Національні особливості «чарівних слів»

В українській мові найбільш уживаними, стилістично нейтральними висловами подяки є «дякую» і «спасибі», які можуть мати при собі слова, що посилюють вираження вдячності: дуже, сердечне, щиро, красно сердечно, щиро та ін. “Сердечне спасибі Вам, брате-товаришу, за Ваш прихильний лист” (П. Грабовський), “Дуже Вам дякую за Ваш любенький лист”(О. Кобилянська). 
Дякувати означає “висловлювати, виражати подяку, бути вдячним за щось”; бути вдячним — це відчувати “вдячність до кого-, чого-небудь; виражати вдячність”. За народною мораллю, невдячність сприймалась як невихованість, черствість і завжди осуджувалась, недарма існує стійкий вираз “чорна невдячність”, який означає: “зло замість вдячності за зроблене добро”. Вважається, що дякування — одна з тих дій в житті людини, яку можна виконати лише за допомогою мови, спеціально витворених для цього висловів. 

Вислів «дякую» (є особливою формою дієслова дякувати) вживається у багатьох слов'янських мовах: білоруській, польській, чеській, словацькій та ін. За даними етимологічного словника, це слово запозичилось з німецької через польську (у закарпатські говори, можливо, через словацьку), у російській не вживається. Первісне значення пов'язується зі словом “думка” у розумінні: “Ви мені зробили добро, я думаю, я пам'ятаю про це”. Підкреслення вияву вдячності досягається за допомогою загальноприйнятих слів: щиросердно, сердечно, красно та ін. 

Вислів «спасибі» більше поширений у Східній Україні. Первісне значення “спаси біг” стерлось у свідомості тих, хто розмовляє, про що і свідчить редуковано-зрощена форма. У мовленні спасибі часто поєднується з прикметниками щире, велике, сердечне. 
Слід зазначити, що народним етикетом передбачаються репліки-відповіді на подяку, їх вибір залежить від того, за що дякується: коли за їстівне, тоді відповідається на здоров'я або їжте на здоров'я, коли за якусь річ із одягу — то зноси(іть) здоров (-а, -і), однак здебільшого поширена відповідь на подяку — «прошу» і «будь ласка». 

В умовах піднесеної тональності спілкування, в офіційних ситуаціях слова подяки можуть уживатися із дієслівною формою дозвольте: дозвольте подякувати вам за... Таке ж стилістичне забарвлення мають й інші конструкції. Наприклад: “Прийміть мою найсердечнішу подяку за Ваше щире співчуття” (М. Коцюбинський). “Щира дяка Вам від нас обох за надіслані книжки” (Леся Українка). У висловах подяки особливо яскраво виявляється функція ввічливості, і тому їх використання належить до обов'язкових етикетних настанов. 

Вибачитися — “просити вибачення, усвідомлюючи свою провину”, вибачити ж — “виявляти поблажливість, прощати провину”. Отже, ситуація вибачення — передусім усвідомлення своєї вини і намагання її спокутувати за допомогою спеціальних висловів. Вибачення завжди супроводжується проханням, навіть якщо виражене лише інтонаційно, без слів. “Вибачте, прохаю, за пізню відповідь на Ваш любий лист” (М. Коцюбинський). В українській мові існують стереотипні вирази вибачення, вибір їх залежить від “величини”, “розміру” вини, проступка, за які просять вибачити. 

Найбільш уживаним і стилістично нейтральним є «вибачте» (вибач, вибачай, вибачайте), використовуване в ситуації невеликої провини: “Вибачайте, брате любий, що турбую Вас своїми проханками...” (П. Грабовський). “Вибачайте, що я так гостро сказав” (О. Досвітній). Інколи вислів вибачайте (вибач) вживається як увічливе заперечення, вияв незгоди: “Вибачайте... кричіте собі, я слухать не буду. Та й до себе не покличу” (Т. Шевченко). 

Підкреслено ввічливою вибачальною формулою є «вибачте ласкаво». При вживанні неприємних або непристойних та подібних їм слів вживається вираз вибачайте (вибач) на цьому (на цім) слові: “Та ж ви не повія яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста” (М. Коцюбинський). У народі при подібних ситуаціях ще вживаються сказав би, та піч в хаті, най сі преч каже, шануючи вас, не приміряючи та ін. У художній літературі і в словниках фіксується такий вибачальний вислів, як будьте вибачні, у наш час мабуть рідко вживаний. “Несподівано господар запитав: — Будьте вибачні за цікавість: ви діток маєте?” (М. Олійник). 

Вислів «вибачте (вибач)» запозичено українською мовою з польської, де воно первісне означало “побачити, роздивитися, розпізнати”. Нове значення розвинулось під впливом слів “недобачити, пропустити”, звідки й українське «пробачити» й «перебачити». В українській мові з цим значенням воно вживається з XVII ст. Часто можна почути у ситуації вибачення зворотну форму «вибачаюсь». Однак «вибачаюсь» не може бути рекомендований як вислів вибачення, оскільки за своєю граматичною формою це слово означає дію, спрямовану на діючу особу. Отже, «вибачаюсь» — “сам себе вибачаю”, тобто його використання суперечить змісту самої етикетної ситуації, меті вживання висловів вибачення. 

У західних областях України поширені вибачальні вислови «перепрошую», «за перепрошенням», котрі є кальками з польських «пшепрашам» і за «пшепрошеніем». Василь Сімович у 30-х роках різко зазначав: “...перепрошую”, слово, що від нього так і віє чимось чужим (для мого вуха вульгарним: чомусь перепрошувати!). Це слово ніяк не хоче уступити місця чисто українському народному: вибач, вибачай, вибачте, вибачайте (будь ласка), прошу в вас вибачення”. 

У розмовному мовленні вживаються як вибачальні вислови «даруйте (даруй)», «прошу дарувати», «даруйте ласкаво», «даруйте на слові»: “Даруйте, що звертаюсь до Вас з просьбою” (О. Кобилянська). Як вибачення за серйозну провину, великий проступок вживається простіть (прости): “Прости мене, Федоре, але я повинна втікати, втікати від твого обличчя, від твого голосу, від твоєї справедливості й доброти” (П. Загребельний). У народі на цей вислів існує відповідь: (хай, нехай) Бог (Господь, Мати Божа, Небо і т. ін.) прощає (простить). «Прости», «простіть» може вживатися при звертанні до кого-небудь у значенні увічливого попередження про щось не зовсім приємне з погляду мовця: “Тепер уже, простіть, яйця старіші, як кури” (М. Номис). 

Особливе місце серед увічливих виразів належить висловам привернення уваги. Як правило, вони використовуються у ситуації вибачення, прохання, запрошення. В українській мові до них відносять такі мовні одиниці: «будь ласка»; «коли (як, якщо) буде (твоя, ваша і т. ін.) ласка»; «з ласки вашої (твоєї)»; «будь ласкавий»; «будь ласкав»; «будьте ласкаві»; «будьте люб'язні». Характерною ознакою цих висловів є те, що сюди входять слова з коренем ласк і люб. Іменник ласка означає доброзичливе, привітне ставлення до кого-небудь; одне із значень прикметника ласкавий — те, що у ньому “виявляється доброзичливість, привітність”. Синонімічним до попереднього є прикметник «люб'язний», вживаний зі значенням “уважний”, привітний до кого-небудь”. Отже, ввічливими виразами ми засвідчуємо доброзичливе, привітне ставлення до співрозмовника, що лежить в основі етикетного спілкування. 

Вислови «будь ласка», «коли (як, якщо) твоя ласка» використовуються при чемному проханні, запрошуванні, в ситуації вибачення. 

Форми множини «будьте ласкав», «якщо ваша ласка», «з ласки вашої» відомі в ситуації чемного звертання до старших з проханням і порівняно з попереднім мають вищий ступінь увічливості, а отже, характерні для піднесеної тональності спілкування. Приміром: “Будьте ласкаві, напишіть мені, як стоїть справа з “Запомогою” (М. Коцюбинський). “На це я пристаю, — коли ваша така ласка, — тихо промовив Улас” (І. Нечуй-Левицький). “То викличте мені, з ласки вашої, Любов Олександрівну на хвилинку” (Леся Українка). Особливою витонченістю вирізняється вислів «будьте люб'язні», він поширений серед інтелігенції старшого покоління: “Будьте люб'язні, сюди, Неоніло Григорівно” (В. Собко). Вислови привернення уваги є чарівними словами, які роблять співрозмовника чуйним, прихильним, доброзичливим. 

Упродовж століть наш народ використовував дві основні форми звертання: типову українську (добродію) і західнослов'янську (пане, пані). Добродію, добродійко — специфічно українське шанобливо ввічливе звертання як до знайомого, так і до незнайомого. Внутрішня форма його прозора, не викликає ніяких негативних асоціацій і не містить соціального змісту. В “Історичному словнику українського язика” Є. Тимченка (К., 1930-1932) так тлумачиться одне із його значень: “що діє добро, доброчинець”. Порівняймо зі словами протилежного значення: злодій — спочатку означало “людина, яка чинить будь-яке зло”; лиходій — “той, хто чинить лихо, здатний чинити лихо”. Як етикетне звертання слово «добродій» фіксується в Словнику Є. Тимченка з XVII ст. Поширене воно в цій функції бу-ло здебільшого на Східній Україні. Звертання добродію (добродійко) вживалися самостійно і в поєднанні з етикетними означеннями: шановний(-а), ласкавий(-а), високошановний(-а), вельмишановний(-а), високоповажний(-а), та з іменем по батькові. Уживаються «добродій (добродійка)» і як увічлива форма згадування про відсутню людину. Наприклад: “Скажіть мені, добродію, хто це придумав границі для людей?” (О. Маковей). “Сідаючи напроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав: — Я вам не заважаю, шановний добродію?” (М. Хвильовий). “Вельмишановний добродію”, — писав М. Коцюбинський до В.Гнатюка; “Високоповажна добродійко Ольго Петрівна”, — до Олени Пчілки; “Зо мною йде в полонину добродій Гармашій, дуже гарна людина”, — до Віри Коцюбинської. Думається, шляхетне і дуже зручне звертання несправедливо викинуте з ужитку в нашій мові, тож потрібна його реабілітація. Зрештою, ми є свідками, як воно владно і природно повертається в наш мовленнєвий етикет. 

Шанобливо ввічливі форми звертання «пане», «пані», «панове»поширилися в українській мові під впливом польської, цим і пояснюється те, що вживання їх переважає в західних областях України. Форму пане як офіційне звертання до осіб привілейованих верств суспільства двотомний “Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.” (К., 1977-1978) фіксує з XIX століття. Пізніше це слово узвичаїлося як увічлива форма згадування або звертання до людей незалежно від соціального стану. Етикетні звертання «пане» (пані, панове) можуть уживатися самостійно або в поєднанні з іменем, прізвищем, назвою особи за фахом чи родом діяльності тощо: “Моє поважання панові інженерові”, — відозвався Горобець” (О. Маковей). “Не забувайте, пане Стефаник, за мене ніколи, хотя і мовчати буду” (О. Кобилянська). “Пані Наталія Кобринська, не пам'ятаючи адреси Вашої, просила мене передати Вам її “промову”...” (М. Коцюбинський). 

При спілкуванні в піднесеній тональності, наприклад, у листах, ці звертання вживалися з означенням «шановний», «вельмишановний», «високоповажний». Слід зазначити, що звертання пане, пані збереглось і донині у повсякденному побутовому мовленні на Західній Україні (переважно у людей старшого покоління, які дотримуються етикетних правил, засвоєних замолоду чи змалку). Поширена в передвоєнній Галичині форма звертання пане добродію (пані добродійко) становить собою кальку з польського pani dobrodzieju. Був час, коли в українському інтелігентному середовищі вживалася форма пане товаришу (пані товаришко): “Вельмишановна пані товаришко”, читаємо в листі Лесі Українки до Н. К. Кибальчич. Так могли звертатися старші до молодших товаришів по праці, професори до студентів і т.д. Західноукраїнський мовознавець Василь Сімович вважав, що таке звертання слід зберегти в українській мові. Існувало й звертання товаришу (товаришко). Узагалі ці слова вживалися в різних значеннях: “людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу, бере участь у якихось діях”, “людина, зв'язана з іншими спільною професією, місцем роботи, навчанням”, “людина, зв'язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель”, “людина, ідейно зв'язана з іншими людьми, яка разом з ними бере участь у спільній справі, боротьбі” та ін. Як звертання воно з'явилося наприкінці XIX — на початку XX ст. і використовувалось в інтелігентному середовищі зі значенням “людина, зв'язана з ким-небудь дружбою”, та “людина, ідейно зв'язана з іншими людьми”, етикетної функції тоді ще не виконувало. Приміром, Михайло Драгоманов у листі до Івана Франка звертався: “Дорогий товаришу!”, Леся Українка — до Н. К. Кибальчич: “Дорога товаришко!”, Ольга Кобилянська до Василя Стефаника: “Добрий товаришу мій!”. 

Згодом це звертання починає вживатися для вираження взаємоповаги й підкреслення соціальної рівності в робітничому середовищі. У радянський час слово «товариш» набуло нових значень: “про людину нового соціалістичного суспільства, про радянську людину”, “уживається перед прізвищем людини для підкреслення приналежності її до свого радянського чи партійного середовища”, “перед прізвищем, іменем, званням і т. ін. чи без згадування прізвища, імені, звання, а також у звертанні”. Воно, витіснивши існуючі до цього ввічливі форми звертань, спробувало їх замінити, однак виконувати етикетну функцію в повному обсязі виявилось неспроможне. Крім того, згадуване звертання має чітко виражений офіційний відтінок, а отже, не придатне для використання в повсякденно-побутовій сфері. Разом із тим, приєднуємось до думки В. Сімовича, за якою “нема причини його викидати”. Йдеться лише про те, що слід розділити сферу вживання цього слова з іншими, котрі бездумно були вилучені з нашого етикету. До такої думки приходять, зрештою, і мовознавці. “Очевидно, в нинішніх умовах треба допустити варіантні форми, тобто поряд із звичними для багатьох висловами типу Галино Петрівно, Андрію Івановичу, варто відновити несправедливо забуті зовнішні форми: пане Андрію, пані Галю (і, може, навіть панно Віро, панно Марусю), а в офіційних ситуаціях — пане Орлевич, пані Зарицька”. Власне, так диктує саме життя. Народ, не чекаючи рекомендацій, уже повертається до давніх традицій, в тому числі й мовно-етикетних. 

Так, датський посол Юлій Юст, що у 1709-1712 pp. відвідував Росію, а в 1711 р. їхав через Україну, писав у спогадах: “Місцеві мешканці (Королевця), як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто й чисто утримують доми”. А Джозеф Маршаль про Україну 1769-1770 pp. згадував: “Сучасне українське покоління — це моральний і добре вихований нарід”. Особливо відзначили чужоземці внутрішню вишуканість українських жінок. “Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (так звалася тоді Україна), спеціально у жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська”, — писав у своєму щоденнику голландець У. Вердуль, подорожуючи Польщею й Україною у 1670-1672 pp. 

Визначальними етнопсихологічними особливостями українського етикету є передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність. На мовному рівні це виявляється в тому, що: 

• 1) стрижневим словом багатьох висловів українського мовленнєвого етикету є слова з коренем добр- здоров-: добридень, добривечір, добрий ранок, добридосвіток, на все добре, добродію; здоров був, здорові були, доброго здоров'я, дай Боже здоров'я, здрастуй(-те) та ін.; 
• 2) наявна велика кількість слів-звертань із пестливими суфіксами: голубонько, соколику, матінко, матусю, таточку, дідусю, бабусю, бабуню, бабцю, сестричко, братику та ін.; у багатьох етикетних висловах виступає слово із коренем ласк-: будь ласка (будьте ласкаві), ласкаво прошу, з ласки вашої та ін.; 
• 3) існує багато висловів, які первинною своєю семантикою виражають доброзичливість: будьте щасливі, Боже поможи, дай Боже щастя та ін.; 
• 4) відсутні інвективи (непристойні, грубі лайки).

На жаль, за декілька десятиліть відбулися певні зміни в мовній свідомості й моралі нашого народу в цьому плані. Бездумно перейнявши брутальні мовні витвори, привнесені чужою “культурою”, українці, вже не задумуючись, оскверняють мову і душу найнеприс-тойнішими у світі інвективами, побудованими на сексуальній основі. Настав час виполювати бур'яни на нашому мовному полі і культивувати добірне зерно, яке зберігалось у народних скарбницях, щоб проросталс воно прекрасним цвітом високої духовності. 

Література:
1. Антонович-Давиденко Б. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991.
2. Білоус М. // Урок української. — 2002. — № 10. — С.36-38.
3. Плющ Н. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету // Українська мова і сучасність. — К.: НМК ВО. — 1991. — С. 90-98. 
4. Стельмахович М. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип. 20. 
5. Стельмахович М. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип. 20. 
6. Сучасна українська мова / За ред. О. Понамарева. – К., 1997.
7. Тарасов Е. Социолингвистические проблемы теории речевой коммуникации // Основы теории речевой деятельности. — М. — 1974.
8. Шевченко Л., Різун В., Лисенко Ю. Сучасна українська мова: Довідник. — К., 1996.