Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Твори зарубіжних письменників

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 4 клас>>Українська література: Твори зарубіжних письменників


       У 2 класі ти читав казки народів Європи, а в 3 — літературні казки зарубіжних авторів. У розділі ти прочитаєш різні за жанром твори зарубіжних письменників, написані у різний час.
 
ОЛЕКСАНДР ПУШКІН (1799—1837) — геніальний  російський поет. Написані ним твори увійшли у скарбницю світової літератури.
У розквіті свого таланту в 30-х роках XIX століття він створив низку віршованих казок: «Казку про царя Салта-на...»( «Казку про рибака і рибку», «Казку про мертву царівну...», «Казку про золотого півника». Ці твори переклали на українську мову Максим Рильський і Наталя Забіла.
Багато поколінь читачів захоплювалось чарівними образами цих казок. За їх сюжетами створені кінофільми, мультфільми, написані картини.
Прочитай уривки з «Казки про царя Салтана...».
Читаючи, звертай увагу, як змальовано характери дійових осіб, предмети побуту, як виявляється ставлення поета до зображуваного.


КАЗКА ПРО ЦАРЯ САЛТАНА...
(Уривки)
Під віконцем три сестри

пряли пізньої пори.

«Якби я була цариця,—

каже так одна дівиця,—

то сама на цілий світ

наварила б я обід».

«Якби я була цариця,—

каже так її сестриця,—

на весь світ сама одна

я б наткала полотна».

«Якби я була цариця,—

третя мовила сестриця,—

я б родила для царя

молодця-богатиря ».

Тільки вимовити вспіли —

двері тихо зарипіли.

І до них заходить цар,

того краю володар,
бо якраз у ту хвилину
він стояв побіля тину
і охоче слухав їх,
а молодшу — над усіх.
«Здрастуй, красная дівице,—
він говорить,— будь цариця
і роди богатиря
ти для мене, для царя!
Ви ж, голубоньки-сестриці,
вибирайтеся з світлиці,
їдьте з нами заразом
до царських моїх хором;
буде з вас одна ткачиха,
друга буде повариха».
В сіни вийшов цар-отець.
Всі поїхали в дворець.
Цар недовгий час збирався:
в той же вечір повінчався...
 
На той час війна була.

Цар надів військове вбрання

і цариці на прощання

наказав поберегтись,

злого лиха стерегтись.

Поки він в чужій країні

вів походи безупинні,

надійшов і час родин.

Сина Бог їм дав в аршин*,

і цариця над малятком —

мов орлиця над орлятком!

Шле з листом вона гінця,

щоб потішити отця.

А ткачиха й повариха,

й сваха* баба Бабариха

загубить царицю хтять,

перейнять гінця велять;

шлють царю вони обмову* —

отаке брехливе слово:

«Народилось дитинча —

не дівчатко, не хлопча,

не пацюк, не жабенятко,

а невидане звірятко».

Як почув же цар-отець,

що сказав йому гонець,

в гніві став він мудрувати

і гінця хотів скарати,

та, отямившися враз,

надіслав такий наказ:

«Ждать повернення мойого,

не рішаючи нічого»,

їде царський посланець,

приїжджає під кінець.

А ткачиха й повариха,

й сваха баба Бабариха

переймають посланця,

подають йому винця
і кладуть в його торбину
зовсім іншу писанину.
І привіз гонець хмільний
в той же день наказ такий:
«Цар наказує негайно
в море кинути потайно,
щоб про це не відав світ,
і царицю, і приплід».
І царицю в той же час
в бочку з сином посадили,
засмолили,покотили
і пустили в окіян —
так звелів, мов,

цар Салтан.
       Хвилі викинули бочку на берег. Цариця з сином опинилися на острові. Полюючи, син врятував від смерті білу лебедицю, яку хотів заклювати коршун — злий чарівник. Лебідь — зачарована царівна — щедро віддячила своєму спасителю,— він став княжити у славному граді, жителі якого проголосили його князем і дали йому ім'я Гвідон. Час від часу до міста навідувалися купці, через яких Гвідон запрошував царя Салтана на гостину. Але злі сестри і Бабариха всіляко намагалися цьому завадити. Та одного разу цар Салтан все ж таки вирушив у путь.
* * *
... «Що я — цар чи немовля? —
він із гнівом вимовля: —
Нині ж їду!» Тут він тупнув,
вийшов — і дверима гупнув.
...Під вікном Гвідон сидить,
мовчки в море він зорить*.
Море тихе, не хлюпоче,
а лише ледь-ледь тріпоче,
і далеко в синій млі
появились кораблі:
на просторах окіяна
їде флот царя Салтана.
Князь Гвідон поспішно встав,
громогласно заволав:
«Матінко моя єдина!
Молода моя княгине!
Подивіться ви туди:
їде батечко сюди».
Флот до острова підходить.
Князь Гвідон трубу наводить:
цар на палубі сидить
і в трубу на них зорить,
з ним ткачиха й повариха,
й сваха баба Бабариха,
і дивуються вони
із чужої сторони.
Враз гармати загриміли,
на дзвіницях задзвонили.
Йде Гвідон до моря сам
і царя стрічає там,
з ним ткачиху й повариху,
й сваху бабу Бабариху,
і веде їх мовчки він
до зубчастих білих стін.
Біля брами городської
бачить цар: у срібній зброї,
в панцирах, як жар зорі,
тридцять три богатирі,
та все велетні вродливі,
добрі лицарі сміливі,
йдуть дозором* по землі
з Чорномором на чолі.
Цар вступив на двір широкий
на ялиночці високій
білка пісеньку співа
та горіхи розбива,
зернятка із них виймає
і в торбиночку складає,
і весь двір навколо них
у шкарлупках золотих.
Гості далі йдуть квапливо.
А навстріч — княгиня-диво:
місяць у косі блищить,
на чолі зоря горить,
а сама, неначе пава,
виступає величаво,
і свекруха йде при ній.
Цар поглянув — сам не свій,
кров у ньому схвилювалась.
«Що я бачу?! Як це сталось?
Це ж вона!» — аж дух зайнявсь...
Цар сльозами тут заллявсь,
обіймає він царицю,
і синка, і молодицю.
Тут до столу всі пішли
і бенкет розпочали.
А ткачиху й повариху,
й сваху бабу Бабариху
охопив такий тут жах,
що розбіглись по кутках.
А коли їх розшукали —
злочин свій вони признали.
Цар на радощах таких
відпустив додому їх.
День минув. Царя Салтана
спати вклали напівп'яна.
Я там був, мед-пиво пив,
тільки вуса обмочив.
Переклад Наталі Забіли


