Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Доба європейського Відродження (Ренесансу), її хронологічні межі. Ідейний рух гуманізму. Роль античності. Скарби культури Ренесансу

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 8 клас>>Зарубіжна література: Доба європейського Відродження (Ренесансу), її хронологічні межі. Ідейний рух гуманізму. Роль античності. Скарби культури Ренесансу


Який довершений витвір — людина!.. Окраса всесвіту! Взірець усього сущого!
В. Шекспір


Якось талановитий російський філолог Ю. Тинянов влучно зауважив, що в літературному світі, на відміну від світу реального, син рідко отримує спадщину від батька, а частіше стає спадкоємцем діда, а то й прадіда. Це добре видно в зміні моди: мамині речі донька вважає вчорашнім днем, а ось бабусині або прабабусині — ультрамодними. Але чи не найкраще метафора Ю. Тинянова стосується літератури доби Відродження, що змінила добу Середньовіччя.

Для уважного читача вже саме слово «відродження» сигналізує про те, що йдеться не про появу на світ (народження), а про відновлення, реставрацію чогось, що колись уже існувало. Термін «Відродження» (італ. rinascita) увів до широкого обігу історик мистецтва італієць Джорджо Вазарі в «Життєписах найславетніших малярів, скульпторів і зодчих» (1550). Але на Заході прижився його французький варіант — «Ренесанс» (фр. renaissance).

Так ось, доба Ренесансу отримала культурну спадщину не від «матері»-середньовіччя, а від «бабусі»-античності. Відродження було своєрідною спокутою Західної Європи за безжальне нищення багатої культурної спадщини язичницьких Еллади та Риму, здійснюваного спочатку варварами, а потім християнами впродовж Середніх віків.

Та й сам вислів «середні віки» придумали діячі культури доби Ренесансу. Відкривши для себе шедеври античного світу, європейці завмерли в захопленні перед «тінями забутих предків» — геніальними творіннями й духом античних митців і науковців. То виявляється, усе найкраще вже було? Адже що може бути прекраснішим за довершеність еллінських трагедій або амфор? І діячі культури Ренесансу помстилися недолугості «батьків», які, на їхню думку, майже обірвали нитку, гірлянду часів. Вони назвали добу між двома злетами людського духу, Античністю і Ренесансом, Середніми віками.
Більше того, для них середньовіччя асоціювалося переважно з невіглаством, зневагою до культури й людини. Звідти й походить колись поширене і навіть культивоване уявлення про Середні віки як про нібито суцільні вогнища інквізиції, сморід і попіл спалених відьом; нескінченні вервечки чорних сутан — ченців зі смолоскипами в руках і монотонним співом латинських релігійних текстів; самотніх отців-пустельників, які голодом, безсонням і самобичуванням приборкували гріховну смертну плоть, звеличуючи тим самим безсмертну душу... Усе це, звичайно, тоді було.

Проте дослідники документально підтвердили, що особливо жорстокою інквізиція була не в добу «темного» середньовіччя, а саме в добу «світлого» Відродження. І в такому викривленні дійсності немає нічого дивного, адже міф завжди був живучішим за реальність. Так, добре відомо, що історичний бретанський маркграф Хруотланд (прототип Роланда), через власну сваволю й невиконання наказу короля Карла безславно загинув сам та ще й прирік на смерть чимало своїх вояків у Ронсевальській ущелині (778 р.): довго ще голосили франкські вдови після його «подвигу». Але головний герой «Пісні про Роланда» є чи не найпатріотичнішою постаттю французької літератури. Те саме і зі співвідношенням «реального» і «міфічного» Ренесансів. Людству так хотілося вірити в повернення золотої доби, що деякий домішок міді або й заліза, який потрапив до золотого злитку, якось не помічався, адже й на Сонці є плями.

Однак ми з вами знаємо й зовсім інше, не «темне» середньовіччя. Наприклад, вишукану поезію провансальських трубадурів, які, з одного боку, піднесли служіння земній жінці до рівня поклоніння Богородиці, з іншого ж — іноді не цурались і звичайнісінького кохання до Чарівних Дам. Можна згадати також життєрадісну поезію вагантів і ще багато-багато іншого. Так що доба Середньовіччя — це не «прорив» у нитці часів, а звичайна епоха, як і будь-яка інша, зі своїми падіннями і злетами.

Та не будемо занадто суворо дорікати діячам культури Ренесансу за саме таке ставлення до Середніх віків. Не забуваймо, що вони бачили світ по-своєму, а не як ми з вами — з вишини третього тисячоліття. Можливо, і наші нащадки колись назвуть XXI століття «темним» з огляду на приниження в ньому культури, особливо літератури, хтозна? Звичайно, хотілося б, аби так не сталося. Та повернімося до Ренесансу.

Узагалі, «відроджень» певних культурних злетів і було, і буде в історії людства чимало. Так, часи діяльності вже відомих нам поетів Лі Бо і Ду Фу (VIII ст., епоха династії Тан) іноді називають «китайським ренесансом». Адже тоді поети відроджували поетичну традицію попередніх епох, поглинутих їхніми, китайськими, сказати б, «середніми віками». Багато з поезій Лі Бо так і названі — «У старовинному стилі». Те ж саме характеризує творчість персько-таджицьких майстрів слова Рудакі, Омара Хайяма або Гафіза (X-XIV ст.), творчість яких іноді називають «східним ренесансом». Адже ці поети відроджували давньоіранську традицію, перервану «середніми» для них віками — періодом арабського панування. Причому відродили так, що завойовники-араби навіть запозичили в них, підкорених, деякі жанри поезії. Так, персько-таджицький жанр месневг був запозичений арабами під назвою муздавідж. Точнісінько так свого часу завойовники-римляни переймали довершену культурну спадщину в підкорених
ними еллінів. Більше того, збігаються навіть деталі: як розквіт поезії персо-таджиків Сааді й Гафіза пов'язують із піднесенням їхнього рідного міста Шираза, так і в італійців Данте, Петрарки й Боккаччо злет творчості пов'язаний із піднесенням міста-держави Флоренції, де розпочиналась або тривала їхня письменницька діяльність.

І ось що цікаво: відродження, тобто повернення до старовини, витоків, першоджерел, завжди є ознакою певного культурного піднесення, досягнення якоїсь вершини. Таких випадків нам ще трапиться чимало, включаючи «норвезьке», «ірландське» або українське «Розстріляне відродження» (ХІХ-ХХ ст.). Сходження певної національної культури до вершин чимось нагадує сходження альпініста на гору. Поки не досягнуто якоїсь, хоча б відносної висоти, немає часу оглядатися на пройдений шлях. Але якщо пік уже підкорено, з'являється можливість поглянути, яку дорогу подолано й звідки все розпочиналося. А потім можна рухатися далі. Так і культура: повернення до старовини відбувається не так задля цієї старовини, як задля майбуття.
Проте, якщо культурних «відроджень» було й буде багато, чому ж тоді слово «Ренесанс» для переважної більшості освічених людей усього світу чітко асоціюється з ідейно-естетичним рухом саме в Європі, а не в тому ж Китаї чи Хорасані? Адже, коли кажуть «титани Відродження», зрозуміло, що йдеться про Мікеланджело Буонарроті або Леонардо да Вінчі. І для цього навіть не треба уточнювати — «титани європейського Відродження».

Почнемо з того, що ми з вами живемо в Європі, і європейський Ренесанс нам, зрозуміло, ближчий. До того ж саме європейська культура, яка нині у світі є однією з провідних (звісно, не принижуймо ролі інших культур), за великим рахунком, зумовлена духом Відродження. Це передовсім віра в необмежені можливості людини, ідея свободи особистості, її незалежність від релігійної догми, безмежний дух пізнання і навіть ненаситність у пізнанні (іноді надмірна: згадаймо відкриття енергії атома і його наслідки: Хіросіму або Чорнобиль, ідеї клонування людини тощо). Усе це, зрештою, і забезпечило європейській цивілізації домінування у світі. А людина й людство влаштовані так, що цінують передусім те, що є успішним сьогодні, а не те, що мало успіх колись. Звичайно, у цьому є певний елемент несправедливості стосовно інших, та ще й давніших культур. Так, видатний середньовічний східний філософ і лікар Ібн Сіна, відомий західному світові під ім'ям Авіценни, за шість століть до Рене Декарта в «Ішарат» записав: «Ямислю, і це означає, що я існую». Однак цю фразу тепер асоціюють із французом Декартом.

Головним у такому «вивищенні» саме європейського Ренесансу було те, що він дійсно був докорінним переворотом і у світосприйнятті, і в художній творчості. Щодо ідеологічно-світоглядного перевороту, то тут слід насамперед відзначити гуманізм і секуляризацію — перехід від клерикального до світського стану суспільства. Так, улюбленою, знаковою темою філософських (богословських) трактатів доби Середньовіччя було протиставлення, з одного боку, швидкоплинного життя людини і всього земного, з іншого — вічного життя на «тому світі», уславлення всього, пов'язаного з Богом. Існувала навіть алегорична концепція «двох міст»: «міста людського» (усього земного, людського) і «міста Божого» (усього потойбічного, Божого). Безсумнівна перевага надавалася «місту Божому». Та згодом люди усвідомили, що можна бути щасливими не лише на небі, після смерті, а й на землі, за життя. А «земне місто» — це просто рідна земля, на якій ростуть запашні трави й квіти, і куди приходить красуня-весна (як на картині С. Боттічеллі «Весна»), а не «юдоль смутку», як це уявлялося в середньовіччі. Навіть типові назви філософських робіт: середньовічної — «Про презирство до світу» і ренесансової — «Про достоїнство людини», свідчать про те, що людина доби Відродження чітко усвідомлювала, відчувала, що почала жити в інші, Нові часи.

Захоплення діячів Ренесансу античністю видно вже в тому, що Флоренцію метафорично називали «Афінами Італії», а свого часу Фірдоусі — «перським Гомером», — ось якою привабливою була Еллада для всіх народів світу. Спочатку у Флоренції, а згодом у Сіє-ні, Феррарі та інших містах утворилися гуртки освічених людей, які називали себе гуманістами. Гуманізм, як ми його розуміємо тепер (любов до людини, доброта) і гуманізм у тодішньому значенні дещо різняться, хоча мають багато спільного і передовсім — витоки. Тоді гуманістами називали людей, які вивчали не науки про божественне (studia divina — науки божественні), як у середньовіччі, а науки про людину (studia gumanitatis — науки людські).

Найголовнішою галуззю діяльності гуманістів була філологія. Вони почали знаходити, переписувати й вивчати літературні пам'ятки античності. Скажімо, Петрарка знайшов твори давньоримського оратора Цицерона. Згодом до кола наукових досліджень гуманістів увійшли архітектура, скульптура та інші види мистецтва. Найголовніше те, що ставлення до цих пам'яток було принципово іншим, ніж у добу Середньовіччя. Уперше вони почали сприйматися не як «чужі» предмети язичницького культу, а як «свої» культурні пам'ятки. Тим більше в Італії, де кожен камінь нагадував про колишню велич Риму. А твори античних письменників стали не мозаїчними фрагментами в підручниках латинської граматики, а вперше ввійщЛи до вивчення як самостійні культурні пам'ятки, художні тексти Словом, Античність було не лише амністовано, а й піднесено на нечу-вану раніше висоту.

Окреме питання — ставлення гуманістів до релігії. Воно було різним. Раніше всіляко підкреслювалось атеїстичне й антиклерикальне (антицерковне) спрямування їхнього світогляду. Дійсно, були серед них і ті, які не вірили в Бога або в безсмертя душі (скажімо, Лоренцо Валла або П'єтро Помпонацці). Але переважна більшість гуманістів була християнами, які зовсім не заперечували існування Бога. Більше того, найвищі досягнення ренесансного мистецтва, хоч Відродження і пов'язане зі звільненням людини від усеохоплюючої влади церкви, виявилися саме в церковному мистецтві. Гуманісти проектували собори й каплиці, а малюнки й скульптури митців Проторенесансу та Ренесансу: Чімбауе (1240-1302) і Джотто ді Бондоне (1266-1337), Сандро Боттічеллі (1445-1510) і Леонардо да Вінчі (1452-1519), Мі-келанджело Буонарроті (1475-1564) і Рафаеля Санті (1483-1520) -прикрашати не вітальні приватних особняків, а передовсім церковні стіни. Проте в зображенні біблійних сцен проглядає не церковне, а світське. Скажімо, Богородиця зображується зовсім не «по-середньовічному», не як зріла смиренна жінка, а іноді як пустотлива юнка -наприклад у «Мадонні Бенуа» (умовна назва — «Мадонна з квіткою») Леонардо да Вінчі. Самого Ісуса Христа, не кажучи вже про інших біблійних персонажів, іноді зображували так, що Римські Папи вимагали замалювати «язичницькі непристойності». Розрізнити середньовічні та ренесансні ікони й розп'яття неважко. Скажімо, якщо Ісус зображений як виснажений бородатий аскет — це середньовіччя, якщо як юний атлет — Відродження.

