Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


44. Всеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки» (фрагменти)

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 6 клас>>Українська література: Всеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки» (фрагменти)

Всеволод Нестайко 
(Народився 1930 року)
Всеволод Нестайко народився на Житомирщині.
Всеволод Нестайко — майстер пригодницького жанру. Його творами захоплюються не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами, адже його «Тореадори з Васюківки» перекладено багатьма мовами світу. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури ця книга внесена до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсенаяк один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. І з уривками саме цієї надзвичайно цікавої книги ти сьогодні ознайомишся, хоча немає сумніву, що, прочитавши їх, виявиш бажання осягнути всю книгу. Але перед цим варто ознайомитися зі спогадами Всеволода Нестайка про своє дитинство. Напевно, у деяких з них ти впізнаєш себе!
«Усе своє свідоме життя я прожив у Києві. Знаю його і в далекі довоєнні часи, і в страшну годину лихоліття — в роки фашистської окупації, і в щасливу мить звільнення, і в тяжкі роки відбудови, і в наш час...
Коли я був маленьким хлопчиком, страшенно хотів якнайшвидше вирости і стати великим, дорослим. Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили: «Море горить!», «Пожежна команда». А ще в класі мене називали Рудий африканський їжачок. Чому, спитаєте, їжачок? А тому, що руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка. А прозвав мене так Філя Шпиндель. Було це на уроці географії, коли ми проходили Африку.
А за однією зі мною партою сиділа кирпата красуня й відмінниця Маня Корчемська, портрети якої я повсякчас нищечком малював на промокатці1. Почувши, що Філя Шпиндель назвав мене Рудим африканським їжачком, вона так весело, так заливисто реготала, що я... Ах, не будемо згадувати!.. Не будемо згадувати!..
Коротше кажучи, я страшенно хотів якнайшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка, така нетерплячка, що я вам розказати не можу! Я годинами стояв і мокнув під дощем, підставляючи зливі свою руду довірливу голову, бо мій сусіда і приятель Вітасик Дяченко запевняв, що від дощу швидше ростуть. Він нещодавно переїхав до Києва із села й уособлював для мене народну мудрість. А мама лише дивувалася, чого це я повсякчас шморгаю носом...»
Спогади В. Нестайка про дитинство напрочуд яскраві: розповідає він про давні події так, ніби вони сталися вчора. Ось послухай-но, як письменник згадує дитячі сни, у яких він літав. Мабуть, і тобі таке сниться!..
«Мені тоді часто снилося, що я літаю. Отак підскочу, смикнуся всім тілом угору і... лечу. Знову смикнуся — і ще вище. І так мені легко, так хороше! А поряд, як янгол, летить Маня Корчемська. А Філя Шпиндель стоїть, мов пігмей2, на землі, роззявивши рота, дивиться на нас. Підскакує, смикається, а злетіти не може. Я показую йому носа і лечу собі, лечу, лечу... Гарно!..
Про нічні польоти я розказував мамі (не згадуючи, звичайно, з ким літав). І мама сказала, що коли дітям сниться, ніби вони літають, то це означає, що вони ростуть.
Отже, люди ростуть уві сні. Отже, що більше спати, то швидше виростеш! І я почав лягати спати... о сьомій годині вечора. Скільки отого золотого, неповторного часу дитинства я ось так проспав!
У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина — перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...»
На Всеволода Нестайка неабиякий вплив справили твори Даніеля Дефо, Марка Твена, Жуля Берна.
1 Промокатка (розм.) папір, що використовувався як промокальна серветка для чорнильної ручки.
2 Пігмеї — малі люди на зріст; карлики.

'
'
Тореадори з Васюківки
(Уривки з трилогії про пригоди двох друзів)

Частина перша
(яку розповідає Павлуша Завгородній)

Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурудзо та його вірного друга й однокласника Павлуші Завгороднього в школі, 'вдома та на безлюдному'острові поблизу села Васюківки

Р о з д і л   п е р ш и й
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич

— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Вань-коо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш! Знаю, знаю, — ледь чутно зітхає мій друг і
нарешті наважується подати голос.
— Діду! — жалібно озивається він.
— Давай-давай!
— Діду, — ще жалібніше повторює мій друг, — ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату. Ми вилазимо з бур'янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Ма-нюня, противнюча й плямиста, як географічна карта.
— У-у, скотиняка! Щоб ти...
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» -станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки математики — п'ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — дзуськи! І зняла такий вереск, що причов-гав дід. Ну і...
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його зна... Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно, І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес — Великі Зондські.
Але Ява — це не острів.
Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер Валігура, що живе в нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки охають. «Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова куку-рудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. То вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам казав:
— Ми, — казав, — з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі. Справді, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
— З фантазією, — підтакував я.
— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, — каже, — Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери1, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
— Чув. Справді.
— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.
— Треба, — погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави. Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім'ї». Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бій биків.
— Га? — не відразу второпав я.
— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
— Ага... То й що?
— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько в капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так...
— А потім — рраз! Бик — беркиць! І оплески.
— Ага. Класнючо... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я?


До речі, цікаву інформацію про походження імен та прізвищ можна знайти у спеціальних книгах (І. Глинський. «Твоє ім'я — твій друг», Є. Чак. «З біографії слова», І. Вихованець. «Таїна слова» та ін.). А найповніші дані про власні імена є в словнику-довіднику «Власні імена людей» (автори Л. Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська).
1 Гангстер — учасник бандитської зграї, організованої групи злочинців; бандит.

— Тю, дурний! Убивати! Що це тобі — м'ясозаготівля, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Як футбол. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — то найсміливіші герої і ловкачі. Головне — тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо й по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я усміхнувся. Це було класнючо. По радіо, по телевізору і взагалі...
Ми повмощувались зручніше й почали обговорювати подробиці. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Сви-ридович боїться. Очі — наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький — загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався — досі невідомо. Але факт — півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противнючий був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
— Ні, — сказав він, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось — велике і крутороге.
— Коров'яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
— Хтозна, може, й так.
— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
— А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи у світі не було.
— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
— Що значить «психічна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
— Я — боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
— Я забираю, але ти все одно боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся...
— Боюсь?
— Боїшся...
Я схопився рукою за вухо і, в свою чергу, затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани й сорочки. Першим отямивсь я.
— Стривай, — кажу, — годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. Бо ж твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я вдав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадок від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив увесь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні «баналюки»2, аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюшок — то був наш тореадорський реманент3. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе «Кар-мен», яку багато разів чули по радіо:
Торе-гадор, сміли-ги-ги-во в бій, торе-гадор, торе-гадор... Там жде тебе-ге-ге-ге любов, там жде-ге тебе любов...
Ми співали і не знали, що нас чекає.
Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо. Погода — саме підходяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, — далі від людських очей.
2 Баналюки — небилиці.
3 Реманент — сукупність предметів, необхідних для якої-небудь роботи.

— Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтяг штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться...
Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція — анічичирк! Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція лише одвернула морду. Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
Через півгодини він сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче... Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках, — здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція — хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
— Му-у!
У перекладі з коров'ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію — це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.
І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
— Йо-яй!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинились десь аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись справді тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню4. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли й мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода — брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязюка), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Дякуємо тобі, корово!
4 Калабаня (діал.) — тут: величезна калюжа.

— Ще не скінчили, анциболотники? — так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стіна свинарника, з боків густі бур'яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і заклякли ми, присівши, мов курчата перед шулікою.
— Не бійсь, не трону!
Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтяглися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.
Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі і так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це лише здавалося. Мабуть, не було вже у світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.
— Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екзамени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурка-ми-палками, коли пташки галасують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Жодних тобі екзаменів. Краще було б і не переходити в п'ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадці про екзамени тенькає в животі. Краще двадцять «метрів» засипати, ніж один екзамен.
— Здається, діду, все. Так, як і було. Правда ж? — несміливо питає Ява, притоптуючи ногами свіжу землю.
Дід криво дивиться на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
— Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке — вуха пообриваю і свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янів, ми боком проходимо повз діда і, тільки-но його минаємо, щодуху біжимо.
І якраз вчасно: ще мить — і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів...
Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вміємо.
— Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо... підводного човна.
— Давай, — не задумуючись кажу я. І тільки тоді питаю: — А з чого?
— Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напівзатоплена.
— А як?
— Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
— А двигун?
— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
— А дихати?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинем і випливемо.
— А як водою заллє і затопить?
— Ти що — плавати не вмієш? От іще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
— Сам ти дуля з маком! Який розумний!
— Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого — сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехилився й голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!». Я люблю токати в колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Краса, а не «го». От і зараз...
— Го!..
— Го!
— Го!
Тільки виляски пішли — наче аж до центру землі.
І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу. — Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве щеняче скімлення. Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.
— Точно, — сказав я.
— То що? — сказав Ява.
— Треба витягти, — сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
— Отже, так, — сказав Ява. — Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що! Хіба я тебе так вдержу?
— Ти й справді слабак. Не вдержиш.
— Отже, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могутній.
— Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І... і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вірьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взяти вірьовку?
— А ондо припиначка.
— Так на ній же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, ніде не дінеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радісно проспівала відв'язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява. Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім не важко попускати припинач-ку і за якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!» Я кинувся до зрубу:
— Галльоу! Криниценавт Ява? Як себе почуваєте?
— Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йо-йой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше.
Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками й почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої відриваються від землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дриґатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йо-йой!
— Яво! — кричу у відчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закректав я з усіх сил — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, — і з колодязя, мов булька з носа, повільно з'явилася Явина голова.
Першим на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали — від здоровенницького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
— От хотів би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипів Ява. — Ноги б повисмикував!
— Якийсь фашист хотів позбутися, — сказав я.
Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному
— Гайда на річку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач, який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — вже не викликало жодного сумніву Ім'я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього відразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Підводний човен із плоскодонки навічно потонув у забутті...

Відтворюємо прочитане
1. Кличка Явиної корови:
а) Революція; б) Конституція в; Контрибуція; г) Контрреволюція.
2. На килимку, яким хлопці вимахували перед очима корови, були вишиті:
а) лебедята; б) ягнята; в) курчата; г) цуценята.
3. Ява жартома назвав урятованого цуцика:
а) Шариком; б) Собакевичем; в) Полканом; г) Жучкою.

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
4. Як хлопчики ставляться до льохи Манюні, до корови та цуценяти Собакевича? Підтверди свою відповідь фрагментами з тексту.
5. Які кумедні слова використовує у своїй мові дід Варава? Як такі слова характеризують діда?
6. Про які риси характеру Яви й Павлуші свідчить те, що вони врятували Собакевича?
7. Прокоментуй слова діда Салимона й хлопців:
— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, — каже, — Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
— Чув. Точно.
— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на травневі свята.
8. Знайди і прочитай опис зовнішності діда Варави. Які деталі опису викликають усмішку?

Творчо мислимо
9. Підготуйся й візьми участь у читанні за ролями уривків, у яких ідеться про наслідки будівництва метро та про порятунок Собакевича.
10. Уяви, що тебе залучили як композитора до роботи над зйомками фільму за пригодницькою книгою «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Яким ти бачиш музичний супровід до таких фрагментів першого розділу: насування загрози від діда Варави, корида біля ставка, діставання з колодязя Яви із Собакевичем — швидкий чи повільний темп, пригодницька, таємнича, різка, несподівана, ... музика? 'Які музичні інструменти і в які моменти найкраще використати?
11. Напевно, тобі сподобалася кумеднаісторія виникнення неофіційного імені Івана Реня (Яви) та опис його родини. Спробуй і ти скласти опис з елементами гумору когось з однокласників або історію виникнення неофіційного імені (прізвиська). До речі, імені особи, про яку писатимеш, краще не називати заздалегідь: якщо клас упізнає цю особу, то твій опис, без сумніву, грамотний і дотепний.
12. Згадай, що такефразеологізми. (з ними ти знайомився на уроках української мови). Знайди й випиши з тексту ті фразеологізми, що викликають сміх, наприклад: галасують, як баби на базарі; дати дри-за тощо.
13. Підготуйся до стислого усного переказування першого розділу.

Р о з д і л   д е в ' я т и й
В якому Павлуша розповідає, як він потоваришував з Явою

До четвертого класу я з ним не дружив. Він був страшенно вредний. Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових1 штанях. Мені мама лише вранці їх у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості. Але...
Був сонячний теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштану нема ніде. Справді! Кінця-краю не видно. Від обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити... Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов'язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про ще когось там аж до смерку. Це вже напевно. Дід Салимон цілими днями знічев'я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
1 Шевйотовий — пошитий із шевйоту — дорогого сорту м'якої, легкої, трохи ворс і істої її ісрстя пої або напівшерстяної тканини.

Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один лишень товстий Грицько Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги - нікуди.
Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об'єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби, — підняли над головою — і вуу-у-!.. Летять наші штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі зернятка, ллється червона кавуняча кров...
Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим стало страшно й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!
— І справді! Давайте не будемо! Знову посідали, сопемо.
Подивився тоді Степан Карафолька на гору кавунів та й каже:
— Але й здоровеннецька! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська. — І раптом підхопився. — Хлопці! А давайте гратися в фараона і єгипетську піраміду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Степана ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Словом, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п'ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки... 1 цим дуже всіх нас підводив.
Бо завжди:
— А от Карафолька, бачиш...
— А чому Карафолька...
— А подивись на Карафольку... І — лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобі, Карафолько, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини.
Але іноді ми Карафольці прощали за те, що, на наш погляд, він ду-у-жже багато знав. Бо читав удень і вночі. І був для нас таким собі ходячим довідником. От і зараз.
— А... що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Грицько Сало.
Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі в Єгипті. В них єгипетських царів — фараонів — ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.
— Ага, про це в п'ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, — підтвердив Антончик.
— А я по телевізору в кіножурналі, — сказав Васько Деркач.
— Ну то й що? — спитав я. — А як же грати?
— Як? Гм! — презирливо гмикнув Степан. — Виберемо серед нас фараона. Він помре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.
— А що — це клас! — У Яви загорілися очі. — Інтересно! Давай!
— Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я. — На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело у похорон гратися! Ха-ха!.. Давайте краще у прикордонника й шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старий! Домовилися - все! — рішуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Сітка-вітка, дуб-дубки, поставали козаки! Шабельками брязь — вийди князь! Тобто... фараон.
Я! Так і знав. Чуло моє серце.
— Старий! По-чесному! — сказав Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старий».
Я зітхнув. Я був страшенно невезучий. Хоч би в що ми грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом. Одним словом, ворогом. Я вже не пам'ятаю навіть, коли я був нашим! А я так любив наших!.. І завжди був ворогом.
— Старий! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! їй-богу! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці. — Ондо Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лєт! — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.
І коли Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився...
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Отже, так, — швидко заговорив Карафолька. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс... Тутанха-мон... Гаменготеп...
— Гаменготеп, — байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменготеп! — звів руки до сонця Карафолька. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім'я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і ось ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменготеп вмирає!
Хлопці завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай і умирай, — під акомпанемент цього виття сказав Карафолька.
Я ліг.
— Прощайся і... — махнув рукою Карафолька.
— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо', що не так. Кланяйтесь мамі, татові, Галині Сидорівні і всім нашим.
— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Карафолька.
Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменготеп сконав! О горе-горе! — так одчайдушно заверещав Карафолька, що мені самому стало страшно і жаль себе.
— Але ім'я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменготепа збереже для поколінь пам'ять про нього. До роботи, жалюгідні раби!
І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справді помру Гей!
— Цить! — гаркнув Карафолька. - Не розмовлять. Мертвяк, називається. Убивать треба таких мертвяків!
І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.
— Е нє, хлопці, так він і справді ґиґне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
І кавун з моєї пики відкотився.
— А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, — почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Карафолька. — Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменготепе! Тільки мовчи — ти ж мертвий!
Я встав, і робота знову закипіла.
Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
Карафолька був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопці! Тікай! Дід!
І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І лише коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
— Хлопці! — безнадійно верескнув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гамен-готепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться — і кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця... Піраміда...
Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче...
І тут, як з-під землі, з'явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.
Я потроху звільнявся. От уже і я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
— Ох, шелегейдики!
— Ох, шмарогузи!
— Ох, катові гаспиди!
За кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.
Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були одним механізмом. І мені здавалося, що серця наші теж б'ються, наче одне серце.
Мені було дуже хороше!
Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!
...На другий день наша дружба з Явою була ще більше скріплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Карафолька! Карафолька не такий! Карафольки там не було! Га? Не було ж?!
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Карафольку! Хай! А я все одно знав, хто такий Карафолька, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи у світі!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають...
Відтворюємо прочитане
1. З якого класу подружилися Павлуша з Явою:
а) з третього; б) з четвертого; в) з п'ятого; г) з шостого?
2. Кого з хлопців не любили за те, що той щодня чистив зуби і робив зарядку:
а) Грицька Сала; б) Стьопку Карафольку;
в) Антончика Мацієвського; г) Васю Деркача?
3. Від кого навчилися хлопці називати один одного «старим»: а) від діда Салимона; б) від діда Варави;
в) від київських мисливців; г) від Грицька Сала?

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
4. Про які риси вдачі свідчить Явина допомога замурованому в кавунах Павлуші? Ява рятував Павлушу один раз чи двічі? Знайди і зачитай ті рядки, що підтверджують твою відповідь.
5. Яка ще позитивна риса вдачі Павлуші й Яви проявилася в кінці цього розділу?
6. Про що свідчить те, що дід Салимон випустив з рук кийка і почав ловити кавуни?
7. Хто із хлопців має прізвище, яке відповідає його звичкам? Здавна вважається, що ім'я, яке дають батьки своїм дітям, впливає на характер і навіть на долю людини. А чи знаєш ти, що означає твоє ім'я, прізвище й по батькові? Якщо так, то розкажи історію свого імені однокласникам.
8. Як змінилася мова Степана Карафольки, коли той почав здійснювати обряд поховання Павлуші-Гаменготепа? Обґрунтуй, чим викликана зміна стилю мовлення.
9. Запиши в зошит імена всіх шести баштанних бешкетників і напроти кожного з них — слова-характеристики, які їм відповідають. Яких характеристик вийшло більше — позитивних чи негативних? Зістав свої записи із записами однокласників. Якщо вони не збігаються, то про що, на твою думку, це свідчить?

Творчо мислимо
10. Згадай і запиши в зошит якомога більше прислів'їв та приказок, які характеризують справжні дружні стосунки.
11. Підготуйся й візьми участь у читанні уривка, починаючи зі слів: «Хлопці! А давайте гратися в фараона і єгипетську піраміду» і закінчуючи такими словами: «Хлопці! Тікаймо! Дід!».

Виконуємо домашнє завдання
12. Прочитай розділ «Випадок у метро. "Космонавт". Конфлікт з київською міліцією».
13. Намалюй той епізод із розділу «Випадок у метро...», який тобі най-більше сподобався, і візьми участь у класному конкурсі на кращу ілюстрацію до розділу.