Аршин — старовинна міра довжини, приблизно 70 см. Сваха — тут: жінка, яка займається сватанням, влаштовує шлюби. Обмова — брехня. Зорить — пильно вдивляється. Дозор — тут: охорона.


Попрацюйте   разом! Прочитайте казку вголос ланцюжком. Чи знайома вам казка? Які слова виявилися незрозумілими? Назвіть дійових осіб казки.
Знайдіть зачин, основну частину і кінцівку твору. Чому молода цариця з сином опинились в океані? Знайдіть слова, які свідчать про ставлення князя Гвідона до батька.
Які дива побачили гості на острові? Підготуйтесь виразно прочитати уривок.
 

ГАНС КРІСТІАН АНДЕРСЕН (1805—1875)народився в містечку Оденсе в Данії у бідній сім'ї. У дванадцять років Ганс Крістіан пішов працювати на фабрику. Навчався ввечері у безкоштовній школі для бідних. У вільний час він читав книги, а також любив гратися в театр, шив своїм артистам з клаптиків тканини костюми і придумував для них різні пригоди. Згодом з цих дитячих історій вийшли чудові казки: «Дюймовочка», «Снігова королева», «Принцеса на горошині», «Русалочка» і багато-багато інших.
Твори Андерсена знають в усьому світі, його вважають королем казки. Міжнародна премія за кращі дитячі книжки носить ім'я датського казкаря.


ГИДКЕ КАЧЕНЯ (Уривки)
У сонячному сяйві стояв старий хутір, обведений глибокою канавою. На смузі землі від кам'янистої огорожі до самої води росли величезні лопухи, такі високі, що маленькі діти могли стояти під ними, випроставшись на весь зріст. Там було так дико, як у глухому лісі, і там, у своєму гнізді, сиділа качка. Вона висиджувала каченят. Сиділа вона вже давно.
Нарешті яйця почали тріскатись одне за одним.
—    Піп-піп! — почулося звідти, і всі жовтки в яєчках
ожили й висунули голівки.
—    Ках! — відповіла качка. Каченята незграбно по
вилазили, як уміли, і озирались на всі боки під зеле
ним листям — мати їм дозволила дивитись скільки
завгодно, бо зелений колір корисний для очей.
—    Який світ великий! — дивувались малята.
Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!
—    Ви думаєте, що це вже й весь світ? — сказала ма
ти.— Він тягнеться ще далеко, ген по той бік садка, аж
до ниви, але там я й сама ніколи не бувала. Ну, ви вже
всі  тут?   —  спитала  вона,   встаючи.—  Ой,   ще  ні!
 
Найбільше яйце і досі лежить... І коли цьому буде кінець? Скоро мені це зовсім набридне,— і вона сіла знову.
Нарешті тріснуло велике яйце.
—    Піп-піп! — промовило пташеня і видряпалося
звідти. Воно було таке велике та гидке!
Качка подивилась на нього.
—    Яке здоровенне! — сказала вона.— Жодне не схо
же на нього. Невже це індича? Ну, та це ми скоро поба
чимо. |Воно увійде в воду, хоч би мені довелося його
туди й силою штовхнути!
Другого дня була чудова ясна погода. Сонце   виблискувало  на  всіх   зелених  лопухах. Качка-мати з усією своєю родиною пішла до канави. Плюсь! — стрибнула вона в воду.
—    Ках-ках!  —  покликала вона, і каченята одне
за одним плюснули туди. Спочатку вода покрила їх з голівками, але вони виринули і зовсім добре попливли. Ніжки працювали самі собою, каченята всі були на воді, навіть погане сіре пташеня плавало з усіма.
—    Ні, це не індича,— сказала качка,— бач, як гар
но гребе воно лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя! Ні, справді воно нічогеньке, коли до нього
добре придивитись.
—    Ках-ках! Ідіть до мене, я мушу вивести вас у
великий світ, представити вас на пташиному подвір'ї.
Тільки тримайтесь ближче коло мене, щоб хтось на вас, бува, не наступив, а головне — бережіться кішки.
І вони пішли на пташине подвір'я. Там стояв жахливий галас. Дві родини качок билися за риб'ячу голівку, а дісталася вона кішці.
—    Ну, ну, ворушіть лапками,— мовила качка.—
Дивіться  привітайтеся  та  нижче  вклоніться  отій старій качці. Вона тут найзнатніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний
клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Вони так і зробили.
Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:
—    Дивіться! Ще ціла юрба! Наче нас самих тут
мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не приймемо!
І вмить одна з качок підбігла до каченяти і скубнула його за потилицю.
—    Облиш  його!  —  сказала  качка-мати.— Воно ж нікому нічого поганого не зробило.
—    Може й так, але воно ж таке велике та незграбне,— відповіла качка,  що скубнула каченя,— його
треба прогнати!
—    Хороші дітки в цієї матері,— промовила стара качка з клаптиком на нозі,— усі гарні, крім одного, який не вдався. Я б хотіла, щоб його виправили!
—    Це неможливо, ваша милість,— сказала качка-мати.— Воно хоч некрасиве, але в нього лагідна вдача, і плаває воно теж чудово. Я навіть дозволю собі сказати, що ліпше за інших. Я гадаю, воно покращає з часом
або принаймні стане хоч менше ростом. Воно надто довго лежало в яйці і тому не має належного вигляду,— і вона почухала йому спинку й погладила пір'ячко.— До того ж це селезень,— вела вона далі,— а для них зовнішність не так багато значить. Я думаю, він буде дужим і виб'ється на дорогу!
—    А інші каченята дуже милі,— сказала стара кач
ка.— Ну, будьте як дома, а якщо знайдете риб'ячу полівку — принесіть її мені. І каченята стали поводитись як дома. Але бідне каченя, що останнє вилупилося з яйця і було таке погане,— його клювали, штовхали, з нього глузували і качки, і кури.
Бідне каченя не знало, що робити, куди подітись. Його пригнічував власний гидкий вигляд і те^ що воно стало посміховиськом цілого пташиного двору.
Так минув перший день, а далі ставало ще гірше й гірше. Усі гнали бідолаху — навіть його брати та сестри сердились на нього і завжди казали: «Хоч би кішка тебе з'їла, гидку потвору!», і навіть мати казала: «Хоч би мої очі тебе не бачилиі» Качки скубали його, кури клювали, а дівчина, яка годувала птахів, штовхала його ногою.
І каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан.
Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що воно ледве рухалось.
Уже на ніч каченя дісталось до маленької вбогої хатинки.
У хатинці жили бабуся з котом та куркою.
Вранці вони відразу помітили каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.
—    Що там таке? — спитала бабуся і подивилась
навколо. Але вона недобачала,  і їй здалося,  що це заблукала жирна качка,  а не каченя.— Це хороша знахідка,—  сказала бабуся,—  тепер у мене будуть і качині яйця.
І от каченя залишили на три тижні на пробу, але воно не знесло жодного яйця. Кіт був паном у хаті, а курка почувала себе господинею, і вони завжди казали: «Ми й світ», тому що вважали себе половиною світу й до того ж кращою.
Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з приводу цього, але заперечень курка не терпіла.
—    А чи вмієш ти нести яйця? — спитала вона.
—    Ні.
—    Ну, то краще помовч.
І кіт запитав:

—    А ти вмієш вигинати спину, воркотіти та пуска
ти іскри?
—    Ні.
—    Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли
говорять розумні люди.
Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння.
І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.
Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, з-за кущів з'явилася зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сніжисто-білі, з довгими гнучкими шиями — то були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли у вирій, за безкраї моря.
Вони піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилось на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, як тільки вони зникли з його очей, каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було як не своє.
Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку побажати собі такої краси. Воно було б раде, коли б хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!
А зима стояла така холодна, така холодна!
Але надто сумно було б розповідати про всі ті прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.
Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову засяяло і пригріло. Заспівали жайворонки,— прийшла чудова весна.
І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа,— воно опинилося у величезному саду, де стояли в цвіту яблуні й бузок розливав свої пахощі, а його довгі зелені віти схилялися над звивистим каналом.
О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три прекрасні білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.
«Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я, таке гидке, насмілилося наблизитись до них. Але однаково! Краще хай вони уб'ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя».
І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір'ям.
— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно' побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний,— це був лебідь.
Не біда з'явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця.
Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточували його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.
У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:
—    Ой, ще новий!
Інші діти підхопили й раділи теж:
—    З'явився ще новий!
Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:
—    Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!
І старі лебеді схилилися перед ним. А він засоромився і сховав голову під крило, не знаючи, що робити. Він був невимовно щасливий, але не загордів, бо добре щире серце не буває ніколи горде. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі казали, що він найпрекрасніший з найпре-красніших птахів.
 
Випроставшись, видряпалося, представити, перестраждав.


Якими були перші дії каченят? Як їх сприйняли на пташиному подвір'ї?
Які слова і вчинки дійових осіб свідчать про їхню обмеженість, зарозумілість, жорстокість? Прочитай. Чому, на твою думку, під час зустрічі з лебедями гидке каченя охопило дивне хвилювання?
Прочитай ті рядки тексту, де описано перетворення гидкого каченяти на прекрасного лебедя.
Попрацюйте разом! Поділіть казку на частини. Доберіть до них заголовки. Підготуйте за утвореним планом стислий переказ казки.
Поміркуйте   разом над змістом виділених речень. Яка головна думка казки?

 ВОЖЕНА НЕМЦОВА (1820—1862)  - видатна чеська  письменниця. Народилася вона у Відні, у 1842 році переїхала до Праги.
Вожена Немцова — псевдонім (літературне ім'я) письменниці. Справжнє ім'я її було Барбора Панклова. її виховала бабуся, проста і мудра жінка з народу, яка знала безліч казок, була вельми розумна і чутлива. Згодом Вожена Немцова присвятила їй велику повість «Бабуся», що видавалась багато разів різними мовами.
Письменниця збирала народні казки, сама написала багато казок, оповідань, повістей. Створені нею «Золота книга казок» та «Срібна книга казок» видані у багатьох країнах світу.


СІЛЬ ДОРОЖЧА ЗА ЗОЛОТО
(Скорочено)
Жив собі колись один король, і було в нього три дочки, яких він гаряче любив і беріг. І от, коли сивина білим снігом припорошила йому скроні й снага до життя стала полишати його, король почав замислюватися над тим, котра із доньок гідна після його смерті стати королевою. Вирішити це було не так вже й легко, бо всіх трьох король любив однаково. Думав він, думав і нарешті надумав, що зробить королевою ту з дочок, яка любить його найдужче. Покликав тоді він їх до себе та й каже:
—    Любі мої! Я вже старий і не знаю, скільки ще про
живу на світі. Отож хочу на одну з вас лишити ко
ролівство. Але спершу, діти мої, я повинен дізнатись,
як ви мене любите. Скажи ти, найстарша моя доню, як
ти любиш свого старенького батька?
—    Ой   таточку,   ви   дорожчі   мені   за   золото,—
відповіла найстарша дочка й ніжно поцілувала батькові руку.
—    Гаразд. А ти що скажеш, моя середульша доню?
—    Ох, любий мій таточку! Ви дорожчі мені за мій
вінок  весільний!  —  запевнила середульша дочка, пестячись до батька.
—    Так, так. А ти ж як мене любиш? —   запитав король свою найменшу дочку, яку звали Марушка.
—    А я, таточку, люблю вас, як сіль! — відповіла та й ніжно глянула на батька.
Але король страшенно образився на найменшу доньку, що вона любить його, тільки як звичайнісіньку сіль.
—    Іди геть з моїх очей, якщо ти прирівняла мене до
звичайнісінької солі! — закричав він на Марушку й додав: — Тільки тоді, коли настане час, що сіль і справді буде дорожча за золото й самоцвіти, тільки тоді ти можеш вернутися до мене!
Але король вірив, що такого не буде ніколи. Марушка звикла у всьому коритись батькові, отож, не гаючись, покинула замок. Не знаючи, куди їй, бідоласі, податися, пішла вона світ за очі, вслід за вітром, через гори й долини. Ішла вона, йшла і нарешті опинилася в густому лісі. Раптом перед нею, не знати звідки, з'явилася стара бабуся. Марушка чемно привіталась до неї, старенька їй відповіла і, побачивши на очах у дівчини сльози, спитала, чого вона плаче.
Марушка про все й розповіла старенькій. Ридаючи, вона сказала, що зовсім не бажає бути королевою, а тільки хоче, аби батько пересвідчився: вона теж любить його не менше, ніж сестри. Бабуся повірила Марушці: вона ж бо знала наперед, що дівчина їй розказуватиме, бо була не проста жінка, а мудра віщунка.
Взяла вона Марушку за руку й запитала, чи не хоче дівчина найнятись до неї на службу. Марушка охоче погодилась, бо їй не було де прихилити голову. Віщунка відвела її до своєї лісової хижки, нагодувала, напоїла. Коли Марушка втамувала свій голод і спрагу, бабуся запитала її:
—    Ти овець пасти вмієш? А доїти їх умієш? А пряжу прясти і полотно ткати?
—    Ні, не вмію,— відповіла Марушка,— але якщо ви
мені покажете, як це робити, я швидко навчуся.
—    Гаразд, покажу, тільки ти у всьому слухайся
мене. А коли настане твій час, усе це тобі знадобиться,— сказала віщунка.
Марушка пообіцяла у всьому її слухатись, а що була вона дівчина працьовита й слухняна, то зразу
ж узялася до роботи.
* * *
А тим часом старші Марущині сестри веселилися в палаці та розважались. Вони лащилися і підлабузнювались до батька, щодень канючили в нього то нову сукню, то черевички.
Незабаром король зрозумів, що найстаршій дочці золото дорожче, ніж батько, а середульшій — її весільний вінок. Тепер він дедалі частіше згадував Марушку, згадував, як вона любила його, як завжди про нього піклувалася.
Одного дня в замку знов готувалися до пишного бенкету. Раптом прибігає до короля захеканий і переляканий кухар.
—    Найласкавіший  володарю,  в нас велика не
приємність! — забідкався він.— Уся сіль розтала. Чим
я тепер солитиму страви?
—    Посоли страви чимось іншим.
—    Найласкавіший володарю! Ніщо в світі не може замінити сіль! — мало не заплакав з відчаю кухар.
Та король не знав, що відповісти, бо йому ніколи навіть на думку не спадало, що без солі людині не прожити. Розгніваний, він прогнав кухаря, звелівши йому готувати страви без солі.
«Якщо король хоче, щоб я варив усе без солі, то хай так і буде»,— подумав кухар. Він наварив несолоних страв, але такий бенкет нікому не сподобався. Гостям ніщо не смакувало.
Король дуже розгнівався і звелів розіслати у всі кінці країни гінців, щоб вони привезли солі. Але гінці повернулися з порожніми руками й доповіли, що всі запаси солі розтали і її бракує скрізь, а якщо в когось і збереглася, то він не дасть і пучки, навіть якби йому платили золотом.
Худоба теж страждала без солі. Корови й вівці майже  перестали  доїтися.   Нещастя   впало   на  все королівство. Люди ходили як сновиди, кожен відчував, що підупадає на силі. Король і його доньки теж занедужали. Сіль стала така дорога, що за маленьку пучку люди ладні були віддати все на світі.
І тоді король зрозумів, який це величезний скарб — сіль. А він донедавна зовсім її не цінував. І почали його мучити докори сумління, що він так скривдив свою Марушку.
* * *
А Марушка тим часом безтурботно жила в лісовій хатині, навіть не здогадуючись, як ведеться її батькові й сестрам, зате все це добре відомо було мудрій віщунці. Одного дня вона й каже Марушці:
—    Я тобі пророкувала, дитино моя, що настане твій час і правда переможе; твій час настав — вертайся
додому.
—    Ой, люба бабусю, як же я можу туди вернутися, коли батько не хоче мене й бачити?  —  відповіла
Марушка й гірко заплакала.
Тоді віщунка розповіла, що діється у неї вдома: сіль стала дорожча за золото й коштовні камені, отож Марушка сміливо може вертатися до батька.
Жаль було Марушці лишати щиросерду жінку, яка полюбила її і навчила багатьох премудрощів, але дівчина страшенно скучила за батьком.
—    Ти чесно мені служила, Марушко,— сказала, прощаючись із нею, старенька,—   і я хочу віддячити тобі добром. Скажи мені, чого ти бажаєш?
—    Ви давали мені мудрі поради і дбали про мене, як про свою рідну дочку. Отож я не хочу від вас нічого,
дайте тільки жменьку солі, щоб я змогла принести її батькові замість гостинця.
—    Ну якщо ти з такою пошаною ставишся до солі,
то нехай її у тебе ніколи не бракує. Ось тобі прутик. Як тільки повіє з півдня вітер, іди за ним: пройдеш три долини, три гори — зупинись і цвьохни прутиком по
землі. У тому місці, де ти вдариш, земля розступиться.
Ти не бійся і спускайся вниз. Усе, що ти там знайдеш,— твій посаг*.
Марушка взяла прутика і красненько бабусі подякувала. Крім прутика, старенька дала їй повну торбинку солі. Плачучи, Марушка попрощалася з лісовою хатиною, і добра бабуся повела її через ліс. Марушка пообіцяла, що повернеться по стареньку і візьме її з собою до замку. Бабуся лише всміхнулася у відповідь.
— Лишайся завжди такою доброю й чесною, дитино моя, і життя твоє буде безтурботним,— мовила мудра жінка, вивівши дівчину на узлісся.
Марушка хотіла їй ще раз подякувати, озирнулася, але бабусі вже й слід простиг.
На Марушці була проста одежина, голова пов'язана хусткою, і ніхто із слуг у замку її не впізнав. До короля дівчину теж не впускали, сказавши, що він хворий.
—    Благаю вас, пустіть мене до короля,— просила
Марушка,— я несу йому дарунок, дорожчий за срібло
й золото. Від мого дарунка він одразу ж видужає.
Пішли слуги до короля питати, що робити з цією дівчиною, і він звелів пропустити її до нього.
Прийшла Марушка до батькової опочивальні й попросила, щоб їй дали хліба. Король звелів принести хлібину.
—    От тільки солі в нас немає,— додав він.
—    Сіль є в мене! — сказала Марушка й, відкраявши собі скибку хліба, сягнула в торбину, потрусила хліб сіллю, а решту віддала королю.
—    Сіль! — зрадів король.— Ох, дівчино, коли б ти знала, який дорогоцінний скарб мені принесла! Як тобі за нього віддячити? Проси все, що хочеш, я нічого
для тебе не пошкодую!
—    Нічого мені не треба, таточку, тільки любіть ме не, як любите цю сіль! — відповіла Марушка і скинула з голови хустку.
Побачивши свою найменшу дочку, король трохи не зомлів: він почав просити її, щоб вона пробачила йому, але Марушка тільки обіймала його, не згадуючи того, що було.
І замок, і все місто миттю облетіла радісна звістка, що повернулася найменша королівна і принесла сіль.
А старші сестри раділи не так Марушці, як солі. Проте вони добре розуміли, що кривдили свою молодшу сестру ні за що. Але Марушка нічим не докоряла їм і раділа, що прислужилася батькові та іншим людям. Кожному, хто приходив до неї, вона вділяла пучку солі, а коли батько злякався, що так вона роздасть геть усю сіль, Марушка відповіла:
— Не турбуйтесь, таточку, солі в моїй торбинці вистачить на всіх.
І справді — солі в торбині зовсім не меншало.
Король зразу ж вичуняв; на радощах він звелів негайно скликати раду й оголосив Марушку королевою. Народ зустрів цю звістку з величезною радістю.
Проголошення Марушки королевою відбувалося просто неба, і вона раптом відчула, що її обличчя торкнувся теплий вітер, який дув із півдня. Марушка пригадала, що казала їй бабуся. Розповівши про все батькові, вона взяла прутика й подалась у дорогу. Дівчина йшла слідом за вітром, як їй було велено, а коли позаду лишилися три долини й три гори, зупинилась і цвьохнула прутиком по землі. У тому місці, по якому вона цвьохнула, земля розступилася, і Марушка увійшла в розколину.
Дивиться, а перед нею величезна зала. Вона сяяла й виблискувала, немовби вся була із криги, й підлога під ногами теж здавалася крижаною. А із штолень раптом почали вискакувати маленькі гномики із запаленими скіпками в руках.
— Вітаємо тебе, наша королево! — вигукували вони.— Ми вже давно тебе ждемо! Наша господиня звеліла нам поводити тебе скрізь і все тобі тут показати, бо ці скарби тепер твої!
Марушка була вражена й засліплена красою. Гномики водили її по коридорах, де зі стелі звисали бурульки, виблискуючи, як срібло, а потім повели в сад, де цвіли червоні крижані троянди й дивовижні квіти. Гномики зірвали одну таку троянду й подали королеві. Вона її понюхала, але троянда зовсім не пахла.
—    Що це таке? — запитала Марушка.— Скільки живу, ще ніколи не бачила такого дива!
—    Усе це — сіль,— відповіли гномики.
—    Сіль! А хіба сіль росте? — здивувалася королева
й подумала, що було б злочином руйнувати таку красу.
Але гномики вгадали її думки і сказали, щоб це її не турбувало: вона може брати солі скільки хоче, бо однаково всієї ніколи не вибере.
Марушка щиро подякувала гномикам і піднялася нагору, та вхід у підземелля для неї назавжди лишився відкритим.
 
* * *
Коли дівчина вернулася додому й, показавши батькові троянду, розповіла про все, що бачила й чула, король зрозумів: старенька бабуся подарувала його доньці більше багатство, ніж він сам міг би їй коли-небудь дати. А Марушка, згадавши про бабусю, звеліла негайно запрягти в карету коней і разом з батьком поїхала в ліс. Вона хотіла забрати стареньку до замку, щоб хоч якось віддячити їй за велику ласку. Та хоч як добре Марушка знала дорогу до лісової хатини, але так і не змогла її знайти.
Минав час, але солі в королівстві не бракувало. Марушка знала, де вона росте, і хоч скільки люди її брали, ніколи не могли вибрати до кінця.
Батько над усе любив свою Марушку, і всі люди її любили й були безмежно вдячні за доброту та щедрість. А вона так назавжди й залишилася скромною й милою і до самої смерті не забула доброї лісової віщунки.
Звичайнісіньку, пересвідчився, підлабузнювались, найлас-кавіший, цвьохнула.
Посаг — майно, гроші, що їх дають батьки або родичі нареченій, коли вона виходить заміж.
Попрацюйте   разом! Прочитайте казку за частинами: спочатку — мовчки, потім — уголос. Назвіть дійових осіб казки. Хто її головний герой? Якою змальовано Марушку? А якою вона постає у вашій уяві?
Чи справедливим було рішення короля оголосити Марушку королевою? Чому?
Складіть план казки. Підготуйте розповідь за планом. Доберіть до слів цвьохнути, пророкувати і виразу втамувати голод близькі за значенням слова.
Хто читає швидше? Знайдіть абзаци, з яких узято ці рядки: з'явилася стара бабуся; він дедалі частіше згаду вав Марушку; І тоді король зрозумів.

 
МАРК ТВЕН (справжнє ім'я — Семюел Клеменс; 1835—1910) — видатний американський письменник. З дванадцяти років почав працювати: був учнем і складачем у друкарні, лоцманом на пароплаві, нарешті — журналістом. Псевдонім Марк Твен виник зі спогадів письменника про ті часи, коли він плавав на пароплаві по Міссісіпі — великій річці Північної Америки. «Марк твен» — термін, що вживався моряками для вимірювання глибини річки і означав: мілини немає, можна пливти далі.
У більшості творів письменник життєрадісно, з гумором розповідає про життя простих людей Америки. Не одне покоління зачитується його творами «Пригоди Тома Сойєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна», «Принц і жебрак» та багатьма іншими.


ЧУДОВИЙ МАЛЯР (Уривок з роману «Пригоди Тома Сойєра»)
Том з відром вапна і довгою щіткою вийшов на вулицю. Він глянув на паркан, і навколишня радість природи поблякла, душу його оповив глибокий смуток. Тридцять ярдів* дерев'яного паркану в дев'ять футів* заввишки! Життя здавалося йому безглуздим, а існування — важким тягарем. Зітхаючи, він умочив щітку в вапно й провів нею по верхній дошці. Знову умочив, ще раз провів і спинився: яка мізерна ця біла смужка порівняно з неосяжним нефарбованим парканом. Хлопець безпорадно сів на діжку.
Він згадав, як збирався весело провести сьогоднішній день, і смуток його побільшав. Невдовзі хлопці, вільні від будь-якої роботи, вийдуть гуляти й розважатимуться. Вони, звісно, гратимуться і глузуватимуть з нього, що йому доводиться так важко працювати! Його вогнем палила сама вже думка про це. У цю важку й безнадійну хвилину його раптом окрилило
натхнення — не що інше, як натхнення, геніальна, блискуча думка.
Він узяв щітку і спокійно почав працювати. Ось удалині з'явився Бен Роджерс. Кепкувань цього хлопця Том боявся найбільше. Бен не йшов, а підстрибував і пританцьовував. Це означало, що на серці в нього легко і що він багато чекає від нинішнього дня. Він гриз яблуко, а в проміжках голосно гув і дзвінко кричав: «Дінь-дон-дон, дінь-дон-дон», бо вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, Бен притишив хід, зупинився посеред вулиці, повільно завернув, нахилився й почав обережно повертатися, адже він — пароплав «Велика Міссурі*», що сидить на дев'ять футів у воді. Хлопчина був одночасно судном, капітаном і сигнальним дзвінком, тому уявляв собі, ніби стоїть на власній палубі, сам собі віддає накази й сам виконує їх.
—    Стій,   машина!   Дзень-дзень,   дзень-дзелень-
дзень!   —  він  притишив  хід  і  повільно  підійшов-підплив   до    тротуару. — Назад!   Дзелень-дзелень-дзень! — він став струнко.— Задній хід! Ліво на борт!
Чш-чш-чш! — права рука його описувала величезні кола,  зображуючи сорокафутове колесо.— Ліво на борт! Дзелень-дзелень! Чшш-чшшш-чшш! Право на
борт! — тепер він описував кола лівою рукою.— Стій, правий борт! Дзелень-дзелень-дзень! Стій, лівий борт! Тихий хід! Стій, машина! Віддай канат! Стій! Гей там,
жвавіше! Дзелень-дзень-дзень! Гей ти, на березі, чого стоїш? Приймай канат! Гей, жвавіше! Чого там забари лися! Намотуй його на цей стовп! Затяга-ай! Відпусти!
Машини,    стій!    Дзелень-дзень-дзень!    Шт-шт-шт!
(Машини випустили гару.)
Том білив далі й не звертав ніякісінької уваги на пароплав. Бен отетерів на хвилинку, а потім ледве спромігся сказати:
—    Гі-гі! Таки спіймався!
Але відповіді не було. Том кинув погляд митця на свій останній мазок, потім ще раз легенько торкнув щіткою паркан і знову оглянув наслідки. Бен підійшов і став поряд. У Тома слинка потекла, коли побачив яблуко, але він знову взявся до роботи. Нарешті Бен сказав:
—    Що, голубе, тебе змусили працювати?
—    Га, це ти, Бене? Я й не помітив!
—    Слухай,   я  йду  купатися.   Тобі,   мабуть,  теж хочеться, га? Але, звичайно, не можна, бо тобі треба працювати. Інакше пішов би купатися.
Том зневажливо глянув на хлопця й сказав:
—    Що ти називаєш роботою?
—    А хіба це не робота?
Том оглянув паркан і недбало промовив:
—    Кому робота, а кому й ні. Одне тільки знаю:
Томові Сойєру вона до вподоби.
—    Чи не хочеш ти часом сказати,  що це дуже приємно?
Щітка рухалася далі.
—    Приємно? А що ж тут неприємного? Хіба щодня щастить білити паркани?
Це обернуло все по-новому. Бен перестав гризти яблуко. Том м'яко водив щіткою вгору і вниз, відходив трохи, щоб помилуватися, підмазував то тут, то там, критичним поглядом окидав зроблене. Бен стежив за кожним його рухом і дедалі більше зацікавлювався.
Нарешті Бен не витримав:
—    Слухай, Томе, дай я трохи побілю.
Том замислився, ладен був погодитися, але потім передумав:
—    Ні, Бене, нічого не вийде. Бачиш, тітка Поллі
надто вже дбає про цей паркан: адже він виходить на вулицю. Коли б це в дворі — то інша річ, але тут треба
фарбувати дуже й дуже дбайливо. Я вважаю, що на вряд чи знайдеться хоч хтось один на тисячу, навіть на дві тисячі хлопців, хто може це зробити як слід.
—    Невже? Дай я тільки спробую трішечки. Я б тобі
дав, аби ти був на моєму місці. Дай, Томе!
—    Бене, я б залюбки, слово честі. Але тітка Поллі... Знаєш, Джім уже просив, але вона не дозволила йому.
Сід просився — не пустила й Сіда. Тепер ти сам бачиш,
що я не можу тобі дозволити цю роботу. Почнеш фарбувати паркан, а що-небудь вийде не так...
—    Та що ти, Томе! Я старатимусь. Мені б тільки спробувати! Слухай: я тобі дам серединку ось цього яблука.
—    Ну,  гаразд! Проте ні,  Бене,  краще не треба. Я боюсь...
—    Я тобі дам усе яблуко. Все, що лишилось.
Том віддав щітку, на його обличчі виписувалась нехіть, зате в серці буяла радість. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» працював та обливався потом на осонні, сам художник сидів на діжці в холодку,  дриґав  ногами,  уминав  яблуко  й  міркував,  як спіймати нових простаків. А їх не бракувало: хлопці з'являлися щохвилини. Бен утомився. Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за зовсім нового повітряного змія. А коли й Фішерові забракло сил, Джонні Міллер купив собі місце за дохлого пацюка зі шворкою, щоб крутити його в повітрі. І так далі, і так далі, година за годиною. Він прегарно провів час у великім товаристві, нічого не робив, а на паркані з'явився аж потрійний шар вапна! Аби в Тома було вапна більше, він розорив би всіх хлопців у містечку.
Отже, жити на світі не так уже й погано. Сам того не відаючи, Том відкрив великий закон, який керує вчинками людей, а саме: коли хлопчикові або дорослому забагнеться чогось, треба, щоб цього нелегко було досягти.


Безглуздим, глузуватимуть, нинішнього, сорокафутове, ніякісінької, отетерів, забагнеться.


Ярд — одиниця довжини в англійській системі мір, дорівнює приблизно 91 см.
Фут — тут: одиниця довжини в англійській системі мір, дорівнює приблизно ЗО см.
Міссурі — річка в Північній Америці, притока Міссісіпі.


Попрацюйте разом! У якій країні відбуваються події? Які слова і вирази допомогли вам це зрозуміти? Хто головний герой твору?
З яким настроєм Том розпочинав роботу? Прочитайте. Чи здогадались ви, що надумав Том? Як він здійснив свій задум? Чим зумів зацікавити друзів?
Які слова допомагають уявити вираз обличчя та інтонацію розмови Тома з другом?
Підготуйтесь до виразного читання уривка про «плавання» пароплава «Велика Міссурі». Зверніть увагу на розділові знаки, слова, що передають рухи, звуки, настрій Бена. Знайдіть діалог Тома з Беном. Яким тоном відповідає Том? Як змінюється ставлення Бена до праці? Чому? Спробуйте розіграти цю сценку, передаючи почуття співрозмовників. Чи погоджуєтесь ви з висновком, який передано в останньому абзаці?
 

САМУЇЛ МАРШАК (1887—1964)— видатний російський поет і перекладач. Народився у Воронежі. Його вважають одним із творців і організаторів сучасної російської літератури для дітей. У віршах, казках, п'єсах поет легко, захоплююче розмовляв з юними читачами про все, що їх цікавить: природу, пригоди, фантазії, дружбу, працю...
Прочитай   один   з   гумористичних   віршів   Самуїла Маршака.


МАЙСТЕР-ЛАМАЙСТЕР
Я учитись не бажаю,

сам усе чудово знаю.

Столяр я умілий —

майстер свого діла!
Я, признатись, не люблю

порпаться в дрібницях.

От візьму — буфет зроблю!

Це вам не дурниця.
Я зроблю буфет як слід —

він стоятиме сто літ.

Витешу з ялиці я нові полиці.
Нагорі у вас сервіз,

чайний посуд буде.

А під ним — просторий низ,

там поставим блюдо.
Тут середні етажі,

ящички дубові,

в них виделки, і ножі,

і ложки столові.
У моїй столярні

інструменти гарні:

плоскогубці і пила,

ще й сокира немала,
молоток, рубанок,

долото, фуганок.
Дошки я приготував.

І даю вам слово:

буде все, що обіцяв,

завтра вдень готове!

Завищала пила,

задзижчала, як бджола.
Йшла, ішла — а далі ні!

Серед дошки стала,

наче в лещата міцні

враз вона попала.
Я вперед її жену,

та ніяк не протягну.

Став назад її виймать —

в пилки зубчики тріщать...
Не вдається щось буфет —

краще збити табурет,

не кривий — пряменький,

чистий і гладенький.
Все ж я майстер із майстрів,

від роботи пропотів...

В мене руки вмілі —

знаюся в цім ділі!
Раз, два — в деревину.

Три, чотири — по коліну.

В деревину, по коліну,

у стіні пробив щілину.
Топорище — пополам,

а на лобі в мене шрам.

Обійдусь без табурета.

Краще — рама для портрета.
Є портрет у домі

в нас дідової мами.
Та підхожої якраз

не знайшлося рами.
Я гвіздків чимало взяв

і чотири планки,

а на кухні відшукав

клею аж півбанки.
Раму я зроблю в півдня,

дам їй позолоту,

і похвалить вся рідня

цю мою роботу.
Тільки клей — хоч не бери:

пересохлий від жари.

В'язкість в нім пропала.

Позбиваю планки я,

щоб ця рамочка моя

добру міцність мала.

Як ударив молотком —

цвях зігнувся черв'яком.
Другий я хотів забить —

він зробивсь дугою вмить.
А як третій цвях забив,

то головку геть скрутив.
—    Ну, та й цвяхи! — мовив я.—
Не заб'єш їх прямо! —
І понині ще моя не готова рама...
Ех, журитись не люблю

жодної хвилини!

Я на зиму наколю

скалочок з ялини.
Скалочки колючі,

і тонкі, й горючі,

затріщать, як на пожарі,

у старому самоварі.

От як весело горять!
А хлоп'ята цокотять:
—    Іди сюди,
в самовар їх клади.

Ти у нас не майстер,

ти у нас ламайстер.
Самуїл Маршак


     Прочитай,   які   великі   задуми   були   у   героя   вірша. Поміркуй, чому їх не вдалося здійснити. З   якою   інтонацією   слід   прочитати   слова   «майстра», а з якою — хлоп'ят?
Роби так, щоб твоя праця радувала людей.


ПІСНЯ ПРО УСМІШКУ
Від усмішки хмарний день ясніш,

від усмішки засія веселка в небі...

Поділись усмішкою щедріш,

і вона не раз повернеться до тебе.
Приспів:
І тоді хмарок склика
в танець музика дзвінка
і на скрипці грає коник найніжніше...
Із блакитного струмка починається ріка,
ну а дружба починається з усмішки.
Від усмішки сонячної вмить

найсумніший дощик плакать перестане,

сонний ліс ураз загомонить

і заплеще, мов долоньками, листками.
Приспів.
Від усмішки йде до всіх тепло —

до слона і навіть до малої мишки...

То нехай, щоб добре всім було,

ніби лампочки, вмикаються усмішки!
Приспів.
Михайло Пляцковський


Чи відома тобі ця пісня?
Прочитай її наспівно, весело, заклично.
Знайди порівняння, поясни, з якою метою їх ужито.
Навчись співати цю пісню.
 
   Назвіть письменників, твори яких ви прочитали. З яких
вони країн?
   Назвіть прочитані казки. Хто їх автори? З якої казки цей
уривок:
«Матінко моя єдина! Молода моя княгине! Подивіться ви туди: їде батечко сюди»?
  Яка головна думка казки «Сіль дорожча за золото»? Хто розповів про пригоди кмітливого хлопчика Тома? Який «закон» відкрив герой твору? Які нові слова з цього оповідання ви запам'ятали?
   Які твори зарубіжних письменників ви порадили б про
читати своїм друзям?
 


Савченко О.Я. Читанка 4 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту



Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.