І тепер православні священики кажуть, що їх «дурманить» яситтєподібність католицьких ікон; чого варте лише зображення маленького Ісуса як персонажа світського живопису, «копії» милого малюка, а не прототипу богоподібного дитяти; або заміна традиційних німбів над головами святих елегантними кілечками. Отже, гуманісти не стільки відходили від релігії і церкви, скільки наближали релігійне й церковне до світського.

Ще одна надзвичайно важлива зміна в тогочасному духовному житті Європи — винахід німцем Йоганном Гутенбергом книгодрукування (середина XV ст). Нині декому може здатися: ну й що ж тут такого революційного — надрукувати книгу? Але в ті часи це мало величезне значення. Адже саме в часи Ренесансу монополія, безроздільне право церкви й надзвичайно вузького кола багатіїв на писане слово, була втрачена назавжди. А в добу Середньовіччя клаптик списаного пергаменту був ще недоступнішим, ніж тепер найсучасніший ноутбук. Та й навіть якби цей клаптик потрапив до рук майже всуціль неграмотних тоді селян або міщан, хто б зумів його прочитати? І раптом Гутенберг поставив множення книжок на потік, унаслідок чого книга стала набагато доступнішою ширшому колу людей. Значно пізніше приблизно про ці часи Віктор Гюго напише відомий роман «Собор Паризької Богоматері», де один із центральних персонажів, архідиякон собору Клод Фролло провістить величезну роль друкованого слова в майбутньому різкому падінні авторитету церкви: «Якийсь час архідиякон мовчки вдивлявся у велетенську будівлю, потім, зітхнувши, простягнув праву руку до друкованої книги, що лежала розгорнутою на столі, а ліву — витягнув до Собору і, переводячи сумовитий погляд із книги на храм, промовив: "На жаль! Це вб'є те". Котье вигукнув: "Ця книга лякає вас тому, що вона друкована?" "Ви вгадали", — сказав Клод. Він стояв, притискуючи зігнутим пальцем фоліант, що вийшов із-під славних нюрнберзьких друкарських пресів. Потім додав такі загадкові слова: "На жаль, книга вб'є будівлю!"» Звичайно, слово «будівля» тут означає зовсім не стіни собору, а його вплив на свідомість людей.

Крім того, саме в ті часи розпочалося вивчення давньогрецької мови, і для освічених людей стали доступними оригінальні твори еллінів, з якими до того латиномовна Західна Європа ознайомлювалася тільки в перекладах. Тим більше, що після падіння під ударами турків Візантії (1453), цього дивом уцілілого останнього уламку греко-римського античного світу, багато носіїв грецької мови емігрувало в Італію та інші західноєвропейські країни. Отже, доба Відродження — це ще й доба відродження давньогрецької мови, уведення її до вивчення в навчальних закладах. Та й латину гуманісти добряче «почистили», унормували, і багато своїх наукових праць і художніх творів писали саме нею. «Почистили» тому, що вважали її звульгаризованою, засміченою в Середні віки. А ту латинську мову, якою писали Вергілій і Горацій, гуманісти шанобливо називали «золотою латиною».

Ще один суттєвий фактор упливу на зміну світогляду європейців у добу Ренесансу — великі географічні відкриття. Саме тоді Христофор Колумб досяг берегів Америки. 12 жовтня 1492 р. (офіційна дата відкриття Америки) з'явилися два поняття: Старий Світ і Новий Світ. Значення цього відкриття важко переоцінити. Так, сьогодні без СІЛА світову політику годі й уявити, а тоді на місці сучасних Нью-Йорка й Вашингтона жили індіанці та паслися стада бізонів.
Унаслідок цього або паралельно з цим докорінно змінилися картина світу, світобачення європейців. Людина почала ставити в центр світобудови не Бога, а себе: «Вінець творіння — людина». Виникла нова, т. зв. «антропоцентрична» картина світу (грец. anthro-pos — людина і kentron — центр). Ця картина світу ґрунтувалася на засадах розуму, краси й гармонії. Згідно з нею, Бог, створивши світ, поставив у його центрі людину, яка панує над усією живою і неживою природою та стихіями. Ренесансова картина світу докорінно відрізнялася від середньовічної, т. зв. «теоцентричної» картини світу (від грец. theos — Бог), коли в центрі світобудови уявлявся Бог.

