Версия 08:55, 4 октября 2012

Гіпермаркет знань>>Зарубіжна література

БАЙКА У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Єдина в байки є мета й призначення — Погані смертних виправляти звичаї І закликати люд до справедливості...
Федр, давньоримський байкар.

Народження байки сягає глибини тисячоліть. Вона виникла в ті міфічні часи, коли, за образним висловом Івана Франка, звірі ще вміли розмовляти. Зібравшись десь у затишку, люди любили слухати й розповідати історії про добрих або злих, розумних або дурних, хитрих або простакуватих тварин. Ці оповідки могли бути довгими або коротенькими. Усе залежало від мети й натхнення оповідача, а також настрою слухачів. Коли не треба було поспішати і всі були в доброму гуморі, то розповіді тривали годинами. Якщо ж виникала потреба у швидкій дотепній відповіді або повчанні, то оповідка ставала дуже короткою, відточеною.

Свідченням прадавнього походження «тваринних історій» є малюнки первісних людей, де зображені звірі. Про це ж свідчать знахідки археологів під час розкопок давнього Вавилона, де на знайдених цеглинках відтворені сцени з добре відомих міфів і казок про тварин.

Певний час майбутні казка про тварин і байка були неподільними. Проте, попри спільне коріння, їхні шляхи згодом розійшлись. Головне завдання байки — виправляти вади людей, повчати їх:
Для того байка штрика під ребро,

Щоб виправлять людські заблуди

І похвалять красу й добро.

Але на світі вже давно ведеться, що люди полюбляють повчати інших, та не люблять, коли повчають їх самих. Особливо небезпечно було «штрикати під ребро» тих, хто мав необмежену владу: царів, королів, шахів, султанів тощо. За неприємну науку можна було поплатитися не лише волею, а й життям. І тут на допомогу прийшли оповідки про тварин. Небезпечно критикувати свого владаря? Зате можна висміяти «володаря звірів» — лева. До того ж володарям людей на такі тваринні історії ображатися було соромно. Адже це усім би довело, що в «звіриному» образі вони впізнали себе. Так інакомовлення, алегоричність, успадкована від казки про тварин, ставала провідною ознакою байки.

Легендарним засновником жанру байки вважають раба Езопа, який начебто жив у VI ст. до н. е. в Давній Греції. Його називають «батьком байки». Раби були найнижчим суспільним станом. То кому, як не їм, найпотрібніше було вміння «повчати не дратуючи»? В усякому разі, давньоримський байкар Федр вважав, що байка виникла саме поміж рабів:
Раби, що не могли ніяк наважитись

Відверто говорити те, що думають,

Приховували власні почуття в байках,

Висміюючи в них своїх гнобителів.

Езопу приписують авторство багатьох мандрівних сюжетів байок. У його творах часто присутня мораль — стислий повчальний висновок-урок, що зазвичай знаходиться в кінці, рідше — на початку байки. Нерідко мораль байок перетворювалася на афоризми, збагачуючи тим самим національні мови.

Авторитет Езопа був таким високим, що протягом тисячоліть іншим авторам частенько доводилося просто переповідати його історії. Форма, знайдена ним, — коротка алегорична повчальна оповідка з мораллю, — виявилася настільки плідною, що серед героїв байок дуже скоро опинилися не лише звірі або люди, а й різні предмети — папір і чорнило, плуг і мотика, та й взагалі все, що оточувало автора.

Езопові байки пережили віки, бо люди пам'ятали їх. Письменники ж про-довжували справу «батька байки», а іноді й сперечалися з ним. Навіть через тисячоліття. Так, в Езопа є знаменитий сюжет про працьовитих Мурашок, які виховували Цикаду. Вона проспівала все літо й не заготувала собі харчів на зиму. З цієї байки в усі часи робився приблизно такий повчальний висновок: «Хто не працює — той голодує». І так було, доки відомий італійський письменник Джанні Родарі вже в XX ст. написав:

Прошу пробачення, байко антична.

Мурашка скупа не така й симпатична.

Ось Коник співучий — до серця мені:

Не продає, а дарує пісні.

Це зовсім інше тлумачення сюжету Езопа. Однак той, хто не читав його байку про Мурашок і Цикаду, нічого не зрозуміє у творах Родарі. Так розпізнають культурних і некультурних людей. Бо глибоке знання художньої літератури, зокрема байок Езопа, — одна з ознак освіченості людини.

Мінялися погляди й на будову байки. Так, Лафонтен відмовився від моралі. Він зображував сцену, а далі кожен міг робити власні висновки. Французький байкар брав лише Езопів сюжет і змальовував під виглядом звіриного царства людське суспільство. Звірі в його творах не надто привабливі. Але гнівного засудження їхніх вад немає, він лише намагається показати несправедливі суспільні закони. А чи скоритися цим законам, чи повстати проти них, — залежало від читача. До Езопових сюжетів Лафонтен додавав і власні. Згодом їх використав і Крилов.

Популярність Івана Крилова в Росії була такою, що йому, чи не єдиному з байкарів, встановили пам'ятник. Здавалося, після Езопа й Лафонтена віднайти щось нове в жанрі байки неможливо. Проте Крилов зумів наповнити відомі сюжети іноді поблажливим, а часом і нищівним сміхом. Досить згадати, як мавпа чіпляла окуляри то на хвоста, то на лапи. Або як струнний квартет у складі ведмедя, мавпи, цапа і віслюка спробував «полонити своїм мистецтвом світ». Бо ці «талановиті музики» вважали, що звучання мелодії залежить лише від того, як вони розсядуться...

Байка належить до найстаріших літературних жанрів, її здавна вивчали в закладах освіти. В Україні байку ґрунтовно опрацьовували ще в Острозькій академії (XVI ст.), а братчики Києво-Могилянської колегії (XVII ст.) вчилися використовувати її у виступах. У байках утілив своє вчення видатний філософ Григорій Сковорода. Та й українські письменники XX ст. Павло Глазовий і Фелікс Кривін з її допомогою викорінювали недоліки своїх сучасників.

Тож доки існуватиме людство, доти не зникне потреба у виправленні вад і уславленні чеснот людини. А, значить, житиме й байка...