Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Роман «Дон Кiхот» — пародія на рицарські романи і трагікомічний епос іспанського життя

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 8 клас>>Зарубіжна література: Роман «Дон Кiхот» — пародія на рицарські романи і трагікомічний епос іспанського життя


ПРЕМУДРИЙ ГІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ


РОЗДІЛ І
В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м'ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п'ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб'ятко на додачу — все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої сає-ти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.
Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалий не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.
Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду.
Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивоч-на думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою.
Гідальго вичистив прапрадідну збрую і вирішив, що його кінь і він повинні взяти собі славні та гучні імена, гідні нового звання й нового покликання. Свою стару шкапу він назвав Росинантом, тобто Перешкапою, а себе — Дон Кіхотом з Ламанчі. Залишилося тільки знайти даму серця, бо мандро-ваний рицар без любові — то все одно, що дерево без листу. Нею стала проста дівчина із сусіднього села Альфонса Лоренцо, яку Дон Кіхот прозвав Дульсінеєю Тобоською, адже родом вона була з Тобоса.
Дон Кіхот вирішив якнайшвидше вирушити в мандри, адже скільки у світі «зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити!» Цілий день їхав гідальго, доки не натрапив на корчму, яка здалася йому пишним замком з чотирма вежами і шпилями щиросрібними. Корчмар, якого він прийняв за управителя замку, збентежився, коли побачив це одоробло в перістій збруї. Дон Кіхот почав просити «управителя замку», щоб той висвятив його в мандрівні рицарі. Корчмар уже зрозумів, що гість несповна розуму, і вирішив не сперечатися з ним. Перед посвятою необхідно було вартувати зброю. Дон Кіхот облаштувався на дворі, біля колодязя, де пастухи напували худобу. Одному з погоничів якраз треба було напоїти своїх мулів, і він зняв із жолоба зброю рицаря. Після пишної промови Дон Кіхот щосили торохнув погонича в голову списом. Це сталося і з другим погоничем. Товариші поранених почали здалеку закидати рицаря камінням. Корчмар не зміг угамувати цей гармидер. Він мотнувся по боргову книгу, де записував сіно та ячмінь, що видавав
на мулів, і, звелівши Дон Кіхотові стати на одне коліно, захарамаркав щось із видаткової книги, уліпив рицареві доброго потиличника, а потім плазом меча вдарив по спині. Так відбулося «висвячення» Дон Кіхота в мандрівні рицарі.

РОЗДІЛ IV
Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому на пам'ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з'їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на прйзначці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джу-рування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.
Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так *га жалібно. Скоро почув, промовив:
— Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.
Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив'язана, а до другого — хлопець років п'ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:
— А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати! А хлопець лебедів:
— Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!
Побачивши що тут діється, Дон Кіхот гримнув на дядька грізним голосом:
— Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, — а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, — я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!
Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:
— Пане рицарю, хлопець, що я отсе караю, то мій наймит, вівці в Мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я ску-пар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!
— Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв'яжи його!
Селянин похнюпився і мовчки одв'язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев'ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.
— Може, воно й так, — сказав Дон Кіхот, — а от ти допіру одшма-гав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув'я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цирюльник пустив йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.
— Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, — бідкався дядько, — нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.
— Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець. — Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить!
— Не спустить, — заперечив Дон Кіхот, — раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.
— Що-бо ви, пане, говорите! — мовив хлопець. — Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.
— То нічого, — сказав Дон Кіхот, — і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.
— Воно-то так, — погодився Андрес, — та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?
— Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, — обізвався дядько, — ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони,
які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!
— Можна й без дорогої душі, лиши її собі, — сказав Дон Кіхот, — буде з мене, як ти йому виновате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе — хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше рбзказ той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам'ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.
Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:
— А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомсти-теля і заплачу тобі все, що винен.
— Бігме, — сказав Андрес, — добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацного рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.
— Ти кажеш бігме, і я кажу бігме, — промовив господар. — Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.
Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив'язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився.
— А тепер, — каже, — Андресику мій пишний, клич того відом-стителя за всяку кривду, побачимо, як він за сюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.
Але врешті він одв'язав-таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати, — нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.
Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання.
Так доїхав до розстані, де чотири дороги розходились різно, і враз навернулись йому на думку ті перехрестя, де мандровані рицарі приставали й міркували, котрим шляхом далі братися. Тож і собі спинився на якусь хвилю, погадав туди-сюди і врешті попустив повіддя Росинантові, здавшися цілком на його волю; кінь же, як перше мав, тою путею рушив, що прямісінько до його стайні провадила.
Незабаром Дон Кіхот побачив чималий гурт людей. То їхали толедські купці- Рицар почав вимагати, щоб вони або визнали, що в цілому світі немає кращої красуні, ніж Дульсінея Тобоська, або ставали з ним до бою. Щоб не дратувати Дон Кіхота, купці ладні були визнати незрівнянність краси Дульсінеї, навіть якби вона була на одне око крива. Обурений рицар кинувся на подорожніх, але тут Росинант спіткнувся і впав, а вершник через важенні обладунки встати не зміг, але продовжував шпетити купців. Тоді погонич, ухопивши списа, побив його на цурки, полічивши Дон Кіхоту ребра. Купці рушили далі. Хоча рицар не міг устати, бо все тіло його болем боліло, але почував себе щасливим: адже це була звичайна знегода мандрівного рицаря, та й винен був у всьому кінь. У такому вигляді знайшов його односелець та й доправив додому до племінниці. Дон Кіхот пояснив свій стан тим, що він бився з десятьма зухвалими й почварними велетнями. Поки Дон Кіхот спав, парох і цирюльник оглянули його бібліотеку. Знайшовши безліч рицарських романів, вони зрозуміли причину безумства. Були спалені всі книжки, а двері до книгозбірні замуровані. Рицарю пояснили, що це зробив його найлютіший ворог чаклун Фрестон.
Цілих два тижні по тому сидів наш гідальго тихо дома — не було й знаку, щоб він ізнову ті химороди гнати збирався. Всі ті дні мав він надзвичайно втішні бесіди з двома друзяками своїми, парохом та цирюльником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мандровані рицарі і що саме в його особі те мандроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш.
Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-па-хом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру.
Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панса виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались
навіть зі своїми — сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та клющ-ницею. Немало ж за ту ніч і проїхали, освіли од села далеченько: хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть.
Санчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пан обіцяв. А Дон Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, тільки тепер їхалось йому охвітніше, бо час був іще ранній і зукісне проміння соняшне не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Санчо Панса до пана:
— Глядіть же, пане мандрований рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите.

РОЗДІЛ VIII
Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:
— Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити.
— Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.
— Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.
— Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.
— Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.
По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:
— Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!
Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:
— Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете кари!
Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана: наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.
— Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.
— Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя пе-реходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб'є ті зловорожі чари.
— Та дай Боже, — сказав Санчо Панса.
Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав:
— Раз якось читав я, що один гишпанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачи-мо. І буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.
— То все в Божих руках, — одказав йому Санчо, — я вірю всьому, що ваша милость мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.
— Правда твоя, — промовив Дон Кіхот, — але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них і тельбухи вилазили.
— Коли так, то хай буде й так, — відповів Санчо, — але я був би радий, що Боже крий, якби ви, паночку, та жалілись мені, як вам щ0 болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мандрованих рицарів не вільно на біль нарікати?
Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноші і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, чи є чого, чи нема, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Санчо нагадав панові, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга. Отак їдучи та частуючися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.
Обночувались вони на якомусь узліссі: Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась, — от тобі вже й ратище готове.
Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею — він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Санчо Панса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою1, він проспав без прокиду до самого рана. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати — був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь.
По дорозі Дон Кіхоту і Санчо Пансі зустрілися два ченці на мулах, за ними рухався ридван, у якому сиділа біскайська дама, що їхала до свого чоловіка в Севілью. її супроводжували чотири вершники, а позаду йшли ще два погоничі. Дон Кіхотові здалося, що це два чарівники викрали принцесу й везуть її кудись, тому він кинувся її визволяти. У веремії, намагаючись захопити трофеї, узяв участь і Санчо Панса, за що погоничі добряче нам'яли йому боки. Тим часом слуга-біскаєць, прикрившись подушкою, як щитом, уступив у герць із Дон Кіхотом і був ним переможений. Перелякані подорожні пообіцяли рицарю заїхати в Тобос до Дульсінеї.
Дон Кіхот і Санчо Панса рушили своєю дорогою і вирішили заночувати в козопасів. Коли всі сіли вечеряти, Дон Кіхот посадив коло себе джуру і сказав: «...Ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирождений сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання — воно всіх рівняє».


1 Цикорна вода уживалася в часи Сервантеса як снодійне.


Надійшла звістка із села, де помер пастух Хризостом — багатий гідальго, який навчався в Саламінському університеті. Він і його товариш Амбросіо переодяглись у пастухів, аби ходити по пустельних місцях за Марселою, єдиною донькою багатого селянина. Ця красуня перебралася на пастушку і пішла із сільськими дівчатами пасти череду. Юнацтво навколишнє хмара-хмарою почало за нею по полях і лугах уганяти. Прохали-благали дівчину заміж іти, але вона про те й чути не хотіла. Хризостом так у Марселу закохався, що аж молився на неї. Тож і помер, як думали пастухи, від кохання. Уранці Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили на похорони Хризостома. По дорозі вони зустріли невелике товариство. Один зі шляхтичів, Вівальдо, здивований обладунком Дона Кіхота, поцікавився, хто він такий. Дон Кіхот відповів, що він — мандрований рицар. Шляхтичі запросили його приєднатися до них, але Дон Кіхот сказав, що тимчасово не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишні гори від розбійників і лиходіїв. Подорожні розпрощалися з рицарем і рушили далі.

РОЗДІЛ XV
Більше, мабуть, як дві години Дон Кіхот і Санчо Панса блукали по лісу і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на всю міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили осла та Росинанта на попас, нехай німина тією травою досхочу наласується, а самі вив'язали з саков харчі та й попоїли тихо-мирно й без жадних церемоній удвох, пан із слугою, що вже там було.
Санчо і не подумав спутати Росинанта, бо то був, як він гадав, такий смирняга і плохута, що його і всі кобили кордовських пасовищ не могли б на гріх підкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам із Янгуаса отирлу-ватись поблизу зі своїми галісійськими лошицями. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про свої звичаї і обичаї: закортіло йому з панночками-кобилицями поженихатись, і він, не спитавшись дозволу в господаря, побіг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошиці привітали нахабу зубами й підківками так, що аж попруги на всьому порвали і сідло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничі: побачивши, що їхнім кобилам ґвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом на напасника і доти йому ребра киями складали, поки він, ледве теплий, на землю не грьопнув.
Дон Кіхот і Санчо, побачивши, якого чосу дають Росинантові, щодуху побігли до нього.
Не довго думавши, Дон Кіхот добув меча і кинувся на янгуасців; заохочений і запалений лановим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З першого ж маху наш рицар розрубав кажанка на одному погоничеві, та, мабуть, і плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасці,
що їх же багато, а напасників лишень двоє; тоді всі похапали киї обскочили обох ізвідусіль та й ну по чім попадя молотити. І молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв і Дон Кіхот, хоч який був бравий та голінний, упав як на те, до ніг своєму Росинантові, що й досі не спромігся на рівні стати, — добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасці, якого вони накоїли лиха, пов'ючили боржій кобил своїх та й дали звідти ходу, зоставивши обох шукачів пригод у вельми плачевному стані й нітрохи не кращому настрої.
Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же біля нього й пан лежить, він заговорив жалібно й ледве чутно:
— Мені б оце, якби можна, ліків Хворобраза (чудодійні ліки, які, на переконання Дон Кіхота, допомагали мандрівним рицарям — Ю. К., Л. К.) хоч два ковточки. Дайте мені, пане, з ласки вашої, якщо під рукою маєте, вони, певне, не тільки на рани помічні, а й на потовчені кості.
— Еге, якби ж то мав, — зітхнув Дон Кіхот, — то чого б нам іще треба? Ох, горе моє... Та присягаюсь тобі, Санчо, на слово мандро-ваного рицаря, що не мине й двох днів, як я добуду ті ліки, коли тільки фортуна не розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали!
— А як ви гадаєте, пане, — спитав Санчо Панса, — за скільки день ми будемо знов ногами володати?
— Як на мене, то не можу певного реченця встановити, — одказав побитий рицар Дон Кіхот. — Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі. Брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу: якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш: коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді я вже буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати: ти вже на тисячі прикладів міг переконатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці.
Та Санчові панова порада не вельми до смаку припала, і він не забарився з відповіддю:
— Пане, я собі чоловік тихий, смирний і потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жінку й діток, а їх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати): ніколи і нізащо в світі я не візьму до рук меча, ні проти рицаря, ні проти простолюдця, і віднині й довіку перед Богом святим присягаю прощати всі кривди, що мені будь-коли сталися чи стануться, чи то від чоловіка значного, чи від посполитого, багатого чи бідного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу.
Як почув сеє пан його, одповів такими словами:
— Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокійно, та ще і в боку так болить і не перестає, а то я б тобі розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаєш. Адже ти повинен знати, що в свіжо завойованих державах і провінціях людність буває, як правило, неспокійна і до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоїсь ворохібні, не без того, що хтось підніметься ізнов той лад перевернути, іще раз, як то кажуть, долі поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справуватися і мати мужність постояти в разі потреби за свої права.
— В потребі, що нам оце припала, — сказав Санчо Панса, — я хотів би мати той розум і ту мужність, що про них ваша милость говорить. Та даю бідняцьке слово гонору, що тепер мені більше потрібне лічіння, аніж учіння. Спробуйте лишень, пане, чи не підніметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч він того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Ніколи я по нім того не сподівався, все мав за такого смирного й порядного чоловіка, як я сам.
— Тобі ще, Санчо, нічого, — зауважив Дон Кіхот, — бо для твоєї спини така халепа не первина, а моя ж то делікатніша, звична до батисту й тонкого голландського полотна, то їй ця лиха пригода дужче дошкуляє. Якби я не гадав, — та що це я кажу? — якби я не був цілком певним, що всякі такі недогоди невідлучні від нашого збройного ремесла, то я був би вмер отут на місці з досади.
— Пане, — мовив тоді Санчо, — якщо мандроване лицарство отакі гіркі плоди пожинає, то скажіть мені з ласки вашої, чи часто такі жнива випадають, чи тільки в особливу якусь пору, бо мені здається, що після двох таких жнив третіх уже не діждемо, хіба що Бог милосердний нас чудом порятує.
— Годі вже про те, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та довідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало.
— То й не диво, бо він же теж мандрований, — відповів Санчо. — Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема.
— Доля і в найтяжчій біді лишає якусь браму рятунку, — сказав Дон Кіхот. — От і тепер: ця скромна животина може замінити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своїх вигоюсь. І не буде мені неслави, що я на ній верхи поїду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун і вихователь бога веселощів, теж уїжджав колись до стобрамного міста1, сидячи любісінько на гарному своєму ослі.
Санчо ойкнув разів тридцять, разів шістдесят зітхнув, разів сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в таке діло вплутав, та й підвівся на превелику силу, тільки не міг до кінця випростатись і все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бідою осідлав осла, що теж був якийсь ніби не свій, мавши того дня більше волі, ніж звичайно, потім підвів Росинанта, котрий жалівся б не менше свого пана та його джури, якби тільки вмів говорити. Вкінці Санчо підсадив Дон Кіхота на осла, Росинанта прив'язав іззаду, а сам узяв осла за оброть і поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи ні, а доля зичлива його вже на той шлях і спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кіхот вирішив, собі на втіху, а джурі своєму на досаду, що то замок. Довго вони сперечались: Санчо казав, що то корчма, а Дон Кіхот затявся, що замок; так і не скінчивши суперечки, добрались вони до тієї оселі, куди Санчо і втелющився без дальших розвідок з усім своїм обозом.

1 Стобрамне місто — Фіви, столиця Беотії.


РОЗДІЛ XVI
Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте — просто впав чоловік зі скелі та й пом'яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була не така, як у їхньому ділі заведено — зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі най-мичка-астурійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сім п'ядей од землі сягала, а через свою трохи невкла-дисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке ле-говище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж — на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосховище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в'юках та попонах муля-чих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна: на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас, такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий об-стріпаний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би.
Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши, що на рицареві все тіло басаманами списане, господиня зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито.
— Ба ні, не побито, — заперечив Санчо. — То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло — що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко, — додав по хвилі, — того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане.
— Що, і ви, може, впали? — спитала господиня.
— Та впасти не впав, — одповів Санчо, — а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено.
— Таке часом буває, — сказала корчмарівна. — Як сього пана звати?
— Дон Кіхот з Ламанчі, — одрік Санчо Панса. — Він мандрова-ний рицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив.
— А що воно таке — мандрований рицар? — спитала наймичка.
— Ти що, вчорашня, що сього не знаєш? — здивувався Санчо Панса. — Мандрований рицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине.
— Як же се ви, — спитала господиня, — мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили?
— Ба, яка швидка! — одказав Санчо. — Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанії не проміняю.
Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмариху за руку й промовив:
— Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу: послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам'яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого
призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом, то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю.
Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кіхота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його ґречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана.
Маріторна домовилася, що прийде вночі до погонича на побачення на горище, де ночували він, Дон Кіхот і Санчо Панса. У голові гідальго зароїлася думка, що прибув він до пишного замку, а каштелянова донька, тобто корчмарівна, у нього закохалась і мала тайком від батька-матері прийти до нього на побачення. Коли Маріторна піднялася на горище, Дон Кіхот, прийнявши її за закохану в нього вельможну даму, схопив дівчину міцно за руку й почав у пишних висловлюваннях просити пробачення, бо поклявся на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській. Коли погонич побачив, що дівчина пручається, а рицар її не відпускає, то почав бити Дон Кіхота. Від гармидеру прокинувся господар. Коли Маріторна побачила корчмаря, то злякалася й кинулася, щоб заховатися, у постіль до Санчо Панси. Джура подумав, що його душить домовик, і почав молотити дівчину кулаками. Коли це побачив погонич, то відразу кинувся на допомогу своїй любасці. Побачив її і корчмар і теж рвонувся до неї, бо вважав, що вона винна в цій веремії.

