Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 11 клас>>Країни Близького і Середнього Сходу.

1. Утворення Держави Ізраїль
Ідея утворення єврейської держави зародилася наприкінці XIX ст. в голові австрійського журналіста Т. Герцля.

У 1897 р. сіоністський конгрес у Базелі (Швейцарія) ухвалив рішення про утворення держави євреїв на території Палестини. Одначе шлях до втілення цього рішення розтягнувся на півстоліття.

Лише після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави було поставлене перед світовим товариством. У 1946 р. це питання .було винесено на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході, щоби в такий спосіб сприяти розпадові Британської імперії. 29 листопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (56% території) та арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська з територій Палестини.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. З квітня 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішила достроково вивести свої війська — до 14 травня 1948 р. Того ж дня було проголошено Державу Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити своєї держави через відсутність політичних структур.
 

 
2. Виникнення й загострення близькосхідної проблеми
Сусідні арабські країни не визнали Ізраїлю та відразу оголосили йому війну. 15 травня 1948 р. їхні об'єднані сили (10 тис. єгиптян, 4 тис. йорданців, 4,5 тис. сирійців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали наступ. Але сили оборони Ізраїлю зупинили агресора і завдали удару у відповідь.

У першій арабсько-ізраїльській війні СРСР підтримував ізраїльтян (араби розцінювались як агенти англійського імперіалізму). У квітні—червні 1949 р. між сторонами було підписано договір про перемир'я. Палестинську державу знову не було створено. Територію, відведену для неї за рішенням ООН, захопили Ізраїль (6,7 тис. кв. км), Єгипет (сектор Газа), Йорданія (Західний берег р. Йордан). Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка непокоїть людство усі повоєнні роки.

Ізраїль та арабські країни воювали між собою п'ять разів. Уперше — в 1948—1949 рр., вдруге — 1956 р. коли Ізраїль узяв участь в англо-французькій інтервенції проти Єгипту, спричиненій націоналізацією Суецького каналу. Світова громадськість виступила проти цієї воєнної акції, і агресори змушені були вивести свої війська.

Третя ("шестиденна війна") була розв'язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії у 1967 р. Багато дослідників уважають, що то була превентивна війна (Ізраїль завдав попереджального удару, позаяк уряди Єгипту та Йорданії готові були "скинути Ізраїль у море"). У тій війні Ізраїль захопив Сінайський півострів, Західний берег р. Іордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем, втричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, навколишня ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його права на існування.

Вчетверте арабсько-ізраїльська війна розгорілася 1973 р„ коли Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але безрезультатно. П'ята воєнна сутичка сталася 1982 р. між Ізраїлем І Ліваном, куди перебралися військові формування палестинців; вона започаткувала багаторічну громадянську війну в цій арабській країні.

Слід зазначити, що серцевиною всіх цих кривавих конфліктів є палестинська проблема. У 1964 р. було створено Організацію визволення Палестини (ОВП), головою якої з 1969 р. став Ясір Арафат. Палестиці ставлять питання про створення своєї держави. З 1988 р. мова йде про Західний берег р. Йордан та інші палестинські землі, окуповані Ізраїлем 1967 р.

Останнім часом зусилля провідних країн світу, а надто США, сприяли початкові врегулювання близькосхідної кризи, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії секторові Газа та району Єрихона у складі Ізраїлю (1993 р.).

Процес близькосхідного врегулювання набув подальшого розвитку в жовтні 1994 р., після того як мирний договір між Ізраїлем та Йорданією підписали прем'єр-міністр Ізраїлю І. Рабин і король Йорданії Б. Хусейн. Згідно з договором автономія палестинців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан. У вересні 1995 р. було підписано вже ізраїльсько-палестинський договір про автономію Західного берега р. Йордан. Після цього знаменного кроку у жовтні 1995 р. терорист убив ізраїльського прем'єр-міністра І. Рабіна, який разом з Я. Арафатом став лауреатом Нобелівської премії миру. У травні 1996 р. прем'єр-міністром Ізраїлю було обрано лідера партії "Лікуд" Б. Нетаньяху, який зайняв жорсткішу позицію щодо палестинців. Зокрема, він заявив про початок будівництва єврейських кварталів у Східному Єрусалимі. З наведених причин мирний процес на Близькому Сході розвитку не набув. Сирія відмовилася від переговорів з Ізраїлем, хоча останній пропонував їй повернути Голанські висоти. Не було також вирішено питання про повернення до Палестини 3,5 млн біженців.
 
