Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Тема 12. Джордж Бернард Шоу (1856—1950). Пігмаліон

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Джордж Бернард Шоу (1856—1950). Пігмаліон

Джордж Бернарж Шоу
(1856 —1950)
 

Маленька країна Ірландія, що знаходилася в цей час під владою Великої Британії на правах колонії, у другій половині XIX століття була батьківщиною принаймні двох великих парадоксалістів світу — письменників, які сприймали англійське суспільство відсторонено, і тому завжди вбачали комічні й абсурдні риси в тому, що англійці вважали цілком серйозним і патетичним. Обидва відігравали в англійському товаристві роль блазнів, дозволяючи театралізувати власне життя, хоча один з них передчасно помер, не витримавши суспільного тиску, а другий дожив до глибокої старості і вже у XX столітті постав як гордість нації, найвідоміший драматург свого часу, мудрець, за афоризмами якого слідкував весь світ. Одного з них — Оскара Уайльда — ви вже знаєте, як і значення слова «парадокс», яким визначається його життя і творчість. Другий — Джордж Бернард Шоу, драматург, якому судилося не лише завершити велику плеяду майстрів «нової драми», а й започаткувати новий театр — театр інтелектуального парадоксу, де дискусія у дусі Ібсена поєдналася з епатуючими поворотами сюжетів та іскрометними діалогами. Шоу, як і Уайльд, не боявся шокувати публіку. Він послідовно відстоював свій театр, де не було нічого забороненого і неможливого, де панувала універсальна гра положень, суджень та слів.


Народився Бернард Шоу 26 липня 1856 року в Дубліні, столиці Ірландії. Батько його належав до збіднілої частини відомого в Ірландії роду, який походив, за легендою, від Макдуфа з трагедії Шекспіра «Макбет», що давало митцю підстави жартувати, ніби він є нащадком великого Шекспіра. Насправді ж дитинство майбутнього драматурга було нещасливим, він ріс у неблагополучній родині, де батько, комерсант-невдаха, частенько випивав, а мати, глибоко розчарована сімейним життям, зневажала безвольного чоловіка і дітьми не опікувалася. Хоч пізніше мати виявила себе як людина терпляча і сильна духом. Після розлучення з чоловіком вона працювала викладачкою музики та співів у Лондоні й утримувала свого дорослого сина, який не бажав знову працювати клерком, хоч у Дубліні успішно виконував ці обов'язки упродовж п'яти років. Юнак мав літературний хист і вирішив серйозно готуватися до професії письменника. Можливо, спроби бачити неприємні події з іронічної точки зору, щоб у такий спосіб позбутися психічних травм, виникли у Бернарда Шоу ще з дитинства, коли він, соромлячись п'яненького батька, який довго не міг знайти хвіртки до власного подвір'я, весело сміявся з цієї пригоди.


Та перш ніж розпочати письменницьку працю, Шоу став політичним оратором. Він був одним із засновників Фабіанського товариства в Англії. Це одна з багатьох соціалістичних організацій, що виникли в Європі у другій половині XIX століття під впливом поширення робітничого руху та економічних ідей Карла Маркса. На відміну від марксистів, фабіанці ніколи не ставили за мету зміну суспільного ладу. Вони вважали за доцільне перехід до соціальної справедливості шляхом пропаганди та ліберальних реформ. Назва товариства пов'язана з іменем давньоримського полководця Фабія Кунктатора (Повільного), який отримав своє прізвисько за поступовість та обережність у боротьбі з Карфагеном. Фабіанське товариство проіснувало до появи лейбористської партії Великої Британії, яку вони вважали своєю наступницею, і злилося з нею.


Як політичний оратор у Гайд-парку, Шоу мав неабиякий успіх, втім, і як автор політичних статей та брошур. Його перший роман про життя соціаліста, щоправда, успіху не мав. Шоу завжди був схильним захоплюватися власними оригінальними ідеями і принципово не бачити тієї реальності, що не відповідала його парадоксальним уявленням про світ. Так, відвідавши СРСР, Шоу був у захваті від усього, що там побачив, точніше, що йому дозволили побачити. Він високо оцінював діяльність Леніна і Сталіна, чим дуже нашкодив своїй репутації в очах наших сучасників. Але в цьому гріху — створенні міфу про насправді тоталітарну державу як про надію людства - винен не лише Бернард Шоу. Видатні письменники Європи та США перебували у полоні цієї небезпечної ілюзії після відвідання Москви. Та письменника оцінюють за його творами, а не за його політичними переконаннями.
Літературну роботу Шоу почав як музикознавець, а пізніше — як театральний критик. З'явилося нове ім'я в світі театру. «Джі-Бі-Ес» - так підписував він свої театральні рецензії за першими літерами власних імен та прізвища. Він зажив  слави  інтелектуала,   вільнодумця,   непримиренного парадоксаліста і гострослова, який не визнає жодних авторитетів. Хоч насправді Шоу не вважав театр розвагою і зазначав, що покликання драматурга — не в тому, щоб «бавитися самому і забавляти людей: він повинен тлумачити життя». У полемічному запалі Шоу викликає на двобій Шекспіра, але дратує його, звісно, не сам класик, а факт перетворення митця на ідола у тогочасному суспільстві.
Драматургом, що уславився на весь світ, він став нібито випадково. Репертуарний голод нового «Незалежного театру» підштовхнув Шоу запропонувати свою п'єсу «Будинки вдівця» режисерові цього театру. Як згадував драматург, режисер той був «людиною вкрай оптимістичною та підприємливою, тож погодився без вагань». Після прем'єри деякі рецензенти зазначали, що замість п'єси Шоу підсунув звичайну соціалістичну пропаганду, яку можна було б з успіхом почути в його промові у Гайд-парку. «Я не досяг успіху, — писав Шоу, — але викликав сенсацію, — і сенсація ця так припала мені до душі, що я сповнився рішучості спробувати ще». Наступна п'сса — «Професія місіс Уоррен» (1893), що увійшла до циклу «Неприємних п'єс», спочатку була забороненою за аморальність. Це історія про те, як молода дівчина Віві, здобувши добру освіту, раптом із жахом дізнається, що за її навчання сплачено гроші, здобуті бізнесом, заснованим на утриманні будинків розпусти. Виявляється, мати дівчини, колишня повія, тепер заправляє справами публічних будинків у багатьох містах. Вражена Віві даремно умовляє матір облишити свій принизливий бізнес. Місіс Уоррен розповідає дочці, якою страшною була доля багатьох жінок, які обирали чесну працю і, швидко підірвавши здоров'я важкою, виснажливою роботою на фабриці, вмирали молодими. Дочка починає усвідомлювати, який несправедливий світ, які жорстокі і лицемірні його закони, які ниці люди. Найбільші прибутки дає найганебніший бізнес. Але Віві не бажає з цим миритися і, відхиливши пропозицію одружитися з маминим компаньйоном Крофтсом, вирушає до Лондона, щоб' чесно працювати й жити гідно.
Згодом ця викривальна п'єса-дискусія стала однією з найпо-пулярніших п'єс Шоу.


Чотири наступні п'єси автор об'єднав назвою «Приємні п'єси». Серед них — «Людина та зброя» (1894), сюжет якої, близький до жанру комічної опери-буф, використав Йоганн Штраус для оперети «Шоколадний солдатик», ніби пророкуючи світовий успіх майбутній музичній комедії «Моя прекрасна леді» за п'єсою Шоу «Пігмаліон». До «Приємних п'єс» належить також «Кандіда» (1895), про яку Шоу зауважив: п'єса засвідчує, що її автор «найрішучіше претендує на роль генія». «Кандіда»   є  своєрідною  полемікою  з   «Ляльковим  домом» Ібсена, адже в ній лялькою є чоловік, а не жінка, як у Ібсена. У п'єсі ірландця саме жінка бере на себе відповідальність за сім'ю, надаючи можливість чоловікові розвивати свої професійні таланти.


Третій цикл автор назвав «П'єсами для пуритан» (1901). Найбільшою популярністю з-поміж них користувалася мелодрама «Учень диявола» (1897). Хоч самого Шоу нерідко називали пуританином, маючи на увазі непримиренність його поглядів на життя та мистецтво, але традиційне пуританство з його ханжеством, лицемірством, жорстокістю і догматичністю дуже відрізняється від «веселого» пуританства драматурга. Водночас великий парадоксаліст створює мелодраму, де, всупереч законам жанру, не кохання стає рушійною силою вчинків персонажів. 1 в цьому розумінні це справді п'єса для пуритан, які вважають земне кохання гріховним, а отже, неспроможним звеличувати людську душу, спрямовувати закоханих на благородні вчинки. Події п'єси відбуваються на американському континенті під час боротьби Північно-американських колоній за незалежність від Великої Британії. Назвавшись «учнем диявола» й поставивши себе поза суспільством маленького американського містечка Уебстербриджа, американець Річард Даджен йде на шибеницю замість священика Андерсо-на, якого англійці вирішили повісити для залякування борців за свободу. В основі цієї нетипової мелодрами лежить переконання Шоу, що в годину випробувань кожна людина поводиться згідно зі своїми моральними принципами і виявляє такі душевні якості, яких від неї не очікують. Так, парадоксально, що на доброго християнина, який жертвує своїм життям заради ближнього, обертається авантюрист і контрабандист, а служитель церкви стає сміливим, енергійним та дійовим. Андерсон на чолі повстанців звільняє рідне місто від колонізаторів і рятує Річарда.


Дехто з англійських критиків вимагав, щоб п'єсу було завершено перемогою англійців, з приводу чого Шоу жартував, що йому дуже легко буде переробити американську історію, показати Вашингтона на колінах перед англійським прапором, а здобуття американцями незалежності — як акт милосердя з боку Англії. Звісно, ця патріотична навиворіт п'єса викликала шалений успіх саме у театрах незалежної Америки. Але й у пуританській Англії парадоксальна п'єса змусила переосмислити деякі моральні поняття, позбувшись суспільних стереотипів.
П'єса завершується тим, що Андерсон у ранзі капітана вирушає на війну з англійцями, залишивши замість себе нового священика Уебстербриджа — Річарда. У цьому й полягає головний парадокс твору: «учень диявола» стає представником Бога на землі.
 

Іронічні парадокси Шоу багатьом важко було прийняти. Наприклад, Лев Толстой писав Шоу з приводу його п'єси «Людина та Надлюдина»: «Ви недостатньо серйозні. Не можна жартуючи говорити про такий предмет, як призначення людського життя і причини зла, яке його сповнює». На що Шоу відповів: «Ви кажете, що я змушую публіку сміятися навіть в найсерйозніші моменти. А чом би й ні? Чому нам ставити під заборону гумор та сміх? Припустимо, світ є лише одним із жартів Господа, то хіба ви працюватимете менше, щоб перетворити його з поганого жарту на добрий?»


Найбільшу повагу в Шоу викликали ті драматурги, які володіли досконало відчуттям театру. Взірцем такого драматурга серед сучасників був для нього Чехов. Свою п'єсу за че-ховськими мотивами «Будинок, де розбиваються серця» (1919) він назвав « фантазією в російському стилі на англійські теми ». Це найцікавіша з його п'єс. Дія відбувається в дивному будинку, що нагадує корабель. Його господар — старий відставний капітан Шотовер, дивак, блазень і любитель рому. Мешканці будинку та гості капітана — люди духовно спустошені, розчаровані життям. Вони гають час у пустопорожніх розмовах, фліртуванні, застіллях, не пориваючись наповнити своє життя смислом, адже їхні ілюзії давно втрачені. Лише серце юної Еллі ще не розбите, сповнене надій. Життя в будинку тягнеться у довгому очікуванні чогось, бо бездіяльність та безцільність існування мешканців будинку вже стали для них нестерпними. Несподіваний наліт ворожої авіації, загибель двох дійових осіб власне нічого не змінюють. Всі в будинку радісно очікують кінця і ведуть мову про наступний авіаналіт. Автор п'єси «Дім, де розбиваються серця» не тільки звертається до театру Чехова, а й кардинально змінює цей театр, виходячи безпосередньо до майбутніх відкриттів драми абсурду, зокрема, до відомої п'єси С.Беккета «Очікуючи на Годо», де персонажі теж весь час чогось чекають, але нічого не відбувається.


У 1925 році  Шведською королівською академією Бернарду' Шоу було присуджено Нобелівську премію. Від грошей він відмовився, передавши їх на розвиток справи перекладу творів шведських письменників англійською мовою.
Вираз англійців «перевернути візок з яблуками» означає порушити всі плани, сплутати всі карти. Саме це робить Шоу в фантастичній п'єсі під такою назвою, де у майбутньому казковому королівстві король Магнус йде на конфлікт із лейбористським урядом, причому король, вочевидь розумніший і симпатичніший за своїх міністрів, вирішує теж балотуватися у парламент. Автор трохи схожий на свого короля Магнуса: він зберігає активну життєву позицію до глибокої старості, подорожує з дружиною світом. Коли почалася Друга світова війна, письменнику було вісімдесят три роки, ідо не завадило йому виступати проти війни. Після смерті дружини він часто блукав віддаленими куточками Лондона, працював у саду власного маєтку під містечком Ейот Сент-Лоренс. На дев'яносто п'ятому році життя він обрізував дерева саду і випадково зламав ногу. Ця травма виявилася для нього фатальною: через місяць, 2 листопада 1950 року, Шоу помер. За його заповітом, прах митця було з'єднано з прахом його дружини і розвіяно над улюбленим садом, де він прожив багато десятиліть. Так Шоу повернувся до своїх фантастичних мрій про Едем — райський сад людства.


Шоу залишив величезну творчу спадщину: близько 60 п'єс. Але слави найвидатнішого драматурга доби він зажив завдяки п'єсі «Пігмаліон».

«ПІГМАЛІОН»
Звичайно знамениту п'єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон» (1912 — 1913) розглядають як доказ необхідності соціальної рівності, що відповідає фабіанським, тобто ранньосоціалістич-ним, реформаторським симпатіям автора, пов'язаного з цим суспільно-політичним рухом в Англії. Таким чином розгадка основного парадоксу настільки ж відомої, наскільки і загадкової п'єси зводиться до того, що різниця між квіткаркою та герцогинею лежить виключно в царині правильної літературної вимови. А оскільки ми сьогодні добре знаємо, що це не зовсім так, то починаємо підозрювати, що автор просто над нами насміявся. Почасти так воно і є.
Сам автор вважав свою п'єсу гімном фонетиці — науці, що входила тоді в моду. Проте фонетичні трюки містера Хіґінса — визначення регіону народження за вимовою — наших сучасників зовсім не вражають, тому що міграційні процеси сучасності настільки перемішали населення не тільки Англії, а й усієї земної кулі, що характерну вимову та свою мову втрачають цілі народи, у тому числі й ми з вами. Багато хто з нас уподібнюється до найменш освічених лондонців, які послуговуються жаргоном кокні. Тільки жаргон у нас інший.
Другий традиційний підхід до цієї п'єси полягає в тому, що її сприймають як історію кохання. Тільки на відміну від античного міфу про Пігмаліона та Галатею, у якому скульптор закохався у своє створіння — прекрасну статую дівчини, оживив її власними зусиллями, у п'єсі дівчина закохалася у свого вчителя. Середньовічна історія про трагічне кохання П'єра Абеляра та Елоїзи, вчителя та його учениці, — це друге інтертекстуаль-не, тобто міжтекстове посилання на «вічний» сюжет, хоча б за збігом імен героїнь. Але одразу ж помітно, що в Бернарда Шоу,
на відміну від протосюжетів (тобто первісних, базових сюжетів), описується дуже дивна історія кохання, якій не судилося завершитися весіллям. Хоча весілля в п'єсі є, та це пародія на весільне вінчання: містер Дулітл, батько Елізи, перетворившись на добропорядного буржуа, одружується із своєю п'ятою коханкою, вередливою бабою. Сам автор наполягав саме на такій версії — без романтичної кінцівки, коли в довгій післямові до п'єси видавав Елізу заміж за Фреді.


Шоу дуже дратувало, коли на репетиціях «Пігмаліона» у Лондоні виконавці головних ролей Елізи та Хіґінса — славетні актори Стелла Патрик-Кембл та Герберт Бірбом-Трі, не прислухаючись до рекомендацій автора (досвідченого не лише в царині драматургії, а й сценічного мистецтва), намагалися прочитати п'єсу як ліричну комедію про кохання. Ефективність та розважальність при цьому ставали самоціллю, що обурювало автора п'єси. Так, наприклад, на першій репетиції міссіс Кембл з такою силою жбурнула м'якими капцями у Хіґінса-Трі, що він впав у крісло, заливаючись сльозами. Під час однієї з вистав Шоу з подивом побачив, що Хіґінс кинув Елізі букет квітів під завісу у фіналі, натякаючи на подальший романтичний розвиток відносин між героями. Шоу вказав йому, що одруження професора на квіткарці не входило у плани драматурга. На це Трі відповів, що така кінцівка приносить прибуток і подобається глядачам. Шоу проклинав «злочинців-лицедіїв», що нехтують волею автора. Рятувала становище безумовна обдарованість обох акторів, особливо Стелли Патрик-Кембл, якій тоді виповнилося сорок сім років, що не перешкодило їй блискуче зіграти вісімнадцятирічну Елізу, а п'ятдесятишестирічному автору закохатися в акторку. Історія цієї любові відбилася в їхньому листуванні, що згодом стало матеріалом п'єси драматурга Джерома Кілті «Милий брехун». Нетрадиційність цієї любові, коли Шоу вдавалося водночас не зраджувати своїй дружині, — свідчить про те, що нестандартна особистість автора породжує тексти настільки ж оригінальні, де традиційна любовна інтрига недоречна.


Про що ж ця дивовижна п'єса, якщо не про соціальну нерівність, не про фонетику і не про любов? Слід не забувати, що час Бернарда Шоу, як і час Оскара Уайльда, і Моріса Ме-терлінка, і Антона Чехова, і Лесі Українки, — це час Модерну, де недійсними виявляються попередні стильові моделі. Інтелектуальний театр — це насамперед театр парадоксу, ігрового ставлення до життя, де живуть і діють диваки, на зразок того ж Оскара Уайльда чи Бернарда Шоу. От і п'єса ця — не про звичайних лондонців, а про диваків.
Парадоксальність п'єси Шоу пов'язана, однак, не тільки з нестандартною творчою індивідуальністю самого автора. Парадокс — це один з визначників культури епохи Модерну. Прагнення здивувати, епатувати, шокувати поєднувалося в Модерні з тонкою стилізацією попередніх художніх епох і їхнім обігруванням, одночасно з демонстрацією, милуванням красою знову створюваної форми. З розділу про Оскара Уайльда ви вже знаєте, що стиль Модерн в Англії виник історично як антитеза вікторіанській культурі другої половини XIX століття. Королева Вікторія померла на початку XX століття, але ще довго зберігалася така риса вікторіанської епохи, як нормативність в усьому, в тому числі й у мистецтві. Природно, що ненормативні явища в культурі Модерну мали форму виклику загальноприйнятим стандартам.


Щоб розширити ваше уявлення про бунтівну й вишукану культуру Модерну та її витоки, досить відвідати вітальню місіс Хіґінс, інтер'єри якої детально описані Бернадом Шоу. Втім, для прогулянки по інтер'єрах п'єси варто захопити із собою енциклопедію чи екскурсовода, оскільки імена і речі, зрозумілі автору та його освіченим сучасникам, виявляться невідомими читачам XXI століття.
Отже, ласкаво просимо в будинок літньої дами, чий син-лінгвіст вирішив провести науковий експеримент над живою людиною і переконатися, що різниця між людьми стосується винятково сфери фонетики. Будинок місіс Хіґінс не дуже старий, стелі у ньому не надто високі, вікна, за французькою модою, до самої підлоги. Ще кілька десятиліть тому англійці навряд чи прийняли б таке нововведення, пам'ятаючи афоризм «мій будинок — моя фортеця». Сама місіс Хіґінс — «жінка, вихована на Моррісі і Берн-Джонсі». Стоп. Потрібна допомога екскурсовода.
Вільям Морріс (1834 —1895) — письменник, художник, громадський діяч. Мистецтво вважав головним засобом перетворення життя. Заснував компанію для організації художньо-промислових майстерень, де виступав і як автор ескізів для декоративних тканин — шпалер, гобеленів. Створив широко відомий в Англії тип книжкової графіки, що характеризується перенасиченням стилізованих декоративних мотивів. Його художня практика багато в чому підготувала в Англії мистецтво Модерну.


Едуард Берн-Джонс (1830—1898) — англійський художник. Завдання мистецтва вбачав у створенні незалежного світу казково-символічних картин, умовно-декоративної стилізації. Жінки на його картинах сповнені манірної грації («Король Кофетуа», «Дзеркало Венери», «Пісня любові»). Вплинув на формування стилю Модерн в англійському декоративному мистецтві та книжковій ілюстрації.
Морріс був близький до прерафаелітів, Берн-Джонс належав до  них.   Увага  прерафаелітів до середньовічного  мистецтва, символіки і стилізації, витончене милування романтичною формою в майбутньому стало одним з основних джерел символізму і стилю Модерн.


Тобто місіс Хіґінс ще в молодості, судячи з портрету, що висить у вітальні, була жінкою незвичайною, яка, всупереч вікторіанській моді, одягалася у «чарівні россеттієвські костюми», хоча у віці за шістдесят і «звільнила себе від клопітливої праці вдягатися не за модою» (принагідно зазначимо, що Россетті Данте Габріель був живописцем і засновником «Братерства прерафаелітів»). Вона створила інтер'єр свого будинку відповідно до ідеалів кумирів передмодерну — моррісовські шпалери і фіранки на вікнах — естетизація краси, що не потребує прикрас. її письмовий стіл «простий і витончений». У вітальні два крісла, стилістично різні, що неприпустимо за нормативними законами меблювання: «чипендейлівське» та «єлизаветинське» «із грубим різьбленням у смаку Індіго Джон-са». Знову стоп.


Томас Чипендейл (1718—1779) — знаменитий англійський мебельник. Обробляв червоне дерево, що ввійшло у Лондоні в моду, поєднував елементи готичного, китайського мистецтва і рококо (вишуканий і легкий стиль першої половини XVIII століття). Створив своєрідний стиль «чипендейл», популярний в Англії XIX століття.
Індіго Джонс (1573—1651) — англійський архітектор і театральний декоратор епохи Відродження. Створив національну архітектурну школу. Працював як театральний художник-декоратор, використовуючи досягнення італійського театру. Стиль — мужність, свіжість, простота, краса деталей. Спроектував знаменитий Палац Вайтхолл у Лондоні, віллу королеви у Гринвічі. Його художні принципи були використані у класицистичному мистецтві XVIII століття.


Художні смаки місіс Хіґінс сміливо поєднують просту вишуканість синтетичного стилю XVIII століття «чипендейл» і мужність деталей, стилізованих під єлизаветинську епоху (тобто часи Пізнього Відродження, правління Єлизавети Першої і розквіту творчості Шекспіра). Стилізація, обігравання стилів різних епох у немислимих, парадоксальних сполученнях — це і є основна ознака Модерну. Люди Модерну — незвичайні. Місіс Хіґінс — не виняток. Та і якою могла бути мама такого дивака і парадоксаліста, як професор Генрі Хіґінс? До речі, матір Бернарда Шоу теж була дивакуватою, хоча б тому, що в молодості не вважала за потрібне піклуватися про дітей, а в старості всерйоз захопилася спіритизмом. Проте драматург запевняв, що ніякої іншої мами він би не бажав.
Меблі в інтер'єрах місіс Хіґінс — це не просто знак Модерну. Дійові особи почергово сідають на ті ж самі крісла і дивани.

Шоу, безумовно, був великим майстром вибудовувати мізансцени, чому він учився в знаменитих театральних діячів свого часу. Ллє справа не тільки в мізансценах, що відтворюють динаміку фізичної дії. Кружляння мізансцен символізує принцип каруселі в Модерні, де всі постійно міняються місцями і всі ніби грають одну роль. Так, за письмовим столом спочатку сидить місіс Хіґінс, а в останній дії — Еліза. Саме після цього вона заявляє Хіґінсу про свою самостійність і рішення давати уроки фонетики, чим викликає спочатку його гнів, а потім захват.
С в стилі Модерн ще одна риса — це демократизм. Саме аристократка місіс Хіґінс говорить захопленим друзям-лінгвістам про неприпустимість експериментів над живою людиною. Ця вишукана дама, яку ми часто бачимо працюючою за письмовим столом (а це теж виклик Модерну — зміна традиційної ролі жінки в домі), займається вихованням двох старих холостяків так само, як і економка місіс Пірс, що належить до іншого суспільного прошарку. Саме місіс Хіґінс залишає в себе Елізу, що втекла в розпачі від образливої неуважності своїх учителів. Саме вона милосердно приймає в себе злиденну місіс Ейнсфорд Хілл з її дурними та нещасливими дітьми. Вона єдина прекрасно розуміє, що різниця між герцогинею і квіткаркою — не у вимові і манерах, а в доходах. Тому в освіченості немає ніяких переваг, якщо відсутні доходи чи уміння здобувати гроші: «Звички і манери світської дами, але тільки без доходів світської дами, при повному невмінні заробити собі на хліб». Місіс Хіґінс ненав'язливо і делікатно виховує також і такого грубіяна, як батько Елізи, називаючи його «мій милий містер Дулітл», висловлюючи бажання бути присутньою на його весіллі.


Сучасні читачі, глядачі і критики сприймають Альфреда Дулітла як типового люмпена, що раптово стає буржуа. Проте Дулітл як людина Модерну — нестандартний, незвичайний, парадоксальний. Історія його раптового збагачення не просто анекдотична, а й міфологічна.
Давня притча оповідає про людину, якій багатство саме йшло до рук. Щоб уникнути можливого великого нещастя, тому що таке щастя — нібито не на добро, людина покидає все й оселяється на десять років у пустелі. Повернувшись, заробляє колишнє знову. «Усіма царствами світу» спокушає Ісуса диявол у пустелі. Сучасний міф Шоу — про людину, приголомшену несподіваним збагаченням, але надто слабку, щоб відмовитися від величезної спадщини. У словесному дискурсі Альфред Дулітл виправдовує себе тим, що середини немає — або багатство, або притулок для бідних. Сміттяр-філософ виявляється зовсім не сміттярем і не багатієм, а грабарем, копачем у мину-
лому. Йому не можна відмовити у шанобливому ставленні до тих, кому він скаржиться і у кого вимагає грошей. Недарма боярином на його весіллі погоджується стати полковник Пікерінґ, один з найбільш вихованих персонажів у п'єсі Шоу. Дулітл — аж ніяк не пройдисвіт. Під кінець він зізнається, що Еліза — його незаконна дочка, але просить їй про це не говорити. Але ж це означає, що з його грошей Елізі за законом не належить нічого. Сміттяр знову залишається перед моральною дилемою. Нетрадиційна для сміттяра роль.


Дивак — це людина, що постійно не виконує свою соціальну функцію. А парадокс позбавлений соціальності, тож автор-парадоксаліст розглядає людину поза історією, але в просторі міфу. П'єса Шоу — це не міф про Пігмаліона та Галатею, який також перетворюється на парадокс, тому що з нього вилучена серцевина — мотив любові. Кожною фразою і кожним вчинком персонажі стверджують своє право бути не такими, як усі, — нешаблонними, оригінальними. І ця основна вимога культури Модерну повторюється у різних модифікаціях молодіжної культури андерграунда упродовж усього XX століття.
Особисте життя, переконання людей, їхня індивідуальність і неповторність — недоторканні. Відстоює свої людські права в п'єсі Шоу не тільки і не стільки Еліза — нестандартна квіткарка, що володіє абсолютним музичним слухом, — скільки Хіґінс. Психоаналітик виявив би у Хіґінса прихований материнський комплекс: герой п'єси ніколи не закохувався в жінку менше сорока п'яти років, а дівчата йому здаються просто дурними, його ідеал — жінка, схожа на матір. Здається, це він говорить серйозно, хоча вірити парадоксалісту небезпечно. Але ж і полковник Пікерінґ — теж переконаний холостяк! І дурними йому здаються саме герцогині! Справа в тім, що Хіґінсу притаманні заразлива дитячість, інфантилізм та безпосередність, якими він зачаровує навіть місіс Пірс. І право залишатися саме таким він відстоює до кінця.


Дивне особисте життя представників англійського художнього Модерну не можна пояснювати лише фізіологічними чи навіть психологічними причинами. Людина Модерну захоплена передусім відстоюванням своєї неповторної особистості. Адже модерністи вже стилізували всі епохи і, творячи парадокси, піддали критиці й висміюванню характерні вади кожної доби.
Містер Хіґінс робить вигляд, ніби не здогадується, що Еліза — прекрасна молода дівчина. Він так поводиться, тому що боїться жінок. А може, він справді не відає про це, як дитина, захоплено заявляючи, що відтепер вони будуть жити, як «три дружних старих холостяки». Чи можна його запідозрити в нещирості? З диваками ще і не таке трапляється. Хоча, можливо, Хіґінс вигадав таку гру. Недаремно батько говорить під кінець Елізі, що її «здорово розіграли» «ці два жартівники».


Еліза у фінальному двобої з Хіґінсом волає до всіх традиційних людських почуттів і мотивацій: повага, подяка, симпатія, справедливість, ревнощі. На Хіґінса не діє нічого. Нарешті, вона інстинктивно намацує потрібне — рівність у професійних заняттях. І це зачіпає його за живе. Він відстоює ділові відносини між чоловіком і жінкою, а не любовні. Тому «Пігмаліон» — п'єса не про любов. І в даному випадку неважливо, чи має Хіґінс рацію. Поняття правоти, правильності, норми — не існує в культурі Модерну. Є тільки відстоювання людиною свого права на індивідуальне розуміння буття й поведінки, навіть якщо воно не відповідає суспільним стереотипам.
У молодості Шоу прочитав класичний англійський роман XVIII століття «Пригоди Перигрина Пікля» Т. Смолетта. Оскільки роман цей видався йому довгим і нудним, він про нього забув. А даремно. «Пігмаліон» є точною фабульною копією одного епізоду з цього роману, герой якого, викупивши молоду жебрачку в матері, зайнявся її освітою і вихованням в експериментальних цілях. Він увів її у вище товариство, де вона мала великий успіх, поки не викрила себе під час гри в карти з одною леді, вживши вирази більш сильні, ніж знамените «До чортової бабусі!» Елізи Дулітл. Учителю дівчини аристократи відмовили у візитах. Дівчина тікає з камердинером Перигрина, а задоволений господар дарує їм гроші на відкриття таверни. У цьому романі всі персонажі залишаються вірними своїм соціальним ролям. їм не спадає на думку відстоювати свою нестандартну індивідуальність, включаючи і самого Перигрина Пікля. Це — роман дороги, де на великій дорозі життя кожен має своє визначене місце. Інша справа — п'єса Шоу. Інтертекстуальність, запозичення чужого сюжету здійснюється тут цілком у дусі культури Модерну, де чужий текст піддається стилізації, пародіюванню, впливу парадокса — і змінюється до невпізнанності. Нині уже мало хто пам'ятає роман Т.Смолетта, зате усі знають «Пігмаліон»


1.    Чому п'єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон» не слід розглядати з традиційної точки зору? Чи можна стверджувати, що це — п'єса про кохання? Якщо ні, то про що ж, на вашу думку, цей твір?
2.    Що таке парадокс — логічний і літературний? З якою метою цей художній прийом застосовує Шоу?
3.    Які риси притаманні стилю Модерн?
4.    Хто такі прерафаеліти? Навіщо нам це потрібно знати, аналізую чи п'єсу Шоу?
5.    Опишіть  інтер'єр вітальні  Хіґінса.   Чим  він  відрізняється  від інтер'єра вітальні його матері?
6.    Кого з  героїв  п'єси  можна назвати  диваками?  Доведіть,  що полковник Пікерінґ теж належить до диваків.
7.    Знайдіть у тексті традиційні для англійської літератури мотиви казкової випадковості, збігів, зустрічей. Порівняйте п'єсу Шоу з античним міфом про Пігмаліона і Галатею.
8.    За яких умов і чи можливе взагалі одруження Хіґінса на Елізі? А чи міг би відбутися шлюб Елізи й Фреді? Чи можливе, на вашу думку, інше вирішення конфлікту?
9.    Чому місіс Хіґінс вирішила їхати на весілля містера Дулітла?
10.    Простежте еволюцію образу Елізи. Як ви гадаєте, такі дивовижні метаморфози з квіткаркою відбулися завдяки щасливому збігу обставин чи певним рисам характеру дівчини?
11.    Чому містер  Хіґінс у фіналі  цілком задоволений  собою?   Чи пов'язано це з тріумфальним завершенням експерименту?
12.    З'ясуйте, які ознаки інтелектуального театру притаманні п'єсі «Пігмаліон».


Зарубіжна література. 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту


Підручники та книги по всім предметам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 10 класу, реферати та конспекти уроків із зарубіжної літератури 10 класу

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності залач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.