Частина друга
(розказана знову-таки Павлушею Завгороднім)

Незнайомець із тринадцятої квартири, або злодії шукають потерпілого

Р о з д і л   д р у г и й
Випадок у метро. «Космонавт». Конфлікт з київською міліцією

Ми приїхали до Києва. На цілий місяць. У гості до мого рідного дядька і моєї рідної тітки.
Це було прекрасно. Ми цілий рік мріяли про цей день. Не те що ми ніколи не бували в Києві. Бували. Ява один раз, а я аж двічі. Але тоді, вперше, ми були усім класом на екскурсії, всього лише два дні. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсім не те. Ви ж самі знаєте, що радість, якої не можна розділити з найліпшим другом, — то не повна радість. І навіть не піврадості. А якась четвертинка... Отож не дивуйтеся, що в нас був такий піднесений настрій.
Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено... Ви злазите з поїзда, заносите свої «ча-майдани» в квартиру, і ноги механічно самі несуть вас на Хрещатик, навіть не питаючи вашого дозволу і бажання. Тітка ледве встигає гукнути вам навздогін: «Глядіть же не загубіться!.. І на обід не...» — далі ви вже не чуєте...
Через двадцять хвилин після того, як ми приїхали, ми вже йшли Хрещатиком...
Що я сказав? Ішли? Ні, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на параді. По Хрещатику не можна просто собі йти, коли щойно приїхав до Києва. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає ніби іншою людиною. Всі на Хрещатику здаються якимись радісними і святковими. І напрочуд чемними, ввічливими. І всі усміхаються. Хоч ідуть люди по Хрещатику щільно, як у черзі, майже притулившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив ліктем або навіть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усміхнеться і йде собі далі.
Хороші люди на Хрещатику!
Треба, щоб на всіх вулицях такі були.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо...
Широкий, як Дніпро, Хрещатик (по радіо на свята завжди так кажуть). Попід берегом на тротуарах — люди, посередині, на бруківці, — машини. І так, як на тротуарі не побачиш жодної машини, так на бруківці не побачиш жодної людини. Кожному своє. І щоб одне одному не заважати, навіть переходи під землю поховали. Такий же на Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас під воза вгнатися, ніж тут під машину», — подумав я. Та тільки встиг я це подумати, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулиці просто під машини огрядний і лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече і наче без штанів, у самих трусах. Тільки по ґудзиках ми здогадалися, що то були такі штани, але коротенькі, шорти називаються. З-під тих штанів некрасиво стирчали голі, вкриті густим чорним волоссям товсті ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловік, а якийсь інтурист.
Ми з Явою завмерли — невже перебіжить?!
Та враз — цюррр! — наче з-під землі виринув молоденький стрункий міліціонер із хвацько підкрученими вусиками. І голоногий інтурист, не добігши навіть до середини бруківки, так і присів, смішно розчепіривши руки.
Потім крутонувся і підтюпцем побіг назад. Міліціонер йому навіть слова не сказав, тільки усміхнувсь і посварився пальцем, наче вчитель на недисцип-лінованого учня (хоча інтурист був удвічі старший за міліціонера).
— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, якщо приїхав з якогось там Лондона чи Ріо-де-Жанейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лізь, голубе, під землю, як усі люди.
Потім Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного міліціонера і сказав:
— Ти знаєш, Павлушо, а все ж нема у світі лучче, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся з усілякими злодіями, бандитами та хуліганами. По-друге, усі тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цікаво. Не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану міліціонером. А ти?
— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..
— Як хочеш, — сказав Ява і зітхнув.
Ява міняв професії, як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан далекого плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики («по три кілограми барбарису на день можна їсти»). Тоді футболіст київського «Динамо». Тоді художник. Тоді звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів. А сьогодні, бачте, міліціонер.
Я ж — ні. Я як ото вирішив ще в першому класі, що буду льотчиком, так досі й держусь, не схибив.
Навіть дід Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муха вбрикнула!»
Хіба що іноді я не витримую і ненадовго пристаю до Яви — за компанію. Та й то тільки на таку комбінацію, щоб лишатися льотчиком. Я вже був і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком барбарис.
Але цього разу я від комбінації утримався, бо не уявляв собі льотчика-мі-ліціонера — кого ж ти в повітрі затримуватимеш і штрафуватимеш! Чорногузів хіба!
Ні, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком. Пливемо ми, линемо, викроковуємо Хрещатиком...
Праворуч багатоповерхові будинки, схожі на величезні, кахлями обкладені груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лізучи.
Ліворуч універмаг склом на сонці виблискує. Далі здоровенницька десятиповерхова міськрада (скільки ж то у ній людей радиться — така велика!).
Десь за міськрадою вежа телевізійна небо аж у космос проштрикує.
Оце висота! Нічого вищого у світі не бачив! От де від матері після двійки ховатися! Не те, що на нашій груші! Не тільки б не стягли, не догукалися б ніколи!
Далі на тлі неба круглі з хрестами бані вимальовуються — колишній костел.
Після міськради, за вулицею Прорізною, Хрещатик завертає праворуч і, порозсувавши будинки далі од себе (наче збирається крикнути: «Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!»), утикається на Європейській площі у філармонію. І через ту філармонію в Дніпро не пірнає...
Та після вулиці Прорізної ми по Хрещатику далі не пішли. Бо праворуч була станція метро. А метро, як ви самі знаєте, — це метро! І я хотів би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюківки, байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, ми, як по команді, одночасно повернули до входу в метро.
На нас одразу війнуло свіжістю і якимсь особливим «метрівським» запахом.
Хоч контролера десь не було і проходи між спеціальними тумбочками, де горіли привітні слова «Киньте п'ять копійок», були гостинно відчинені, проходити «зайцями» ми навіть і не подумали. Хай хтось дурніший це робить, ми вже раз пробували... Хоч би як швидко ти біг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти гепаєшся на них пузом. Отож...
Ми інтелігентно наміняли в касі п'ятаків, кинули і пройшли... «Які ми все ж культурні й благородні», — з гордістю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!
І тільки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як він уже дріботів по ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторі величезний опасистий дядько з кошиками, клумаками, ще й з новісінькими ночовками в руках (видно, попродав на базарі крашанки абощо, накупив краму і їхав на вокзал).
За кілька метрів нижче від дядька стояла струнка мальована дівчина з височенною, схожою на копицю сіна зачіскою — справжнісінька тобі кінозірка.
А ще нижче від «кінозірки» їхав міліціонер — справді, дуже зі спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цікавих обставин познайомилися торік, коли приїздили усім класом до Києва на екскурсію. Звичайно, добре було б з ним знову зустрітися й побалакати. Особливо Яві, який відсьогодні готується в міліціонери.
Я, не роздумуючи, задріботів слідом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохід. Яві вдалося прослизнути повз нього. А я хотів проскочити, та ненароком зачепив цинкові ночовки, що стояли біля дядька і які дядько придержував тільки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор і ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — і ночви вдарили ззаду по ногах «кінозірку». «Зірка» не встояла і гепнулась у ночовки. І ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотіли по ескалатору.
Ми отетеріли.
Сліпучо красива, як цяця мальована, «кінозірка», сидячи в ночвах і держачись за них обома руками, мчала ескалатором донизу. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, оніміла з переляку й несподіванки — важко та й ніколи було зрозуміти.
Ще мить — і міліціонер, що не встиг обернутися й помітити небезпеку, збитий з ніг, присів на ескалатор. А «зірка», не міняючи пози, гайнула далі.
Опасистий дядько, не глянувши навіть на нас з Явою, одразу сіртонувся за своїми ночвами. Він важко біг з клумаками по ескалатору і раз у раз діловито скрикував: «Побережись! Побережись!» — наче візник, що їде через базар своєю тарадайкою, тільки що батогом не цвьохкав.
«Зірка», збивши з ніг ще кількох пасажирів, вилетіла з ескалатора, проїхала через увесь зал і спинилася.
Якийсь інтелігентний дідусь, прямо під ноги якому вона підкотилася, здивовано глянув на неї і суворо сказав:
— Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!
Дядько все ще важко гупав ескалатором, хрипко і якось не дуже стурбовано, навіть спокійно вигукуючи:
— Мої ночви!.. Мої ночви!..
Збитий міліціонер (тепер ми бачили, що то був ніякий не Паляничко) поспішав за дядьком, на ходу обтрушуючи кітель і невідомо до кого звертаючись, гукав:
— Стривайте! Стривайте! Одну хвилинку!
Ми підтюпцем бігли за міліціонером. Іншого виходу в нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивість, що на них можна їхати лише в один бік, — це тобі не звичайні сходи, по яких можна йти і туди, і сюди!
На наше щастя, міліціонер ще не уявляв собі, хто справжній винуватець цієї скандальної пригоди, переслідував дядька і на нас не звертав жодної уваги. Але скоро він довідається. Ще кілька секунд — він наздожене дядька, і дядько... У мене холонуть ноги. Ось уже ескалатор довіз нас донизу.
«Кінозірка», що лише тепер, мабуть, оговталась, раптом усміхається і, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом каже:
— Політ пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомість і перевантаження перенесла задовільно.
Навколо сміються.
Як вітали «зірку-космонавта» міліціонер, опасистий дядько та інші люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили й не чули. Бо ми притьмом заскочили в поїзд. Двері за нами клацнули, поїзд рушив.
На наступній «Арсенальній» станції ми так бігли ескалатором угору, що аж серця наші з грудей вискакували. А там аж два ескалатори, та такі довжелезні...
Коли ми вибігли з метро, завернули у двір величезного сірого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертві від знесилення. Життя в наших тілах лишалося відсотків п'ять, не більше. Та й ці п'ять відсотків — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, ні рукою, ні ногою не ворухнеш. Не те що говорити — ми дихати неспроможні були. Ротами лише плямкали, повітря хапаючи, як риба без води. Трирічне дівча могло зараз нас брати за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по дві копійки за пучок. Така була нам зараз ціна.
Лише за хвилин десять...
— Ну? — ледве сказав Ява.
— Ага, — ледве сказав я.
— Тю, — ледве сказав Ява.
— Тьху, — ледве сказав я.
Це вся розмова, на яку ми спромоглися.
І тільки за хвилин двадцять ми нарешті отямилися і змогли обмінятись думками з приводу того, що сталося.
— Так... — зітхнув Ява. — Можна сказати, зіпсував ти мені кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у міліцію візьме...

Відтворюємо прочитане
1. Яким льотчиком ще не мріяв стати Павлуша:
а) льотчиком-футболістом; б) льотчиком-художником;
в) льотчиком-кухарем;
г) льотчиком на кондфабриці, що возить літаком цукерки «барбарис»?
2. Яке з пояснень, чому Ява враз вирішив у майбутньому стати міліціонером, не належить йому:
а) ця робота приносить користь; б) це благородно;
в) усі тебе поважають, а коли треба, й бояться;
г) це цікаво, не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке?
3. Який із висловів не належить «кінозірці» після вдалого приземлення в ночвах:
а) політ пройшов нормально; б) почуваю себе добре;
в) невагомість і перевантаження перенесла задовільно;
г) я навіть не встигла злякатися, настільки швидко це сталося?

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
4. З яким настроєм і почуттями Павлуша описує Київ і Хрещатик зокрема?
5. Як характеризує Яву його ж репліка, адресована інтуристові, що вибіг на проїжджу частину Хрещатика: «О! Бачив? Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Ріо-де-Жанейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи!»?
6. Чому, на твою думку, Ява так часто міняв професії, «як циган коні»? А наскільки часто тобі доводилося змінювати думку щодо вибору майбутньої професії? Поміркуй, чому так стається.
7. Чи засуджуєш ти Яву й Павлушу, які зникли з «місця злочину»? Обґрунтуй свою думку.
8. Який момент у цьому розділі видався тобі найкумеднішим?

Виконуємо домашнє завдання
9. Прочитай розділ «Усе! Кінець! Я дарую велосипед. "Загаза чогтова!" Я видужую». Зверни увагу на пафос у мовленні Яви та на мовлення Яришки. Підготуйся до виразного читання розділу.

Частина третя
(яку розказав уже Ява Рень)
Таємниця трьох невідомих, або повість про те, як посварилися Іван Васильович з Павлом Денисовичем і що з того вийшло
Р о з д і л   д в а д ц я т ь   п ' я т и й
Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!». Я видужую

Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал «Барвінок».
У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десяту, і я зрозумів, що то ранок.
Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:
— О!.. Гідний бгатику! Загаз будеш снідати.
Вона в нас не вимовляє літеру «р».
За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.
Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, гідний бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом. Я насторожився.
А коли вона втретє сказала «гідний бгатику» («Гідний бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.
«Гідний бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану мог-ду...». І раптом — «гідний бгатику!..»
Отже, кепські мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід... І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я...
Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сили, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. Ось голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить...
Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п'ється. Добре кусай — і будеш, як бугай».
— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.
— Тю, ти ж іще цього не з'їв?!
— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї. — Може, я... Може...
— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула й побігла за піч сміятися!
Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я... як мене вже не буде...
Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.
А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і иартика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.
Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Гаплик!»
Я безсило відкинувся на подушку.
Лежав і прислухався, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі самотня яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючий організм.
О! Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить... І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько... Видно, серце вже відмовляється працювати...
О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають... Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть...
З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.
Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.
— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Іди сюди. Вона вийшла з-за печі.
— Яришко, — зітхнув я і замовк.
Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.
— Яришко, — вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, шляхетне й велике, що говорять тільки перед смертю.
— Яришко, — сказав я нарешті тихо й врочисто, — візьмеш собі мій велосипед... Я дарую тобі його...
І заплющив очі.
— Ой! — верескнула вона радісно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бга-тику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.
І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.
Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.
І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш...
І, зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені.
Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючись з козаком...
Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився в стелю.
Я ждав приходу смерті. Годинник на стіні невмолимо відцокував хвилини.
Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилася до мого ліжка.
Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс. І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго. Я завмер у безнадійному чеканні.
Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля.
І тільки вислухавши мене, вона сказала весело:
— Молодець! Усе гаразд! Скоро будеш здоровий. І ляснула мене долонею по пузі.
— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться, підвестися несила.
— Що? — вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці. — А це хто снідав?
— Та я ж... бачите... — зітхнув я.
— Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, якщо температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п'ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше... «Організм не приймає!» — вона усміхнулась. — Ех, ти! Герой!
Я насупив брови і одвернувся.
Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.
І все ж після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало — перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руки відпустило. І серце забилось бадьоріше.
Смерть поки що відступила.
Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі... Чи, може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі?..
Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував. Дурень! Та я ж... я ж... думав, що вмираю.
«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем», — шепнув мені глузливо внутрішній голос.
«Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, ніж...»
Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров'я дорога се...
У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.
Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі шпиці повибивати можна! Ну і хай вибиває, її ж велосипед — може зовсім його розбити. Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися. Спи спокійно, дорогий товаришу!
Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Степан Карафолька, гад, на велосипеді, — коротше, всі, всі геть-чисто на велосипедах, а я — пішки. На своїх двох. Та-а-ак...
Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх!
А який же був велосипед! «Україна». З багажником, з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед!.. Був!.. У дворі знову задеренчало. Доламує!
Серце моє розчахнулося від болю.
«Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п'ятнадцять хвилин». Я підвівся і сів на ліжку.
Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу і вмру. Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.
Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла подвір'ям. На лобі в неї полум'яніла здоровеннецька ґуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І видно, те щастя засліпило її і вона нічого не бачила. У всякому разі дубового ковбка, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і...
Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, яка ще трималася в тілі, не витримала.
Велосипед став дибки і з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.
— Ех ти!.. Щоб тобі!.. Що ти робиш?! — одчайдушно закричав я. Хай я умру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!
Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім враз насупила брови і мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Встала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом:
— Думаєш... думаєш... я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш... загаза чогтова!..
І, шморгнувши носом, одвернулася.
Я роззявив рота і... усміхнувся. «Загаза чогтова...»
Сонце засяяло з неба, заспівали пташки і зацвіли-запахли під вікном троянди.
Життя повернулося до мене. Сумнівів не було — я видужував.
Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово!

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
1. Проаналізуй стосунки Яви та Яришки, підтверджуючи свої думки уривками з тексту.
2.
Як реагував Ява на незграбне катання сестри на вже подарованому ним велосипеді в середині розділу та наприкінці?
Творчо мислимо
3. Прочитай виразно фрагмент розділу, в якому передано Явині переживання про стан здоров'я.
4.
Яким ти бачиш музичний супровід упродовж останнього розділу і як змінюється його настрій?У який момент музика зникає?
5.
Пригадай назви творів В. Нестайка, які вивчалися в попередніх класах. Що, на твою думку, в них спільного?

Повість. Пригодницький твір

«Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка — один із найулюбленіших творів у програмі для шостого класу Знаємо, як полюбилися тобі Явині й Павлушині пригоди. Але, сподіваємося, на цьому ти з ними не розлучишся, а захочеш прочитати їх усі. Цей твір великий за обсягом (більше чотирьохсот сторінок), за програмою таких тобі ще не доводилося читати. До цього були здебільшого оповідання. А як же називається великий прозовий твір? Повість — мабуть, слово для тебе не нове, ти чув його на уроках з інших навчальних предметів, брав такі книжки в бібліотеці. Що ж це за літературний жанр?
Повість — епічний жанр літератури, розповідний художній твір, у якому досить широко змальовано життя одного чи кількох героїв протягом досить тривалого або важливого за подіями часу.
Повість відрізняється від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшим охопленням подій із життя головних героїв, більшою кількістю другорядних персонажів і повнішою характеристикою їх, наявністю розлогих описів.
Перші повісті як самостійний літературний жанр виникають на початку XIX століття, а до цього повістю називали будь-яку розповідь про життєві та історичні події («Повість минулих літ»).
Повість Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» пригодницька. Пригодницьким називається той твір, сюжет якого наповнений багатьма пригодами і незвичайними подіями.

Аналізуємо зміст і особливості художнього твору
1. Згадай і назви особливості епосу як літературного роду.
2. Що таке повість? Чим вона відрізняється від оповідання? Обґрунтуй свою відповідь, використовуючи приклади з тексту повісті.
3. Які твори називаються пригодницькими?
Виконуємо домашнє завдання 
4. Об'єднайся з товаришами в групу (3-4 учні) та разом інсценізуйте один із фрагментів повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
5. Письмово поділися своїми враженнями про прочитані розділи повісті (можливо, у формі листа до Всеволода Нестайка).
Перевіряємо себе  
• Я можу виокремити романтичні події в пригодницькому творі В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
• Я вмію аналізувати поведінку героїв, їхні вчинки, моральний вибір Яви й Павлуші в різних життєвих ситуаціях.
• Я вмію обґрунтовано характеризувати образи Яви й Павлуші, розкривати риси їхньої вдачі.
• Я вмію виділяти, виразно читати й коментувати найцікавіші епізоди повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
• Я знаю, що таке повість як літературний жанр.
• Я знаю засоби творення комічного та вмію визначати їх у художньому творі.
На дозвіллі
Радимо більше прочитати про Всеволода Нестайка, ознайомитися з іншими розділами трилогії.

Українська література. 6 клас. Авраменко О.М., Шабельникова Л.П.
Вислано читачами інтернет-сайту.

Бібліотека з підручниками та книгами на скачку безкоштовно, українська література для 6 класу, шкільна програма з української літератури, плани конспектів уроків

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення



Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.