KNOWLEDGE HYPERMARKET


Тема 31. Міґeль де Сервaнтес Саавeдра “Дон Кіхот” (І частина)

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 8 клас>>Зарубіжна література: Міґeль де Сервaнтес Саавeдра “Дон Кіхот” (І частина)

МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА
(1547-1616)


У полі, між козацькими могилами, лиш Дон Кіхот шукає вітряка.
                                                                              Л. Костенко


Серед безлічі почесних відзнак у художній літературі вирізняється премія Сервантеса, яку ще називають Нобелівською премією іспаномовних країн. її вручають в невеличкому містечку Алькала де Енарес біля Мадрида, де народився безсмертний Сервантес, а її лауреат розпочинає традиційне дводенне безперервне читання геніального роману великого іспанця. У читанні беруть участь різні люди: від короля Іспанії до її пересічних громадян, від видатних діячів культури та науки до звичайнісіньких школярів. Так Іспанія вшановує свого сина, про якого за життя, як це, на жаль, буває, не дуже турбувалася...
Мігель Сервантес де Сааведра народився в родині зубожілого дрібного поміщика — ідальго. Кажуть, злидні звили своє гніздо ще в колисці майбутнього письменника. У пошуках заробітку його сім'я об'їздила пів-Іспанії, зазнавши багато лиха. Однак освіту Мігель отримав досить-таки пристойну. Далі треба було думати про майбутнє, про те, як і за що жити. Чи то випадок, чи гра долі привели Сервантеса на службу до папського посла в Іспанії, з почтом якого він в 1569 р. виїхав до Італії. Як іспанець опинився на службі італійського кардинала, достеменно невідомо. Згодом дослідниками був знайдений тогочасний наказ, де йшлося про необхідність арешту якогось Мігеля де Сервантеса за вбивство дворянина на дуелі. Крім того, належало відсікти йому праву руку і вислати на десять років з королівства. Але чи йшлося саме про майбутнього автора «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанні», сперечаються до цього часу.

В Італії Сервантес провів п'ять років: спочатку на службі в кардинала Аквавіви, а потім в іспанській армії. Важко перебільшити вплив на духовний і культурний розвиток молодого іспанця цього визнаного центру гуманістичної європейської думки й нового мистецтва. Здавалося, навіть італійське повітря спонукало кожного, хто потрапляв туди, займатися творчістю. Сервантес не став винятком, але не забував і про свою службу, про те, що він — іспанський солдат.

На 7 жовтня 1571 р. планувався морський бій між турецькою ескадрою і флотом Священної ліги (Іспанія, кораблі Папи Римського,
Венеція) біля Лепато. Напередодні битви Сервантес захворів на лихоманку, але наполіг на своїй участі в бою. Він воював відважно й безстрашно, як і його герой Дон Кіхот. Сервантес отримав три вогнепальні рани, одна з яких призвела до паралічу лівої руки. Проте він продовжував нести службу і заробляти на шматок хліба.

Повернення в Іспанію в 1575 р. мало стати тріумфом солдата й покласти край злигодням родини Сервантеса, адже він повертався з рекомендаційними листами від найшановніших людей на ім'я іспанського короля. Однак ці листи до короля не потрапили, бо галеру, на якій плив Сервантес, захопили корсари і всіх полонених продали в алжирське рабство. У полоні Мігелю було тяжко не від того, що його тримали в кайданах на шиї і ногах, а від того, що разом із ним у полон потрапив і молодший брат.

Намісник турецького султана в Алжирі, який купив Сервантеса в розбійників, ознайомившись з листами на ім'я іспанського короля, вирішив, що перед ним людина з шляхетної і надзвичайно заможної родини, і виставив неймовірно високу ціну викупу. Письменник у полоні виявив найкращі людські якості. Він наполіг, аби спочатку викупили молодшого брата, а сам чекав на звільнення ще довгих п'ять років. І не просто чекав, а боровся: улаштовував бунти й втечі невільникам, чотири рази (!) намагався тікати, але намарно...

Нарешті в 1580 р. Сервантес повернувся на батьківщину, де його чекала зубожіла родина. Він почав безкінечну боротьбу з нестат-ками: спробував зайнятися комерцією, повертався на військову службу, був комісаром із заготівель для «Непереможної Армади». Подорожі Іспанією і літературна діяльність — що це дало Серванте-су? Статків він не заробив, хоча інші заготівельники на долю не скаржилися: вони жили не за рахунок платні, яка була невеликою і нерегулярною, а за рахунок хабарництва й крутійства. Через конфлікт з однією церковною управою Сервантес ледве не був відлучений від церкви. До того ж він не дуже любив займатися оформленням ділових паперів, що призвело до конфлікту з фінансовими органами. Його звинуватили в незаконних реквізиціях і приховуванні коштів. У 1592 р. письменника вперше кинули за ґрати. З кар'єрою комісара із заготівель для армії було покінчено.
Нова посада збирача податкових недоїмок у королівстві Гранада принесла Сервантесу чергові ув'язнення: зібрані кошти він передав якомусь банкірові, який зразу ж оголосив себе банкрутом. Хоча державі вдалося відшкодувати збитки, участь Сервантеса в цій справі викликала запитання, не вирішені до цього часу: ким був у цій історії письменник — співучасником чи жертвою? В усякому разі двічі, у 1597 і 1602 p., Сервантеса ув'язнювали за приховування коштів.

Література теж була не дуже прихильною до вже не молодого письменника. Як зазначав сам Сервантес, він «отримав у віршах менше перемог, ніж на його голову сиплеться лих». Слава прийшла, коли, здавалося, її вже й чекати було годі. У січні 1605 р. в Мадриді почали продавати першу частину «Хитромудрого ідальго Дон Кіхо-Та з Ламанчі». Успіх роману, задум якого, як зазначав сам автор, виник у нього у в'язниці, був надзвичайним — у липні того ж року продавали вже п'яте (!) видання роману, через два роки його читали в Брюсселі, а через сім — у Лондоні. Навіть для нашого часу таке поширення книги Європою — справа незвичайна, а що вже говорити про сімнадцяте століття!
Сервантес задумав свого «Дон Кіхота» як пародію на рицарський роман, що в Іспанії користувався неабиякою популярністю як серед простолюду, так і при королівському дворі: Філіпп II полюбляв на придворних торжествах з'являтися в костюмі мандрівного рицаря. Ці твори виникли в середньовіччі й розповідали про особисте життя рицаря: його подвиги в ім'я Прекрасної Дами та власної слави. Герой рицарського роману мандрівний (мандрований) рицар вступав у бій з могутніми велетнями, долав вогнедишних драконів, перемагав підступних чаклунів і завойовував королівства. Саме від цих романів усе неймовірне й надзвичайне стали називати романтичним. Цікаво, що після виходу книжки про Дон Кіхота, що під впливом рицарських романів вирушив у світ, аби знищити зло, скасувати беззаконня та спинити сваволю, а замість цього воював із вітряками, баранами, звичайними подорожніми та бурдюками з вином, рицарський роман фактично перестав існувати. Своїм твором Сервантес започаткував новий європейський роман — складний за будовою і великий за обсягом епічний твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані персонажі. Мандруючи разом з Дон Кіхотом і Санчо Пансою (твір Сервантеса називають «романом великої дороги»), ми зустрічаємося з різними людьми: знатними і посполитими, бідними і заможними, щасливими і не дуже. Кожен із них оповідає свою історію — і перед нами постає широка картина життя країни. Роман Сервантеса називають трагікомічним епосом, бо в ньому все змішалося, як і в справжньому житті. Ми сміємося з витівок Дон Кіхота, але нас не полишає відчуття гіркоти: золоту добу, коли людина не знала, що таке зло і несправедливість, на жаль, відродити неможливо. Тож і кажуть, що одним із головних у романі є конфлікт між непрактичною духовністю і бездуховною практикою.

Сервантесу книжка принесла не лише гордощі, а й прикрощі: У 1614 р. під прізвищем якогось Фернандеса де Авельянеда було надруковане продовження пригод Дон Кіхота та Санчо Панси, яке деякий час навіть конкурувало з авторською другою частиною і було своєрідним памфлетом на книгу Сервантеса. Але це ще означало, що Дон Кіхот залишив межі сервантівського твору і почав жити своїм життям. Час засвідчив, що цей літературний персонаж потрапив до кола так званих вічних образів — він вийшов за межі конкретного літературного твору та доби й набув символічного значення.

Слава Сервантеса гриміла Європою, шляхетна публіка, відвідуючи іспанську столицю, хотіла більше дізнатися про нього. Показовою є розмова одного француза, який перебував на той час у Мадриді, з іспанськими кавалерами. На його запитання, хто такий Сервантес, він отримав відповідь, що «він старий солдат, ідальго, бідняк». Здивований іноземець зауважив, що людину, яка користується такою повагою у Франції і в інших країнах, Іспанія повинна була б озолотити й утримувати казенним коштом. Та відповідь була цинічною: «Якщо писати його примушують злидні то дай Боже, щоб він ніколи не жив у статках, бо своїми творами, будучи бідняком, він збагачує весь світ»...

У кінці життя Сервантес прийняв чернецький сан. Подейкували, що він це зробив для того, щоб не обтяжувати родину витратами на своє поховання — ченців ховали за кошти братства.

Могили свого великого сина Іспанія не зберегла. А Сервантес уславив батьківщину: його роман «Дон Кіхот» став другою у світі (після Біблії) книгою за кількістю мов, якими вона перекладена.



ПРЕМУДРИЙ ГІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ


РОЗДІЛ І
В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м'ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п'ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб'ятко на додачу — все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої сає-ти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.
Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалий не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.
Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду.
Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивоч-на думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою.
Гідальго вичистив прапрадідну збрую і вирішив, що його кінь і він повинні взяти собі славні та гучні імена, гідні нового звання й нового покликання. Свою стару шкапу він назвав Росинантом, тобто Перешкапою, а себе — Дон Кіхотом з Ламанчі. Залишилося тільки знайти даму серця, бо мандро-ваний рицар без любові — то все одно, що дерево без листу. Нею стала проста дівчина із сусіднього села Альфонса Лоренцо, яку Дон Кіхот прозвав Дульсінеєю Тобоською, адже родом вона була з Тобоса.
Дон Кіхот вирішив якнайшвидше вирушити в мандри, адже скільки у світі «зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити!» Цілий день їхав гідальго, доки не натрапив на корчму, яка здалася йому пишним замком з чотирма вежами і шпилями щиросрібними. Корчмар, якого він прийняв за управителя замку, збентежився, коли побачив це одоробло в перістій збруї. Дон Кіхот почав просити «управителя замку», щоб той висвятив його в мандрівні рицарі. Корчмар уже зрозумів, що гість несповна розуму, і вирішив не сперечатися з ним. Перед посвятою необхідно було вартувати зброю. Дон Кіхот облаштувався на дворі, біля колодязя, де пастухи напували худобу. Одному з погоничів якраз треба було напоїти своїх мулів, і він зняв із жолоба зброю рицаря. Після пишної промови Дон Кіхот щосили торохнув погонича в голову списом. Це сталося і з другим погоничем. Товариші поранених почали здалеку закидати рицаря камінням. Корчмар не зміг угамувати цей гармидер. Він мотнувся по боргову книгу, де записував сіно та ячмінь, що видавав
на мулів, і, звелівши Дон Кіхотові стати на одне коліно, захарамаркав щось із видаткової книги, уліпив рицареві доброго потиличника, а потім плазом меча вдарив по спині. Так відбулося «висвячення» Дон Кіхота в мандрівні рицарі.

РОЗДІЛ IV
Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому на пам'ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з'їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на прйзначці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джу-рування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.
Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так *га жалібно. Скоро почув, промовив:
— Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.
Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив'язана, а до другого — хлопець років п'ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:
— А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати! А хлопець лебедів:
— Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!
Побачивши що тут діється, Дон Кіхот гримнув на дядька грізним голосом:
— Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, — а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, — я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!
Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:
— Пане рицарю, хлопець, що я отсе караю, то мій наймит, вівці в Мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я ску-пар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!
— Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв'яжи його!
Селянин похнюпився і мовчки одв'язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев'ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.
— Може, воно й так, — сказав Дон Кіхот, — а от ти допіру одшма-гав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув'я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цирюльник пустив йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.
— Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, — бідкався дядько, — нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.
— Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець. — Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить!
— Не спустить, — заперечив Дон Кіхот, — раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.
— Що-бо ви, пане, говорите! — мовив хлопець. — Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.
— То нічого, — сказав Дон Кіхот, — і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.
— Воно-то так, — погодився Андрес, — та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?
— Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, — обізвався дядько, — ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони,
які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!
— Можна й без дорогої душі, лиши її собі, — сказав Дон Кіхот, — буде з мене, як ти йому виновате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе — хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше рбзказ той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам'ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.
Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:
— А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомсти-теля і заплачу тобі все, що винен.
— Бігме, — сказав Андрес, — добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацного рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.
— Ти кажеш бігме, і я кажу бігме, — промовив господар. — Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.
Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив'язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився.
— А тепер, — каже, — Андресику мій пишний, клич того відом-стителя за всяку кривду, побачимо, як він за сюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.
Але врешті він одв'язав-таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати, — нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.
Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання.
Так доїхав до розстані, де чотири дороги розходились різно, і враз навернулись йому на думку ті перехрестя, де мандровані рицарі приставали й міркували, котрим шляхом далі братися. Тож і собі спинився на якусь хвилю, погадав туди-сюди і врешті попустив повіддя Росинантові, здавшися цілком на його волю; кінь же, як перше мав, тою путею рушив, що прямісінько до його стайні провадила.
Незабаром Дон Кіхот побачив чималий гурт людей. То їхали толедські купці- Рицар почав вимагати, щоб вони або визнали, що в цілому світі немає кращої красуні, ніж Дульсінея Тобоська, або ставали з ним до бою. Щоб не дратувати Дон Кіхота, купці ладні були визнати незрівнянність краси Дульсінеї, навіть якби вона була на одне око крива. Обурений рицар кинувся на подорожніх, але тут Росинант спіткнувся і впав, а вершник через важенні обладунки встати не зміг, але продовжував шпетити купців. Тоді погонич, ухопивши списа, побив його на цурки, полічивши Дон Кіхоту ребра. Купці рушили далі. Хоча рицар не міг устати, бо все тіло його болем боліло, але почував себе щасливим: адже це була звичайна знегода мандрівного рицаря, та й винен був у всьому кінь. У такому вигляді знайшов його односелець та й доправив додому до племінниці. Дон Кіхот пояснив свій стан тим, що він бився з десятьма зухвалими й почварними велетнями. Поки Дон Кіхот спав, парох і цирюльник оглянули його бібліотеку. Знайшовши безліч рицарських романів, вони зрозуміли причину безумства. Були спалені всі книжки, а двері до книгозбірні замуровані. Рицарю пояснили, що це зробив його найлютіший ворог чаклун Фрестон.
Цілих два тижні по тому сидів наш гідальго тихо дома — не було й знаку, щоб він ізнову ті химороди гнати збирався. Всі ті дні мав він надзвичайно втішні бесіди з двома друзяками своїми, парохом та цирюльником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мандровані рицарі і що саме в його особі те мандроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш.
Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-па-хом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру.
Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панса виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались
навіть зі своїми — сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та клющ-ницею. Немало ж за ту ніч і проїхали, освіли од села далеченько: хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть.
Санчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пан обіцяв. А Дон Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, тільки тепер їхалось йому охвітніше, бо час був іще ранній і зукісне проміння соняшне не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Санчо Панса до пана:
— Глядіть же, пане мандрований рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите.

РОЗДІЛ VIII
Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:
— Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити.
— Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.
— Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.
— Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.
— Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.
По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:
— Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!
Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:
— Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея, і тоді не втечете кари!
Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана: наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.
— Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.
— Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя пе-реходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб'є ті зловорожі чари.
— Та дай Боже, — сказав Санчо Панса.
Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав:
— Раз якось читав я, що один гишпанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачи-мо. І буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.
— То все в Божих руках, — одказав йому Санчо, — я вірю всьому, що ваша милость мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.
— Правда твоя, — промовив Дон Кіхот, — але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них і тельбухи вилазили.
— Коли так, то хай буде й так, — відповів Санчо, — але я був би радий, що Боже крий, якби ви, паночку, та жалілись мені, як вам щ0 болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мандрованих рицарів не вільно на біль нарікати?
Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноші і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, чи є чого, чи нема, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Санчо нагадав панові, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга. Отак їдучи та частуючися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.
Обночувались вони на якомусь узліссі: Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась, — от тобі вже й ратище готове.
Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею — він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Санчо Панса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою1, він проспав без прокиду до самого рана. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати — був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь.
По дорозі Дон Кіхоту і Санчо Пансі зустрілися два ченці на мулах, за ними рухався ридван, у якому сиділа біскайська дама, що їхала до свого чоловіка в Севілью. її супроводжували чотири вершники, а позаду йшли ще два погоничі. Дон Кіхотові здалося, що це два чарівники викрали принцесу й везуть її кудись, тому він кинувся її визволяти. У веремії, намагаючись захопити трофеї, узяв участь і Санчо Панса, за що погоничі добряче нам'яли йому боки. Тим часом слуга-біскаєць, прикрившись подушкою, як щитом, уступив у герць із Дон Кіхотом і був ним переможений. Перелякані подорожні пообіцяли рицарю заїхати в Тобос до Дульсінеї.
Дон Кіхот і Санчо Панса рушили своєю дорогою і вирішили заночувати в козопасів. Коли всі сіли вечеряти, Дон Кіхот посадив коло себе джуру і сказав: «...Ми будемо з тобою, ніби рівний з рівним: я, твій пан і прирождений сеньйор, і ти, мій джура, будемо їсти з одної миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання — воно всіх рівняє».


1 Цикорна вода уживалася в часи Сервантеса як снодійне.


Надійшла звістка із села, де помер пастух Хризостом — багатий гідальго, який навчався в Саламінському університеті. Він і його товариш Амбросіо переодяглись у пастухів, аби ходити по пустельних місцях за Марселою, єдиною донькою багатого селянина. Ця красуня перебралася на пастушку і пішла із сільськими дівчатами пасти череду. Юнацтво навколишнє хмара-хмарою почало за нею по полях і лугах уганяти. Прохали-благали дівчину заміж іти, але вона про те й чути не хотіла. Хризостом так у Марселу закохався, що аж молився на неї. Тож і помер, як думали пастухи, від кохання. Уранці Дон Кіхот і Санчо Панса вирушили на похорони Хризостома. По дорозі вони зустріли невелике товариство. Один зі шляхтичів, Вівальдо, здивований обладунком Дона Кіхота, поцікавився, хто він такий. Дон Кіхот відповів, що він — мандрований рицар. Шляхтичі запросили його приєднатися до них, але Дон Кіхот сказав, що тимчасово не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишні гори від розбійників і лиходіїв. Подорожні розпрощалися з рицарем і рушили далі.

РОЗДІЛ XV
Більше, мабуть, як дві години Дон Кіхот і Санчо Панса блукали по лісу і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на всю міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили осла та Росинанта на попас, нехай німина тією травою досхочу наласується, а самі вив'язали з саков харчі та й попоїли тихо-мирно й без жадних церемоній удвох, пан із слугою, що вже там було.
Санчо і не подумав спутати Росинанта, бо то був, як він гадав, такий смирняга і плохута, що його і всі кобили кордовських пасовищ не могли б на гріх підкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам із Янгуаса отирлу-ватись поблизу зі своїми галісійськими лошицями. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про свої звичаї і обичаї: закортіло йому з панночками-кобилицями поженихатись, і він, не спитавшись дозволу в господаря, побіг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошиці привітали нахабу зубами й підківками так, що аж попруги на всьому порвали і сідло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничі: побачивши, що їхнім кобилам ґвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом на напасника і доти йому ребра киями складали, поки він, ледве теплий, на землю не грьопнув.
Дон Кіхот і Санчо, побачивши, якого чосу дають Росинантові, щодуху побігли до нього.
Не довго думавши, Дон Кіхот добув меча і кинувся на янгуасців; заохочений і запалений лановим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З першого ж маху наш рицар розрубав кажанка на одному погоничеві, та, мабуть, і плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасці,
що їх же багато, а напасників лишень двоє; тоді всі похапали киї обскочили обох ізвідусіль та й ну по чім попадя молотити. І молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв і Дон Кіхот, хоч який був бравий та голінний, упав як на те, до ніг своєму Росинантові, що й досі не спромігся на рівні стати, — добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасці, якого вони накоїли лиха, пов'ючили боржій кобил своїх та й дали звідти ходу, зоставивши обох шукачів пригод у вельми плачевному стані й нітрохи не кращому настрої.
Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же біля нього й пан лежить, він заговорив жалібно й ледве чутно:
— Мені б оце, якби можна, ліків Хворобраза (чудодійні ліки, які, на переконання Дон Кіхота, допомагали мандрівним рицарям — Ю. К., Л. К.) хоч два ковточки. Дайте мені, пане, з ласки вашої, якщо під рукою маєте, вони, певне, не тільки на рани помічні, а й на потовчені кості.
— Еге, якби ж то мав, — зітхнув Дон Кіхот, — то чого б нам іще треба? Ох, горе моє... Та присягаюсь тобі, Санчо, на слово мандро-ваного рицаря, що не мине й двох днів, як я добуду ті ліки, коли тільки фортуна не розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали!
— А як ви гадаєте, пане, — спитав Санчо Панса, — за скільки день ми будемо знов ногами володати?
— Як на мене, то не можу певного реченця встановити, — одказав побитий рицар Дон Кіхот. — Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі. Брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу: якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш: коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді я вже буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати: ти вже на тисячі прикладів міг переконатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці.
Та Санчові панова порада не вельми до смаку припала, і він не забарився з відповіддю:
— Пане, я собі чоловік тихий, смирний і потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жінку й діток, а їх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати): ніколи і нізащо в світі я не візьму до рук меча, ні проти рицаря, ні проти простолюдця, і віднині й довіку перед Богом святим присягаю прощати всі кривди, що мені будь-коли сталися чи стануться, чи то від чоловіка значного, чи від посполитого, багатого чи бідного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу.
Як почув сеє пан його, одповів такими словами:
— Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокійно, та ще і в боку так болить і не перестає, а то я б тобі розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаєш. Адже ти повинен знати, що в свіжо завойованих державах і провінціях людність буває, як правило, неспокійна і до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоїсь ворохібні, не без того, що хтось підніметься ізнов той лад перевернути, іще раз, як то кажуть, долі поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справуватися і мати мужність постояти в разі потреби за свої права.
— В потребі, що нам оце припала, — сказав Санчо Панса, — я хотів би мати той розум і ту мужність, що про них ваша милость говорить. Та даю бідняцьке слово гонору, що тепер мені більше потрібне лічіння, аніж учіння. Спробуйте лишень, пане, чи не підніметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч він того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Ніколи я по нім того не сподівався, все мав за такого смирного й порядного чоловіка, як я сам.
— Тобі ще, Санчо, нічого, — зауважив Дон Кіхот, — бо для твоєї спини така халепа не первина, а моя ж то делікатніша, звична до батисту й тонкого голландського полотна, то їй ця лиха пригода дужче дошкуляє. Якби я не гадав, — та що це я кажу? — якби я не був цілком певним, що всякі такі недогоди невідлучні від нашого збройного ремесла, то я був би вмер отут на місці з досади.
— Пане, — мовив тоді Санчо, — якщо мандроване лицарство отакі гіркі плоди пожинає, то скажіть мені з ласки вашої, чи часто такі жнива випадають, чи тільки в особливу якусь пору, бо мені здається, що після двох таких жнив третіх уже не діждемо, хіба що Бог милосердний нас чудом порятує.
— Годі вже про те, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та довідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало.
— То й не диво, бо він же теж мандрований, — відповів Санчо. — Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема.
— Доля і в найтяжчій біді лишає якусь браму рятунку, — сказав Дон Кіхот. — От і тепер: ця скромна животина може замінити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своїх вигоюсь. І не буде мені неслави, що я на ній верхи поїду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун і вихователь бога веселощів, теж уїжджав колись до стобрамного міста1, сидячи любісінько на гарному своєму ослі.
Санчо ойкнув разів тридцять, разів шістдесят зітхнув, разів сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в таке діло вплутав, та й підвівся на превелику силу, тільки не міг до кінця випростатись і все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бідою осідлав осла, що теж був якийсь ніби не свій, мавши того дня більше волі, ніж звичайно, потім підвів Росинанта, котрий жалівся б не менше свого пана та його джури, якби тільки вмів говорити. Вкінці Санчо підсадив Дон Кіхота на осла, Росинанта прив'язав іззаду, а сам узяв осла за оброть і поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи ні, а доля зичлива його вже на той шлях і спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кіхот вирішив, собі на втіху, а джурі своєму на досаду, що то замок. Довго вони сперечались: Санчо казав, що то корчма, а Дон Кіхот затявся, що замок; так і не скінчивши суперечки, добрались вони до тієї оселі, куди Санчо і втелющився без дальших розвідок з усім своїм обозом.

1 Стобрамне місто — Фіви, столиця Беотії.


РОЗДІЛ XVI
Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте — просто впав чоловік зі скелі та й пом'яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була не така, як у їхньому ділі заведено — зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі най-мичка-астурійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сім п'ядей од землі сягала, а через свою трохи невкла-дисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке ле-говище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж — на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосховище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в'юках та попонах муля-чих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна: на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас, такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий об-стріпаний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би.
Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши, що на рицареві все тіло басаманами списане, господиня зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито.
— Ба ні, не побито, — заперечив Санчо. — То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло — що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко, — додав по хвилі, — того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане.
— Що, і ви, може, впали? — спитала господиня.
— Та впасти не впав, — одповів Санчо, — а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено.
— Таке часом буває, — сказала корчмарівна. — Як сього пана звати?
— Дон Кіхот з Ламанчі, — одрік Санчо Панса. — Він мандрова-ний рицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив.
— А що воно таке — мандрований рицар? — спитала наймичка.
— Ти що, вчорашня, що сього не знаєш? — здивувався Санчо Панса. — Мандрований рицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине.
— Як же се ви, — спитала господиня, — мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили?
— Ба, яка швидка! — одказав Санчо. — Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанії не проміняю.
Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмариху за руку й промовив:
— Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу: послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам'яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого
призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом, то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю.
Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кіхота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його ґречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана.
Маріторна домовилася, що прийде вночі до погонича на побачення на горище, де ночували він, Дон Кіхот і Санчо Панса. У голові гідальго зароїлася думка, що прибув він до пишного замку, а каштелянова донька, тобто корчмарівна, у нього закохалась і мала тайком від батька-матері прийти до нього на побачення. Коли Маріторна піднялася на горище, Дон Кіхот, прийнявши її за закохану в нього вельможну даму, схопив дівчину міцно за руку й почав у пишних висловлюваннях просити пробачення, бо поклявся на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській. Коли погонич побачив, що дівчина пручається, а рицар її не відпускає, то почав бити Дон Кіхота. Від гармидеру прокинувся господар. Коли Маріторна побачила корчмаря, то злякалася й кинулася, щоб заховатися, у постіль до Санчо Панси. Джура подумав, що його душить домовик, і почав молотити дівчину кулаками. Коли це побачив погонич, то відразу кинувся на допомогу своїй любасці. Побачив її і корчмар і теж рвонувся до неї, бо вважав, що вона винна в цій веремії.

РОЗДІЛ XVII
Тим часом Дон Кіхот очутився від зомління і обізвався до свого джури таким самим голосом, як напередодні, коли лежав простягнутий на кийовому боїщі:
— Друже Санчо, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?
— Яке там у лиха спання, — одповів Санчо з серцем. — Сю ніч мене всі чорти з пекла мордували, не інакше.
— Ти можеш так гадати без сумніву, — сказав Дон Кіхот. — Або я нічого не розумію, або сей замок зачарований. Послухай... Тільки присягнися перш, що будеш до самої моєї смерті тримати в тайнос-ті те, що я тобі зараз скажу.
— Присягаю, — промовив Санчо.
— Я сього на те прошу, — вів далі Дон Кіхот, — що не хочу нічиїй честі ущербку чинити.
— Таже я сказав, що присягаю, — повторив Санчо. — Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити.
— Чи я тобі, Санчо, стільки вже лиха накоїв, — спитав Дон Кіхот, — що ти моєї смерті так швидко виглядаєш?
— Ні, я не той, — одповів Санчо, — а просто не люблю нічого довго в схованці тримати, бо то все, знаєте, гниє.
— Ну, нехай і так, — сказав Дон Кіхот, — я покладаюсь на вірність твою і порядність. То знай же, що сієї ночі сталася зі мною найдивніша пригода, якою я досі міг би похвалитись. Найшвидше сказати, до мене щойно приходила донька властителя сього замку, панянка з усього світу хороша та вродлива. Якими словами можна змалювати її пишні оздоби, її розум чудовий, її скриті принади, яких, доховуючи вірності володарці моїй Дульсінеї Тобоській, не буду торкатись і згадувати? Скажу тобі тільки, що, мабуть, небо позаздрило мені того добра, яке подала в мої руки щаслива доля, або (се річ майже певна) що сей замок, як я вже тобі говорив, зачарований. В той час, як ми з нею провадили любу та милу розмову, де взялася чиясь невидима рука (напевне, якогось потворного велетня), так мені в щелепи двигонула, що я весь кров'ю умився, а потім так мене всього помотлошила, що я нині чуюся гірше, ніж учора, коли, як тобі відомо, погоничі наробили нам тієї шваби за Росинантові вибрики. З сього я висновую, що скарб краси тієї панянки мусить оберігати якийся заворожений мавр і що вона не мені судилась.
— А мені то й поготів, — сказав Санчо, — бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость: як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку? Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось? Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться!
Тим часом стражник (який теж ночував у корчмі — Ю. К., Л. К.) добув світла й знову пробрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов серди-тий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана:
— Чи то, добродію, часом не мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здається?
— Не може бути, що то мавр, — одказав Дон Кіхот. — Хто заворожений, того нікому не видно.
— Може, й не видно, зате буває чутно, — заперечив Санчо. — Спитайте, коли хочте, у моєї спини.
— Моя й сама те знає, — сказав Дон Кіхот, — але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра.
Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і д0с^ лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластира-ми. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав:
— Ну, як ся маєш, чоловіче добрий?
— Бувши вами, я говорив би чемніше, — зауважив Дон Кіхот. — Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів?
Стражник, почувши, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало.
— Так і є, пане, — сказав Санчо Панса, — се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці.
— Маєш рацію, — погодився Дон Кіхот, — і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай — не знайдеш, на кому мститися. Встань краще, Санчо, якщо здужаєш, та сходи до каштеляна сього замку, чи не добудеш у нього дещицю оливи, вина, солі та розмайрину на той цілющий бальзам. Далебі, зараз він став би мені у великій пригоді, бо й досі з тої рани, що завдало мені привиддя, кров он як іде.
Санчо підвівся, хоч кості йому хтозна-як боліли, і пішов потемки шукати господаря; наткнувшись на стражника, який підслухував, що там роблять його противники, він озвався до нього:
— Пане, хоч би хто ви були, учиніть нам ласку й добродійство, дайте трохи розмайрину, оливи, солі та вина, — все то на ліки одному з найчільніших мандрованих лицарів, які тільки в світі є, бо він лежить отам-о на ліжку, тяжко поранений від руки завороженого мавра, що пробуває в сьому заїзді.
Почувши таку мову, стражник зміркував, що сей чоловік, мабуть, не при тямі; та що вже почало на світ займатися, одчинив двері до корчми, гукнув господаря й переказав, чого тому дивакові треба. Корчмар розшукав усі ті знадоби, і Санчо одніс їх Дон Кіхотові, що, вхопивши в руки голову, стогнав од болю, хоч од того каганця йому лише дві здоровенні гулі на лобі набігло, а кров зовсім і не йшла, тільки з переляку та перестраху піт дзюрком лився.
Зрештою наш гідальго взяв той припас, перемішав усе гарненько й поставив на вогонь, поки добре не вкипіло. Тоді попрохав якогось бутля, щоб вариво злити, та в корчмі не знайшлось ніякої гулящої посудини, окрім бляшаної оливниці, що її господар не пошкодував для такої справи. Дон Кіхот проказав над тією оливницею більш як вісімдесят отченашів і стільки само богородиць та «вірую», поклада-ючи за кожним словом благословлющого хреста; тій церемонії придивлялись Санчо, корчмар і стражник, а погонич байдуже — пішов десь мули свої порати. Як усе було готове, Дон Кіхот вирішив не гаючись досвідчити на собі цілющу силу цього нібито дорогоцінного бальзаму і випив майже все, що не влізло в оливницю і лишилось у казанку, де варилося, — з півкварти, чи що. Як тільки ж ковтнув того дива, зараз така блювачка на нього напала, що геть-чисто все з себе викинув, а з великої натуги та надсади ще й потом рясним облився. Тоді він попросив, щоб його добре вкрили й лишили на самоті. Проспав отак годин зо три; а як прокинувся, зразу відчув на всім тілі полегшу, навіть кістки зовсім не боліли: здоровий став, та й годі. Тепер уже Дон Кіхот був цілком певний, що йому справді вдалося зготувати бальзам Ф'єрабраса і що, маючи такі ліки, він може сміливо йти на будь-який небезпечний бій, на будь-яку битву чи баталію.
Як побачив Санчо Панса таке чудесне уздоровлення, то зразу спитав у пана, чи можна йому той бальзам допити, що в казанку (а там його чимало ще лишилось). Рицар дозволив, і Санчо, вхопивши казанка обіруч, припав до нього з щирою вірою та й видудлив того дання не менше, мабуть, ніж Дон Кіхот. Але шлунок у бідолахи Санча був, знати, не такий делікатний, як у пана: доки що виблюнув, так його канудило, крутило і судомило, так у піт кидало, що от-от, здавалося, духу пуститься сердега. У тих лютих муках він проклинав і бальзам, і того шахрая, що ним його пригостив.
А Дон Кіхот, як ми вже сказали, оклигав і очуняв, йому вже знову у мандри манулося, пригод шукати: чого ж йому, думав, баритися, коли у світі стільки людей потребують од нього заслони й запомоги, коли він має до того такий надійний цілющий бальзам? Підохочений такими думками, він сам осідлав свого Росинанта і нав'ючив джуриного осла, поміг Санчові убратися і верхи сісти, а тоді скочив на коня і, майнувши в кінець подвір'я корчемного, прихопив там ратище, яке мало йому за списа бойового стати.
Усі люди, що під той час у корчмі знаходились (а було їх душ двадцять із чимось), дивились на нашого рицаря; дивилась на нього і молода корчмарівна, а він і собі вп'явся в неї очима і раз по раз зітхав ізглибока, та всі, особливо, хто бачив, як його зночі пластирами обліплювано, гадали, що то він стогне, бо під ребрами йому болить. Як уже і рицар і джура під'їхали верхами до воріт, Дон Кіхот підкликав господаря і промовив до нього спокійно й поважно:
— Великі і премногі суть добродійства, пане каштеляне, що їх
дознав я у сьому замку, і я буду вам за них удячен і уважен по всі дні живота мого. Хотів би і я вам навзаєм прислужитися, помстившись на якому свавольнику, що кривду вам наважився заподіяти, бо то, щоб ви знали, повинність моя і обов'язок — безборонних рятувати, покривджених помщати, а віроломців карати. Засягніте поради у власної пам'яті, і якщо вам колись таке лучилось, то тільки скажіте мені: прирікаю на честь мою рицарську тій вашій волі повну догоду і сатисфакцію вчинити.
Корчмар одказав йому так само спокійно:
— Пане рицарю, я зовсім не жадаю, аби вашець за мої кривди на комусь помщався: як прийде до діла, то я й сам зумію одсіч дати. Я одного лише вимагаю — нехай вашець заплатить мені за ночівлю в моїм заїзді, себто за обрік для скотини, а також за харч і за дві постелі.
— Як то? — спитав Дон Кіхот. — Хіба се заїзд?
— Авжеж заїзд, та ще й несогірший, — одказав корчмар.
— Виходить, я помилявся до сієї хвилі, — промовив Дон Кіхот, -бо гадав, правду кажучи, що се замок, і то неабиякий. Але якщо се не замок, а таки заїзд, то мушу вам сказати, що вже плати вибачайте, бо я не годен переступити законів мандрованого рицарства; ніхто з таких рицарів, скільки я знаю з романів, ніколи не платив за ночівлю в заїзді та інші подібні речі, бо по праву і правді всі повинні приймати їх гостинно за нестерпучі муки, що вони в пошуках пригод набираються вдень і вночі, влітку і взимку, пішо і кінно, на безхліб'ї й на безвідді, у студінь і в спеку, зносячи од неба всяку негоду і терплячи на землі всяку недогоду.
— Мені про те все байдуже, — заперечив корчмар. - Платіть гроші та й квит, а ті рицарські штучки нам без інтересу. Не треба мені ані помсти, ані відплати, лише звичайнісінької плати.
— Тоді ти просто кеп і нікчемний трактирник, — сказав Дон Кіхот.
Стиснув Росинанта острогами, взяв ратище на перехил та й виїхав ніким не спинений із корчми — так розігнався, що не оглянувся навіть, чи їде за ним зброєноша.
Побачивши, що рицар поїхав і не розплатився, корчмар надумав стягти постояле з Санча Панси, але той сказав, що раз пан не захотів платити, то й він не заплатить, бо, будучи джурою в мандрованого рицаря, мусить тим робом, що й пан його, ходити, тобто, не платити ні шеляга по шинках та заїздах. Господаря взяло за печінки, і він загрозив Санчові, що коли той добром не розплатиться, то хай начувається, бо він свого не подарує. На ті нахвалки Санчо одказав, що буде дотримувати правил рицарського ордену, до якого належить його пан, і нічогісінько не заплатить, хоч би йому за те й жиз-ню довелось наложити, бо не хоче ламати давнього доброго звичаю мандрованого рицарства, не хоче, щоб потомні джури нарікали й жалкували на нього за порушення такого праведного закону.
Корчемні постояльці за борги почали підкидати Санчо на ковдрі. Репет бідолашного підкиданця почув Дон Кіхот, але не зміг потрапити до корчми й допомогти. Він почав на всі боки шпетити й паплюжити підкидачів. Нарешті Санчо відпустили, але корчмар узяв у заставу його сакви, чого нещасний джура навіть не помітив.

РОЗДІЛ XVIII
Санчо під'їхав до свого пана такий знеможений та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив те Дон Кіхот, так до нього промовив:
— Отепер уже, добрий мій Санчо, япевний-певнісінький, що той замок чи нехай заїзд і справді зачарований, бо хто ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти? Се потверджується ще й ось якою обставиною: коли я стежив з-поза муру за перебігом твоєї сумної трагедії, я зненацька відчув, що не можу ані в двір перелізти, ні навіть із Росинанта зсісти, — таке вони чарами своїми мені поробили. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б. Заради сього я навіть порушив би право рицарське, що, як я тобі вже не раз пояснював, не велить нам піднімати зброї проти нери-царів, за винятком тих крайніх випадків, коли доводиться власне життя і власну персону обороняти.
— Та і я помстився б, якби приміг, — сказав Санчо, — не подивився б на те, що не рицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то наді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами. А що ви, пане, через мур не могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую: чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив'яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву?
їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать — попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа.
— Настав день, о Санчо, — обізвався тоді Дон Кіхот до джури, — що покаже, яке щастя судила мені доля; настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає? То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різнопле-менна рать.
— І мусить бути не одна, а дві, — сказав Санчо, — бо й з другого боку таке саме хмарище суне.
Оглянеться Дон Кіхот — аж і справді. І так йому радісно на душі стало, що й не сказати: серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав:
— А що ж нам, пане, тепер робити?
— Як то що? — перепитав Дон Кіхот. — Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого острова Трапобани1, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.


1 Трапобана — колишня назва острова Шрі-Ланка.


— А чого сі два володарі так проміж себе ворогують? — спитав Санчо.
— Того вони ворогують, — одказав Дон Кіхот, — що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошу та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю найчільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо.
Так вони й зробили, з'їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом:
— Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевін-чаний лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а на щиті три сріберні корони на лазуровім полі, то грізний Мікоколемб, великий князь Кіросійський. По правій руці в нього височіє велетенською статурою безстрашний Брандабарбаран Махлярський, повелитель трьох Аравій: броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита — брама з тієї, славлять, святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власного життя помстився ворогам. А тепер поглянь у той бік, на ДРУге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімонель Каркахонський, володар Нової Біскаї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітаний-мальований: блакитним, зеленим, білим і жовтим, а на щиті — золота кішка на шарлатному полі, а під нею напис — «Няв»: то скорочене ім'я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліна, дочка герцога Дженджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу — то рицар-біляк, француз родом, на ймення П'єр Папен, барон Ут-рехтський. А той юнак у блакитно-срібній збруї, що залізною п'ятою підострожує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Н ербії Еспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему шпараго-вий кущ і девіз кастільською мовою: «Доля йде в мою тропу».
У такий спосіб Дон Кіхот називав іще багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечува-ним божевіллям, що його опанувало.
Санчо Панса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав його пан; не мігши ж нічого такого розгледіти, він сказав нарешті:
— Що за нечиста сила? Не бачу я ані тих людей, ні лицарів, ні велетнів, що ви, пане, кажете. Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають.
Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько.
— Санчо, — сказав йому Дон Кіхот, — ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі.
Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях. Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці:
— Верніться, пане мій Дон Кіхоте! От їй же Богу, ви вдаряєте на баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, ані щитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє? Гріх один та й годі!
Та Дон Кіхот і не думав вертатись — він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом:
— Гей ви, рицарі, що виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Пентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите — я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапо-банським!
По сім слові загнався в саму щирину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що те не помагає, повідв'язували свої швигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на те каміння.
Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але не встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро: воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ще й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гідальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились — неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рушили собі далі.
Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворки, аж бороду на собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з'їхав наниз і кинувся мерщій до
Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався:
— Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара?
— Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! — промовив Дон Кіхот. — Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Підійди ближче й поди-
вись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.
Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду свому жалібникові.
— Богородице-Діво! — аж крикнув Санчо. — Що воно таке? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров'ю ригає.
Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендю-сі все перевернулось, і він геть обблював свого пана — пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев'язати; глядь — аж торби немає. Мало не стерявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине цю дурну службу й вернеться в село, — нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв!
Тим часом Дон Кіхот зіп'явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав:
— Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі — ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось.
— Як то не сталось? — заперечив Санчо. — А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина? А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене?
— То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти, — промовив Дон Кіхот.
— А не було б чого, — одказав Санчо, — якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям.
— Так то воно так, — сказав Дон Кіхот, — але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все на світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і нас, що в нього на службі подвизаємось: він-бо піклується і за комашок у
повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.
— Вам би, ваше добродійство, — зауважив Санчо, — проповідником бути, а не мандрованим лицарем.
— Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати, — сказав Дон Кіхот. — В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо — списа.
— Ну, гаразд, нехай буде по-вашому, — погодився Санчо. — А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері!
— Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись, — сказав Дон Кіхот. — їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.
Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав:
— Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку?
— Чотири, — відповів Дон Кіхот, — і всі були цілі й здоровісінькі окрім зуба мудрості.
— Ану-бо, пане, пригадайте краще, — сказав Санчо.
— Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п'ять, — відповів Дон Кіхот, — бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.
— Так отут зісподу, — сказав Санчо, — у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема: вся щелепа шута, гладенька, мов долоня.
— Ох, я нещасний! — вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину. — Краще б мені були руку відрубали — не ту, звісно, у якій меч тримаю, — бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.
Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі.

РОЗДІЛ XIX
— Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра — Мандрила, чи як його?
— Ти маєш повну рацію, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі: ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.
їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва на-млілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо: сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать — попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі: стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак? Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив:
— Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша: отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати!
От стали вони трохи на узбіч і знов давай придивлятись, що то за блудні вогні такі, аж бачать — сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вид, що Санчо Панса зразу отерп увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила; того трусу й того дзвону ще більше стало, як вони виразніше тих потороч побачили: було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палахтючими смолоскипами в руках, за ними несено мари погребові в чорному крепі, а за марами знов шість вершників у довгому жалобному одінні, що мало не до копит їхніх мулів сягало, а що то були не коні, знати було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами.
Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої доби і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санча, а й на його пана, тільки що в джури дух уже давно в п'яти заліз, а Дон Кіхота
врятувала власна уява: йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів узята: на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон Кіхотові, судилось за того рицаря відомстити. Не довго думавши, він хвацько випростався в сідлі, наставив списа і, повен мужньої зваги, вибасував насеред дороги, де мали проїздити оті люди в балахонах; підпустивши їх до себе близько, він обізвався до них гучним голосом:
— Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і ознай-міть мені, хто ви єсте, звідки й куди їдете і кого на тих марах несете? Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, і я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви дізнали.
— Ми поспішаємо, — відповів один із білобалахонників, — до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що вашець од нас жадає.
По сім слові торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за оброть і сказав:
— Стійте, будьте до мене ґречніші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій.
Мул був полохкий: як схоплено його за оброть, він так схарапудився, що став гопки і скинув вершника на землю. Піший пахолок, побачивши, що той упав, зачав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже непомалу угніваний, наставив не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив: треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли — так жваво він гарцював, так гордо басував. Усі ті балахонники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю врбзпорош із смолоскипами своїми. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутись не могли; Дон Кіхот набив їх усіх, і вони теж мусили хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а якийсь пекельник налетів на них, щоб мерця порвати.
Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого пана й мовив собі на думці: «Певне, мій пан і справді такий одважний і потужний, як сам каже».
Обік першого противника, що Дон Кіхот повалив із мула, валявся горющий смолоскип; при тому світлі наш рицар постеріг лежачого, під'їхав до нього ближче і, ткнувши списовою клюгою мало не в саме обличчя, зажадав, щоб той здався, а ні, то він його вб'є. На те лежачий одказав:
— Та куди вже далі здаватись? Я і з місця не можу встати, бо ногу зламав. Благаю вас, пане, якщо ви християнський рицар, не вби-
йте мене. Я бакаляр, імення моє Алонсо Лопес, родом із Алько-бендаса, а оце їду з міста Баеси з одинадцятьма іншими духовними, шо з посвітачами розбіглись; ми супроводимо до міста Сеговії останки одного шляхтича, що помер у Баесі і там був похований. Тепер ми перевозимо його, як я вже сказав, до Сеговії, звідки він походить і де міститься його родова усипальня.
— А хто його вбив? — спитав Дон Кіхот.
— Сам Господь, — одвітував бакаляр, — наславши на нього якусь чумну гарячку.
— Коли так, — сказав Дон Кіхот, — то сам же Господь одзволив мене од обов'язку мститься за його смерть, бо я гадав, що його вбив хтось інший. Мусите знати, ваша велебносте, що я рицар із Ламанчі, звати мене Дон Кіхот, а професія моя і покликання — їздити світами і нівечити всяке зло та направляти всяку кривду.
— Не знаю, як ви можете направляти кривду, — одрік бакаляр, — коли я був прямий, а ви мене кривим зробили, зламавши мені ногу, що вже не випрямиться й не направиться поки віку мого; не знаю, як ви там зло нівечите, а мене понівечили так зле, що вже мені до суду добра не бачити...
— Не все так складається, як гадається, — сказав Дон Кіхот. — Біда в тім, пане бакаляре Алонсо Лопес, що ви всі їхали нічною добою з палахтючими смолоскипами, у тих своїх балахонах та хламидах жалобних, ще й мурмотали щось собі під носа — мимохіть подумаєш, що то якась нечиста сила чи з того світу марюки.
— Пане мандрований рицарю, — промовив тоді бакаляр, — коли вже я собі на лихо домандрувався до зустрічі з вами, то прошу вас і благаю, визволіть мене з-під мого мула: нога мені — між стременом і сідлом застрягла.
— Чого ж ви мені одразу про свою біду не сказали? — зауважив Дон Кіхот.
І тут же нагукав джуру свого, щоб ішов мерщій на поміч, але той і вухом не повів, бо жакував саме обозного мула, на якого панотчики нав'ючили багато всякого харчового припасу. Санчо зробив із свого кобеняка мішок, нагорнув туди всякої всячини скільки влізло, переклав те все на свого осла і аж тоді побіг на поклик Дон Кіхота. Допомігши пану бакаляру виборсатись із-під мула, він підсадив його в сідло і подав у руки смолоскипа. Тоді Дон Кіхот сказав бакалярові, нехай доганяє своїх супутників і перепросить їх од його імені за те лихо, яке він їм учинив мимо своєї волі. А Санчо додав насамкінець:
— Коли ті панове хтіли знати, який левень дав їм такої халазії, то нехай вашець іскаже, що то був преславний Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу.
З тим бакаляр і поїхав, а Дон Кіхот спитав у Санча, з якої то речі він назвав його Рицарем Сумного Образу: не коли, а саме тепер.
— Чом не сказати, скажу, — відповів Санчо. — Дивився я оце на вас при світлі смолоскипа, що забрав той бідолаха, та й прикмітив, який у вас вид мізерний, що аж сумно глянути; зроду ніде такого не бачив. Може, воно того, що в бою стомились, а може, що зубів не стало.
Засміявся Дон Кіхот, проте вирішив залишити за собою те ймення і при нагоді замовити відповідне зображення на щиті або на панцері
Під час цих розмов бакаляр, як ми вже сказали, поїхав собі далі, не зронивши ні словечка. Дон Кіхот хотів був іще подивитись, чи там на марах труп лежав, чи вже самий кістяк, але Санчо його розраяв.
— Пане, — сказав він йому, — ся небезпечна пригода скінчилась для вас щасливіше, аніж усі дотеперішні. Та що як сі люди, яких ви погромили й розігнали, схаменуться, побачать, що всього один чоловік їх стількох урозтіч обернув, та з того сорому й досади згуртуються знов і до нас кинуться — ох і дадуть же нам тоді лупки! Осел у мене з доброю кладдю, гора близько, голод не свій брат. Тож гайда звідси якнайшвидше, бо, як той казав, мертвому гріб, а живому хліб.
Тоді взяв осла за оброть та й повів, сказавши панові слідом їхати; той же, бачивши, що Санчо добре радить, рушив, не змагаючись, за ним. Якийсь час пробирались вони між двома узгірками, а як побачили перед собою розлогу й захисну долину, зараз зробили причал. Санчо зняв із осла свою здобич, і, розташувавшися на зеленій траві, наші зголоджені шукачі пригод одбули за одним присідом сніданок, обід, полуденок і вечерю. Та от біда — і Санчо вважав, що найбільша: не було в них ані вина, ані води навіть — смажні вуста закропити, і почала їх пекти страшенна згага. Тут Санчо постеріг якось, що долина заросла вся рясною зеленою травицею, і сказав, — а що саме, дізнаєтесь із наступного розділу.

РОЗДІЛ XX
— Ся трава, мостивий пане, за те, бачиться, промовляє, що тут десь поблизу джерело якесь має бути чи бурчак, що траві тій віль-готь дає, не інакше. Отож пройдім трохи вперед, то й знайдемо чим сю пекучу спрагноту погасити, що шкулькіше, либонь, за голод чоловікові допікає.
Джурина рада видалась Дон Кіхотові слушною. Він узяв Росинанта за повід, а Санчо осла за гнуздечку (не забув же й припасу, що по трапезі лишився, на нього нав'ючити) та й посунули по луговині омаць, бо ніч була така темна, що хоч в око стрель. Чи пройшли яких дві сотні ступнів, чи ні, аж чують — вода реве, ніби з високих да стрімчастих скель на діл іспадає. Боже, як вони зраділи, той гук зачувши: стали, насторошили вуха, прислухаються, з якого б то боку. Зненацька до їхнього слуху долинув інший гук, що мов холодною водою остудив ті палкі мрії про воду, особливо ж у Санча, що
зроДУ вдався боюном та страхополохом. Почулись їм якісь розмірені удари і ще неначе брязкіт кайданів чи залізяччя якого. Дон Кіхот, шо в нього в грудях билось безбоязне серце, скочив на Росинанта, нахопив на руку щита, взяв списа на перехил і промовив:
— Друже Санчо, чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту добу воскресити. Я — той, кому судились жахливі небезпеки, величні діяння, голосні подвиги. Отож підтягни на Росинантові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на мене три дні, але не більше; як я за цей час не вернусь, їдь собі назад у наше село, а згодом, зроби мені таку ласку й добродійство, сходиш у Тобосо до моєї незрівнянної володарки Дульсінеї і скажеш їй, що відданий їй рицар поліг головою, звершаючи подвиг, яким він сподівався заслужити її кохання.
Санчо, почувши од пана такі слова, заплакав ревнесенько і заблагав:
— Пане мій любий, і нащо то вам у таку непевну пригоду вдарятися? Надворі ніч, ніхто нас не бачить, ми можемо любісінько звернути собі з дороги і уникнути небезпеки, хоч би й три дні довелось нам не пити. А як ніхто нас не бачить, то ніхто, виходить, і боягузами не назве. Чи то вже мало вам, пане, що небо вборонило вас од тих гойдаників, що мені припали, чи не досить, що ви подужали стількох ворогів, які з мерлецем їхали, а самі вийшли з бою живі-здорові? Якщо всі ці речі не можуть зворушити й зм'якшити вашого камінного серця, то, може, воно злагідніє на думку про те, що скоро ваша милость ізвідси рушить, я з великого страху оддам свою душу пер-шому-ліпшому, хто її захоче взяти. Я виїхав із рідного села, кинув жінку й діточок, аби стати на службу до вашої милості, бо гадав, що матиму з того зиск, а не страту. Та недурно кажуть: напала жадоба — пропала худоба... Отак і моя надія пропала: от-от, думав, доскочу того триклятого бісової віри острова, що ним ваша милость мене все манила, а натомість ви хочете покинути мене самого в цих безвіс-тях, на цьому безлюдді. Милим Богом благаю вас, паночку, не робіть мені сієї кривди, а як ви вже притьмом на той подвиг наставились, то заждіть хоть до рана.
— Господь Бог, що натхнув мені на серце думку про сю нечувано жахливу пригоду, подбає про моє спасіння і потішить тебе у твоєму горі. А тепер підтягни тугше попругу на Росинантові й чекай мене тут — незабаром я повернусь сюди живий або мертвий.
Побачив Санчо, що пан так рішуче на своє наважився, що тут ні слізьми, ні порадою, ні просьбою нічого не вдієш, та й надумав хитрощами його на тім місці до дня затримати, тож коли підтягував попруги коневі, спутав йому нишком задні ноги обротькою од свого осла. Дон Кіхот хотів був одразу й рушати, та нічого не виходило: кінь міг пересуватися лише куцими стрибками. Зрадів джура, що та штука йому вдалася, та й каже:
— От бачите, пане: зласкавилось небо на сльози мої і благання та й судило так, щоб Росинант із місця не рушався. Тож нема чого впиратися і стискати його острогами, бо то значило б нещастя на свою голову накликати; негоже, як той казав, проти вітру плювати.
Досадно було Дон Кіхотові — хоч як він Росинанта підганяв та підострожував, той ані руш не йшов; так і не догадавшись, що коня йому попутано, рицар угамувався ніби й вирішив чекати, поки день устане або поки той Росинант розрухається. І в думці собі не кладучи, ідо джура був до того лиха причетний, він озвався до Санча такими словами:
— Ну, нехай і так, Санчо: коли вже Росинант на пню став, буду ждати, поки світова зоря усміхнеться, хоч мені аж плачно, що вона десь забарилась.
— Плакати нема чого, — одмовив Санчо, — я хоч і до білого дня ладен розважати вашу милость казками та байками. Чи, може, ви хочете з коня зсісти та звичаєм мандрованого лицарства поспати трохи на зеленій муравиці, щоб потім свіжим і бадьорим зустрінути новий день і нову небувалу пригоду?
— Щоб я з коня встав, щоб спати ліг? — обурився Дон Кіхот. — Хіба я з такого десятка, щоб спочивати в хвилю небезпеки? Спи вже сам, коли зроду соньком удався, чи роби собі що хоч, а я од свого наміру не одступлю.
— Не гнівайтесь-бо, пане мій любий, — похопився Санчо, — це я так собі сказав.
Та й підійшов до нього, одну руку поклав на передній каблук сідла, а другу на задній, притулився панові до лівої кульші, щоб уже од нього й на п'ядь не одходити — так, бачите, боявся стуку того таємничого, що лунав не вгаваючи, як гуп, так гуп.
Згаяли пан із джурою цілу ніч. Побачивши нарешті, що от-от візьме світати, Санчо розпутав крадькома Росинанта. Росинант хоч ізро-ду був плохута, як почув волю, зараз почав бити землю копитами, бо курбетів, не в гнів йому будь сказано, мабуть, не вмів. Побачивши Дон Кіхот, що кінь під ним розігрався, узяв те за добру призвістку: тепер уже, думав, можна рушати на ту небезпечну пригоду. Тим часом уже зовсім обутріло і все гаразд видно стало; оглянеться Дон Кіхот, аж вони під деревами високими, каштанами рясними, що тінь густу од себе кидають. А грюкіт той і гупіт не вгаває, лише не видно, де воно й від чого. Тоді наш гідальго стиснув не вагаючись коня острогами, ще раз попрощався з Санчом і велів ждати його тут три дні, не більше, як і спершу казав, а як він до того реченця не вернеться, значить, так уже од Бога судилось йому полягти головою в тім лютім бою.
Вислухавши од свого доброго пана такі жаліснії речі, Санчо знов ревне заплакав і вирішив не покидати його до остаточного кінця і краю тієї справи.
Тая чулість Санчова зворушила його пана, оТе він не подав і знаку якоїсь слабості і Пушив без ваги в тому напрямі, звідки, як ^ому здавалось, чувся плюскіт води і таємниче гупання. Санчо пішов за ним слідком, своїм звичаєм ведучи на оброті осла, вірного товариша свого при добрій і лихій годині. Якийсь час посувались вони отак між каштанами та іншими тінявими деревами і врешті вибрались на лужок, що прилягав до обніжжя високих скель, з яких шумів-лився бурхливий водоспад; попід тими скелями тулились нужденні будівлі якісь, кілька хат -не хат, а так ніби руїн чи пусток: із тих же будівель, як виявилось, і йшла та невгавуща гуркотнява та торохнеча. Пройшли бони отак ще яких сто кроків, звернули за виріжок скелі, і тут очам їхнім одкрилась ясно і явно єдина і безсумнівна причина того непевного зловісного грюкоту, що цілу ніч наганяв їм ляку і холоду: то були (не прогнівайся, ласкавий читальнику!) шість ступарів валюші, що то сукно валяють; своїми мірними ударами вони й справляли весь той гармидер.
Як побачив їх Дон Кіхот, то так і занімів з дива, так і зов'янув увесь. Подививсь на пана Санчо - бачить, той аж голову на груди похилив, мовби ніяково йому стало. Глянув на джуру Дон Кіхот, а той аж дметься, щоб сміхом не вибухнути, так йому, бач, регітно; попри всю свою меланхолію мусив рицар на той вид сам перший засміятись. Як побачив те Санчо, то годі вже стримуватись - розреготався на всі заставки, аж за живіт хапався, щоб кишок не порвати. Чотири рази вщухав той регіт і все знову й знову вибухав з тою ж силою, що й перше; Дон Кіхот почав уже чортихатися, а згодом і геть-то розсердився, як почув, що джура його кривить:
— «Чиню тобі відомо, друже Санчо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби золотий воскресити... Я той, кому судились страшенні небезпеки, величні діяння, голосні подвиги...»
І так переказав він мало не всю промову, що виголосив був Дон Кіхот, почувши той жахливий грюкіт.
Взяла Дон Кіхота велика й гірка досада, що Санчо отак над ним глумиться; махнув він списом раз і вдруге і так потягнув свого джуру, що якби попав був не по спині, а по голові, то вже не довелось би йому за службу плату платити, хіба спадкоємцям його. А Санчо, діставши взамін за свої жарти щось цілком серйозне, злякався вже, щоб не сталось гіршого, і заговорив до пана покірливо та помирливо:
— Спокійтеся, ваше добродійство: їй же Богу, я жартую.
— Ти жартуєш, а я ні, — сказав Дон Кіхот. — А ходіть-но сюди куме-жартуне! Ви думаєте, може, що якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу і одваги ринутись до бою і переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов'язаний знати всі на світі звуки і розрізняти, котрі од валюші, а котрі ще од чого? Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся скільки хочеш!

РОЗДІЛ XXI
Тут саме почав накрапати дощик, і Санчо був не від того, щоб його у валюші перестояти, але Дон Кіхотові після недавнього лихого жарту та валюша така була осоружна, що він ніяким світом не хотів туди заходити, а повернув натомість у праву руч і виїхав на дорогу — не ту, що нею вчора сюди брались, а якусь іншу. Трохи перегодя наш гідальго постеріг поперед себе вершника, а на голові йому щось блискуче, мов золото, сяє. Скоро його загледів, обернувся до Санча й сказав:
— Думається мені, Санчо, що всяка примовка правду каже, бо всяка приказка і приговірка береться з самого досвіду, що є, як відомо, батько всім наукам. Недарма ж люди і таку проложили: «Одні двері хряп, а другі рип». Отак і з нами: вчора випадок зачинив нам двері до пригоди, котрої ми шукали, обмаривши нас тими ступаря-ми, а тепер навстіж одчиняє перед нами двері до іншої, певнішої й славнішої пригоди, і як я ними не скористаюсь, то вже буде моя вина, не зможу я її ні на темряву, ні на недостатнє знання сукновальної справи звернути. Якщо я не помиляюсь, нам назустріч їде рицар, на голові якого виблискує Мамбрінів шолом1, а ти знаєш, якою я клятвою нещодавно обрікся.


1 Мамбрінів шолом — золотий шолом мавританського царя Мамбріна, героя рицарських поем, оберігав його від ран.


— Ой, глядіть, пане, — застеріг його Санчо, — обмірковуйте як слід слова свої, а надто вчинки. Глядіть, щоб то часом не були інші якісь валюші, щоб не довелося нам од них долі валятись.
А з тим конем, рицарем і шоломом, що Дон Кіхотові убачились, річ ось як малася: недалеко од того місця було двоє сіл, одно більше, друге менше; так у більшому була аптека й цирюльня, а в меншому ні, і один цирюльник мусив тут і там управлятись. Випало якраз, що в малому селі одному недужому кров треба було кинути, а другого поголити, от цирюльник і подався туди. По дорозі захопив його дощ, і він, щоб не збагнітувати свого нового ще капелюха, взяв собі на голову мідницю до гоління, а що та посудина була добре вичищена, то виблискувала й висявала на півмилі. їхав цирюльник на сивому ослі, але Дон Кіхот узяв його за сірого в яблуках коня, а мідницю — за шолом золотий, бо все, що бачив, миттю припасовував і пристосовував до своїх рицарських химер та божевільних марень. Підпустивши нещасного вершника ближче, наш гідальго не став із ним у речі заходити, а розігнався чимдуж конем і наважив списа, щоб противника наскрізь прошити; одно лише встиг на бігу крикнути:
— Обороняйся, бестіянський сину, або по добрій волі оддай, що належить мені по праву!
Цирюльник, неждано-негадано побачивши перед собою таку поторочу, знайшов один тільки спосіб од грізного списа ухилитися: зсунувся миттю з осла і, ледве землі торкнувся, майнув у поле швидше за оленя, що й сам вітрів батько його не здогнав би. Мідниця лишилась на землі, і Дон Кіхот цілком задовольнився з цього, зауваживши, що розумно вчинив той бусурмен. Тоді велів Санчові підняти шолома, а той, узявши його в руки, сказав:
— Добряча мідниця, бігме, що варта цілу восьмаку і ні копія менше. Та й подав мідницю панові, а той вложив її собі на голову і почав
туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав:
— У того бусурмена, що йому на міру сей преславний шолом скували, мусила бути здоровенна голова; але найгірше те, що спідньої частини бракує.
Як почув Санчо, що пан ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати, однак же згадав він недавнє гнівання рицареве і перемігся.
— А чому се ти, Санчо, смієшся? — спитав Дон Кіхот.
— Тому сміюся, — відповів джура, — що думаю, яка здоровенна гиря була в того бісурменця, що носив цього шолома, який кап-у-кап похожий на мідницю до гоління.
— А знаєш, Санчо, я, здається, догадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни: от він побачив, що то щире злото, та й переплавив знетямки одну половину, щоб поживитись, а з другої зладив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що се таке, і байдуже мені до тії метаморфози: у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знов такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни. А тим часом носитиму його і
так, бо щось усе-таки ліпше, як нічого; принаймні од каміння буде мені добра затула.
— Авжеж, — сказав Санчо, — аби тільки те каміння не з швигалок летіло, як ото в битві двох військ, де вашій милості зуби поблагословили і розбили бляшанку з тим свяченим бальзамом, що через нього я всі печінки виблював.
— Не дуже я тією втратою журюся, — відповів Дон Кіхот, — тобі ж Санчо, відомо, що я його рецепт у пам'яті тримаю.
— Дався він у иомку і мені, — сказав Санчо, — та зроду його не зготую й не покуштую, бо то була б моя остання година. Та й не думаю, щоб він мені коли знадобився, бо я вже тих ран з усієї моці стерегтимусь, щоб їх нікому не завдавати й ні од кого не діставати. Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милость, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-мойому, сивим ослом, котрого од-біг той вражий Лаврін, що ваша милость його з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п'ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг!
— Нема в мене такого звичаю — грабувати переможених, — сказав Дон Кіхот, — бо в рицарстві не заведено забирати їм коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі під верх коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо, не чіпай сього коня чи, по-твойому, осла: як побачить господар, що ми поїхали, то певне вернеться за ним.
— А мені ж Господи як хотілось його взяти, — зітхнув Санчо, — або хоч на свого поміняти, бо в мене таки гірший... Та що ж, коли закони рицарські такі строгі, що й осла зміняти не вільно. Цікаво, чи можна упряж мінька забрати?
— Про сю річ у мене немає цілковитої певності, — відповів Дон Кіхот, — і в такому сумнівному випадку (поки не довідаюсь гаразд) дозволяю тобі змінити упряж, якщо справді припала пильна потреба.
І, діставши формальний дозвіл, Санчо так свого ослика вичепурив, що любо-мило дивитися.
Заспокоївшись отак трохи й навіть повеселівши, посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги.

РОЗДІЛ XXII
Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші — мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив:
— Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські не-яольники: їх женуть на галери.
— Як то невольники? — спитав Дон Кіхот. — Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заневолював?
— Може, я трохи не так сказав, — відповів Санчо, — се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.
— Як би там не було, — сказав Дон Кіхот, — але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?
— Авжеж, — потвердив Санчо.
— Виходить, — сказав рицар, — я мушу виконати щодо них свою повинність — поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених.
— Зважте на теє, ваша милость, — остеріг його Санчо, — що правосуддя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.
Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з'ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вони ведуть сих людей в такий спосіб. І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:
— Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих нуж-денників і вироки на них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.
Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під'їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.
— За те, що закохався, — відповів кайданник.
— Як, тільки за те? - здивувався Дон Кіхот. - Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.
— То було не таке кохання, як вашець думає, — сказав кайданник. — Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко: всипали сотню нагаїв, дали в додачу три роки вймашки та й уже.
— Що значить вимашки? — спитав Дон Кіхот.
— Галер, значить, — відповів кайданник.
Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П'єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до
другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова: за нього одказав знов той перший:
— То, пане, канарка: за співи й музики взято.
— Не розумію, — сказав Дон Кіхот.
— Пане рицарю, — пояснив йому вартовик, — «заспівати» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою.
— Я теж так гадаю, — погодився Дон Кіхот.
Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:
— Іду на вимашку, на п'ять років, бо не мав десяти дукатів.
— З дорогою душею дав би я вам і двадцять, — сказав Дон Кіхот, — аби вас од сієї халепи одрятувати.
— Шкода, — відповів кайданник, — тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати.
Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний на вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала.
Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п'ятий, мовби ставши йому за товмача:
— Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі — в повному параді.
— Себто, виходить, — утрутився Санчо Панса, — на позорище його виставили?
— Еге, — відповів каторжник. — А за що його так покарали — бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав.
Дон Кіхот під'їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця. ...
Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що
обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець —  одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «держи-мене» або «задериголова», з'єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.
— Тим на ньому більше кайдання, — відповів вартівник, — що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.
— Які ж там можуть бути злочини, — спитав Дон Кіхот, — коли його тільки на галери засуджено?
— Так на десять же років, — відповів вартовик, — а це все одно, що громадянська смерть. Та що там балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий Хінесик-Потягусик.
— Пане комісаре, ви не дуже, — обізвався тоді кайданник, — мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім'я Хінес, а не Хінесик, а прізвище — Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як ваш-мость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.
— А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? — спитав вартовик.
— Дражнять, дражнять, — відповів кайданник, — та й додражняться, що всім заціпить, бо я їм усе волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте — я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.
— Латрига правду мовить, — підтвердив комісар, — він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.
— І викуплю колись, — докинув Хінес, — хоч би й за двісті дукатів.
— А як тій книзі на титул? — спитав Дон Кіхот.
— «Життя Хінеса де Пасамонте», — відповів Хінес.
— І вона вже закінчена? — допитувався Дон Кіхот.
— Як же вона може бути закінчена, — сказав Хінес, — коли моє життя ще не скінчилось? У ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.
— То ви вже там і передніше бували? — спитав Дон Кіхот.
— Атож, — відповів Хінес, — довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів1.

1 Карбач — нагайка, кнут.


Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко, Зарубіжна література, 8 клас
Вислано читачами інтернет-сайту.


Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення



Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум