Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Микола Гоголь (1809 – 1852) та його повість «Тарас Бульба»

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 7 клас>>Зарубіжна література: Микола Гоголь (1809 – 1852) та його повість «Тарас Бульба»

Zar43.jpg


Героїчне минуле українського народу, його патріотизм, мужність у боротьбі за незалежність оспівано у численних історичних піснях і думах, які, у свою чергу, надихають майстрів художнього слова на нові твори, спонукають постійно звертатися до славетних сторінок національно визвольної боротьби запорізького козацтва.


З-поміж джерел, якими користувався Микола Гоголь, працюючи над твором «Тарас Бульба», найважливішим, за визнанням самого автора, була українська народна пісня; її він називав «дзвінким дивовижним літописом», що допоміг правдиво і водночас художньо відтворити живу історію українського народу. Письменник поставив собі за мету так зобразити минуле, щоб і народ, і події здавалися «неодмінноСивими», немов «були перед очима», щоб «подвиги поставали яскраво, у тому самому вигляді, що й за тих часів».


Микола Гоголь представив широку панораму визвольної боротьби українського народу і життя козаків у повісті «Тарас Бульба».

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ !

Повість — епічний художній твір з однолінійним сюжетом, менший, ніж роман, але більший, ніж оповідання.

«Тарас Бульба» є історичною повістю, в якій Гоголь художньо узагальнив події, що насправді відбувалися на українських землях за часів існування Запорізької Січі. На прикладах головного героя твору Тараса Бульби та інших персонажів автору вдалося переконливо показати незламність українських козаків у боротьбі за свободу рідного народу.


Україна та її історія надзвичайно зацікавили також австрійського письменника Райнера Марію Рільке, який, двічі побувавши на українській землі, був вражений самобутністю національних звичаїв і традицій українського народу, його любов'ю до пісні. В оповіданні «Пісня про Правду» Україна та її історія постають у сприйнятті австрійця Рільке, якому вдалося вловити і передати своєрідність українського національного колориту, визначити вплив пісні у виконанні кобзаря на свідомість людей.


Микола Гоголь і Райнер Марія Рільке, кожний по-своєму, відтворили неповторний дух епохи визвольної боротьби українського народу, навели детальні описи його побуту і звичаїв, визначили його характерну рису — волелюбність, готовність захищати свою свободу.
 
ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ !

Національний колорит — наявність у художньому творі описів побуту, звичаїв, одягу, своєрідних пейзажних картин, специфічних слів і мовних виразів, що допомагають читачам «побачити» місце подій і характерні прикмети конкретного історичного моменту із життя якогось народу.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

У яких жанрах літератури висвітлено тему України та її історії? Розкажіть, чому Микола Гоголь захопився українською історією.

Яке з джерел М. Гоголь визнав найважливішим для роботи над повістю «Тарас Бульба»?

Дайте визначення поняття «повість» і поясніть, чим повість відрізняється від роману та оповідання.

Чим привабила доба національно-визвольної боротьби українського народу австрійця Р. М. Рільке?

Що таке національний колорит і якого відображення він набув в оповіданні Рільке «Пісня про Правду»?

Zar44.jpg

Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, наділеною найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей.

                              Т. Шевченко

Микола Гоголь посідає виняткове місце в літературі як письменник, що поєднав у своїй творчості різноманітну тематику із життя українського та російського народів. Про себе як самобутнього автора він заявив збіркою творів під назвою «Вечори на хуторі біля Диканьки»; джерелом натхнення для її написання стали мальовнича природа, пісні, легенди, повір'я рідного Полтавського краю.


Народився Микола Васильович Гоголь в Україні, в селі Великі Сорочинці, неподалік від Миргорода, у поміщицькій сім'ї середнього статку. Дитячі роки він провів у маєтку батьків Василівці (інша назва — Яновщина, утворена від прізвища власника — Гоголя-Яновського). Культурним центром краю були Кибинці, маєток далекого родича Гоголів Д. Трощинського, який організував домашній театр та оркестр. Керував цим театром батько Миколи Гоголя — Василь Панасович, людина обдарована, талановитий оповідач, актор і режисер. Від нього майбутній письменник успадкував почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, вірила в свого сина і завжди підтримувала в його творчих задумах. Саме вона ввела його у чарівний світ українського фольклору, часто розповідала казки й легенди, співала народні пісні.
Zar45.jpg

Початкову освіту Микола Гоголь здобув удома. Коли він підріс, його відправили вчитися до Полтавського повітового училища, згодом до щойно відкритої Ніжинської гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори, захопився малюванням і театром, брав участь у виставах, сам створив п'єсу з українського життя і в ній зіграв роль старого й кумедного діда.


У 1828 році, закінчивши навчання в ліцеї. Гоголь вирішив «зробити своє життя потрібним для блага держави і принести їй хоча б маленьку користь» і з цією метою поїхав до столиці Російської імперії — Петербурга. Однак чиновницька служба виявилась не такою, як Гоголь собі уявляв, і він залишив її. Деякий час він викладав історію в Патріотичному інституті і служив вихователем у дворянських сім'ях. У цей період Гоголь написав свої перші прозові твори, що увійшли до збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки».


У 1835 році у Петербурзі з друку виходить наступна збірка творів Гоголя під назвою «Миргород». Центральне місце в ній посіла історична повість «Тарас Бульба», над якою автор працював майже десять років. Багато часу письменник приділив ознайомленню з історичними джерелами, вивченню козацьких літописів та архівних документів, збиранню народних пісень і дум про добу козаччини. Він завів велику конторську книгу, до якої записував особливо цікаві для нього слова, легенди, народні пісні.


Гоголь мріяв написати історію України в п'яти томах і всесвітню історію в десяти томах. Він писав, що його наукова праця зі світової історії має «зібрати воєдино всі народи світу, розділені часом, випадком,горами, морями, і возз'єднати їх в одне струнке ціле, скласти з них одну величну повну поему». На думку Гоголя, найбільше сприяв би його історичним заняттям Київ, куди він поривався всією душею. Та переїзд до Києва так і не відбувся, і задуманим планам не судилося здійснитись.


Гоголя прийняли в Петербурзький університет викладачем історії середніх віків. Він відразу вразив студентів своєю незвичною мовою, власними оцінками історичних подій. За свої лекції в університеті Гоголь одержав іменний подарунок від імператриці — діамантовий перстень. Однак роботу в університеті він залишив, щоб продовжити письменницьку діяльність.
Микола Васильович Гоголь писав оповідання, повісті, п'єси, створив такі шедеври, як комедія «Ревізор» і поема в прозі «Мертві душі».


Історична повість «Тарас Бульба» — один з найдовершеніших творів Миколи Гоголя. Перед читачами постає жива, яскрава історія українського народу, його боротьби за національну незалежність. У цій боротьбі гартувались могутні характери, міцні натури українських козаків, які приваблюють своїм героїзмом і безмежною любов'ю до рідної землі.


Твори Миколи Гоголя справили величезний вплив на багатьох письменників, а його сатира набула подальшого розвитку в російській та українській літературах.

О. Полторацький присвятив великому письменникові трилогію «Повість про Гоголя». За сюжетом гоголівського «Тараса Бульби» М. Старицький написав п'єсу, композитор М. Лисенко створив оперу.


Гоголівські теми втілено в образотворчому мистецтві. Так, українські художники Є. Кибрик і М. Дерегус намалювали ілюстрації до повісті «Тарас Бульба», а українські скульптори створили багато пам'ятників славному співвітчизникові, які встановлено в Миргороді, Ніжині, Полтаві, Великих Сорочинцях, Диканьці, Харкові, Києві.
 
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
 
1.    Де народився Микола Гоголь? Що найбільше запам'яталось майбутньому письменнику з його дитинства?
2.    Чим особливо цікавився Гоголь, чим захопився під час навчання в Ніжинському ліцеї?
3.    Що ви читали із збірки Миколи Гоголя « Вечори на хуторі біля Диканьки » ?
4.    Яким було ставлення Гоголя до історії? Про що він мріяв?
5.    Чому Гоголь вважав, що перебування у Києві надасть йому можливість написати задумані історичні праці? Чи вдалося здійснити йому свої плани?
6.    Який хист виявив Гоголь як викладач історії? Чим вражал^ртудентів його лекції?
7.    Коли була написана повість «Тарас Бульба» і де вперше надрукована?
8.    Чим приваблює творчість Миколи Гоголя сучасного читача?
9.    Які твори Гоголя знайшли відображення в різних видах мистецтва? Наведіть приклади.

ТАРАС БУЛЬБА
(Скорочено)
—    А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який! Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії? — Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, які вчилися в київській бурсі1 і приїхали додому до батька.
Сини його тільки що злізли з коней. Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалася бритва. Вони були дуже збентежені таким вітанням батька і стояли нерухомо, втупивши очі и землю.
—    Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися на вас гарненько, — казав далі він, повертаючи їх, — які ж довгі на вас свитки2! Оце свитки! Таких свиток ще й на світі не було. А побіжи котрий-небудь з вас! я подивлюся, чи не гупнеться він на землю, заплутавшись у поли.


—    Не смійся, не смійся, батьку! — сказав нарешті старший із них.
—    Дивись ти, який пишний! А чого ж би й не сміятися?
—    Та так, хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то їй-богу, од-лупцюю!
—    Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька?.. — сказав Тарас Бульба, відступивши з дива кілька кроків назад.
—    Та хоч і батька. За кривду не подивлюся й не поступлюся ні перед ким.
—    Як же ти хочеш зо мною битися? хіба навкулачки?
—    Та вже як доведеться.
—    Ну, давай навкулачки! — казав Бульба, засукавши рукава. — Подивлюся я, що за людина ти в кулаці!
І батько з сином замість привітання після давньої розлуки почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи й оглядаючись, то знов наступаючи.
—    Дивіться, добрі люди: здурів старий! зовсім з'їхав з глузду! — казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. — Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навкулачки битися!
—    Та він славно б'ється! — казав Бульба, спинившись. — їй-богу, добре! — говорив він далі, трохи віддихавшись, — так, що хоч би й не пробувати. Добрий буде козак! Ну, здоров, синку! почоломкаємось! — І батько з сином стали цілуватися. — Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене стусав. Нікому не спускай! А все-таки на тобі кумедне вбрання: що це за мотузка висить? А ти, бельбасе, чого стоїш і руки опустив? — казав він, звертаючись до молодшого. — Чого ж ти, собачий сину, не лупцюєш мене?


—    Ото ще вигадав що! — казала мати, обіймаючи тим часом молодшого. — І спаде ж на думку отаке, щоб дитина рідна била батька. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося... (це дитя мало двадцять з чимось років і рівно сажень3 зросту). Йому б тепер треба відпочити та попоїсти чого-небудь, а він примушує його битися!
—    Е, та ти мазунчик, як я бачу! — казав Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба, вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь: ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають голови ваші; і академія, і всі ті книжки, букварі та філософія, все це казна-що — я плював на все це!.. — Тут Бульба приточив таке слово, яке навіть не вживається в друкові. — А от краще я вас, на тому ж таки тижні, виряджу на Запорожжя. От де наука, то наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму.
—    І всього тільки один тиждень бути їм дома? — говорила жалісно, зі слізьми на очах, худорлява старенька мати. — Ірогуляти їм, бідним, не вдасться; не доведеться й дому рідного побачити, і мені не пощастить надивитися на них!
—    Годі, годі заводити, стара! Козак не на те, щоб морочитися з бабами. Ти б сховала їх собі під спідницю та й сиділа б на них, як на курячих яйцях. Іди, іди, та став нам мерщій на стіл усе, що є. Не треба пампушок, медівників та інших пундиків; неси нам цілого барана, козу давай, меди сорокалітні! Та горілки більше, не з вигадками горілки, не з родзинками і всякими витребеньками, а чистої, оковитої горілки, щоб грала й шипіла, як скажена.


Бульба повів синів своїх у світлицю... Світлиця була прибрана на смак того часу, про який живі натяки зосталися тільки в піснях та в народних думах, що їх уже не співають більше на Україні бородаті сліпі старці в супроводі тихого бренькання бандури перед народом, що обступив їх; на смак того бойового тяжкого часу, коли почали розігруватися сутички і битви на Україні за унію*. Все було чисте, вимазане кольоровою глиною. На стінах — шаблі, нагайки, золота вуздечка на коня і пути з срібними бляхами. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими тьмяними шибками, які трапляються нині тільки по старовинних церквах, що крізь них інакше не можна було дивитись, як трохи піднявши насувну шибку. Навкруги вікон і дверей були червоні обводи. На полицях по кутках стояли глеки, сулії й пляшки із зеленого й синього скла, різьблені срібні кубки, позолочені чарки всякої роботи: венеційської, турецької, черкеської, занесені в світлицю Бульби всякими шляхами через треті й четверті руки, що було дуже
звичайним у ті відважні часи. Берестові лави кругом усієї кімнати; величезний стіл під образами на покуті; широка піч з запічками, приступками й виступами, викладена кольоровими строкатими кахлями, — все це було дуже знайоме нашим двом молодцям, що приходили кожного року додому на вакаційний1 час; приходили тому, що не було ще у них коней, і тому, що не було звичаю дозволяти школярам їздити верхи. У них були тільки довгі чуби, за які міг наскубти їх усякий козак, що носив зброю. Вже як випускали їх, Бульба послав їм з табуна свого пару молодих жеребців.

Zar46.jpg


Бульба з нагоди приїзду синів звелів скликати всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці; і коли прийшли двоє з них та осавул Дмитро Товкач, старий його товариш, він їм зразу ж показав синів, кажучи: «Ось дивіться, які молодці! На Січ їх незабаром пошлю». Гості привітали і Бульбу та обох юнаків і сказали їм, що добре діло роблять і що нема кращої науки для молодого хлопця, як Запорозька Січ.
—    Ну ж, пани-браття, сідай усяк, де кому краще, до столу. Ну, синки! насамперед вип'ємо горілки! — так говорив Бульба. — Боже благослови! Будьте здорові, синки: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб вам на війні завжди щастило! Щоб бусурменів били, і турків би били, і татарву били б; коли й ляхи почнуть щось проти віри нашої чинити, то й ляхів би били! Ну, підставляй свою чарку; що, добра горілка? А як по-латинському горілка? То ж то, синку, дурні були латинці: вони й не знали, чи є на світі горілка. Як, пак, того зва-щ що латинські вірші писав? Я грамоти тямлю не дуже, а тому й не знаю! Горацій*, чи що?
«Ач, який батько! — подумав про себе старший син, Остап, — усе, старий собака, знає, а ще й прикидається».
—    Я гадаю, архімандрит не давав вам і понюхати горілки, — про-вадив далі Тарас. — А признайтеся, синки, дуже шмагали кас березиною та свіжим вишником по спині і по всьому, що є в козака? А може, як ви поробилися вже занадто розумні, то, може, канчуками пороли? Мабуть, не тільки по суботах, а діставалось і в середу, і в четверги?


—    Нема чого, батьку, згадувати, що було, — відповів спокійно Остап, — що було, те загуло!
—    Нехай тепер спробує! — сказав Андрій. — Нехай тепер хто-небудь тільки зачепить. Ось нехай тільки навернеться тепер яка татарва, знатиме вона, що то за штука козацька шабля!
—    Добре, синку! їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то й я з вами їду! їй-богу, їду! Якого дідька мені тут ждати? Щоб я став гречкосієм, домоводом, доглядати овець та свиней, та бабитися з жінкою? Та хай пропаде вона: я козак, не хочу! То що з того, що нема війни? Я так поїду з  на Запорожжя, погуляти. їй-богу, поїду! — І старий Бульба помалу гарячився, гарячився, нарешті, розсердився зовсім, устав з-за столу і, споважнівши, тупнув ногою. — Завтра ж їдемо! Навіщо відкладати? Якого дідька ми можемо тут висидіти? Нащо нам ця хата? До чого нам усе це? Нащо ці горшки? — Сказавши це, він почав бити й жбурляти горшки та пляшки.
Бідна старенька, звикнувши вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася, сидячи на лаві. Вона не сміла нічого сказати; але, почувши про таке страшне для неї вирішення, вона не могла вдержатись від сліз; глянула на дітей своїх, з якими загрожувала їй така скора розлука, — і ніхто б не міг описати всієї безмовної сили її горя, що, здавалося, тремтіло в очах її та в судорожно стиснутих губах.
Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжке XV століття в напівкочовому кутку Європи, коли вся південна первобутна Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши хату й притулок, стала тут відважною людина...
Тарас був один з корінних, старих полковників: весь був віфстворе-ний для бойової тривоги й відзначався грубою щирістю своєї вдачі...


Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як він з'явиться з двома синами своїми на Січ і скаже: «Ось погляньте, яких я молодців привів до вас!»; як покаже їх усім старим, загартованим у боях товаришам; як подивиться на перші подвиги їх у військовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одне з головних достоїнств лицаря. Він спочатку хотів був вирядити їх самих. Та коли побачив їх свіжість, рослість, могутню тілесну красу, спалахнув вояцький дух його, і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам, хоч необхідністю для цього була єдина тільки вперта воля. Він уже клопотався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався і до стайні, і до комор, відібрав слуг, що мали завтра з ними їхати. Осавулові Товкачу передав свою владу разом з твердим наказом прибути зразу ж з усім полком, як тільки він подасть із Січі яку-небудь вість. Хоч він був і напідпитку і в голові ще бродив хміль, одначе не забув нічого. Навіть дав наказ напоїти коней та насипати їм у ясла добірної і найкращої пшениці і пішов, заморений від усіх своїх турбот.


— Ну, діти, тепер треба спати, а завтра робитимемо те, що Бог дасть. Та не стелы нам постелі! Нам не потрібна постіль! Ми будемо спати надворі.
Ніч ще тільки-но оповила небо, але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, укрився баранячим кожухом, бо повітря вночі було холодне, та й Бульба любив укритися тепліше, коли був дома. Він скоро захропів, а за ним і весь двір; усе, що лежало по різних його кутках, захропло і заспівало; найперше заснув сторож, бо найбільше напився задля приїзду паничів.

Zar47.jpg
Є. Кибрик. Мати і сини
Одна бідна мати не спала. Вона припала до узголів'я любих синів своїх, що лежали рядом; вона розчісувала гребінцем їх молоді, безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми; вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся перетворилася в один зір і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власною груддю, вона зростила, виплекала їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? що жде вас?» — казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись обличчя. Справді, вона була гідна жалю, як усяка жінка того відважного віку. Вона мить тільки жила коханням, тільки в перший пал любощів, у перший пал молодості, і вже суворий спокусник її покидав її для шаблі, для товаришів, для бенкетування. Вона бачила чоловіка на рік два-три дні, і потім кілька літ про нього не бувало й чутки. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, що за життя її було? Вона терпіла наруги, навіть побої; вона бачила пестощі, приділювані тільки з милості, вона була якась чудна істота в цьому зборищі безжонних лицарів, на яких розгульне Запорожжя накидало суворий колорит свій. Молодість без утіхи майнула перед нею, і її прекрасні свіжі щоки й перса без поцілунків одцвіли і вкрилися передчасними зморшками. Вся любов, усі почуття, все, що є ніжного й пристрасного в жінці, все обернулося в неї на саме материнське почуття. Вона із запалом, з пристрастю, зі слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми...

Бульба раптом прокинувся й схопився. Він дуже добре пам'ятав усе, що наказував учора.
—    Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напійте коней! А де стара? (так він звичайно називав жінку свою). Швидше, стара, готуй нам їсти: шлях стелиться великий!
Бідна старенька, позбавлена останньої надії, сумно подибала в хату. Тим часом, як вона зі слізьми готувала все, що треба до сніданку, Бульба роздавав свої накази, порався в стайні і сам вибирав для дітей своїх найкраще вбрання. Бурсаки враз змінилися: на них з'явилися, замість старих забруднених чобіт, сап'янові5 червоні, зі срібними підковами; шаровари, завширшки як Чорне море, з тисячею складок та із зборами, перетяглися золотим очкуром6; до очкура причеплено було довгі ремінці, з китицями та іншими брязкотельцями, для люльки. Жупан червоного кольору, сукна яскравого, як вогонь, підперезався узорчастим поясом; карбовані турецькі пістолі було засунуто за пояс; шабля брязкала по ногах. їхні обличчя, ще мало загорілі, здавалося, покращали й побілішали; молоді чорні вуса тепер якось яскравіше відтіняли білість їх і здоровий могутній іфт молодості: вони були гарні під чорними смушевими шапками із золотим верхом. Бідна мати! Вона, як побачила їх, і слова не могла промовити, і сльози спинилися в очах її.
—    Ну, сини, все готове! Нема чого баритися! — промовив нарешті Бульба. — Тепер, за звичаєм християнським, треба перед дорогою сісти.
Всі посідали, навіть і хлопці, що стояли шанобливо коло дверей.
—    Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба. — Моли Бога, щоб вони воювали хоробро, боронили б завжди честь лицарську, щоб стояли завжди за віру Христову, а як ні — нехай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на світі! Підійдіть, діти, до матері: молитва материна і на воді, і на землі рятує.
Мати, слабка, як мати, обняла їх, вийняла два невеличкі образки, наділа їм, ридаючи, на шию.
—    Нехай боронить вас... Божа мати... Не забувайте, синки, матір вашу... пришліть хоч вісточку про себе... — Далі вона не могла говорити.


—    Ну, ходімо, діти! — сказав Бульба.
Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудовий7 тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий. Коли побачила мати, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, в рисах обличчя якого виявлялося більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, вона припала до сідла його і з розпачем в очах не випускала його з рук своїх. Два дужих козаки взяли її обережно й занесли в хату. Та, коли виїхали вони за ворота, з усією легкістю дикої кози, несподівано для її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня і обняла одного із синів з якоюсь несамовитою, безтямною палкістю; її знов одвели.
Молоді козаки їхали смутно й стримували сльози, боячись батька свого, що й сам був теж трохи збентежений, хоч намагався того не виявляти...

II
Всі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, котрий хотів би, щоб усе життя його було молодістю. Він думав про те, кого він зустріне на Січі з своїх колишніх товаришів. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похнюпилась.
Сини його поринули в інші думки. Але треба сказати більше про синів його. їх віддали на дванадцятім році до Київської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп'яте, я^и батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім не цікавитись нею. З того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою і незабаром став поряд з кращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям: оті схоластичні8, граматичні, риторичні й логічні тонкощі зовсім не торкалися часу, ніколи не застосовувалися й не повторювалися в житті. Ні до чого не могли застосувати вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного... Остап Бульба, хоч почав дуже старанно вчитися логіки і навіть богослов'я, ніяк не уникав невблаганних різок.

Природна річ, що все це мусило якось вплинути на характер і надати йому твердості, якою завжди відзначалися козаки. Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках — обнести чужий садок чи город, та зате він був завжди одним з перших, що підходили під прапор заповзятливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Він був суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею і в тодішній час. Його щиро зворушили сльози бідної матері, і тільки це його бентежило й примушувало задумливо схилити голову.


Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, з допомогою винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді як брат його Остап, облишивши всяке старання, скидав із себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять років. Він старанно приховував від своїх товаришів ці прояви пристрасної юнацької душі, бо в тодішній вік соромно і безчесно було думати козакові про жінку й кохання, не скуштувавши битви. Взагалі за останні роки він рідше бував верховодою якШ"-не-будь ватаги, але частіше блукав один де-небудь у безлюдному закутку Києва, затопленому у вишневих садах, серед низеньких будиночків, що принадно визирали на вулицю. Інколи він забирався й на вулицю аристократів, у теперішньому старому Києві, де жили малоросійські й польські дворяни, і де доми були побудовані з деякою вибагливістю. Одного разу, коли він заґавився, майже наїхав на нього ридван якогось польського пана, і візник, з престрашними вусами, що сидів на козлах, оперезав його досить старанно бичем. Молодий бурсак скипів: з шаленою сміливістю ухопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо й спинив ридван. Та кучер, побоюючись прочухана, стьобнув по конях, вони рвонули — і Андрій, на щастя, встигши од-смикнути руку, гепнувся на землю просто обличчям в болото. Надзвичайно дзвінкий і гармонійний сміх розлігся над ним. Він підвів очі й побачив коло вікна красуню, якої ще не бачив зроду: чорнооку й білу як сніг, осяяний вранішнім рум'янцем сонця. Вона сміялася від усієї душі, і сміх надавав блискучої сили її сліпучій красі. Він оторопів.


Він дивився на неї, зовсім розгубившись, неуважно обтираючи з обличчя свого болото і ще більше замазуючись. Хто б вона була, ця красуня? Він хотів був дізнатися від двірні, що купою, в багатих убраннях, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста, який грав. Та двірня зняла сміх, побачивши його замазану пику, і не удостоїла його відповіддю. Нарешті він дізнався, що це була дочка ко-венського воєводи, що прибув на якийсь час до Києва. Він зустрів її ще раз у костьолі: вона помітила його і дуже мило усміхнулась, як давньому знайомому. Він бачив її мимохідь ще один раз, і після цього воєвода ковенський незабаром виїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядало з вікон якесь товсте обличчя. Ось про що думав Андрій, звісивши голову і втупивши очі в гриву коня свого.
А тим часом степ давно вже взяв їх усіх в свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки самі козачі чорні шапки миготіли між її колоссям.
— Е, е, е! Що ж це ви, хлопці, так притихли? — сказав нарешті Бульба, вийшовши із своєї задуми. — Начебто якісь ченці! Ну, разом, всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки та закуримо, та пришпоримо коней, та помчимо так, щоб і птах не догнав нас!
І козаки, понагинавшись до коней, зникли в траві. Вже й чорних шапок стало не видно; самий тільки струмок полеглої трави показував слід їх бистрого гону.


Сонце виглянуло давно на розчищеному небі і живущим, теплодай-ним світлом своїм облило степ. Все, що смутного й сонного було на душі в козаків, вмить злетіло; серця їх стрепенулися, як птахи.
Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір, що становить теперішню Новоросію, до самого Чорного моря, був зеленою, незайманою пустинею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Уся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави позирали голубі, сині й лілові волошки; жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці налився в гущині. Біля тонкого їх коріння шмигали куріпки, витяг-ши свої шиї. Повітря було сповнене тисячею всяких пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила і непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, одгукувався Бог знає в якому далекому озері. З трави здіймалася мірними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона зникла у височині і тільки миготить одною чорною цяткою. Он вона перевернулася крильми і блиснула проти сонця. Хай вам чорт, степи, які ви гарні!


Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід... їли тільки хліб із салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і правили далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів, так що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру і весь степ сповнювався пахощами. По небу блакитнувато-темному наче велетенським пензлем було наляпано широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі. Подорожні, спинившись серед полів, вибирали ночівлю, розкладали багаття й ставили на нього казан, в якому варили собі куліш; пара здіймалась і скісно диміла в повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розкидалися на свитках. Просто на них дивились нічні зорі. Вони чули своїм вухом весь незчисленний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекотіння; все це звучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому повітрі і доходило до слуху гармонійним. А коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому видавався степ засіяним блискучими іскрами світляної черви. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалося далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, ніби червоні хустки літали по темному небу.
Подорожні їхали без будь-яких пригод. Ніде не траплялися їм дерева; все той самий безмежний, вільний, прекрасний степ...


III
Уже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало цікавились військовою школою. Січ не любила утрудняти себе військовими вправами й гаяти час, юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, у самому розпалі битв, які через те майже не припинялися. А в перервах козакам нудно було братися до вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль та зрідка кінних перегонів і гонитви за звіром по степах і лугах; весь інший час ішов на гульбу — ознака широкого розмаху душевної волі. Вся Січ становила собою незвичайне явище... Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли із школи жодної букви; та разом з ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Багато було й таких, які прийшли на Січ, аби потім сказати, що вони були на Січі і вже загартовані лицарі.
Остапові й Андрійові здавалося надзвичайно дивним, що при них уже приходила на Січ сила-силенна народу, і хоч би хто-небудь спитав: звідки ці люди, хто вони і як їх звуть. Вони приходили сюди, нібито повертались до своєї власної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий з'являвся тільки до кошового, який звичайно казав:
— Здоров будь! Що, в Христа віруєш?
—    Вірую! — відповідав прибулий.
—    І в Тройцю святу віруєш?
—    Вірую!
—    І до церкви ходиш?
—    Ходжу!
—    Ану, перехрестись! Прибулий хрестився.
—    Добре, — відповідав кошовий, — іди ж до котрого сам знаєш куреня. На цьому й кінчалась вся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й готова була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст та здержаність...
Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім'я серед козаків. Часто разом з іншими товаришами свого куреня, а інколи й з усім куренем та із сусідніми куренями виступали вони в степи полювати на незліченну силу всяких степових птахів, оленів і кіз, або ж виходили на озера, річки і протоки, відведені за жеребком кожному куреневі, закидати неводи, сіті і тягти багаті тоні12 на харч всьому своєму куреню. Хоч і не було тут науки, на якій випробовується козак, але вони вже стали помітними серед інших молодих щирою відвагою та тим, що їм щастило у всьому. Вправно і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — діло, за яке новака приймали урочисто в козацькі кола.
Але старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке гуляще життя — справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважне діло, де можна було б розгулятися як слід лицареві.

IV
[Нарешті знайшлося для козаків «відважне діло», про яке мріяв Тарас Бульба: вони вирушили в похід проти польської шляхти, щоб «помститися за все зло і наругу», заподіяні нею українському народові. Після численних сутичок з польськими загонами козаки дійшли до Дубна, однак увійти в місто не змогли, бо воно мало міцні укріплення і військо для оборони. Козаки змушені були взяти місто в облогу.]

V
...А тим часом запорожці, встановивши круг усього міста двома рядами свої вози, розташувалися так само, як і на Січі, куренями, курили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт чи лишку й поглядали з убивчим спокоєм на місто. Вночі розпалювали багаття. Кашовари варили в кожному курені кашу у величезних мідних казанах.
...Андрій обійшов козацькі ряди. Багаття, біля яких сиділа варта, здавалося, от-от погаснуть, і сама сторожа спала, закусивши саламахи та галушок на весь козацький апетит. Він подивувався з такої безтурботності, подумавши: «Добре, що нема близько ніякого сильного ворога і нема кого боятися». Нарешті і сам підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць, підклавши собі під голову закладені назад руки; але не міг заснути й довго дивився на небо...
В цей час, здавалося йому, майнув перед ним якийсь чудний образ людського обличчя. Він схопився мимохіть рукою за пищаль13 і промовив майже судорожно:
—    Хто ти? Коли дух нечистий, згинь з очей; коли жива людина, не час для жартів, — уб'ю з одного прицілу.
У відповідь на це привид приставив палець до губів і, здавалося, благав мовчати. Андрій опустив руку і став придивлятися до нього пильніше. По довгому волоссю, шиї і півголих смаглявих грудях упізнав жінку. Та вона була не тутешня уродженка. Все обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже виступали над
опалими під ними щоками; вузькі очі підіймалися дугастим розрізом догори, і що більше він вдивлявся в риси її, то більше впізнавав у них щось знайоме. Нарешті він не витерпів, щоб не спитати:
—    Скажи, хто ти? Мені здається, нібито я знав тебе чи бачив десь?
—    Два роки тому в Києві.
—    Два роки тому... в Києві... — повторив Андрій, намагаючись перебрати все, що лишилося в його пам'яті від колишнього бурсацького життя. Він подивився ще раз на неї пильно і раптом скрикнув на весь голос:
—    Ти — татарка! служниця панночки, воєводиної дочки!..
—    Цсс! — промовила татарка, склавши благально руки, тремтячи всім тілом і обернувши разом з тим голову назад, щоб бачити, чи не прокинувся хто від такого сильного вигуку Андрія.
—    Скажи, скажи, чого, як ти тут? — говорив Андрій, майже задихаючись, шепотом, що уривався кожну мить від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Жива ще вона?


—    Вона тут, у місті.
—    У місті? — промовив він, мало не скрикнувши, і відчув, що вся кров раптом прилила до серця. — Чого ж вона в місті?
—    Того, що сам старий пан у місті. Він уже півтора року як сидить воєводою в Дубні.
—    Що ж вона, замужем? Та кажи ж бо, — яка ти чудна! що вона
тепер?..
—    Вона другий день нічого не їла.
—    Як?..
—    Ні в кого з міських мешканців нема вже шматка хліба, всі давно їдять саму землю.
Андрій остовпів.
—    Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: «Іди, скажи лицареві: якщо він пам'ятає мене, щоб прийшов до мене; а не пам'ятає — щоб дав тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як при мені помре мати. Нехай краще я перша, а вона після мене. Проси і хапай його за коліна й ноги. У нього теж є стара мати, — щоб ради неї дав хліба!»
Багато всяких почуттів збудилося й спалахнуло в молодих грудях козака.
—    Але як же ти тут? Як ти прийшла?
—    Підземним ходом.
—    Ходім, ходім зараз!
—    Але, ради Христа й святої Марії, шматок хліба!
—    Гаразд, буде. Стій тут, коло воза, або краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.
І він пішов до возів, де зберігалися запаси, що належали їхньому куреню.


Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов: підніс руку до чола й довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба робити. Нарешті здригнувся і перелякався: йому раптом спало на думку, що вона вмирає з голоду. Він кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин собі під руку, але подумав тут-таки: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою й невідповідною для її ніжної статі. Що робити? Був, одначе, десь, здається, на возі батькового полку мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він просто підійшов до батькового воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягшись поряд на землі, хропів на все поле. Андрій схопив мішок одною рукою й смикнув його враз так, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи із заплющеними очима, загукав скільки сили: «Держіть, держіть чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!» — «Замовчи, я тебе вб'ю!» — крикнув злякано Андрій, замахнувшись на нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і так захропів, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирався на всі боки, щоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова, справді, підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро опустилася знову на землю. Переждавши хвилини зо дві, він, нарешті, подався з своєю ношею. Татарка лежала, ледве дихаючи.


—    Вставай, ходімо! Усі сплять, не бійся! Чи піднімеш ти хоч одну з цих хлібин, якщо мені незручно буде захопити всі?
Сказавши це, він перекинув собі на спину мішки, потяг, ідучи повз один віз, ще один мішок з просом, узяв навіть у руки ті хлібини, які хотів був віддати нести татарці, і, трохи зігнувшись під вагою, ішов відважно між рядами сонних запорожців.

—    Андрію! — сказав старий Бульба в той час, як він проходив повз нього.
Серце Андрія завмерло. Він спинився і, тремтячи, тихо промовив:
—    А що?
—    З тобою баба! Ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра! — Сказавши це, він сперся головою на лікоть і став пильно розглядати закутану в покривало татарку.
Андрій стояв ні живий ні мертвий, не маючи духу глянути в обличчя батькові. І потім, коли підвів очі та подивився на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

VI
...Вона взяла хліб і піднесла його до рота. Затамувавши подих, дивився Андрій, як вона ламала його блискучими пальцями своїми і їла; і раптом згадав про збожеволілого від голоду, який сконав перед очима його, ковтнувши шматок хліба. Він зблід і, схопивши її за руку,закричав:
—    Доволі, не їж більше! Ти так довго не їла, тобі хліб буде^репер як отрута!
І вона опустила тут же свою руку; поклала хліб на блюдо і, як покірна дитина, дивилася йому в очі...
—    Царице! — скрикнув Андрій, повний і сердечних, і душевних, і всяких поривань. — Що тобі треба? чого ти хочеш? звели мені! Загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі, — я побіжу виконувати її! Скажи мені зробити те, чого не може зробити жодна людина, — я зроблю, я погублю себе. Погублю, погублю! і погубити себе для тебе, присягаюсь святим хрестом, мені так солодко... та несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських — мої, все, що принесла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона, — все моє. Такої ні в кого немає тепер у козаків наших зброї, як у мене: за саме руків'я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відцураюся, спалю, потоплю, коли тільки ти вимовиш одне слово або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! Та знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це, що не мені, який прожив життя в бурсі та на Запорожжі, говорити так, як звичайно говорять там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного лицарства. Бачу, що ти інше створіння Бога, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим боярським жінкам та дочкам-паннам. Ми не гідні бути твоїми рабами, тільки небесні ангели можуть служити тобі.


З дедалі більшим подивом, вся обернувшись на слух, не пропустивши жодного слова, слухала панна щиру, сердечну мову, в якій, як у дзеркалі, відбивалася молода, повна сили душа. І в кожному простому слові цієї мови, сказаному голосом, що виходив просто з дна його серця, відчувалася сила. І подалося вперед усе прекрасне обличчя її, відкинула вона далеко назад докучливе волосся, відкрила уста й довго сиділа з відкритими устами. Потім хотіла щось сказати і раптом спинилась і згадала, що іншим призначенням ведеться лицар, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які обложили місто, що на люту смерть приречені всі вони зі своїм містом...
—    Не обманюй, лицарю, і себе і мене, — казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю, — знаю, і, на велике моє горе, знаю дуже добре, що тобі не можна кохати мене; і знаю я, який обов'язок і заповіт твій: тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — вороги тобі.
—    А що мені батько, товариші і вітчизна? — сказав Андрій, струснувши поривчасто головою і випроставши весь рівний, як надрічковий осокір, стан свій. — Та коли ж так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — повторив він тим самим голосом, супроводжуючи його тим рухом руки, з яким стійкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншого. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе. Вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюсь, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну!
На мить остовпівши, як прекрасна статуя, дивилась вона йому у вічі і враз заридала, і з дивною жіночою поривчастістю, на яку буває удатна тільки сама нерозважно-великодушна жінка, створена для прекрасних сердечних порухів, кинулась вона йому на шию, обхопивши його сніжно-білими, дивними руками, і заридала...
І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Україні теж не бачити одного з найхоробріших своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся зі своєї чуприни й прокляне і день і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VII—VIII
[Польське військо з невеликим обозом, навантаженим провіантом, прорвалося в місто. Єврею Янкелю також вдалося там побувати, і, повернувшись до козацького війська, він розповів Тарасові Бульбі про зраду його сина Андрія. Тим часом із Запорізької Січі надійшла звістка про те, що татари напали на Січ, пограбували її і вирушили до Перекопу. Під Дубном тривають зіткнення козаків із польськими загонами. У бою загинув курінний отаман Бородатий, й козаки обирають нового курінного — Остапа Бульбу. На спільній раді козацької старшини було вирішено розділити козаків на два загони: один мав переслідувати татар, другий на чолі з Тарасом Бульбою — залишитися під Дубном, щоб тримати місто в облозі.]

IX
...Полковники підбадьорились і готувались дати бій. Тарас уже бачив те з руху і гомону в місті і вміло порядкував, шикував, роздавав накази... І коли все було зроблено як треба, сказав промову до козаків, не на те, щоб підбадьорити та підохотити їх, — знав, що й без того міцні вони духом, — а просто, самому хотілося висловити все, що було на серці.
—    Хочеться мені сказати вам, панове, що таке є наше товариство. Ви чули від батьків і дідів, в якій шані у всіх була земля наша: і грекам дала себе знати, і з Царгорода брала червінці, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Усе взяли бусурмени, все пропало. Тільки зосталися ми сиротами, так, як удовиця після доброго чоловіка, сиротою, так само, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство! Нема зв'язку, святішого від товариства. Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, дитина любить батька й матір. Але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сама тільки людина. Бували й по інших землях товариші, але таких, як у РусвШй землі, не було таких товаришів... Знаю, підло повелося тепер в землі нашій: думають тільки, щоб при них були стоги хліба, скирти та кінські табуни їх, та щоб були цілі в льохах запечатані меди їх. Переймають чорт знає які бусурменські звичаї; цураються мови своєї; свій зі своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговому ринку... Нехай же знають вони всі, що таке значить в Руській землі товариство! Вже як на те пішло, щоб умирати, — то нікому з них не доведеться так умирати!.. Нікому, нікому!.. Не вистачить у них на те мишачої натури їх!


Так говорив отаман і, коли скінчив мову, все ще потрясав по-сріблілою в козацьких ділах головою. Всіх, хто стояв, зворушила дуже така мова, дійшовши аж до самого серця. Самі найстаріші в рядах стояли нерухомо, понуривши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала в старих очах; поволі утирали вони її рукавом. І потім всі, начебто змовившись, махнули разом рукою й потрясли бувалими головами.
А там уже виїздив Задорожній із своїми, ламав ряди курінний Вертихвіст і виступав Балабан.
—    А що, панове? — сказав Тарас, перегукнувшись з курінними. — Є ще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?
—    Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!
І натиснули сильно козаки: зовсім змішали всі ряди... Оглянулись козаки, а вже там, збоку, козак Метелиця частує ляхів, глушачи того й того; а вже там, з другого боку, натискує із своїми отаман Невеличкий; а коло возів перевертає ворога й б'ється Закрутигуба; а коло дальніх возів третій, Писаренко, відігнав уже цілу ватагу. А вже там, коло інших возів, схопилися й б'ються на самих возах.
—    Що, панове? — перегукнувся отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи міцна козацька сила? Чи не гнуться ще козаки?
—    Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила, ще не гнуться козаки!
А вже впав з воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила йому куля, але зібрав старий весь дух свій і сказав: «Не жалко розлучатися зі світом. Дай, Боже, і всякому такої смерті! Нехай же славиться до кінця віку Руська земля!» І полинула у високості Бовдюгова душа розповісти давно померлим дідам, як уміють битися на Руській землі, і ще краще того, як уміють умирати в ній за святу віру.


Козаки, козаки! не віддавайте найкращого цвіту вашого війська! Уже обступили Кукубенка, вже сім чоловік тільки лишилося з усього Незамайківського куреня; вже й ті відбиваються через силу; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши біду його, поспішив на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже зайшов йому глибоко під серце спис перше, ніж відігнали ворогів, що обступили його. Тихо схилився він на руки козакам, які підхопили його, і ринула струменем молода кров... Повів Кукубенко навколо себе очима й промовив: «Дякую Богові, що довелося мені вмерти при очах ваших, товариші! Нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно улюблена Христом Руська земля!»
—    А що, панове? — перегукнувся Тарас з куренями, які ще залишилися. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не стомилася козацька сила? Чи не погнулись козаки?


—    Стане ще, батьку, пороху! Годяться ще шаблі; не стомилася козацька сила; не погнулись ще козаки!
І рвонулися знов козаки так, ніби й втрат ніяких не зазнали. Вже три тільки курінних отамани залишилися в живих. Багряніли вже скрізь червоні ріки; високо гатилися мости з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а вже по небу потяглися ключем кречети. Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на спис Метелицю. Вже голова другого Писаренка, завертівшись, закліпала очима. Вже підломився й бухнувся об землю начетверо порубаний Охрім Гуска. «Ну!» — сказав Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і вдарив сильно, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він гнав їх і нагнав просто на місце, де були вбиті в землю кілки й уламки списів. Почали спотикатися й падати коні та летіти через голови ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже досягає рушнична куля, гримнулит враз із самопалів. Всі збилися й розгубилися ляхи, і підбадьорились козаки: «От і наша перемога!» — залунали з усіх боків запорозькі голоси, засурмили сурми і викинули побідну коругву. Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. «Ну, ні, ще не зовсім перемога!» — сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.
Розчинилась брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки14. Попереду інших мчав лицар, від усіх меткіший, за всіх вродливіший. Так і летіло чорне волосся з-під мідної його шапки; маяв зав'язаний на руці дорогий шарф, вишитий руками першої красуні. Так і оторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тим часом, охоплений палом і жаром битви, жадаючи заслужити пов'язаний на руку дарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув на нього досвідчений мисливець, — і він помчав, пустивши прямою риссю в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. Не витерпів Тарас і закричав. «Як? Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б'єш?..» Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібні до річкового лебедя груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для безумних поцілунків.


«Гей, хлоп'ята! заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!» — гукав Тарас. І визвалось ту ж мить тридцять найбист-ріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, тут же пустилися на конях, просто навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко учистив плазом по спині Андрія, і ту ж мить пустилися тікати від них, скільки вистачало козацької сили. Як скипів Андрій! Як забунтувала по всіх жилах молода кров! Ударивши гост-рими острогами коня, щодуху полетів він за козаками, не оглядаючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловік поспівало за ним. А козаки летіли скільки сили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і мало вже був не наздогнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука ухопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід...


Так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від того лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, несамовитий вискакує з лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, готовий розірвати його на шматки, і зненацька наштовхується на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Подібно до цього, в одну мить пропав, ніби й не було його зовсім, гнів Андрія. І бачив перед собою самого тільки страшного батька.

—    Ну, що ж тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись просто йому у вічі.
Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, втупивши в землю очі.
—    Що, синку, помогли тобі твої ляхи? Андрій стояв, не відповідаючи.
—    Так продати? продати віру? продати своїх? Стій же, злазь з коня! Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед Тарасом.
—    Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб'ю! — сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю.
Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовляв чиєсь ім'я; та не було це ім'я вітчизни, чи матері, чи братів — це було ім'я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.
Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, відчувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову і повалився на траву, не мовивши жодного слова.
Спинився синовбивець і дивився довго на бездушний труп. Він і мертвий був прекрасний: мужнє обличчя його, недавно повне сили й непереможного для жінок чару, все було прекрасне; чорні брови, як траурний оксамит, відтіняли його зблідлі риси.
 
Zar48.jpg
Є. Кибрик. Ілюстрація до повісті «Тарас Бульба»

—    Чим би не козак був? — сказав Тарас, — і станом високий, і чорнобривий, і лице, як у дворянина, і рука була міцна в бою! Пропав, пропав безславно, як підлий собака!
—    Батьку, що ти зробив? Це ти вбив його? — сказав, під'їхавши в цей час, Остап.
Тарас кивнув головою.
Пильно подивився мертвому в очі Остап. Жаль йому стало брата, і промовив він тут же:
—    Поховаймо ж його, батьку, чесно в землю, щоб не поглумилися над ним вороги і не розтягли б його тіла хижі птахи.
—    Поховають його й без нас! — сказав Тарас. — Будуть у нього плакальники й утішниці!
І хвилин зо дві думав він: чи кинути його на поталу вовкам-сіро-манцям, чи пошанувати в ньому лицарську доблесть, яку хоробрий повинен поважати хоч би там у кому. Аж бачить — мчить до нього на коні Голокопитенко:
—    Біда, отамане, зміцніли ляхи, прибула на підмогу свіжа сила!.. Не встиг сказати Голокопитенко, мчить Вовтузенко:
—    Біда, отамане, нова валить іще сила!..    ^ Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить бігом уже без коня:

—    Де ти, батьку? Шукають тебе козаки. Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожнього вбито, Черевиченка вбито. Але стоять козаки, не хочуть умирати, не побачивши тебе в очі; хочуть, щоб глянув ти на них перед смертною годиною.
—    На коня, Остапе! — сказав Тарас і поспішив, щоб застати ще козаків, щоб подивитися ще на них і щоб вони глянули перед смертю на єнот отамана.
Та не виїхали вони ще з лісу, а вже ворожа сила оточила з усіх боків ліс, і між деревами скрізь показалися вершники з шаблями й списами. «Остапе! Остапе, не піддавайся!..» — гукнув Тарас, а сам, вихопивши шаблю наголо, давай чесати на всі боки перших, що траплялися. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило; з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; поцілило списом у ребро третьому; четвертий був відважніший, ухилився головою від кулі, і влучила в кінські груди гаряча куля, — здибився скажений кінь, грюкнувся об землю і задушив під собою вершника. «Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — кричав Тарас. — Ось я слідом за тобою!..» А сам усе відбивався від нападників. Рубається й б'ється Тарас, сипле гостинці тому й другому на голову, а сам дивиться вперед на Остапа і бачить, що вже знову схопилося з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе!.. Остапе, не піддавайся!» Але вже перемагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в'яжуть, вже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе!.. — кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на капусту всіх на своєму шляху. — Ех, Остапе, Остапе!..» Та як важким каменем ударило його самого в ту ж хвилину. Все закрутилося й перевернулося в очах його. На мить змішано блиснули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що мигнуло перед самими його очима. І гримнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І туман повив його очі.

X
[Непритомного Тараса Бульбу козакам вдалося відібрати в поляків. Через місяць, трохи одужавши, від дістався до Варшави, щоб востаннє побачити сина Остапа, якого разом з іншими взятими в полон козаками вивезли до польської столиці, щоб там стратити.]

XI
...Аж ось раптом юрба загула, і з усіх боків залунали голоси: «Ведуть!., ведуть!., козаки!..»
Вони йшли з відкритими головами, з довгими чубами; бороди в них повідростали. Вони йшли ні боязко, ні похмуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їх одежа з дорогого сукна зносилася й теліпалась на них ветхими клаптями; вони не дивились і не кланялись народові. Попереду всіх ішов Остап.
Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в його серці? Він дивився на нього з юрби і не пропустив жодного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився. Йому першому доводилося випити цю тяжку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно:
—    Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять, єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! щоб жоден з нас не промовив ні одного слова!
Після цього він підійшов до ешафота.


—    Добре, синку, добре! — сказав тихо Бульба і понурив у землю свою сиву голову.
Кат зірвав з нього ветхе лахміття; йому прив'язали руки й ноги в навмисне зроблені станки і... Не будемо бентежити читачів картиною пекельних мук, від яких догори стало б їх волосся...
Остап зносив муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і на ногах кості, коли жахливий хрускіт їх почули серед мертвої юрби найдальші глядачі, коли панянки одвернули очі свої, — ніщо, схоже на стогін, не вирвалося з уст його, не здригнулося обличчя його. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки схвально говорив:
—    Добре, синку, добре!
Та коли підвели його до останніх смертних мук, здавалося, нібито стала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: Боже, все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто-небудь із близьких був при його смерті! Він не хотів би чути ридань та жалів слабкої матері чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б'є себе в білі груди; хотів би він тепер побачити твердого мужа, який би розумним словом освіжив його і втішив при сконанні. І підупав він силою й вигукнув у душевній немочі:
—    Батьку! де ти? Чи чуєш ти?
—    Чую! — пролунало серед загальної тиши, і весь мільйон народу воднораз здригнувся.
Частина військових вершників кинулась пильно оглядати юрбу народу... але Тараса й слід пропав.


XII
А що ж Тарас? А Тарас гуляв по всій Польщі із своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже доходив до Кракова... «Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!» — промовляв тільки Тарас. І такі поминки по Остапові справляв він у кожному селищі, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п'ятьма полками піймати неодмінно Тараса.

Шість днів відходили козаки міжселищними дорогами від усіх переслідувань; ледве виносили коні незвичайну втечу й рятували козаків. Але Потоцький на цей раз був гідний покладеного доручення; невтомно гнався за ними і наздогнав на березі Дністра, де Бульба зайняв для перепочинку покинуту зруйновану фортецю.
Над самою кручею коло Дністра-ріки виднілася вона своїм розбитим валом та розваленими рештками мурів. Щебенем та битою цеглою засипаний був верх скелі, готовий щохвилини зірватися й злетіти вниз. Ось тут, з двох боків, що прилягали до поля, обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні билися й боролися козаки, одбиваючись цеглою й камінням. Та вичерпались запаси й сили, і вирішив Тарас пробитися крізь лави. І пробилися були вже козаки, і, може, ще раз послужили б їм вірні бистрі коні, як раптом серед самого гону спинився Тарас і гукнув: «Стій! випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам!» І нагнувся старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, нерозлучну супутницю на морях і на суші, і в походах, і дома. А тим часом набігла враз ватага й схопила його під могутні плечі. Двигнув був він усіма членами, та вже не посипались на землю, як бувало колись, гайдуки, що схопили його. «Ех, старість, старість!» — сказав він, і заплакав дебелий старий козак. Та не старість була виною: сила подолала силу. Мало не тридцять чоловік повисло в нього на руках і на ногах. «Попалася ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки придумати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати». І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом.


Прип'яли його залізними ланцюгами до стовбура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися тут-таки розпалювати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його; дивився він, сердешний, у той бік, де відстрілювалися козаки: йому з висоти все було видно, як на долоні.
—    Займайте, хлопці, займайте скоріш, — гукав він, — гірку, що за лісом: туди не підступлять вони!
Але вітер не доніс його слів.
—    От пропадуть, пропадуть ні за що! — казав він з одчаєм і глянув униз, де виблискував Дністер. Радість блиснула в очах його. Він побачив чотири корми, що висунулися з-за чагарника, зібрав усю силу голосу і гучно закричав: — До берега! до берега, хлопці! Спускайтесь підгірною стежкою, що ліворуч. Коло берега човни стоять, всі забирайте, щоб не було погоні!
На цей раз вітер дмухнув з другого боку, і всі слова почули козаки. Але за таку раду дістався йому тут-таки удар обухом по голові, який перевернув усе в очах його.


Пустились козаки щодуху підгірною стежкою; а вже погоня за плечима. Бачать: крутиться і в'ється стежка і багато дає вбік закрутів. «А, товариші! Куди не йшло!» — сказали всі, спинилися на мить, підняли свої нагайки, свиснули, — і татарські їх коні, відірвавшись від землі, розпластавшись у повітрі, як змії, перелетіли через прірву й шубовснули просто в Дністер. Двоє тільки не дістали до річки, гримнулись з височини об каміння, пропали там навіки з кіньми, навіть крикнути не встигли. А козаки вже пливли з кіньми у ріці і відв'язували човни. Зупинилися ляхи над прірвою, дивуючись нечу-ваному козацькому ділу й думаючи: чи стрибати їм, чи ні?
Коли опам'ятався Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипались на них зверху, та не діставали.
І спалахнули радісні очі в старого отамана.
— Прощайте, товариші! — гукав він їм зверху. — Згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде час, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: піднімається з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..
А вже вогонь здіймався над багаттям, захоплював його ноги й розслався полум'ям по дереву... Та хіба знайдуться такі вогні, муки і така сила, яка пересилила б руську силу!
Немала ріка Дністер, і багато на ній заток, річкових густих очеретів, мілин та глибокодонних місць; блищить річкове дзеркало, над яким лунає дзвінке ячання лебедів, і гордий гоголь15 прудко несеться по ньому, і багато куликів, червонодзьобих курухтанів16 та всякого іншого птаства і; очеретах і на прибережжях. Козаки швидко пливли на вузьких двокермових човнах, дружно гребли веслами, обережно обминали мілини, сполохуючи птахів, що здіймалися, і розмовляли про свого отамана.


Н.І. Дорофеєва, С.П. Касьянова

"Зарубіжна література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайт

Збірка конспектів уроків по зарубіжній літературі, реферати з літератури, твори зі шкільної програми для 7 класу

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.