РОЗДІЛ XVII
Тим часом Дон Кіхот очутився від зомління і обізвався до свого джури таким самим голосом, як напередодні, коли лежав простягнутий на кийовому боїщі:
— Друже Санчо, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?
— Яке там у лиха спання, — одповів Санчо з серцем. — Сю ніч мене всі чорти з пекла мордували, не інакше.
— Ти можеш так гадати без сумніву, — сказав Дон Кіхот. — Або я нічого не розумію, або сей замок зачарований. Послухай... Тільки присягнися перш, що будеш до самої моєї смерті тримати в тайнос-ті те, що я тобі зараз скажу.
— Присягаю, — промовив Санчо.
— Я сього на те прошу, — вів далі Дон Кіхот, — що не хочу нічиїй честі ущербку чинити.
— Таже я сказав, що присягаю, — повторив Санчо. — Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити.
— Чи я тобі, Санчо, стільки вже лиха накоїв, — спитав Дон Кіхот, — що ти моєї смерті так швидко виглядаєш?
— Ні, я не той, — одповів Санчо, — а просто не люблю нічого довго в схованці тримати, бо то все, знаєте, гниє.
— Ну, нехай і так, — сказав Дон Кіхот, — я покладаюсь на вірність твою і порядність. То знай же, що сієї ночі сталася зі мною найдивніша пригода, якою я досі міг би похвалитись. Найшвидше сказати, до мене щойно приходила донька властителя сього замку, панянка з усього світу хороша та вродлива. Якими словами можна змалювати її пишні оздоби, її розум чудовий, її скриті принади, яких, доховуючи вірності володарці моїй Дульсінеї Тобоській, не буду торкатись і згадувати? Скажу тобі тільки, що, мабуть, небо позаздрило мені того добра, яке подала в мої руки щаслива доля, або (се річ майже певна) що сей замок, як я вже тобі говорив, зачарований. В той час, як ми з нею провадили любу та милу розмову, де взялася чиясь невидима рука (напевне, якогось потворного велетня), так мені в щелепи двигонула, що я весь кров'ю умився, а потім так мене всього помотлошила, що я нині чуюся гірше, ніж учора, коли, як тобі відомо, погоничі наробили нам тієї шваби за Росинантові вибрики. З сього я висновую, що скарб краси тієї панянки мусить оберігати якийся заворожений мавр і що вона не мені судилась.
— А мені то й поготів, — сказав Санчо, — бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость: як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку? Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось? Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться!
Тим часом стражник (який теж ночував у корчмі — Ю. К., Л. К.) добув світла й знову пробрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов серди-тий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана:
— Чи то, добродію, часом не мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здається?
— Не може бути, що то мавр, — одказав Дон Кіхот. — Хто заворожений, того нікому не видно.
— Може, й не видно, зате буває чутно, — заперечив Санчо. — Спитайте, коли хочте, у моєї спини.
— Моя й сама те знає, — сказав Дон Кіхот, — але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра.
Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і д0с^ лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластира-ми. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав:
— Ну, як ся маєш, чоловіче добрий?
— Бувши вами, я говорив би чемніше, — зауважив Дон Кіхот. — Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів?
Стражник, почувши, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало.
— Так і є, пане, — сказав Санчо Панса, — се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці.
— Маєш рацію, — погодився Дон Кіхот, — і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай — не знайдеш, на кому мститися. Встань краще, Санчо, якщо здужаєш, та сходи до каштеляна сього замку, чи не добудеш у нього дещицю оливи, вина, солі та розмайрину на той цілющий бальзам. Далебі, зараз він став би мені у великій пригоді, бо й досі з тої рани, що завдало мені привиддя, кров он як іде.
Санчо підвівся, хоч кості йому хтозна-як боліли, і пішов потемки шукати господаря; наткнувшись на стражника, який підслухував, що там роблять його противники, він озвався до нього:
— Пане, хоч би хто ви були, учиніть нам ласку й добродійство, дайте трохи розмайрину, оливи, солі та вина, — все то на ліки одному з найчільніших мандрованих лицарів, які тільки в світі є, бо він лежить отам-о на ліжку, тяжко поранений від руки завороженого мавра, що пробуває в сьому заїзді.
Почувши таку мову, стражник зміркував, що сей чоловік, мабуть, не при тямі; та що вже почало на світ займатися, одчинив двері до корчми, гукнув господаря й переказав, чого тому дивакові треба. Корчмар розшукав усі ті знадоби, і Санчо одніс їх Дон Кіхотові, що, вхопивши в руки голову, стогнав од болю, хоч од того каганця йому лише дві здоровенні гулі на лобі набігло, а кров зовсім і не йшла, тільки з переляку та перестраху піт дзюрком лився.
Зрештою наш гідальго взяв той припас, перемішав усе гарненько й поставив на вогонь, поки добре не вкипіло. Тоді попрохав якогось бутля, щоб вариво злити, та в корчмі не знайшлось ніякої гулящої посудини, окрім бляшаної оливниці, що її господар не пошкодував для такої справи. Дон Кіхот проказав над тією оливницею більш як вісімдесят отченашів і стільки само богородиць та «вірую», поклада-ючи за кожним словом благословлющого хреста; тій церемонії придивлялись Санчо, корчмар і стражник, а погонич байдуже — пішов десь мули свої порати. Як усе було готове, Дон Кіхот вирішив не гаючись досвідчити на собі цілющу силу цього нібито дорогоцінного бальзаму і випив майже все, що не влізло в оливницю і лишилось у казанку, де варилося, — з півкварти, чи що. Як тільки ж ковтнув того дива, зараз така блювачка на нього напала, що геть-чисто все з себе викинув, а з великої натуги та надсади ще й потом рясним облився. Тоді він попросив, щоб його добре вкрили й лишили на самоті. Проспав отак годин зо три; а як прокинувся, зразу відчув на всім тілі полегшу, навіть кістки зовсім не боліли: здоровий став, та й годі. Тепер уже Дон Кіхот був цілком певний, що йому справді вдалося зготувати бальзам Ф'єрабраса і що, маючи такі ліки, він може сміливо йти на будь-який небезпечний бій, на будь-яку битву чи баталію.
Як побачив Санчо Панса таке чудесне уздоровлення, то зразу спитав у пана, чи можна йому той бальзам допити, що в казанку (а там його чимало ще лишилось). Рицар дозволив, і Санчо, вхопивши казанка обіруч, припав до нього з щирою вірою та й видудлив того дання не менше, мабуть, ніж Дон Кіхот. Але шлунок у бідолахи Санча був, знати, не такий делікатний, як у пана: доки що виблюнув, так його канудило, крутило і судомило, так у піт кидало, що от-от, здавалося, духу пуститься сердега. У тих лютих муках він проклинав і бальзам, і того шахрая, що ним його пригостив.
А Дон Кіхот, як ми вже сказали, оклигав і очуняв, йому вже знову у мандри манулося, пригод шукати: чого ж йому, думав, баритися, коли у світі стільки людей потребують од нього заслони й запомоги, коли він має до того такий надійний цілющий бальзам? Підохочений такими думками, він сам осідлав свого Росинанта і нав'ючив джуриного осла, поміг Санчові убратися і верхи сісти, а тоді скочив на коня і, майнувши в кінець подвір'я корчемного, прихопив там ратище, яке мало йому за списа бойового стати.
Усі люди, що під той час у корчмі знаходились (а було їх душ двадцять із чимось), дивились на нашого рицаря; дивилась на нього і молода корчмарівна, а він і собі вп'явся в неї очима і раз по раз зітхав ізглибока, та всі, особливо, хто бачив, як його зночі пластирами обліплювано, гадали, що то він стогне, бо під ребрами йому болить. Як уже і рицар і джура під'їхали верхами до воріт, Дон Кіхот підкликав господаря і промовив до нього спокійно й поважно:
— Великі і премногі суть добродійства, пане каштеляне, що їх
дознав я у сьому замку, і я буду вам за них удячен і уважен по всі дні живота мого. Хотів би і я вам навзаєм прислужитися, помстившись на якому свавольнику, що кривду вам наважився заподіяти, бо то, щоб ви знали, повинність моя і обов'язок — безборонних рятувати, покривджених помщати, а віроломців карати. Засягніте поради у власної пам'яті, і якщо вам колись таке лучилось, то тільки скажіте мені: прирікаю на честь мою рицарську тій вашій волі повну догоду і сатисфакцію вчинити.
Корчмар одказав йому так само спокійно:
— Пане рицарю, я зовсім не жадаю, аби вашець за мої кривди на комусь помщався: як прийде до діла, то я й сам зумію одсіч дати. Я одного лише вимагаю — нехай вашець заплатить мені за ночівлю в моїм заїзді, себто за обрік для скотини, а також за харч і за дві постелі.
— Як то? — спитав Дон Кіхот. — Хіба се заїзд?
— Авжеж заїзд, та ще й несогірший, — одказав корчмар.
— Виходить, я помилявся до сієї хвилі, — промовив Дон Кіхот, -бо гадав, правду кажучи, що се замок, і то неабиякий. Але якщо се не замок, а таки заїзд, то мушу вам сказати, що вже плати вибачайте, бо я не годен переступити законів мандрованого рицарства; ніхто з таких рицарів, скільки я знаю з романів, ніколи не платив за ночівлю в заїзді та інші подібні речі, бо по праву і правді всі повинні приймати їх гостинно за нестерпучі муки, що вони в пошуках пригод набираються вдень і вночі, влітку і взимку, пішо і кінно, на безхліб'ї й на безвідді, у студінь і в спеку, зносячи од неба всяку негоду і терплячи на землі всяку недогоду.
— Мені про те все байдуже, — заперечив корчмар. - Платіть гроші та й квит, а ті рицарські штучки нам без інтересу. Не треба мені ані помсти, ані відплати, лише звичайнісінької плати.
— Тоді ти просто кеп і нікчемний трактирник, — сказав Дон Кіхот.
Стиснув Росинанта острогами, взяв ратище на перехил та й виїхав ніким не спинений із корчми — так розігнався, що не оглянувся навіть, чи їде за ним зброєноша.
Побачивши, що рицар поїхав і не розплатився, корчмар надумав стягти постояле з Санча Панси, але той сказав, що раз пан не захотів платити, то й він не заплатить, бо, будучи джурою в мандрованого рицаря, мусить тим робом, що й пан його, ходити, тобто, не платити ні шеляга по шинках та заїздах. Господаря взяло за печінки, і він загрозив Санчові, що коли той добром не розплатиться, то хай начувається, бо він свого не подарує. На ті нахвалки Санчо одказав, що буде дотримувати правил рицарського ордену, до якого належить його пан, і нічогісінько не заплатить, хоч би йому за те й жиз-ню довелось наложити, бо не хоче ламати давнього доброго звичаю мандрованого рицарства, не хоче, щоб потомні джури нарікали й жалкували на нього за порушення такого праведного закону.
Корчемні постояльці за борги почали підкидати Санчо на ковдрі. Репет бідолашного підкиданця почув Дон Кіхот, але не зміг потрапити до корчми й допомогти. Він почав на всі боки шпетити й паплюжити підкидачів. Нарешті Санчо відпустили, але корчмар узяв у заставу його сакви, чого нещасний джура навіть не помітив.

РОЗДІЛ XVIII
Санчо під'їхав до свого пана такий знеможений та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив те Дон Кіхот, так до нього промовив:
— Отепер уже, добрий мій Санчо, япевний-певнісінький, що той замок чи нехай заїзд і справді зачарований, бо хто ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти? Се потверджується ще й ось якою обставиною: коли я стежив з-поза муру за перебігом твоєї сумної трагедії, я зненацька відчув, що не можу ані в двір перелізти, ні навіть із Росинанта зсісти, — таке вони чарами своїми мені поробили. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б. Заради сього я навіть порушив би право рицарське, що, як я тобі вже не раз пояснював, не велить нам піднімати зброї проти нери-царів, за винятком тих крайніх випадків, коли доводиться власне життя і власну персону обороняти.
— Та і я помстився б, якби приміг, — сказав Санчо, — не подивився б на те, що не рицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то наді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами. А що ви, пане, через мур не могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую: чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив'яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву?
їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать — попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа.
— Настав день, о Санчо, — обізвався тоді Дон Кіхот до джури, — що покаже, яке щастя судила мені доля; настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає? То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різнопле-менна рать.
— І мусить бути не одна, а дві, — сказав Санчо, — бо й з другого боку таке саме хмарище суне.
Оглянеться Дон Кіхот — аж і справді. І так йому радісно на душі стало, що й не сказати: серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав:
— А що ж нам, пане, тепер робити?
— Як то що? — перепитав Дон Кіхот. — Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого острова Трапобани1, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.


1 Трапобана — колишня назва острова Шрі-Ланка.


— А чого сі два володарі так проміж себе ворогують? — спитав Санчо.
— Того вони ворогують, — одказав Дон Кіхот, — що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошу та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю найчільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо.
Так вони й зробили, з'їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом:
— Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевін-чаний лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а на щиті три сріберні корони на лазуровім полі, то грізний Мікоколемб, великий князь Кіросійський. По правій руці в нього височіє велетенською статурою безстрашний Брандабарбаран Махлярський, повелитель трьох Аравій: броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита — брама з тієї, славлять, святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власного життя помстився ворогам. А тепер поглянь у той бік, на ДРУге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімонель Каркахонський, володар Нової Біскаї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітаний-мальований: блакитним, зеленим, білим і жовтим, а на щиті — золота кішка на шарлатному полі, а під нею напис — «Няв»: то скорочене ім'я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліна, дочка герцога Дженджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу — то рицар-біляк, француз родом, на ймення П'єр Папен, барон Ут-рехтський. А той юнак у блакитно-срібній збруї, що залізною п'ятою підострожує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Н ербії Еспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему шпараго-вий кущ і девіз кастільською мовою: «Доля йде в мою тропу».
У такий спосіб Дон Кіхот називав іще багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечува-ним божевіллям, що його опанувало.
Санчо Панса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав його пан; не мігши ж нічого такого розгледіти, він сказав нарешті:
— Що за нечиста сила? Не бачу я ані тих людей, ні лицарів, ні велетнів, що ви, пане, кажете. Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають.
Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько.
— Санчо, — сказав йому Дон Кіхот, — ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі.
Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях. Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці:
— Верніться, пане мій Дон Кіхоте! От їй же Богу, ви вдаряєте на баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, ані щитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє? Гріх один та й годі!
Та Дон Кіхот і не думав вертатись — він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом:
— Гей ви, рицарі, що виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Пентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите — я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапо-банським!
По сім слові загнався в саму щирину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що те не помагає, повідв'язували свої швигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на те каміння.
Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але не встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро: воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ще й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гідальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились — неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рушили собі далі.
Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворки, аж бороду на собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з'їхав наниз і кинувся мерщій до
Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався:
— Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара?
— Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! — промовив Дон Кіхот. — Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Підійди ближче й поди-
вись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.
Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду свому жалібникові.
— Богородице-Діво! — аж крикнув Санчо. — Що воно таке? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров'ю ригає.
Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендю-сі все перевернулось, і він геть обблював свого пана — пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев'язати; глядь — аж торби немає. Мало не стерявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине цю дурну службу й вернеться в село, — нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв!
Тим часом Дон Кіхот зіп'явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав:
— Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі — ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось.
— Як то не сталось? — заперечив Санчо. — А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина? А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене?
— То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти, — промовив Дон Кіхот.
— А не було б чого, — одказав Санчо, — якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям.
— Так то воно так, — сказав Дон Кіхот, — але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все на світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і нас, що в нього на службі подвизаємось: він-бо піклується і за комашок у
повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.
— Вам би, ваше добродійство, — зауважив Санчо, — проповідником бути, а не мандрованим лицарем.
— Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати, — сказав Дон Кіхот. — В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо — списа.
— Ну, гаразд, нехай буде по-вашому, — погодився Санчо. — А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері!
— Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись, — сказав Дон Кіхот. — їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.
Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав:
— Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку?
— Чотири, — відповів Дон Кіхот, — і всі були цілі й здоровісінькі окрім зуба мудрості.
— Ану-бо, пане, пригадайте краще, — сказав Санчо.
— Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п'ять, — відповів Дон Кіхот, — бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.
— Так отут зісподу, — сказав Санчо, — у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема: вся щелепа шута, гладенька, мов долоня.
— Ох, я нещасний! — вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину. — Краще б мені були руку відрубали — не ту, звісно, у якій меч тримаю, — бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.
Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі.

РОЗДІЛ XIX
— Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра — Мандрила, чи як його?
— Ти маєш повну рацію, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі: ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.
їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва на-млілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо: сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать — попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі: стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак? Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив:
— Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша: отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати!
От стали вони трохи на узбіч і знов давай придивлятись, що то за блудні вогні такі, аж бачать — сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вид, що Санчо Панса зразу отерп увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила; того трусу й того дзвону ще більше стало, як вони виразніше тих потороч побачили: було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палахтючими смолоскипами в руках, за ними несено мари погребові в чорному крепі, а за марами знов шість вершників у довгому жалобному одінні, що мало не до копит їхніх мулів сягало, а що то були не коні, знати було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами.
Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої доби і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санча, а й на його пана, тільки що в джури дух уже давно в п'яти заліз, а Дон Кіхота
врятувала власна уява: йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів узята: на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон Кіхотові, судилось за того рицаря відомстити. Не довго думавши, він хвацько випростався в сідлі, наставив списа і, повен мужньої зваги, вибасував насеред дороги, де мали проїздити оті люди в балахонах; підпустивши їх до себе близько, він обізвався до них гучним голосом:
— Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і ознай-міть мені, хто ви єсте, звідки й куди їдете і кого на тих марах несете? Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, і я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви дізнали.
— Ми поспішаємо, — відповів один із білобалахонників, — до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що вашець од нас жадає.
По сім слові торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за оброть і сказав:
— Стійте, будьте до мене ґречніші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій.
Мул був полохкий: як схоплено його за оброть, він так схарапудився, що став гопки і скинув вершника на землю. Піший пахолок, побачивши, що той упав, зачав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже непомалу угніваний, наставив не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив: треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли — так жваво він гарцював, так гордо басував. Усі ті балахонники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю врбзпорош із смолоскипами своїми. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутись не могли; Дон Кіхот набив їх усіх, і вони теж мусили хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а якийсь пекельник налетів на них, щоб мерця порвати.
Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого пана й мовив собі на думці: «Певне, мій пан і справді такий одважний і потужний, як сам каже».
Обік першого противника, що Дон Кіхот повалив із мула, валявся горющий смолоскип; при тому світлі наш рицар постеріг лежачого, під'їхав до нього ближче і, ткнувши списовою клюгою мало не в саме обличчя, зажадав, щоб той здався, а ні, то він його вб'є. На те лежачий одказав:
— Та куди вже далі здаватись? Я і з місця не можу встати, бо ногу зламав. Благаю вас, пане, якщо ви християнський рицар, не вби-
йте мене. Я бакаляр, імення моє Алонсо Лопес, родом із Алько-бендаса, а оце їду з міста Баеси з одинадцятьма іншими духовними, шо з посвітачами розбіглись; ми супроводимо до міста Сеговії останки одного шляхтича, що помер у Баесі і там був похований. Тепер ми перевозимо його, як я вже сказав, до Сеговії, звідки він походить і де міститься його родова усипальня.
— А хто його вбив? — спитав Дон Кіхот.
— Сам Господь, — одвітував бакаляр, — наславши на нього якусь чумну гарячку.
— Коли так, — сказав Дон Кіхот, — то сам же Господь одзволив мене од обов'язку мститься за його смерть, бо я гадав, що його вбив хтось інший. Мусите знати, ваша велебносте, що я рицар із Ламанчі, звати мене Дон Кіхот, а професія моя і покликання — їздити світами і нівечити всяке зло та направляти всяку кривду.
— Не знаю, як ви можете направляти кривду, — одрік бакаляр, — коли я був прямий, а ви мене кривим зробили, зламавши мені ногу, що вже не випрямиться й не направиться поки віку мого; не знаю, як ви там зло нівечите, а мене понівечили так зле, що вже мені до суду добра не бачити...
— Не все так складається, як гадається, — сказав Дон Кіхот. — Біда в тім, пане бакаляре Алонсо Лопес, що ви всі їхали нічною добою з палахтючими смолоскипами, у тих своїх балахонах та хламидах жалобних, ще й мурмотали щось собі під носа — мимохіть подумаєш, що то якась нечиста сила чи з того світу марюки.
— Пане мандрований рицарю, — промовив тоді бакаляр, — коли вже я собі на лихо домандрувався до зустрічі з вами, то прошу вас і благаю, визволіть мене з-під мого мула: нога мені — між стременом і сідлом застрягла.
— Чого ж ви мені одразу про свою біду не сказали? — зауважив Дон Кіхот.
І тут же нагукав джуру свого, щоб ішов мерщій на поміч, але той і вухом не повів, бо жакував саме обозного мула, на якого панотчики нав'ючили багато всякого харчового припасу. Санчо зробив із свого кобеняка мішок, нагорнув туди всякої всячини скільки влізло, переклав те все на свого осла і аж тоді побіг на поклик Дон Кіхота. Допомігши пану бакаляру виборсатись із-під мула, він підсадив його в сідло і подав у руки смолоскипа. Тоді Дон Кіхот сказав бакалярові, нехай доганяє своїх супутників і перепросить їх од його імені за те лихо, яке він їм учинив мимо своєї волі. А Санчо додав насамкінець:
— Коли ті панове хтіли знати, який левень дав їм такої халазії, то нехай вашець іскаже, що то був преславний Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу.
З тим бакаляр і поїхав, а Дон Кіхот спитав у Санча, з якої то речі він назвав його Рицарем Сумного Образу: не коли, а саме тепер.
— Чом не сказати, скажу, — відповів Санчо. — Дивився я оце на вас при світлі смолоскипа, що забрав той бідолаха, та й прикмітив, який у вас вид мізерний, що аж сумно глянути; зроду ніде такого не бачив. Може, воно того, що в бою стомились, а може, що зубів не стало.
Засміявся Дон Кіхот, проте вирішив залишити за собою те ймення і при нагоді замовити відповідне зображення на щиті або на панцері
Під час цих розмов бакаляр, як ми вже сказали, поїхав собі далі, не зронивши ні словечка. Дон Кіхот хотів був іще подивитись, чи там на марах труп лежав, чи вже самий кістяк, але Санчо його розраяв.
— Пане, — сказав він йому, — ся небезпечна пригода скінчилась для вас щасливіше, аніж усі дотеперішні. Та що як сі люди, яких ви погромили й розігнали, схаменуться, побачать, що всього один чоловік їх стількох урозтіч обернув, та з того сорому й досади згуртуються знов і до нас кинуться — ох і дадуть же нам тоді лупки! Осел у мене з доброю кладдю, гора близько, голод не свій брат. Тож гайда звідси якнайшвидше, бо, як той казав, мертвому гріб, а живому хліб.
Тоді взяв осла за оброть та й повів, сказавши панові слідом їхати; той же, бачивши, що Санчо добре радить, рушив, не змагаючись, за ним. Якийсь час пробирались вони між двома узгірками, а як побачили перед собою розлогу й захисну долину, зараз зробили причал. Санчо зняв із осла свою здобич, і, розташувавшися на зеленій траві, наші зголоджені шукачі пригод одбули за одним присідом сніданок, обід, полуденок і вечерю. Та от біда — і Санчо вважав, що найбільша: не було в них ані вина, ані води навіть — смажні вуста закропити, і почала їх пекти страшенна згага. Тут Санчо постеріг якось, що долина заросла вся рясною зеленою травицею, і сказав, — а що саме, дізнаєтесь із наступного розділу.

РОЗДІЛ XX
— Ся трава, мостивий пане, за те, бачиться, промовляє, що тут десь поблизу джерело якесь має бути чи бурчак, що траві тій віль-готь дає, не інакше. Отож пройдім трохи вперед, то й знайдемо чим сю пекучу спрагноту погасити, що шкулькіше, либонь, за голод чоловікові допікає.
Джурина рада видалась Дон Кіхотові слушною. Він узяв Росинанта за повід, а Санчо осла за гнуздечку (не забув же й припасу, що по трапезі лишився, на нього нав'ючити) та й посунули по луговині омаць, бо ніч була така темна, що хоч в око стрель. Чи пройшли яких дві сотні ступнів, чи ні, аж чують — вода реве, ніби з високих да стрімчастих скель на діл іспадає. Боже, як вони зраділи, той гук зачувши: стали, насторошили вуха, прислухаються, з якого б то боку. Зненацька до їхнього слуху долинув інший гук, що мов холодною водою остудив ті палкі мрії про воду, особливо ж у Санча, що
зроДУ вдався боюном та страхополохом. Почулись їм якісь розмірені удари і ще неначе брязкіт кайданів чи залізяччя якого. Дон Кіхот, шо в нього в грудях билось безбоязне серце, скочив на Росинанта, нахопив на руку щита, взяв списа на перехил і промовив:
— Друже Санчо, чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту добу воскресити. Я — той, кому судились жахливі небезпеки, величні діяння, голосні подвиги. Отож підтягни на Росинантові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на мене три дні, але не більше; як я за цей час не вернусь, їдь собі назад у наше село, а згодом, зроби мені таку ласку й добродійство, сходиш у Тобосо до моєї незрівнянної володарки Дульсінеї і скажеш їй, що відданий їй рицар поліг головою, звершаючи подвиг, яким він сподівався заслужити її кохання.
Санчо, почувши од пана такі слова, заплакав ревнесенько і заблагав:
— Пане мій любий, і нащо то вам у таку непевну пригоду вдарятися? Надворі ніч, ніхто нас не бачить, ми можемо любісінько звернути собі з дороги і уникнути небезпеки, хоч би й три дні довелось нам не пити. А як ніхто нас не бачить, то ніхто, виходить, і боягузами не назве. Чи то вже мало вам, пане, що небо вборонило вас од тих гойдаників, що мені припали, чи не досить, що ви подужали стількох ворогів, які з мерлецем їхали, а самі вийшли з бою живі-здорові? Якщо всі ці речі не можуть зворушити й зм'якшити вашого камінного серця, то, може, воно злагідніє на думку про те, що скоро ваша милость ізвідси рушить, я з великого страху оддам свою душу пер-шому-ліпшому, хто її захоче взяти. Я виїхав із рідного села, кинув жінку й діточок, аби стати на службу до вашої милості, бо гадав, що матиму з того зиск, а не страту. Та недурно кажуть: напала жадоба — пропала худоба... Отак і моя надія пропала: от-от, думав, доскочу того триклятого бісової віри острова, що ним ваша милость мене все манила, а натомість ви хочете покинути мене самого в цих безвіс-тях, на цьому безлюдді. Милим Богом благаю вас, паночку, не робіть мені сієї кривди, а як ви вже притьмом на той подвиг наставились, то заждіть хоть до рана.
— Господь Бог, що натхнув мені на серце думку про сю нечувано жахливу пригоду, подбає про моє спасіння і потішить тебе у твоєму горі. А тепер підтягни тугше попругу на Росинантові й чекай мене тут — незабаром я повернусь сюди живий або мертвий.
Побачив Санчо, що пан так рішуче на своє наважився, що тут ні слізьми, ні порадою, ні просьбою нічого не вдієш, та й надумав хитрощами його на тім місці до дня затримати, тож коли підтягував попруги коневі, спутав йому нишком задні ноги обротькою од свого осла. Дон Кіхот хотів був одразу й рушати, та нічого не виходило: кінь міг пересуватися лише куцими стрибками. Зрадів джура, що та штука йому вдалася, та й каже:
— От бачите, пане: зласкавилось небо на сльози мої і благання та й судило так, щоб Росинант із місця не рушався. Тож нема чого впиратися і стискати його острогами, бо то значило б нещастя на свою голову накликати; негоже, як той казав, проти вітру плювати.
Досадно було Дон Кіхотові — хоч як він Росинанта підганяв та підострожував, той ані руш не йшов; так і не догадавшись, що коня йому попутано, рицар угамувався ніби й вирішив чекати, поки день устане або поки той Росинант розрухається. І в думці собі не кладучи, ідо джура був до того лиха причетний, він озвався до Санча такими словами:
— Ну, нехай і так, Санчо: коли вже Росинант на пню став, буду ждати, поки світова зоря усміхнеться, хоч мені аж плачно, що вона десь забарилась.
— Плакати нема чого, — одмовив Санчо, — я хоч і до білого дня ладен розважати вашу милость казками та байками. Чи, може, ви хочете з коня зсісти та звичаєм мандрованого лицарства поспати трохи на зеленій муравиці, щоб потім свіжим і бадьорим зустрінути новий день і нову небувалу пригоду?
— Щоб я з коня встав, щоб спати ліг? — обурився Дон Кіхот. — Хіба я з такого десятка, щоб спочивати в хвилю небезпеки? Спи вже сам, коли зроду соньком удався, чи роби собі що хоч, а я од свого наміру не одступлю.
— Не гнівайтесь-бо, пане мій любий, — похопився Санчо, — це я так собі сказав.
Та й підійшов до нього, одну руку поклав на передній каблук сідла, а другу на задній, притулився панові до лівої кульші, щоб уже од нього й на п'ядь не одходити — так, бачите, боявся стуку того таємничого, що лунав не вгаваючи, як гуп, так гуп.
Згаяли пан із джурою цілу ніч. Побачивши нарешті, що от-от візьме світати, Санчо розпутав крадькома Росинанта. Росинант хоч ізро-ду був плохута, як почув волю, зараз почав бити землю копитами, бо курбетів, не в гнів йому будь сказано, мабуть, не вмів. Побачивши Дон Кіхот, що кінь під ним розігрався, узяв те за добру призвістку: тепер уже, думав, можна рушати на ту небезпечну пригоду. Тим часом уже зовсім обутріло і все гаразд видно стало; оглянеться Дон Кіхот, аж вони під деревами високими, каштанами рясними, що тінь густу од себе кидають. А грюкіт той і гупіт не вгаває, лише не видно, де воно й від чого. Тоді наш гідальго стиснув не вагаючись коня острогами, ще раз попрощався з Санчом і велів ждати його тут три дні, не більше, як і спершу казав, а як він до того реченця не вернеться, значить, так уже од Бога судилось йому полягти головою в тім лютім бою.
Вислухавши од свого доброго пана такі жаліснії речі, Санчо знов ревне заплакав і вирішив не покидати його до остаточного кінця і краю тієї справи.
Тая чулість Санчова зворушила його пана, оТе він не подав і знаку якоїсь слабості і Пушив без ваги в тому напрямі, звідки, як ^ому здавалось, чувся плюскіт води і таємниче гупання. Санчо пішов за ним слідком, своїм звичаєм ведучи на оброті осла, вірного товариша свого при добрій і лихій годині. Якийсь час посувались вони отак між каштанами та іншими тінявими деревами і врешті вибрались на лужок, що прилягав до обніжжя високих скель, з яких шумів-лився бурхливий водоспад; попід тими скелями тулились нужденні будівлі якісь, кілька хат -не хат, а так ніби руїн чи пусток: із тих же будівель, як виявилось, і йшла та невгавуща гуркотнява та торохнеча. Пройшли бони отак ще яких сто кроків, звернули за виріжок скелі, і тут очам їхнім одкрилась ясно і явно єдина і безсумнівна причина того непевного зловісного грюкоту, що цілу ніч наганяв їм ляку і холоду: то були (не прогнівайся, ласкавий читальнику!) шість ступарів валюші, що то сукно валяють; своїми мірними ударами вони й справляли весь той гармидер.
Як побачив їх Дон Кіхот, то так і занімів з дива, так і зов'янув увесь. Подививсь на пана Санчо - бачить, той аж голову на груди похилив, мовби ніяково йому стало. Глянув на джуру Дон Кіхот, а той аж дметься, щоб сміхом не вибухнути, так йому, бач, регітно; попри всю свою меланхолію мусив рицар на той вид сам перший засміятись. Як побачив те Санчо, то годі вже стримуватись - розреготався на всі заставки, аж за живіт хапався, щоб кишок не порвати. Чотири рази вщухав той регіт і все знову й знову вибухав з тою ж силою, що й перше; Дон Кіхот почав уже чортихатися, а згодом і геть-то розсердився, як почув, що джура його кривить:
— «Чиню тобі відомо, друже Санчо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби золотий воскресити... Я той, кому судились страшенні небезпеки, величні діяння, голосні подвиги...»
І так переказав він мало не всю промову, що виголосив був Дон Кіхот, почувши той жахливий грюкіт.
Взяла Дон Кіхота велика й гірка досада, що Санчо отак над ним глумиться; махнув він списом раз і вдруге і так потягнув свого джуру, що якби попав був не по спині, а по голові, то вже не довелось би йому за службу плату платити, хіба спадкоємцям його. А Санчо, діставши взамін за свої жарти щось цілком серйозне, злякався вже, щоб не сталось гіршого, і заговорив до пана покірливо та помирливо:
— Спокійтеся, ваше добродійство: їй же Богу, я жартую.
— Ти жартуєш, а я ні, — сказав Дон Кіхот. — А ходіть-но сюди куме-жартуне! Ви думаєте, може, що якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу і одваги ринутись до бою і переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов'язаний знати всі на світі звуки і розрізняти, котрі од валюші, а котрі ще од чого? Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся скільки хочеш!

РОЗДІЛ XXI
Тут саме почав накрапати дощик, і Санчо був не від того, щоб його у валюші перестояти, але Дон Кіхотові після недавнього лихого жарту та валюша така була осоружна, що він ніяким світом не хотів туди заходити, а повернув натомість у праву руч і виїхав на дорогу — не ту, що нею вчора сюди брались, а якусь іншу. Трохи перегодя наш гідальго постеріг поперед себе вершника, а на голові йому щось блискуче, мов золото, сяє. Скоро його загледів, обернувся до Санча й сказав:
— Думається мені, Санчо, що всяка примовка правду каже, бо всяка приказка і приговірка береться з самого досвіду, що є, як відомо, батько всім наукам. Недарма ж люди і таку проложили: «Одні двері хряп, а другі рип». Отак і з нами: вчора випадок зачинив нам двері до пригоди, котрої ми шукали, обмаривши нас тими ступаря-ми, а тепер навстіж одчиняє перед нами двері до іншої, певнішої й славнішої пригоди, і як я ними не скористаюсь, то вже буде моя вина, не зможу я її ні на темряву, ні на недостатнє знання сукновальної справи звернути. Якщо я не помиляюсь, нам назустріч їде рицар, на голові якого виблискує Мамбрінів шолом1, а ти знаєш, якою я клятвою нещодавно обрікся.


1 Мамбрінів шолом — золотий шолом мавританського царя Мамбріна, героя рицарських поем, оберігав його від ран.


— Ой, глядіть, пане, — застеріг його Санчо, — обмірковуйте як слід слова свої, а надто вчинки. Глядіть, щоб то часом не були інші якісь валюші, щоб не довелося нам од них долі валятись.
А з тим конем, рицарем і шоломом, що Дон Кіхотові убачились, річ ось як малася: недалеко од того місця було двоє сіл, одно більше, друге менше; так у більшому була аптека й цирюльня, а в меншому ні, і один цирюльник мусив тут і там управлятись. Випало якраз, що в малому селі одному недужому кров треба було кинути, а другого поголити, от цирюльник і подався туди. По дорозі захопив його дощ, і він, щоб не збагнітувати свого нового ще капелюха, взяв собі на голову мідницю до гоління, а що та посудина була добре вичищена, то виблискувала й висявала на півмилі. їхав цирюльник на сивому ослі, але Дон Кіхот узяв його за сірого в яблуках коня, а мідницю — за шолом золотий, бо все, що бачив, миттю припасовував і пристосовував до своїх рицарських химер та божевільних марень. Підпустивши нещасного вершника ближче, наш гідальго не став із ним у речі заходити, а розігнався чимдуж конем і наважив списа, щоб противника наскрізь прошити; одно лише встиг на бігу крикнути:
— Обороняйся, бестіянський сину, або по добрій волі оддай, що належить мені по праву!
Цирюльник, неждано-негадано побачивши перед собою таку поторочу, знайшов один тільки спосіб од грізного списа ухилитися: зсунувся миттю з осла і, ледве землі торкнувся, майнув у поле швидше за оленя, що й сам вітрів батько його не здогнав би. Мідниця лишилась на землі, і Дон Кіхот цілком задовольнився з цього, зауваживши, що розумно вчинив той бусурмен. Тоді велів Санчові підняти шолома, а той, узявши його в руки, сказав:
— Добряча мідниця, бігме, що варта цілу восьмаку і ні копія менше. Та й подав мідницю панові, а той вложив її собі на голову і почав
туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав:
— У того бусурмена, що йому на міру сей преславний шолом скували, мусила бути здоровенна голова; але найгірше те, що спідньої частини бракує.
Як почув Санчо, що пан ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати, однак же згадав він недавнє гнівання рицареве і перемігся.
— А чому се ти, Санчо, смієшся? — спитав Дон Кіхот.
— Тому сміюся, — відповів джура, — що думаю, яка здоровенна гиря була в того бісурменця, що носив цього шолома, який кап-у-кап похожий на мідницю до гоління.
— А знаєш, Санчо, я, здається, догадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни: от він побачив, що то щире злото, та й переплавив знетямки одну половину, щоб поживитись, а з другої зладив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що се таке, і байдуже мені до тії метаморфози: у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знов такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни. А тим часом носитиму його і
так, бо щось усе-таки ліпше, як нічого; принаймні од каміння буде мені добра затула.
— Авжеж, — сказав Санчо, — аби тільки те каміння не з швигалок летіло, як ото в битві двох військ, де вашій милості зуби поблагословили і розбили бляшанку з тим свяченим бальзамом, що через нього я всі печінки виблював.
— Не дуже я тією втратою журюся, — відповів Дон Кіхот, — тобі ж Санчо, відомо, що я його рецепт у пам'яті тримаю.
— Дався він у иомку і мені, — сказав Санчо, — та зроду його не зготую й не покуштую, бо то була б моя остання година. Та й не думаю, щоб він мені коли знадобився, бо я вже тих ран з усієї моці стерегтимусь, щоб їх нікому не завдавати й ні од кого не діставати. Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милость, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-мойому, сивим ослом, котрого од-біг той вражий Лаврін, що ваша милость його з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п'ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг!
— Нема в мене такого звичаю — грабувати переможених, — сказав Дон Кіхот, — бо в рицарстві не заведено забирати їм коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі під верх коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо, не чіпай сього коня чи, по-твойому, осла: як побачить господар, що ми поїхали, то певне вернеться за ним.
— А мені ж Господи як хотілось його взяти, — зітхнув Санчо, — або хоч на свого поміняти, бо в мене таки гірший... Та що ж, коли закони рицарські такі строгі, що й осла зміняти не вільно. Цікаво, чи можна упряж мінька забрати?
— Про сю річ у мене немає цілковитої певності, — відповів Дон Кіхот, — і в такому сумнівному випадку (поки не довідаюсь гаразд) дозволяю тобі змінити упряж, якщо справді припала пильна потреба.
І, діставши формальний дозвіл, Санчо так свого ослика вичепурив, що любо-мило дивитися.
Заспокоївшись отак трохи й навіть повеселівши, посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги.

РОЗДІЛ XXII
Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші — мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив:
— Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські не-яольники: їх женуть на галери.
— Як то невольники? — спитав Дон Кіхот. — Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заневолював?
— Може, я трохи не так сказав, — відповів Санчо, — се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.
— Як би там не було, — сказав Дон Кіхот, — але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?
— Авжеж, — потвердив Санчо.
— Виходить, — сказав рицар, — я мушу виконати щодо них свою повинність — поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених.
— Зважте на теє, ваша милость, — остеріг його Санчо, — що правосуддя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.
Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з'ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вони ведуть сих людей в такий спосіб. І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:
— Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих нуж-денників і вироки на них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.
Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під'їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.
— За те, що закохався, — відповів кайданник.
— Як, тільки за те? - здивувався Дон Кіхот. - Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.
— То було не таке кохання, як вашець думає, — сказав кайданник. — Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко: всипали сотню нагаїв, дали в додачу три роки вймашки та й уже.
— Що значить вимашки? — спитав Дон Кіхот.
— Галер, значить, — відповів кайданник.
Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П'єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до
другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова: за нього одказав знов той перший:
— То, пане, канарка: за співи й музики взято.
— Не розумію, — сказав Дон Кіхот.
— Пане рицарю, — пояснив йому вартовик, — «заспівати» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою.
— Я теж так гадаю, — погодився Дон Кіхот.
Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:
— Іду на вимашку, на п'ять років, бо не мав десяти дукатів.
— З дорогою душею дав би я вам і двадцять, — сказав Дон Кіхот, — аби вас од сієї халепи одрятувати.
— Шкода, — відповів кайданник, — тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати.
Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний на вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала.
Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п'ятий, мовби ставши йому за товмача:
— Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі — в повному параді.
— Себто, виходить, — утрутився Санчо Панса, — на позорище його виставили?
— Еге, — відповів каторжник. — А за що його так покарали — бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав.
Дон Кіхот під'їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця. ...
Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що
обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець —  одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «держи-мене» або «задериголова», з'єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.
— Тим на ньому більше кайдання, — відповів вартівник, — що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.
— Які ж там можуть бути злочини, — спитав Дон Кіхот, — коли його тільки на галери засуджено?
— Так на десять же років, — відповів вартовик, — а це все одно, що громадянська смерть. Та що там балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий Хінесик-Потягусик.
— Пане комісаре, ви не дуже, — обізвався тоді кайданник, — мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім'я Хінес, а не Хінесик, а прізвище — Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як ваш-мость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.
— А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? — спитав вартовик.
— Дражнять, дражнять, — відповів кайданник, — та й додражняться, що всім заціпить, бо я їм усе волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте — я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.
— Латрига правду мовить, — підтвердив комісар, — він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.
— І викуплю колись, — докинув Хінес, — хоч би й за двісті дукатів.
— А як тій книзі на титул? — спитав Дон Кіхот.
— «Життя Хінеса де Пасамонте», — відповів Хінес.
— І вона вже закінчена? — допитувався Дон Кіхот.
— Як же вона може бути закінчена, — сказав Хінес, — коли моє життя ще не скінчилось? У ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.
— То ви вже там і передніше бували? — спитав Дон Кіхот.
— Атож, — відповів Хінес, — довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів1.

1 Карбач — нагайка, кнут.


— Та ти, я бачу, завзятий, — зауважив Дон Кіхот.
— І нещасливий, — додав Хінес, — бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.
— Скажи краще тумановитих, — обізвався комісар.
— Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той, — огризнувся Пасамонте. — Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, їй-Богу...
Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв'язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:
— З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерпу не стало на муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають, примушують і наглять мене сповнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв'язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — це вже наш рицар до конвою звертався, — що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою.
— От так штука! — вигукнув комісар. — Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в'язнів на волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте на голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п'ята нога!
— Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка, — крикнув люто Дон Кіхот.
І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу; нашому рицареві дуже
пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із сієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в'язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хінесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хінес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного варто-вика, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась — і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив те Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовики напевне повідомлять про все Святу Германдаду1, а та вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і порадив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах.
— Гаразд, гаразд, — відповів йому Дон Кіхот. — Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити.
Тоді поскликав каторжан, що тим часом обдерли пана комісара до цурки з великим гомоном і галасом; вони обступили рицаря, цікаві почути, що то він скаже.
— Порядні люди, — заговорив Дон Кіхот, — завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного — щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і ознайомили їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, у якій ви одзиска-ли жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров'я куди самі знаєте.
Хінес де Пасамонте відповів за всіх такими словами:
— Те, чого ви од нас вимагаєте, добродію наш і визволителю, — річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Гер-

1 Свята Германдада — букв, святе братство; поліція інквізиції в Іспанії за часів Сервантеса.

мандада, яка, безперечно, нарядить за нами погоню. Що ваша милость може зробити (і воно було б цілком справедливо), се не слати нас на поклін і на ралець до сеньйори Дульсінеї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки отченашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров'я вашої милості, бо то річ така, що де-хотя й коли-хотя спроворити можна — вдень і вночі, на вте-ках і на спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли на себе кайдани й пішли до Тобоса — це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.
— Он як! — вкинувся в пасію Дон Кіхот. — Ну, тоді ж, скурвий сину хінесику-потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те та се!
Пасамонте зроду був не дуже терпливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсунувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і одійшов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний Росинант уже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санчо захилився за свого осла, щоб ту страшенну шурю-бурю, ту камінну градову тучу, що на обох спала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу. Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась. Зняли драбуги з рицаря й каптанок, що поверх збруї носив, і ногавиці були б стягли, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобеняка і все чисто в нього забрали, що могли. Попаювавши між собою той луп, вони розбрелись безбаш хто куди — не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись.
На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Санчом та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки ушима час від часу пряв — ще йому торох од того камінного граду не перешумів і досі; Росинант лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів, голем-голісінький, щоб їх Свята Германдада тут не зуспіла, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха.

РОЗДІЛ XXIII
Побачивши таку оплакану годину, Дон Кіхот обізвався до джури свого:
— Недарма ж то, Санчо, кажуть люди: «Не чекай дяки од репаного мугиряки». Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов'я. Ну, та що сталось, те вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму.
— Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану, — відповів Санчо. — От ви кажете, що якби були мене послухали, то нам би не сталось сієї біди; то послухайте ж хоч тепер, щоб гіршого лиха собі не напитати. Свята Германдада, щоб ви знали, на лицарство не вважає, у неї мандровані лицарі йдуть по сім штук на два шеляги...
— Ти зроду вдався боягузом, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — та щоб ти не казав, що я такий уже впертий і ніколи не слухаю твоєї ради, нехай сей раз буде по-твоєму: ухилімось од загрози, що такий наводить на тебе трепет. Але я зроблю се під однією умовою: щоб ти, живий чи мертвий, ніколи й нікому не казав, що я одступився й одс-торонився од сієї небезпеки із страху, — ні, я просто зважив на твоє прохання.
— Одступитися, пане, се ще не значить утекти, — сказав Санчо. — Необачно й небезпеку виглядати, коли вона всі сподіванки перевищує. Мудрий чоловік береже себе нині для завтрашнього дня і ніколи не ставить на карту всього, що має. Я собі людина проста й, може, неотесана, а світові лад знаю. Отож не жалійте, що послухаєтесь моєї поради, сідайте на коня, якщо здужаєте, а ні, то я підсаджу, та й їдьмо звідси, бо чує моя душа, що зараз нам більше ноги потрібні, як руки.
Дон Кіхот, не промовивши більше ні слова, сів на коня й поїхав слідом за джурою, що попереду на ослі трюхикав. Подались же вони до ближнього передгір'я Моренського.
Під вечір забились вони в саму нутрину Моренських гір, де Санчо радив сю ніч ізночувати або і ще кілька днів перебути. Але зловорожа доля, яка, на думку непросвічених світлом праведної віри людей, править, керує й заряджає по своїй уподобі всім на світі, влаштувала так, що горезвісний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте, врятувавшись од кайданів завдяки божевільній доблесті Дон Кіхота і не без причини боячися Святої Германдади, теж задумав знайти собі в тих горах криївку і, Хінес, що зроду не грішив на вдячність та на добромисність, надумав украсти в Санча Панси осла; на Росинанта він і дивитись не хотів, бо то була така здобич, що ані заставити, ані продати.
От і зоря вранішня зазоріла, всю землю звеселила, одного тільки Санча Пансу засмутила: побачив, неборак, що Сірого вже немає, та й почав ревне плакати-ридати, на весь світ жалібно тужити. Те його голосіння і Дон Кіхота зо сну пробудило.
Почув Дон Кіхот той плач, розпитав у чому річ та й утішив Санча, як міг: нехай, мовляв, потерпить, а він йому вже квита напише на трьох ослів із п'яти, що на хазяйстві лишились. Санчо повеселів, утер сльози, погамував свої хлипи й подякував панові за таку велику ласку.
А наш рицар, опинившися в горах, радів душею: в таких місцях, думав, напевне знайде якусь пригоду.
Підвів джура очі й побачив, що пан його силкується підняти спи-совою клюгою якийсь ніби клунок, що на землі лежав, і кинувся підбігцем уперед, щоб підсобити в разі потреби. Але в цей час Дон Кіхот підчепив уже на клюгу ту знахідку: то була сідельна подушка, а до неї баульчик прив'язаний, і все те вже добре надгнило і над-трухло, одначе важило чимало. Тому Дон Кіхот звелів Санчові підняти клунок і глянути, що там у тому баулі. Санчо зробив те дуже проворно і, хоч баул був замкнений на замок і на ланцюжок узятий, роздивився крізь дірки й щілини, що в ньому було: чотири сорочки тонкого голландського полотна та ще деяка дорога білизна, і вже ж то чиста. Як же побачив у хусточці добру жменю золотих круглячків, гукнув на радощах:
— Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода! Пішов далі по нишпорках і знайшов іще записника в коштовній
оправі; Дон Кіхот попросив у нього ту книжечку, а гроші, сказав, нехай собі бере. Санчо взяв гроші й поцілував панові руки за тую ласку, а потім витрусив із баула всю білизну й переклав її до себе в торбу для харчів.
Дон Кіхот, що на все те дивився, сказав йому:
— Здається мені, Санчо (і певна річ, так воно і є), що то якийсь подорожній заблукався в цих горах, а на нього напали розбишаки, вбили й поховали його десь у глушині.
— Такого не могло бути, — заперечив Санчо. — Якби то були розбійники, вони б не зоставили грошей.
— Правда твоя, Санчо, — погодився Дон Кіхот. — Отут уже я й сам не знаю, що про сю оказію думати... Зажди лишень, а чи не знайдемо ми в сьому записничку якої ознаки, що нас на слід наведе і розкриє таємницю, яка нас цікавить.
Він перегорнув мало не всю книжечку і знайшов у ній всякі вірші та послання, хоч і не міг деяких до ладу відчитати: були там усе жалі, плачі та докори, радощі й горе, милування й гордування, палкі захвати й гіркі сльози. Поки ж Дон Кіхот того записника розглядав, Санчо порався коло баула: кожен закапелочок у ньому і в подушці сідельній перетрусив, перешукав і переглянув, де яке було шво, все порозпорював, де який кутасик шерстяний — усе розтіпав і розпор-пав, щоб, крий Боже, ніде ніщо не сховалось і не зосталось через його недбальство, — таку жадобу розбудили в ньому ті золотії круглячки, що він знайшов (грошинок, мабуть, зо сто). І хоч він більше вже нічого не витрусив, йому здавалось, що й те гойдання на ковдрі, і той блювотний бальзам, і кийове благословення, і погоничеві товченики, і загублені сакви, і здертий кобеняк, і голод і спрага, і всі труднощі, яких він зазнав, служачи своєму доброму панові, — все це було недарма і окупилось тепер сторицею, як йому відступлено з ласки цю знахідку.
А Рицареві Сумного Образу все кортіло дізнатися, кому ж той баул міг належати. Сонет і послання, золото й тонка білизна свідчили, здається, про те, що се був закоханець не простого роду, що через гордування й неласку дами своєї пустився берега на одчай душі. Та що в сій безлюдній глухомані не було в кого про те розпитатись, він рушив собі далі, не вибираючи певного напрямку: Росинант продирався крізь хащі куди хотів, чи радше куди міг, а наш гідальго водно думав, що в цих нетрях йому доконче спіткається якась незвичайна пригода.
У горах вони зустрілися з шаленцем, якому належав знайдений баул. Молодика, якого можна було б назвати Ланцем Жалюгідного Образу, вигляд Дон Кіхота вразив.
Обдертий Рицар Гір розповів свою історію. Звати його Карденіо, походить із заможного шляхетного роду. Він закохався в Люсінду, з якою був знайомий ще з дитинства. Батько відрядив його до дука Рікардо в інше місто, щоб Карденіо став за товариша його синові Фернандо. Будучи легковажним юнаком, дон Фернандо закохався в молоду селянку і, щоб домогтися дівчини, навіть пообіцяв одружитися з нею. Удаючи, що хоче забути селянку, дон Фернандо вмовив Карденіо разом із ним поїхати до батька, адже він уже зацікавився прекрасною Люсіндою. Але розповісти до кінця свою історію Карденіо не зміг, оскільки посварився з Дон Кіхотом через персонажів рицарського роману, який хотіла прочитати Люсінда, і втік у гори.

РОЗДІЛ XXV
Дон Кіхотові спало на думку вчинити подвиг, який вкриє його ім'я нев 'ядущою славою і розголосить його по всьому широкому світі — упасти у шаленство. Він тільки не знає: чи йому, як Роланду, вивертати з коренями
дерева, чи, як Амадісу, обливатися сльозами. Санчо Панса не розумів свого господаря, адже ті рицарі мали причину, щоб збожеволіти, у Дон Кіхота ж її не було.
— У тім же якраз уся й сила, — відповів Дон Кіхот, — у тім і суб-тельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини — яка ж то честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини — ото штука! Я шалію і шалітиму доти, доки ти не вернешся з відповіддю на листа, що я гадаю послати тобою до володарки моєї Дульсінеї. Якщо відповідь її буде така, на яку заслуговує моя вірність, то шаленство скінчиться, а з ним і покута; як же ні, тоді я збожеволію всправжки і негоден буду нічого сприймати. Та скажи мені, Санчо: в тебе ще цілий той Мамбрінів шолом? Бо я бачив, як ти підняв його, коли той невдячник хотів його розтрощити, але так і не зміг, що свідчить про міцний гарт того металу.
— На Бога, пане Рицарю Сумного Образу, — відповів йому Санчо, — часом ваша милость каже мені такі речі, що просто нетерпій слухати, і тоді мені здається, що всі оті балачки про лицарію та про завойовані царства й моцарства, про острови та інші всякі нагороди й милості, що нібито бувають у мандрованому пригодництві, що все те, вибачайте, брехня й бридня, кози в золоті, на вербі груші. Якби хто почув, що ви називаєте Мамбріновим шоломом мідницю до гоління і за чотири дні не розібрали, що воно є, то неодмінно подумав би, що тільки безклепкий та безглуздий може таке говорити. Мідниця та в мене в торбі, вона вся погнулась: дома я її розпрямлю та й буду голитись, як дасть Господь милосердний при жінці і дітях пожити.
— Ех, Санчо, Санчо! — сказав йому Дон Кіхот. — Ти забожився, то і я забожусь, що такого, як ти, тупого й недоумкуватого джури ніде нема й ніколи не було на світі. Невже ж таки за весь цей час, коли ти зі мною мандруєш, ти й досі не помітив і не збагнув, що все, що оточує мандрованих рицарів, здається химерним, безглуздим, несправжнім, поставленим сторч головою? І не тому, що так воно і є, а тому, що за нами повсякчас в'ються роєм усякі чаклуни та чарівники, які по своїй уподобі підміняють, перетворюють і перечаро-вують усі ці речі на краще чи на гірше, залежно від того, чи вони нам добра зичать, чи лихим духом на нас дишуть. Ось чому те, що тобі видається голярською мідницею, мені уявляється Мамбріновим шоломом, а комусь іще чимось.
Так розмовляючи, приблудились вони попід круту гору, що над усіми кругом вивишалась: з одного боку сливе прямовисне урвище, з другого положистий схил, потічок по ньому в'ється, а попідгір'ю лучка зелена, сочиста, хоть очі на ній паси, ще ж і древа лісовії, зела всякі та квіти додавали тій містині принади. Отсей-то кут і облюбував собі для покутування Рицар Сумного Образу; скоро його вгледів, почав просторікувати гучним голосом, мов несамовитий:
— Се врочище, о небо, я обрав і ухвалив для того, щоб оплакувати в ньому нещастя, яке ти мені само ниспослало! Вологою очей моїх доповнятиму я води сього бистреня, безнастанними моїми глибокими зітханнями колихатиму без угаву листя сих нагірних древес на свідкування і ознаку страждань, що терпить заблукане моє серце.
О ти, мій джуро, вірний мій товаришу в добрій і лихій годині, затям запам'ятай усе, що я тут робитиму, щоб потім розповісти й розказати єдиній причинниці сієї покути!
По сій мові зліз із Росинанта, миттю зняв із нього вуздечку й сідло, а тоді ляснув по крижах і промовив:
— О коню, рівно знакомитий ділами своїми і своєю лихою долею! Нині дає тобі волю той, хто сам її не має!
Тут упав йому в річ Санчо:
— Поздоров Боже того, хто тепер за нас розсідлує Сірого, а то б і я свого ослика оце по спині пожалував і наговорив би йому всякої хвали. Еге, якби він тут був, я нікому не дав би його розсідлати, з якої речі? Адже його пан (тим паном був я, поки Бог рачив1) зовсім не збирається гинути з розлуки та любовної розпуки. А знаєте, пане, якщо вам і справді випадає тут шаліти, а мені в дорогу рушати, то годилось би знову осідлать Росинанта, хай би мені за Сірого послужив, так би я швидше обернувся, бо пішки, звісно, поки туди, та поки назад, а ходільник із мене, без сорома казка, абиякий.
— Добре, Санчо, — погодився Дон Кіхот. — Тільки от що: поїдеш не зараз, а за три дні, бо маєш перш побачити й почути, що я тут заради неї робитиму й казатиму, а тоді вже подаси їй про все звістку.
— Та хіба я мало набачився? — заперечив Санчо. — Яке ще неви-дальце ви можете мені показати?
— Диви, який розумний! — сказав Дон Кіхот. — Зараз я ще одяг на собі роздеру, збрую розкидаю, битимусь головою о скелі і ще всяку таку покажу тобі чудасію.
— Боже-світе! — сплеснув руками Санчо. — Ви ж, пане, як будете головою о камінь товктися, то глядіть, будьте обережні, а то можна з першого разу на такого гостряка наскочити, що буде по всій покуті. А як уже, по-вашому, без цього діла ніяк не мона, то я, бувши вами, трохи йнакше зметикував би (воно ж усе одно вигадка, примха, жарт, так, аби-то): бився б головою в воду чи в щось м'якеньке, бавовну абощо. А я вже, не бійтесь, скажу вашій володарці, що ваша милость билась головою у пруг скелі, такої твердої, як діамант.
— Дякую тобі за добру пораду, друже Санчо, — сказав Дон Кіхот, — але, щоб ти знав, я роблю це все не на жарт, а насправжки, інакше я зламав би рицарський закон, що під страхом розсвячення забороняє нам усяку лжу, а робити замість одної речі другу — се та сама лжа.

1 Рачив — благоволив, зволив.

— Вважайте, пане, — відповів Санчо, — що я вже вибув тут ті три дні і ваші всі шаленства бачив, що хоч і в протокол списати не гріх — я про них такого нашій пані розкажу, що тільки ну! Отож пишіть мерщій листа і шліть мене не гаючись, бо мені страх як хочеться швидше сюди вернутись і вас із цього чистилища порятувати.
— Так по-твоєму, Санчо, се чистилище? — спитав Дон Кіхот. — Ба ні, се радше пекло, а може, ще й гірше од пекла, коли взагалі можна уявити собі щось гірше.
— Хто попав у пекло, то вже вйзолу немає, — зауважив Санчо.
— А що таке «визолу»? — спитав Дон Кіхот. — Не розумію.
— Визолу немає, — пояснив Санчо, — се значить, як попадеш у пекло, то довіку тебе чорти золитимуть, а вийти зась. Ну, а з вами інша річ, аби тільки мої ноги справні були, щоб Росинантові острогами охоти додавати. Майну в Тобосо і зразу плюсь до володарки моєї Дульсінеї та й розкажу їй про ті шаленства чи блазенства (воно ж усе на одно виходить), що ви, ваша милость, заради неї тут витворяєте; так розкажу, що хоч би вона була, як дуб, непохилиста, зразу шовкова стане, хоч у вухо бгай. Діставши од неї відповідь, та ще яку — на солодкім меду, я примчусь сюди, як той чародій на хмарі, і визволю вашу милость із сього чистилища, яке вам за пекло здається, а воно, як хочете, таки не пекло: бо з пекла рятунку нема, сього й ви, пане, не заперечите, а звідси ще є надія на волю дістатись.
— Правда твоя, — притакнув йому Рицар Сумного Образу. — Та як же нам цидулку написати?
— І квитка ослячого, ви ж не забудьте, — нагадав Санчо.
— Все зробимо, не бійся, — заспокоїв його Дон Кіхот. — У нас є записна книжечка, що колись Карденійова була, там і напишем, а ти вже, їдучи, даси переписати десь у селі вчителеві, або й дякові, на доброму папері й гарним письмом, тільки не давай писарям, бо ті такого понагрундзьо-вують, що й сам чорт не вчитає.
— А як же буде з підписом? — допитувався Санчо.
— Амадіс ніколи не підписував своїх листів, — відповів Дон Кіхот.
— Це-то нехай, — сказав Санчо, — а от квитка треба конче підписати, а як хто перепише, то скажуть, що підпис фальшований, і замість ослят я матиму дулю.
— Квитка я напишу в тій самій книжечці за своїм підписом; ти тільки покажи його
моїй небозі, і вона без жодної вимовки все зробить так, як я велю. Щодо любовного листа, скажи його так підписати: «Ваш до гробу Рицар Сумного Образу». І то нічого, що підпише за мене чиясь чужа рука, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і зроду не бачила ні почерку мого, ні жодного мого листа; зрештою, і кохання наше було цілком платонічне і не сягало понад сором'язливе переглядання. Вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки — Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова.
— Ц-ц-ц-ц! — зацмокав язиком Санчо. — То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська? От воно що!
— Так, се вона, — підтвердив Дон Кіхот. — І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.
— Та я ж її добре знаю, — сказав Санчо, — як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою — усім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне — враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. І ще добре, що вона дівка не маніриста, полегка — всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то ніхто не здивує, що продаси чортові душу. А тепер я так собі оце міркую: на що воно здалось сеньйорі Альдонсі Лоренсовій, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобоській, щоб перед нею падали на коліна ті, що ваша милость їх перемагає і шле до неї? Може, прийдуть вони до неї, а вона саме льон тіпає чи на току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця насміється або ще й розсердиться на вас.
— Я вже не раз казав тобі, Санчо, — мовив Дон Кіхот, — що ти надто на язик лепетливий і, хоч на розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. За що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують поети під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійсно сущі істоти. Невже ти думаєш, що всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Галатеї,1 яких повно скрізь по книжках і романсах, по цирюльнях і театрах, — що всі вони насправді живі жінки й дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер? Певна річ, що не так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання варті. Ось через що й мені досить думати і уявляти, що добра Лоренсова Альдонса прекрасна і цнотлива, а до роду її мені байду» же — вона в черниці не збирається, то нема чого до того доскіпуватись, а для мене вона, може, найчеснородніша в світі принцеса.

1 Амарілла, Філіда, Ольвія, Діана, Галатея — персонажі пасторальних романів.

— Правда, паночку, все правда, — сказав Санчо, — ви мудра голова а я віслюк. Та чого це мені раптом таке слово з губи злетіло? Того мабуть, що голодній курці просо на думці. Давайте вже мерщій листа, та я поїду.
Дон Кіхот видобув записника і, одійшовши трохи набік, заходився компонувати листа. Як написав, підкликав Санча і сказав, що хоче йому того листа вголос прочитати, нехай напам'ять вивчить, а то ще буває загубить десь по дорозі — од такого нерозторопи всього можна сподіватись. Та Санчо одказав йому:
— Хай краще ваша милость перепише листа в цій-таки книжечці кілька разів та й дасть мені так, я зроду не згублю, а щоб я його з голови читав, то шкода й гадати. Пам'ять у мене як дощечка, де був сук, там дірочка — часом забуваю, як мене дражнять, не то що. А листа ви мені таки прочитайте, залюбки послухаю, бо то, мабуть, чудо, а не лист.
— То слухай же, — сказав Дон Кіхот, — ось що я написав:
Лист Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської «Достохвальна і можновладна сеньйоро!
Зранений вістрям розлуки і вжалений жалем у саме серце, найсо-лодша Дульсінее Тобоська, зичить тобі щастя й здоровля той, хто сам їх не має. Якщо краса твоя мною гордує, якщо цнота твоя мною нехтує, якщо зневага твоя мене к землі прибиває, то хоч я собі й тер-пливий удався, не здолаю більше тої муки зносити, що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана ворогине моя, у який розпач я упав з твоєї причини. Якщо рачиш порятувати мене — твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення.
Твій до гробу Рицар Сумного Образу».
— Присягаю на душу панотця мого, — сказав Санчо, вислухавши листа,— що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А, бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис — Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть-чисто все на світі знаєте!
— Що ж, — мовив Дон Кіхот, — у мене така професія, що мушу все знати.
— А тепер, — нагадав Санчо, — напишіть, будьте ласкаві, на другім бочку квитка на трьох ослят, та підпишіть його так розбірно, щоб усяке глянуло, і враз пізнало, чия то рука.
— Гаразд, — погодився Дон Кіхот.
І, написавши цидульку, прочитав од слова до слова:
«Сим скриптом своїм власноручним доручаю і наказую панні небозі моїй, аби рачила видати листсподавцю, джурі моєму Санчові Пансі, трьох ослят із тих п'яти, що лишив-єм на господарстві під опікою їмості. Тих вищеписаних трьох ослят видати йому за таку саму скількість, що тут отримав-єм од нього натурою, як покаже листа сього і поквитує.
Дано в нетрях Моренських гір 22-го серпня року біжучого».
— Оце по-моєму! — гукнув Санчо. — А тепер, пане, подозвольте мені осідлати Росинанта.
— Стривай, Санчо, ти повинен — так я хочу, і так воно годиться — повинен, кажу, подивитись хоч на кільканадцять шалених витво-рок, що я витворю гольцем: се забере нам не більше як півгодини.
— Богом милим прошу вас, пане, не розбирайтесь при мені, бо як я побачу вашу милость гольцем, то мені зразу стане сумно і плачно. А я вчора по свому Сірому так наплакався, що й досі в голові гуде, то де мені на новий плач тієї сили набратись... Та як ви вже, пане, так напосідаєте, то встругніть кілька штучок, тільки не роздягайтесь, і швидше давайте, які надумаєте. Бо мені воно, сказано, без інтересу, а хочеться боржій туди й назад управитись, принести вісточку, якої ваша милость так жадає і на яку цілком заслуговує. А як ні, то нехай тая сеньйора Дульсінея начувається! Як не дасть бажаної відповіді, то песький син буду, коли не виб'ю з неї, чого треба, кулаками й носаками — душу з її витрясу!
— Слово гонору, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — ти майже такий самий шалений, як і я.
— Я не такий шалений, — заперечив Санчо, — тільки, вибачайте, палений.

РОЗДІЛ XXVI
Повертаючись до того, що робив Рицар Сумного Образу, відколи зостався сам-один, історія каже ось що: наскакавшись і напере-кидавшись досхочу, голий од пояса до п'ят Дон Кіхот побачив, що Санчо вже поїхав, не бажаючи дивитись на дальші його вибрики, і виліз на самий верх високої скелі та й почав думати-гадати про одну річ, яку вже не раз собі обмірковував та й досі не зміг її так чи так вирішити: чи наслідувати йому Роланда з його бунтовливим божевіллям, а чи Амадіса з його тихою меланхолією?
Віршуючи та зітхаючи — отак і пробавляв час наш гідальго, а ще ходив-шукав зілля якогось їстівного, аби було чим заживитись, поки Санчо повернеться; якби джура був забарився не на три дні, а на
три тижні, то Рицар Сумного Образу напевне так би на виду був змінився, що й рідна мама його не впізнала б.
Нехай же він собі тут віршує та зітхає, а ми тим часом погляньмо як Санчо Панса путь свою посольську верстає. Вибрався він ото на битий шлях і давай правитись на Тобосо, аж на другий день приїхав перед корчму, де його колись так ловко на ковдрі гойдали. Скоро вздрів її, зараз йому здалось, ніби він ізнов у повітрі літає. Через те й не хотів він до корчми завертати, хоч прибув туди саме під обіди і залюбки попоїв би чогось гаряченького, сидівши стільки днів на самій сухіврі.
Ся потреба примусила його під'їхати до корчми ближче, хоч він іще довго вагався, чи йому заходити туди, чи ні. В ту хвилину з двору вийшло двоє чоловіків і зразу його впізнали.
— Послухайте, пане ліценціате,— обізвався один до другого,— чи то часом не Санчо Панса верхи на коні, той самий, що, як казала клюшниця нашого шукача пригод, повіявся кудись із своїм паном, ставши до нього за джуру?
— Він і є, — відповів ліценціат, — та й кінь під ним не чий, як Дон Кіхотів.
Впізнали ж вони його через те, що се були його односельці, — той самий священик і той самий цирюльник, що то оглядали колись Дон Кіхотову книгозбірню і творили над нею суд інквізиційний. Побачивши тепер Санча Пансу верхи на Росинантові і бажаючи розпитати дещо про Дон Кіхота, вони підійшли до нього ближче, і тут священик, озвавши його на ім'я, спитав:
— Друже Санчо, а де твій пан?
Санчо Панса теж упізнав їх одразу, та поклав собі потаїти од них, де і в якому стані його пан перебуває, тим і сказав лише, що пан його робить в одному місці якусь вельми важливу справу, а де і яку — того він, Санчо, зроду не виявить, — хоч би йому і очі з лоба виймали.
— Е ні, Санчо, — втрутився в розмову цирюльник, — як ти нам не скажеш, де він єсть, то ми подумаємо (та й тепер уже нам так здається), що ти його десь убив і пограбував, — адже ти їдеш на його коні. Ану подавай нам сюди господаря сієї шкапи, бо буде тобі лихо!
— А ви не нахваляйтесь, — огризнувся Санчо, — не такий я чоловік, щоб людей грабувати і вбивати, нехай їх б'є лиха доля чи хоч і Божа сила. Пан же мій одбуває собі любенько покуту ген там, у горах.
Та й випалив їм одним духом геть-чисто все, де і як він свого пана зоставив, які їм були пригоди і якого він листа везе сеньйорі Дульсінеї Тобоській, тобто доньці Лоренса Корочка, що в неї пан закохався, як чорт у суху вербу. Священик і цирюльник із дива не виходили, слухаючи Санчової оповіді: хоч і знали вони, що Дон Кіхот розумом схибнувся, що такий блуд на нього напав, та мусили знову й знову на його вчинки чудувати. Вони попрохали Санчо показати їм листа, що він віз до сеньйори Дульсінеї Тобоської. Той поліз по ту книжечку за пазуху, та так і не знайшов її - і шкода була того шукання, бо записник лишився в Дон Кіхота, він просто забув передати його Санчові, а той йому не нагадав.
Як побачив Санчо, що книжечки там немає, враз аж пополотнів увесь. Лап туди, лап сюди - таки нема! Як не вчепиться ж він тоді сам собі в бороду, як не почне її теребити - тільки пелехи летять... Ще й кулаком разів із шість по виду себе вгатив, аж паюха з носа потекла. Тоді священик з цирюльником спитали, що йому сталось і чого се він так сам себе мордує.
— Як же мені не мордуватись, — одказав Санчо, — коли в одну мить аж три осли в мене пропало, як три ясні соколи...
Священик почав потішати його, що як знайдуть вони пана, той напише йому другого квитка вже на порядному папері, як заведено, бо по закону документи, написані в записничку, все одно неважні і неправосильні. Санчо тому дуже зрадів і сказав, що коли так, то лихо його бери того листа до Дульсінеї, адже він його напам'ять витвердив і може де завгодно й кому завгодно проказати.
— То прокажи його нам, Санчо, — сказав цирюльник, — а ми його вже на папір положимо.
По довгій хвилі Санчо обізвався нарешті:
— Бігме, панотченьку, якась нечиста сила забила мені памороки, що й не пригадаю того листа. От тільки крутиться на думці, що так він починався: «Доставальна, - пише, - і мужоглядна сеньйоро!»
— Та не так, — поправив його цирюльник, — певне, що там стояло: «Достохвальна і можновладна сеньйоро», абощо.
— О, о, — підтвердив Санчо. — А далі прописав... Як пак воно було, дай Боже пам'яті... Ага, далі, значиться, пише, що, зранений, і зболений, і сну позбавлений, цілує, нібито, ручки невдячній урод-ниці чи угодниці, що зичить їй, вважаєте, чи то здоровля, чи то хвороби якоїсь — і ще різні такі різнощі, а наприпослідок прописує: «Твій, - кае, - до самого гробу Лицар, - кае, - Сумного Образу».
Санчо прослебізував те послання ще тричі і щоразу городив усе нові й нові нісенітниці. Тоді розповів їм про всякі панові пригоди, промовчавши, одначе, про те, як його самого в оцій корчмі гойдали, що він тепер і вступити в неї не наважувавсь. А ще сказав, що скоро пан дістане добру вістку од сеньйори Дульсінеї Тобоської, то не забариться стати імператором або так яким монархою, про се вже вони вдвох домовились, і то для нього не яка труднація, бо вдачу має завзяту, а правицю потужну; як же се справдиться, то пан одружить його, Санча (на той час уже вдівця), з хрелівною своєї імпера-ториці, що дістане в спадок пребагаті володіння, і то на суходолі, бо в тих островах та островенятах Санчо вже зневірився. Санчо говорив те все так поважно, сякаючи час од часу носа, і з такою певністю, що слухачі його мусили знов подивляти Дон Кіхотове навальне
божевілля, що й сей бідний розум за собою порвало. Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, що окривав йому голову; нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха. Сказали йому тільки, хай молить Бога за здоров'я свого пана, бо то річ цілком можлива і навіть майже певна, що він стане, як каже, імператором або вийде принаймні на архієпископа чи ще якого високого чину доскочить. На те Санчо відповів їм:
— Скажіть мені, спасибі вам, чим дарують мандровані архієпископи джур своїх?
— Звичайно вони дарують їм якусь парафію на хліб духовний, — відповів священик, — або хоч паламарство; бо й за ту службу добрі гроші йдуть, ще й хавтур усяких багато.
— То для сього ж треба, — заперечив Санчо, — щоб той джура безженним був і міг щось при службі Божій помагати, а я — бідна моя головонька! — жонатий, а до того ще й неписьменний, ні аз, ні буки не втну... Що ж тепер буде, як пан, буває, в архієпископи пошиється, а не в імператорі, як у мандрованих лицарів спрежду заведено?
— Не турбуйся, друже Санчо, — заспокоїв його цирюльник, — ми твого пана попросимо, скажемо, що й сумління йому велить стати радше імператором, ніж архієпископом.
— Та й мені воно так здається, — зауважив Санчо. — Та я вже благатиму Господа милосердного, аби він пана мого на таку посадив посаду, щоб і йому самому краще, і мені більша нагорода була.
— Ти говориш, як у дзвони дзвониш, — сказав священик, — і вчиниш, як щирий християнин. Тепер же нам треба щось придумати, щоб твого пана од тієї непотрібної покути одзволити, що він, як ти кажеш, справляє. То ходім, може, поміркуємо, як се зробити, та й підобідаємо заразом у сій корчмі, бо воно вже ніби й пора.
Санчо одрік, що нехай ідуть самі, а він їх тут почекає; згодом він, мовляв, розкаже їм, чом він не пішов і чом йому не можна до корчми заходити, і ще попросив винести йому чогось гарячого, а Роси-нантові оброку. От вони й пішли, а Санчо зостався; через деякий час цирюльник приніс йому попоїсти. А священик із цирюльником довго ще обговорювали, як би їм зробити те, що задумали; врешті священик добрав, здається, способу, як можна підійти до Дон Кіхота, і виклав цирюльникові свій план: священик мав перебратись на подорожню панянку, а цирюльник ніби на її джуру; тоді вони вдадуться разом до Дон Кіхота і та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, у якій той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити. А ласки вони попросять у нього ось якої: Дон Кіхот має поїхати з нею, куди вона скаже, і помститися за наругу, яку вчинив їй певний недобрий кавальєро, притому попросить у нього, щоб не вимагав од неї відслонювати запинала і ні про
що її не розпитував, поки тої помсти не звершить. Священик сподівався, що Дон Кіхот без жодного сумніву на те прохання здасться і вони виманять його з тої пущі та припровадять до свого села, де вже будуть шукати якоїсь ради на те його незвичайне божевілля.
Переодягнувшись, щоб їх не впізнали, парох і цирюльник вирушили до того місця, яке вказав Санчо Панса. Коли вони сіли спочивати, до них підійшов незнайомець, у якому (за описом Санчо Панса) вони впізнали Карденіо, який заходився переповідати їм свою історію і дійшов до того місця, на якому посварився з Дон Кіхотом.
Дон Фернандо запропонував Карденіо допомогти посвататися до Лю-сінди. Він відправив Карденіо до свого старшого брата начебто по гроші, а тим часом посватався до Люсінди сам. Коли Карденіо про це дізнався, він потайки приїхав у місто й пробрався у дім коханої. Зі своєї схованки він бачив заручини дона Фернандо й Люсінди, як дівчина зомліла, і у неї на грудях знайшли якогось листа, що надзвичайно вразив дона Фернандо. Під час цієї веремії Карденіо покинув будинок Люсінди й тепер блукає світом, шукаючи своєї погибелі через зрадливицю.
Тільки-но Карденіо закінчив свою розповідь, як парох із цирюльником почули інші скарги на долю. До них підійшла молода дівчина, убрана по-сільському в хлопця. Після довгих умовлянь Доротея, так звали дівчину, згодилася розказати свою історію. У неї закохався молодший син дука дон Фернандо (почувши це ім'я, Карденіо зблід) і пообіцяв на ній оженитися. Домігшись дівчини, він перестав до неї навідуватися, а через деякий час почали подейкувати, що дон Фернандо одружився на гарній панянці, яку звати Люсіндою. Згорьована Доротея переодяглася в одяг батькового наймита та й пішла в те місто, де жила Люсінда. Там вона дізналася, що під час заручин молода знепритомніла. У листі, який був у неї на грудях, прочитали, що вона не може бути дружиною дона Фернандо, бо зашлюблена з Карденіо, тому вона вирішила вкоротити собі віку. Розлючений дон Фернандо кинувся на Люсінду з кинджалом, що знайшли в складках її одягу, але родичі його відтягнули від дівчини. Говорили, що дон Фернандо того ж вечора кудись поїхав, а Люсінда наступного дня зникла. Тим часом Доротею почали розшукувати. Щоб не повертатися додому, вона заховалася в горах.
Розчулений історією Доротеї, Карденіо пообіцяв дівчині, що не покине її, поки вона не знайде дона Фернандо і він з нею не одружиться. У цей час підійшов Санчо і сповістив, що його господар, голодний і напівголий, зітхає за своєю володаркою. Священик розповів Карденіо і Доротеї, що вони задумали, аби вилікувати Дон Кіхота чи хоча б додому доправити. Доротея переодяглася в пишні шати, а парох сказав Санчо, що це принцеса Обізіяна, яку скривдив лихий велетень, тож приїхала вона із самісінької Гвінеї просити допомоги в Дон Кіхота. Санчо захотілося, щоб Дон Кіхот одружився з принцесою, а парох здивувався надзвичайно, що й джурі запали в голову ті самі дурниці, що і його панові.
Доротея сіла на священикового мула, а цирюльник приладнав собі до лиця бороду з волового хвоста і сказав Санчові, щоб вів їх до Дон Кіхота. Вони попередили джуру, щоб той і знаку не подавав, що знає цирюльника й священика, бо від того залежить, чи стане його пан імператором, чи ні.
За три чверті милі звідти серед безладного скалля та бескеття знайшли вони Дон Кіхота: наш рицар був уже вдягнений, лише не при збруї. Як побачила його Доротея (Санчо їй сказав, що то він і є), зразу вдарила свого ступака нагайкою, а за нею слідком потрюхикав бородатий голиборода; коли ж вони наблизились до Дон Кіхота, слуга зіскочив із мула і допоміг ізсісти Доротеї. Вона спішилась легко і жваво і тут же стала навколішки перед Дон Кіхотом, що марно силкувався її підвести. Не встаючи, вона такими промовила до нього словами:
— Я не встану з місця, о славетний і зацний рицарю, допоки ви з добротливості й великодушності своєї не приречете мені одної ласки, що буде за честь і славу персоні вашій і за велике благо найбарзо невтішній і наймоцно скривдженій дівиці на білому світі. Якщо й справді міць потужної вашої правиці відповідає розголосу безсмертної вашої слави, то повинні єсте вчинити ласку безталанниці, що з такого далекого краю прийшла на сяєво преславного імені вашого шукати ради й поради в своїй недолі.
— Я не дам ні слова одповіту, ясна панно, — одрік Дон Кіхот, і не буду слухати далі справи вашої, поки не рачите з землі встати.
— Ні-бо, не встану, пане рицарю, — сказала скривджена дівиця, — аж поки достойність ваша не прирече мою волю вчинити.
— Прирікаю і обіцяю, — промовив тоді Дон Кіхот, — якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї.
— Ані шкоди, ані ущербку жодного їм од того не станеться, пане мій і добродію! — відповіла без-
дольна дівиця. — Хай ваша великодушність їде за мною не гаючись, куди я її поведу, пообіцявши перше не шукати іншої якоїсь пригоди і не здаватись на інше якесь прохання, поки не помститься за мене віроломцеві, що, знехтувавши всяке право людське і Боже, завлад-нав підступно моїм царством.
— Іще раз кажу, що ладен вашу волю вчинити, — проголосив Дон Кіхот. — Нумо ж братися до діла, бо загай, кажуть, велику біду чинить.
Скривджена дівиця притьмом поривалась поцілувати йому руки, та Дон Кіхот яко ґречний і поштивий кавальєро не хтів того жодною мірою допустити: він підвів її і обійняв з великою ґречністю і поштивістю, а потім сказав Санчові підтягнути негайно на Ро-синантові попруги та подати всю збрую лицарську. Санчо миттю зняв ту лицарію, що на дереві, мов трофеї які, висіла, і, підтягнувши на коню попруги, узброїв не гаючись свого пана, а той, уже при повнім обладунку бувши, промовив:
— Ну, Боже благослови, рушаймо на допомогу сій ясновельможній панні!
Цирюльник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б. Побачивши, що Дон Кіхот призволив уже на ту ласку і поривався якнайшвидше спевнити свою обіцянку, він підвівся і, підтримуючи другою рукою свою нібито пані, разом із Дон Кіхотом підсадив її на мула. Тоді Дон Кіхот скочив на Росинанта, а цирюльник ізліз на мула й собі, тільки Санчо мусив іти пішо: тут ізнов згадав він про Сірого, що йому вкрадено, але не вельми вже тим журився, бо гадав, що пан його туж-туж імператором стане, бо певне що ожениться з тою принциз-ною і сяде принаймні на обізіянський царський престол.
Карденіо й священик дивились на все те із-за хащуватих скель і не знали, як їм краще до них приєднатись; та із священика був неабиякий вигадько, і він хутко прирозумів, як їм із клопоту вийти: узяв ножиці, що носив із собою у піховці, обстриг швиденько Карде-нію бороду і дав йому свого сірого плаща та чорний пристібний ков-нір, а сам зостався в одних штанях та камізельці. Пішоходи вийшли з ущелини на рівнину, а як виїхав із гір Дон Кіхот із супутниками своїми, священик став приглядатись до нього пильно, немовбито впізнавав, а впізнавши, кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи:
— Видом видати доброго земляка мого, Дон Кіхота з Ламанчі! Чолом даю зерцалові рицарства, взоровзорові благородства, обороні й покрову всіх знедолених і скривджених, цвітові мандрованих витязів!
Кажучи сеє, він тулив собі до грудей ліве коліно Дон Кіхота; рицар же наш, здивований його словами і вчинками, став і собіпильно до нього придивлятися, а впізнавши, ніби аж перелякався і чимдуж силкувався злізти з коня, та священик не пускав його. Тоді і Дон Кіхот промовив:
— Дозвольте, пане ліценціате: не випадає мені верхи їхати, коли така шановна особа, як ваша велебність, мас йти пішки.
— Не можу на те жодною мірою пристати, - заперечив йому священик. — Вашій достойності саме й подобає на коні сидіти, бо, сидячи на коні, ви звершаєте діяння і подвиги, небачені досі в нашому віці; мені ж, смиренному священнослужителеві, досить буде й на забедри сісти до одного з сих добродіїв, що з вашою милостю на мулах мандрують (певна річ, коли вони на те погодяться).
— Се мені якось не спало на думку, пане ліценціате, — сказав Дон Кіхот, — але я гадаю, що ясновельможна принцеса з ласки своєї велить слузі відступити вашеці сідло, а слуга й на забедрах може сісти, якщо тільки мул видержить.
— Гадаю, що видержить, — озвалась принцеса, — та, мабуть, я й не повинна сього моєму джурі наказувати, бо він у мене такий штивний і поштивий, що не попустить, аби духовна особа йшла пішки, коли є спромога верхи їхати.
— Безперечно, — погодився цирюльник.
Він зіскочив швиденько з мула й запропонував священикові сісти в сідло, що той і зробив, не чекаючи дальшої припрохи. Та мул той, на жаль, був найманий, а це все одно, що сказати — лихий на вдачу: коли цирюльник хотів сісти йому на крижі, він так вихонув задом, так бриконув ногами, що якби попав у груди чи в голову, майстер Ніколас прокляв би навіки оту виправу по Дон Кіхота. З переляку беркицьнувся цирюльник додолу, не дбаючи вже про бороду, а вона взяла й одлетіла; побачив він таке діло — затулив лице руками та й ну бідкатися, що зуби йому вибило. А Дон Кіхот, побачивши ті пелехи без шкіри й без крові на добрій відстані від лежачого слуги, вигукнув здивовано:
— Що за чудасія! Чи ти ба, як йому мул бороду зняв — мов одрізав, так гладко та рівно!
Побачивши священик, що хитрощі його можуть наяв вийти, підняв хутенько ту бороду й підбіг із нею до майстра Ніколаса, котрий іще лежав та знай бідкався, схопив його за голову, притулив собі до грудей ізнов бороду та й почав над ним слова якісь мимрити — нібито замову, щоб борода приросла, от побачать, мовляв, як добре все буде. Причепивши ж, одійшов од нього, а той ніби і справді став такий здоровий і бородатий, як перше був. Здивувався тому Дон Кіхот непомалу і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови, бо вона, мабуть, не лише на відірвані бороди помічна: адже на місці вискубаних пелехів мали бути якісь подряпини чи садна, а вже ж то воно загоїлось, як борода приросла.
— Авжеж, — сказав священик і пообіцяв навчити його при нагоді тої замови.
Вони домовились, що зараз сяде на мула сам священик, а ті троє будуть мінятися з ним по черзі. Тоді Дон Кіхот обізвався до дівиці:
— Хай ваша велич, пані моя, обійме провід і веде нас, куди сама знає.
Та перше ніж вона заговорила, упав у річ священик:
— До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність? Чи часом не до Обізіянського? Мабуть, що так, а як ні, то я нічого в тих царствах не тямлю.
Доротея, що вже раніше була з ним ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись:
— Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях.
— А коли так, — похопився словом священик, — то ми проїдемо через наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев'яти років, як ви допливете до великого Сцитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера, — од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги.
— Помиляєтесь, пане добродію, — заперечила принцеса, — ще нема двох років, як я звідти виїхала, і, хоч погода весь час була мені супротивна, я, як бачите, таки прибула сюди й знайшла того, кого так палко прагнула бачити — пана Дон Кіхота з Ламанчі, що його ім'я дійшло до слухів моїх, заледве я ступила на гишпанську землю; се ж то й порушило мене розшукати його, аби звіритись на його ласку і доручити мою справедливу справу мужності його звитяжної правиці.
— Годі про се, — промовив тут Дон Кіхот, — не треба мені хваління, бо на лестощі я не жадний; як же се й не лестощі, то все одно такі речі ображають мої цнотливі уші. Одне тільки можу сказати вам, пані моя: яка б уже там не була моя мужність, а коли вона в мене є, мушу вам служити, хоч би й душею мав наложити. Та то нехай на потім, а тепер я попрошу вас, пане ліценціате, поясніть мені з ласки вашої, як ви сюди втрапили отак-о — сам-один, без челяді, ще й лег-кома, — аж дивно мені якось.
— На се я відповім коротенько, — одказав священик. — Отож, пане мій Дон Кіхоте, знайте, що я разом із майстром Ніколасом, нашим спільним другом і цирюльником, рушив був до Севільї, де мав отримати гроші, котрі переслав мені родич один, що вже хтозна-від-коли в Америку подався, і то гроші неабиякі: шістдесят тисяч песет, було б чим набити не один кисет. І от, як їхали ми вчора десь отут, напали на нас грабіжники і обдерли геть до шерстиночки — бачите, майстер Ніколас мусив собі фальшиву бороду почепити, а сього молодика, — тут парох указав на Карденія, — то й зовсім догола
обібрали. Подейкують околишні люди, що то були галерники, яких визволив десь отут-о якийсь одчайдушний сміливий чоловік: адже при них вартовики йшли з комісаром, а він їх усіх розпутав і розпустив. То був, напевне, якийсь божевільний або такий самий гультяй, як вони, лайдак без честі й поваги: адже він пустив вовків між вівці, лисиць на курей, а мух на мед.
Санчо, бачите, зразу ще розповів парохові та цирюльникові про пригоду з галерниками, що так славно випала його панові, і парох навмисне говорив отак, без обрізків, щоб подивитися, що скаже чи зробить Дон Кіхот. Наш рицар при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший звільнив ту чесну компанію.

РОЗДІЛ XXX
Чи доказав парох свою мову, чи ні, як уже обізвався Санчо:
— Далебі, превелебний отче, се вчинив не хто інший, як пан мій Дон Кіхот; даремне розраював я його й остерігав, аби глядів, що робить, марне казав, що то буде гріх — таких людей визволяти, бо засуджено їх за великі злочини.
— Дурень єси, — впав йому в річ Дон Кіхот. — Мандрованому рицареві не випадає розпитувати й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких вони зустрічають по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно: він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи оба-чення не на махлярства їхні, а на митарства. Кому ж то мій учинок не до смаку приходиться, тому, шануючи достойність церковну пана ліценціата і велебну його особу, я скажу, що мало він знається на рицарських справах і бреше, як скурвий син і останній лайдак, — се я ладен довести йому своїм мечем, де завгодно й коли завгодно.
По сім слові він хвацько випростався в стременах і насунув собі на лоба мисюрку, бо ту голярську мідницю, що була в його уяві Мамбрі-новим шоломом, він приторочив спереду до сідла, поки не трапиться нагода виправити ушкодження, завдані галерницькими руками.
Доротея, дівчина дотепна і бистроумна, знала вже, що Дон Кіхот із глузду скрутився, і бачила, що всі, окрім Санча Панси, роблять собі сміх із нього, то й сама вирішила позаду не лишатись.
Доротея розказала Дон Кіхоту, що до неї сватається велетень Пандафі-ланд. її батько, чорнокнижник цар Тінакрій Знаючий, перед смертю порадив їй їхати в Гишпанії і знайти чи то Дон Чухота, чи то Дон Сміхота, бо лише він здатен визволити її від велетня. За це вона повинна вийти за рицаря заміж і віддати йому своє королівство. Дон Кіхот згодився допомогти дівчині, але через Дульсінею Тобоську одружитися з нею аж ніяк не може.
Сі останні слова Дон Кіхотові про те, що він не хоче одружуватись, так не сподобались Санчові, що з великої досади він аж зарепетував на пана:
— їй же Богу і присягай-Богу, пане мій Дон Кіхоте, у вашої милості не всі дома! Де видано одкидатися од такої вельможної принцизни, як оця-о? Чи, може, ви думаєте, що таку, мовляв, пайду1 аби-де знайду? Еге, держіть в обидві жмені! Чи, може, скажете, пані моя Дульсінея краща од сієї? Овва! Далеко куцому до зайця: вона її і нігтя не варта... Дідька лисого стану я коли грапом, як ваша милость печеного льоду шукатиме. Женіться, женіться зараз же, бодай вам се та те, загорніть собі царство, що само в руки на дурничку дається! Станьте вже раз царем чи королем, а мене маркізом ізробіть або й губернаторем, а там, про мене, хоч і весь світ пропадай!
Не стерпів Дон Кіхот, що при ньому його володарку Дульсінею такими словами шпетять; не сказавши Санчові ні слова, ні півслова, замахнув він списом і так черкнув свого джуру раз і вдруге, що той, як сніп, на землю впав; щоб нашого рицаря не впинила була Доротея, то бідаха Санчо тут би й смерті собі добув.
— Ти думаєш, підлий хаме, — озвався Дон Кіхот, — що я буду сидіти, згорнувши руки, що ти в мене всяке зле-лихе витворятимеш, а я все тобі плазом пускатиму? Так не буде ж сього, нахабо безсовісний, — а інакше тебе й назвати не можна, коли ти посмів злорічити на незрівнянну Дульсінею. Чи ти не знаєш, лайдаку, гунцвоте, що якби вона не вливала сили в правицю мою, то я і блохи вбити не здолів би? Скажи, шельмо з гадючим жалом, хто, по-твоєму, завоював се царство і зняв голову велетню, хто зробив тебе маркізом (бо на все те я дивлюсь уже, як на річ звершену і формально узаконену), — хто, як не Дульсінея, що обрала рамено моє за знаряддя великих своїх звершень?
Хоч же і був Санчо побитий, та чув усе, що говорив Дон Кіхот; підвівшися хутенько з землі, він захилився за Доротеїного ступака і промовив звідти до свого пана:
— Ви мені, пане, скажіть: коли ваша милость порішила не женитися з цією вельможною принцизною, то, виходить, і царства вам не буде, а якщо так, то чим же ви зможете мене нагородити? От чого мені жалько! Ви б таки взяли оженились із царівною, що наче з неба оце до нас плюснула, а там можна буде і з панею моєю Дульсіне-єю пожартувати, бо, знаєте ж, були такі царі й королі на світі, що полюбовниць собі мали. А котра з них кращіша, до того я не мішаюсь, мабуть що обидві гарні. Та коли правду казати, то я пані Дульсінеї зроду і у вічі не бачив.
— Як то не бачив, блюзніре ти блазнюватий?! — обурився Дон Кіхот. — Хіба ж ти не привіз мені оце зараз од неї вісті?

1 Пайда — дарунок, подяка (тут — щасливий випадок).

— Я хотів сказати, що бачив її лише мелькома, — похопився Сан-чо, — то й не міг роздивитися дрібніше на всі її красоти і принади а такі на огул вона вроді лепська.
— Тоді я тобі прощаю, — промовив Дон Кіхот, — даруй же й ти мені, що я тобі досадив: ти ж знаєш, як важко буває перший порив упинити.
— Ну, годі вже, — помирила їх Доротея, — бігай, Санчо, поцілуй панові руку й перепроси, та зважай надалі, кого хвалити, а кого гудити, і не кажи лихого слова про ту володарку Тобоську, — хоч я її не знаю, проте завше готова їй услужити. А втім, уповай на Бога: ти неодмінно доскочиш посілості якоїсь і заживеш паном на всю губу.
Санчо, понуривши голову, підійшов до свого пана і попросив ручку — Дон Кіхот подав її з величною гідністю і, як джура поцілував її, поблагословив його і велів пройти за собою трохи вперед, бо він має дещо в нього розпитати і поговорити з ним про певні важливі речі. Санчо так і зробив; проїхавши трохи вперед, Дон Кіхот звернувся до нього з такими словами:
— Відколи ти повернувся, я не мав ні часу, ані змоги розпитати в тебе про деякі подробиці твого посольства і про те, яку ти привіз мені відповідь; тепер же, коли доля погодила нам слушний час і слушне місце, ти не відмовишся, я гадаю, порадувати мене добрими вістями.
— Питайте мене про що хочете, ваша милость, — відповів Санчо, — і я вам любісінько викладу, як на долоні, все, од початку до кінця, тільки прошу вас, пане, не будьте такі оприскливі та мстиві.
— Нащо це ти мені кажеш, Санчо? — спитав Дон Кіхот.
— А на те, — одказав Санчо, — що ви мене оце двічі потягнули більше за ту суперечку, у яку нас нечиста сила тоді вночі заплутала, аніж за те, що я бовкнув проти пані моєї Дуль-сінеї, бо я ж її люблю й шаную, мов святощі які (хоч у неї вони й не ночували), — єдино тим, що вона ваша милоданка.
Серед такої розмови побачили вони нараз чоловіка якогось, що їм навпроти верхи на ослі їхав; як ізбли-зився до них, придивились, аж воно щось ніби на цигана скидається. Та Санчо Панса, що де, було, не вздрить осла, то зразу туди очі й душу пориває, вмить упізнав у тому вершникові
Хінеса де Пасамонте і, як по ниточці доходить до клубочка, так він по циганові до Сірого свого добрався. Так воно справді й було: злодій їхав на краденому ослі; щоб же його не впізнали, як осла продаватиме, вбрався він за цигана, бо по-циганськи (та і ще по-всякому), говорив він незгірше, ніж своєю рідною мовою. Скоро Санчо вгледів його і впізнав, зразу гукнув до нього що є сили:
— Ах ти ж злодюго Хінесе, верни мені моє добро! То ж мій рідний осел, моя душа, моя втіха, мій скарб, моє багатство! Згинь, сучий сину, щезни, ворюго, а що не твоє, оддай!
Власне, стількох слів і стількох лайок може й не треба було, бо вже при першому окрику Хінес зіскочив додолу і рвонув навтьоки — і то не риссю, а таки добрим чвалом, — тільки смуга за ним лягла. Санчо ж підбіг до свого Сірого, обійняв його й промовив:
— Як же тобі велося, мій Сіресенький, мій ріднесенький, маєточку мій милий, товаришу мій любий!
І так уже осла того цілував та голубив, мов то людина була, а осел приймав смирно ті пестощі й ласки і словом не озивався. Тут над'їхали й інші подорожні та повіншували Санча знахідкою; Дон Кіхот же поздоровив його якнайсердечніше і сказав, що попри все те він не скасує квитанції на трьох ослят, за що Санчо, звісно, подякував йому.
Поки Санчо й Дон Кіхот розмовляли отак між собою, священик хвалив Доротею, що як то дотепно вона свою історію вигадала: і коротко говорила, і речі достеменно такі добирала, як у рицарських романах пишеться.
— Тут іще от яке діло, — сказав священик, — наш добрий гідаль-го плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі.
А Дон Кіхот тим часом розпитував Санча далі:
— Ну, друже Пансо, мир і згода, забудьмо всі наші свари й чвари... Ти скажи мені краще, не поминаючи лиха, де, як і коли побачив ти Дульсінею? Який був вираз її обличчя, коли вона читала моє послання? Хто тобі його переписав?
— Пане, — відповів Санчо, — по щирості кажучи, ніхто мені того листа не переписував, бо його в мене й не було зовсім.
— Так воно і є, — сказав Дон Кіхот, — бо за два дні по твоїм од'їзді я побачив, що пам'яткова книжка, де я того листа написав, лишилась при мені, і се мене засмутило непомалу, бо я не знав, що ти робитимеш, коли помітиш, що листа немає. Я гадав усе, що ти повернешся, як тільки його кинешся.
— Та таки й повернувся б, — одказав Санчо, — якби не витвердив був того листа, коли ваша милость мені ото читала, та й проказав
слово в слово дякові одному, той і списав, та ще й сказав, що, каже багато листів одлучних через мої руки пройшло, а такого лепського письма зроду не бачив і не читав.
— А що, Санчо, ти й досі його пам'ятаєш? — спитав Дон Кіхот
— Забув уже, пане, — одказав Санчо, — бо як продиктував, то вже воно мені без інтересу було. Знаю тільки, що починалось отак: «Му-жоглядна — чи то пак, можновладна сеньйоро!», а кінчалось: «Твій до самого гробу Лицар Сумного Образу». Ну, а посередині там іще стонадцять усяких серденьок та любоньок, та голубоньок.

РОЗДІЛ XXXI
— Усе це мені до смаку припадає, — сказав Дон Кіхот, — та говори лишень далі. От ти приїхав — і що ж робила в ту пору цариця вроди? Певна річ, перли низала або свому вірному рицареві який девіз сріблом-злотом гаптувала?
— Та ні, — одвітував Санчо, — вона саме у себе в дворі пшеницю точила аж два кірці.
— Ти ж май на оці, — зауважив Дон Кіхот, — що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась. А скажи, друже, ти ж бачив, яка пшениця була? Певне, біла та яра, та вся добірна — саме чоло?
— Та ні, ледаченька, заміркувата, — одказав Санчо.
— Запевняю тебе, — провадив Дон Кіхот, — що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце... Та цікавий я знати: як ти вручив їй мого листа, чи вона ж його поцілувала? Чи, може, на голову собі поклала? Чи вчинила іншу яку церемонію, гідну такого послання? Чи так що зробила?
— Як хотів я їй того листа дати, — відповів Санчо, — то в неї ще сливе повне решето пшениці було, так вона мені й кае: «Положи його, — кае, — отуди на лантух, бо поки сього збіжжя не доточу, то й читати, — кае, — не буду».
— Розумна пані, — зауважив Дон Кіхот, — вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби. Та кажи далі, Санчо: поки вона своє діло робила, про що вона з тобою розмовляла? Чи питала щось про мене, і як ти їй відповідав? Розкажи мені геть-чисто все, до останньої, мовляв, цяточки.
— Нічого вона в мене не питала, — відповів Санчо, — та я їй сам усе розказав: так, мовляв, і так, пан мій заради вас у гори й бескеття, мов той дикун, забився і одбуває там покуту, ходить голий до пояса, спить просто неба, хліб їсть без обруса, бороди не чеше, плаче-ридає, свою долю проклинає...
— Що я нібито долю свою проклинаю, се вже ти перегнув, — зауважив Дон Кіхот, — бо я, навпаки, благословляю її і благословля-
по всі дні життя мого, що вона мене сподобила любити таку Тисоку душею сеньйору, як Дульсінея Тобоська. 3 - Що висока, то висока, - сказав Санчо, - мабуть, на цілий корх
виша за мене буде.
— А ти ж як, Санчо, — спитав Дон Кіхот, — мірявся з нею, чи що/
— Та нарочито не мірявся, — одказав Санчо, — а як помагав їй лантух збіжжя на осла завдати, то стояв поряд неї і побачив, що, либонь, на цілу долоню вона од мене вища.
— І правда ж, - сказав Дон Кіхот, - що до того стану гінкого і високого зросту долучаються в неї тисяча тисяч гарних прикмет, що оздоблюють їй душу? Та скажи мені, будь ласкав, Санчо, іще одну річ: коли ти підійшов до неї, то чи не відчув якогось такого аромату аравійського, пахощів тонких і духмяних, що й слова до них не прибереш, духу такого, як у крамниці модного рукавичника?
— Та як би вам сказати, пане, — відповів Санчо, — од неї справді трохи пахтіло ніби чи тхнуло чимось мужчинським, — звісно, наробилася в охоту, то й упріла.
— Тут щось не так,- зауважив Дон Кіхот, - мабуть, у тебе нежить був, а може, то ти почув свій власний запах. Адже я знаю, як благоу-хає ся троянда серед терня, сей зельний крин, ся духовита амбра.
— Все може бути, — відповів Санчо, — воно й справді, од мене самого частенько такий дух іде, як тоді, мені здалося, йшов од її милості сеньйори Дульсінеї. Та й не дивно, сказано - чорт на чорта скинувся.
— Ну гаразд, - допитувався далі Дон Кіхот, - от вона вже переточила пшеницю й до млина вирядила, а що ж вона зробила, як прочитала листа?
— Та вона його й не читала, — одрік Санчо, — бо, кае, неписьменна; взяла та й подерла на дрібнюсінькі шматочки: не хочу, кае, нікому на прочитання давати, щоб у селі, кае, не знали моїх тайнощів. Буде з мене, кае, що ти мені з уст про панове кохання з'ясив і про ту несвітську покуту, що він через мене справляє. Скажи, кае, панові, що я цілую йому руки, і дужче мені хочеться його в образ побачити, аніж листи йому писати. А ще просила й наказувала, аби, одержавши од неї звістку, зразу вийшли з тих нетрів і перестали витворки витворяти та їхали б негайно в Тобосо, як тому не стане на заваді якась важливіша річ, бо вона страх як хоче з вашою милостю побачитися. Здорово вона сміялась, як я сказав, що ваша милость прибрала собі наймення Лицар Сумного Образу... Питав я в неї, чи приходив отой біскаєць, так, кае, приходив, і дуже, кае, добрий хлопець. І про галерників питав, так ні, кае, поки ще ані жодного не бачила.
— Досі було все як слід, — промовив Дон Кіхот. — Та скажи мені, якого клейнода вона дала тобі на відході за вістку, що ти од мене привіз? Бо то, бачиш, у рицарів мандрованих та дам їхніх так уже
здавна повелося, що вони дарують різні коштовні речі джурам, вірницям чи карликам, котрі від нього до неї чи від неї до нього з вістями приходять чи приїздять, у нагороду б то за їхнє посольство.
— Може, воно й так, — одказав Санчо, — і, як на мене, то се дуже добрий звичай, тільки таке мусило бути в давню давнину, а тепер дають хіба пустку хліба чи грудку сиру, бо не що ж подала мені й пані моя Дульсінея через огорожу подвірню, як я вже попрощався з нею. Ще й сир, як на те, овечий був.
— Вона без міри щедра та гойна, — сказав Дон Кіхот, — і якщо не подарувала тобі якоїсь золотої цяці, то лише через те, що не мала нічого під рукою. Та добрі, кажуть, ковбаски й після паски. Я побачусь із нею, і все якось улагодиться. А знаєш, що мене дивує, Санчо? Здається мені, що ти до Тобоса й назад не з'їздив, а злітав, бо за яких три дні справився, а туди ж не менше буде, як тридцять миль. Звідси я висновую, що той мудрий чорнокнижник, котрий мною опікується і мені добра сприяє (а що такий десь конче мусить бути, се річ цілком певна, інакше я не був би правдивим мандрованим рицарем), що той чародій, кажу, допомагав тобі в подорожуванні, хоч ти сам того, може, й не помітив. Тим-то, друже Санчо, й не дивно мені, що ти за такий короткий час обернувся: то якийсь мудрий характерник, як я вже казав, на крилах тебе переніс, що ти й не зчувся.
Та годі вже про се; скажи краще, як, на твою думку, я маю чинити: володарка моя Дульсінея кличе мене до себе, і я, здавалося б, повинен виконати сей її наказ, проте обіцянка, що я дав принцесі, котра їде з нами, унеможливлює наразі його виконання — рицарський закон велить мені справдити передовсім дане слово, а тоді вже про власні втіхи думати. З одного боку мене пориває нестримне бажання побачитися з володаркою моєю, з другого боку запалює і надихає дана обітниця і слава, яку мені заповідає се передузяття. Я так гадаю: треба мені їхати якнайшвидше й знайти того велетня; як же відрубаю йому голову і приверну принцесі її законне царство, то, не гаючи і хвилі малої, полину до сонцесяйної вроди, котра озорює всі мої чуття, і подам їй такі докази на своє виправдання, що вона не гніватиметься за той загай і за ту забару, від яких лише збільшиться її слава й хвала: адже все, чого я в сім житті добув, добуваю і добуду силою зброї моєї, — все я завдячую її великій до мене прихильності і моїй несхибній супроти неї вірності.
— Гай-гай! — вигукнув Санчо. — У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові! Невже ви таки, пане, й справді думаєте мандрувати на край світу отак пусто-дурно і випустити з рук таку багату й вельможну відданицю, що за нею таке віно можна взять — ціле царство!
— Слухай, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — коли ти на те лише радиш одружитися, аби, велетня вбивши, я зразу став королем і мав
спромогу нагородити тебе чим обіцяв, то чиню тобі відомо, що й без одруження легко можу бажання твоє вволити: перше ніж до бою стати, вимовлю тобі, що в разі перемоги дістану частину царства, навіть у зв'язок малженський не вступаючи, з правом передати її, кому захочу; а коли мені ту частину дадуть, то кому ж я маю її передати, як не тобі?
— Та вже ж не кому, — погодився Санчо. — А до панії моєї Дуль-сінеї вашій милості зараз нема чого їхати, се правда: краще рушайте на того велетня, забийте його та й ділові кінець, а од того діла, так мені здається, буде нам і слава велика, і користь немала.
— Згоден, Санчо, — промовив Дон Кіхот. — Правда твоя, я так і зроблю, як ти мені радиш, не поїду до Дульсінеї, поїду з сією принцесою. Тільки гляди, не кажи нікому, навіть і супутникам нашим, про що ми тут із тобою міркували й розправляли, бо Дульсінея — панна скромна і стримана, не хоче, щоб усі знали, що вона має на мислі, тим-то не годиться мені, чи комусь іншому, до мене причетному, таких речей розголошувати.
— Коли так, — сказав Санчо, — то навіщо ви, пане, посилаєте всіх переможених правицею вашої милості на поклін до панії моєї Дульсінеї? Адже цим ви немов розписуєтесь, що ви її любите, що вона ваша кохана! Ви ж їм наказуєте, аби вони впадали перед нею на коліна й говорили, що то з вашої волі оддають їй шану — то як же ви хочете, щоб од людей приховалось, що в вас, обох, на серці?
— Який же ти, Санчо, глупак, який простак! — вигукнув Дон Кіхот. — Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і про-слави? Знай же, що за нашими рицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато мандрованих рицарів, що служать їй вірно, не сягаючи думкою далі того служіння, тільки за те, що вона є вона, і не жадають за свою велику любов жодної нагороди, аби тільки вона мала їх за своїх рицарів.
— Такою любов'ю, — зауважив Санчо, — треба любити Господа нашого Ісуса Христа, як панотець у казані каже: заради його самого, а не з надії на славу, не з страху покари. Отак же і я хотів би любити і служити йому, скільки мбги моєї.
— Не взяв же тебе враг! — здивувався Дон Кіхот. — Хлоп хлопом, а часом щось таке розумне скаже, мовби по всяких школах учився.
Тут майстер Ніколас гукнув до них, щоб заждали трохи — набрели саме на криницю, так попити б, чи що. Всі посідали коло криниці і покріпились так-сяк тим припасом, що парох із заїзду прихопив, а то були таки добре зголодніли.
Сидять собі, аж хлопець якийсь дорогою іде; пристав трохи, приглянувся спильна, що воно за люди коло криниці, а тоді підбіг до Дон Кіхота, припав йому до колін і так же жалібно заплакав, приговорюючи:
— Ой, паночку ж мій любий! Чи ви мене впізнали, чи не впізнали? Приди-віться-бо до мене, це я, Андрес, той самий хлопець, що ваша милость його од дуба оногди одв'язала!
Дон Кіхот упізнав хлопця, взяв його за руку і, звертаючись до всіх присутніх, промовив:
— їдучи мимоїздом поуз ліс, почув я крик якийсь і лемент прежалібний, наче кого там катовано чи мордовано. Пильнуючи своєї повинності, я подався туди, звідки, як мені здалося, долинали тії жаліснії зойки: бачу, аж до дуба хлопець прив'язаний, оцей самий, що перед вами нині стоїть, а коло нього хлоп якийсь (господар його, як я дізнався згодом), віжками бідолаху шмагає. Як я теє побачив, зразу спитав, за що він його так немилосердно катує. Мугир мені одказав, що то його наймитчук, а б'є він його за те, що діла не глядить — не з недорозуму, мовляв, а з недбальства. Тут озвався до мене хлопець: «Пане, — каже, — він за те мене лупцює, що я плати своєї допоминаюсь». Господар почав, виправдуватись і викручуватись; я його вислухав, однак віри йому не дав: сказав, щоб одв'язав хлопця, забрав із собою і заплатив — під присягою все, що винен, до останнього реала, ще й з дорогою душею. Правду я кажу, синку Андресику?
— Що ваша милость розказала, — одповів хлопець, — то все щира правда, тільки скінчилося те все не так, як ви, пане, собі гадаєте, а зовсім навпаки.
— Як то навпаки? — спитав Дон Кіхот. — Хіба ж тобі не заплатив господар?
— Мало того, що не заплатив, — одказав хлопець, — а скоро ви, пане, з лісу виїхали, і ми зосталися самі, знов прив'язав мене до того самого дуба і такої дав хлости, що всю шкуру з мене спустив, як із святого Бартоломея. Ще й при кожному вдарі таке примовляв, так глузував та шкилював із вашої милості, що якби не боліло, то я й сам сміявся б. Та що там! Такого мені доклав воза лихий мій господар, що мусив я аж до сього часу в шпиталі вилежуватись. А то все, пане, через вас: щоб ви їхали були своєю путею, не мішалися в чужі справи та не лізли, куди вас не просять, господар був би всипав мені який десяток чи два та одв'язав би і заплатив усе, що слід. А то ви накрили його мокрим рядном, наговорили сім міхів горіхів,
от він і розсердився, а що не міг на вас того серця зігнати, то воно все на мені окошилося, що вже, мабуть, до кінця віку з мене пуття
не буде.
— Це все через те, — сказав Дон Кіхот, — що я поїхав не дочекавшись, поки він тобі заплатить. З довголітнього досвіду я мусив би добре знати, що ниці люди не дотримують слова, коли їм воно невигідно. Та ти ж пам'ятаєш, Андресе, я присягнув тоді, що як він не заплатить, то я все одно знайду його — і в китовому череві од мене не сховається.
— Не вірю я в ті присяги, — сказав Андрес. — І ніяких відплат мені не треба, аби тільки до Севільї якось добратись. Дайте, коли маєте, чогось поїсти на дорогу і зоставайтеся тут із Богом разом з усіма мудрованими рицарями, мордувало б їхню маму, як мене через них мордовано!
Санчо видобув із своєї торби шмат хліба й грудку сиру й дав хлопцеві.
Схопив Андрес той хліб та сир і, бачивши, що більш ніхто не дає нічого, понурив голову та й узяв, як то кажуть, ноги на плечі. Але на відході сказав іще Дон Кіхотові:
— На Бога, пане мандрований лицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма ман-дрованими рицарями і з усім їхнім кодлом!
Дон Кіхот порвався був устати, щоб покарати нахабу, та хлопець дременув шляхом, аж курява встала — хто б уже його й наздогнав! Андресова розповідь непомалу розгнівала нашого гідальга, і всі мусили якось од сміху стримуватись, щоб його ще більше не роздратувати.
Подорожні доїхали до вже знайомої їм корчми. Дон Кіхот ліг спати. За обідом розговорилися про рицарські романи. Корчмар визнав, що дуже любить їх читати. Доротея занепокоїлася, як би корчмар не здонкіхотився, на що той відповів, що не такий він дурний, щоб у мандровані рицарі шитися, тепер інший світ настав, не такий, як був давнішими часами, коли тії преславні рицарі по землі блудили.

РОЗДІЛ XXXV
Із комірчини, де спочивав Дон Кіхот, вискочив перестрашений Санчо Панса, волаючи:
— Агей, панове, біжіть-но швидше сюди та поможіть мойму панові! Там така йде битва, така битва, що другої такої завзятої та запеклої я зроду ще не бачив... Як рубонув він того велетня, ворога принцизни Обізіяни, так Боже ж ти мій: одітнув йому одним махом голову, чисто тобі як ріпу!
— Що се ти мелеш, братику? — перебив його парох. — Ти, Санчо, певне, не при собі. Де в біса таке може бути, коли той велетень відціля за дві тисячі миль?
Та тут усі вони почули за стіною гармидер якийсь і гучні Дон Кіхотові крики:
— Ага, попався, розбишако, латриго, злодію! Тепер ти в моїх руках, і кривуля твоя тобі не поможе!
А тоді ніби по стіні, чи що, з усієї сили — кресь, кресь!
— Та годі вже дослухатися, — сказав Санчо, — ідіть краще та розбороніть їх або підсобіть мойму панові. Тільки, мать, уже не треба, бо велетень лежить напевняка мертвий та Богові за свої гріхи одвіт держить, що на віку нагрішив. Я сам бачив, як кров по помосту цебеніла й голова долі валялась, убільшки з добрий винний бордюг.
— Бог мене побий, — обізвався тоді корчмар, — коли той Дон Кіхот чи Дон Анциболот не порубав міхів із червоним вином, що в головах йому стояли! Отож, мабуть, вино розлилося, а сей молодець дума, що то кров!
Та й кинувся мерщій до комірчини, а за ним і всі — ото була дивовижа! Дон Кіхот у самій сорочці, не дуже довгій, бо спереду ледве вище колін, а ззаду ще на шість пальців куціша, ноги худющі, волохаті, і не сказати, щоб вельми чисті; на голові йому корчмарева яр-мівка, червона та засмальцьована, на ліву руку накинута ковдра, та сама, що добре ввірилась Санчові з відомої нам причини, а в правій — голий меч; тим мечем рицар вимахував на всі боки з грізним гуканням, наче й справді бився з яким великолюдом. Очі йому були, щоправда, заплющені, бо він таки спав і снив, що з велетнем воює: так йому вбилася в тяму пригода, в яку він удався, що зразу примарилось, ніби він уже прибув у царство Обізіянське і сточив бій із лютим ворогом. Отож він і затинав мечем по бордюгах, думаючи, що рубає велетня, аж уся комірчина вином підпливла. Скоро корчмар теє побачив, зараз кинувся люто на Дон Кіхота з кулаччям, — якби Карденіо з священиком не відтягли його, то зле скінчилося б ота гігантомахія... А бідолашний гідальго аж тоді прокинувся, як ци-рюльник приніс із колодязя цілий цебер холодної води і вивернув на нього одним разом. Глипнув очима Дон Кіхот, та й ще не зовсім прочумався — не тямив, де він і що. Доротея збентежилась, побачивши свого обранця в такому куцому і, сказати б, неповному вбранні, то не зайшла навіть подивитись, як він із її недругом воював. А Санчо лазив по помосту та все шукав ту великанську голову і, не знайшовши нічого, сказав:
— Таки правда, що в усьому заїзді всяке чаромуття діється. Оногди якась мара кулачила й батожила мене осьдечки-о, на цьому самому місці, а допіру та голова десь ізслизла, що я на власні очі бачив, як її одрубано, ще й кров із тіла дзюрком лилася...
— Яка кров, мерзеннику, яким дзюрком, окаяннику? — кричав корчмар. — Чи тобі засліпило, паскуднику? То ж бордюги мої понівечені, то ж вино моє порозливане, чорти б його батька нівечили, вогонь пекельний залляв би його душу!
— Нічого я не знаю, — одказав Санчо, — знаю тільки одно: як не знайду тої голови, то вже мені готове безголов'я, бо ляснуло моє грапство!
Хоть же й не спав Санчо, та блудив словами незгірше сонного Дон Кіхота — так заморочили йому голову панові обіцянки. Корчмар аж казився од Санчової незрушливості та од шкоди, що наробив йому Дон Кіхот, та все клявся-божився, що тепер вони не одгетькаються од нього, як минулого разу, що й за нічліг не заплатили — не поможуть їм уже ніякі лицарські привілеї, стягне він із них і за той, і за сей раз, ще й за латки до бордюгів що треба візьме.
Священик тримав Дон Кіхота за руки, а той, думаючи, що він уже звершив свій подвиг і стоїть оце перед принцесою Обізіяною, впав навколішки і промовив:
— Віднині, вельможнопишна панно, ваша врода може жити певне й безтривожне, бо ся злохижа потвора жадної більше не вчинить вам шкоди; я ж від сьогодні можу вважати себе вільним від слова, що вам заприсяг-єм, бо з ласки Всевишнього Бога і з надиху тієї, котрою я дишу й живу, я вже того слова дотримав.
— А що, не я казав? — зрадів на ту мову Санчо. — А ви вже, на-дісь, думали, що то я сп'яну... Доброго завдав мій пан чосу тому велетню! Наша бере, грапство моє — тільки що не видко!
Хто б не сміявся з обох тих химерників — із лицаря та джури його? Сміялися всі, один тільки господар заїзду чортихався. Та врешті цирюльник, парох і Карденіо вгамували-таки гуртом Дон Кіхота і вклали його в ліжко: стомлений і змучений, він незабаром заснув. Усі вийшли з комірчини, щоб його не тривожити, і, ставши перед брамою, почали втішати Санча Пансу, що так і не знайшов велетневої голови. Важче було заспокоїти корчмаря, який оплакував наглу смерть своїх бордюгів, та жінку його. Вкінці парох утихомирив якось те корчемне гукання, пообіцявши заплатити за все — і за постояле, і за бордюги з вином. Доротея тим часом потішала Санча Пансу: коли виявиться, що пан його справді втяв голову тій потворі, вона, вступивши в мирне володіння своїм царством, одразу ж надасть джурі його найкраще графство. Санчо повеселів і запевнив принцесу, що хоч і забожитись — сам бачив ту великанову голову, а на ній ще борода довжелезна була, до пояса, мабуть, сягала; а що голова десь запропастилась, то немає дива, бо в цьому домі все по-химородному ведеться, він, Санчо, на собі ще минулого разу тих чар дознав. Доротея сказала, що вірить
йому, тож хай він більше не турбується, бо все буде гаразд — що задумали, те й зробиться.
До корчми завітала смутна пані із супутниками. Карденіо був у комірчині Дон Кіхота, а Доротея вирішила допомогти прибульцям. За голосом у незнайомці Карденіо упізнав Люсінду й скрикнув. Люсінда у свою чергу впізнала голос Карденіо й кинулася до нього, але її ухопив за плечі супутник, у якого з обличчя впало запинало. І Доротея впізнала дона Фернандо, а він її. У цей час з'явився Карденіо, а Доротея звернулася з палкою промовою до дона Фернандо й зворушила його серце. Закохані переповіли один одному свої пригоди. Виявилося, що Люсінда втекла з дому й заховалася в монастирі. Звідти дон Фернандо й викрав її.

РОЗДІЛ XXXVII
Слухав усе те Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу: всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяна обернулась раптом у Доротею, велетень став любісінько доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки не мав про те, що тут сталось; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав:
— Можете спати, пане Рицарю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості: не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець.
— І я так думаю, — обізвався Дон Кіхот. — Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув — раз! — і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюрками бігла, як та вода.
— Певніше сказати, як те червоне вино, — поправив Санчо. — Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте: той зарубаний велетень — то бордюг пробитий, кров — то шість гарців червоного вина, що в його череві було, а голова — то пся мама, що мене вродила...
— Що ти мелеш, навіжений? — обурився Дон Кіхот. — Чи ти з умом, чи без ума?
— Уставайте, пане, — сказав Санчо, — та гляньте самі, що ви тут наброїли: немало, видно, доведеться нам за те заплатити. Та подивіться заразом і на королицю, що вже на звичайну собі панійку перекинулась, Доротеєю дражнять, — і ще тут багато такої всячини наробилося, що здивуєте, як самі побачите.
— А от і не здивую, — заперечив Дон Кіхот. — Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химороди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи.
— Може б, я й повірив, — сказав Санчо, — так добре знаю, що як гойдано мене в ковдрі, то були ніякі не чари й не химери, а все уявки й насправжки діялось.
— Ну, нічого, — заспокоїв його Дон Кіхот, — якось-то воно буде. Дай мені в що одягтися, вийду та погляну, які там новини та переміни, що ти оце понарозказував.
Санчо подав панові одежу, і той почав одягатись; поки те діялось, парох розповів дону Фернанду та іншим подорожнім про Дон Кіхотове божевілля і про ті хитрощі, за допомогою яких вони виманили його з Бідної Скелі, де він покутував нібито погорду, що мав од своєї сеньйори; не забув же згадати й за ті пригоди, про які почув од джури. Слухачі дуже тому чудувались і добре сміялись; їм здавалося, як і всім іншим, що про те раніш чували, що такий дивочний блуд не охмарював ще, певно, жодної макоцвітної голови.
Тим часом Дон Кіхот вийшов із своєї комірчини у повній озброї, з Мамбріновим шоломом на голові (хоч і добре вже погнутим), щитом в одній руці і ратищем чи сулицею у другій. Чудернацький вигляд рицаря вразив дона Фернанда і всю компанію; уп'явшись очима в те видовжене на півмилі худе й пожовкле обличчя, в ту не-домірну збрую, що так не пасувала до його гордої постави, всі мовчали й чекали, що ж він скаже. Він же з великою повагою і гідністю звів очі на прекрасну Доротею і промовив:
— Довідався я од зброєносця мого, препишна сеньйоро, що величність ваша нанівець зійшла, а вся ваша істота відмінилась, бо з королеви й вельможної володарки сталися ви звичайною собі дівицею. Коли те вдіялось силою чарів родителя вашого, короля і чаклуна, який боявся, що я не зможу подати вам потрібної і належитої допомоги, то мушу вам сказати, що він неук і невіголос, несвідомий зовсім рицарської справи. Якби він був пильніше розчитався в рицарських історіях, якби простудіював їх уздовж і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там великанчика, хоч би яким грізним і зухвалим він не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду.
Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво:
— Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, він увів вас в очевисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в межи-часі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змінив мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку:
хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі правоправні свої володіння. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця.
Таку орацію виголосила бистроумна Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Санча і сказав спересердя:
— Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу: друге таке лай-дачисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гишпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дівчина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя пся мама, і цими дурницями так мені памороки забив, як ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що стане того пам'яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при ман-дрованих рицарях до кінця світу!
— Упиніть ваше серце, мій пане, — одказав Санчо. — Може, я й справді щось не так блявкнув про переміну пані принцизни Обізія-ни, а що вже про ту голову великанську чи про ті бордюги розпороті та про вино порозливане, що то не кров — от їй же Богу моєму, що існісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордюги гляньте, вони там у вас у головах, і вина досі калюжа стоїть на помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще: моє, виходить, од мене не втече!
— Ну що ж, Санчо, — промовив Дон Кіхот, — даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі!
— І правда, що годі, — підхопив дон Фернандо, — облишмо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізньої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до завтрього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а ранку виїдемо і всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі.
— Це я повинен вам служити і супроводжувати вас, — чемно заперечив Дон Кіхот. — Я глибоко вдячний вам за вашу до мене щиру приязнь, за вашу про мене добру думку, яку я постара-
юсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо це взагалі можливо.
Дон Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-маври-танська: лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтембасовий, халат на ній довгий, аж до самих п'ят.
Люсінда, Доротея, господиня з дочкою та Маріторна зразу обступили мавританку — цікаво їм було розглянути її дивовижне вбрання, що досі ніде такого не бачили. Тут надійшов до гурту невольник, що доти клопотався чимсь іншим, і, побачивши, що жінота обстала його товаришку, а вона їм не до мови, пояснив:
— Бачите, добродійки мої, ся паночка ледве розуміє по-нашому, а говорити вміє лиш по-своєму і більш ні по-якому, тим вона не відповіла та й не відповість на ваші питання.
— Скажіть, пане, — спитала тоді Доротея, — чи ся панночка християнка, чи магометанка?
— Одягом і родом вона мусульманка, — одказав невольник, — проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри.
— Виходить, вона нехрещена? — спитала Люсінда.
— Поки що не трапилось нам слушної нагоди, — одказав невольник. Ці останні слова справили чимале враження на слухачів: їх уже
знімала цікавість дізнатися, що ж то за люди такі — той невольник і та мавританка, але ніхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила її обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко: Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавританка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе душі й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці й запобігти її ласки.
Дон Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її — Лела Зораїда. Як вона те почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко:
— Зораїда ні — Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія).
Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили дона Фернанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався,
щоб догодити якнайліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч він і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсінда й Зораїда, напроти — дон Фернандо й Карденіо, потім невольник і прибічні дворяни, а до паній підсіли парох із цирюльником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку.
Після вечері невольник розповів про свої пригоди. Ось уже 22 роки, як він покинув отчий дім. Він та його два брати належали до шляхетного, але збіднілого роду. Коли прийшов час обирати майбутнє, то невольник пішов служити у військо й дослужився до капітана, середульший брат вирішив пошукати щастя в Америці, а молодший — продовжити навчання в Сала-манкському університеті. Під час військового походу невольник потрапив у полон до турків. Не раз хотів він утекти, але нічого з того не виходило. Його господаря відрядили до Алжира, де невольника помістили разом із викупними. Особливо йому запам'ятався один бранець на прізвище Саа-ведра. Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб якось на волю вирватися. На тюремне подвір'я виходили вікна будинку багатого мавра Хаджі-Мурата. Його донька Зораїда, вихована невільницею-христи-янкою, вирішила допомогти невольникам і самій утекти з ними. У морі на них напали французи й обібрали до нитки, а потім посадили на човен — так вони потрапили на іспанський берег і порозходилися, кому куди треба. Тож він із Зораїдою попрямував до свого батька. У цей час до корчми завітав авдитор із дочкою, який отримав посаду в мексиканському трибуналі й направлявся в Америку. У чиновнику невольник упізнав свого молодшого брата. Він не знав, як йому відкритися, тож на допомогу прийшов священик. Звернувшись до чиновника, він сказав, що в Стамбулі зустрічався з тезкою чиновника й далі коротко переповів історію невольника й Зораїди. Авдитор слухав із схвилюванням і сказав, що середній брат розбагатів у Перу. Тож якби йому хто сказав, де шукати старшого брата, то він вирятував його від мук, хоть би й сам за це мусив муки прийняти. Капітан кинувся обіймати брата. Коли всі полягали спати, Дон Кіхот став на варті, щоб не напав бува велетень який-небудь чи лихий чоловік, знаджений безцінними скарбами вроди, що в замкові тому сховок знайшли. Перед світом дами почули чудовий спів молодого погонича мулів. Доротея помітила, що Клара, донька авдитора, якось по-особливому зітхає. Дівчина розповіла, що насправді той погонич мулів — володар маєтностей шляхетських та її дівочого серця. Він закохався в Клару, а як дізнався, що вони з батьком від'їздять до Америки, переодягнувся погоничем і поїхав за ними. Доротея пообіцяла дівчині вранці зарадити її горю. Вони заснули, і в усій корчмі запанувала глибока тиша.
Не спали в ній тільки-но корчмарівна та наймичка Маріторна: наслухавшись про Дон Кіхотові химери і знаючи, що він вартує при брамі кінно і збройно, вони вирішили пожартувати з ним трохи або хоч посміятися з його чудної балаканини.
у всій корчмі, треба сказати, не було жодного вікна, що в поле б иходило, за виїмком відтулини в амбарі, кудою солому надвір викидали. Коло сього ж то віконця причаїлись дві полудіви і стали дивитися на Дон Кіхота, як він сидів на коні і, спершись на списа, зітхав час від часу так тяжко та смутно, ніби з кожним зітханням душа йому з тіла відлітала. А ще почули, як промовляв він тихим, чулим та любосним голосом:
— О володарко моя, Дульсінеє Тобоська, вершино краси людської, глибино й безодне мудрості, скарбнице люб'язності, виталище доброчесності, взоровзоре всього непорочного, благовісного й відрадісного, що тільки є на світі! Скажи, чим у сій хвилі бавиться твоя велич? Може, зносиш ти мислі свої високі до вірного твого рицаря, який з вольної своєї волі, аби лише тобі услужити, на різноракі і незчисленні небезпеки життя своє наражає? Повідай мені про неї хоч ти, о вно-чішнє триобразне світило1! А ти, о Фебе-Аполлоне2, що, певне, спішиш уже запрягти коні свої золотії, аби з самого рання виїхати назустріч володарці моїй, як тільки узриш її — благаю, вклонися їй од мене низенько. Та дивлячись на неї і вітаючи її, не важся торкатися устами ланит її, бо я запалаю ревнощами дужче, ніж ти колись палав до вітроногої гордівниці3, що за нею вганявся єси до знемоги чи то по долинах Фессалійських, чи то по берегах Пенея, — не пам'ятаю вже гаразд, якими світами ти гасав тоді, закоханий і ревнивий...
Та на сім слові корчмарівна перебила жалібне Дон Кіхотове просторікування; вона озвала рицаря й сказала:
— Пане мій і добродію, чиніте ласку і під'їдьте сюди!
На той бзив її і оклик Дон Кіхот повернув голову і при місяці, що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з ам-бару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими ґратами - інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму, - і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власниці того замку, яка, не маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть любовну, знову домагається його кохання. Із сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росинантові, під'їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив:
— Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби не мусив я знову невдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився

1 Триобразне світило — тобто місяць, що з'являється в трьох кватирах (фазах).
2 Тобто сонце.
3 Вітрондга гордівниця - в еллінській міфології німфа Дафна, переслідувана закоханим у неї Фебом-Аполлоном; попросила у свого батька, річкового бога Пенея, рятунку, і той обернув її на лавр (Овідій. «Метаморфози»).


вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені — клянуся йменням далекої і солодкої ворогині моєї, що я тут же вчиню ващу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Медузиного волосся1 того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене.
— Моїй пані нічого такого не треба, пане лицарю, — відповіла йому на те Маріторна.
— А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє? — спитав Дон Кіхот.
— Тільки вашої прекрасної руки, — сказала Маріторна, — аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що й вуха цілого не лишиться.
Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росинантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, грато-ваного вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка і простягнув їй руку. Маріторна зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап'ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кінцем до засовня. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхот промовив:
— Здається мені, що ваша милость не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, якою моє серце до вас обернулось, тож не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно.
Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Росинант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушимо. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність: ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити

1 Ідеться про Медузу Горгону; в еллінській міфології це небезпечна потвора, на голові в якої замість волосся були гадюки.

нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога — якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцював-ся він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу — надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Росинанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш - або стій, або руку собі вирви.
Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла у світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, у тому він не мав найменшого сумніву)... Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш із бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його на віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. І ввижалося гідальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів...
На щастя, він помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили до брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрикнув до них дужим і гордим голосом:
— Рицарі чи зброєносці, чи хто ви там єсте, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочивають, та й не подоба фортецям одчинятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні.
— Де той у біса замок, де фортеця? — гукнув один вершник. — Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду, то кажіть нам одчинити: тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється.
— Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я на господаря заїзду? — спитав Дон Кіхот.
— Не знаю, на кого ви так скинулись, — одказав другий вершник, — тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком.
Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі його постояльці. Господар устав і спитав, хто там стукає. Тут як на лихо одна з кобил, котрі були під подорожніми, наблизилась понюшки до Росинанта, що, сумно
опустивши вуха, смирнесенько стояв під витягнутим своїм паном. Хоть же й здавалося, що кінь той дерев'яний, та живчика все-таки якогось мав і собі давай нюшкувати, хто там до нього лащиться; та ледве зворухнувся трохи, як ноги Дон Кіхотові роз'їхались і з сідла виковзнули — щоб не був за руку прив'язаний, то певно беркицьнувся б додолу. І так же йому сильне заболіло, мов хто руку в зап'ясті різав або плече з суглоба викручував: висів так низько, що пальцями ніг от-от, здається, землі дістане, та то було для нього ще гірше, бо тужився щосили ступнями на землю стати, і все не міг дотягнутись, як от буває до диби кого припнуть, а він дригається, бідолашний, сподіваючись до долу якось досягнути, і тим тільки збільшує свою муку.
Дон Кіхот репетував таким непутнім голосом, що зляканий корчмар, одперши браму, зараз побіг подивитись, що воно там кричить; кинулись за ним і подорожні. Од того крику пробудилася й Марі-торна; зміркувавши, у чому тут річ, вона шмигнула в амбар і одв'язала оброть, на якій висів Дон Кіхот. На очах у господаря й новоприбулих гостей брязнув наш рицар додолу; ті підійшли до нього й спитали, що йому таке, чого він так кричав. Він скинув мовчки з себе той ремінь, звівся на ноги, зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв наперехил, од'їхав назад далеченько, а тоді вернувся клусом під корчму і проголосив, гарцюючи:
— Як іскаже которий, що не даремне, а за діло було мене зачаровано, того я з дозволу володарки моєї принцеси Обізіяни назву брехуном і визву та викличу на мономахію рицарську!
Новоприбульці здивувались гідальговим речам, але господар допоміг їм вийти з того дива, пояснивши, що то Дон Кіхот і на нього не треба звертати уваги, бо він несповна розуму.
Тим часом новоприбульці знайшли переодягненого в погонича панича й почали вмовляти його повернутися додому. На гамір збіглися постояльці корчми. Авдитор упізнав у «погоничі» сина свого сусіда. Дон Луїс, так звали молодика, попросив у чиновника дозволу одружитися з його дочкою. Пан судця дав згоду.
Тим часом до корчми прибився той самий цирюльник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить — Санчо коло сідла саме порається. Упізнав цирюльник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи:
— Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!
Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився; проте цирюльник усе-таки не випускав
із рук здобичі, тобто сідла свого, а закричав іще дужче, аж усі постояльці корчемні на той бешкет і гармидер позбігались.
Сам Дон Кіхот теж надоспів уже туди і з великою втіхою дивився як джура його обороняється і в наступ переходить. Із сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі.
Звада тим часом не вгамовувалась; цирюльник сказав між іншими речами й таке:
— Панове добродійство, це сідло осляче моє, як моя та смерть, що Пан Біг мені призначив; я так його добре знаю, мовби сам його вродив. Та тут же в стайні і осел мій, він не дасть мені збрехати: от хоч приміряйте самі, і як воно йому не ляже, мов улите, то назвіть мене тричі падлюкою! І то ще не все: того самого дня, як у мене сідло вкрадено, пропала й мідниця моя новесенька, ще й у роботі не була; я за неї цілого таляра дав!
Тут Дон Кіхот уже не витримав. Він кинувся до двох супротивників, розборонив їх, а сідло поклав на видноці, щоб усі добре бачили його, поки буде встановлено істину, і промовив:
— Що сей бравий зброєносець помиляється, ви можете вже з того ясно і явно урозуміти, панство моє, що він називає мідницею голярською ту річ, яка була, є і буде Мамбріновим шоломом, а шолома того я добув у нього в чесному поєдинку, після чого став правоправним господарем його і властителем. Що ж до цього сідла, то воно мене не обходить; скажу тільки, що джура мій Санчо прохав у мене дозволу зняти попону з коня того переможеного боягуза і прикрасити ним свого ступака. Я дав йому той дозвіл, а він узяв попону; яким робом вона перемінилась на осляче сідло, я напевне не знаю, гадаю, одначе, що це одно з тих перетворень, які постійно відбуваються в нашому рицарському житті. А щоб воно було певніше, бігай, друже Санчо, та принеси сюда шолома, що сей добрий чоловік за мідницю собі має.
— Бігме, пане, — сказав Санчо, — як у нас із вами немає інших доказів, крім того, що ви кажете, то з цієї мідниці такий самий Лав-рінів шолом, як із цього ослячого сідла попона.
— Роби, що я сказав, — гримнув Дон Кіхот, — адже в цьому замку все зачароване.
Санчо збігав і приніс мідницю. Дон Кіхот узяв її в руки і сказав:
— Дивіться, панове, самі, яким лицем важиться отсей зброєносець називати мідницею мого шолома! Присягаю на рицарський орден, до котрого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув — я не додав і не відняв тут нічогісінько.
— Правду каже мій пан, — підтвердив Санчо Панса, — бо відколи він цю штуку здобув, то один усього раз у битву з нею ходив, коли
визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідниця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя швиргав.

РОЗДІЛИ XLV-XLVII
— Як вам це все подобається, панове добродійство? — сказав тоді цирюльник. — Чуєте, сі шляхетні люди затялись на тому, що це не мідниця, а нібито шолом!
Тоді вже наш цирюльник, який теж був тут присутній і знав Дон Кіхотову химерну вдачу, вирішив іще більше завзятого гідальга розтроюдити і зажартувати собі з нього, аби інших розсмішити.
— Пане цирюльнику, чи хто ви там такий, — звернувся він до власника мідниці, — я, щоб ви знали, теж голярним ремеслом бавлюсь, уже двадцять років буде з чимось, як на майстра вийшов, тож і все начиння голярське знаю, як свої п'ять пальців. А за молодого віку, вважайте, довелось мені й вояцького хліба скуштувати, тож я розбираюсь незгірше, де шолом, де шишак, де начілля — знаю, одним словом, усяку зброю і збрую вояцьку. От я й кажу (якщо я помиляюсь, то інші, може, поправлять мене), що ця от штука, яку цей пишний пан у руках тримає, то зовсім не мідниця голярська: вона так од неї одріз-няється, як чорний колір од білого, а правда од брехні. Мушу, проте,
заявити, що це хоть і справді шолом, але шолом незуповний.
— Авжеж, що так, — підхопив Дон Кіхот, — йому бракує спідньої частини, тобто набо-рідника.
— Так воно і є, — підтримав їх священик, зрозумівши намір свого приятеля. Те саме ствердив Карденіо й дон Фернандо з прибічниками своїми.
— Боже правий! — нетямився одурений голяр. — Чи то мо-жебна річ, аби стільки поважних людей казало на мідницю, що то якийсь шолом? Та це ж така чудасія, що хоть цілий учений собор сюди поклич, то тільки ахне! Ну, та коли вже це шолом, а не мідниця, тоді ж і он то, мабуть, не сідло на осла, а на коня попона, як каже той добродій.
— На мої очі то все-таки сідло, — зауважив Дон Кіхот, — а втім, ця справа мене не обходить.
— Чи то сідло, чи попона, — сказав священик, — має визначити пан Дон Кіхот, бо мушу признатися, що на лицарії він розуміється далеко краще, ніж усі тут присутні, не виключаючи й мене.
— На Бога, панство моє любе, — промовив Дон Кіхот, — у цьому замку, де я оце вдруге вже опинився, стільки мені всякого непевного приключилось, що я не наважуюсь дати певної відповіді на будь-які питання щодо речей, котрі в згаданому замку обертаються, бо все в нім, здається мені, зачароване та зачакловане. Хто не вірив, що то шолом, а не мідниця, тим я вже відповів, а от вирішувати, чи то сідло, чи попона, я не беруся, нехай вашмості про те судять, як самі здорові знають. Можливо, саме через те, що вас, панове, не висвячено в рицарі, як мене, чаклуни, які тут живуть, не мають над вами сили — виходить, розум у вас вільний і ви можете міркувати про всі речі, які суть у цьому замку, згідно з власною вашою думкою, а не з моєю уявою.
— Пан Дон Кіхот, безперечно, має цілковиту рацію, — обізвався дон Фернандо, — саме нам випадає вирішити се питання; аби ж його вирішити якнайґрунтовніше, я зберу таємні голоси всіх присутніх тут добродіїв і подам після того повний і докладний звіт.
Хто з присутніх знав про Дон Кіхотові химери, реготали на всі заставки, а неутаємниченим, серед них і новоприбулим стражникам, усе це здавалося несусвітною глупотою. Після таємного опитування дон Фернандо виголосив, що всі присутні зійшлися на тому, що це — попона на коня. Із цим не погодилися «неутаємничені» — слуги дона Луїса та стражники. Дон Кіхот звинуватив їх у брехні й напав на одного зі стражників.
Господар заїзду збігав швиденько по свою патерицю й меча й став зразу ж по боці стражників; дон Луїсові слуги обступили кругом свого панича, щоб він, буває, не втік під той розгардіяш; голяр, побачивши ту колотнечу, ухопився за сідло, а Санчо з другого боку вчепився; Дон Кіхот добув меча і напав на стражників; дон Луїс гукав на слуг, щоб кидали його та бігли на допомогу Дон Кіхотові, а також Карденієві та дону Фернандові, що за нашого рицаря обстали; священик кричав, корчмариха репетувала, корчмарівна голосила, Маріторна вила, Доротея нестямилась, Люсінда чудувалась, панна Клара умлівала... Голяр гамселив Санча; Санчо молотив го-ляра; дон Луїс, якого слуга схопив за руку, щоб не втік, так йому дав у зуби, що бідолаха аж мазкою вмився; авдитор кинувся його рятувати; дон Фернандо повалив одного стражника і гатив його носаками; корчмар волав непутнім голосом на поміч слугам Святої Германдади, — разом кажучи, усе в корчмі лементувало, кричало, гукало, куйовдилось, жахалось, колотилось, кресалось, дубцювалось, брикалось, мордувалось, різалось, кривавилось... І от серед цього
гармидеру, колоту і рейваху Дон Кіхотові примарилось раптом, щ0 лиха година занесла його в Аграмантів табір1, у саму веремію, і він гукнув на все горло, аж корчма розляглася:
— Гей, ви, всі! Стійте мені зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!
Почувши той окрик, усі схаменулись, а Дон Кіхот провадив далі:
— Чи не казав я вам, панове, що сей замок зачарований, що в ньому виводиться десь цілий легіон злих духів? От вам іще один доказ: ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором, перенеслись і перекинулись вочевидьки сюди. Глядіть лишень: той б'ється за меч, сей за коня, той за орла, сей за шолом — усі б'ємось і самі не знаємо за що. Отож підійдіть сюди, пане авдиторе, і ви, пане пароху, нехай один із вас буде цар Аграмант, а другий — цар Собрін і вчиніте, мості-панове, між нами замир'я. Присягаю всемогутнім Богом — велика то ганьба, що ми, чеснородні люди, убиваємо один одного за якісь там марниці!
Стражники хоть і не второпали Дон Кіхотової мови, та доброї од Карденія, дона Фернанда і прибічників його дістали хлости, через те й не хотіли вгамуватись; голяр швидко заспокоївся, бо в тій колотнечі вирвано йому бороду й сідло; Санчо як вірний слуга скорився одразу, почувши голос свого пана; четверо дон Луїсових пахолків теж утишились, чом би, подумали, й ні; один лише корчмар галасував, що пора, нарешті, покарати сього нахабу і шаленця, котрий раз у раз йому заїзд баламутить. Укінці галас таки ущух помалу, а в Дон Кіхо-товій уяві осляче сідло так і зосталось до судного дня попоною, мідниця — шоломом, а корчма — замком.
Коли всі так-сяк заспокоїлись і замирились, послухавши авдито-рової та парохової намови, слуги знов почали домагатись, щоб дон Луїс притьмом із ними їхав. Кінець кінцем справу вирішили ось як: раз уже дон Луїс затявся не вертатись додому, хіба що на кавалки його порубають, то дон Фернандо скаже його слугам, хто він такий, і запропонує юнакові поїхати з ним разом в Андалузію, де брат його маркіз прийме шляхетного гостя з належною повагою і пошаною. Коли слуги дізнались про високе становище дона Фернанда і про непохитний намір дона Луїса, вони постановили проміж себе, що троє поїдуть до старого пана розказати йому, що і як, а четвертий залишиться при доні Луїсі, слугуватиме йому й стерегтиме його невідлучно, поки тії по нього не вернуться або не пришлють од пана нового якого розпорядження.
Отак-то владою царя Аграманта і мудрістю царя Собріна втихомирилась нарешті та велика усобиця. Але одвічний ворог згоди і

1 Ідеться про колотнечу, наслану архангелом Михаїлом на табір царя Аграманта, чиє військо облягало Париж. Замирив заколотників цар Собрін, про що розповідається в поемі французького поета Л. Аріосто «Роланд Несамовитий».

недруг миру, зазнавши такої ганьби та наруги і побачивши, як підігріта ним ворохобня звелася ні на що, надумав іще раз спробувати щастя, зірвавши нову бучу, нову колотнечу.
Стражники виявили, що в них було розпорядження заарештувати Дон Кіхота.
Знов і знов покликались стражники на право, аби присутні допомогли їм узяти того грабіжника й розбійника, що промишляє по всіх дорогах і роздоріжжях. Слухаючи тої мови, Дон Кіхот тільки посміхався, а потім заговорив упевнено і спокійно:
— Ех ви, ница ницбта і підла підлота! То це, по-вашому, розбій — кайдани розбивати, невольників визволяти, нужденних рятувати, похилих підіймати, бездольних спомагати? Ех ви, ледач ледача і темна темнота! Не дав вам Бог підсліпим вашим розумом спізнати всю велич мандрованого рицарства, не дарував за гріхи ваші свідомості, що не тільки самого такого рицаря, ба й тінь його повинні ви шанувати.
Слуги правосуддя впевнилися, що рицар — божевільний, і навіть згодилися стати миротворцями між голярем і Санчо Пансою, які гризлись до цього часу. Було вирішено доправити Дон Кіхота додому. Для цього спорудили клітку й поставили її на підводу. Переодягнувшись у машкару, слуги підійшли до сонного рицаря й скрутили йому руки й ноги. Дон Кіхот був переконаний, що на нього напали всі привиди й примари зачарованого замку, а його самого було заклято.
Валка із заґратованим Дон Кіхотом зупинилася на перепочинок. Санчо вмовив пароха випустити його пана на волю. У цей час з'явилася процесія покутників, що несли на ношах фігуру під чорним запиналом. Рицарю здалося, що це знакомита сеньйора, яку гультяїта розбишаки ґвалтом схопили, він сів на Росинанта й напав на процесію. Прочани дали відсіч, і Дон Кіхот грьопнувся з коня, як непишний.
Санчо, думаючи, що пана вбито, припав до нього і став голосити, вельми жалібно і вельми кумедно.
— О квіте лицарства! Поліг єси під києм і скінчив єси дні свої, що з таким великим провадив пожитком! О похвало свого роду, честе і славо цілої Ламанчі та й цілого світу! Як тебе не стало, опанують усю землю злороби лукавії, не боячися жодної за своє злоробство покари! О пане мій добрий, понад усіх Олександрів щедротний — за вісім місяців джурування дав єси мені найкращий острів, який будь-коли опливало і омивало море! О, смиренний супроти пихатих і гордовитий супроти смиренних, неббю небезпек і терпію наруг, закоханий без причини, сподвижниче благих, споборниче лукавих, противниче мерзенних, одне слово, о, мандрований лицарю, — тим уже все сказано, що дається сказати!
Той Санчів завід та лемент одживив Дон Кіхота; першим словом рицар ось як обізвався:
— Хто жиє вдалині від тебе, найсолодша Дульсінеє, ще й над сюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти на зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощили.
— Із дорогою душею, пане мій любий, — одказав Санчо. — Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злаштуємось до нового походу, із якого буде нам більше слави і вжитку.
— Добре говориш, Санчо, — зауважив Дон Кіхот, — нам і справді годиться переждати, поки минеться пагубний вплив світил, що нині владарюють.
Каноник, парох і цирюльник заявили, що кращої ради годі й придумати. Натішившись доволі з Санчової простоти, вони посадили Дон Кіхота на підводу, на якій він і перше їхав, покутники вишикувалися знову і рушили своєю дорогою; стражники не хотіли їхати далі, і парох заплатив їм, що був винен; каноник попросив пароха, аби подав йому звістку про те, що там станеться з Дон Кіхотом — чи вилікується він од тієї наруги, чи й далі химери гнутиме, а сам поїхав своєю путею. Одне слово, усі попрощались і роз'їхались хто куди. Зостались тільки парох із цирюльником, Дон Кіхот із Санчом та смирняга Росинант, що, подібно до пана свого, терпляче зносив усі недогоди.
Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своєму звичаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь аж на шостий день дотяглися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в'їхали. Була неділя, і на майдані, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Усі кинулись дивитися, хто то їде, і, як упізнали земляка свого, дуже здивувались. Один хлопець побіг сказати клюшниці й небозі, що там пана їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо на сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж жаль було слухати!
Почувши про те, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джуру, і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На те відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн.
— Хвала ж тобі, Господи, за велику ласку! — вигукнула молодиця. — А тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там заджу-рував? Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову? Чи купив діткам черевички?
— Сього я не купив, — одказав Санчо, — зате, жіночко, привіз щось краще й дорожче.
— Ой, яка ж я рада! — сокоріла жінка. — Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стужилося, що ти так довго десь барився.
— Дома покажу, — відповів Санчо, — поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге на пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш: вийду я на грапа або на губернаторя, острів мені дадуть, і то не дрантивий який-небудь, а щонайкращий. Ех, щоб ти знала, як то любо та мило джурою почесним бути при якомусь ман-дрованому лицареві, шукачеві пригод! Правда, частіше то воно такі пригоди випадають, що не дуже-то й хотілось: на сто тільки одна буде добра, а то все наверле. Це я й на собі досвідчив, бо вже мене і на ковдрі гойдано, і по ребрах гладжено... А все-таки любота: ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у замках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ані шеляга ламаного нікому не платиш!
Такі розмови провадив Санчо Панса з жінкою своєю Хуаною, а тим часом клюшниця та небога Дон Кіхотові клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладали. Він же поглядав на них зизом і ніяк не міг уторопати, де це він і що з ним діється. Парох наказував небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб він знов, буває, не втік. Парох пішов, а вони ще довго ще сиділи стривожені й збентежені, думаючи про те, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Так же воно потім і сталось, як вони гадали.
Цілий місяць виходжували вдома Дон Кіхота. Син його сусіда бакалавр Самсон Караско розповів, що вже надрукована історія пригод Дон Кіхота і Санчо Панси якогось Сида Ахмета Бен-інхалі, якою всі зачитуються. Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили в нову подорож. Вони поїхали до Сарагоси, де мав відбутися рицарський турнір, але спочатку завернули в Тобосо, щоб взяти благословення в Дульсінеї. Виявилося, що Дон Кіхот навіть не знає, де приблизно мешкає його дама серця, адже він ніколи її не бачив і закохався у неї за переказами. Санчо сказав, що бачив її і передав від неї листа теж за переказами. Щоб господар не довідався про облуду, джура вирішив якнайшвидше виманити Дон Кіхота з Тобоса. Оскільки вже було пізно, він запропонував рицарю зачекати в лісі, поки Санчо поговорить з Дульсінеєю. Зустрівши на дорозі трьох селянок, Санчо переконав Дон Кіхота, що це прийшла Дульсінея з придворними дамами. Вражений грубістю селянки, Дон Кіхот вирішив, що вона зачарована чаклуном. У лісі ж Дон Кіхот переміг Рицаря Дзеркал, яким виявився Самсон Караско. А Дон Кіхот був переконаний, що і в цьому перетворенні не обійшлося без злого чаклуна. Назустріч їм їхав віз, на якому везли левів. Коли Дон Кіхот наказав відкрити клітку, переляканий сторож послухався, але леви не вийшли з неї. Відтоді Дон Кіхот став іменувати себе Рицарем Левів.
Через декілька днів рицар зустрів герцога з дружиною. Герцогиня читала книги про Дон Кіхота, і подружжя, яке надзвичайно любило розиграші, запросило рицаря до себе. Вони чудувалися з розуму й безумства Дон Кіхота та кмітливості й простосердечності Санчо Панси, що врешті-решт повірив у те, що Дульсінею зачаклували, хоча сам і був тим «чаклуном». Уночі до палацу герцога «прибув» чарівник Мерлін, який сповістив, що для
того, аби розчаклувати Дульсінею, Санчо має висікти себе три тисячі разів. Джура не захотів цього робити, але герцог пообіцяв йому за це острів. До того ж і сікти себе можна було поступово. Тим часом у замку з'явилася графиня Трифальді, дуенья принцеси Метонімії. Злий чарівник перетворив її господиню з чоловіком на статуї, а у дванадцяти дуеній почали рости бороди. Чарівник пообіцяв прислати за Дон Кіхотом коня, який перенесе його в зачакловане королівство, де відважний рицар стане на герць із підступним чаклуном. Дон Кіхот і Санчо сіли на дерев'яного коня, їм зав'язали очі, слуги герцога почали обдувати їх із ковальських міхів, а безумний гідальго вважав, що вони летять у повітрі. «Повернувшись», вони знайшли послання від чарівника: уже самою рішучістю вступити у єдиноборство Дон Кіхот розчаклував усіх.
Тим часом Санчо почав готуватися до губернаторства. Розумні поради, висловленні Дон Кіхотом своєму джурі, надзвичайно вразили герцога. Санчо разом із чималим почтом вирушив керувати невеликим містом, яке він прийняв за острів Баратарію, бо не знав, що острови бувають лише на морі. Жителі містечка визнали, що мудрішого управителя і судді вони ще не мали. Але Санчо тим часом жилося нелегко: він не міг піти туди, куди хотів, не міг з'їсти те, чого хотів, адже вимушений був підкорятися етикету та приписам лікарів. Аж тут на острів Баратарію несподівано напали вороги. Санчо принесли два щити й міцно прив'язали один спереду, інший ззаду. Як тільки Санчо ступив крок, то відразу впав і залишився лежати, за-тиснутий між щитами. Він чув крики, дзвін зброї, його щити рубали мечем. Нарешті з криками: «Перемога!» — усі кинулися до Санчо і визволили його від щитів. Санчо відразу осідлав осла й вирушив до Дон Кіхота, вирішивши, що губернаторства з нього досить. Дон Кіхот відправився до Барселони, щоб довести всім, що він не такий, яким зобразив його Сид Ахмет Бенінха-лі. У Барселоні Дон Кіхот вступив у поєдинок з Рицарем Білого Місяця і був ним переможений. Рицар, який насправді був Самсоном Караско, вимагав, щоб Дон Кіхот повернувся додому й цілий рік не залишав своє село. Повернувшись додому, Дон Кіхот захворів. Перед смертю розум повернувся до нього, він прокляв рицарські романи, заповів майно небозі за умови, що вона вийде заміж лише за того, хто ніколи нічого не читав про рицарів.

Переклад М. Лукаша

1. Яким постає ідеальний рицар у літературі середньовіччя?
2. Пригадайте, чим відрізнялася золота доба від залізної в античній міфології.
3. Роман Сервантеса був написаний як пародія на рицарські романи. Чому вдалося йому вийти за межі пародії та почати жити самостійним життям?
4. Що спонукало Дон Кіхота стати мандрівним рицарем? А що спокусило Санчо Пансу відправитися в подорож?
5. Хто назвав Дон Кіхота Рицарем Сумного Образу? Якою подією це було викликано?
6. Яким має бути мандрівний рицар з точки зору Дон Кіхота? Чи відповідала поведінка Дон Кіхота омріяному ідеалу?
7. Які «подвиги» здійснив Дон Кіхот? Яку оцінку дали їм оточуючі, Санчо Панса, сам Дон Кіхот? Якими мали бути їхні наслідки з точки зору рицаря? А якими вони є насправді?
8. Чи згодні ви з твердженнями Дон Кіхота, що «обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла», «чесним людям не подоба
ставати катами своїх ближніх»! Чому ці сентенції автор уклав у вуста божевільного рицаря?
9. Фраза «волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі... золоту добу воскресити» звучить у романі двічі. Хто і за яких обставин її промовляє? Якого ефекту хотів досягти автор цим повтором?
10. Порівняйте Альфонсу Лоренсу з ДульсінеєюТобоською. Чому дамою свого серця Дон Кіхот обрав не дворянку, а селянську дівчину?
11. Серед химерних промов Дон Кіхота приховані мудрі поради, які спонукають людство до змін на краще («велика то ганьба, що ми, чеснород-нілюди, убиваємо один одного за якісь там марниці» тощо). Знайдіть їх. Чи можна стверджувати, що вони становлять справжню сутність образу Дон Кіхота?
12. Підготуйте розповідь про стосунки Дон Кіхота та Санчо Панси. Чи випадково один із них високий і худий, а інший — низенький і товстий?
13. Мова Дон Кіхота і Санчо Панси насичена прислів'ями та приказками. Як це характеризує персонажів?
14. Чому роман Сервантеса називають «трагікомічним епосом іспанського народу»?
15. Дон Кіхот став вічним образом світової літератури. Що в його образі приваблює людей протягом століть?
16. Ким Дон Кіхот є для вас: мрійником, божевільним, диваком, шляхетною людиною?
17. Поясніть значення висловів здонкіхотився, битва з вітряками, Рицар Сумного Образу. Які ще вислови з роману стали крилатими?
18. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Чи потрібні нині Дон Кіхоти?»; «Двобій непрактичної духовності із бездуховною практикою: що далі?»

Літературне відлуння

Рубен Даріо

СОНЕТ - СЕРВАНТЕСУ
В години смутку й горя — я один.
Але приходить добрий друг до мене —
Сервантес. Він мої печалі й трени
Пом'якшує. Життя й природа — він.
Шолом блискучий з золота й перлин
Дає він сну моєму, і шалене
Виводить серце на ясні терени,
Де спокій, і молитва, й сміху дзвін.
Ласкавий лицар. Він говорить.
Мова Тече, немов ручай із кришталю.
О, як я слухати його люблю!
Ось він іде, як доля загадкова,
Світ веселити силою жалю,
Скорботою свого святого слова.

Переклад Д. Павличка



Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко, Зарубіжна література, 8 клас
Вислано читачами інтернет-сайту.


Зарубіжна література онлайн, підручники та книги по всім предметам, уроки з літератури

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення



Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум