Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Антична (давньогрецька і римська) література — вихідна основа європейських літератур

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 8 клас>>Зарубіжна література: Антична (давньогрецька і римська) література — вихідна основа європейських літератур


Дивних багато у світі див, найдивніше з них — людина...
Софокл


Усе на світі має свої витоки: дерево — корінь, річка — джерело, людина — дитинство. Проте, якщо життя людини вимірюється десятками років, то життя людства — тисячоліттями. «Дитинством» людства вважають віддалені в часі давні епохи, які називають добою Античності(від латин, antiquus — давній). Література ж, створена в ті часи, називається античною літературою. У широкому розумінні словосполучення «антична література» означає давню літературу різних народів: шумерську, китайську, індійську чи єгипетську. Однак у цивілізованому світі це поняття зазвичай вживається у вужчому й конкретнішому значенні. Античною літературою називають літературу Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Цей факт свідчить про авторитет і велике значення згаданих народів в історії людства, передовсім — Європи.


Давньогрецька література охоплює величезний проміжок часу: десь від XVI ст. до н. е. (поява перших фольклорних пам'яток) до 476 р. н. е. (умовна дата падіння Риму, під владу якого Еллада потрапила бл. II ст. до н. е.). Після 476 р. в Європі починається доба Середньовіччя з принципово іншою, ніж антична, культурою та літературою.


Нині в культурному обігу є переважно твори греків і римлян. Відомо також чимало видатних літературних пам'яток інших давніх народів, скажімо, шумерський епос про Гільгамеша чи давньоіндійські Веди. Проте вони цікавлять переважно фахівців-філологів, а пересічну сучасну людину приваблюють саме еллінська та римська літератури. Згадаймо хоча б низку нещодавно знятих фільмів за Гомеровим епосом («Одіссей», «Троя»). У чому ж причини, де витоки такого авторитету античної літератури? Чи тільки в художній довершеності (а вона незаперечна!) творів греків і римлян, чи в чомусь іще? Звісно, вичерпної і єдиної правильної відповіді на це запитання дати неможливо, але її пошук допомагає краще збагнути суть проблеми.
Передовсім еллінам притаманна увага до людини, її внутрішнього світу та того, що її оточує. А зображення духовного життя людини завжди цікавило, цікавить і цікавитиме читача, робить античні твори актуальними для будь-якої епохи. Тож увага та повага до людини, як її внутрішнього світу, так і світу, у якому вона живе, є величезною заслугою античної літератури.


Біля витоків еллінської літератури стоїть загадкова й велична постать Гомера, напівлегендарного епічного співця (аеда). Йому приписують авторство поем «Іліада» й «Одіссея». Здавалося б, розмаїття найтонших людських почуттів і переживань у суворому героїчному епосі відтворити неможливо. Проте навіть у «найбатальніших» сценах Гомер не забуває сказати «крилате слово» про душі й серця своїх героїв. Так, убивши Гектора, Ахілл відчуває не очікувану радість від перемоги над наймогутнішим ворогом, не задоволення від нарешті здійсненої помсти, а смуток за загиблим другом: «...Чом же тепер так оцим мое милеє журиться серце? / В суднах лежить неоплаканий друг, непохований, мертвий, / Друг мій Патрокл, якого мені не забути, аж поки / Я пробуваю живий і мої ще ворушаться ноги». Тонким психологізмом позначена також сцена «Пріам у Ахілла», коли обидва одночасно плачуть, але з різних причин: Ахілл — згадавши свого вбитого друга Патрокла і старого батька, якого йому (він це знає) більше не судилося побачити, а Пріам — своїх убитих під Троєю дітей.


Надзвичайній популярнрсті Гомерових поем сприяє також їх гуманістичний пафос, зокрема — співчуття людському горю і засудження війни. Дехто здивується: як можна створювати героїчний епос, де оспівуються ратні подвиги, і водночас засуджувати війну? Але Гомерові це вдалося. Більше того, він це зробив устами найвойовничішого героя — Ахілла, який каже своїй матері Фетіді: «Хай же загине навік між людей і богів ворожнеча /І гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями».


Ще однією причиною всесвітньої популярності античної літератури є її філософічність. Здобутки еллінської філософії є незаперечними, досить згадати імена Сократа й Платона, Геракліта й Піфагора, Епікура й Демокріта, Діогена й Арістотеля. Та й саме слово «філософія» грецького походження й означає буквально «любов до мудрості, знань». Так, усесвітньої слави зажили крилаті вислови еллінських філософів: «Пізнай самого себе», «Стримуй гнів», «У багатолюдності немає добра», «Ручайся лише за себе», «Головне в житті — фінал», «Нічого занадто», «Міра понад усе». Тож не дивно, що й еллінська література є глибоко філософічною. Так, думку про необхідність не втрачати відчуття міри (див. два останні з наведених афоризмів) як у радості, так і в нещасті, знаходимо у вірші Архілоха: «Серце, серце!Біди люті звідусіль тебе смутять — /Ти ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь. Радість є — радій не надто, є нещастя — не сумуй / Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті».


Еллінській літературі притаманна розмаїта проблематика: від заклику до стійкості й незламності в обороні батьківщини (Тіртей) до проповіді насолоди життям, притаманної творчості Анакреонта. А найтоншим психологом була Сапфо, яка вміла відтворити майже невловимі порухи душі людини. Злетом людського духу вважається еллінська трагедія (слово «трагедія» теж грецького походження). Творчість афінян Есхіла, Софокла й Евріпіда припадає на
золоту добу давньогрецької літератури (V ст. до н. е.). Так, образ нескореного титана Прометея (трагедія Есхіла «Прометей закутий»), який кинув сміливий виклик несправедливій владі Зевса, «карався, мучився, але не каявся», згодом надихав багатьох письменників і мільйони борців проти національного, соціального та будь-якого іншого гніту.


Як бачимо, елліни залишили вагому спадщину в усіх трьох родах літератури: епосі, ліриці й драмі (і ці слова грецького походження). Та й розподіл літератури на роди розроблений уже згаданим еллінським ученим Арістотелем (IV ст. до н. е.).


Популярності античної літератури сприяло й те, що давньогрецька та латинська мови були мовами міжнаціонального спілкування. Тож художні тексти, створені цими мовами, могли сприймати різні народи Європи, Африки й Азії. Спочатку Еллада поширила свою говірку на значні території власних колоній, у т. ч. й на теперішні українські землі в Північному Причорномор'ї. Руїни прадавніх еллінських місЮльвії чи Херсонеса можна нині побачити не лише під час екскурсій по Причорномор'ю, а й на українських гривнях. Існують незаперечні докази того, що жителі Ольвії (нині — Очаківський р-н Миколаївської обл.) знали текст поем Гомера. А потім військо Александра Македонського поширило грецьку мову та культуру від Африки до Індії (т. зв. еллінізація). Згодом Рим підкорив величезні території від Африки до вже згаданої Ольвії і від Британських островів до Палестини. Звісно, усі народи Римської імперії послуговувалися латиною. А потім, від 476 до 1453 р. (рік падіння Константинополя) у величезній Візантійській імперії, сусідці Київської Русі, панувала грецька мова. Та й тепер ми використовуємо два алфавіти: кирилицю (від греків Кирила і Мефодія) і латину, якою, наприклад, виписують лікарські рецепти. Існує багато латиномовних афоризмів: «nota bеnе» («занотуй добре»); «Veni, vidi, vici» («Прийшов, побачив, переміг» — вислів Цезаря) та ін.


...Зовсім не такими, як витончені елліни, були нові володарі історії — римляни. Місто-фортеця на схожому на чобіт Апеннінському півострові поступово підім'яло під свій «чобіток» (латин, калігулу) півсвіту, у тому числі й колись горду та незалежну Елладу. Здавалося, що співоча еллінська мова назавжди поступиться різкій, схожій на військові команди, латині.


У літературній царині несхожість цих народів найяскравіше втілилася в їхньому ставленні до театру й драматургії. Так, глядачі в еллінському театрі не любили спостерігати за сценами насильства, надто вбивства. Такі епізоди ставили за межами орхёстри (нині — сцена), а заціпеніння й жах публіки підтримувалися за допомогою суто театральних прийомів: з-поза скёне (нині — куліси, декорації) до глядачів виносили намазаний червоною фарбою, немов кров'ю, меч або хор повідомляв, що когось із героїв убито. А ось у римському Колізеї публіка була іншою. Вона приходила подивитися саме на сцени насильства, передусім її цікавили смертельні бої гладіаторів, а понад усе — справжня кров.


Давньогрецький театр був надзвичайно впливовим засобом виховання громадян. Держава навіть доплачувала гроші (теорикон) небагатим громадянам, аби ті могли відвідувати вистави. У Римі ж ставлення до театру було протилежним і він перетворився на місце розваги. В Елладі провідну роль відігравала трагедія, а в Римі — комедія, адже трагедія примушувала думати, а не відпочивати. А думати плебс не любив і не хотів. «Хліба й видовищ!» — було його гаслом.


До того ж римські комедіографи відверто зізнавалися, що після греків у драмі нічого нового не скажеш, і їм тільки й залишалося, що брати початок комедії в грека Арістофана, а кінець — у грека Менандра. Юлій Цезар, порівнюючи видатного римського драматурга Теренція з еллінським комедіографом Менандром, назвав свого земляка «напів-Менандром». Багато запозичив у Гомера Вергілій, чию «Енеїду» образно можна назвати «одіссеєю» мандрів Енея та «іліа-дою» його битв. А видатний римський поет Горацій у своїй оді «Асі Меіротеп» («До Мельпомени», яку іноді умовно називають «Пам'ятником») найвидатнішим своїм досягненням назвав те, що «вперше скласти зумів по-італійському еолійські пісні». «Еолійські пісні» — це поезія давньогрецької поетеси Сапфо, створена на еолійському діалекті. Отже, найбільшою заслугою Горація, за його зізнанням, є те, що він, римлянин, зумів досягти висоти її поетичної майстерності. Як казали римляни: «Supienti sat» («Розумному досить»).


В Елладі до театру йшли всією сім'єю на цілий день, беручи із собою їжу та напої. Нікому й на думку не спадало залишити виставу до її закінчення. Греки так серйозно ставилися до постановок, що під час прем'єри трагедії Есхіла «Перси» чоловіки в патріотичному пориві хапалися за мечі. А спартанці, ці суворі воїни, які наживалися на продажу бранців, могли відпустити полоненого афінянина без жодного викупу, якщо той розповідав їм бодай один новий рядок із трагедії Евріпіда. Натомість у Римі було зовсім не дивним те, коли глядачі могли серед комедії піти геть навіть при драматургові, якщо поряд розгорталися «цікавіші» для них кулачні чи ведмежі бої... Тому римські драматурги, чудово знаючи «рівень» своєї публіки, у відповідних місцях своїх творів писали: «А зараз можете поаплодувати». Подібні написи збереглися до наших днів.


Здавалося, що настали «темні віки» суцільного невігластва, неосвіченості, презирства до інтелекту, культури й літератури. Слова «грек» і «вчений» у Римі набули лайливого змісту...


Проте що це? Сам римський імператор Марк Аврелій писав вірші... грецькою мовою! Навіть жахливий Нерон, ім'я якого стало сим-
волом свавілля та жорстокості, прихильно ставився до грецької культури. Краще за Горація не скажеш: «Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила, / Лацій суворий зріднила з мистецтвом...» Римляни підкорили греків силою зброї, а греки римлян — силою мистецтва.
Та минув час, і достигло «золоте гроно» римських поетів: Катулл, Вергілій, Горацій, Овідій. Саме вони довели людству, що у відомому афоризмі «Roma — caput mundi» («Рим — голова світу») слово «голова» стало нарешті означати не лише «адміністративний центр наймогутнішої держави», а й «центр усесвітньої культури».


Могутнє дерево європейської цивілізації глибоко й міцно закорінене в греко-римському культурному ґрунті, і задля ліпшого розуміння того, якими його плодами живимось ми й живитимуться наші нащадки, треба якомога краще знати особливості цього багатющого «ґрунту» — античної культури та літератури.


Найголовнішою ж заслугою літератури й культури як греків, так і римлян є увага до людини, її внутрішнього світу й місця у світі, що її оточує.

Тож, якщо потрібно було б дібрати епіграф до всієї античної літератури, то ним могли б стати рядки з трагедії Софокла «Антігона»: «Дивних багато у світі див, найдивніше з них — людина...» Недаремно ж у багатьох хрестоматіях світу вони називаються «Гімн людині».


Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко, Зарубіжна література, 8 клас
Вислано читачами інтернет-сайту.


Зарубіжна література скачати, підручники та книги з літератури онлайн, шкільна програма з зарубіжної літератури 8 клас

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.