Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>> Українська література: Василь Симоненко. Розповідь про поета. «Лебеді материнства». Єдність образів матері й батьківщини.

Статті до предмету Українська література 11 клас.

Тема «Василь Симоненко — «витязь» молодої української поезії. Громадянська лірика поета».

Розгляд теми: Василь Симоненко. Розповідь про поета. «Лебеді материнства». Єдність образів матері й батьківщини.

                             ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО — «витязь» молодої української поезії. Громадянська лірика поета. Образ України.

               Філософська та інтимна лірика В.Симоненка. Місце і значення творчості поета в українській літературі. Поети-шістдесятники.

Мета лекції    
Навчальна -    Вивчити основні поетичні твори видатного поета
Виховна -    Виховувати почуття любові до рідного слова, до рідної країни, до рідної матері
Розвиваюча     Розвивати творчі здібності студентів

Література:    
Обов’язкова:    1.    Жулинський М. Г. Із книги «Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». - Київ: Дніпро, 1990. — С. 397—401.
2.    Жулинський М. Наближення. – К., 1988.
3.    Іваничук Р. Благослови, душе моя, Господа… Львів, 1993.
4.    Історія української літератури ХХ ст. – Книга друга. Частина перша. – К., 1995.
5.    Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х  років. – К., 1994.
6. Моренець В. На відстані серця. — К., 1986.
Додаткова:    7.    МУСІЄНКО Олекса. Українське слово. — Т. 3. — К., 1994.
8.    Поза традиції: Антологія української модерної поезії в діаспорі. –К. –Торонто-Едмонтон-Оттава, 1993.
9.    Скирда Л. Сучасна українська поезія. –К., 1990.
Сверстюк Є. Блудні сини України. –К., 199

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
з тебе дивуватися повік…
В.Симоненко



Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935р. в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:
                                                  В мене була лиш мати
                                                  Та був іще сивий дід, -
                                                  Нікому не мовив “тату”
                                                  І вірив, що так і слід, -

так згадував майбутній поет у поезії “З дитинства”. Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. І коли у вірші “Жорна” згадує, як “материнські руки тягли за ручку камінь без кінця”, то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на хліб насущний…

Бабуся і дідусь дуже любили свого кмітливого внука. Їхню любов та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може і не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші “Дід умер” та оповідання “Дума про діда”. Так само вірш “Баба Онися” присвячений легкій життєвій долі постової бабусі (вони з дідом Федором втратили трьох синів і всю любов до дітей перенесли до внука). Від матері, Ганни Федорівни, та від діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.

Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів. “як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало”, - згадує письменник в оповіданні “Дума про діда”.
Василева учителька Уляна Миколаївна Демченко пригадувала: “А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихла, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь… У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень…” Писати хлопець почав ще у шкільні роки, вміщував вірші у шкільній стіннівці.

У 1952р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю.Мушкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С.Тельшок.

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

У роки навчання В.Симоненко продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потів він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.

По закінченні університету Василь працює в газеті “Черкаська правда”, потім – у “Молоді Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети” , як журналіст, він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

Не втратили своєї цінності й на сього дні його статті та відгуки на літературні твори, кінофільми та театральні спектаклі.

Друкує В.Симоненко й вірші, проте ті його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися найглибші думки , на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно не могли бути опубліковані. Та й ті поезії Симоненка, як і всіх шістдесятників, які були надруковані, офіційна критика всіляко намагалася притлумити, оббрехати, звинуватити їх автора у гріхах, починаючи від формалізму і кінчаючи українським буржуазним націоналізмом.

Як відомо, напровесні 1960р. в Києві, з волі пробудженого “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, в літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнуча пробудити в душах ровесників і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність на задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув робити з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра сала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і вишукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Корською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали своїх мерзенних злочинів.

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою стаття, “Україна” знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”. Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!

Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це - усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.
Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товариша” Щербицького в Україні , а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: “Що ж ти робиш, гад?”. Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…

Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.
Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій “Земне тяжіння”

У 1965р. вийшла збірка його новел “Вило з троянд”. Через три роки по смерті вийшли “Поезії”, де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім – мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.

Тільки у 1981 вийшла збірка “Лебеді материнства”, а в 1984р. ще одна збірка “Поезії”, яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.

Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників.

Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В.Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш “Ти знаєш, що ти людина…” Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим – і таким складним питанням:

                                                  Ти знаєш, що ти – людина?
                                                  Ти знаєш про це чи ні?
                                                  Усмішка твоя – єдина,
                                                  Муку твоя – єдина,
                                                  Очі твої – одні.

Вірш “Ти знаєш, що ти людина?” має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – що вона не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче і право на щастя. Людина – це цілий світ. “На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один”; “Ми – це безліч стандартних “я”, і безліч всесвітів різних” – утверджує цю думку В.Симоненко у вірші “Я” Ось і тут він з щирим запалом звертається до читача:

                                                  Усмішка твоя –єдина
                                                  Мука твоя – єдина,
                                                  Очі твої –одні.

І ця проста, здавалось би, думка виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? ЩО треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять, бо ж

                                                  Завтра на цій землі
                                                  Інші ходитимуть люди,
                                                  Інші кохатимуть люди –
                                                  Добрі, ласкаві й злі.

А сьогодні все – озера, гай, степи – для тебе. Отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значимість, власну гідність на цьому світі.

А вже на цій основі, філософській, світовизначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що “красти погано, куди вже гірш”. Та злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його – і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово система, але її зловісна примара постає між рядками поезій. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до людей, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти і не виходили, а з вуст в вуста. Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому змальовуючи злободенні гроші життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, залучив до духовних здобутків світової культури.
Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. І не даремно. В.Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму – найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб виразити свою любов – важко, не збиваючись на загальні трафаретні.

Василь Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у “Лебедях материнства” й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої –України у простих, щирих словах.

За формою це, власне, колискова пісня. Але здається, що створена не матір’ю, а батьком, хоч і має романтичну назву “Лебеді материнства”. У ній воєдино сплелися й материнська ніжність й чоловіча твердість. Головне в поезії – побажання синові вирости справжньою людиною, вірним сином України.

У “Лебедях материнства” поет у дусі народної творчості малює картину вечора, Коли “заглядає в шибка казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима”, коли танцюють лебеді в хаті на стіні, лопочуть “крилами і рожевим пір’ям”. Чуєш, як ненька відганяє від синової колиска досаду, просить, або тихі зорі опускалися синові під вії. Весь світ в очах у матері фантастичний. А далі починається своєрідна розмова поета з сином, про те, що він, підрісши, вирушить в життєву дорогу – з дорогою часто зв’язані зміни в людському житті:

                                                  Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
                                                  Виростуть з тобою приспані тривоги

Поет говорить про зустрічі, які чекають сина на життєвих шляхах, про майбутнє кохання, друзів, дружину. Все, все може вибрати людина, і шляхи, якими піде. Та завше з сином будуть “очі материнські і білява хата”:

                                                  За тобою завше будуть мандрувати
                                                  Очі материнські і білява хата.

Епітет білява хата не тільки передає традиційний білий колір хати, а й наче олюднює її, створює таке враження, наче йдеться про живу істоту людину.
Ніколи й ніде не забуваймо: щоб нас у житті не спіткало, може, доведеться і впасти на сухому полі, але “Прийдуть з України верби і тополі”.
Завершується пісня рядками, які говорять, що можна вибирати друга, дружину “і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати”:

                                                  Можна все на світі вибирати, сину,
                                                  Вибрати не можна тільки Батьківщину.
                                                  Для неї жив і творив сам Симоненко.

У вірші “Грудочка землі” у людській душі засіваються перші зерна любові до рідного краю, коли ще мала дитина любується природою, серед якої зростає:

                                                  Ще в дитинстві я ходив у трави,
                                                  В гомінливі трепетні ліси,
                                                  Де дуби мовчали величаво
                                                  У краплинах ранньої роси.

Краса природи зливається з красою рідного слова, пісень “замріяних і ніжних”, у яких “дзвеніло щастя непочате”, а співали ці пісні дівчата, які “ішли на поле на жнива”. Оці прикмети, чудова природа, пісні, праця, люди чесні й роботящі, і є те, що складає світлий образ Батьківщини, з якою поет хоче ділити “радощі, турботи і жалі” І в його грудях стукотить як в серце, “грудочка любимої землі”

Вірш “Україні” – це поетична декларація, в якій автор образно говорить про свою злитість з Україною, з її долею:

                                                  Я… з твоїм іменем вмираю
                                                  І в твоєму імені живу

Без любові до Вітчизни немає справжньої людини. Любити Україну, жити для неї – це означає любити її людей , працювати на їх благо. Дбати про те, щоб передати їм світ, землю кращими, як були до нас.

У вірші “Люди прекрасні” поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та людей:

                                                  Люди – прекрасні,
                                                  Земля – мов казка,
                                                  Кращого сонця ніде нема,
                                                  Загруз я по серце
                                                  У землю в’язко.
                                                  Вона мене цупко трима.

Поет закликає не бути байдужим, залишити по собі добру пам’ять, щоб не сказали люди – “їх на землі не було”.

Та, мабуть, найсильнішим, найбільш емоційним та художньо довершеним є вірш “Задивляюся у твої зіниці”. Побудований вірш у формі звернення сина до матері - України:

                                                  Задивляюся у твої зіниці
                                                  Голубі й тривожні, ніби рань.

 Уже дієслово “задивляюсь” у зіниці свідчить про близькість, тісний зв’язок сина з матір’ю-Вкраїною, в зіницях якої поет бачить її буремне минуле.

                                                  Крешуть в них червоні блискавиці
                                                  Революцій, бунтів і повстань

Два рядки – а скільки сказано: не було мирним і щасливим минуле рідної землі, доводилося постійно виборювати не тільки волю й незалежність, а й саме право на існування: то в боротьбі проти татаро-монгольського нашестя, то у визвольних війнах і повстаннях проти польської шляхти, то даючи відсіч турецьким людоловам, то захищаючись проти русифікованої політики царизму чи сталінської диктатури.

Україна для поета – найдорожче в світі. Він називає її “дивом”, своєю “молитвою, віковою розлукою” - бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній. Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради України:

                                                  Ради тебе перли в душі сію,
                                                  Ради тебе мислю і творю.
                                                  Хай мовчать Америки й Росії,
                                                  коли я з тобою говорю .

в цих рядках казенна цензура побачила вияв націоналізму, зневагу до інших народів, зокрема російського. Однак це думка хибна:

                                                  Одійдіте, недруги лукаві !
                                                  Друзі, зачекайте на путі!
                                                  Маю я святе синівське право
                                                  З матір’ю побуть на самоті.

Мати – найдорожча на землі істота. Їй несе людина свої болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи. З нею хочеться порадитись, поділитись турботами, покаятись в гріхах. І хіба може бути присутній при цій сповіді хтось третій? Бодай навіть брат, сестра чи батько? Ні – з матір’ю на самоті. Тому й попереджає ліричний герой недругів “одійдіте”, друзів просить “зачекайте на путі”. Отже, коли людина говорить з матір’ю-Україною, - то й усі інші країни – америки, росії мають не втручатися в цю розмову.

Поет немов клянеться у вірності батьківщині, прагне віддати їй усе: працю, творчість, всього себе:

                                                  Ради тебе перли в душі сію,
                                                  Ради тебе мислю і творю.
                                                  І останні рядки вірша:
                                                  Я проллюся крапелькою крові
                                                  На твоє червоне знамено.

Роздуми над гірким минулим, тривога за сучасне народу, бо вже було видно, що короткочасна ейфорія “відлиги” завертає на морози, змушували поета замислитись і гад тим, що є першопричиною зла, хто винен у пережитій трагедії. Ще у вірші “Пророцтво 17-го року” В. Симоненко гнівно звертається до “катів-тиранів” з попередженням про грядущу кару. Цей вірш з’явився після того, як Василь із друзями відвідали одне з місць поховання жертв сталінських репресій - Биківню. Ця подія збурила душу поета, загострила гнів і ненависть до тиранії. Він передрікає пришестя справедливого суспільства, коли

                                                  Встане правда і любов на світі,
                                                  І на сторожі правди стане труд.

Цій темі присвячений вірш “Де зараз ви, кати мого народу?” З гнівним пекучим сарказмом звертається поет до тих, хто десятиліттями гнітив і катував народ: “Де велич ваша, сила ваша де?” – протиставляючи їхній “чорній злобі” почерпнуті з народного джерела символічні образи рідного краю – “ясні зорі і тихі води”. Деякі рядки звучать як лозунги:

                                                  Народ мій є! Народ мій завжди буде!
                                                  Ніхто не перекреслить мій народ.

Ставлення до людини як до гвинтика, яка принижувало людину, її гідність, убивало її творчий дух, найяскравіше та найпереконливіше, з величезним почуттям любові до людини викрито й осуджено у таких віршах, як “Ти знаєш, що ти людина…”, “Я”, “Дід умер”, “Баба Онися”, “Перший” та ін.

Разом з тим В.Симоненко засуджує бюрократів, апаратників, чиновне керівництво – від колгоспу й сільради до центральних установ – за бездумне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів –“Злодій” – розповідається про те, як “дядька затримали чи впіймали – Дядька і сільраду ескортували”, “дядька повчали й докоряли: “Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?” Та дядько знай і без них , що красти погано, куди вже гірше”… Це бачимо й з таких деталей, як “він кліпав довгими віями”, як йому “важко дивитися в очі ганьби” й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході. Поет це добре розуміє і питає:

                                                  …Хто обікрав, обскуб його душу,
                                                  Хто його совісті руки зв’язав?

Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці В.Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов в історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви Симоненка переважно тісно пов’язані з пейзажами, соціальними, громадянськими, все ж у вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. Більшість з них увійшла до циклу “Тиша і грім”, частково – до циклу “Земне тяжіння”

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій “Люди різні між нас бувають…” та “Пригадую усе слова…” Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає “совістю і душею” і “щасливим щастям”. Самовіддане глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші “Ображайся на мене, як хочеш”. У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, розмінюючи кохання на дрібниці:

                                                  Для кохання в нас часу мало,
                                                  Для мовчання - у нас віки.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші “Вона прийшла”. Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов’ями, вона тягнеться за чудовим покликом:

                                                  Прийшла любов непрохана й неждана
                                                  Ну як мені за нею не піти?

Ліричний герой створив для себе образ коханої, далеко від чогось конкретного, реального, кохана з’явилася хлопцеві тільки в романтичних маревах. І ось сталося “Вона до мене виплила з туману моїх юнацьких несміливих слів”. Почуття любові всесильні, вони здатні оповити людину, особливо молоду, здатні направити її на рівну дорогу життя. Поет малює привабливий образ вимріяної в снах любові:

                                                  Вона прийшла заквітчана і мила,
                                                  І руки лагідно до мене простягла,
                                                  І так чарівно кликала й молила,
                                                  Такою ніжною і доброю була.

У душі ліричного героя сталася зміна – і досить примітна: він “не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти…” Образ оспіваного в піснях солов’я українських степів не випадково появився в поезії: він символізує злагоду між людьми, несе добро і щастя.

Людина глибокої душі, В.Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все склалося за бажанням, коли не вдалося висловити коханій те, чим жила душа.

                                                  Не вір мені, бо я брехать не вмію,
                                                  Не жди мене, бо я і так прийду.
                                                  Я принесу тобі свою надію,
                                                  Я подарую смуток і біду.

Надзвичайно самокритичний герой у другій строфі вірша:

                                                  Слова ясні, лише мені відомі,
                                                  У бурмотіння скучне переллю
                                                  Свою усмішку у холодній втомі,
                                                  Бездумно, безголово утоплю.

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини коханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити жахливого від дріб’язкового , мізерного. Життя, звичайно, “не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль”, але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане “Пробач…, моя вина”, як у вірші “Моя вина” рятує кохання, допомагає подолати кризу.

                                                  У вірші “Є в коханні і будні і свята…”
                                                  І вагання і сумнівів час
                                                  Дріб’язкові хмарки образи
                                                  Не закрили б сонце від нас.

Любов у душі “щедро… б світила” і знову й знову оновлювала б людські почуття. Цікаве закінчення поезії:

                                                  Ненаглядна, злюща, чудова,
                                                  Я без тебе не можу жить!

                                                                       “ШІСТДЕСЯТНИЦТВО”

Помітні з початку 60-х років ознаки збагачення, з одного боку, життєвої правди в літературі і, з другого, збагачення літератури як такої, урізноманітнення її форм, розкутість мови, щирість вислову, тобто розгортання обох її крил – правди і краси – проявлялися в різних митців і в різних жанрах, звичайно, неоднаковою мірою.

Сам час з його багатьма перемінами, зокрема в соціально-економічній галузі, в освоєнні космосу, демократизацією життя, наскільки це було можливим за умов однопартійної системи, накладав свій безумовний відбиток на суспільний настрій, а відтак і на художню свідомість, на літературу, всі її роди й жанри, і в цьому розумінні час був над літературою, “підкоряв”.

Дійовим запереченням літератури епохи Соцреалізму стала творчість неоромантиків і неореалістів 60-х років ХХ ст. – це людський крик ХХ ст. із темних глибин Тоталітаризму. Саме через це “шістдесятництво” – явище не тільки мистецьке, літературне, художньо-естетичне, а й явище ідеологічне та політичне. Воно стало виявом і результатом глибокої кризи комунізму, що мала глобальний, планетарний характер. Глиняні ноги гіганта не міг утримати ні багнет, ні “стальные руки-крылья», бо в нього замість серця, хоч і «пламенный», але був лише мотор. А він зношується.

Існує і широко побутує хибна думка, що, шістдесятники – це група письменників, насамперед поетів і прозаїків, що на початку 60-х рр. Стали в опозицію до літератури соціалістичного реалізму і далі твори нової якості.

Ще помілковішою є думка, що шістдесятники – це всі ті, хто виступав із творами впродовж 60-х років ХХст. На цій основі безпідставно зараховують до шістдесятників М.Рильського, В.Сосюру, А.Малишка, і навіть комсомольські хунвейбіни називають себе «шістдесятниками». Шістдесятництво намагаються трактувати як особливості літературного процесу одного десятиліття і націй підставі вводять поняття «сімдесятники», «вісімдесятники»…

Без сумніву, тільки «шістдесятництво» залишиться у літературознавчій та історичній термінології як «неповторність», як поняття містке, різнопланове, що включає в себе не тільки рамки, а й численні характеристики, які вказують на явища, що стали визначальними і дали напрямок літературного розвитку на майбутнє.
Те, що в Україні одержало назву шістдесятництва, має світове підґрунтя, і коріння його в міжнародному спротиву комунізму взагалі. Українське «шістдесятництво» ідеологічно було спрямоване проти російської колоніальної політики в Україні – проти денаціоналізації, русифікації, викачування з України її природних багатств – лісу, вугілля, газу, хліба, цукру, металу, а також, із асиміляційною метою, масового вивезення молоді на підняття цілини, будівництво Братської ГЕС і БАМу та інші «будови комунізму». Україну залишали без молоді. Це означало і антирадянський, антикомуністичний характер «шістдесятництва». Політичний характер «шістдесятництва» визначає потужна публіцистика, яка розхитувала устої «імперії зла».

Голодекларативній, публіцистичній поезії соцреалістичних поетів була протиставлена публіцистична і декларативна поезія, що підносила публіцистичність до рівня художності, до емоційно-естетичного чинника.

Провісниками руху «шістдесятників», їхньої новореалістичної та новоромантичної творчості стали збірка поезій Д.Павличка «Правда кличе» (1954), «Зачарована Десна» О.Довженка, «Троянди й виноград» (1958) М.Рильського та дві збірки Ліни Костенко «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958). Трибуною шістдесятників стала «Літературна газета», перейменована в «Літературну Україну» (головний редактор Павло Загребельний фактично легалізовував творчість шістдесятників, яка поширювалася переважно через «самвидав»). Всіляко налаштовувалися зв’язки із українською діаспорою, яка підтримувала цей рух.

Шістдесятництво заплатило високу ціну кров’ю своїх найкращих представників: у брежнєвсько-сусловських комуністичних концтаборах загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин, вчинили самогубство або були знищені каральними органами Алла Горська, Володимир Івасюк, Віктор Близнець, Григір Тютюнник, Володимир Мельник і багато інших. Вже це стверджує, що шістдесятництво було двовимірним і як явище політичне і як явище політичне, і як явище мистецьке, літературне.

Неореалісти і неоромантики 60-х повернули в літературу тему національної історії і трагічної долі українського народу, утверджували право на синівську любов до України і сповідь перед нею (В.Симоненко: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю»).

Пізні шістдесятники утворили «Київську школу поезії» як мистецький стиль, що культивував неримовану поезію – верлібр, вільний вірш. Звільнивши поезію від кайданів рими, поети «Київської школи» компенсували її відсутність складною образністю (метафоричною, асоціативною, символічною тощо), глибокою думкою та афористичністю вислову. Творчість Василя Голобородька, Василя  Стуса, Ігоря Калинця, Миколи Воробйова та Віктора Рубана стала найвищим здобутком пізнього модернізму, його завершення.

Новаторський дух, нові уявлення про покликання літератури яскраво проявилися в поезії шістдесятників В.Симоненка, М.Вінграновського, І.Драча, Б.Олійника, В.Коротича, Р.Третьякова, Б.Нечерди та Д.Павличка і Ліни Костенко, які дебютували в 50-х роках, а слідом і в молодій тогочасній прозі – в окремих публікаціях та перших книжках Гр.Тютюнника, Є.Гуцала, Вал.Шевчука, В.Дрозда, Ю.Щербака, Р.Іваничука, Р.Федоріва.

Спочатку творчість поетів-шістдесятників розглядали неодмінно в контексті таких понять, як «метафоричність», «космізм», «асоціативність», а то й «ускладненість», «незрозумілість», «відрив від традицій» тощо. Хвилі похвали й підтримки, огуди та критики змінювали одна одну, та незабаром виявилося, що і космізм, і асоціативна «переускладненість» – далеко не головне  і не всіх поетів стосується, що головні поетичні заповіді шістдесятників – виступ  проти інерції поетичної думки, закостенілості, ілюстративно-кон’юктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє право і змогу утверджувати її, усвідомлення діалектичної суперечливості життя, індивідуальної цінності кожної людини й невичерпних багатств народної душі. а ще – неприйняття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і літератури.
На другу половину 60-х років українська поезія, старша й молодша («Ніж у сонці», «Соняшник» та «Протуберанці серця» І.Драча; «Тиша і грім», «Земне тяжіння» В.Симоненка; «Атомні прелюди» і «100 поезій» М.Вінграновського; цикли віршів Ліни Костенко; «Гранослов» Д.Павличка; «Дорога під яворами» А.Малишка; «Політ крізь бурю» і «Чотири оповідання про надію» М.Бажана та ін.), становила собою яскраве багатоголосся, впливове й авторитетне поетичне утворення.
Дивовижна здатність життя до самовідродження за генетичною програмою в єдності з процесами ентропії та занепаду культури там, де вона постійно не плекається, відкрилась нам у роки ослаблення ідолопоклонства -- у роки т.зв. відлиги, кінець 50-х -- початок 60-х. Але характерно, що ослаблена традиція застигає в протистоянні руїнним силам і втрачає творчу силу цвісти та плодоносити.

Спроби повернення до святинь, напр., у романі "Диво" П.Загребельного, не підіймались вище фантазії в дусі неопоганства, звичайно, позбавленої тієї сакральної таємниці, яка була в поганській релігії.

Своєрідним викликом державному взаконеному браконьєрству й моральній прострації став "Собор" Олеся Гончара. Уже самою назвою він промовляв на захист традиції, хоча самих джерел її роман, на жаль, не доходив. прочищення й пробудження джерел -- це справа довготривалої культурної роботи поколінь. Проте в недовгий проміжок напівсвободи з'явилася в народі сила протистояння. Вона виявилася не стільки в самому романі, як у боротьбі навколо роману. Собор обріс риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несмілої думки, тож здалеку він постав перед очима сучасників як "Собор у риштованні".

Певною мірою риштовання є символом зусиль нинішнього світу врятувати духову спадщину. Але, з другого боку, також імітацією діяльності продажних і духовно вигаслих людей, байдужих на полі культури й релігії. Характерно, що учасники боротьби не завжди до кінця розуміли цінності, за які борються, часто приймали на віру таємний код святині, інтуїтивно покладаючись на мудрість, заховану в традиції.

Однак споконвічна боротьба на полі духовому точиться навколо Слова. Традиційна культура прагне зберегти слово на сторожі людини як незнищенний символ Божого творіння, "слово як найвищий дар людині від Бога" (Гоголь). Псевдокультура й антихристиянська імітація форм культури використовують слово лише як знаряддя спілкування, або в демагогічних цілях за принципом "після нас хоч потоп". Боротьба за справжність на полі культури, обстоювання принципів і людської ваги, боротьба за збереження рівня, на якому людина й культура утримують творчу висоту, зрештою, національний самозахист на полі культури -- все те становило зміст опозиції шістдесятників.
Критика культу особи була першим стресом, який пробуджував і тривожив думку в зачаклованому краї мовчання. Нараз нова релігія соціалізму виявилась варіантом суворої біблійної історії про схильність гріховної людини скочуватись, відходити від великого Бога й творити собі золотих ідолів. Соціалізм створив полегшений образ людини, сформованої природою без Творця. Заповіді замінив раціональними приписами й відкрив перспективу вседозволеності -- у формальних рамках традиції.  Демагоги скористалися з людських слабкостей і зсунули шкалу людських вартостей на спокусливу для маси міру -- споживацьку.  На міру цієї пересічності без Закону й Принципів і програмувалася історія в дусі насильства, війни та розплати коштом майбутнього.
Голий принцип сили, по суті, цілком здискредитував себе в 20--30-і роки. Якщо Гітлер у 1945 році зазнав поразки передусім воєнної, то на десять років пізніше Сталін зазнав поразки моральної.

Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулися від падіння страшного ідола й кинулись до вилому в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто закладати вилом. Однак одиниці кинулись його розширювати. З цього почалися шістдесятники (нині вже є охочі об'єднувати перших і других!) -- ті, яким засвітила істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла.

Чи була це та Істина, що її написали колись на своєму прапорі братчики? Може, якоюсь мірою. Але до тієї Істини треба було добиратися в поті чола, як до гори, що здається здалеку досяжною. Шістдесятники кинулись долати пагорби за стіною і горби в собі, відкривати й усім доводити власними очима і брати власним розумом. Звідси їх недовірливість до "батьків", титулованих і заслужених на пристосуванстві, вихованих на філософії примітивізму та етиці релятивізму. То було покоління приречених на класову й збройну війну -- замість життя. Воно хоча й зберегло щось від традиції, але геть розтратило всі сили на виживання. Воно не сміло передати своїм дітям заповіти батьків. Отже, шістдесятники вийшли на дорогу без справжніх учителів і без великої поваги до "батьків".

Вчителями стали передусім гнані й переслідувані за правду автори, ті, чиє нерозтрачене життя залишилося нащадкам як прихований паросток, здатний пробивати каміння. Неявно викриваючи режим, вони відкривали й обороняли національну гідність. Дезорієнтована цензура часом пропускала натяки на приховану правду, і та правда стала сенсаційно привабливою.  Тривожною загадкою був Довженко: за спрофанованим іменем мерехтіла драматична доля живцем похованого за велику любов.

Вічно підіймав дух опору Хвильовий. Усі знали нонконформізм Зерова і Куліша, артистичну відпорність раннього Тичини, періодичні "ідейні помилки" Рильського і Сосюри, несподівані єретичні виступи акад. Білецького, одважне бунтарство Андрія Малишка та Миколи Руденка. Живим утіленням вірності ідеалам національно-визвольних змагань був Антоненко-Давидович.

Великим пробудженням повіяло від нелегально перевезеної через кордон книжки Івана Кошелівця "Українська література в УРСР"... Але навертав до річища християнської традиції підпільно поширюваний Микола Бердяєв і легально виданий "Маленький принц" догасаючого Заходу -- Екзюпері.

Релігія, здавалось, була вигачена в серцях покоління, що виросло без священного трепету перед маєстатом святині.  Раціонального розуміння духових вартостей минулого, у порівнянні їх зі словесними сучасними ідеалами, було замало для того, щоб піднятися до перегляду матеріалістичних осново усього навчання і виховання. Можна було іронізувати над пласкою культурою на ґрунті матеріалізму, але враз прийняти цінності, що засвоюються з молоком матері, а потім закріплюються щоденно всім християнським ладом життя, це було понад силу. Всі відчували духовий голод, навіть муки дистрофії, але бракувало в житті тих учителів, які з вірою повели б -- "прийдіть до мене усі спраглі і обтяжені..."

Уся доступна література ідеалістичного плану не вимовляла тих слів з такою елементарною ясністю, щоб можна було покласти їх в основу світогляду. А без такої основи навіть Сковорода, Шевченко й Тичина періоду "Скорбної матері" не сприймались на глибині. Вплив загальної атмосфери суспільства на особистість -- це винятково важлива історіософічна тема, яка дає ключ до розуміння різних епох. Але жадна історична епоха не ставила таких знущальних диявольських експериментів над людиною, як епоха вседозволеності.

Сміх Мефістофеля над людьми, що гинуть за метал, тут уже міг би перейти в істеричний сміх над людством.

Усі ті експерименти довели, що людина, обдарована подобою Божою, даром свобідної волі і, зрештою, здоровим глуздом, стає об'єктом пропагандистського оглуплення і жертвою масового психозу -- і не має сили чинити опір, бо моральна відпорність у неї ослаблена в атмосфері розпаду традицій, так само, як імунна система ослаблюється в атмосфері радіоактивного розпаду...

Отже, шістдесятники чинили опір дальшому руйнуванню традицій і вперто ставили питання, на які режим відповідав силою, а коли вже погодився відповідати словом у час "перебудови", то це привело його до цілковитого фіаско й до падіння останніх ідолів. Потрібна була безперервна злива розвінчувань і демонтажу ідеології, щоб наблизитися знов до простих істин, які становили основу традиції.

Однією з рис українського шістдесятництва є надмірна заполітизованість. Це відразу кидається в очі, коли ми розглядаємо шістдесятництво як мистецький рух. Але такі склалися реалії, що шістдесятництво в умовах відсутності державності виростало з культурної течії в політичну. Здебільшого шістдесятники так і не змогли відокремити мистецтво від політики, не змогли піднятися в своїх творах над кон'юнктурою.

А кон'юнктура була різною -- від накинених тоталітарною системою догм і постулатів до ідей, висунених рухом опору. Покоління 60-х (як явище культурне) виявилося наскрізь заанґажованим. 70-ті навпаки спричинили з'яву митців, заглиблених у себе. Один із критиків через неможливість вільного самовираження називав навіть сімдесятників "втраченим" поколінням. Одначе, саме ті, хто прийшов на зміну шістдесятникам, навчилися розрізняти поняття. Вони вже чітко знали, що мистецтво за своєю природою не може обслуговувати політичні цілі... Принаймні, коли таке стається, втрачається мистецька якість, що в її основі лежить категорія Краси.

"За всіх скажу", -- писав поет з-під кийка режиму. Безперечно, за всіх сказати неможливо, як не можна однозначно стверджувати, що краще для читача, а що -- ні. От якби в усіх читацьких головах існувала єдина шкала вартостей... Втім, справжній критик і не зобов'язаний забагато думати про читача. Споживач для нього байдужий. На першому місці -- сам твір, бо критик оцінює не вплив, скажімо, роману на маси, а досліджує механізми цього впливу.

Так само і з ідеологією автора. Кого хвилює, наприклад, що Борис Олійник комуніст, коли йдеться про його нову збірку "Таємна вечеря"? Хіба що самих комуністів... Але навіть комуніст зі стажем бере його книжку до рук, очевидно, не з метою вичитати в ній голі комуністичні гасла. "Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, -- пише в передмові до збірки Бориса Олійника відомий як журналіст і менш відомий як політик Іван Бокий, -- Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості". (От бачите!)

До речі, варто окремим рядком згадати про "вплив на маси" "Таємної вечері". Певні чинники зумовили те, що збірка набула широкого резонансу. Не останню роль тут грали політичні мотиви. Зокрема, на днях Борис Ілліч отримав за свою книжку міжнародну премію імені Михайла Шолохова, що її йому вручив також відомий колись на весь СССР письменник Петро Проскурін. Ця нагорода вручається видатним діячам сучасності, котрі зробили значний внесок у "захист народних інтересів". Серед попередніх лавреатів -- кубинський лідер Фідель Кастро, патріарх Алєксій II, письменники Валентин Пікуль і Расул Гамзатов. Слід зазначити, що нагородження відбувалося під час роботи в Москві з'їзду слов'янскьих народів, на якому було створено Собор слов'янських народів і одним з його співголів обрано пана Олійника.

Втім, зрозуміло, що на цьому пункті акцентувати особливу увагу не варто. Тим паче, коли йдеться про саму книжку, а не про "піну" довкола неї. Отож, зосередимося на громадянській поезії Бориса Олійника. (Хоча є такі інтелектуали, що взагалі не вважають громадянську поезію за поезію, але ми не вступатимемо з ними в дискусію за браком місця, і сприйматимемо цей термін як реальність).

Як слушно зазначає вже згадуваний Іван Бокий існує така вітчизняна традиція: "поети в Україні – люди громадські: проповідники, святі отці, єпископи і митрополити, навіть патріархи". В річищі цієї традиції перебуває і Борис Ілліч, який створив кілька громадянських поезій, що вони й складають переважно "Таємну вечерю". Проблема в тому, що в книжці громадянська позиція автора аж вилазить назовні, ніби роздираючи поетичний "каркас". Наприклад, у віршеві "Гряде пророк!" дістається на горіхи "міченому в списках потайних", котрий "втікав, як тать, в чужинницькі пенати" і який привів "під своїм кривим крилом" на ганьбу Росії "перевертня із міченим чолом". Зауважимо, що поезія присвячена Солженіцину.

У "Верлібрі з коментарями", написаному, ймовірно, перед президентськими виборами, оповідається про те, що "перший-ліпший ладен стати президентом"... Дивує прямолінійність поезії "Європі": "Ми тут жили ще до часів потопу./ Наш корінь у земну вростає вісь./ І перше, ніж учити нас, Європо,/ На себе ліпше збоку подивись". Такі твори можна назвати поезіями-гаслами. До цього типу зараховуємо вірші "Афганцеві" ("...з уставом своїм не ходять в чужий монастир..."), "Гей, слов'яни!" ("Брате сербе.../ Ти знову стоїш наодинці/ ...на смертній межі..."), "Треті" ("Доки на мечі кували рала,/ На тризуби – молоти й серпи,/ Треті загребущо рвали й крали/ Від ракет, ікон – і до сапи"), "Інвектива-1" ("Тобі ж природа усього вділила! То хазяйнуй у суверенній вміло...")...
Знайдемо в книжці Олійника вірші, що наче ілюструють ненаписані поетом публіцистичні статті. До таких належать "Перевдягання душ", "Таємна вечеря", "Марш п'ятої колони", "Інвектива-2"... Своєрідні поетично-публіцистичні заготовки замість "метафоричного вибуху" пропонує автор читачеві. Емпіричний бік у його віршах цілковито занедбано. Той, хто звик сприймати поезію ірраціонально (нераціонально), знайде мало втіхи від читання нової збірки Бориса Ілліча. Хоча маємо тут й рідкісні винятки у вигляді традиційних віршованих зразків, як-от "Відлебеніла, ніби мить...", "Сюжет", "Дощ". Як вірш-метафора сприймається серед усього загалу поезія "Дві ями копали Йому гробарі..." (і це при тому, що жодної метафори в самому цьому тексті нема).

Водночас публіцистичність поезій Олійника можна сприймати і як свого роду епатаж. По суті, виокремлення якихось прозаїчних або неромантичних моментів у поетичному тексті є одним зі способів епатувати публіку. Як пригадуємо, цим частенько зловживали футуристи. У віршеві "Шарж", присвяченому Б. Н. Є. (либонь чи не Єльцину?), олійниківський "епатаж" досягає кульмінаційної точки:

                                                  Коли йому, оброслому у пущі,
                                                  Сам патріарх облобизав уста, –
                                                  Перевернувся в домовині Пушкін
                                                  І Володимир опустив хреста.
                                                  Коли у храм упхався і рогато
                                                  До образів посунув навмання,
                                                  З ікони одсахнулась Божа Мати,
                                                  Від нього затуливши немовля. (...)

Як бачимо, взаємодія поезії та публіцистики породжує інколи цікаві межові явища. Біда лише в тому, що публіцистика робить твір одноплощинним через свою здатність вбивати поетичний підтекст. Утворену порожнину займають асоціації з політичним, суспільним життям, історичними подіями. Однак подібна заміна не здатна компенсувати втрати. Кон'юнктура тягне поезію за собою долі, наче камінь, що його прив'язали до шиї людини, котра намагається перепливти річку. Поза сумнівом, з таким вантажем дуже легко втонути.

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Книги та підручники згідно календарного плануванння з української літератури 11 класу скачати, допомога школяру онлайн}