Текущая версия на 11:40, 31 июля 2012

Гіпермаркет Знань>>Людина і суспільство>>Людина і суспільство 11 клас>>Людина і суспільство: Життя людини

§4. Життя людини

Найцінніше, що є у людини, це — її життя. Воно дасться їй тільки раз, і кожному — своє. Довге чи коротке, воно все одно триває лише від народження до смерті людини. І його не можна прожити двічі.

Життя кожної людини — це своєрідний атом неосяжної, безмірної Вічності. Воно, як і справжній атом, с чимось єдиним цілим. І, як атом, воно незмірно мале порівняно з Вічністю.

Життя людини — це також і одна з ланок в існуванні світу, у нескінченному ланцюзі змін І взаємоперетворень, які постійно відбуваються у природі та суспільстві. А це означає, що життя кожного з нас тісно вплетене у тканину всезагального буття, займає визначене місце у ланцюзі причин і наслідків.

Життя людини вплетене також в існування людства, в його історію. Появі кожного з нас передувало існування мільйонів людей, перед якими кожен із пас якоюсь мірою в боргу. Вони своєю працею і своїм розвитком підготували наше виникнення, зробили можливим наше існування. Тому ми повинні зрозуміти, за що боролися і до чого прагнули вони, щоб і своїм життям зробити хоч маленький крок у цьому ж напрямі і передати естафету історії тим, хто прийде нам на зміну і житиме після нас.

Вікові етапи людського життя та їх особливості.
Життя людини становить собою певний замкнений цикл, який починається і повторюється знов і знов з появою і смертю кожної людини. Циклічність життя — це і його повторюваність, і схожість у різних людей. Циклічність людського життя знаходить свій вияв і в тому, шо в ньому є певні стадії або етапи, насамперед — вікові. Повний цикл жиггя включає в себе такі з них, як дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Кожен із цих етапів має свої особливості.

«Усі ми родом із дитинства»,— писав Екзюпері. Дитинство— початок життя, приблизно перші його десять років, де все відбувається і робиться вперше: перша усмішка, перший крок, перші іграшки, перші книжки, перші радощі та прикрощі. Перші і, можливо, саме тому найяскравіші та пам'ятні. Багато дитячих вражень зберігаються у пам'яті на все життя.

Дитинство — це час, коли все ще попереду і все можливе. Звичайно, у цьому віці людина ще не обтяжена численними обов'язками та клопотами, тому вона може вільно розвиватися у процесі гри, багато часу присвячувати задоволенню своєї допитливості. Відсутність життєвого досвіду та тягаря спогадів, забобонів і стереотипів визначають не лише гостроту сприйняття дійсності, а й його безпосередність, максимальну зосередженість на предметі сприйняття.

Дехто вважає дитинство лише підготовкою до життя, забуваючи про те, що воно — теж життя і, можливо, найбільш інтенсивна та плідна його частина.

Для багатьох людей безтурботне дитинство залишається крашою порою. Тому, навіть ставши дорослими, вони подумки знову і знову повертаються у країну свого дитинства, щоб хоч на деякий час відволіктися від повсякденних клопотів дорослого життя.

Наступний етап розвитку людини — отроцтво, або підлітковий період, який охоплює відтинок життя з 11 —12 до 14—15 років. Це час, коли дитинство скінчилось, але людина ще не стала цілком дорослою. Тому вона прагне до активного самоствердження і головну увагу, як правило, зосереджує на самій собі. Підвищена зацікавленість собою —ознака активного самопізнання. Часто саме у цьому віці перед людиною особливо гостро постає питання: ким бути або якою бути. Тому вона весь час у пошуку, програє у своїх мріях різні дорослі ролі, які б могла виконувати у житті, приміряє ні ролі до себе і сама ніби приміряється до них. У цей період людина особливо гостро реагує на ставлення до себе інших людей, на їхні оцінки, їй хочеться скоріше подорослішати і стати самостійною.

Посилене прагнення до незалежності, гостре бажання будь-шо проявити себе, а також неправильна — занижена чи завищена — оцінка своїх можливостей і здібностей, їх розходження з бажаннями та прагненнями нерідко призводять до виникнення конфліктних ситуацій та непорозумінь.

Нарешті, у пору отроцтва бажання самоутвердитися, протиставити себе дорослим штовхає підлітків на створення власних об'єднань, компаній та груп, де їм легше почуватися рівними серед рівних і де простіше завоювати авторитет доступними для цього віку засобами.

Пройшовши через мілини та рифи отроцтва, корабель життя потрапляє у смугу юності, звідки ще видно берег дитинства, але погляд людини спрямований тільки вперед — у безмежні простори справжніх справ. Курс корабля один — на мрію, і чим піднесеніша та сміливіша вона, тим бажаніше і саме плавання. Людина сповнена молодих сил, тому її ніскільки не лякають шторми та бурі, які підстерігають у відкритому морі.

Пору юності нерідко порівнюють також із часом цвітіння. Це той час життя, коли бридкі каченята перетворюються на прекрасних лебедів. Коли кохання, як дотик чарівної палички, пробуджує серця, сповнює думки людини прекрасними мріями, робить її добрішою, чистішою, спонукає до здійснення подвигів і відкриттів.

У ньому віці почуття власної значущості та ваги утверджується завдяки здатності виконувати чимало «дорослих» справ. Можливість випробувати себе ділом, а також широке коло спід кукання дають змогу правильніше зрозуміти свої індивідуальні особливості. Вирішивши для себе загальні світоглядні питання, людина замислюється над своїм місцем у суспільстві, визначається професійно.

Юність — пора життя, відкрита всьому новому, пов'язана з пошуками нестандартних рішень. Саме тому молодь охоче відгукується на всі нововведення, бере активну участь у перетвореннях, які відбуваються в житті суспільства.

Як правило, період юності триває з 14—15 до 23 — 25 років і містить у собі два етапи: ранню юність (14— 17 років) і пізню юність, або початок зрілості (18—25 років).
Як після весни настає літо, так і юність змінюється періодом зрілості, яка характеризується не тільки фізіологічною сформованістю, а й, головним чином, зрілістю соціальною. Остання передбачає зрілість мислення, сформованість світогляду, життєвої позиції, економічну самостійність, політичну грамотність, моральну відповідальність, професійну підготовленість, здатність створювати сім'ю та виховувати дітей.

Звичайно, зрілість — найбільш тривалий і плідний період людського життя, коли, за сприятливих умов, повністю розкриваються людські можливості та здібності. Це період практичного самоутвердження та самореалізанії людини, розкриття її суспільної та людської цінності, реального втілення в життя юнацьких ідеалів та мрій.

Самовизначившись у соціальному, професійному, політичному і моральному планах, доросла людина тим самим ніби замикає перед собою інші можливі шляхи своєї самореалізації. Тому, з точки зору можливостей, які відкриваються перед людиною, зрілість може видатися біднішою від юності чи дитинства. Але перевага зрілості у тому, що в ній можливості людини стають дійсністю: людина вже, як правило, має улюблену скраду, сім'ю, певне становище у колективі та суспільстві, багато чого навколо неї створене її власною працею, вона може сама приймати будь-які рішення тощо.

Продуктивна зрілість триває в середньому до 60 років, після чого починається період похилого віку і старості. Багато особливостей зрілості ще зберігається, але працездатність людини в цей час знижується. Погіршується стан здоров'я, а це нерідко впливає і на психіку: з'являються старече бурчання та незадоволення, дається взнаки консерватизм поглядів і переконань. Людина болісно пережинає розлучення з улюбленою справою, її морально пригнічує можливість стати для когось обтяжливою.
Життя у багатьох відношеннях, стає на схилі віку складнішим і менш привабливим, але водночас мас і свої переваги. Головне надбання цього віку — мудрість, яка знаходить свос втілення у розумінні суті речей та їх реальної цінності, у здатності керуватися у своїх вчинках розумом, виважено приймати будь-які рішення.

Якщо людина прожила своє життя чесно, чимало встигла зробити, не зраджувала своїх товаришів і своїх переконань, то у неї з'являється відчуття задоволення та виконаного обов'язку, гордості за немарно прожиті роки. Нарешті, перевага старості ще й у тому, що людина зуміла пройти всі етапи свого життєвого шляху.

Слід, однак, пам'ятати, шо вікові межі того чи іншого життєвого періоду досить умовні і не враховують індивідуальних особливостей людини, залежно від яких одна людина  в 16—18 років може вважатися цілком дорослою, а інша і в 30 чи 33 — інфантильною. Крім того, межі вікових періодів не залишаються незмінними: в міру історичного розвитку подовжується період «дозрівання» людини, а водночас збільшується і час її зрілого, працездатного жиггя.

Кожен етап людського життя має свої плюси і мінуси, які необхідно свідомо враховувати, щоб мати можливість і взяти від життя, і повернути йомуякомога більше і щоб, не переймаючись швидкоплинністю молодості, вміти оцінювати і використовувати переваги, які дає людині кожен віковий період.

Тривалість людського життя. Відомо, що зараз тривалість життя людини, в середньому, у чоловіків — 65 років, у жінок — 70. Це багато чи мало?

Якщо врахувати, що, наприклад, в античному світі середня тривалість життя дорівнювала 20—30 рокам, то це, звичайно, не так уже й мало. Ллє, з іншого боку, вчені вважають, що кожна людина могла б жити до 120, а то й до 180 років.

Тп чи варто доживати до такої глибокої старості? Щоб правильно відповісти на це питання, слід пам'ятати, що старість — навіть глибока — не обов'язково немічність. Чимало довгожителів, які вже перейшли столітній рубіж, і далі ведуть цілком активний спосіб життя. Тому вчені-геронтологи, які мріють продовжити життя людини, керуються девізом: «Повноцінне життя у старості». Слід також додати, шо подовження людського життя — вже не лише мрія, а й цілісна наукова програма, в реалізації якої беруть участь десятки установ та інститутів різних країн. І хоча вони ще далекі від кінцевого вирішення проблеми, але певні висновки можуть бути зроблені вже зараз.

Тривалість нашого життя залежить як від природних факторів (насамперед спадковості, повноцінного розвитку організму в дитинстві, навколишніх природних умов), так і від суспільних (рівня життя або добробуту людей, рівня розвитку медицини та медичного обслуговування, турботи про людину з боку суспільства та інших).

Але тривапість життя людини залежить не лише від зовнішніх причин, а й від неї самої. Численні факти свідчать про тс, що найактивніше подовженню життя і досягненню довголіття сприяють: здоровий, позбавлений шкідливих звичок і активний спосіб життя; раціональне харчування і наявність улюбленої справи та можливість займатися нею, приносячи користь іншим людям і суспільству; чітке розуміння мети та сенсу життя, відчуття своєї погрібпості людям; доброзичливі, поважні, дружні стосунки з іншими людьми, особливо в сім'ї; любов до життя і оптимістичне, життєрадісне його сприйняття; відсутність докорів совісті або внутрішніх терзань за скоєні минулому помилки чи злочини.

Перелік цих причин можна було б продовжити. Але, наприклад, давньоримський філософ-стоїк Сенека (бл. 4 до н. с.— 65 н. е.) вважав, що найкращий спосіб продовжити тривалість життя — цс не вкорочувати його.

Саме шкідливі звички, хвороби, виснажлива праця, відчуття безглуздості, непотрібності та безцільності свого існування, безладний спосіб життя, постійні стреси, песимізм і нудьга, злість, ворожість, заздрість, відсутність близьких чи дорогих людей, нечисте сумління тощо — це ті причини, які сприяють укороченню людського життя.

Деякі вчені та письменники-фантасти вважають, що людина обов'язково прагнутиме все далі й далі подовжувати своє життя. Спочатку — на віки, а потім — І на тисячоліття, прагнучи безсмертя, яке, на думку американського письменника Артура Кларка, може бути досягнуте вже до 2090 року. Як це можливо? Шляхом постійного оновлення та пересадки застарілих органів або їх заміни штучними,— вважають прихильники цієї точки зору. Але чи не призведе це до втрати людиною своєї неповторності? Бо ж якщо їй замінити серце, легені та інші органи, то хіба може вона при цьому залишатися сама собою?

Є і ще одне заперечення проти такого «безсмертя». Відомо, шо зміна людських поколінь — один із важливих стимулів суспільного розвитку. Молоді покоління швидше і краще засвоюють все нове і сприяють його утвердженню, тоді як представники старших поколінь відзначаються певною консервативністю. А це означає, якби стало можливим індивідуальне, біологічне безсмертя, то або люди були б змушені постійно перебудовуватися, змінювати свої погляди, переконання, ідеї, почуття, смаки, звички; або їхні смаки, погляди, ідеї, які сформувалися сотні років тому, вступали б у конфлікт з поглядами та ідеями наступних поколінь і заважали б появі та утвердженню усього нового.

Нарешті, є й ще одна важлива обставина, яку висловив вітчизняний учений Б. П. Урланіс: «Ми цінуємо життя і дорожимо ним саме тому, шо воно не безконечне».
Правда, у дитинстві і навіть в юності, коли людина ще не усвідомила минущості свого життя, вона може І не особливо цінувати його, витрачати на що завгодно. Зате у зрілому і, особливо, у старому віці людина починає цінувати кожен день і навіть кожну годину свого життя, прекрасно розуміючи, що вони у неї обмежені. Ми й так нерідко, у силу лінощів або інерції, відкладаємо свої добрі починання «до понеділка». Якби попереду у нас було безмежне життя, то чи не почали б ми відкладати здійснення своїх задумів і до наступного століття?

На самому початку нашого століття видатний російський учений І. І. Мечников (1846—1916) писав: «Мета людського існування полягає у проходженні нормального циклу життя, який приводить до втрати життєвого інстинкту і до безболісної старості, що при-мирює нас зі смертю». Пройти повністю свій «життєвий цикл», здійснити все задумане в юності, передати естафету життя іншим, втомитися від постійного «повторення пройденого» і спокійно залишити гучний бенкет життя, знаючи при цьому, що ти прожив його недаремно,— мабуть, у цьому теж є чималий сенс. І, можливо, не так уже й важливо, скільки триватиме твоє життя — 60, 80 чи 100 років, тому що, як вважав Лео-нардо да Вінчі (1452—1519), будь-яке добре прожите життя є довге життя. Отже, головне питання все-таки у тому, яким чином прожити його як слід.

Смерть і безсмертя. Усе, що має початок, має і свій кінець. Народження і смерть — ось перший та останній акти п'єси під назвою «Життя», яку судилося зіграти кожному з нас.

Є люди, котрі уникають не лише розмов, але й думок про смерть. Вони відчувають якусь неусвідомлену неприязнь до смерті і навіть страх перед нею. Але чи варто піддаватися цим почуттям? Чи варто уподібнюватися страусам, які ховають голови в пісок під час небезпеки? Навіть якщо ми і не будемо думати про смерть, то вона однаково настане. А думати про неї необхідно. По-перше, для того, щоб краще пізнати й оцінити життя. А по-друге, щоб, беручи участь у трагедії, не намагатись розігрувати фарс чи комедію.

Життя треба приймати таким, яким воно е, у всіх його найрізноманітніших проявах, одним з яких і є смерть. Але це не означає, що ми повинні жити у постійному страхові перед нею або в її постійному очікуванні. Поводитися так було б не менш по-дитячому, ніж не думати про неї зовсім або ж думати, що смерті взагалі не існує. Навпаки, ми повинні замислюватися над смертю, щоб подолати страх перед нею і ставитися до неї саме так, як вона цього заслуговує.

Смерть — це лише припинення нашого індивідуального існування, яке так само природне, як і захід сонця. І доки існуватимуть люди, доти триватимуть повторення їхніх народжень і смертей. Так що лякає нас найчастіше не наша майбутня смерть, а те, що може чекати нас після неї.

Інакше кажучи, нас лякає тільки невідомість. І про це словами Гамлета з однойменного твору прекрасно сказав В. Шекспір (1564-1616):

...Померти.
Заснути. Може, й бачити сновиддя?
У цьому й перепона. Що приснитись
Нам може у смертельнім сні, коли
вантаж земної суєти ми скинем.
Оце єдине спонукає зносить
усі нещастя довгого життя;
інакше — хто ж би стерпів глум часу...
...Хто б це став потіти.
Вгинаючись під тягарем життєвим.
Якби не страх перед незнаним чимось
У тій незвіданій країні, звідки
Ще не вертався жоден подорожній?
Миритись легше нам з відомим лихом.
Аніж до невідомого спішити...

Не розуміючи природи «душі» І вважаючи її безсмертною, люди колись склали міф про її посмертне існування і розплату за земні гріхи. Ніхто не: міг знати вироку, який чекатиме його після смерті, тому кожен боявся бути приреченим на «вічні муки».

Та не тільки віруючі відчували страх перед смертю. Він, як і, наприклад, страх перед темрявою або перед самотністю, міг бути одним із проявів «інстинкту житія» або, точніше, «інстинкту самозбереження», який сформувався у ході еволюції і становив своєрідну захисну реакцію людей па ті небезпечні ситуації, які могли загрожувати їм у незнайомому світі.

Багато філософів прагнули свідомо перебороти страх перел смертю. Ось деякі з їхніх міркувань:
— смерть припиняє не тільки те, що прекрасне і приємне у житті, але також його гіркоти та страждання, гому для людини, яка втомилася від життєвих незгод і страждань, смерть може бути благом і порятунком:
— іноді смерть може зберегти людську гідність, врятувати людину від ганьби, тому краще мужньо померти, ніж безчесно жити;
— своєю смертю людина може врятувати життя іншої людини або визволити з біли багатьох людей; іака смерть, яка прийнята за Батьківщину або інших людей,— благородна;
— добровільна смерть, прийнята за інших людеіі заради їх життя,— це геройство або подвиг, така смерть може зробити людину безсмертною;
— поваги і захоплення заслуговує й той, хто йде на смерть, не бажаючи відмовитися від своїх переконань.

Давньогрецький філософ Епікур(341—270 до н. е.) доводив; «Наижахливіше лихо, смерть, не мас до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас уже нема». Батько російської космонавтики К. Е. Ціолковський (1857—1935) вважав, що «страх природної смерті буде знищений глибоким пізнанням природи». А Л. М. Толстой, котрий багато розмірковував про життя і смерть, писав: «Коли життя благо, то благо і смерть, яка є необхідною умовою життя».

Таким чином, смерть інколи може бути не тільки злом, але й благом. Як природне закінчення жиггя — вона не має нічого страшного. Але зовсім інша річ, коли людина внаслідок безглуздої випадковості, хвороби або насильства гине у розквіті сил. Така смерть, справді,—страшна, і сприймається нами як величезна несправедливість, бо вона — протиприродна.

Особливо несправедлива і страшна насильницька смерть. Нема важчого злочину, ніж позбавити життя людину, незалежно від того, роблять ие окремі люди чи суспільство, держава. Тому в багатьох цивілізованих країнах взагалі скасована смертна кара як-міра покарання. Насильницьке позбавлення людини життя може бути допустимим лише в одному випадку: коли немає ніякої можливості запобігти ще більшому злу, яке чинить саме існування даної людини іншим людям.

Але й у цьому разі неправильно керуватися принципом: око за око, зуб за зуб, смерть за смерть. Закон кровної помсти, який дійшов до нас із сивої давнини, не здатний встановити справедливість у сучасному її розумінні. Цей закон суперечить гуманності, оскільки його виконання може призвести і, як правило, призводить до ще більшої несправедливості.

Якщо людина не має юридичного, а тим більше морального права позбавити життя іншу людину, то чи є в неї таке право стосовно самої себе? Питання це надзвичайно складне і кінець кінцем кожна людина може вирішити його для себе тільки сама. Проте при цьому необхідно враховувати деякі можливі ситуації.

Перша: людина змушена розлучитися з життям, щоб зберегти свою гідність, свої переконання, не стати негідником або зрадником, врятувати інших людей. Така смерть вимагає великої сили волі та мужності, але вона виправдана і нерідко вважається героїчною.

Друга ситуація: життя стало нестерпним, і людина вирішує з ним покінчити. У даному разі рішення вибрати смерть — прояв слабкості, безвілля, ато навіть і боягузтва перед реальними чи уявними труднощами.

Безнадійна хвороба? Але хіба рідко лікарі помилялися у своєму діагнозі? А якщо навіть він і правильний, то, знов-таки, хіба мало було випадків, коли «безнадійні» хворі видужували? Тому, доки людина живе, лоти не повинна втрачати надії.

У житті кожної людини бувають такі чорні дні, коли все сприймається тільки у гемних барвах і коли саме життя здається нестерпним. Але нема нічого вічного. Завтра вигляне сонце, життя знов може стати прекрасним і дивним, яким воно, по суті, й є. Тому треба знати себе, особливості своєї психіки, вміти відрізняти те, що є насправді, від того, що тільки уявляється, керувати своїми почуттями та емоціями і навіть ставитися до себе з гумором. Надзвичайно мудра і мужня людина, яка прожила дуже важке життя і належить до найвидатніших особистостей нашого століття,— Махатма Ганді писав: «Якби у мене не було почуття гумору, то я давно покінчив би з собою».

Нарешті, є і ще одна важлива обставина, яка багатьом людям не дозволила добровільно піти з життя. Навіть якщо наше життя нам набридло і здається зовсім непотрібним і нестерпним, то й тоді не слід забувати, шо є хтось, кому ми дорогі і кому просто треба, щоб ми були. І не рахуватися із цим бажанням наших батьків, друзів, інших близьких людей — непростимий егоїзм.

Навіть якщо смерть звільняє когось від мук, вона все одно жорстока стосовно живих. Мертвим не боляче, але живі від цього страждають. Нас не може залишити байдужими навіть смерть зовсім незнайомої людини, тому що ми — теж люди. Будь-яка смерть — це завершення ще одного життя, котре, хоч би яким воно не було, ніколи більше не повториться. Тому кожна людина, яка пішла з життя, заслуговує хоча б на хвилину скорботного мовчання. Життя — це велике диво і велике благо. Тому його початок і кінець — народження людини та її смерть — не повинні проходити непоміченими.

Життя людини було б дорогою в нікуди, якби воно вело тільки до смерті. Але ж, якщо подумати, то і смерть людини — цс не просто якийсь тупик, у якому все закінчується. Скоріше, смерть — це межа, до якої триває наше індивідуальне існування. А далі що? Пустка? Але ж не може те, що було чимось або кимось, зовсім щезнути ти перетворитися на ніщо.

Закон збереження матерії та енергії доводить: усе, що існує, з чогось виникло, і воно не може безслідно зникнути, а може тільки перетворитися в інші форми. Значить, сама людина та її життя теж не зникають безслідно, а перетворюються у щось інше. Але в такому разі й смерть людини слід розглядати як форму переходу з одного етапу в інший, тобто, з цієї точки зору, вона є, водночас, і кінцем, і початком.

Кінцем нашого життя, нашого індивідуального існування і початком якогось нового, іншого існування. Але що собою являє це нове існування, яке починається після нашої смерті? І чи не містика все це?

Уже у давнину почали складатися різні погляди па потойбічне існування людини, яке, на відміну від обмеженого, конечного життя, розглядалося як вічне існування, або безсмертя. При цьому чимало мислителів вважали, що людина після смерті знов перетворюється у ті «пергпостихії» чи «першоелементи», з яких вона колись виникла. Найчастіше цими першостихіями вважалися земля, вода, повітря та вогонь. І зараз ше від людей похилого віку інколи можна почути вираз: «Із землі людина вийшла і в землю піде». Мабуть, саме з цими уявленнями пов'язаний і звичай хоронити людину: віддавати її тіло землі, вогню чи розвіювати її попіл у повітрі чи воді.

У всіх релігіях утвердилася точка зору, згідно з якою тільки тіло людини смертне, а душа її — вічна, і вона може продовжувати своє потойбічне існування. Але нерідко висловлювалися й інші точки зору. Наприклад, про те, що людина стає безсмертною завдяки пам'яті про неї іншич людей. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний».

Висловлювалися також судження проте, що людина досягає свого безсмертя у своїх дітях. Проте вже англійський філософ XVII століття Френсіс Бекон(1561 — 1626) з цього приводу говорив, що через потомство можуть досягти безсмертя і тварини, а Істинно людське безсмертя — «у славі, заслугах і діяннях».

Справді, найдовше людина живе в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. Хіба не можна вважати безсмертним, наприклад, Гомера, який жив близько трьох тисяч років тому? Бо ж поки існуватимуть люди, вони насолоджуватимуться його геніальними поемами «Іліада» й «Одіссея», дізнаватимуться з них, як жили греки та інші народи у ті давні часи.

Людина продовжує жити і в дереві, яке вона колись посадила, і в будинку, який вона збудувала, і в своїх учнях, яких вона виховала. Кожна людина, яка щось зробила у своєму житті, продовжує жити у тому, шо вона зробила. Тому безсмертя — не вигадка, воно справді існує. І можна, мабуть, сказати, що наше життя — це не тільки шлях до смерті, а й дорога у безсмертя.

Запитання і завдання
1. Порівняйте різні вікові етапи людського життя і водночас особливості кожного з них.
2. У чому, на вашу думку, полягають головні особливості вашого віку?
3. Чому не можна вимірювати життя людини лише прожитими роками?
4. Чому людина не повинна боятися смерті?
5. Як ви розумієте безсмертя?

Арцишевський Р.А., Бондарук С.О., Бортников В.І., Возняк С.С., Кондратик Л.Й., Остапйовський І.Є., Провальський С.Р., Сищук А.А. Людина і суспільство 11 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Підручники скачати безкоштовно, онлайн уроки людина і суспільство, реферати, домашнє завдання запитання та відповіді}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.