Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Тема 21. Криза Другої імперії у Франції. Франко-нiмецька війна 1870—1871 рр. та її наслідки. Громадянська війна у Франції. Паризька комуна

Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 9 клас>> Всесвітня історія: Криза Другої імперії у Франції. Франко-нiмецька війна 1870—1871 рр. та її наслідки. Громадянська війна у Франції. Паризька комуна. Становлення Третьої Республіки. Політичні кризи 80—90-х рр. Формування Французької колоніальної імперії. Німеччина у 1871—1900 рр. Конституція 1871 р. Внутрішня і зовнішня політика Отто фон Бісмарка. Німецька соціал-демократія. Перехід Німеччини до світової політики.


Франко-німецька війна та її наслідки.


1. Причини війни. Поразка Франції.

Наприкінці 60-х років XIX ст. в імперії Наполеона III дедалі виразніше відчувалося наближення політичної кризи. Буржуазія відверто висловлювала невдоволення режимом, вимагаючи ширших політичних прав та можливості безпосередньо управляти державою. Падіння рівня життя і зростання податків викликали дедалі більшу стурбованість населення. У Франції наростав страйковий рух, посилювалося загальне невдоволення владою.


карта


Особливо постраждав престиж Другої імперії від невдалої зовнішньої політики уряду. Численні війни Наполеона III, як і короткозора зовнішня політика, не приносили відчутної вигоди країні і лише збільшували державний борг. Імперія втратила всіх своїх союзників і опинилася практично в повній політичній ізоляції.


Розуміючи це, Наполеон III і його наближені вирішили вдатися до випробуваного засобу відволікання громадян від внутрішніх проблем -нової війни. Успішні військові дії проти швидко міцніючої Пруссії піднімали б міжнародний авторитет Франції і водночас зміцнили б режим імперії. Розгром Пруссії надовго затримав би об'єднання Німеччини, а в цьому були зацікавлені як уряд, так і французька буржуазія.


Проте війни із Францією прагнула і Пруссія. Отто фон Бісмарк, канцлер Північнонімецького союзу, сподівався у ході переможної війни проти Франції не лише захопити її прикордонні території, але й домогтися остаточного об'єднання німецьких держав на чолі з Пруссією.


У Франції не сумнівалися в легкій і швидкій перемозі. Але вже в перші дні з'ясувалося, що французька армія, блискуча зовні, значйо поступалася німцям в боєздатності. В управлінні військами панувало безладдя, генерали нерідко не могли розшукати свої бригади, виявилися недоліки постачання, брак продовольства і військового спорядження. А головне, на початку війни, у липні 1870 р., французи спромоглися виставити лише 250 тис. солдатів проти 450 тис. німецьких вояків.


У серпні 1870 р. прусські і союзні їм війська інших німецьких держав розгромили французів під Форбахом і вступили до Лотарингії. Французькі війська виявилися розколотими на дві частини. Армію маршала Базена було блоковано у фортеці Мец, а армію маршала Мак-Магона, при якій перебував і сам Наполеон III, притиснуто до бельгійського кордону й оточено під м. Седай. Тут і відбулася вирішальна битва. Намагаючись прорватися з оточення, французи втратили понад 35 тис. чол. 2 вересня 1870 р. за наказом імператора над Седаном було піднято білий прапор - французька армія капітулювала.


Історичний портрет
Мак-Магон Патріс Моріс (1808-1893) - маршал Франції (1859), герцог. Під час франко-німецької війни армія Мак-Магона зазнала поразки під Седаном. Очолював армію версальців, що діяла проти Паризької комуни (1871). У 1873-1879 рр. - президент Франції.



2. Революція 4 вересня 1870 р. і проголошення Третьої республіки.

Як тільки в Парижі отримали повідомлення про Седанську катастрофу, на вулиці вийшли тисячі городян, вимагаючи повалення імператорської влади і створення уряду національної оборони. Вони прорвалися до будівлі парламенту, і під тиском збройного натовпу депутати були змушені проголосити Францію республікою. Демократична революція 4 вересня 1870 р. покінчила з владою бонапартистів, знищила режим Другої імперії та сприяла забезпеченню демократичних прав і свобод.


Тимчасовий уряд країни, сформований з депутатів від паризьких округів, очолив воєйний губернатор столиці генерал Трошю. У першому ж зверненні до народу уряд оголосив про намір продовжувати війну, назвавши себе Урядом Національної оборони. Але при цьому він не поспішав ужити дієвих заходів щодо організації опору загарбникам, хоча мав у своєму розпорядженні чимало військ і значну кількість патріотів-добровольців. Більше того, члени уряду за спиною своїх громадян прагнули якнайшвидше укласти мир з німцями, навіть на принизливих умовах. Небезпека з боку озброєного народу лякала їх більше, ніж поразка у війні.


Тим часом, не зустрічавши опору, 170-тисячна німецька армія рушила на Париж і 17 вересня розпочала облогу міста. До кінця 1870 р. німцями було окуповано третину території Франції, а чисельність їхньої армії зросла до 800 тис. чол. На зайнятій території було встановлено жорстокий окупаційний режим. Німці систематично грабували населення під виглядом реквізицій і штрафів, зобов'язавши жителів забезпечувати їх всім необхідним. За наказом Бісмарка непокірливі села спалювали, а все чоловіче населення страчували.


Але в країні розгорнувся масовий рух опору. Кращі представники французького суспільства виступили з полум'яними зверненнями до населення. Патріотичне піднесення охопило весь французький народ. Жителі міст і сіл, солдати, що відстали від частин, об'єднувались у загони «вільних стрільців». Вони нападали на штаби, підривали мости, захоплювали спорядження, обози, винищували солдатів супротивника. Деякі з них були настільки сильні, що захоплювали міста.


Непохитно трималося і населення обложеного Парижа. Місто захищали нечисленні солдатські загони регулярної армії і 350 тис. ополченців - національних гвардійців. Люди рвалися в бій. До міста майже не підвозилося продовольство, і на початку 1871 р. хлібний пайок було зменшено до 300 грамів на добу. З настанням холодів люди стали страждати від морозів. Для опалення домівок парижани вирубували дерева на бульварах.



3. Поразка Франції. Початок громадянської війни в країні.

Важкі умови облоги і розквіт спекуляції викликали наростаюче роздратування парижан. Особливе обурення викликали нездатність уряду організувати дієву відсіч ворогові та залаштункові спроби провести переговори. Вважаючи війну програною і побоюючись нової революції, у січні 1871 р. уряд Трошю підписав принизливе перемир'я з ворогом за умови капітуляції Парижа. На вимогу Бісмарка в лютому 1871 р. у Франції також було проведено вибори до парламенту (Національних зборів), де більшість місць здобули монархісти. Головою виконавчої влади депутати обрали досвідченого політика Адольфа Тьєра.


Документи свідчать

Укладення попереднього мирного договору між Францією і Німеччиною. 26 лютого 1871 р.


Франція відмовиться на користь Німецької імперії від усіх своїх прав і домагань на території, що лежить на схід від описаного нижче кордону (далі йде опис східного кордону Ельзасу і Лотарингії).
Франція заплатить його величності імператору німецькому суму в 5 млрд франків. Протягом 1871 р. буде виплачено принаймні 1 млрд франків, виплата ж решти повинна бути проведена протягом трьох років з дня ратифікації цього договору.


Як, на вашу думку, населення Франції мало сприйняти умови цього договору?


У лютому 1871 р. Тьєр підписав у Версалі попередній мирний договір, умови якого були принизливі для Франції як великої держави. Вона зобов'язувалася в трирічний термін сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і передати дві свої провінції - Ельзас і Лотарингію. До повної виплати контрибуції німецька армія перебувала на окупованій частині країни, а витрати на утримання покладалися на місцеве населення. Тьєр погодився і на тимчасову окупацію столиці, що викликало сильне обурення в Парижі. Остаточні умови миру, які надавали Німеччині додаткові переваги, було підписано у Франкфурті-на-Майні 10 травня 1871 р.


Версальський мир, підписаний Тьєром, давав йому можливість відновити порядок у країні і насамперед підкорити владі «непокірливий» Париж. На початку березня обстановка в місті стала ще напруженішою. Народ продовжував голодувати, зростала кількість безробітних, ремісники і крамарі, що заборгували лихварям, розорилися. Зубожілі за війну городяни навіть не мали можливості сплатити за житло. Невдоволення посилювалося принизливим миром і побоюванням за долю республіки (монархічні Національні збори відмовлялися визнавати республіканський лад).


Намагаючись прискорити розгром революційно настроєних парижан, уряд Тьєра припинив видачу грошового утримання національним гвардійцям, відмовився надати відстрочку для сплати квартплати і боргових зобов'язань, почав закривати демократичні газети і чинити арешти. Частинам регулярної армії було наказано силоміць роззброїти Національну гвардію. Однак спроба захопити в ніч з 17 на 18 березня розташовані на Монмартрі гармати викликала стихійне повстання в місті. За тривогою було піднято Національну гвардію, частина солдатів перейшла на бік солдатів, у місті розпочалися вуличні бої. До вечора 18 березня 1871 р. гвардійцями штурмом було захоплено містку ратушу і влада в Парижі перейшла до рук Центрального комітету Національноїї гвардії.


Документи свідчать


Зі свідчень Тьєра перед слідчою комісією Національних зборів після громадянської війни


У ділових колах я тільки і чув: «Вам ніколи не вдасться провести жодної фінансової операції, якщо ви не покінчите назавжди з усіма цими злочинцями, якщо ви не відберете в них гармати. Необхідно покінчити з цим: тоді можна буде говорити про справи».


Які верстви насамперед вимагали роззброєння Національної гвардії?


Уряд Тьєра і вірні йому частини регулярної армії відступили до Версаля, де в цей час засідали Національні збори. При цьому повсталі виявили безтурботність, дозволивши Тьєру вивести з міста солдатів, не атакувавши деморалізованого ворога.



4. Паризька комуна.

Центральний комітет Національної гвардії розглядав себе як тимчасову владу і за традиціями Великої французької революції призначив вибори до органу міського самоврядування - Паризької комуни. її в складі 86 депутатів було обрано прямим загальним голосуванням. 28 березня 1871 р. при великому скупченні народу їй було урочисто передано владу.


Маючи всю повноту влади, Рада Комуни не поділяла її на законодавчу і виконавчу. Депутати приймали закони і втілювали їх у життя. Для колегіального управління фінансами, зовнішніми зносинами і військовими справами, розв'язання питань праці, освіти, громадської безпеки було обрано 10 комісій, які замінили колишні міністерства.


У перші ж дні Рада Комуни провела ряд важливих реформ, що охопили всі сторони громадського життя столиці. Було оголошено про розпуск постійної армії і заміну її загальним ополченням народу. Посади чиновників ставали виборними, а їхню зарплату прирівнювали до оплати робітників. Було реформовано судову систему на основі виборності суддів, гласності суду і забезпечення обвинувачуваних захистом. Деякі заходи Комуни випередили свій час на десятки років. У їх числі - відокремлення церкви від держави, наділення громадянськими правами жінок, реформи в системі освіти.


Документи свідчать


Декларація Комуни до французького народу. 19 квітня 1871 р.


Париж і уся країна мають знати характер, зміст і мету революції, що відбувається... Чого прагне Париж?
Визнання і зміцнення республіки - єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства. Повної автономії комун на усій території Франції, що забезпечує кожній з них усю сукупність її права кожному французові - повний розвиток його сил і здібностей як людини, громадянина і працівника.
Невід'ємними правами Комуни є:
- право вотування комунального бюджету, прибутків і витрат; встановлення податків; керівництво усіма місцевими службами;
- призначення через обрання або конкурс відповідальних осіб, що підлягають постійному контролю, і таких, що можуть бути відкликані, чиновників і посадових осіб усіх категорій;
- повна гарантія свободи особи, свободи совісті й свободи праці;
- організація міської оборони і Національної гвардії, що обирає своїх командирів, - єдиної сили, що має підтримувати в місті порядок.


Чому комунари вирішили встановити постійний контроль за виборними відповідальними особами?


Велику увагу комунари приділяли поліпшенню умов життя населення. Парижанам було надано відстрочку по виплатах за квартири, за боргами та векселями, безкоштовно поверталися закладені в ломбардах недорогі речі. Робочий день було скорочено до 10 год, заборонено штрафи, на вирсбництві запроваджувалася охорона праці. Декретом Ради Комуни покинуті власниками підприємства переходили під управління їхніх працівників. Діячі Паризької комуни - Ежен Варлен, Лео Франкель, Шарль Делеклюз та інші - вірили, що ціною героїчних зусиль за короткий час у Франції, а потім в усьому світі можна встановити «царство свободи і справедливості».


Документи свідчать


Декрет про передачу промислових підприємств, покинутих хазяями, що втекли, в руки робітничих асоціацій


Паризька комуна, беручи до уваги, що багато майстерень покинуті своїми хазяями, які не побажали виконувати своїх громадянських обов'язків і рахуватися з інтересами своїх робітників.
Наслідком цієї боягузливої втечі власників було зупинення багатьох дуже важливих для життя міста підприємств, чим підірвано так само добробут робітників, постановляє:
- робітничі асоціації скликаються для створення анкетної комісії, що має на меті дати статистику покинутих майстерень, точний опис стану, в якому вони перебувають, і опис наявних в них інструментів.
Подати доповідь з викладом практичних заходів, за допомогою яких можна було б негайно пустити в хід ці майстерні, але вже не силами хазяїв-дезертирів, а силами кооперативної асоціації зайнятих у них робітників.


Чи можна розглядати цей декрет як першу спробу усуспільнити приватну власність?


Проте нерішучість комунарів, їхнє небажання розпочинати громадяньку війну голова законного французького уряду Тьєр використав для впорядкування своєї деморалізованої армії. Уряд штучно розпалював серед солдатів і населення країни ненависть до парижан, що насмілилися здійняти заколот у важкий післявоєнний час. Селяни і населення інших французьких міст не підтримали виступ парижан, а спроби повстань у Марселі, Ліоні, Крезо були швидко придушені урядовими військами.


Наступ на Париж урядові війська розпочали 2 квітня 1871 р. Захисники Комуни виявляли справжній героїзм, відбиваючи запеклі атаки ворога. Проте вже 21 травня армія Тьєра вдерлася до Парижа. На вулицях міста почалися жорстокі барикадні бої. Протягом тижня комунари відстоювали кожну вулицю, кожний будинок. Особливо непохитно трималися робітничі квартали. Місто горіло, у вогні пожеж згоріло багато громадських будівель, житлових будинків. 28 травня впала остання барикада комунарів, і в місті почалися розправи над переможеними. Упродовж «кривавого» тижня (21-28 травня 1871 р.) було вбито понад 30 тис. захисників Комуни, 10 тис. чол. кинуто до в'язниць і засуджено до каторжних робіт. Серед заарештованих було 650 дітей.



5. Наслідки франко-німецької війни.

Поразка у війні послабила Францію, вплинула на її міжнародний престиж. Утрата Ельзасу й Лотарингії, п'ятимільярдна контрибуція лягли важким тягарем на країну, уповільнивши її економічний розвиток. Але проголошена під час революції 4 вересня 1871 р. республіка встояла і була конституційно закріплена в 1875р.


Скориставшись наслідками війни, Італія в 1870 р. приєднала Папську область до Риму, закінчивши об'єднання країни. Підсумки війни дозволили Росії домогтися скасування заборони на будівництво військового флоту на Чорному морі.


Важкі умови Франкфуртського миру викликали у Франції прагнення до воєнного реваншу. Виникнення протиріч навколо Ельзасу й Лотарингії створило реальну небезпеку початку нової європейської війни.



6. Становлення Третьої республіки.

Поразка у війні з Німеччиною і громадянська війна в Парижі глибоко вразили все французьке суспільство, завдали сильного удару гідності й патріотичним почуттям французів. Ці події справили також помітний вплив на економічний і політичний розвиток країни.
До останньої третини XIX ст. за рівнем економічного розвитку Франція поступалася лише Англії. А на початок XX ст. у світовому промисловому виробництві вона посідала вже 4-те місце, пропустивши вперед молоді капіталістичні держави - США та Німеччину. Уповільнення темпів економічного розвитку було обумовлене низкою причин.


Величезних збитків економіці завдала невдала війна. Економічний розвиток гальмували також нестача природних ресурсів (що змушувало промисловців купувати сировину за кордоном), зростання конкуренції на світовому ринку, низька купівельна спроможність населення і технічна відсталість французької індустрії. Машини й устаткування, встановлені на підприємствах, були виготовлені здебільшого в першій половині XIX ст. і поступалися новітній техніці німецьких і американських заводів. Реконструкція промисловості вимагала великих коштів, але французька буржуазія воліла вкладати вільні гроші в іноземні позики - це приносило більший прибуток.


Проте в 1871-1900 рр. французька економіка зробила значний крок уперед. Провідне місце у промисловості країни посіли великі металургійні заводи. Поява великих підприємствах прискорила утворення великих промислових об'єднань, багатьом з яких вдалося встановити монопольний контроль над базовими галузями промисловості. Так, у 1876 р. було утворено металургійний синдикат у Лонгві, що об'єднав 13 чавуноливарних заводів. У 80-ті роки було створено цукровий і гасовий картелі. В автомобільній промисловості країни лідирувала компанія Рено, а головні військові, металургійні і машинобудівні заводи опинилися під контролем могутнього концерну Шнейдера в Крезо.


Проте на початку XX ст. у Франції продовжувала переважати легка промисловість з великою питомою вагою дрібних підприємств і ручної, ремісничої праці. Понад половина робітників працювала в кустарних майстернях, а Париж і Ліон залишалися центрами мануфактурного виробництва. Тоді як в інших країнах дрібні і середні підприємства витіснялися великими, у Франції вони зберігалися завдяки традиційній спеціалізації на випуску предметів розкоші (тканин, білизни, косметики, ювелірних виробів).


Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, 40 % її населення було зайнято в сільському господарстві. Велика французька революція, знищивши феодальне землеволодіння, перетворила селян на вільних землевласників. Але дроблення впродовж сторіччя селянської власності призвело до того, що в 1892 р. 85 % усіх господарств становили дрібні наділи від 1 до 10 гектарів. За такої ситуації селяни не могли купувати сучасну техніку і добрива, а врожайність була однією з найнижчих в Європі.


Проте Франція мала значний грошовий капітал. Найбільші банки контролювали фінансову систему країни і зосередили у своїх руках багаторічні заощадження населення. Величезні кошти банки лише частково використовували для розвитку вітчизняної економіки. Вигіднішим був вивіз капіталу за кордон, при цьому значна частка надавалася європейським країнам у формі довгострокових державних позик. На початок XX ст. Франція щорічно надавала кредити до 1,5 млрд франків, поступово перетворюючись на європейського лихваря. Закордонні інвестиції приносили не тільки прибуток, але й політичних союзників. Держави-боржники, особливо Росія, були змушені зважати на інтереси свого кредитора у світовій політиці.


Поміркуйте!
Чому французи, на відміну від німців чи англійців, воліли тримати свої гроші в банках або вкладати в іноземні позики?



7. Конституція Третьої республіки.

Хоча Францію було проголошено республікою ще 4 вересня 1870 р., питання про визначення її політичного ладу довго не вирішувалося. Більшість у Національних зборах становили монархісти, до них належали перші президенти країни - Тьєр і Мак-Магон. На французький престол претендували відразу три династії - Бурбони, Орлеани і Бонапарти. «Республікою без республіканців» називали країну в цей час. Проте Франція виявилася більш республіканськи налаштована, ніж вважали її правлячі кола, і в 1875 р. республіка здобула нову конституцію. За Конституцією 1875 р. законодавчу владу було віддано парламенту - Національним зборам, що складалися з двох палат: палати депутатів і Сенату. Останній обирався на 9 років і кожні три роки оновлювався на одну третину. Палату депутатів Обирали на 4 роки з чоловіків, що досягли 21-річного віку і мешли у виборчому окрузі не менше ніж півроку. Виконавча влада доручалась уряду країни і президенту, що обирався Національними зборами на 7 років.


Конституція наділила президента досить широкими повноваженнями, у тому числі правом законодавчої ініціативи, призначення На вищі цивільні й військові посади, розпуску нижньої палати. Але оскільки його обирав парламент, депутати незабаром стали висувати на цю посаду малоініціативних людей з посередніми здібностями, політиків, які влаштовували всі партії і парламентські угруповання. Суперництво партій у парламенті Третьої республіки призводило також до частої зміни урядів, деякі з них перебували при владі декілька тижнів або навіть днів.


Документи свідчать


Із закону про організацію державних властей. 25 лютого 1875 р.


Законодавча влада здійснюється двома зборами: палатою депутатів і Сенатом. Президент республіки обирається загальним голосуванням, згідно з умовами, визначеними виборчим законом...
амністія може бути дарована тільки законом. Він керує збройними силами. Призначає на всі цивільні і військові посади. Він головує на національних торжествах; представники і посли іноземних держав акредитуються при ньому. Кожний акт президента республіки повинен бути затверджений міністром. Президент республіки може за згодою Сенату розпустити палату депутатів до закінчення законного строку її повноважень. Міністри мають солідарну відповідальність перед палатами за спільну політику уряду й індивідуальну - за їх особисті дії. Президент республіки несе відповідальність тільки у випадку державної зради.


Яка форма правління була встановлена у Франції за цією конституцією? І яка реально існувала?


Перші ж парламентські вибори, що проходили на підставі Конституції 1875 р., принесли перемогу республіканцям. Новий уряд переніс свою резиденцію з Версаля до Парижа, гімном республіки стала знаменита «Марсельєза», а 14 липня - день здобуття Бастилії - було оголошено національним святом. У 1880 р. було прийнято закон про свободу зборів і друку, тоді ж влада амністувала комунарів, завдяки чому тисячі захисників Паизької комуни змогли повернутися на батьківщину.


Республіканці здійснили і перші серйозні кроки щодо обмеження впливу католицької церкви на громадське життя: було заборонено діяльність єзуїтських організацій, священиків видалено з армії та інших державних установ. Реформи торкнулися також сфери освіти. На початку 80-х років у Франції було запроваджено безкоштовне навчання дітей з 6-ти до 13-річ-ного віку, створено систему середньої жіночої освіти.


Аби запобігти можливості відновлення монархії в країні, у 1884 р. Національні збори прийняли закон, який забороняв розглядати в парламенті питання про перегляд республіканської форми правління. Нащадкам колись правлячих у Франції династій було заборонено балотуватися на посади президента і сенаторів.



Поміркуйте!
Чому закон забороняв нащадкам колись правлячих династій балотуватися на посади президента і сенаторів?



8. Політичні кризи 80-90-х років.

Становлення демократичної республіки у Франції відбувалося за непростих умов. У 80-90-х роках XIX ст. країна пережила ряд політичних криз, пов'язаних із корупцією в державному апараті, боротьбою між монархістами і республіканцями, зіткненням сил демократії і реакції.


У 80-х роках затяжна економічна криза прискорила розорення селян і дрібних міських буржуа. Невдоволення різних груп населення прагнули використати реакціонери. Вони намагалися розпалити націоналістичні настрої, пропагували реваншистську війну проти Німеччини.



Історичний портрет


Буланже Жорж (1837-1891) - французький генерал, у 1886-1887 рр. -військовий міністр. У 1887-1889 рр. очолив політичний рух, названий його ім'ям.


У цій неспокійній обстановці розгорнув свою діяльність політичний авантюрист генерал Жорж Буланже, що мав репутацію військового-демократа. Обійнявши 1886 р. посаду військового міністра, він відразу ж звернув на себе увагу різкими випадами проти Німеччини. Про нього заговорили як про особу, здатну повернути Франції Ельзас і Лотарингію, однак насправді він був людиною вкрай честолюбною і неперебірливою в засобах для досягнення поставлених цілей.
Популярність Буланже швидко зростала, генерал став розмірковувати про диктаторські повноваження. Стривожені республіканці поспішили відправити його у відставку, проте Буланже відразу ж став на чолі всіх незадоволених. Генерала таємно підтримували монархісти, сподіваючись з його допомогою повернути королівський трон.


У 1889 р. буланжистський рух досяг найбільшого піднесення. Прибічники генерала здобули низку перемог на виборах і пройшли до парламенту. Всі очікували, що Буланже здійснить державний переворот, але він не зважувався на це. А тим часом уряд почав проти генерала процес за обвинуваченням у змові проти республіки і підбурюванні армії до заколоту. Чутки про можливий арешт змусили Буланже втекти з Франції. Верховний суд засудив його заочно. Незабаром після цього буланжистський рух розпався, а сам невдалий кандидат у диктатори застрелився.


Через кілька років у Франції вибухнув новий політичний скандал, викликаний хабарництвом у державному апараті. Ще в 1880 р. з ініціативи будівника Суецького каналу Фердинанда Лессепса було створено компанію для прориття каналу через Панамський перешийок. Акції було розповсюджено серед великої кількості французів, спокушених обіцянками високих прибутків. Але будівництво затяглося,- і в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство. Численні власники акцій втратили вкладені гроші. Незабаром з'ясувалося, що із зібраних 1,4 млрд франків на будівництво каналу було витрачено лише 700 млн; решта грошей була або розтрачена керівництвом компанії, або пішла на підкуп офіційних осіб. В одержанні хабарів було викрито понад 100 депутатів, сенаторів і навіть міністрів. Розкрилися й факти підкупу відомих газет, що рекламували Панамську компанію навіть тоді, коли вже був очевидний її неминучий крах.


Країна була вражена обсягами скандалу. Підприємці, що керували компанією, опинилися у в'язниці. Уряд був змушений зажадати суду над особливо скомпрометованими депутатами, хоча майже всіх їх було виправдано.


Не встигла Франція забути про генерала Буланже й отямитися після «Панамської афери», як країну струснула нова політична криза, пов'язана зі «справою Дрейфуса». 1894 р. капіана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, було обвинувачено в передачі секретної військової інформації Німеччині. Дрейфуса було розжалувано і засуджено трибуналом на довічне ув'язнення. Серед французьких офіцерів, в основному вихідців із дворянських родин, були сильні антисемітські настрої, і «справу Дрейфуса» військове командування використало для розпалення шовінізму й антисемітизму в країні.


Через два роки новий начальник французької контррозвідки Пікар з'ясував невинність Дрейфуса та ім'я справжнього шпигуна - австрійського графа Естергазі. Він зажадав виправити помилку, але був усунутий з посади. Військове міністерство, намагаючись зберегти «честь мундира», воліло приховати виявлені факти, але про відкриття Пікара довідалися газети. За вимогою брата Дрейфуса і ряду депутатів у 1898 р. відбувся новий суд, але і цього разу, всупереч очевидним фактам, Дрейфуса було визнано винним.


Проти цього судового фарсу виступили відомі французькі письменники, вчені, прогресивні політичні діячі. Вони звинувачували військове командування в навмисній підробці фактів на догоду реакціонерам і клерикалам в армії. «Справа Дрейфуса» набувала політичного значення. Йшлося не просто про реабілітацію безневинно засудженого, а про захист демократичних свобод у країні. Франція розкололася на два табори - прихильників і противників Дрейфуса. Під час обговорення його справи в парламенті спалахували бійки, а в багатьох містах демонстрації дрейфу-сарів і антидрейфусарів переростали в Збройні зіткнення. У ці кризові дні в Парижі було навіть запроваджено воєнний стан.


Найдалекогляднішим політикам країни було зрозуміло, що зі «справою Дрейфуса» треба покінчити якомога швидше - Франція була на межі громаянської війни. У1899р. Дрейфуса помилував новий президент Лубе, а через сім років вирок у його справі було остаточно скасовано. Політична криза 1898-1899рр. закінчилася поразкою сил реакції, після якої вони вже не зважувалися на відкритий виступ проти демократії і республіканського ладу у Франції.
 
Перевірте себе!
1. Поясніть причини кризи Другої імперії у Франції.
2. Порівняйте плани Франції та Пруссії напередодні війни 1870-1871 рр.
3. Охарактеризуйте революцію 4 вересня 1870 р. у Парижі.
4. Уявіть себе жителем Парижа восени-взимку 1870-1871 рр. Яку позицію ви б зайняли під час облоги міста: пішли б волонтером до Національної гвардії, допомагали б захисникам в інший спосіб або намагалися б виїхати з міста?
5. Які причини спонукали парижан до повстання 18 березня 1871 р.?
6. Проаналізуйте діяльність Паризької комуни та причини її поразки. Чи могла б влада Комуни існувати довго і поширитися на всю Францію?
7. У яких творах мистецтва (література, живопис) найбільш яскраво відображено цей бурхливий період історії Франції?
8. Назвіть характерні особливості економічного розвитку Франції в останній третині XIX ст.
9. Порівняйте конституції Другої і Третьої республік.
10. Охарактеризуйте «героїв» французьких політичних скандалів 80-90 років XIX ст. Який повчальний досвід може взяти для себе сучасне українське суспільство?




Дати і події
4 вересня 1870 р. - революція і проголошення Третьої республіки.
18 березня 1871 р. - повстання в Парижі.
28 березня - 28 травня 1871 р. - влада в Парижі належала Раді Комуни.
10 травня 1871 р. - підписання остаточного мирного договору між Францією і Німеччиною.
25 лютого 1875 р. - прийняття Конституції Третьої республіки.



Німеччина в 1871 - 1900рр.


1. Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 р.

18 січня 1871 р. німецькі королі, герцоги і князі, зібравшись у Версальському палаці, на території переможеної Франції, проголосили короля Пруссії Вільгельма І імператором (кайзером) Німецької імперії. Завершився процес об'єднання країни, і на політичній карті Європи виникла нова держава з 40-мільйон-ним населенням.



Історичний портрет


Вільгельм І (1797-1888) - король Пруссії з 1861 р. та імператор Німеччини з 1871 р. Був прихильником об'єднання Німеччини збройним шляхом. З його ініціативи було проведено військову та низку інших реформ. У роки його правління значна влада належала канцлерові О. фон Бісмарку.


Документи свідчать


Конституція Німеччини. 16 квітня 1871 р.


Імперське законодавство здійснюється Союзною радою і рейхстагом. Згода більшості в тому й іншому зібранні
необхідна для імперського закону і встановлює його.
Союзна рада складається з представників держав, що входять до союзу, між якими голоси розподіляються таким чином, що Пруссія одержує 17 голосів із 58.
Президентство в союзі належить королю прусському, який має титул німецького імператора. Імператор є представником імперії в міжнародних зносинах; від імені імперії оголошує війну й укладає мир, вступає в союзи та інші договори з іноземними державами. Імператор скликає, відкладає і закриває Союзну раду і рейхстаг. Голосування в Союзній раді і керівництво її справами належить імперському канцлеру, який призначається імператором.
Імператорові належить розробка і публікація імперських законів і нагляд за виконанням останніх.


Визначте форму правління німецької держави за Конституцією 1871 р.


Політичну систему єдиної Німеччини було визначено імперською Конституцією, прийнятою 16 квітня 1871 р. Історичні традиції наклали відбиток на нове державне утворення. Імперія створювалася як федерація і складалась із 25 держав: 22 монархій та 3 вільних міст - Гамбурга, Любека і Бремена. Провідне місце в імперії посіла Пруссія - ініціатор і головний рушій об'єднання німецьких земель.


Вищим законодавчим органом країни ставрейхстаг (імперський з'їзд), що обирався на підставі загального виборчого права. Проте його законодавчі права були обмежені, тому що будь-який законопроект набирав сили лише за схвалення бундесратом імперії і кайзером. Бундесрат (Союзна рада), по суті, виконував роль верхньої палати парламенту. На відміну від рейхстагу, не обирався, а формувався з представників від вільних міст та німецьких монархів. Пруссії належало в рейхстазі 17 місць з 58, вона мала право вето у випадку зміни конституції імперії.


На чолі нової держави стояв кайзер (імператор), який водночас був королем Пруссії і головнокомандувачем армії і флоту. Його було наділено великими повноваженнями, у тому числі правом розпуску рейхстагу і застосування каральних санкцій проти окремих держав союзу. Виконавча влада була цілком незалежною від законодавчої. Канцлер (голова уряду імперії) призначався особисто кайзером і ніс відповідальність тільки перед ним.


Таким чином, Конституція 1871 р. зберегла в Німеччині багато рис прус-ської поліцейської держави і закріпила за юнкерською Пруссією панівне становище в імперії. Але вона мала і прогресивні аспекти. Хоча формально станові привілеї дворянства не було скасовано, конституція гарантувала всім німцям, незалежно від походження, рівне право на посідання державних посад, володіння власністю і підприємницьку діяльність.


Правлячі кола країни не могли не враховувати швидко зростаючий вплив промисловців і фінансистів. Тому нова держава будувалася з урахуванням інтересів як поміщиків-юнкерів, так і буржуазії. Дворяни продовжували посідати ключові пости в державному апараті, але буржуазії було забезпечено повну свободу дій і державну підтримку всередині країни і за її межами.


У 70-х роках відбувалося активне облаштування нової держави. Рейхстаг прийняв численні закони, спрямовані на зміцнення єдності імперії і посилення її державного апарату. У 1871-1873 рр. було запроваджено єдину валюту - марку, що замінила грошові одиниці окремих держав. Через рік створено загальноімперську пошту, а 1875 р. набули чинності єдині для всієї країни правові кодекси і створено Імперський банк. Водночас було сформовано і єдину німецьку армію, яка об'єднала війська всіх союзних держав.



2. Внутрішня політика Німеччини. О.фонБісмарк.

Перший канцлер Німецької імперії, її «хрещений батько», князь Отто фон Бісмарк користувався повною довірою Вільгельма І і фактично сам керував країною впродовж 20 років, з 1871 по 1890 р. Завдяки розуму, енергії, величезній волі цей видатний політичний діяч заслужив у сучасників прізвисько «залізний канцлер».


З утворенням єдиної німецької держави перше своє завдання Бісмарк вважав виконаним. Тепер його зусилля були спрямовані на централізацію влади в імперії, зміцнення 'її економічної та військово-політичної могутності, забезпечення першості Німеччини в Європі. Канцлер, зокрема, прекрасно розумів значення економічного піднесення країни. Хоча він був типовим представником дворянської військової касти, він всебічно сприяв промисловому зростанню Німеччини, прагнув рахуватися з інтересами великої німецької буржуазії, хоча у такій політиці канцлера юнкери вбачали обмеження своїх інтересів. Але важка індустрія була основою військово-промислового комплексу і, піклуючись про її розвиток, Бісмарк думав насамперед про технічне оснащення німецької армії.


Зміцнення військової могутності імперії стало одним з провідних напрямків внутрішньої політики Бісмарка. Канцлер прагнув створити найсильнішу в Європі армію, за допомогою якої міг би диктувати умови іншим країнам. Тому питання військового будівництва неодноразово ставали предметом гострого обговорення в німецькому парламенті. У 1874 р. канцлер зумів домогтися від рейхстагу згоди на збільшення армії в мирний час до 400 тис. чол. і затвердження військових витрат на 7 років уперед. Після цього військове відомство було фактично звільнене від парламентського контролю.


Бісмарк першим з європейських політиків відмовився від застарілого принципу свободи торгівлі й державного невтручання в економіку. З огляду на зростання конкуренції на світовому ринку, в 1879р. він провів через рейхстаг закон, який захищав німецьку промисловість і сільське господарство протекційними митами. Уряд запровадив державну монополію на тютюн і алкогольні вироби, націоналізував залізниці Пруссії, що дало йому не тільки додаткові прибутки, але й сильні важелі для впливу на господарське життя країни.


Проводячи політику централізації імперії та нарощування її військової міці, Бісмарк рішуче придушував будь-які спроби опору своєму курсові. Так, на початку 70-х років він розпочав наступ на католицьку церкву, навколо якої згуртувалися всі сепаратистські сили країни. Дворянство і буржуазія дрібних німецьких держав небезпідставно вважали, що пруссаки відтісняють їх від влади, а католицьке духівництво було невдоволене підтримкою, якою з боку імперського керівництва користувалася протестантська церква. Формально антиклерикальні заходи Бісмарка були спрямовані проти засилля духівництва у сфері культури, тому вони й дістали назву «культуркампф» (боротьба за культуру). Однак фактично удару зазнавало автономне становище церкви в державі, її вплив на політичне життя країни.


У 1872 р. католицьке духівництво було позбавлено права нагляду за школами, а діяльність єзуїтів - заборонено. Потім, на вимогу Бісмарка, рейхстаг прийняв закон про обов'язковий цивільний шлюб і скасував статтю конституції про автономію католицької церкви. Держава контролювала підготовку і призначення на посади духовних осіб, а «непримиренні» священики зазнали репресій. Поступово гоніння на церкву послабшали, але католицька опозиція більше не загрожувала центральній владі. Так чи інакше, але бісмарківський «культуркампф» сприяв перетворенню Німеччини на світську державу.


Серйозну загрозу своїй політиці Бісмарк вбачав також у зростанні впливу німецької соціал-демократії. У 1878 р., скориставшись із невдалого замаху на імператора, він провів через рейхстаг «винятковий закон проти соціалістів», який фактично поставив партію поза законом. Дванадцять років соціал-демократи перебували на напівлегальному становищі.


Але розправившись із лівою опозицією, Бісмарк виявив неабияку гнучкість і схильність до соціального реформізму. У 1881 р. було оголошено про початок «ери робітничого законодавства», після чого рейхстаг прийняв закони про страхування на випадок хвороби (1883), виробничого травматизму (1884) і втрати працездатності (1889). У 1889 р. було також запроваджено пенсії для робітників із 70-річного віку. Таким чином, Німеччина стала першою країною, де було прийняте розгорнуте соціальне законодавство.



Поміркуйте!
Які напрямки у внутрішній політиці Бісмарк вважав головними?


3. Перехід Німеччини до «світової політики».Після смерті Вільгель-ма І трон незабаром перейшов до його онука - Вільгельма II. Воцаріння нового кайзера із захватом вітали військові та прусські консерватори. 28-річний імператор був типовим юнкером, що понад усе пишався воєнними перемогами прусської зброї. Його погляди сформувалися під впливом військово-аристократичного середовища і відрізнялися крайнім консерватизмом. Кайзер відразу ж висловився за необхідність боротьби з «руйнівними елементами», маючи на увазі, що «воля імператора - вищий закон».


Новий імператор був дуже своєрідною людиною: він часто подорожував, особисто втручався в усі справи, любив повчати оточуючих - від слуг до європейських монархів, прагнув завжди перебувати в центрі уваги. Сучасників спантеличували часті зміни планів і політичних «курсів» Вільгельма II. Німці називали його то Незбагненним, то Мандрівним.


Історичний портрет
Вільгельм II (1859-1941) - імператор Німеччини й король Пруссії (1888-1918рр.), онук Вільгельма І. Навчався на юридичному факультеті Боннського університету, був офіцером прусської армії. Прагнув зосередити всю владу в країні у своїх руках. На початку правління Вільгельма II різко загострилися відносини Німеччини з Францією, Англією та Росією.


Терпіти біля себе Бісмарка і бути його тінню імператор не міг і не хотів (хоча вважався його другом). Незважаючи на суперечливість характеру, кайзер був досить амбітним і енергійним політиком. Між ним і старим канцлером відразу ж виникли розбіжності щодо внутрішньої та зовнішньої політики. Кайзера не влаштовував «перестрахувальний» курс Бісмарка, його прагнення будь-якою ціною уникнути війни з Росією. Вільгельм II і його оточення припускали можливість війни на два фронти (проти Франції і Росії) і були готові до боротьби за переділ колоніального світу.


Розбіжності виявилися також у ставленні до робітничого руху. На відміну від Бісмарка, кайзер вважав небезпечним продовження політики репресій і був схильний до соціального маневрування. На початку 1890 р. за згоди імператора рейхстаг відхилив пропозицію Бісмарка перетворити «винятковий закон проти соціалістів» на постійний, і незабаром після цього «залізний канцлер» був змушений піти у відставку. Його замінив ставленик імператора генерал Лео Капріві.


Зміна режиму влади в Німеччині супроводжувалася численними заявами кайзера про намір здійснювати «новий курс» у внутрішній політиці. Вже в 1890 р. Вільгельм II пообіцяв поліпшити становище робітників і пом'якшити соціальну напруженість у країні. Після цього рейхстаг прийняв ряд законів, які частково обмежували сваволю підприємців. У 1891 р. у Німеччині було запроваджено 11-годинний робочий день для жінок і заборонено працю дітей до 13 років.


Утім, ліберальний «новий курс» кайзера виявився недовговічним. У 1894 р. Капріві було відправлено у відставку, а на зміну йому прийшов князь фон Гогенлое. У внутрішній політиці ця кадрова перестановка знаменувала поворот від соціального реформізму до реакції, нових репресій проти лівої опозиції. Протягом п'яти років оточення Вільгельма II подавало до рейхстагу один за іншим законопроекти, які повинні були обмежити і без того урізані права і свободи німців. Наприклад, так званий «каторжний законопроект» 1899 р. передбачав покарання трирічними каторжними роботами для учасників страйків і до п'яти років каторги для їхніх організаторів. Однак усі законопроекти було провалено в парламенті ліберальними партіями.


Бурхливий розвиток промисловості, яка переросла можливості внутрішнього ринку, змушував правлячі кола країни підтримувати німецьку торговельну експансію в Європі, шукати «нових вільних місць» для збуту товарів. Ставши на шлях колоніальних загарбань пізніше за інші країни, Німеччина значно поступалася їм у розмірах захоплених територій. Німецькі колонії були в 12 разів менші за англійські, а до того ж бідні на сировинні ресурси. Імперське керівництво гостро потерпало від такої «несправедливості» і, активізуючи колоніальну політику, уперше порушило питання про переділ уже поділеного європейськими країнами світу. «Минули вже ті часи, - заявляв у рейхстазі майбутній канцлер Бернгард фон Бюлов, - коли інші народи ділили між собою землі і води. Ми вимагаємо і для себе місця під сонцем».



Поміркуйте!
Охарактеризуйте прагнення Німеччини «мати своє місце під сонцем». До яких наслідків це могло призвести?


Перехід Німеччини до «світової політики» відбився в її претензіях на панування в Європі, бажанні закріпитися на Близькому, Середньому і Далекому Сході, прагненні до переділу сфер впливу в Африці.



4. Німецька соціал-демократія.

Швидкий промисловий розвиток Німеччини наприкінці XIX ст. і поява нових галузей індустрії вели до збільшення чисельності найманих робітників у країні. Водночас важкі умови праці і низька заробітна плата, характерна для початкового етапу індустріалізації, соціальна незахищеність викликали різні форми протесту робітників, сприяли поширенню в їхньому середовищі соціалістичних ідей.


Соціал-демократична партія Німеччини виникла 1875 р. Теоретичною основою її діяльності служила Готська, а з 1891 р. - Ерфуртська програма, зміст яких загалом відповідав революційній теорії Маркса. Соціал-демократія орієнтувалася на завоювання робітничим класом політичної влади і створення соціалістичного суспільства шляхом революційного перетворення приватної власності на суспільну. Наприкінці XIX ст. СДПН перетворилася на досить впливову політичну силу, яка мала найбільшу фракцію у рейхстазі.


Проте характерною рисою ідейно-політичної еволюції німецької соціал-демократії наприкінці XIX ст. став поступовий відхід від революційного марксизму і перехід партії на позиції парламентського реформізму. У 1896 р. у СДПН виникла сильна реформістська течія на чолі з Е. Бернштейном, послідовників якого незабаром стали називати ревізіоністами або правими соціал-демократами. З огляду на зміни, що сталися в німецькому суспільстві після смерті Маркса, Бернштейн закликав до ревізії (перегляду) його революційного вчення, використання парламентських форм діяльності і критикував тих соціалістів, які визнавали тільки революційні методи боротьби.


На Ганноверському з'їзді СДПН (1899) погляди Бернштейна було засуджено більшістю соціалістів. Однак реформістські ідеї ставали більш популярними серед робітників і рядових членів партії. Вже на початку XX ст. реформісти посідали керівні пости в центральних органах СДПН та її парламентській фракції. Ліві соціал-демократи на чолі з К. Лібкнехтом і Р. Люксембург -прихильники революційних дій - залишилися в меншості.


Особливу, центристську, позицію в боротьбі лівих і правих соціалістів займав один з найвизначніших теоретиків партії К. Каутський. Пропонуючи соціал-демократам використовувати у своїх інтересах парламент і діяти в ньому як самостійна політична сила, Каутський водночас критикував правих за прагнення співробітничати з буржуазним урядом.


 
Перевірте себе!
1. Зробіть схему державного устрою Німеччини за Конституцією 1871р.
2. Які повноваження мав канцлер Німеччини?
3. Поясніть суть і значення політики «культуркампф».
4. Проаналізуйте соціальне законодавство Німеччини.
5. Як змінилася внутрішня політика Німеччини за Вільгельма II?
6. Висловіть свою думку стосовно німецької соціал-демократії: яка течія - революційна, реформістська або центристська - вам більше імпонує і чому?



Дати і події


16 квітня 1871 р. - прийняття Конституції Німеччини.
1871-1890 рр. - канцлерство О. фон Бісмарка.
1875 р. - створення Соціал-демократичної партії Німеччини.
1889 р. - закон про пенсійне забезпечення робітників із 70-річного віку.





С.О. Осмоловський, Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 9 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту



Збірник конспектів з історії, онлайн бібліотека з всесвітньої історії, календарно-тематичне планування уроків, скачати тести, домашнє завдання запитання та відповіді




Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.


Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - форум.