Звичайно, осторонь цих процесів не стояла і художня література. Більше того, вона була в їхній гущі, чи не першою їх усвідомлювала та стимулювала. Уже у творчості поета пізнього Середньовіччя Данте відчуваються нові віяння. Недаремно слово «новий» усе частіше входить до літературного вжитку тих часів, які іноді називають Проторенесансом, тобто Передренесансом. Так, на великого флорентійця відчутний вплив справила поетична школа «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo), а її керівника Гвідо Гвініцеллі Данте називав своїм учителем. Та й у творах Данте слово «новий» відіграє важливу роль (згадаймо, наприклад, збірку «Нове життя» («Vita nuova»). Те саме щодо «середньовічної» за формою (церковний жанр «видіння») «Божественної комедії», яка є «ренесансовою» за своїм духом. Скажімо, у ній можна знайти чимало рядків, пронизаних співчуттям до людської природи, а не оцінкою вчинків мешканців Пекла лише з точки зору панівної релігійної догми. Недаремно ж Данте часто називали й називають «останнім поетом Середньовіччя і першим поетом Відродження». Та на повну силу голос Ренесансу залунав у «Петрарциних шліфованих сонетах» (Максим Рильський), який уславив багатство людської душі, красу й щирість людських почуттів у своїй «Книзі пісень», зігрітій коханням до чарівної Лаури.

Важко назвати діяча культури Відродження, який би не писав вір-ші: Мікеланджело і Рафаель, Леонардо да Вінчі та Джордано Бруно, Томас Мор (автор «Утопії») і Еразм Роттердамський — усі вони були талановитими поетами. У поетичній царині відбувалися й певні новації. Якщо, скажімо, провансальські трубадури виконували свої вірші в музичному супроводі, то в добу Відродження поезія почала відокремлюватися від музики й усе частіше ставала авторською, а не анонімною. А це вже нагадує ту поезію, до якої ми звикли нині.
Цікаво, що навіть творчі невдачі в продуктивну добу можуть давати гарні плоди. Так, діячі Відродження, закохані в Античність, надумали були відродити античну драму. До речі, поміж них був і музикант Вінченцо Галілей, батько уславленого вченого Галілео Галілея. Люди освічені, вони за першоджерелами відтворили пісні хору, партії акторів, словом, усе, як було колись на відкритих майданчиках еллінських амфітеатрів часів Есхіла чи Софокла. І що ж: хоревти дружно заспівали, а гуманісти дружно запозіхали: нікому з них таке відродження еллінської драми не сподобалося. Вони переконалися в мудрості вислову елліна Геракліта: «Двічі в ту саму воду не увійдеш». Та попри це, щось привабливе в цьому дійстві таки було. Зрештою, усе закінчилося тим, що виникла dramma per musi-са (драма для музики), яка згодом отримала звичну для нас назву — опера. А без неї життя сучасної інтелігентної людини годі уявити. Так невдала спроба відродження античного жанру посприяла вдалому народженню жанру нового.
Ще одна особливість тогочасного літературного процесу полягала в тому, що поезія помалу почала поступатися прозі. Це засвідчила поява широкого кола грамотних людей — читачів. Вірші можна було послухати в чиємусь виконанні, а прозу треба читати, її не дуже й по-декламуєш. До речі, проза і поезія набули однакових прав приблизно у XVIII-XIX ст., а до того на літературному Олімпі безумовно царювала поезія. Початок Ренесансу осяяний ім'ям Джованні Боккаччо, автора відомої збірки новел «Декамерон», у якій світ постав розмаїтим і життєрадісним, щоправда, водночас і зовсім не ідеальним. Однак у будь-якому разі й не по-церковному стримано-прісним.
Жанрове багатство ренесансової прози новелою не обмежилося: існував ще й роман. Чи не найкращим епіграфом до однієї з провідних думок літератури Відродження могли б стати слова з роману француза Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель»: «Роби, що хочеш». Це був єдиний пункт статуту славнозвісного Телемського (від грец. телем — бажання) абатства. Однак він аж ніяк не сприймався як заклик до анархії чи вседозволеності. Якраз навпаки: пером
письменника водила безмежна віра в людину, її внутрішнє благо-родство, «божественну і форму, і суть» (Ш. Бодлер). Якщо людина гарна від народження і не зіпсована суспільством, якщо її інтереси й прагнення не суперечать інтересам і прагненням загалу (а гуманісти були в цьому переконані), то чому б їй і не робити того, що вона хоче? Адже коли людина гарна, то вона сама собою (а не з чийогось примусу) захоче робити лише гарне. Отже, в уяві гуманістів виникало суспільство повноцінних і життєрадісних особистостей, де панує дух абсолютної свободи і водночас немає суперечливих інтересів. Звичайно, ця думка вже тоді часто суперечила правді життя. Скажімо, деякі гуманісти не гребували послугами охоронців-найманців (кондотьєрів), які вирізнялися звірячою жорстокістю і руки яких були по лікті в крові, а прапор провіщав: «Ворог Бога, правосуддя і милосердя» (кондотьєр Вернер фон Урслінген, гроза Болоньї, Пе-руджі та Сієни). А гуманіст, блискуче освічений політик, письменник і знавець мов Нікколо Макіавеллі (1469-1527) є справжнім символом підступності й безпринципності політика. Саме цьому «гуманістові», зокрема, належить відома цинічна фраза «мета виправдовує засоби», а цинічну й аморальну політику якоїсь держави або особи до цього часу називають «макіавеллізмом». Навіть король поетів Франческо Петрарка частувався на весіллі племінниці кривавого міланського диктатора Бернарбо Сконці, а титан Відродження Леонардо да Вінчі протягом тривалого часу жив при дворі жорстокого правителя Лодовіко Моро, який теж вважався «гуманістом», бо блискуче знав античних класиків і бездоганно володів латиною. Мабуть, ці люди теж послуговувалися гаслом «роби, що хочеш», чи не так? Але певні негативні факти й ниці людці є в кожну епоху, ми ж ведемо мову не про реальне життя тієї доби, а саме про ідеали Ренесансу. І ось саме із цієї точки зору думки гуманістів Відродження, їхні ідеали були сміливими й новими.
Та справжнім королем ренесансної прози був іспанець Мігель Сервантес де Сааведра. Промовистий факт: зовсім недавно, у 2002 p., Нобелівський інститут у м. Осло (Норвегія) звернувся до ста найвідоміших письменників сучасності з проханням назвати найкращі та найвпливовіші твори світової літератури. У результаті ретельного дослідження й обробки його результатів першим у списку шедеврів усіх часів і народів світу був названий роман Сервантеса «Дон Кіхот». А образ головного героя цього роману вважається «вічним образом» світової літератури. Одні називають його напівбожевільним дурником (є навіть афоризм «воювати з вітряками»), інші — шляхетною людиною, змушеною жити в ницому оточенні. Кожна епоха і навіть генерація знаходить у цьому образі відповіді на власні запитання, він надихнув багатьох кінорежисерів, художників і композиторів на створення власних шедеврів.
Іноді досить одного маленького ковтка, щоб відчути смак усього безмежного океану. Подібно й одна-єдина фраза Дон Кіхота відтворює духовну суть доби Ренесансу: «...Волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту добу воскресити»- Отже, Дон Кіхот щиро вірить у те, що він сам-один зможе відродити золоту добу в житті всього людства! Безнадійний мрійник і фантазер! Наскільки легше пояснити всім і собі, що в цьому ницому світі краще повзати, ніж літати: хай у багнюці, зате не впадеш, та й насмішок, як Дон Кіхот, не викличеш, адже плазунів ніколи не бракує. Але тому й живий, тому й «вічний» образ Дон Кіхота,-що, за великим рахунком, кожна людина прагне (хай і потай, у глибині душі) бодай якогось злету: думки, духу, фантазії. Якби було не так — дотепер жили б у печерах.
А хіба не повторює думки наївно-мрійливого іспанського гідальго Дон Кіхота похмуро-песимістичний Гамлет, принц із Данії, головний герой однойменної трагедії Вільяма Шекспіра: «Звихнувся час наш. Мій талане клятий, / Що я той вивих мушу направляти!» Отже, не потихеньку пересидіти в куточку, не скаржитися на «вивих часу», а виправляти його, хай навіть і здійсниться оте зловісне «...not to be». Один із дослідників написав, що тривалі роздуми й сумніви Гамлета зумовлені тим, що він боявся перетворитися на Дон Кіхота. Та, попри все, розпочав смертельну боротьбу зі злом. Ось таке воно, ренесансне світосприйняття... Ось такий він — ідеал людини доби Відродження.

Згадаймо: Ренесанс розпочався відродженням гуманітарних наук. І це глибоко символічно: лише те суспільство, яке шанує гуманітарні науки, мистецтво й передовсім Художню Літературу, здатне не просто існувати на узбіччі Часу, а обіймати місце лідера світового історичного процесу — робити Історію.


Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко, Зарубіжна література, 8 клас
Вислано читачами інтернет-сайту.


Зарубіжна література для 8 класу онлайн, підручники та книги безкоштовно, програма з зарубіжної літератури 8 клас

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення



Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум