічному зв'язку з письменством розвивалися й український живопис, графіка, навіть скульптура.


На початку XX ст. продовжували творити художники Микола Пимоненко, Сергій Васильківський, Олександр Мурашко та інші, чиї картини уже згадувалися в огляді мистецького життя попереднього періоду. Дехто з них зберіг традиційну манеру малярського письма, дехто інтенсивно шукав нових прийомів мистецького зображення, відгукуючись на естетичні віяння, що надходили із Західної Європи, намагаючись звичні соціально-побутові чи пейзажні теми тлумачити в імпресіоністичному стилі.


Микола Пимоненко наснажував свої полотна певною настроєвістю. Так виконано картину «Суперниці. (Біля криниці)», де за розмовою парубка з дівчиною, яка підігнала до криниці корову з телям, щоб їх напоїти, спостерігає інша дівчина, показана на другому плані. Полотно «Жертва фанатизму», написане на матеріалі з єврейського життя, вражає гострим драматизмом конкретної ситуації. Розлючений натовп не може простити дівчині її розриву з усталеними традиціями. Та позиція митця виразно означена: осудження жорстокого фанатизму засліпленої расистськими пересудами юрби.


Картина Івана їжакевича «Мама йде!» зворушливо передає радість селянських дітей — сестрички і ще меншого братика, які в надвечір'я нарешті дочекалися повернення матусі з цілоденної праці в полі. Талановитий ілюстратор популярних журналів, їжакевич зумів з щирою емоційністю відтворити почуття діток.


Полотно Олени Кульчицької «Діти на леваді» створене на основі ескізів, написаних у Косові на Гуцульщині. В ньому з реалістичною вірогідністю змальовано групку селянських дітей, які сидять гурточком на зеленій траві, жваво про своє розмовляють. Світлий настрій досягається й від зображення синіх гір вдалині, залитих сонячним промінням. Картина Кульчицької дає можливість глибше зрозуміти світ селянських дітей, відбитих і в творах письменників — Івана Франка, Марка Черемшини, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського.


Жанрова картина Григорія Світлицького «Музиканти» порушує пласт міського життя. Перед нами група музик (на передньому плані двоє: один сидить на лавці, а другий стоїть біля нього з похнюпленою головою), які на майже безлюдному залізничному пероні чекають поїзда. Можна з певністю сказати, що безвихідь змусила їх шукати заробітку в іншому місті.


Психологічною настроєвістю пройняте й полотно Олександра Мурашка «Селянська родина». Показуючи літніх батьків, які сидять у хаті на ослоні, та їхню дорослу дочку, що, задумана, стоїть коло матері, художник узагальнює в їхніх образах нелегку селянську долю. Манера реалізації традиційної теми відчутно імпресіоністична, картина, як і літературні твори Коцюбинського, Кобилян-ської, створює характерний для цього мистецького стилю настрій. Як це було властиве й французькому імпресіоністичному живопису (Клод Моне, Едгар Мане, Огюст Ре-нуар, Едгар Дега), твір Мурашка вражає глибиною передачі самотності людини, майстерністю через «зупинений» момент показати всю складність буття особистості. Зажурою і втомою віє від постаті матері, що склала натруджені руки. Нелегке минуле життя, невпевненість у завтрашньому відбилося в батьковій задумі. Так само жура оповиває й обличчя дівчини.


Український пейзажний живопис збагатився у ці роки низкою талановитих картин. У полотні Петра Левченка «Водяний млин» відбито один з чарівних куточків української природи: хоч тут змальовано зовсім непримітну будівлю старого млина з обшарпаною солом'яною покрівлею, проте світла гама блакитних, жовтуватих, зелених кольорів надає зображуваному справжньої поетичності. Інша картина («Біла хата. Путивль»), незважаючи на свою мініатюрність, також вражає багатством відтінків, властивих імпресіоністичному стилю в малярстві. Непоказна селянська хата, купа зелених дерев, а вдалині обриси церковних бань — усе це оповите сонячним світлом. Ця картина входить до циклу творів, написаних художником з натури в околицях Путивля — «Путивльський монастир», «Вуличка в містечку». У Левченка є й інші полотна, наснажені оптимістичним настроєм. Митець ніби говорить, що можна, за словами Лесі Українки, «без надії сподіватись» («На Харківщині», «Біля бджільника», «На Росі. Валуни»). Та є в нього й картини, що передають і негоду («Вечір. Сльота»). Своїм гнітючим настроєм вони нагадують пейзаж «Ідуть дощі» з повісті Михайла Коцюбинського «Раіа тог^апа».


У неоромантичному стилі виконано полотно Миколи Пимоненка «Перед грозою»: більше половини картини — це чорно-сиза хмара, яка кинула темну тінь на поле, по якому злякана пастушка підганяє овечу отару, тікаючи від грози. Та драматизм романтичної ситуації у Пимоненка поєднується з реалістично виписаним образом дівчини, звідси емоційність настрою твору, що підсилюється контрастом темного неба й ще освітленої частини поля.


Майстерно використовував світлотіні у своїх численних пейзажах Костянтин Крижицький. Показовою для його манери є картина «Повіяло весною», в якій засніжений ліс наповнений тим світлом, яке знаменує перші прикмети відродження природи. Характерний український пейзаж передано на полотні «Хутір в Україні»: узлісся, річка з човном, що причалив до берега, потопаючі в зелені хати, а за ними степові простори — і все це тоне в сонячному промінні. Пейзажі Крижицького є ніби відлунням мотивів лірики Якова Щоголіва, Лесі Українки, Олександра Олеся, описів природи в оповіданнях Панаса Мирного, повістях Бориса Грінченка, новелах Степана Васильченка.


Серед 3500 картин Сергія Васильківського значна частина присвячена відтворенню рідної митцеві Слобожанщини. Художник тяжів до жанру живописної мініатюри: незважаючи на обмеженість площі картини, всі вони позначені чистотою кольорів, виразністю втіленої теми. У картині «На греблі. Воли біля броду» майстерно поєднані блакить неба і води з жовтизною берегового покрову, з бузковістю поданих на другому плані сільських хат.


Легкими гармонійними тонами приваблюють пейзажі Івана Труша, Художник тонко передав красу львівських околиць («Копиці», «Самітна сосна»), Труш намагається  передати  безпосереднє  враження  від  побаченого, сприйнятого, що свідчить про його захоплення імпресіоністичними прийомами в малярстві. Ними позначені його картини, написані після подорожі по Наддніпрянщині та Криму («Дніпро біля Києва», «Захід сонця в лісі», «Могила Шевченка»).


Поєднання жанровості і пейзажу характеризує монументальне полотно Миколи Самокиша «Трійка», в якому з романтичним розмахом, динамічною експресивністю передано шалений біг коней, запряжених у сани. Центральним образом картини і є рух, ним заповнене все зображене в ній. Самокиш разом з Сергієм Васильківським підготував у 1900 р. альбом «З української старовини», задуманий як продовження серії офортів Шевченка «Живописна Україна». Тут зображені гетьман, козак, кобзар, селянин, батальні сцени, атрибути запорозького побуту. Кожна ілюстрація супроводжувалася поясненнями історика Дмитра Яворницького. 1912 р. у Празі було видано другий альбом — «Мотиви українського орнаменту», де вміщено зразки національних вишивок та різьблення по дереву.


Зростанню національної самосвідомості українців сприяло й інтенсивне опрацювання тем героїчного минулого. Так, Фотій Красицький, онук сестри Шевченка Катерини, відомий як автор полотна «Гість із Запорожжя». На пейзажному тлі пасіки показано козака, та вся увага запорожця, пасічника, бабусі, дівчинки звернена на збентеженого хлопчика, про якого, можна здогадуватися, розмовляють як про майбутнього козака. Історична тема тут розгортається у пейзажно-жанровому аспекті, в картину органічно введено і натюрморт — скатертину з баклагами, тарілкою, хлібом, фруктами.


Одним з шедеврів історичного живопису є картина Олександра Мурашка «Похорон кошового». Дія відбувається в Запорозькій Січі. Козацька похоронна процесія із запаленими свічками простує за труною свого ватажка лісовим яром. Контраст між сутінками і ще світлим краєчком неба відтінює гостроту втрати, передає жалобу людей. Уявлення про здобутки живопису в опрацюванні козацької теми дають також картини «У похід», «Повернення» Миколи Пимоненка, «Проводи на Січ» Опа-наса Сластіона, «Запорожці обідають» Миколи Самокиша, «Козаки пішли» Івана Шульги, «Прощавайте, товариші» Антона Манастирського, «Битва під Хотином», «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ», «Богун під Берестечком» Миколи Івасюка. Романтичне за своїм пафосом історичне малярство тематично споріднене з багатьма прозовими творами — Осипа Маковея («Ярошенко»), Михайла Ста-рицького («Богдан Хмельницький»), Андріана Кащєнка («Славні побратими», «У запалі боротьби», «Борці за правду», «Зруйноване гніздо»), з драматургією Спиридона Чер-касенка («Про що тирса шелестіла»), з лірикою Якова Щоголіва, Миколи Вороного, Грицька Чупринки.


Український живописний портрет цих десятиріч представлений творами Олекси Новаківського («Автопортрет з дружиною», «Моя Муза»), Олександра Мурашка («Портрет художника М. Мурашка», «Портрет дівчини в червоному капелюсі»), Михайла Жука («Портрет М. Коцюбинського»), Федора Кричевського (портрети Івана Франка, Лесі Українки, Людмили Старицької, Тараса Шевченка).


На новий рівень підноситься графічне мистецтво. Олена Кульчицька відбила в естампах мальовничі куточки природи («Сніжна зима», «Берізка»), створила жанрові композиції («Орачі», «За море»), передала в гравюрах жахи світової війни («Сироти», «Молох війни», «Два брати»), її антивоєнні твори співзвучні аналогічним новелам Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Василя Стефа-ника, Осипа Маковея, Степана Васильченка. Опанас Сластіон створив близько 40 естампів — портретів українських кобзарів. Іван їжакевич ілюстрував народні казки, твори Шевченка, Гоголя. Василь Корнієнко підготував серію ілюстрацій до «Енеїди» Котляревського, які вперше з'явилися друком уже після смерті митця.


Георгій Нарбут синтезував виняткову чіткість малюнка з елементами українського графічного бароко. Він досягнув неабиякого ефекту при ілюструванні «Малоросійського гербівника», підготовленого і виданого 1914 р. Георгієм Лукомським та Вадимом Модзалевським. У малюнках до казок Андерсена тонкий гумор характеризує багату уяву митця. Він створив оригінальні обкладинки й титульні сторінки до книжок про давню галицьку архітектуру, стародавні садиби Харківщини, про українське середньовічне мистецтво. На основі творчого використання шрифтів українських стародруків Нарбут створив самобутній український шрифт, що почав широко застосовуватися при виданні журналів і книжок у 20-ті роки. Вершиною його творчості є «Українська абетка» — справжній шедевр національного графічного мистецтва.


Українська книжкова графіка сприяла донесенню до читача художнього змісту багатьох творів нашої літератури. Особливо важливу роль графіка виконує в прилученні насамперед юного читача до книжки, в наближедні його до прекрасного світу літератури.


Духовність народу, своєрідність його ментальності виявилася й у зодчестві, що засвідчують споруди громадського призначення, зведені у великих містах. Так, у Києві було споруджено оперний театр (архітектор Віктор Шретер, 1901), навчальний корпус політехнічного інституту (архітектор Валеріан Риков, 1901), міський музей (архітектор Владислав Городецький, 1905), приміщення банку (архітектор Олександр Кобелєв, 1905), педагогічний музей (архітектор Павло Альошин, 1911), критий ринок на Бессарабській площі (архітектор Генріх-Юліан Гай, 1910). Названі будівлі позначені яскраво виявленими стилями, неповторністю таланту відомих зодчих. У Полтаві за проектом Василя Кричевського споруджено будинок губернського земства (1908), виконаний в українському національному стилі. При облицюванні фасаду й інтер'єрів використовувалися спеціально замовлені кераміка й майоліка. У Львові за проектом Івана Левинського та інших споруджено оригінальні будинки товариства «Дністер» (1905), української педагогічної бурси (1908), музичного інституту (1916) в стилі українського модерну. Вплив цього стилю наявний в архітектурі харківської художньої школи (архітектор Костянтин Жуков, 1913). Український модерн використовував художні форми селянського будівництва, дерев'яних церков.


Серед визначних здобутків скульптури слід назвати бюст Івана Котляревського і три рельєфи на теми його творів (скульптор Леонід Позен) на пам'ятнику письменникові, відкритому 1903 р. в Полтаві. Позен створив також погруддя Гоголя для пам'ятника у Полтаві, відкритого в 1915 р.


Скульптор Федір Балавенський створив бюсти Котляревського та Лисенка. Він є автором надмогильного погруддя Кропивницького, встановленого на харківському кладовищі. Йому ж належать алегоричні фігури «Милосердя», «Життя», «Любов», «Медицина» та два фронтонні горельєфи, встановлені 1912—1913 рр. на будинку Марі-їнської громади Червоного Хреста в Києві (тепер вулиця Саксаганського, 75).


Михайло Паращук таАнтон Попель є авторами пам'ятника Адамові Міцкевичу у Львові (1905—1906), виконаного в неоромантичному стилі, співзвучному творчості   польського   поета-романтика.    Паращук    створив скульптурні портрети Шевченка, Франка, Лисенка, Стефа-ника. Галицький скульптор Василь Лисик є автором глибоко психологічного зображення Маркіяна Шашкевича.


Іван Кавалерідзе — автор відкритого 1911 р. в Києві пам'ятника княгині Ользі. Це була композиція, де ліворуч від постаті княгині стояли фігури перших слов'янських просвітителів Кирила й Мефодія, а праворуч — постать Андрія Первозванного. Зруйнований більшовиками, цей монумент відновлено у 1996 р.
У цей період розпочалася творчість всесвітньо знаного митця Олександра Архипенка — автора понад 1000 скульптурних і малярських творів, які експонувалися за його життя на 130 персональних виставках у багатьох країнах світу. Митець представляє в українській культурі кубізм як одну з мистецьких течій. Для виконаних ним бюстів Шевченка і Франка властиве прагнення загострити найістотніше в творчій індивідуальності письменників.


Розвиток живопису, графіки, скульптури сприяв піднесенню нашого мистецтва на рівень визначних художніх здобутків інших народів. Разом з літературою вони формували духовний імідж українського народу, розчиняли йому двері у європейське співтовариство. Саме художня творчість українських митців засвідчила високу духовність, національну ментальність українців, сформовану впродовж їхньої тисячолітньої історії.

Запитання і завдання.
Як ви розумієте поняття «громадянський пафос»? У яких творах української літератури яскраво виявився громадянсько-патріотичний пафос? Доведіть це на конкретних прикладах, продекламуйте характерні в цьому плані вірші, уривки з поем чи прозових творів. Як вплинула творчість Шевченка на піднесення громадянськості української літератури початку XX ст.?


В чому ви вбачаєте новаторство творчості кращих українських письменників кінця XIX — початку XX ст.? Аргументуйте свою думку художніми ілюстраціями з конкретних літературних творів.


Які теми опрацьовувалися українськими письменниками в цей період? Що зближує у художньому дослідженні селянського життя письменників 70—90-х років XIX ст. і белетристів початку XX ст.? У чому полягає новаторство прозаїків новітньої доби?


Схарактеризуйте художнє оновлення прози. В чому воно виявляється? Зачитайте уривки із творів, на яких позначилася поетика музики, живопису, графіки.
Схарактеризуйте   образний   світ   поезії  початку   XX   ст.   У   чому виявляється новаторство поетів-ліриків? Які мотиви визначають обличчя тогочасної української поезії?


Назвіть драматургів, що активно працювали на зламі XIX і XX ст. Які їхні твори ви прочитали? В чому полягає новаторство драматургії Лесі Українки?


Схарактеризуйте розвиток українського національного театру на початку XX ст. У чому виявлялася національна самобутність українського сценічного мистецтва? Які чинники сприяли піднесенню західноукраїнського театрального життя?


Який взаємозв'язок характеризує розвиток літератури і музики? Доведіть, що творчість письменників сприяла розвитку й піднесенню вокального і музичного мистецтва. Відповідаючи, називайте конкретні факти взаємозбагачення мистецтва і літератури.


Що ви знаєте про творчість українських живописців початку XX ст.? Якщо доводилося бувати в художніх музеях, знайомитися з творчістю малярів, графіків, скульпторів через телепередачі чи альбоми, назвіть імена кращих представників образотворчого мистецтва, розкажіть про їхні твори. Що вам найбільше запам'яталося зі спадщини нашого живопису і чому?


Що спільного і відмінного між літературними творами і явищами інших мистецтв на одну тему?


У чому, на вашу думку, полягає світове значення української літератури початку XX ст.? Проведіть паралелі між творами української прози, поезії, драматургії й аналогічними літературними явищами цього часу інших народів. До яких висновків ви дійшли після таких зіставлень?


Список рекомендованої літератури.
1. Енциклопедія українознавства: Загальна частина,— К., 1994—1995.— Т. 1—3.
2. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича.— К., 1993.
3. Історія української літератури XX століття / За ред. В. Дон-чика.— К., 1993.— Кн. 1.
4. Калениченко Н. Українська проза початку XX ст.— К., 1964.
5. Мистецтво України: Енциклопедія.— К., 1995.— Т. 1.
6. Ставицький О. Українська драматургія початку XX століття.— К,, 1964.
7. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича.— К.( 1993.
8. Українська Муза: Поетична антологія / За ред. О. Коваленка.— К., 1993.
9. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 4 кн. / Упоряд. В. Яременко, Є. Федоренко.— К., 1994—1995.

                                                            


Матеріали з української літературионлайн, завдання та відповіді по класам, плани конспектів уроків з української літератури скачати


Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення




Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.


Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.