Версия 11:01, 17 августа 2009

Реферат

на тему „Культура як символічний світ в працях   Г. Сковороди”

ПЛАН:
1.    Вступ.
2.    Культура як символічний світ в працях   Г. Сковороди.
3.    Шлях Григорія Савича  Сковороди до філософії.
4.    Висновок.
5.    Литература.

Вступ:
    Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди (1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів.

     Григорій сковорода, це був мудрець (філософ), високого вчення і праведний чоловік, що промандрував багато світу, а потім у простій свиті, з торбиною і палицею та сопілкою, пішки ходив по всій Україні і навчав людей. Любив він приставати з сільським народом, бо не знаходив тут ні того фальшу, ні неправди та гордості, що між ученими панами. Сковорода говорив: що йому найкраще з убогими й покривдженими („ мій жребій з голяками”). І між тим „голяками” ставав він на ярмарку,чи на дорозі, чи біля церкви,чи в полі й розмовляв з ними та навчав: що одиноке щастя людини – це добро і правда.       

       Отже треба бути добрим і праведним (чесним); а добрим і чесним є той, хто працює не тільки для себе, але й для загалу. Значить – треба дбати про добро всіх братів. А найліпшим земним добром – так учив Сковорода – є не срібло і не золото та інші добра, тільки свобода і воля! Тому честь батькові свободи, героєві Богданові (Хмельницькому)!- кликав Сковорода в своїх розмовах і в віршах,що також ходили у відписах по селах.
   
      2. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій Києво-Могилянської академії XVI-XVIII ст. стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г.С. Сковороди.

       Григорій Савич СКОВОРОДА (1722-1794) народився в селі Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака Лубенського полку. Змалку виявив здібності до навчання. Інтерес до читання книжок, “охоту до науки” і в 1734 р. у 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії. Де провчився з перервами до 1753 р. Деякий час працює домашнім вчителем, потім викладачем Харківського колегіуму, звідки його звільняють (1769) за невідповідність поглядів і концепцій офіційним. Із цього часу Сковорода стає мандрівним філософом, чверть століття проповідуючи своє вчення серед народу. Й залишається в його пам’яті як полум’яний шукач правди, істини прихильник гармонійності духовного та фізичного буття людини. 

     Складна за своєю символікою і багата за змістом філософська спадщина великого національного мислителя давно привертає до себе увагу численних дослідників самобутністю проблематики й засобами її вирішення. А також своєю потенційною актуальністю на різних етапах подальшого розвитку філософського та соціального знання.

     Філософія Григорія Сковороди не являє собою традиційну строго логічну. Чітко категоріально визначену систему знання. Його не цікавлять усталені філософські й богословські традиції, поняття та принципи. Своє вчення Сковорода розробляє на основі власного світосприймання, відчуття та буття. Тому кожній праці мислителя притаманне складне переплетіння художніх і міфологічних образів. Релігійних символів, філософських, природничо-наукових, політичних. Етичних, релігійних понять, котрі трансформуються.      Переплавляються скрізь авторське світовідчуття, інтегруються в синкретичному поєднанні раціонального й чуттєво-емоційного. Це виділяє філософські праці Сковороди з-поміж інших, а він сам виступає як філософ-мистець, філософ-поет. Мислитель передає свій світогляд, власні шукання, особистий досвід осягнення й збагнення мети людського життя і належить до того рідкісного сократівського типу мислителів, чиї особисті переконання збігались зі способом власного життя.

     Григорій сковорода зявився в українській і світовій культурі як філософ, проте його філософія особлива, вона наближена до концепцій філософського антропологізму. Академік В.І. Шинкарук визначив її як “гомотеїстичний антропологізм”, оскільки Сковорода розглядає внутрішню духовну сутність людини як божественну, як Бога в людині, бо «...истинный человек и Бог есть тоже» .

     Людина, сенс її життя й діяльності – центральні в творчості Сковороди. Її можна розглядати як першу в історії української філософської думки концепцію соціальної філософії, оскільки безпосереднім об’єктом досліджень є саме людина в прояві її волі, духу, покликання, “серця”, прагнень, діяльності, праці. За словами самого мислителя, коли людина має веселий дух, спокійні думки, серце мирне, то все є світлим, щасливим, блаженним: “Се є філософія”.

     В контексті соціальної філософії Сковороди можна виокремити декілька важливих аспектів, що характеризують і соціологічні погляди мислителя. Але розуміння їх пов’язане, безумовно, з загальними філософськими поглядами мислителя, котрі спробуємо коротко викласти.

     В основі філософського вчення Г. Сковороди лежить принцип існування трьох світів: макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічнийсвіт (Біблія). Котрий поєднує макро- і мікро-світи. Кожен з цих світів має подвійну натуру – видиму. Зовнішню (“твар”, матеріальну натуру) й невидиму, приховану (духовну). Видимими частинами макрокосмосу-всесвіту є матерія, мікрокосмосу-людини – її плоть фізичне тіло, символічного світу – Біблія. Вищими. Невидимими – духовними їх натурами є Бог у всесвіті, людський дух – в людині, справжні, а не приховані, завуальовані божественні істини – в символічному світі, якою є Біблія з її внутрішньою іманентною сутністю. Біблія – це загадка, котру слід розгадати, вона є носієм втаємниченої істини про вищі духовні цінності, які слід пізнати. Але одночасно вона “есть лож”, “враки”. Оскільки написане – лише форма, що містить зерна істини та ідеали людських взаємин. Кожна людина може і має осягти затаєні істини Біблії, щоб досягти щастя: адже в них, а не в багатстві. Не в примарних спокусах “першого ворога” – “ нарум’яненої мавпи” – видимого світу вона досягне вищого блаженства.

     Соціальні аспекти життєдіяльності людини Сковорода розкриває в своїх етичних. Педагогічних поглядах. Ученнях про “Гродну працю” та соціальний ідеал – “горній Єрусалим”.

     Центром розгортання соціальної проблематики є проблема людського щастя. Виходячи з концепції двоїстої природи всякого святу, Сковорода розрізняє в людині ї тілесну і духовну (божественну) натури. В цьому не було б нічого нового, коли б філософ безпосередньонаслідував теософську традицію протиставлення смертного тіла богоданій безсмертній душі. На перший погляд роздвоєний “мікрокосм” Сковороди так і сприймається: адже в людині є “божественне”, невидиме й матеріальне, тілесне. Проте автор не завжди слідує жорсткій традиційній схемі їх протиставлення. Він не стільки протиставляє ці дві природи в людині. Скільки підкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною. Бо дійсна людина – це її внутрішній духовний світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями, прагненнями, природними здібностями, що приносять задоволення й щастя. 

Коли вони збігаються з відповідною їм формою практичної діяльності людини, “сродною працею”.    Можна сказати, що Сковорода протиставляє “дві природи” людини лише теоретично, моделюючи їх як різні сутності, але при аналізі онтології, буття “мікрокосмосу” розглядає їх як двоєдині, секретні. Він підкреслює, що “всякий род пищи и пития полезен и добр есть”, як і потреба в одязі, здоров’ї у відсутності злиденності тощо, але все це має бути помірним, не перетворюватися в само мету людського життя. Не випадково Сковорода згадує слова Сократа – живу не для того, щоб їсти й одягатись, а їм. І одягаюсь, щоб жити.

     Сковорода – проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити заради цілі “петь, пить и есть не есть дело”. Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра “есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”.

     Праця потрібна людині як умова її існування. Але суть дійсної. Істинної людини полягає “не во внешней своїй плоти и крови, но мысль и сердце его – то истинный человек есть». Істинну людину визначає її внутрішня духовна сутність – “Бог”. Божественне начало споконвічно притаманне людині, вона причетна до “ царства божого”, закладеного в неї. Тому пізнати в собі божественну суть як вищу істину, розгадати загадку символічного світу” становить сенс життя і досягнення справжнього людського щастя.

     Сковородинська концепція людини цікава й плідна в тому відношенні. Що вона виходить із визнання примату “серця”, духовності над тілесністю, проте їй притаманні і певні недоліки.

     Г. Сковорода розглядає людину переважно як атомарну істоту поза системою соціальних зв’язків, визнаючи при цьому її загальні сутнісні родові ознаки: “ если кто единого человека знает, то всех знает». Адже самопізнання сковорода розглядає як суто індивідуальний, особистий акт. Соціальний контекст впливу на людину, на процеси формування, розвитку та діяльності її випадає з поля зору. Людина аналізується поза історичним простором і часом. Але люди не народжуються мудрими чи  злими, щедрими чи скупими і не завжди можуть вибрати “Гродну” працю в силу соціальних обставин. Ці якості й можливості визнаються й живе людина як продукт суспільства та його член. Але це вже деталі.

     Найважливішою заслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини, визначити притаманні їй специфічні риси, заперечення зведення її до природного організму чи механізму, “людини-рослини” чи “людини-машини” (як це мало місце в концепціях французьких просвітителів). Його розуміння людини було на порядок вищим і випереджало час.
     Концепція людини в творчості Григорія Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про “Сродну” працю.

     В складній алегоричній, символічній системі вчення Сковороди. Чий “жребий с голяками” визнавав сам автор, чітко відображені основні духовні цінності селянської маси, просвітником якої він був. Про це свідчать сковородинські заклики до поміркованості в житті. Захист “голяків”. Пропаганда народних морально-етичних принципів тощо, але особливо близьким для селянського менталітету є шанобливе ставлення Сковороди до праці як істотного атрибута людської природи й умови досягнення щастя, бо “сердечное веселие. Душевную крепость” людина досягає лише в процесі своєї праці.

     В дослідженні ролі й значення праці Г. Сковорода виступив як учений-новатор, що сказав своє оригінальне слово про “Гродну працю” як сутнісний атрибут людського життя й розглянув окремі механізми процесу перетворення праці із засобу життя в умову досягнення людиною щастя і благо.

     Проте Григорій сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло, нерівність і несправедливість, і його ставлення до цього – негативне, осудливе, але це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому відомі. Цю особливість соціального протесту Сковороди проти “мира лукавого” його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу і бачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, його вдачі і моральної чистоти не було місця в суспільній ієрархії.

     Спосіб життя Григорія Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам і вченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне суспільство, засноване на принципах свободи людської взаємоприязні та щастя.

     Виходячи з розуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, а вірніше – ідеал суспільства Сковорода уособлює (і це є цілком логічно) у вченні про “горній Єрусалим”.

     У праці “Книжечка о чтении священного писания, нареченная жена Лотова» Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин і цінностей, в котрих він вбачає “сім’я істини”, вилученої на основі символічної інтерпретації Біблії. Насправді ж мислитель переносить свій ідеал людських земних взаємин в “горню республіку”, де новый мир и люд божий, земля живых и царство любви, горний Иерусалим; и, сверх подлого азиатского, есть вышний. Нет там вражды и раздора. Нет в оной республике ни старости, ни пола, ни разности – все там общее. Общество в любви, любовь в боге, бог в обществе. Вот и кольцо вечности. От людей сие невозможно».

     Таким чином, ідеал суспільства й соціальних відносин Сковорода вбачає не в світі матеріальних, уречевлених предметних відносин, а у відносинах, що спираються на глибинні духовні й моральні засади, на внутрішні переконання людини, котра здатна керувати тілом і тілесними пристрастями, які суперечать божественному й людському духовні, ідеалам добра, щастя, та істини.

     Сковорода здебільшого розглядає людину не як рід, а як індивіда, особу, та це не значить, що він обминає проблему суспільства. Останнє він розглядає як складну систему, уподібнюючи її машині: “Общество есть то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее части отступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаны», тому потрібно уникати подібних замішань і берегти основу суспільства, “заступать общества основание – правду». Правду як головне підґрунтя суспільства Сковорода трактує в дусі традиційних народних уявлень як уособлення істини, антитезу неправди. Як відповідність верховному закону , а цей закон “духовний є “. Якщо праця є необхідною умовою фізичного існування людини й суспільства, то правда – його духовний базис. Адже істинна людина створена “по Богу в правді і преподобії істини”.

      3. Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі  "старця" - бродячого філософа-наставника.

     З чого ж складався цей предфілософський шлях?
    Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поэтику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс  "християнської гречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього  не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. 

     Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.

     Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною зпустошеністтю.

     Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.

     Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.

     У 50-60 роки XVIII віку Сковорода створює в основному літературні твори. Він написав близько 50 пісень і віршів, створив цикл байок під назвою  "Байки Харківські", зробив перекази ряду античних мислителів. У своїх творах в противагу моралі, заснованої на багатстві, золоті і владі, Григорій Сковорода прославляє людину  "малих бажань" і обмежені матеріальні потреби. Байки Сковороди за своїм ідейним змістом служать як би прелюдією до його філософської творчості. Вже в байках звучить один з його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які відповідають природній, а не соціальній відмінності людей. Мораль його байок часто перевищує їх безпосередній сюжет.

      Висновок:    
     Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Цілком природно, що про все написати неможливо, так і у автора роботи немає таких глибоких знань по кожному з напрямів.  Однак,  що можна однозначно зтверджувати,  так це те,  що всі грані спираються на загальний центральний стержень,  що розглядає проблему природи людини і її призначення.  Цей стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.

     Отже, в історії розвитку філософської та соціологічної думки Григорій Сковорода виступив як новатор, котрий в іншому ракурсі побачив і спробував розкрити сутність людини, справедливого суспільства, де праця за “сродністю”, за покликанням робить людину щасливою, і досягнення цього блага створює основи блага загального – суспільного, бо щасливим є той, хто “спряг сродную себе частую должность с общей. Сия есть истинная жизнь”

     Вчення Г.Сковороди. його щира “філософія серця” ідеї гуманізму наводять на роздуми й сьогодні, бо проблеми людини та її щастя – завжди центральні в суспільстві, на якому б етапі свого розвитку воно не перебувало.

Література:

1.    Філософська енциклопедія, в 5 т., М., 1970
2.    Радугин А. А.  "Філософія (курс лекцій)", М., 1995
3.    Сковорода Г. С.,  твори: у 2 т.-К: АТ “Обереги”, 1994. – (Гарвард. б-ка давнього укр. письменства).
4.    Історія України в особах ІХ-XVIII ст. – Київ: Україна, 1993 р
5.    Історія культури у 5-ти томах. Т. 3. – Київ: Наукова думка, 2003 р