Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Стаття на тему: Драматична поема Лесі Українки «Бояриня»

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>> Українська література: «Бояриня». Художнє відтворення на тлі сімейного життя звичаїв та побуту козацької старшини та російського боярства

Статті до предмету Українська література 10 клас.

Тема «Драматична поема Лесі Українки «Бояриня»».


Розгляд теми: «Бояриня». Художнє відтворення на тлі сімейного життя звичаїв та побуту козацької старшини та російського боярства




                                                           ДРАМАТИЧНА ПОЕМА ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ».

           ПРОБЛЕМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ДОЛЮ БАТЬКІВЩИНИ У ВИРІШАЛЬНІ МОМЕНТИ ІСТОРІЇ. ОБРАЗИ ОКСАНИ Й СТЕПАНА

Мета лекції:
Навчальна - Навчити розкривати почуття автора на прикладі драматичних творів, навчити любити рідну літературу
Виховна - Виховувати почуття особистої гідності, патріотизм
Розвиваюча - Розвивати чуття прекрасного, логічне творче мислення

Література:

1.    Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. – 1991. - №3.
2.    Борисюк Т. “Лісова пісня” Лесі Українки… // Слово і час. – 1990. - №3.
3.    Давидюк В. Позатекстова міфологічна символіка “Лісової пісні” // Дивослово. –1994. -№2.
4.    Драй – Хмара М. Боярина // Леся Українка. Бояриня. – К., 1991.
5.    “Хотіла б я піснею стати”: Матеріали для проведення позакласного часу з теми “Леся Українка та музика” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах. – 2000. - №2 (журнал, присвячений Лесі Українці).
6.    Криловець А. “Сім струн я торкаю” // Дивослово. — 1995. — № 7.
7.    Шевчук Т. Тестові завдання до теми “Творчість Лесі Українки” //Дивослово. — 1995. — № 8.
8. Геник-Березовська З. Драматична творчість Лесі Українки в тогочасному літературному контексті // Геник-Березовська З. Грані культур: Бароко. Романтизм. Модернізм. — К., 2000.


20.03-11.jpg
Остання з драматургічних поем Лесі Українки — «Бояриня», написана протягом трьох днів у Єгипті в 1910 р.— вперше побачила світ уже по смерті письменниці у 1914 р., а потім, із 1923 р. не перевидавалась кілька десятиріч. Причина тому — тема твору: українська національна історія доби Руїни (XVII ст.). Основний мотив «Лісової пісні» — зрада самого себе — осмислюється в «Боярині» в національному масштабі. Власне, це — національна трагедія, що продовжує розвиток жанру після трагедії міфологічної.

Але менш за все «Бояриня» — твір історичний, так само, як і «Кассандра». Це роздуми, за аналогією, про українську інтелігенцію початку XX ст. Згідно з думкою поетеси, нація існує тільки тоді, коли в неї є «духовна еліта». «У нас, на Україні,— писала Леся Українка,— треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок». Загибель інтелігенції в «Боярині» відбувається двома шляхами: через зраду іншій культурі (в даному випадку московській) та через духовну пасивність, що призводить до тих самих наслідків, що й безпосередня зрада. Власне, зовнішнього конфлікту в «Боярині» немає: ніхто не заважає щасливому життю московського боярина Степана, нащадка козацької аристократії, та його дружини Оксани, дочки козацького старшини. Але немає не тільки щастя, а й життя на чужині. Конфлікт «Боярині» внутрішній: це усвідомлення власної національної зради. Загибель нації — Руїна — починається із загибелі національної духовності, за якою йде слідом фізична загибель інтелігенції.

Пpовідне  місце  в ліpиці Лесі Укpаїнки займає тема любові до pідного  кpаю, який вона хотіла бачити вільним і щасливим. Ця тема найбільше pозкpивається в її поемі "Бояpиня".

"Бояpиня"   пpойнята  поpівнянням  суспільно-політичної атмосфери Укpаїни  і  Московщини  за доби Руїни, підкpесленням її очевидних pозбіжностей,  вона  була  непpийнятною,  воpожою  для ідеологів  тоталітаpизму, що намагалися знеособлювати цілі наpоди, між  тим  ця  дpама по-новому освітлює всю твоpчість нашої великої поетеси.

Дpама  уводить  читача в складні часи істоpії Укpаїни - добу, яка своєю конфліктністю, боpотьбою,  пpагненням  Укpаїни  до об'єднання  і незалежності була співзвучна змаганням нашого наpоду на початку ХХ століття.

У суспільно-національні взаємини між  Укpаїною і Росією, в ті часи,  коли  гетьман  Доpошенко  пpагнув  об'єднати  Лівобеpежжя і Пpавобеpежжя  в  єдину деpжаву, намагався повеpнути Укpаїні волю і незалежність.

Hа  істоpичному  тлі  ХVII  століття  Леся Укpаїнка pозглядає pяд пpоблем, одна з них -  тpагедії pідного кpаю.

Hосієм  цієї  пpоблеми у дpамі "Бояpиня" є обpаз Оксани. Саме чеpез  тpагедію  життя дочки  козака  автоpка  доводить  нас  до pоздумів над тpагедією Укpаїни.

Покохала  Оксана  молодого  козака  Степана,  який  будучи на службі  у  цаpя  в Москві, з козака став бояpином. Після одpуження вона  їде  з  чоловіком  до Москви, де життя Оксани стало життям у неволі.  Від  невимовної  туги  за рідним краєм, не в змозі  знести приниження, яке їй, як українці довелось відчути в Московщині, вона смертельно занедужала.  Весь  час  перебування  на  чужині  вона внутpішньо  пpотистоїть  тому,  що  її  оточує:  побуту,  звичаям, взаєминам  між людьми. Hе спpиймає вона pосійського одягу. Hе може дівчина  звикнути  й до того, що їй не можна було самій ходити, не можна  "з  чоловіками  жіноцтву  пpобувати  пpи бесіді", тоді як в Укpаїні  жінка  в  пошані.  Hе  могла  зpозуміти Оксана й того, що молодь  побиpається  чеpез  сваху.  Обуpює  її "поцілуйний обpяд". Дивує геpоїню те, що не чути співу у Московщині. Вона називає себе невільницею, а Московщину - тюpмою:


        А що ж? Хіба я тут не як татаpка?
        Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
        під ноги слатися своєму пану, мов ханові?
        Скpізь  палі,  канчуки... Холопів пpодають...Чим не татаpи?

Тpагічна доля Оксани:

        Я гину, в'яну, жити так не можу...


І  ця  доля є уособленням долі Укpаїни під владою Росії. Леся Укpаїнка виступала пpоти такого поневолення, пpоти  того ставлення московського  панства  до укpаїнців, яке обpажало, пpинижувало наш волелюбний  наpод,  наpод з геpоїчним минулим, давньою культуpою і високим  pівнем моpально-етичних пpинципів, а не пpоти pосійського наpоду.

Hаш наpод, за твеpдженням Лесі Укpаїнки, заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття.

Доленосним виявився псевдонім  чи,  точніше,  геонім  для поетеси.  Вона  залишалася  незpадливо  віpною своїй батьківщині в найтяжчі  pоки. Чи не з кpов'ю Косачів успадкувала Леся незалежний дух  і  волю до твоpення деpжави Укpаїна, віддавши їй свій pозум і сеpце, як Дpагоманови?
Робочий матеріал: Доленосним виявився псевдонім  чи,  точніше,  геонім  для поетеси.  Вона  залишалася  незpадливо  віpною своїй батьківщині в найтяжчі  pоки. Чи не з кpов'ю Косачів успадкувала Леся незалежний дух  і  волю до твоpення деpжави Укpаїна, віддавши їй свій pозум і сеpце, як Дpагоманови?
Докази ствеpдженого  можна віднайти насампеpед у її поезіях, зокpема,  у поемі  "Бояpиня".  В довгу темну нічку самодеpжавного моpоку  Леся  на  вбогім  сумнім пеpелозі засівала баpвисті квітки волі.  Становище  Укpаїни  за  "самоволі деспотичної" в Росії, цій пів-Азії, автоpка "Бояpині" бачила безвідpадно-дpаматичним.

Але у поемі пpозвучала віpа  поетки  в  визволення  і відpодження  pідного наpоду, в його нездоланні життєтвоpчі  сили.Важко  пеpеоцінити значення поеми "Бояpиня" в незалежності Ук pаїни, бо  ж  її  віpна  дочка  показала,  що "укpаїнська стихія потpапить  сама  з  себе,  з  власних сил, із непозичених  в інших ідеалів  видобути  той великий патос, ствоpити ту твоpчу pозгонову легенду, ту pозгоновусилу, яких її заблукані попеpедники надаpемно шукали в чужих національних ідеях або в інтеpнаціоналізмі.


                                                                                                                                                                                             Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
                                                                        РУЇНА ДЕРЖАВИ І РУЇНА ДУШІ
                                                                       Драма Лесі Українки "Бояриня"

20.03-12.jpg


Після сенсаційного відкриття драми Лесі   Українки   "Бояриня",  про існування якої в спадщині письменниці український словесник не тільки не здогадувався, а й не допускав такої можливості, ми раптово охололи, як охолоджуємося після будь-якої сенсації...

Думається, то художність драми, написаної впевненою рукою такого майстра, як Леся Українка в йору своєї творчої зрілості, не потребує заступництва авторки статті. Щодо тенденційності, проти якої виступають прихильники ідеї суто естетичного призначення літератури, то з цього приводу маємо цілком конкретно висловлену думку самої Лесі: "...мене люди... лають... що я мато ідейна чи то пак маю тенденційна, але мені здається, що коли я буду тенденцію притягувати за волосся, то всім буде чути, як їй те волосся тріщить, нещасній. А вона, як схоче, сама до мене прийде, тоді вже я її не прожену"1.

З оцього "як схоче, сама до мене прийде", як і з інших листів та статей Лесі Українки, видно, що вона розуміла творчість як вираз душі митця, а не як завдання, накинене ззовні. Ідея, тенденція стає, на думку письменниці, справжньою художньою суттю твору, коли зливається з голосом душі митця, виражає її внутрішню особистісну потребу. То ж чи правомірно препарувати той "голос душі", вилущуючи й відкидаючи твори, які, на чиюсь думку, не вкладаються в рамки "чистої естетики", а містять у собі певну ідею, чи то пак тенденцію? Адже саме тенденція і є, власне, виразом ціннісних орієнтацій письменника, його громадянських і світоглядних позицій. Гадаємо, що виявлення та розуміння їх нині має надзвичайно велике значення ще й тому, що протягом багатьох десятиліть у нашій свідомості формувалося спотворене уявлення і про світогляд українських художників слова. Тому треба якомога глибше й докладніше вивчати твори, що відображають світоглядні позиції митця, його погляди на ті процеси та явища суспільного життя, які були актуальними в його часи й не втратили свого значення донині.

Одним з таких творів, поряд з "Вави-К донським полоном", "На руїнах", "Оргією" та ін., де Леся Українка порушує наболілі для свого народу проблеми початку XX ст., є драма "Бояриня", якою авторка "без усякої езопівської мови говорить про неволю України під Москвою виводить національну драму, що була актуальною і в часи Руїни, і за життя Лесі Українки, і в наш час". Показово й те, що драма створена у квітні 1910 р., за 3 роки до смерті Лесі Українки, а отже, є плодом зрілих поглядів і роздумів письменниці, з якими вона, зрештою, й залишила цей світ.

Слід також схарактеризувати й добу, в яку з'явилася драма, та причини, що спонукали не лише Лесю Українку, а й багатьох українських літераторів звернутися у своїх творах до теми Руїни та наслідків Переяславської ради.

М.Драй-Хмара перелічив твори цієї тематики, написані протягом 1902-1911-го рр. :"Гандзя" І.Карпенка-Карого - 1902 р.; "Про що тирса шелестіла" С.Черкасенка, "Сонце руїни" В.Пачовського -1911 р.; "Гетьман Дорошенко" Л.Старнцької-Чер-няхівської - 1911 р.; "Бояриня" Лесі Українки -1910 р. Дедалі більшу актуальність аналізованої теми він пояснює кількома причинами:


•    посилення колонізації України російським капіталом, який, стрімко розвиваючись, створював нову базу для русифікації населення;
•    зростання революційної агітації в імперії і водночас об'єднавчих з російською соціал-демократією тенденцій та зростання русофільських настроїв в українських революційних колах;
•    викликане першою та другою причинами почуття безнадії в частини національно налаштованої інтелігенції, зневіра в можливості національного визволення, що призводило до відмови від самої ідеї суверенітету1.


Отож ситуація багато в чому подібна до тієї, що призвела до Переяславської ради, а відтак і до Руїни: та сама зневіра у власних силах і можливостях, та сама надія на допомогу "одновірців", у першому випадку - "православного царя-батюшки", в другому  революційного пролетаря і соціал-демократа.

Недарма М.Драй-Хмара, та й деякі сучасні дослідники, вважають драму "Бояриня" алегоричним твором, що має приховані риси сучасного життя.
Питання про перегук епох, про актуальність драми для часу її написання вчитель має розкрити сам. Найорганічнішим і найефективнішим методом аналізу драми Лесі Українки є, як показує практика, проблемно-тематичний. Які ж проблеми порушує письменниця у драмі?

Однією з найважливіших є проблема наслідків Переяславської угоди для України та її народу. Вона пронизує весь твір і поставлена вже в першій дії драми в полілозі дійових осіб, що зібратися в оселі Перебійного.


                                          С т є п а н. На раді Переяславській мій батько
                                          подавши слово за Москву, додержав
                                          те слово вірне.
                                          І в а н. Мав кому держати!..
                                          '
П є р є б і й н и й. Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
                                          ніхто не знав, як справа обернеться...
                                          а потім... присягу не кожне зрадить...
                                          Іван (іронічно). Та певне! краще зрадити Вкраїну!.


Отже, Іван - син козацького старшини Перебійного - впевнений, що дотримання присяги на вірність Москві, даної в Переяславі, є зрадою стосовно України. Степан же, який заступив на царевій службі свого батька, твердить: він, як і батько, не зраджував своєї вітчизни, а залишився в Москві, щоб "з-під царської руки служити" Україні. Степан і справді всіляко догоджає цареві, аби мати змогу бодай півслова замовити за козацтво, бодай супліку козацьку передати до царських рук.

Та, як переконує подальший аналіз твору, ні вірність присязі, ні догоджання цареві "черкасскими" піснями, ні танцювання українських тропаків, ні "ходіння на голові" не може убезпечити Україну від московської сваволі.

І просвітку нікому не дають московські посіпаки... ...Цупко затягли супоню па наших боках... (с.527) - це каже гість, котрий приїхав з України із суплікою до царя.

Апофеозом добровільного "братнього єднання", започаткованого в Переяславі, було "велике утихомирення", внаслідок якого Україна остаточно "лягла Москві під ноги". "Недопалені гаї", "пожарина", "широко розлиті ріки від сліз і крові" - ось такою стала Україна в добу Руїни. Спроба здобути волю з допомогою "одновірних братів" завершилась новим рабством, новою наругою і, власне, цілковитим знищенням козацької держави.

Можливо, це наслідок злої волі царя, політики самодержавства, спрямованої на загарбання чужих територій та визиск народів? Можливо, із запровадженням обіцяного соціал-демократами народовладдя політика Росії зміниться й Україна заживе в її складі щасливо та вільно? Саме такими міркуваннями керувалися революційно налаштовані українські кола, ширячи пропаганду пролетарського єднання та спільності інтересів і цілей російських та українських трудящих. Леся Українка не вірила в це. Трагедія Крут, поразка визвольних змагань 1918-1921 рр. підтвердили її передбачення.

Леся Українка була не лише українською Кассандрою, а й здатним дивитися в суть суспільних явищ мислителем. Своєю драмою "Бояриня" вона спростувала сподівання прихильників ідеї "братнього єднання" в єдиній демократичній державі. Заперечна відповідь ґрунтувалася передовсім на усвідомленні істотних відмінностей у ментальності двох народів, їхніх традицій і культур.

Отже, ще однією проблемою, гостро поставленою у драмі "Бояриня", є проблема двох традиційних культур, двох цілком відмінних менталітетів.
Цю серйозну й понині досить дражливу етнопсихологічну проблему письменниця розкриває як на етнографічному матеріалі, що служить тлом для подій драми, так і в діалогах, що виражають різні світогляди та ціннісні орієнтації, різні, а то й супротивні уявлення про добро і зло, честь і безчестя тощо.

20.03-13.jpg 
М.Зінов'єв. Роздача короваю


Відкритість українського побуту, відвертість у висловлюванні думок, зображені в першій дії драми, різко контрастують з побутовими сценами в домі московського боярина, де перед тим як вимовити слово, слід обов'язково озиратися на двері, щоб не підслухав якийсь слуга, де за людьми "шпиги московські цілим роєм ходять", де "скрізь паті, канчуки", торгують людьми й ніхто нікому не довіряє.

У розмові Оксани з Ганною, котра виросла в умовах московської дійсності, побуту й уособлює вже московську культуру, московське світосприйняття, розкривається глибока прірва не тільки між побутовим становищем та соціальним статусом жінки-українки і жінки-московки, а й між їхніми бажаннями, уявленнями, вподобаннями. Так, якщо в Україні дівчина вільно обирала свою долю й судженого, перед цим заприязнившися з ним, полюбивши його, то в Московщині розмова зі своїм женихом навіть після заручин вважається безчестям.

На пораду Оксани вийти до нареченого в садок Ганна жахається:


-    До нього? Ні, я ще сорому не загубила!.. Невже, Оксано, вважаєш ти, що я така нечесна?
Українка Оксана здивована:
-    Нібито виходить, що ви отак, не мовивши ні слона, і
поберетесь?
У відповідь чує щось зовсім несусвітнє:
-    Так найпристойніше...
Коли ж Оксана розповідає, як ще й до заручин виходила щовечора на розмову зі Степаном, - настає черга дивуватися Ганні:
-    А твоя матуся не знає й досі про твої стрівання?
-    Чому не знає?
-    І що ж, вона простила, не прокляла тебе?

Діалог Оксани з Ганною - це розмова "двох глухих", які ніяк не можуть усвідомити, що кожна з них говорить. Бо як і справді зрозуміти Оксані, котра в Україні не лише вільно зустрічалася з однолітками, а й брала участь у громадському житті, носила хоругву під час святкових процесій, була першою братчицею в дівочому братстві, чому дорослій дівчині "самій не можна по Москві ходити", "з чоловіками жіноцтву пробувати при беседі", при появі чоловіків "тікати, як від татар", а виходячи з дому, "зап'ясти обличчя, немов туркені".

І як зрозуміти Ганні, звиклій до "гаремного" побуту, ту українську дівочу волю, ті любощі вечорами в садку, ті співи дівочі, якими бринять українські гаї у святкові дні?

-    Ба, в тебе вдома! Там же не Москва! Такого тут ізроду не чували, - співати по гаях!..

Позірна цнота і благопристойність московських звичаїв допускає, одначе, щоб будь-який хтивий боярин цілував чужу дружину в уста. Відмовитися від цієї "процедури" Оксана не може, бо той боярин вважатиме це за зневагу» зганьбить перед царем, а там уже й готове "слово й діло".
Не набагато кращим є й становище чоловіків.


                                          ...Ось ти млієш
                                          з огиди, що тебе якийсь там дід
                                          торкне губами, а як я повинен
                                          "холопом Стьопкою" себе взивати
                                          та руки цілувати, як невільник,
                                          то се нічого?
                                          -    дорікає Степан дружині.
                                          - Степане, та куди ж се ми попались?
                                          Та се ж якась неволя бусурменська!


-    скрикує Оксана, вражена чужими для її вільної душі московськими звичаями, які для Ганни вже здаються цілком прийнятними.

Чому так? Напевне, тому, що ми повинні усвідомити істину: немає звичаїв, які рамі по собі погані чи хороші. Хороший звичай - це той, що постав на основі насущних потреб і умов життя кожного народу, той, що допоміг народові вижити в боротьбі за своє існування, забезпечив його репродуктивність і розвиток.
Страшні не звичаї. Страшна агресивність, з якою нав'язуються звичаї, світобачення, закони всім, хто потрапляє у сферу російських інтересів, яка так контрастує з українською ментальною вільнолюбністю, що поєднується, одначе, з поступливістю й толерантністю, намаганням уникати протистоянь та конфліктів. Недаремно ж і Оксана, котра в драмі певною мірою уособлює узагальненні! образ України, "серцем привернулась" до Степана за його лагідність, за те, що його рука "від крові чиста".

Аналіз сцен, які зображують московський побут і звичаї, переконає учнів, по-перше, в безпідставності будь-яких розмов про "вищість" російської культури (це потрібно для подолання комплексу меншовартісності, на який і донині слабує значна частина українців), а по-друге, допоможе усвідомити, що головна героїня драми, вихована у ВІЛЬНІЙ, доброзичливій і поетичній атмосфері української звичаєвої культури, з часом задихнеться, загине в задушливому повітрі агресивно, вперто нав'язуваних їй московських звичаїв та обмежень.

Коли взяти до уваги, що образ Оксани у драмі асоціюється з образом цілої України в лабетах російського царизму, то цілком логічним є й символічне узагальнення, яке має характер застереження: Україна у складі Російської держави неминуче буде задушена чужорідною культурою, чужинською владою, бо то - як рядок за рядком показує Леся Українка в "Боярині" - два цілком різні й несумісні етнопсихічні й етносоціальні організми. Несумісні не лише на рівні політичних інтересів (за наявності обопільної доброї волі та суверенного статусу це можна узгоджувати), а й на рівні менталітетів.

Ще одна проблема, що розкривається в драмі "Бояриня" і в інших творах Лесі Українки, - протиставлення понять "воля -рабство".
 
"Хто раб? Хто подоланий?" - гукає пророчиця Тірца на руїнах знищеного Єрусалиму (драматична поема "На руїнах") і сама відповідає: "Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі".

З великим болем змальовує письменниця в "Боярині" Степана та Оксану, - вони в кінцевому висліді виявилися рабами, котрі добровільно, "самохіть" здавшись у рабство, перетворилися на "іржаві піхви" з прикипілою до них "іржавою шаблею".

Ще на початку драми Степан, що заступив на московській службі свого батька, переконує Перебійного та його сина Івана (а може, й себе самого...) в тім, що метою його боярства є "з-під царської руки служить" Україні. Він насправді робить іноді боязкі спроби допомогти своєму народові, навіть переступаючи через власну гідність. Беручись передати цареві козацьку скаргу, коли той буде "під чаркою", Степан говорить гостеві з України:

                                          ..я догоджу йому, він часом любить
                                          пісень "черкасских" слухати, та жартів...
                                          не без того,
                                          Що й тропака звелить потанцювати.
                                          Та ладен я, брате,
                                          уже хоч би й на голові ходити,
                                          аби чогось добитися для тебе та для Вкраїни.


Цілком очевидно, що це не просто слова і що Україна далеко не байдужа для московського боярина-українця. Однак ще раз звернімо увагу учнів на Степанове пояснення, чому після батькової смерті він не повернувся в Україну (І дія драми).


                                          Трудно.
                                          Нема при чім нам жити на Вкраїні.
                                          Самі здорові знаєте, - садибу
                                          сплюндровано було нам до цеглини
                                          ще за Виговщннн. Були ми зроду
                                          не дуже так маєтні, а тоді
                                          й ті невеликі добра утеряли.
                                          Поки чогось добувся на Москві,
                                          мій батько тяжко бідував із нами.


Отже, не лише "вірність присязі" та бажання служити Україні "з-під царської руки", а й певний матеріальний інтерес керували Степаном і його батьком у виборі своєї долі.

Ще виразніше звучить мотив матеріальних благ, отриманих за "цареву службу", в IV дії драми, коли Оксана палко благає Степана тікати "з осоружної Москви" в Польщу чи у Волощину, а натомість чує:


                                          Що з того?
                                          Зміняємо чужину на чужину...
                                          Приблудами чужі пороги будем
                                          там оббивати... все одно, що й тут.


"Ні, там вільніше!" - слушно заперечує Оксана, не вловивши у словах чоловіка страху перед випробуванням бідністю й безвісністю. І лише після цілком відвертого:


                                          Пар мені не верне
                                          так присяги,
                                          як я тобі вернув.
                                          Та й я йому
                                          не можу повернути
                                          всього, що я приймав з його руки


 - жінка розуміє, що не тільки присягою пов'язаний з царем її чоловік, а й статками, якими той купив його волю, його гідність і честь.

Люблячи цього лагідного, доброго, хоч і безвольного чоловіка, який заблукав у своєму розбурханому часі, й до болю жаліючи його, Оксана стиха просить:


                                          Степане, вже не говорімо більше
                                          про се ніколи.


Так, говорити більше ні об чім. Усе зрозуміло, а зайві слова лише завдають гострого болю, бо не залишають жодної надії, жодної ілюзії...
І стає зрозумілою правота Іванових слів, кинутих ним на Степанову адресу ще в І дії: 

    
                                          Якби таких було між нами менше,
                                          що, вдома чесний статок протесавши,
                                          понадились на соболі московські
                                          та руки простягали до тієї
                                          "казни", як кажуть москалі... (с.498)


Перебійниха не дає Іванові договорити, однак суть його слів і без того ясна: коли 6 менше в Україні людей "для лакомства нещасного" перекидалися на службу ворогам, то було б кому не "тропаками" та «черкасскими» піснями, а чесною зброєю боронити рідну землю.

Так письменниця розвінчує українця Степана, котрий ціною зречення себе спробував поєднати служіння своєму народові зі служінням власній вигоді і продався в добровільне рабство. Плата за це - втрата надій на повернення в рідний Край, остаточне уярмлення України (Степан, попри все, її любив), утрата коханої.

Інша причина Оксаниного рабства - це неможливість вирвати із серця своє кохання.


                                          Ти думаєш, як я тепер поїду
                                          від тебе геть, то не лишиться тута
                                          моя душа?  


- відповідає Оксана чоловікові на його пропозицію вернути їй шлюбну присягу. До її рішення залишитися поруч з коханим до кінця не долучається жодна краплинка корисливості, жоден егоїстичний мотив.

Зрозумівши, що вся сила її любові не здатна вирвати Степана із тенет неволі, втративши надію на вільне життя, на поновлення зв'язків з рідною землею, вона повільно згасає від рабства, з яким так і не зуміла змиритись її вільнолюбна душа, від туга за рідним краєм, від болю за "утихомирену" Україну, від жалю й сорому за свого чоловіка, який "сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні".

То чому ж в останні хвилини життя, кинувши нарешті своєму безвольному чоловікові гіркий докір за сидіння "в московському запічку" та дошкульне запитання "Ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїні?", Оксана виносить безапеляційний присуд і самій собі: "Ми варті одне одного..."? У чім же вина Оксани, такої чесної, правдивої і такої нещасливої?
На це запитання дає відповідь сама героїня:


                                          Занадто я жаліла... В тім і горе...
                                          Якби я мала силу не жаліти,
                                          то вирвалась би геть з сії кормиги -
                                          і ти б ослобонився від іржі...    
                                          А так, вже чисто: ні собі, ні людям!


Шкодувала Степана, жаліла свого кохання, своєї душі, яка залишилася б без любові спустошеною себе, бо, зрадивши присягу вірності, вже не була с сама собою... А ще не хотіла людської крові, що могла пролитися в боротьбі за волю рідної землі. Тому-то й виносить Оксана такий гіркий присуд:


                                          Ми варті одне одного. Боялись
                                          розливу крові, і татар, і диби,
                                          і кривоприсяги, й шпигів московських,
                                          а тільки не подумали, що буде,
                                          як все утихомириться...
                                          От... руки чисті,
                                          проте, все мариться, що їх покрила
                                          не кров, а так... немов якась іржа...
                                          Як на старих шаблях буває, знаєш?
                                          Отак і ми з тобою...
                                          зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...
                                          обоє ржаві...  


Отже, їй, як і Степанові, немає дороги до рідного краю. Лише призахідним сонечком передає Оксана - українська жінка й московська бояриня - свій останній привіт Україні:


                                          Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...
                                          Ти бачиш Україну - привітай!  


Так безкомпромісно розв'язує Леся Українка проблему волі і рабства, наголошуючи, що жодними, навіть найчистішими й найшляхетнішими почуттями добровільне рабство не може бути виправдане. Немає у світі такої цінності, яка перевищувала б цінність свободи, бо тільки людина, яка звільнила себе від рабства внутрішнього, може мріяти про звільнення від нього своїх ближніх, свого народу, своєї Батьківщини.
 





Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата


Плани конспектів уроків з української літератури 10 класу скачати, підручники та книги безкоштовно, розробки уроків з української літератури онлайн

Предмети > Українська література > Українська література 10 клас > «Бояриня». Художнє відтворення на тлі сімейного життя звичаїв та побуту козацької старшини та російського боярства > «Бояриня». Художнє відтворення на тлі сімейного життя звичаїв та побуту козацької старшини та російського боярства. Статті