Наступний прем'єр-міністр Ізраїлю Єгуд Барак, обраний на цю посаду 1999 р., запропонував сенсаційні поступки палестнн-цям, щоби підписати з ними широкомасштабний договір про мир. Улітку 2000 р. арабо-ізраїльські переговори відбувалися за активного сприяння американського президента В. Клінтона. Одначе домовленості досягнуто не було. Каменем спотикання стало питання про Єрусалим, що його і Ізраїль, і палестшщі вважають своєю столицею. Експерти кваліфікують затятість І непоступливість Я. Ара-фата на цих переговорах як тяжку стратегічну помилку.

У жовтні 2000 р. арабсько-палестинські відносини різко загострилися, в містах спалахнули збройні сутички. В цих умовах Є. Барак був звинувачений у невмінні захистити національні інтереси і пішов у відставку. На дострокових виборах переміг лідер правих сил АрІель Шарон, який сформував коаліційний уряд, що не збирається йти на поступки палсстинцям. Ті, з свого боку, взимку 2001-2002 рр. провели серію терактів, що призвели до загибелі десятків мирних жителів. Отже, кінця протистоянню арабів та євреїв поки що не видно.

3. Найважливіші події повоєнного розвитку Ірану, Туреччини, Афганістану

Іран
У повоєнній історії Ірану вирізняються три найважливіші події.

1) У березні 1951 р. іранський меджліс ухвалив закон про націоналізацію нафтової промисловості Ірану, а в квітні того ж року уряд очолив лідер Національного фронту (створений 1949 р.) М. Мо-саддик, який енергійно взявся за проведення закону в життя. Всі нафтопромисли й нафтоперегінні заводи Ірану було взято під контроль "уряду. Незважаючи на спроби втручання ззовні (аж до Ради Безпеки ООН і Міжнародного суду в Гаазі), закон про націоналізацію було доведено до кінця, зокрема спроваджено з Ірану англійських фахівців, які працювали в АШК. У жовтні 1952 р. стався розрив дипломатичних відносин із Великою Британією. Одначе зростання популярності Мосаддика і розмах очолюваного ним руху налякали шаха та його оточення. У серпні 1953 р. в країні стався заколот. Ворожі Мосаддику сили повалили його уряд, а новий кабінет Захе-ді пішов на поступки англійцям та американцям.

2) "Біла революція". За порадою американців, на початку 60-х рр. у країні було проведено низку реформ, що дістали назву "бідої революції", оскільки здійснювались вони під безпосереднім керівництвом шаха Ірану. Стрижнем "білої революції"" стала аграрна реформа 1960—1963 рр. Відбувалася вона складно і болісно. Було обмежено розміри земельної власності, причому деякі послаблення зроблено для тих, хто застосовував сучасну техніку. Крім того, реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств, націоналізацію лісів, а також розпродаж (приватизацію) державних промислових підприємств для фінансування земельної реформи.

Велике значення для подальшої долі країни мала судова реформа, за якою було ліхвідовано шаріатські (ісламські) суди, судочинство повністю перейшло з рук духівництва до світських судів. У мечетей також відібрали право не сплачувати податки за належні їм землі. Це викликало страшне незадоволення верхівки мусульманського духівництва, яке почало накопичувати сили для боротьби із шахом.

3) Антишахська ісламська революція розпочалась у січні 1978 р. в релігійному центрі Ірану м. Кум, де влада розігнала антиурядову демонстрацію. Навесні та влітку 1978 р. антишахські виступи посилились.

Могутній, безпрецедентний за охопленням широких верств населення, за щоденним напруженням і самопожертвою антимонархічний рух змусив шаха 16 січня 1979 р. залишити межі Ірану — як виявилось, назавжди (у липні 1980 р. він помер у Єгипті). А за два тижні потому запеклий ворог шаха аятола Хомейні на спеціально зафрахтованому літаку авіакомпанії "Ер Франс" із тріумфом повернувся на Батьківщину з Парижа.

12 лютого 1979 р. прихильники Хомейні повністю оволоділи Тегераном. У країні було проведено референдум, наслідком якого стало проголошення 1 квітня 1979 р. Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року було ухвалено нову конституцію, в якій було спеціально обумовлено, що найвища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після смерті — його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем'єр. Державна, кооперативна і приватна форми власності склали три сектори економіки нової республіки. Втручання і вплив західних країн ліквідовувались. Країна принципово відкинула капіталізм і комунізм і протиставила їм власний, ісламський шлях розвитку. В наступні роки Іран жив за законами шаріату, впродовж восьми років воював проти Іраку, що призвело до занепаду економіки, міжнародної ізоляції. Після смерті Хомейні ситуація поступово виправляється: почали відновлюватися контакти з іншими державами, однак у внутрішній політиці поки що відсутній політичний та ідейний плюралізм.

Афганістан
Після Другої світової війни Афганістан залмліазся однією ї найвідсталіших держав світу. Панівний напівфеодальний режим перешкоджав прогресу країни. 86% населення мешкало в селах, майже 3 мли душ вело напівкочовий спосіб життя. У країні фактично відсутня сучасна промисловість, майже немає залізниць.

Наприкінці 60—на початку 70-х рр у зв'язку зі скороченням зовнішньої допомоги, що її Афганістан отримував як від Сполучених Штатів Америки, так і від Радянського Союзу, у країні розпочалася глибока внутрішня криза. Було сформовано антимонархічну опозицію, до якої приєднались і прихильники нечисленної Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА), створеної 1965 р. на підвалинах марксизму.

17 липня 1973 р. в Афганістані стався державний переворот. Монархію було скинуто, проголошено республіку. До влади доступився уряд М. Дауда, який розширив позиції державного сектора в економіці, ухвалив закон про земельну реформу. В опозицію до уряду М. Дауда стала НДПА, що спиралася на підтримку СРСР. Одначе всередині партії не було єдності, вона поділялася на дві великі фракції: "Хальк" (народ), яку очолював Нурмуха-мед Таракі, та "Парчан" (прапор), за назвою газети, заснованої Бабраком Кармалем.

27 квітня 1978 р. НДПА вчинила державний переворот, спираючись на вірні військові частини. Президента країни М. Дауда змовники стратили, 30 квітня лідер НДПА Таракі став новим президентом країни, а Бабрак Кармаль — віце-президентом. Державний переворот 27 квітня 1978 р., названий його організаторами "квітневою революцією", започаткував поворот мусульманської країни до соціалізму. Проте в партії тривали гострі суперечки про напрями розвитку країни. Перемогу здобув Таракі, а Кармаля було відправлено послом ДРА у Чехо-Словаччину. Основна маса населення не прийняла нового режиму, який почав провадити радикальні реформи (націоналізацію промислових підприємств, роздавання землі селянам) без урахування економічної відсталості, релігійної свідомості, традицій і звичаїв народу. Одначе його всебічно підтримало радянське керівництво, яке вбачало в Афганістані нову сферу свого впливу.

У вересні 1979 р. керівник НДПА і Революційної ради Н Таракі був скинутий і страчений його суперником X. Аміном, після чого було розгорнуто кампанію переслідування прихильників Таракі. До внутрішніх справ Афганістану грубо втрутився Радянський Союз: 27 грудня І979 р за рішенням політбюро ЦК КПРС на чолі з Л. Брежнєвим до Кабула увійшли радянські війська, президентський палац було оточено і взято штурмом. Амі-на вбили, а на чолі НДПА і Реюлюційної ради став Б. Кармаль.

Введення радянських військ до Афганістану призвело до розгортання опору афганського народу (бійців якого називають моджахедами), який потім переріс у кровопролитну громадянську війну. Близько 5 млн осіб покинули рідні місця та облаштува-лися в Пакистані й частково Граиі, звідки продовжили боротьбу.

Нове керівництво СРСР на чолі з М. Горбачовим визнало рішення своїх попередників помилковим. На цю позицію вплинув не тільки новий курс у зовнішній політиці, а й значні втрати радянських військ у цій війні. Наприкінці 1986 р. розпочалося поетапне виведення радянських, військ. В Афганістані до влади доступилося нове керівництво на чолі з Наджибуллою, ще одним ставлеником Москви, який керував службою безпеки після квітневого перевороту. За наказами цього душогуба було знищено 1 млн людей.

15 лютого 1989 р. виведення радянських війсьх з Афганістану завершилося. Через повне припинення допомоги Росії у квітні 1992 р. Наджибулла пішов у відставку. Кабул оточили моджахеди Одне з найбільших їхніх формувань очолював Гульбеддін Хекматіяр. За ним стояло понад 20 тис. бійців. Він був керівником найбільш радикальної Ісламської партії Афганістану (ША). Його головним суперником був Ахмад Шах Масуд, командувач військ Ісламського товариства Афганістану (ІТА), яке очолював професор теології Бурхануддін Раббані Після взяття столиці моджахедами у квітні 1992 р функції президента було покладено на Б. Раббані. Життя країни почало спиратися на закони шаріату. Країна дістала нову назву — Ісламська Держава Афганістан, Одначе громадянська війна у країні тривала.

У вересні 1994 р у прикордонних із Пакистаном районах розпочала бойові дії нова військово-політична група талібів, Таліби — учні релігійних шкіл — медресе (найближчий український еквівалент — семінаристи).

Саме випускники медресе, багато з яких народилося й подорослішало у період сімнадцятирічної війни в Афганістані, і сформували кістяк руху талібів. Абсолютна більшість таліб'ів за національною належністю є пушту нами.

У лютому 1995 р таліби вже контролювали 8 із 30 провінцій країни Тривалий час точилися жорстокі бої за столицю, і 27 вересня 1996 р передові загони талібів вступили до Кабула. Захоплення загонами руху "Талібан" афганської столиці виклш'зло хвилю жаху серед мешканців самого міста і прилеглих до нього . районів. У жовтні таліби повісили Наджибуллу. Ісламські повстанці заявили про введення шаріату по всій країні. Верховний лідер талібів Мохаммад Омар проголосив створення правлячої ради, яка мала заступити уряд Раббані.

До недавнього часу таліби контролювали приблизно 90% всієї території країни. Воєнну допомогу ісламському рухові подавав Пакистан, а фінансову - Саудівська Аравія. Однак у зв'язку з :гим, що таліби надали притулок Усамі Бен Ладену, якого США звинувачують в організації терористичних актів 13 вересня 2001 р., 7 жовтня 2001 р. американські війська та війська їхніх союзників розпочали воєнні дії проти талібів. Ракетно-бомбових ударів було завдано по військових об'єктах, аеродромах, шляхах. Більшість країн світу підтримала дії американців проти Афганістану. В листопаді 2001 р. режим талібів упав, було сформовано коаліційний уряд X. Карзая, проте до досягнення стабільності в цій країні ще далеко.

Туреччина
Вже в перші повоєнні роки Туреччина почала зміцнювати своє співробітництво ЗІ Сполученими Штатами Америки. За угодою зі США від 1948 р. Туреччина почала отримувати" істотну допомогу в рамках плану Маршалла. Навзамін вона надала США Право створювати на своїй території військові бази. У 1952 р. Туреччина вступила до НАТО, а 1955 р. підписала Багдадський пакт (згодом — Організація центрального договору, СЕНТО). У повоєнній історії країни важливу роль відігравали військовики. Вони неодноразово здійснювали державні перевороти і захоплювали владу. Перший такий переворот стався у травні 1960 р. коли генерал Дж. Гюрсель разом зі своїми прибічниками захопив владу у країні та проголосив гасло повернення до принципів Ататюрка. Вся влада перейшла до рук Комітету національної єдності (голова Дж. Гюрсель). У 1961 р. було затверджено нову конституцію країни, яка, хоч і обмежено, але декларувала демократичні свободи.

У березні 1971 р. вище командування армії, невдоволене нездатністю уряду подолати анархічну діяльність молодіжних ультралівих та ультраправих організацій, різних релігійних сект, вчинило черговий заколот, посіло чолові позиції в управлінні державою, але врегулювати ситуацію не змогло.

Наприкінці 70-х рр. політичне становище у країні ще більше ускладнилося. Криза політична, що спричинювала часту зміну урядів, доповнювалась економічною. Спостерігався розгул релігійного фанатизму. В умовах кризи, що наростала, у вересні 1980 р. владу в свої руки знову взяла армія. Голова Ради національної безпеки (РНБ) генерал Еврен запровадив воєнний стан, розпустив парламент, діяльність політичних партій було заборонено. Економіка країни в той період перебувала в занепаді.

Визначальними для долі країни стали економічні реформи, розроблені заступником прем'єр-міністра країни {з 1980 р.) Тургутом Озалом. Насамперед радикальним чином було змінено роль фінансово-кредитної системи, поставлено завдання домогтися зростання виробництва і загальмувати інфляцію.

13 грудня 1983 р. Тургут Озал сформував перший після перевороту 1980 р. цивільний уряд, до якого увійшли шість інженерів І п'ять економістів. Програма уряду передбачала повернення до громадянського демократичного режиму, боротьбу проти тероризму, економічні реформи. У зовнішній політиці ставилося завдання підтримувати дружні взаємини із Західною Європою та США, зберігаючи членство в НАТО.

Удосконалення фінансово-кредитного механізму дало можливість перейти до другого етапу реформ. Було переглянуто попередній закон "Про іноземні інвестиції". Закордонні інвестори дістали право набувати у власність нерухомість, створювати змішані компанії у різних галузях економіки. Швидко зростали приватні внески у турецьку економіку. У І985 р. в Туреччині було відкрито вільні економічні зони — спершу в містах Анталья та Мерсін, а потім на західному узбережжі Анатолії та в Чорноморському регіоні. Держава почала підтримувати тільки ті підприємства, які виробляли продукцію на експорт. При цьому перевагу віддавали приватному секторові.
У 80-ті рр. Туреччина зробила потужний ривок у своєму економічному й соціальному розвиткові. Саме в ті роки вона з аграр-но-індустріальної країни перетворилася на індустріально-аграрну. Введення в дію понад двох десятків гідроелектростанцій дало можливість Туреччині, що отримувала раніше електроенергію з-за кордону, розпочати продаж її Болгарії та Румунії. Було також споруджено сучасну мережу телекомунікацін. Іноземні інвестори до початку 90-х рр. вкладали в турецьку економіку до 800— 900 млн доларів щорічно. ВВП у 1989—1991 рр. збільшувався щороку на 8%.

Уряд Тансу Чиллер, яка продовжила курс реформ у 90-ті рр., наразився на опір з боку ісламських фундаменталістів — Партії благоденства (ПБ) на чолі з Н. Ербаканом, яка виступала проти орієнтації Туреччини на західні країни.

На виборах у грудні 1995 р. перемогу здобула Партія благоденства, Н. Ербакан сформував перший за 73 роки ісламський уряд. Інші партії не підтримали Ісламістів. Постала загроза нового політичного конфлікту. Навесні 1996 р. було сформовано коаліційний уряд, до якого, крім ПБ, увійшли Партія вірного шляху (лідер Тансу Чиллер) і Партія вітчизни (лідер Масут Йилмаз). Посаду прем'єра лідери партій коаліції обіймали почережно. Визначні досягнення Туреччини в економічному розвиткові у Ж)— 90-х рр. іще раз довели всьому світові, що економічне процвітання можливе лише на базі політичної стабільності, демократії та ринкових відносин.

Відносини між Україною й Туреччиною динамічно розвиваються на основі Угоди про дружбу і співробітництво від 4 травня 1992 р. Створена і активно ДІЄ Українсько-турецька економічна комісія. Товарообіг між країнами становить до 500 млн доларів на рік Великі можливості розкриваються для розвитку співробітництва у сфері культури, науки, технологій, туризму, інформації та спорту.

Перевірте себе
1. За яких умов було проголошено Державу Ізраїль?
2. Перерахуйте арабсько-ізраїльські війни, назвіть їхні наслідки.
3. Яких домовленостей було досягнуто між Ізраїлем і палестинцями у 90-ті рр.?
4. Яку політику проводив М. Мосаддик в Ірані?
5. Поясніть термін "біла революція".
6. Яку роль в актишахській ісламській революції в Ірані відіграв аятола Хомейні?
7. Які події стались у квітні 1978 р. в Афганістані?
8. Розкажіть про участь СРСР в афганському конфлікті.
9. Хто такі таліби І яка їхня роль у сучасному Афганістані?
10. Яку роль у повоєнній історії Туреччини відігравала армія?
11. Хто став "архітектором" турецьких реформ?

Виконайте завдання
1. Складіть порівняльну таблицю "Арабсько-ізраїльські війни" за схемою.

           
2. Складіть хронологічний ланцюжок процесу врегулювання конфлікту на Близькому Сході у 60—90-ті рр.
3. Стрілочками поєднайте прізвища політичних діячів та їхню національну належність.
Я. Арафат • • афганці
Є. Барак •
Дж. Гюрсель • • ізраїльтяни
Б. Кармаль • • іракці
М. Мосаддик •
Т. Озал •  палестинці
Б. Раббані •
А. Шарон • • турки

Питання для обговорення у групі
1. Назвіть витоки арабсько-ізраїльської кризи.
2. Якіпричини й наслідки ісламської революції в Ірані?
3. Чим відрізняється ісламська держава від світської?
4. Чим зумовлене турецьке „економічне диво" 80—90-х рр,?

Робота з джерелами

Із доповіді, підготовленої міжнародною правозахиєною організацією "Хьюнан райте уотч"
"Афганські жінки знаходились в страхітливому становищі. Жінкам відмовлено в праві на осніту — "Талібан" обмежував навчання дівчат лише початковою школою. Коледжі та інститути, в яких жінки навчались раніше, закрито. Жінки не мали права на працю — вони повинні постійно перебувати вдома. Роботодавцям було заборонено навіть розмовляти з ними на цю тему. Жінкам ааборонено мандрувати — вони не мали права покинути дім без супроводу найближчого родича — чоловіка. Жінки обмежені в праві отримання медичної допомоги, оскільки чоловікам заборонено дивитися на жінок, які не є їхніми дружинами. Якщо в операційній команді е хоча б один чоловік, операцію жінці робити не будуть. Жінкам заборонялося співати і слухати нерелігійну музику, користуватися косметикою, з'являтися на вулиці з відкритим обличчям, вбрання яскравих тонів, взуття на високому підборі, їздити в приватних автомобілях разом з чоловіками і т. ін.".

"В наш час неграмотними є більше 90% афганських жінок, хоча ще десять років тому жінки складали половину державних службовців, 70% вчителів і 40% лікарів. Афганські жінки, які мали вищу освіту, складали 15%. Після приходу до влади "Талібану" більшість освічених жінок змушені були'покинути країну. Ті, що залишилися, не могли провадити професійну діяльність, деяких стратили".

"Жінки, що мешкали у підконтрольних талібам районах, постійно відчували почуття жаху. Якщо жінка допускала найменше порушення правил поведінки, встановлених "ТаЛіваном", або навіть лише підозрювалася в цьому, то її публічно карала релігійна поліція".

Запитання до джерела
1. Які природні права людини порушував "Талібан"?
2. За яких умов, на вашу думку, може змінитися становище афганських жінок?

Запам'ятайте дати:
• 14 травня 1948 р. — створення Держави Ізраїль.
• 1948—1949 рр. — перша арабсько-ізраїльска війна.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Вся шкільна программа онлайн, безкоштовні підручники, конспекти уроків, реферати всесвітньої історії, питання та відповідді.}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.