Просмотр — Гипермаркет знаний

KNOWLEDGE HYPERMARKET
Поетизація в ній краси чистих людських взаємин
У вас нет разрешения на действие «исправление этой страницы» по следующей причине:
Запрошенное действие могут выполнять только участники из группы giper.
Вы можете просмотреть и скопировать исходный текст этой страницы:
'''[[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|Гіпермаркет Знань]]&gt;&gt;[[Зарубіжна література|Зарубіжна література]]&gt;&gt;[[Зарубіжна література 6 клас|Зарубіжна література 6 клас ]]&gt;&gt;Зарубіжна література: Поетизація в ній краси чистих людських взаємин''' 

<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;'''Поетизація в ній краси чистих людських взаємин'''

Я жив самотнім життям, і не було нікого, з ким міг би по-справжньому по-говорити, аж до аварії, якої я зазнав у Сахарі шість років тому. Щось поламалось у моторі мого літака. Зі мною не було ні механіка, ні пасажирів, і я мав усе зробити сам, хоч ремонт був складний. Це для мене було питання життя або смерті. Питної води я мав од сили на тиждень. 

Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тисячі миль від будь-якого людського житла. Я був ще самотніший, ніж той, хто після корабельної катастрофи опиняється на плоті серед океану. Уявіть же собі, як я здивувався, коли на світанку мене збудив чийсь дивний голосок. 

Він сказав: 

— Будь ласка... намалюй мені баранця. 

— Що? 

— Намалюй мені баранця... 

Я скочив, наче мене грім ударив. Ретельно протер очі. Пильно подивився навколо. І побачив незвичайного хлопчика, що серйозно розглядав мене. Я круглими від подиву очима дивився на цю появу. Не забувайте, що я був за тисячі миль від будь-якого місця, де жили люди. А тим часом не схоже було, щоб цей хлопчик заблукав, або до смерті стомився, чи вмирав від голоду, спраги, а чи від страху. За його зовнішністю зовсім не можна було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, за тисячі миль під населених місць. Нарешті мені вернулася мова, і я сказав: 

— А... що ти тут робиш? 

Тоді він знову попросив тихо і дуже серйозно: 

— Будь ласка... намалюй мені баранця... 

Таємнича поява так вразила мене, що я не наважився відмовитись. І хоч яким безглуздям це могло видатися тут, за тисячі миль від населених місць, коли на мене чигала смерть, я дістав з кишені аркуш паперу та ручку. Але в ту ж мить згадав, що вчився головним чином географії, історії, арифметики та граматики, — і сказав хлопчикові (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він сказав: 

— Це нічого. Намалюй мені баранця. 

І я намалював. 

Він подивився пильно та й каже: 

— Ні! Цей баранець зовсім кволий. Намалюй іншого. 

Я намалював. 

Мій друг усміхнувся лагідно й поблажливо: 

— Ти ж добре бачиш — це не баранець, а великий баран. У нього роги... Тоді, втративши терпіння, — адже мені треба було якнайскоріше розбирати і лагодити мотор, — я сказав: 

— Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, якого ти хочеш. 

Я був страшенно здивований, побачивши, як засяяв мій юний суддя: 

— Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато трави потрібно для цього баранця? 

— А хіба що? 

— Таж у мене вдома все — маленьке... 

— Йому, напевне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранця. Хлопчик схилив голову над малюнком: 

— Не такий він і маленький... Глянь! Він заснув... Так я познайомився з маленьким принцом. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; III 

Минуло чимало часу, поки я зрозумів, звідки він узявся. Маленький принц про все розпитував мене, а моїх питань, здавалося, не чув. Тільки з випадково сказаних слів мені поступово все відкрилося. Так, уперше побачивши мій літак, він запитав: 

— Що це за штука? 

— Це не штука. Ця річ літає. Це літак. Мій літак. 

І я з гордістю пояснив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув: 

— Як! Ти впав з неба? 

— Так, — скромно відповів я. 

— О, це цікаво! — І маленький принц так голосно засміявся, що мене аж зло взяло. Я хочу, щоб до мого лиха ставилися серйозно. Потім він додав: — Отже, і ти прибув із неба. А з якої планети? 

От де розгадка його таємничої появи тут! 

— Виходить, ти попав сюди з іншої планети? — різко спитав я. 

Але він не відповів. Дивлячись на мій літак, він повільно хитав головою: 

— На ньому ти не міг прилетіти здалеку... 

І довго про щось думав. Потім вийняв з кишені мого баранця і почав розглядати цей скарб. 

Уявляєте собі, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота згадка про «інші планети». Я спробував дізнатися більше: 

— Звідки ж ти прибув, хлопчику? Де твій дім? Куди ти хочеш доставити мого баранця? 

Він замислено помовчав, а тоді сказав: 

— Добре, що ти дав мені ящик: уночі баранець там спатиме, це буде його будинок. 

— Авжеж. І якщо ти будеш гарним хлопчиком, я дам тобі ще й мотузок, щоб прив'язувати його вдень. І кілок. 

Мої слова, здається, неприємно вразили маленького принца. 

— Прив'язувати? Яке безглуздя! 

— Але ж якщо ти його не прив'яжеш, то він зайде бозна-куди і загубиться. Мій друг знову зайшовся сміхом: 

— Та куди ж, по-твоєму, він піде? 

— Куди завгодно. Прямо перед собою, куди очі дивляться. Тоді маленький принц серйозно зауважив: 

— Це нічого, у мене там усе дуже маленьке. — І, можливо, трошки сумно додав: — Якщо йти прямо перед собою, куди очі дивляться, то далеко не зайдеш... 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; IV 

Так я узнав ще одну дуже важливу річ: його рідна планета навряд чи більша ніж будинок! 

Це не дуже мене здивувало. Я добре знав, що, крім таких великих планет, як Земля, Юпітер, Марс, Венера, котрим дали імена, є ще сотні інших, і серед низ такі маленькі, що їх навіть у телескоп важко помітити. Коли якийсь астроном відкриє таку планету, він дає їй не ім'я, а номер. Називає, скажімо: астероїд 3251. 

У мене є серйозні підстави думати, що планета, з якої прилетів маленький принц, — астероїд В-612. Цей астероїд бачили тільки раз — 1909 року, його помітив у телескоп один турецький астроном. 

Я залюбки почав би цю повість так, як починають чарівну казку. Я хотів би сказати: «Був собі маленький принц, який жив на планеті, трішечки більшій за нього самого, і якому дуже потрібен був друг...» Ті, хто розуміє життя, одразу побачили б, що все це щира правда. 

Я зовсім не хочу, щоб мою книжку читали задля розваги. Мені стає так боляче, коли я згадую свого маленького друга і розповідаю про нього. Минулі вже шість років відтоді, як він разом зі своїм баранцем покинув мене. І я намагаюсь розповісти про нього, щоб не забути його. Це сумно, коли забувають друзів. Не кожен має друга. І я можу стати таким, як дорослі, котрі нічим не цікавляться, окрім цифр. Мій друг ніколи нічого не пояснював. Можливо, думав, що я такий же, як і він. Але я, на жаль, не вмію бачити баранців крізь стіни ящика. Можливо, я трохи схожий на дорослих. Певно, я трохи постарів. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; V 

Кожного дня я щось узнавав про його планету, про те, як він вирушив звідти в мандри, як подорожував. Він розповідав про це поступово, між іншим. Таким чином на третій день я дізнався про трагедію з баобабами. 

Це теж сталося завдяки баранцеві, бо маленький принц, ніби пойнятий тяжким сумнівом, раптом запитав мене: 

— Скажи, правда ж, баранці їдять кущі? 

— Так, це правда. 

— О! Я радий. 

Я не зрозумів, чому важливо, щоб баранці їли кущі. Але маленький принц додав: 

— Виходить, вони й баобаби їдять? 

Я сказав маленькому принцові, що баобаби — не кущі, а величезні, як дзвіниця, дерева, і хоча б він привів навіть цілий табун слонів, вони не з'їдять і одного баобаба. 

Почувши про табун слонів, маленький принц засміявся: 

— їх довелося б поставити один на одного... — А тоді розважливо сказав: — Перш ніж виростуть, баобаби спочатку бувають маленькі. 

— Це правда! Але нащо тобі, щоб баранець їв маленькі баобаби? 

— Ну якже! — відповів він, ніби мова йшла про щось зовсім очевидне. І мені довелося добре подумати, доки я не зрозумів, у чому річ. 

І справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росли корисні трави і бур'яни. Отже, там є добре насіння корисних рослин і шкідливе насіння бур'янів. Але ж насіння невидиме. Воно спить, сховане в землі доки якійсь насінинці не заманеться прокинутись. Тоді вона потягається і спершу несміливо пускає до сонця паросток — чарівну маленьку безневинну травинку. Якщо це редиска або троянда — хай собі росте. А коли це якийсь бур'ян — треба одразу, як тільки розпізнаєш той паросток, вирвати його з корінням. На планеті маленького принца було жахливе насіння... То насіння баобабів. Ґрунт планети був геть уражений цим насінням. А баобаб — така рослина, що коли розпізнаєш її надто пізно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить усю планету. Він проб'є її своїм корінням. І якщо планета дуже ма¬ленька, а баобабів дуже багато, вони розірвуть її на шматки. 

— Є таке правило, — казав мені згодом маленький принц. — Прибрався сам уранці — ретельно прибери і свою планету. Треба виривати баобаби одразу ж, як тільки побачиш, що то не троянди, бо молоді паростки троянд і баобабів майже однакові. Це дуже нудна робота, але й дуже легка. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; VI 

0 маленький принце, помалу я зрозумів твоє сумне життя. Довгий час ти мав тільки одну розвагу: милувався заходом сонця. Я дізнався про це вранці четвертого дня, коли ти сказав мені: 

— Я дуже люблю захід сонця. Ходімо подивимось на захід сонця. 

— Але ж треба почекати... 

— Що почекати? 

— Почекати, коли сонце заходитиме. 

Спочатку ти дуже здивувався, а тоді засміявся сам із себе. І сказав: 

— Мені все здається, що я вдома! 

І справді. Коли в Америці полудень — у Франції сонце вже заходить, це всі знають. І якщо б за хвилину перенестись у Францію, можна було б побачити, як там заходить сонце. На жаль, до Франції аж надто далеко. Але на твоїй маленькій планеті тобі досить було пересунути свій стілець на декілька кроків. І ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки хотів... 

— Якось в один день я бачив захід сонця сорок три рази! І трошки згодом ти додав: 

— Знаєш... коли стає дуже сумно, приємно подивитись, як заходить сонце... 

— Отже, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази, тобі було сумно? Та маленький принц не відповів. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; VII 

На п'ятий день, знову ж таки завдяки баранцю, мені відкрилася таємниця життя маленького принца. Він спитав несподівано, без ніякого вступу, ніби то було наслідком довгих мовчазних роздумів: 

— Якщо баранець їсть кущі, то він їсть і квіти? 

— Він їсть усе, що попадеться. 

— Навіть квіти з колючками. 

— Так. Навіть квіти з колючками. 

— А нащо ж ті колючки? 

Цього я не знав. Я саме був зайнятий — намагався викрутити в моторі сильно закручений гвинт. Мене дуже непокоїло, що вимушена посадка набирає серйозного характеру, — питної води майже не залишилось, і я вже боявся найгіршого. 

— Нащо ж ті колючки? 

Якщо маленький принц щось питав, він ніколи не відступав, доки не діставав відповіді. Я розсердився через той гвинт і сказав що попало: 

— Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто від злості! 

— О! 

А потім, трошки помовчавши, кинув якось аж сердито: 

— Я тобі не вірю! Квіти слабенькі. Вони простодушні. І підбадьорюють себе. Думають, що з колючками вони страшні... 

Я нічого не відповів. У ту хвилину я казав собі: «Якщо цей гвинт і зараз не піддасться, я розіб'ю його молотком». Маленький принц знову перебив мої думки: 

— І ти думаєш, що квіти... 

— Та ні ж! Ні! Я нічого не думаю! Я відповів тобі навмання. Я зайнятий серйозним ділом! 

Він здивовано глянув на мене: 

— Серйозним ділом! 

Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці дивився, як я схилився над річчю, що була, на його думку, дуже потворна. 

— Ти говориш, як дорослі! 

Мені стало трохи соромно. А він безжально додав: 

— Ти все плутаєш... ти геть усе перемішав! 

Маленький принц таки справді дуже розсердився. Він труснув головок і вітер розмаяв його золоте волосся. 

— Я знаю одну планету, там живе такий собі добродій із багряним обличчям. Він не понюхав жодної квітки. Ніколи не глянув на зірку. Ніколи нікого не любив. Ніколи не робив нічогісінько, тільки складав цифри. І з ранку до ночі повторював, як оце ти: «Я людина серйозна! Я людина серйозна!» — так і дметься з пихи. Але ж то не людина, то гриб. 

— Що? 

— Гриб! 

Маленький принц аж побілів од гніву. 

— Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранці все-таки їдять квіти. То невже це не серйозна річ — збагнути, чому вони так намагаються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливо, що баранці і квіти воюють між собою? Невже це не серйозніше і не важливіше ніж рахунки товстуна з багряним обличчям? І коли я знаю квітку, що є тільки одна у світі і росте тільки на моїй планеті, а маленький баранець якогось чудового ранку з'їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв, — це, виходить, теж не має значення! 

Він зашарівся, потім озвався знову: 

— Якщо ти любиш квітку, що є одна-єдина у світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: дивишся на зорі і почуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «Десь там — моя квітка...» А коли баранець її з'їсть, то це все одно, як коли б одразу погасли всі зорі. І це, виходить, не має значення! 

Більше він нічого не міг сказати. Він раптом заплакав. Стемніло. Я відклав інструменти. Смішно було думати про молоток, про гвинт, про спрагу та смерть. На цій зорі, на планеті — на моїй планеті Землі — був маленький принц, якого треба заспокоїти! Я взяв його на руки. Гойдав його. Я казав йому: 

— Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека... Я намалюю твоєму баранцеві вуздечку... Намалюю для твоєї квітки броню... Я... 

Я не дуже тямив, що кажу. Почувався страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього, як привернути його до себе... Вона така таємнича, ця країна сліз. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; XXIV 

Минув тиждень з дня моєї аварії в пустелі, і, послухавши розповідь про торговця пілюлями, я випив останні краплі води. 

— О, — сказав я маленькому принцові, — твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені більше нічого пити, і я теж був би щасливий, якби міг просто піти до струмка! 

— Мій друг лис... — озвався він. 

— Хлопчику, йдеться вже не про лиса! 

— Чому? 

— А тому, що доведеться вмерти від спраги... 

Він не зрозумів мене і відповів: 

— Добре, коли є друг, навіть якщо треба вмерти. Ось я, я дуже радий, що в мене був друг лис... 

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не знав ні голоду, ні спраги. Йому досить трошки сонця...» — подумав я. Але він подивився на мене і відповів на мої думки: 

— Мені теж хочеться пити... пошукаймо криницю... 

Я стомлено розвів руками: це безглуздя — навмання шукати в неосяжній пустелі криницю. А проте ми вирушили в дорогу. 

Ми пройшли мовчки багато годин, уже впала ніч, починали світитися зорі. Від спраги мене трохи лихоманило, і я бачив їх немов уві сні. А в пам'яті все стояли слова маленького принца. 

— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я. Проте він не відповів на моє питання. Він просто сказав: 

— Вода буває потрібна і серцю... 

Я не зрозумів його слів, але промовчав... Знав, що не треба його розпитувати. 

Він був стомлений. Сів. Я сів біля нього. Помовчали, а тоді він ще сказав: 

— Зірки гарні, бо десь там є квітка, якої не видно звідси... 

— Атож, — відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки. 

— Пустеля гарна... — додав він. 

Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаному пагорбі. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед тієї тиші звідкілясь ідуть промені... 

— Пустеля гарна тим, — сказав маленький принц, — що в ній десь криються джерела... 

Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це вразило мене. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому домі, і легенда розповідала, ніби в ньому було заховано скарб. Звісно, ніхто його не знайшов, а може,й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. У глибині свого серця мій дім ховав таємницю. 

— Так, — мовив я, — йдеться про будинок, про зорі чи пустелю — того, що становить їхню красу, очима не побачиш! 

— Я задоволений, — сказав маленький принц, — що ти згоден з моїм другом лисом. 

Він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був зворушений. Здавалося, що я несу скарб, тендітний і дуже беззахисний. Здавалося навіть, що нічого беззахиснішого немає на Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасма волосся, яке ворушив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш...» 

Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: «Найзворушливіше в цього маленького принца — його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить...» І я зрозумів, що він ще тендітніший і ще беззахисніший, ніж здається. Треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити їх... 

Отак ідучи, я на світанку побачив криницю. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; XXV 

— Люди набиваються у швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають, — сказав маленький принц. — Тому вони метушаться і крутяться то сюди,то туди... — і додав: — Усе це пусте... 

Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як інші криниці в Сахарі. Криниці тут — це просто ями в піску. А ця була схожа на сільський колодязь. Але там не було ніякого села, і я подумав, що то сон. 

— Дивно, — сказав я маленькому принцові, — тут усе приготовано — корба, відро, вірьовка... 

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба заскрипіла, як ото рипить старий флюгер, що довго не рухався, бо не було вітру. 

— Чуєш? — озвався маленький принц. — Ми розбудили цей колодязь, і він співає... 

Мені не хотілося, щоб він стомився. 

— Я сам витягну, — сказав я, — тобі це надто важко. 

Повільно витяг я відро. Надійно поставив його на цямрину криниці. У вухах мені ще лунав спів корби, а у відрі, де ще тремтіла вода, стрибали сонячні зайчики. 

— Мені хочеться цієї води, — сказав маленький принц, — дай мені напитись... І я зрозумів, чого він шукав! 

Я підніс відро до його уст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Це була не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зірками, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як подарунок. Так у дитинстві, коли я був маленьким хлопцем, мені сяяли різдвяні подарунки — вогнями свічок на ялинці, музикою опівнічної меси, лагідними усмішками. 

— Люди на твоїй планеті, — сказав маленький принц, — вирощують п'ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, що шукають... 

— Не знаходять... — потвердив я. 

— А те, що вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води... 

— Це правда, — відповів я. І маленький принц додав: 

— Але очі не бачать. Треба шукати серцем. 

Я напився. Дихалось легко. Пісок уранці такого кольору, як мед. І від цього кольору меду я теж був щасливий. Чого б я мав сумувати... 

— Ти повинен виконати свою обіцянку, — тихо мовив маленький принц, знову сівши біля мене. 

— Яку обіцянку? 

— Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... я ж відповідаю за ту квітку! Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце мені стислося. 

— Ти щось надумав, а я не знаю... 

Але він не відповів. Він сказав: 

— Знаєш, завтра мине рік, як я потрапив на Землю... — а тоді, помовчавши, додав: 

— Я впав зовсім близько звідси...<br>

І почервонів. 

І знову, не знаю чого, мене огорнув якийсь дивний сум. Але все-таки я спитав: 

— Отже, це не випадково тиждень тому, вранці, коли ми познайомилися, ти ходив тут зовсім один, за тисячу миль від населених місць? Ти повертався туди, де впав? 

Маленький принц почервонів знову. А я, вагаючись, додав: 

— Може, тому, що минає рік?.. 

І маленький принц ще більше зашарівся. Він ніколи не відповідав на запитання, та коли червонієш, то це означає «так», правда ж? 

— О! — сказав я. — Я боюсь... 

Проте він перебив мене; 

— Тепер тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я жду тебе тут. Приходь завтра ввечері... 

Та мені не стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, буває, доводиться й поплакати. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; XXVI 

Поблизу криниці була руїна старого кам'яного муру. На другий день увечері, скінчивши роботу, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що мій маленький принц, спустивши ноги, сидить зверху. І почув, як він казав: 

— Виходить, ти не пам'ятаєш? Це було не тут! Хтось, певно, відповів йому, бо він заперечив: 

— Ні! Ні! Якраз у цей день, тільки не в цьому місці... 

Я підходив до муру. Нікого більше я там не бачив і не чув. А тим часом маленький принц знову сказав комусь: 

— Ну, звісно. На піску ти побачиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати на мене. Цієї ночі я туди прийду. 

До муру було метрів двадцять, а я так само нікого не бачив. 

Трошки помовчавши, маленький принц озвався знову: 

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не буду довго мучитися? Я став, серце моє стислося, але я все ще нічого не розумів. 

— Тепер іди... — сказав маленький принц. — Я хочу зійти вниз. — Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, піднявши голову до маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина за тридцять секунд гине. Витягуючи з кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, змія тихо, мов конаючий струмочок, поповзла по піску і з ледь чутним металевим шелестом, не дуже поспішаючи, залізла між каміння... 

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб узяти на руки маленького принца, білого як сніг. 

— Що за вигадки! Ти вже розмовляєш зі зміями! 

Я розв'язав золотий шарф, який він завжди носив. Змочив йому скроні і дав випити води. І вже не наважувався більше ні про що питати його. Він серйозно подивився на мене й обняв мене за шию. Я чув, як у нього б'ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає. Він сказав мені: 

— Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало у твоїй машині. Тепер ти можеш повернутися додому... 

— Звідки ти знаєш? 

Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літак! Він нічого не відповів на моє запитання, тільки сказав: 

— Я теж сьогодні повертаюсь додому. — І сумно додав: — Це значно далі... це значно важче... 

Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, одначе мені здавалося, що він вислизає прямо в якусь безодню, і я ніяк не можу його втримати... 

Його задумливий погляд губився десь у далині. 

— У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І оброть... 

І він сумно всміхнувся. 

Я довго ждав. Відчував, що він поволі приходив до тями. 

— Ти трохи злякався, хлопчику... 

Налякався, певна річ! Але він тихенько засміявся: 

— Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері... 

Знову мене обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене, мов джерело в пустелі. 

— Хлопчику, я хочу ще почути, як ти смієшся... 

А він сказав: 

— Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав... 

— Скажи, хлопчику, вся ота історія із змією, з побаченням і з зіркою — це просто поганий сон, правда ж? 

Але він не відповів. Сказав: 

— Найголовнішого очима не побачиш... 

— Правда... 

— Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці, — вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають. 

— Правда... 

— Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вона була наче музика... а все та корба і вірьовка... ти пам'ятаєш... вона була чудова... 

— Правда... 

— Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка надто маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки... Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую... 

І він засміявся. 

— О хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх! 

— Оце й буде мій подарунок... це буде, як ото з водою... 

— Що ти хочеш сказати? 

— Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних — тих, хто мандрує, — вони — дороговказ. Для інших це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі — складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає... 

— Як це розуміти? 

— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися! І він знову засміявся. 

— І коли ти втішишся (а втіха завжди приходить), то будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти одчиниш вікно, і тобі буде приємно... І твої друзі будуть страшенно здивовані, що ти, дивлячись на небо, смієшся. А ти їм скажеш:«Так, зірки завжди викликають у мене бажання сміятися!» І вони подумають, що ти не сповна розуму. От яку капосну штуку я тобі втну... 

І він ще засміявся. 

— Це буде так, начеб я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися... 

І він іще раз засміявся. Потім знову став серйозний: 

— Знаєш... сьогодні вночі... ти не приходь. 

— Я не покину тебе. 

— У мене буде такий вигляд, наче мені кепсько... Наче я вмираю. Так воно буває. Не треба, щоб ти це бачив, не приходь. 

— Я не покину тебе. 

Одначе він був заклопотаний. 

— Я кажу тобі це... і через змію. Не треба, щоб вона тебе вкусила... Змії злі. Може вкусити собі на втіху. 

— Я не покину тебе. Його щось заспокоїло. 

— Правда, на другий укус у них немає отрути... 

Тієї ночі я не бачив, як він пішов. Вислизнув нечутно. Коли я догнав його, він ішов швидко й рішуче. Мені він тільки й сказав: 

— А, це ти... 

І взяв мене за руку. Проте щось його ще мучило. 

— Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так... 

Але я мовчав. 

— Розумієш... Це дуже далеко. Я не зможу забрати свого тіла. Це надто важко. 

Я мовчав. 

— Та це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого сумувати... 

Я мовчав. 

Він трохи занепав духом. А проте зробив ще одне зусилля: 

— Знаєш, це буде гарно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі зорі будуть, ніби криниці з іржавою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися... 

Я мовчав. 

— Це буде так забавно! У тебе буде п'ятсот мільйонів дзвіночків, у мене — п'ятсот мільйонів струмків... 

І він теж замовк: він плакав... 

— Це тут. Дай мені ступити крок самому. 

І він сів, бо йому стало страшно. 

І ще він сказав: 

— Ти знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками... Я теж сів, бо ноги більше не держали мене. Він сказав: 

— Ну от... Це все... 

Повагався трошки, потім підвівся. І ступив тільки крок. А я не міг ворухнутися. Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він залишився нерухомий. Не закричав. А тоді впав — повільно, як падає дерево. І нечутно, бо пісок приглушує звуки. 

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; XXVII 

І ось минуло вже шість років... Я ще ніколи не розповідав цієї історії. Коли я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живим. Мені було дуже сумно, але я казав їм: «Це втома...» 

Тепер я трохи заспокоївся. Тобто... не зовсім. Та я добре знаю, що він повернувся на свою планетку, бо, коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке... А по ночах я люблю слухати зорі. Наче п'ятсот мільйонів дзвіночків... 

Але буває щось незвичайне. В оброті, яку я намалював маленькому принцові для його баранця, я забув намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. Отож я питаю себе: «Що сталося там, на його планеті? Може, баранець з'їв троянду...» 

Іноді я кажу собі: «Певно, що ні! Маленький принц щоночі накриває троянду скляним ковпаком і ретельно наглядає за своїм баранцем...» І тоді я щасливий. І всі зірки тихенько сміються. 

А часом я кажу собі: «Трапляється ж іноді, що буваєш неуважним, і цього досить! Може, він колись увечері забув про скляний ковпак або вночі нишком вийшов баранець...» І тоді всі дзвіночки мовби заливаються сльозами!.. 

Усе це дуже загадкове. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца, як і для мене, світ буде інший, якщо десь, невідомо де, баранець, якого ми ніколи не бачили, можливо, з'їв троянду... 

Погляньте на небо. Спитайте себе: «Є ще та квітка чи ні? Що, як баранець її з'їв?» І ви побачите, як усе змінюється... 

І жоден дорослий ніколи не зрозуміє, як це важливо! 

<br> Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко. Зарубіжна література 6 клас. 

<br> 

<br> Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, [http://xvatit.com/index.php?do=feedback напишите нам]. 

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь- [http://xvatit.com/forum/Образовательный форум].
Возврат к странице Поетизація в ній краси чистих людських взаємин.
Источник — «http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9F%D0%BE%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%B2_%D0%BD%D1%96%D0%B9_%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8_%D1%87%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%85_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85_%D0%B2%D0%B7%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%B8%D0%BD»
При использовании материалов ресурса
ссылка на edufuture.biz обязательна (для интернет ресурсов - гиперссылка).
edufuture.biz 2008-© Все права защищены.
Сайт edufuture.biz является порталом, в котором не предусмотрены темы политики, наркомании, алкоголизма, курения и других "взрослых" тем.
Разработка - Гипермаркет знаний 2008-
Ждем Ваши замечания и предложения на email:
По вопросам рекламы и спонсорства пишите на email: