'''[[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|Гіпермаркет Знань]]>>[[Зарубіжна література|Зарубіжна література]]>>[[Зарубіжна література 6 клас|Зарубіжна література 6 клас ]]>>Зарубіжна література: Зображення романтики подорожей в романі "П'ятнадцятирічний капітан"'''  

'''[[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|Гіпермаркет Знань]]>>[[Зарубіжна література|Зарубіжна література]]>>[[Зарубіжна література 6 клас|Зарубіжна література 6 клас ]]>>Зарубіжна література: Зображення романтики подорожей в романі "П'ятнадцятирічний капітан"'''  

<metakeywords>Зарубіжна література, 6 клас, 39 урок,на тему, 6 клас, Зображення романтики подорожей в романі "П'ятнадцятирічний капітан"</metakeywords><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; '''Зображення романтики подорожей в романі "П'ятнадцятирічний капітан"'''  

<metakeywords>Зарубіжна література, 6 клас, 39 урок,на тему, 6 клас, Зображення романтики подорожей в романі "П'ятнадцятирічний капітан"</metakeywords><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; '''Зображення романтики подорожей в романі "П'ятнадцятирічний капітан"'''  

<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»  

<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»  

2 лютого 1873 року шхуна-бриг (судно, що має кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами) «Пілігрим» перебувала на 43°37' південної широти і 165° 19' західної довготи (від Гринвіцького меридіана) - Місце зустрічі з «Вальдеком», напівзатопленим судном. Ця шхуна-бриг, водотоннажністю в чотириста тонн, була споряджена в Сан-Франціско для полювання на китів у південних морях і належала багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Уелдону, який кілька років тому призначив її командиром капітана Халла. Шхуна-бриг вертала від антарктичного полярного кола, скінчивши полювання на китів. Однак трюм не був ущерть заповнений китовим вусом та бочками з жиром.  

2 лютого 1873 року шхуна-бриг (судно, що має кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами) «Пілігрим» перебувала на 43°37' південної широти і 165° 19' західної довготи (від Гринвіцького меридіана) - Місце зустрічі з «Вальдеком», напівзатопленим судном. Ця шхуна-бриг, водотоннажністю в чотириста тонн, була споряджена в Сан-Франціско для полювання на китів у південних морях і належала багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Уелдону, який кілька років тому призначив її командиром капітана Халла. Шхуна-бриг вертала від антарктичного полярного кола, скінчивши полювання на китів. Однак трюм не був ущерть заповнений китовим вусом та бочками з жиром.  

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда в затоці Чуракі на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. В Окленді саме перебували місіс Уелдон, дружина хазяїна «Пілігрима», їхній п'ятирічний син Джек та її кузен Бенедикт. Усі троє приїхали сюди разом із Джеймсом Уелдоном, який час від часу навідував Нову Зеландію в комерційних справах. Він збирався повертатися з ними до Сан-Франціско, коли раптом малий Джек серйозно захворів. Джеймс Уелдон, якого кликали назад термінові справи, виїхав з Окленда сам, залишивши дружину, сина й кузена Бенедикта. Минуло три місяці — три довгі місяці розлуки, дуже важкі для місіс Уелдон. За цей час її син одужав, і вона могла виїжджати. Щоправда, плавання мало трохи затягтися: «Пілігрим» повинен був, відхилившись від курсу, зайти в чилійський порт Вальпараїсо, щоб там розвантажитись. А вже дачі вздовж американського узбережжя вони сподівалися плисти під попутним береговим вітром, а це була б доволі приємна морська прогулянка.  

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда в затоці Чуракі на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. В Окленді саме перебували місіс Уелдон, дружина хазяїна «Пілігрима», їхній п'ятирічний син Джек та її кузен Бенедикт. Усі троє приїхали сюди разом із Джеймсом Уелдоном, який час від часу навідував Нову Зеландію в комерційних справах. Він збирався повертатися з ними до Сан-Франціско, коли раптом малий Джек серйозно захворів. Джеймс Уелдон, якого кликали назад термінові справи, виїхав з Окленда сам, залишивши дружину, сина й кузена Бенедикта. Минуло три місяці — три довгі місяці розлуки, дуже важкі для місіс Уелдон. За цей час її син одужав, і вона могла виїжджати. Щоправда, плавання мало трохи затягтися: «Пілігрим» повинен був, відхилившись від курсу, зайти в чилійський порт Вальпараїсо, щоб там розвантажитись. А вже дачі вздовж американського узбережжя вони сподівалися плисти під попутним береговим вітром, а це була б доволі приємна морська прогулянка.  

Зрештою, місіс Уелдон була хоробра жінка й не боялася моря. Тридцятирічна, з міцним здоров'ям, вона звикла до тривалих морських подорожей і не раз поділяла з чоловіком їх невигоди. Що ж до кузена Бенедикта, то він, ясна річ, мав супроводжувати місіс Уелдон у цьому плаванні. Кузен Бенедикт був славний чолов'яга років п'ятдесяти. Та, незважаючи на цей вік, було б необачно відпустити його кудись самого. Він був скоріше довгий, ніж високий, скоріше сухорлявий, аніж худий. Кістлява статура, велика кудлата голова, золоті окуляри — одним словом, в усій довжелезній особі кузена Бенедикта вгадувався вчений, одна з отих сумирних і добрих натур, які все своє життя — ба навіть у сто років! — залишаються дітьми. Кузеном Бенедиктом називали його й сторонні, бо за своєю вдачею він належав до тих людей, які здаються рідними всім. Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди подіти свої довгі руки й довжелезні ноги, не міг дати собі ради навіть у найбуденніших життєвих справах. Він не був обтяжливим для інших, але якось так виходило, що він зв'язував усіх довкола й самого себе своєю незграбністю. Невибагливий, невимогливий — аж забував навіть поїсти й попити, якщо його не нагодують і не напоять, — нечутливий ні до холоду, ані до спеки, він, здавалося, належав не до тваринного, а радше до рослинного світу. Уявіть собі отаке безплідне дерево, на якому не росте навіть листя, дерево, нездатне нагодувати, ба навіть прихистити під своїми вітами подорожнього. Отакий був кузен Бенедикт.  

Зрештою, місіс Уелдон була хоробра жінка й не боялася моря. Тридцятирічна, з міцним здоров'ям, вона звикла до тривалих морських подорожей і не раз поділяла з чоловіком їх невигоди. Що ж до кузена Бенедикта, то він, ясна річ, мав супроводжувати місіс Уелдон у цьому плаванні. Кузен Бенедикт був славний чолов'яга років п'ятдесяти. Та, незважаючи на цей вік, було б необачно відпустити його кудись самого. Він був скоріше довгий, ніж високий, скоріше сухорлявий, аніж худий. Кістлява статура, велика кудлата голова, золоті окуляри — одним словом, в усій довжелезній особі кузена Бенедикта вгадувався вчений, одна з отих сумирних і добрих натур, які все своє життя — ба навіть у сто років! — залишаються дітьми. Кузеном Бенедиктом називали його й сторонні, бо за своєю вдачею він належав до тих людей, які здаються рідними всім. Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди подіти свої довгі руки й довжелезні ноги, не міг дати собі ради навіть у найбуденніших життєвих справах. Він не був обтяжливим для інших, але якось так виходило, що він зв'язував усіх довкола й самого себе своєю незграбністю. Невибагливий, невимогливий — аж забував навіть поїсти й попити, якщо його не нагодують і не напоять, — нечутливий ні до холоду, ані до спеки, він, здавалося, належав не до тваринного, а радше до рослинного світу. Уявіть собі отаке безплідне дерево, на якому не росте навіть листя, дерево, нездатне нагодувати, ба навіть прихистити під своїми вітами подорожнього. Отакий був кузен Бенедикт.  

Однак він мав добре серце й завжди виявляв готовність зробити людям якусь послугу. І всі любили кузена Бенедикта за його безпорадну вдачу. Місіс Уелдон дивилась на нього як на свою дитину — старшого брата малого Джека. Проте слід сказати, що кузен Бенедикт не тинявся без діла. Навпаки, це був невсипущий трудар. Єдине його захоплення — природнича історія — поглинало його до решти. Сказати «природнича історія» — це сказати надто багато. Відомо, що ця наука складається з різних галузей, як-от: зоологія, ботаніка, мінералогія та геологія. А кузен Бенедикт не був, власне, ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом. Життя кузена Бенедикта було присвячено одній-єдиній улюбленій справі — ентомології. Цій науці він оддавав увесь свій час, ба навіть години сну, бо йому неодмінно снились «шестиногі». Годі було перелічити всі шпильки, що їх він носив за манжетами, у комірі, у крисах капелюха, на вилогах піджака. Коли кузен Бенедикт повертався з наукової екскурсії, його капелюх був справжньою колекцією комах, нашпилених зсередини і ззовні.  

Однак він мав добре серце й завжди виявляв готовність зробити людям якусь послугу. І всі любили кузена Бенедикта за його безпорадну вдачу. Місіс Уелдон дивилась на нього як на свою дитину — старшого брата малого Джека. Проте слід сказати, що кузен Бенедикт не тинявся без діла. Навпаки, це був невсипущий трудар. Єдине його захоплення — природнича історія — поглинало його до решти. Сказати «природнича історія» — це сказати надто багато. Відомо, що ця наука складається з різних галузей, як-от: зоологія, ботаніка, мінералогія та геологія. А кузен Бенедикт не був, власне, ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом. Життя кузена Бенедикта було присвячено одній-єдиній улюбленій справі — ентомології. Цій науці він оддавав увесь свій час, ба навіть години сну, бо йому неодмінно снились «шестиногі». Годі було перелічити всі шпильки, що їх він носив за манжетами, у комірі, у крисах капелюха, на вилогах піджака. Коли кузен Бенедикт повертався з наукової екскурсії, його капелюх був справжньою колекцією комах, нашпилених зсередини і ззовні.  

Поки «Пілігрим» стояв три дні у Вайтематі, місіс Уелдон спішно приготувалася в дорогу, щоб не затримувати його відплиття. Вона 22 січня піднялася на борт «Пілігрима» з сином Джеком, кузеном Бенедиктом та старою негритянкою Нен. Відразу було наказано підняти якір. Наставили вітрила, й «Пілігрим», вибираючи якнайкоротший шлях між суднами, вийшов у відкрите море й узяв курс на американське узбережжя. Та через три дні повіяв дужий4 ост, і шхуна-бриг змушена була змінити курс, щоб іти проти вітру.  

Поки «Пілігрим» стояв три дні у Вайтематі, місіс Уелдон спішно приготувалася в дорогу, щоб не затримувати його відплиття. Вона 22 січня піднялася на борт «Пілігрима» з сином Джеком, кузеном Бенедиктом та старою негритянкою Нен. Відразу було наказано підняти якір. Наставили вітрила, й «Пілігрим», вибираючи якнайкоротший шлях між суднами, вийшов у відкрите море й узяв курс на американське узбережжя. Та через три дні повіяв дужий4 ост, і шхуна-бриг змушена була змінити курс, щоб іти проти вітру.  

Отож 2 лютого «Пілігрим» перебував у набагато вищих широтах, ніж цього хотів би капітан Халл. Здавалося, він мав намір обійти мис Горн, замість плисти навпростець до берегів Нового Світу.  

Отож 2 лютого «Пілігрим» перебував у набагато вищих широтах, ніж цього хотів би капітан Халл. Здавалося, він мав намір обійти мис Горн, замість плисти навпростець до берегів Нового Світу.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ДІК СЕНД  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ДІК СЕНД  

Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах.  

Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах.  

Місіс Уелдон влаштувалась на борту «Пілігрима» якнайвигідніше. Капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. В оцім тісненькім помешканні вона й оселилася з сином та старою Нен.  

Місіс Уелдон влаштувалась на борту «Пілігрима» якнайвигідніше. Капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. В оцім тісненькім помешканні вона й оселилася з сином та старою Нен.  

Команда «Пілігрима» — вмілі, досвідчені моряки — жила як одна дружня сім'я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Це вже вчетверте матроси виходили разом на промисел. Усі родом з американського заходу, ба навіть з одного узбережжя в штаті Каліфорнія, вони здавна знали один одного. Тільки один чоловік на борту не був американцем за походженням. Звали його Негору, родом він був із Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно. Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові.  

Команда «Пілігрима» — вмілі, досвідчені моряки — жила як одна дружня сім'я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Це вже вчетверте матроси виходили разом на промисел. Усі родом з американського заходу, ба навіть з одного узбережжя в штаті Каліфорнія, вони здавна знали один одного. Тільки один чоловік на борту не був американцем за походженням. Звали його Негору, родом він був із Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно. Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові.  

Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі, він, напевно, не був моряком.  

Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі, він, напевно, не був моряком.  

Команда «Пілігрима» складалася з п'яти матросів і новачка. Цей новачок, хлопець п'ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку. Дік Сенд — так звали хлопця — мабуть, був родом зі штату Нью-Йорк, а то і з самої його столиці — міста Нью-Йорка. Ім'я «Дік» — скорочене від «Річард» — дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. Що ж до прізвища Сенд (пісок (англ.), то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено, — на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон. Дік Сенд був середній на зріст, міцної статури, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини. У п'ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу. На відміну від своїх ровесників, Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, у тім віці, коли ще зазвичай не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку «стати людиною». І він дотримав слова — став дорослим чоловіком у віці, коли його однолітки залишатись іще дітьми.  

Команда «Пілігрима» складалася з п'яти матросів і новачка. Цей новачок, хлопець п'ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку. Дік Сенд — так звали хлопця — мабуть, був родом зі штату Нью-Йорк, а то і з самої його столиці — міста Нью-Йорка. Ім'я «Дік» — скорочене від «Річард» — дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. Що ж до прізвища Сенд (пісок (англ.), то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено, — на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон. Дік Сенд був середній на зріст, міцної статури, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини. У п'ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу. На відміну від своїх ровесників, Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, у тім віці, коли ще зазвичай не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку «стати людиною». І він дотримав слова — став дорослим чоловіком у віці, коли його однолітки залишатись іще дітьми.  

Отже, сирота Дік виховувався в дитячому будинку. У чотири роки він навчився читати, писати й рахувати. Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою (підліток на судні, який навчається морської справи) на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатися з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця — це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і у свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити. Капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював із цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Уелдону. Уелдон зацікавився сиротою. Він віддав Діка до школи в Сан-Франціско. У школі Дік Сенд особливо захоплювався географією й історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику й навігацію. Він би не забарився поєднати теорію з практикою. І от нарешті він ступив на борт «Пілігрима» новачком-матросом.  

Отже, сирота Дік виховувався в дитячому будинку. У чотири роки він навчився читати, писати й рахувати. Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою (підліток на судні, який навчається морської справи) на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатися з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця — це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і у свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити. Капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював із цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Уелдону. Уелдон зацікавився сиротою. Він віддав Діка до школи в Сан-Франціско. У школі Дік Сенд особливо захоплювався географією й історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику й навігацію. Він би не забарився поєднати теорію з практикою. І от нарешті він ступив на борт «Пілігрима» новачком-матросом.  

Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітності плавання. Проте саме 2 лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, сталася перша несподівана подія. Було близько дев'ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї (металевий або дерев'яний брус, що прикріплюється до щогли — високого стовпа, призначеного для встановлення вітрил, підняття прапора, влаштування спостережних пунктів тощо) бізань-щогли (остання ззаду щогла на кораблі) й оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола. Аж тут хлопчик вигукнув:  

Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітності плавання. Проте саме 2 лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, сталася перша несподівана подія. Було близько дев'ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї (металевий або дерев'яний брус, що прикріплюється до щогли — високого стовпа, призначеного для встановлення вітрил, підняття прапора, влаштування спостережних пунктів тощо) бізань-щогли (остання ззаду щогла на кораблі) й оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола. Аж тут хлопчик вигукнув:  

— Що це там таке?  

— Що це там таке?  

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:  

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:  

— Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!  

— Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!  

На напівзатопленому судні, яке називалося «Вальдеком», були знайдені собака і п'ять знеможених негрів, які поверталися із заробітків у Сполучені Штати. Це були молоді чоловіки Остін, Актеон, Геркулес, Бет і батько Бета Том. Коли сталася аварія, негри спали. Прокинувшись, вони зрозуміли, що команда покинула корабель, залишивши їх на напівзатонулому судні за тисячі миль від землі. Негри розповіли, що Дінго, так звали врятованого собаку, знайшов капітан «Вальдека» на західному узбережжі Африки недалеко від гирла річки Конго, геть охлялого від голоду. На його нашийнику були вигравіювані літери «С. В.». На «Пілігримі» собака кожного разу, як бачив Негору, скаженів. Водночас Дінго здружився з Діком Сендом і маленьким Джеком. Одного разу, 9 лютого, Джек грався з кубиками, на яких були намальовані літери. Капітан Халл, місіс Уелдон і Дік Сенд впевнилися, що Дінго чітко розпізнає букви «С» і «В».  

На напівзатопленому судні, яке називалося «Вальдеком», були знайдені собака і п'ять знеможених негрів, які поверталися із заробітків у Сполучені Штати. Це були молоді чоловіки Остін, Актеон, Геркулес, Бет і батько Бета Том. Коли сталася аварія, негри спали. Прокинувшись, вони зрозуміли, що команда покинула корабель, залишивши їх на напівзатонулому судні за тисячі миль від землі. Негри розповіли, що Дінго, так звали врятованого собаку, знайшов капітан «Вальдека» на західному узбережжі Африки недалеко від гирла річки Конго, геть охлялого від голоду. На його нашийнику були вигравіювані літери «С. В.». На «Пілігримі» собака кожного разу, як бачив Негору, скаженів. Водночас Дінго здружився з Діком Сендом і маленьким Джеком. Одного разу, 9 лютого, Джек грався з кубиками, на яких були намальовані літери. Капітан Халл, місіс Уелдон і Дік Сенд впевнилися, що Дінго чітко розпізнає букви «С» і «В».  

10 лютого на обрії помітили кита. Капітан вирішив його вполювати. Вся команда «Пілігрима» сіла в шлюпку. На борту залишилися місіс Уелдон із сином, кузен Бенедикт, Негору, негри й Дік Сенд, якого капітан Халл залишив за старшого.  

10 лютого на обрії помітили кита. Капітан вирішив його вполювати. Вся команда «Пілігрима» сіла в шлюпку. На борту залишилися місіс Уелдон із сином, кузен Бенедикт, Негору, негри й Дік Сенд, якого капітан Халл залишив за старшого.  

Поведінка кита здивувала команду, але вони все зрозуміли, коли побачили, китеня. Почалася запекла боротьба людей і китихи, яка боронила не лише себе, а й своє дитинча. Зрештою, вона попливла прямо на шлюпку, розбила її на друзки і, як навіжена, почала крутитися на місці. У цьому вирі загинули всі, хто був у човні.  

Поведінка кита здивувала команду, але вони все зрозуміли, коли побачили, китеня. Почалася запекла боротьба людей і китихи, яка боронила не лише себе, а й своє дитинча. Зрештою, вона попливла прямо на шлюпку, розбила її на друзки і, як навіжена, почала крутитися на місці. У цьому вирі загинули всі, хто був у човні.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; КАПІТАН СЕНД  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; КАПІТАН СЕНД  

Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль від найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.  

Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль від найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.  

На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка! Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він — молодий матрос, п'ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду. На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище. Правда, є ще п'ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!  

На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка! Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він — молодий матрос, п'ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду. На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище. Правда, є ще п'ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!  

Цієї миті на палубі з'явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих. Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.  

Цієї миті на палубі з'явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих. Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.  

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.  

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.  

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.  

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.  

— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! — вигукнув юнак.  

— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! — вигукнув юнак.  

— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало спитав Негору.  

— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало спитав Негору.  

— Я, — не вагаючись, мовив Дік Сенд. — Капітан «Пілігрима» тепер я.  

— Я, — не вагаючись, мовив Дік Сенд. — Капітан «Пілігрима» тепер я.  

— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П'ятнадцятирічний капітан?  

— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П'ятнадцятирічний капітан?  

— Так. П'ятнадцятирічний капітан! — відповів юнак, підступаючи до кока.  

— Так. П'ятнадцятирічний капітан! — відповів юнак, підступаючи до кока.  

— Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — капітан Дік Сенд! Прошу це пам'ятати. І знайте — він зуміє добитись послуху від кожного!  

— Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — капітан Дік Сенд! Прошу це пам'ятати. І знайте — він зуміє добитись послуху від кожного!  

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.  

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.  

— Однак, Діку, — мовила місіс Уелдон, — ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.  

— Однак, Діку, — мовила місіс Уелдон, — ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.  

— Ми до нього обов'язково дістанемось, місіс Уелдон, і я вас висаджу в безпечному місці, — впевнено відказав юнак.  

— Ми до нього обов'язково дістанемось, місіс Уелдон, і я вас висаджу в безпечному місці, — впевнено відказав юнак.  

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля — корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою негрів поставити вітрила й стати за стерно, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима».  

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля — корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою негрів поставити вітрила й стати за стерно, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима».  

І справді, це належало зробити передусім. Дік Сенд пішов до капітанської каюти і приніс звідти карту, де звечора капітан Халл позначив крапкою їхнє місцеперебування. Він показав місіс Уелдон, що шхуна-бриг перебуває на 43°35' південної широти і 164°13' західної довготи, бо за останні двадцять чотири години судно майже не зрушило з місця. Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар'єр між Тихим і Атлантичним океанами — від мису Горн аж до берегів Колумбії. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» — легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає в кожного, хто незнайомий із масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу. Та коли б хто зобразив «Пілігрим» на цьому папері, витримавши точний масштаб, то судно було б куди меншим за найдрібнішу з мікроскопічних інфузорій! І тоді ця математична точка, позбавлена відчутних розмірів, так само б загубилася на карті, як і сама шхуна-бриг серед безкраїх тихоокеанських просторів!  

І справді, це належало зробити передусім. Дік Сенд пішов до капітанської каюти і приніс звідти карту, де звечора капітан Халл позначив крапкою їхнє місцеперебування. Він показав місіс Уелдон, що шхуна-бриг перебуває на 43°35' південної широти і 164°13' західної довготи, бо за останні двадцять чотири години судно майже не зрушило з місця. Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар'єр між Тихим і Атлантичним океанами — від мису Горн аж до берегів Колумбії. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» — легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає в кожного, хто незнайомий із масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу. Та коли б хто зобразив «Пілігрим» на цьому папері, витримавши точний масштаб, то судно було б куди меншим за найдрібнішу з мікроскопічних інфузорій! І тоді ця математична точка, позбавлена відчутних розмірів, так само б загубилася на карті, як і сама шхуна-бриг серед безкраїх тихоокеанських просторів!  

Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим. Настав час діяти. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.  

Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим. Настав час діяти. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.  

— Друзі мої, — мовив він. — На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.  

— Друзі мої, — мовив він. — На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.  

— Капітане Дік, — відповів Том, — мої товариші і я — віднині ваші матроси. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!  

— Капітане Дік, — відповів Том, — мої товариші і я — віднині ваші матроси. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!  

Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Рух шхуни визначали за допомогою компаса та лага, приладу, яким вимірюють швидкість руху корабля. Компасів було два: один висів у стерновій рубці, інший — у каюті капітана. У ніч проти 13 лютого компас у каюті впав і розбився. У ніч проти 14 лютого, коли Дік Сенд пішов відпочивати, його біля стерна заступив старий Том. Біля третьої години ранку Том заснув. Тоді на корму прокрався Негору і підклав під компас шматок заліза, під впливом якого магнітна стрілка відхилилася і почала вказувати не на північ, а на північний схід. Коли Том прокинувся і глянув на компас, то подумав, що збився з курсу і повернув стерно. Так «Пілігрим» відхилився від правильного курсу на 45°. Погода ставала дедалі гіршою. Дік Сенд почав хвилюватися, адже вони давно повинні були пристати до берега. На початку березня вони втратили лаг, який обірвався й упав в океан. 12 березня на палубі з'явився Негору. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег. Зла усмішка ледь скривила губи португальця.  

Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Рух шхуни визначали за допомогою компаса та лага, приладу, яким вимірюють швидкість руху корабля. Компасів було два: один висів у стерновій рубці, інший — у каюті капітана. У ніч проти 13 лютого компас у каюті впав і розбився. У ніч проти 14 лютого, коли Дік Сенд пішов відпочивати, його біля стерна заступив старий Том. Біля третьої години ранку Том заснув. Тоді на корму прокрався Негору і підклав під компас шматок заліза, під впливом якого магнітна стрілка відхилилася і почала вказувати не на північ, а на північний схід. Коли Том прокинувся і глянув на компас, то подумав, що збився з курсу і повернув стерно. Так «Пілігрим» відхилився від правильного курсу на 45°. Погода ставала дедалі гіршою. Дік Сенд почав хвилюватися, адже вони давно повинні були пристати до берега. На початку березня вони втратили лаг, який обірвався й упав в океан. 12 березня на палубі з'явився Негору. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег. Зла усмішка ледь скривила губи португальця.  

Корабель потрапив в ураган. У ніч проти 14 березня на палубу вийшов Негору. Коли корабель накренився, він упав на компас і підвівся, тримаючи в руках залізяку, яку витягнув з-під компаса. На крики прибіг Дік Сенд, але Негору встиг сховати залізяку. Дік заборонив коку з'являтися на палубі. 26 березня Геркулес помітив землю. Вона виявилася не континентом, а островом, який Дік прийняв за острів Пасху. П'ятнадцятирічний капітан ніяк не міг зрозуміти, чому вони так далеко від материка.  

Корабель потрапив в ураган. У ніч проти 14 березня на палубу вийшов Негору. Коли корабель накренився, він упав на компас і підвівся, тримаючи в руках залізяку, яку витягнув з-під компаса. На крики прибіг Дік Сенд, але Негору встиг сховати залізяку. Дік заборонив коку з'являтися на палубі. 26 березня Геркулес помітив землю. Вона виявилася не континентом, а островом, який Дік прийняв за острів Пасху. П'ятнадцятирічний капітан ніяк не міг зрозуміти, чому вони так далеко від материка.  

6 квітня «Пілігрим» викинуло на незнайомий берег і він розбився об рифи. Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи на березі зовсім не полохливі і підпускали людей близько до себе. Зі шхуни перенесли на берег усе, що могло б знадобитися в подальшій мандрівці. Дік Сенд виявив, що на кораблі зникли майже всі гроші. Підозра впала на Негору, який невідомо куди зник.  

6 квітня «Пілігрим» викинуло на незнайомий берег і він розбився об рифи. Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи на березі зовсім не полохливі і підпускали людей близько до себе. Зі шхуни перенесли на берег усе, що могло б знадобитися в подальшій мандрівці. Дік Сенд виявив, що на кораблі зникли майже всі гроші. Підозра впала на Негору, який невідомо куди зник.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ГАРРІС  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ГАРРІС  

Уранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. В ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри. Певно, собака гавкав недаремно.  

Уранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. В ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри. Певно, собака гавкав недаремно.  

— Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину, — сказав Дік Сенд.  

— Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину, — сказав Дік Сенд.  

— У всякому разі, не Негору, — зауважив Том. — Бо на того Дінго гавкає страх як люто.  

— У всякому разі, не Негору, — зауважив Том. — Бо на того Дінго гавкає страх як люто.  

— Якщо це не Негору, то де він зараз? — спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він. — І якщо це не він, то хто б це міг бути?  

— Якщо це не Негору, то де він зараз? — спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він. — І якщо це не він, то хто б це міг бути?  

— Зараз дізнаємось, місіс Уелдон, — відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав: — Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною.  

— Зараз дізнаємось, місіс Уелдон, — відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав: — Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною.  

Негри взяли карабіни й позасовували за пояс ножі. Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки. Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки. А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно — він бачить або чує когось. Якийсь чоловік спускався із скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.  

Негри взяли карабіни й позасовували за пояс ножі. Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки. Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки. А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно — він бачить або чує когось. Якийсь чоловік спускався із скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.  

— Це не Негору, — сказав Геркулес.  

— Це не Негору, — сказав Геркулес.  

— Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, — зауважив Бет.  

— Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, — зауважив Бет.  

— Анічогісінько, — погодився Дік Сенд. — Видно, це якийсь тубілець. Нарешті ми дізнаємось, де ми.  

— Анічогісінько, — погодився Дік Сенд. — Видно, це якийсь тубілець. Нарешті ми дізнаємось, де ми.  

І всі четверо, перекинувши карабіни за спину, швидко попрямували до незнайомця. Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого «Пілігрима», бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи. Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість. Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.  

І всі четверо, перекинувши карабіни за спину, швидко попрямували до незнайомця. Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого «Пілігрима», бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи. Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість. Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.  

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця. Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці. Дік Сенд відразу зрозумів — і так воно було насправді, — що перед ними не корінний житель пампасів — індіанець, а скоріше один із тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ні іспанцем. Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:  

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця. Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці. Дік Сенд відразу зрозумів — і так воно було насправді, — що перед ними не корінний житель пампасів — індіанець, а скоріше один із тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ні іспанцем. Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:  

— Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!  

— Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!  

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.  

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.  

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — як ви опинились на цьому березі?  

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — як ви опинились на цьому березі?  

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту. Вона й відповіла на запитання:  

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту. Вона й відповіла на запитання:  

— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи. Ми б хотіли спитати у вас, де ми.  

— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи. Ми б хотіли спитати у вас, де ми.  

— Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон. — Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?  

— Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон. — Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?  

— Саме так, — відповів Дік Сенд, — адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?  

— Саме так, — відповів Дік Сенд, — адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?  

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.  

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.  

— А як зветься цей мис? — спитав Дік Сенд, показуючи на північ.  

— А як зветься цей мис? — спитав Дік Сенд, показуючи на північ.  

— Це мені важко сказати, — відповів незнайомець. — Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше.  

— Це мені важко сказати, — відповів незнайомець. — Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше.  

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється — на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе. Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.  

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється — на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе. Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.  

— Містере, — мовив Дік Сенд, — судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?  

— Містере, — мовив Дік Сенд, — судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?  

— О, Ліма справді далеко... ген там! На півночі! — відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.  

— О, Ліма справді далеко... ген там! На півночі! — відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.  

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.  

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.  

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?  

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?  

— Я такий самий американець, як і ви, місіс...  

— Я такий самий американець, як і ви, місіс...  

— Місіс Уелдон.  

— Місіс Уелдон.  

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини й проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.  

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини й проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.  

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.  

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.  

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.  

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.  

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.  

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.  

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.  

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.  

— І ви їдете сам-один? — спитала місіс Уелдон.  

— І ви їдете сам-один? — спитала місіс Уелдон.  

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.  

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.  

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:  

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:  

— Ці негри — ваші невільники? — і показав на Тома та його супутників.  

— Ці негри — ваші невільники? — і показав на Тома та його супутників.  

— У нас у Сполучених Штатах уже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон.  

— У нас у Сполучених Штатах уже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон.  

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Прошу вибачення в цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. — Бачачи, що вони служать у вас, я подумав...  

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Прошу вибачення в цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. — Бачачи, що вони служать у вас, я подумав...  

— Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, — з притиском мовила місіс Уелдон.  

— Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, — з притиском мовила місіс Уелдон.  

— Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон, — озвався старий Том. — Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работоргівці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім'ях вільних батьків.  

— Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон, — озвався старий Том. — Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работоргівці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім'ях вільних батьків.  

— З чим вас і вітаю! — відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном. — Зрештою, Болівія — вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.  

— З чим вас і вітаю! — відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном. — Зрештою, Болівія — вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.  

У цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек. Містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик іще міцніше пригорнувся до матері. Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було. Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.  

У цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек. Містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик іще міцніше пригорнувся до матері. Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було. Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.  

— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега в мене стоїть прив'язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ані надто важким, ані стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив, — уздовж звивистого берега цієї річки...Але, рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісім-десять. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.  

— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега в мене стоїть прив'язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ані надто важким, ані стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив, — уздовж звивистого берега цієї річки...Але, рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісім-десять. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.  

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряком і на березі почував себе ближче до своєї стихії.  

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряком і на березі почував себе ближче до своєї стихії.  

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чому не пробратися узбережжям? І так, і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?  

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чому не пробратися узбережжям? І так, і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?  

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.  

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.  

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?  

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?  

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чилі. Отже, перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентинської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.  

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чилі. Отже, перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентинської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.  

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чилі й Перу? — спитала місіс Уелдон.  

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чилі й Перу? — спитала місіс Уелдон.  

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви,мабуть, не зустріли жодного?  

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви,мабуть, не зустріли жодного?  

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?  

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?  

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, у якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?  

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, у якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?  

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас з асьєнди Сан-Фелісе до Атаками.  

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас з асьєнди Сан-Фелісе до Атаками.  

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, — сказала місіс Уелдон. Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Уелдон.  

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, — сказала місіс Уелдон. Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Уелдон.  

— Коли ми вирушимо, містере Гарріс? — спитав він.  

— Коли ми вирушимо, містере Гарріс? — спитав він.  

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів американець. — На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно дістатися до асьєнди Сан-Фелісе. Я тим часом приведу сюди коня.  

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів американець. — На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно дістатися до асьєнди Сан-Фелісе. Я тим часом приведу сюди коня.  

— Ви дозволите провести вас? — спитав Дік Сенд у американця.  

— Ви дозволите провести вас? — спитав Дік Сенд у американця.  

— Коли ваша ласка, мій юний друже, — відповів той.  

— Коли ваша ласка, мій юний друже, — відповів той.  

І вони пішли вдвох. Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедикта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив. Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедикту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів. Кузен Бенедикт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах. Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.  

І вони пішли вдвох. Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедикта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив. Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедикту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів. Кузен Бенедикт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах. Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.  

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна. Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна. Гарріс одв'язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого. Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:  

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна. Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна. Гарріс одв'язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого. Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:  

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?  

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?  

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?  

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?  

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.  

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.  

— Може, потонув?  

— Може, потонув?  

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть, — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?  

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть, — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?  

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. — Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.  

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. — Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.  

— Так... можливо, — пробурмотів юнак.  

— Так... можливо, — пробурмотів юнак.  

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли — консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.  

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли — консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.  

— Ну, — сказав він, — я бачу — ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?.. Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями.  

— Ну, — сказав він, — я бачу — ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?.. Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями.  

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.  

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; У ДОРОЗІ  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; У ДОРОЗІ  

Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху — хоч і без жодної на те підстави — Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів. А місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків, — не почувала ніякої тривоги. її спокій ґрунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись. Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один — з карабіном, другий — з довгоствольною рушницею. За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами. Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек. За ними посувалися Том і Нен. В ар'єргарді (частина війська, яка йде позаду головних сил і охороняє їх від нападу) йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом. Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав якогось сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи «Пілігрима». Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився. Кузена Бенедикта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах. Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедикт знов і знов зникав.  

Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху — хоч і без жодної на те підстави — Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів. А місіс Уелдон — жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків, — не почувала ніякої тривоги. її спокій ґрунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись. Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один — з карабіном, другий — з довгоствольною рушницею. За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами. Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек. За ними посувалися Том і Нен. В ар'єргарді (частина війська, яка йде позаду головних сил і охороняє їх від нападу) йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом. Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав якогось сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи «Пілігрима». Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився. Кузена Бенедикта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах. Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедикт знов і знов зникав.  

— Кузене Бенедикт, — врешті сказала вона. — Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.  

— Кузене Бенедикт, — врешті сказала вона. — Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.  

— Дозвольте, кузино, — відповів упертий ентомолог. — А якщо я побачу якусь комаху?  

— Дозвольте, кузино, — відповів упертий ентомолог. — А якщо я побачу якусь комаху?  

— Якщо ви побачите комаху, — рішуче мовила місіс Уелдон, — то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!  

— Якщо ви побачите комаху, — рішуче мовила місіс Уелдон, — то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!  

— Відібрати мою коробку?! — вигукнув кузен Бенедикт так, ніби в нього збиралися вирвати серце.  

— Відібрати мою коробку?! — вигукнув кузен Бенедикт так, ніби в нього збиралися вирвати серце.  

— Так, коробку! І сітку! — додала місіс Уелдон.  

— Так, коробку! І сітку! — додала місіс Уелдон.  

— І сітку, кузино?! То, може, й окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!  

— І сітку, кузино?! То, може, й окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!  

— І окуляри! Я й забула про них... Дякую, кузене Бенедикт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.  

— І окуляри! Я й забула про них... Дякую, кузене Бенедикт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.  

Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час. Потім він знову став відходити вбік. А що він напевно чинив би так і без коробки та сітки, ба навіть без окулярів, то довелось дати йому волю. Проте Геркулес сказав, що буде наглядати за ним, і це відтоді стало його обов'язком. Після цього на кузена Бенедикта вже не звертали уваги.  

Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час. Потім він знову став відходити вбік. А що він напевно чинив би так і без коробки та сітки, ба навіть без окулярів, то довелось дати йому волю. Проте Геркулес сказав, що буде наглядати за ним, і це відтоді стало його обов'язком. Після цього на кузена Бенедикта вже не звертали уваги.  

Стежки в цьому густому лісі попрокладали скоріше звірі, аніж люди, і йти ними було нелегко. Гарріс гадав, що за дванадцять годин загін пройде не більше п'яти-шести миль. Погода стояла чудова. Сонце підбивалося до зеніту, посилаючи на землю потоки майже прямовисного проміння. На рівнині спека була б нестерпна, але під цим непроникним зеленим шатром її майже не відчувалося. Більшість дерев місіс Уелдон та її супутники бачили вперше. Проте знавець насамперед помітив би, що то цінні породи. Тут росла баугінія, або «залізне дерево»; моломпі, близьке до індійського сандалового дерева, з легкої й міцної деревини якого роблять весла; по його стовбуру рясно стікала запашна камедь (густий сік, який виступає на поверхню кори при її пошкодженні). Росла й сумаха — дерево, багате на барвники. Траплялися й бакаути із стовбурами до дванадцяти футів у діаметрі з породи гваякових, але не такі цінні, як звичайні гваякові дерева. Дік Сенд просив Гарріса, щоб той називав йому незнайомі дерева. Оскільки ніхто з маленького загону не бував у цій країні й не знав її див, то Гарріс залюбки називав їм найцікавіші дерева. Шкода, що кузен Бенедикт, затятий ентомолог, не був ще й ботаніком! Тут він, досі не знайшовши жодної рідкісної чи нової комахи, зробив би чимало знахідок і прекрасних відкриттів у ботаніці. Скільки було тут дерев і трав, що про їх існування в тропічних лісах Нового Світу вчені й гадки не мали! Кузен Бенедикт напевне уславив би своє ім'я. Але він не любив ботаніки й нічогісінько в ній не тямив. Гірше того, він відчував огиду до квітів: мовляв, деякі квіти ловлять комах своїми пелюстками і висмоктують їх!  

Стежки в цьому густому лісі попрокладали скоріше звірі, аніж люди, і йти ними було нелегко. Гарріс гадав, що за дванадцять годин загін пройде не більше п'яти-шести миль. Погода стояла чудова. Сонце підбивалося до зеніту, посилаючи на землю потоки майже прямовисного проміння. На рівнині спека була б нестерпна, але під цим непроникним зеленим шатром її майже не відчувалося. Більшість дерев місіс Уелдон та її супутники бачили вперше. Проте знавець насамперед помітив би, що то цінні породи. Тут росла баугінія, або «залізне дерево»; моломпі, близьке до індійського сандалового дерева, з легкої й міцної деревини якого роблять весла; по його стовбуру рясно стікала запашна камедь (густий сік, який виступає на поверхню кори при її пошкодженні). Росла й сумаха — дерево, багате на барвники. Траплялися й бакаути із стовбурами до дванадцяти футів у діаметрі з породи гваякових, але не такі цінні, як звичайні гваякові дерева. Дік Сенд просив Гарріса, щоб той називав йому незнайомі дерева. Оскільки ніхто з маленького загону не бував у цій країні й не знав її див, то Гарріс залюбки називав їм найцікавіші дерева. Шкода, що кузен Бенедикт, затятий ентомолог, не був ще й ботаніком! Тут він, досі не знайшовши жодної рідкісної чи нової комахи, зробив би чимало знахідок і прекрасних відкриттів у ботаніці. Скільки було тут дерев і трав, що про їх існування в тропічних лісах Нового Світу вчені й гадки не мали! Кузен Бенедикт напевне уславив би своє ім'я. Але він не любив ботаніки й нічогісінько в ній не тямив. Гірше того, він відчував огиду до квітів: мовляв, деякі квіти ловлять комах своїми пелюстками і висмоктують їх!  

Чимдалі частіше траплялися заболочені місця. Під ногами чвакала вода. Земля була густо помережана дрібними струмочками, які, зливаючись, живили притоки маленької річки. Деякі зі струмочків були такі широкі й глибокі, що доводилось шукати броду, аби їх перейти. Низькі багнисті береги притоки густо вкривала рослина, що її Гарріс назвав папірусом і не помилився назвою. Мандрівники перейшли заболочені місця, і знов над ними напнулося зелене шатро. Вузенька стежина, як і раніше, звивалася в хащах.  

Чимдалі частіше траплялися заболочені місця. Під ногами чвакала вода. Земля була густо помережана дрібними струмочками, які, зливаючись, живили притоки маленької річки. Деякі зі струмочків були такі широкі й глибокі, що доводилось шукати броду, аби їх перейти. Низькі багнисті береги притоки густо вкривала рослина, що її Гарріс назвав папірусом і не помилився назвою. Мандрівники перейшли заболочені місця, і знов над ними напнулося зелене шатро. Вузенька стежина, як і раніше, звивалася в хащах.  

Після обіду й короткого перепочинку маленький загін пішов угору горбастим схилом, що був ніби передгір'ям гірського пасма, яке тяглося понад берегом. Дерева тут росли не так густо, тільки подекуди стояли купами, але йти не стало легше: земля поспіль заросла височенними травами. Мандрівники опинилися ніби в джунглях Східної Індії. Проте мандрівникам жодного разу не трапилось таке поширене на американському континенті дерево, як каучуконос. Дік Сенд давно пообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований, коли почув, що з цього дерева добувають тільки каучук: він гадав, що м'ячі, повітряні кулі, ляльки, паяци ростуть просто на його гілках. І Джек почав нарікати.  

Після обіду й короткого перепочинку маленький загін пішов угору горбастим схилом, що був ніби передгір'ям гірського пасма, яке тяглося понад берегом. Дерева тут росли не так густо, тільки подекуди стояли купами, але йти не стало легше: земля поспіль заросла височенними травами. Мандрівники опинилися ніби в джунглях Східної Індії. Проте мандрівникам жодного разу не трапилось таке поширене на американському континенті дерево, як каучуконос. Дік Сенд давно пообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований, коли почув, що з цього дерева добувають тільки каучук: він гадав, що м'ячі, повітряні кулі, ляльки, паяци ростуть просто на його гілках. І Джек почав нарікати.  

— Зажди, мій хлопчику, — сказав Гарріс. — Ти ще надивишся на каучукові дерева: довкола асьєнди їх росте безліч.  

— Зажди, мій хлопчику, — сказав Гарріс. — Ти ще надивишся на каучукові дерева: довкола асьєнди їх росте безліч.  

— Це ще не все, — вів далі Джек, — мій друг Дік обіцяв мені ще щось!  

— Це ще не все, — вів далі Джек, — мій друг Дік обіцяв мені ще щось!  

— Що ж іще обіцяв тобі твій друг Дік? — усміхаючись, спитав Гарріс.  

— Що ж іще обіцяв тобі твій друг Дік? — усміхаючись, спитав Гарріс.  

— Пташок-мух!  

— Пташок-мух!  

— Побачиш і пташок-мух, мій хлопчику! Тільки не тут, а далі... далі... — відповів Гарріс.  

— Побачиш і пташок-мух, мій хлопчику! Тільки не тут, а далі... далі... — відповів Гарріс.  

Малий Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних пташок-мух, тобто колібрі: адже він потрапив до країни, де їх сила-силенна.  

Малий Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних пташок-мух, тобто колібрі: адже він потрапив до країни, де їх сила-силенна.  

Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. І місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки.  

Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. І місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки.  

До заходу сонця маленький загін відійшов од берега на вісім миль. У дорозі не трапилось ніяких пригод, і навіть ніхто дуже не втомився. Щоправда, це був тільки перший день переходу; безперечно, далі передбачались куди важчі етапи. На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.  

До заходу сонця маленький загін відійшов од берега на вісім миль. У дорозі не трапилось ніяких пригод, і навіть ніхто дуже не втомився. Щоправда, це був тільки перший день переходу; безперечно, далі передбачались куди важчі етапи. На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; СТО МИЛЬ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; СТО МИЛЬ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ  

Мандрівників або мисливців, що ночують у тропічному лісі, звичайно будить на зорі дивовижний хор. Яких тільки звуків у ньому не почуєш: і квоктання, і рохкання, і крякання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння. Так вітають світанок мавпи. Але того ранку мавпи чомусь не завели пісні, бо їх не було чути, хоча їхній рев звичайно розноситься далеко навкруги. Хтозна-чому, але ні ревуни, ні стрибуни, ані інші мавпи не дали вранці свого звичайного концерту. Дік Сенд і його супутники, звісно, не мали й гадки про звички ревунів, бо теж були б неабияк здивовані, їх не почувши. Вони попрокидались один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку поновили їхні сили.  

Мандрівників або мисливців, що ночують у тропічному лісі, звичайно будить на зорі дивовижний хор. Яких тільки звуків у ньому не почуєш: і квоктання, і рохкання, і крякання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння. Так вітають світанок мавпи. Але того ранку мавпи чомусь не завели пісні, бо їх не було чути, хоча їхній рев звичайно розноситься далеко навкруги. Хтозна-чому, але ні ревуни, ні стрибуни, ані інші мавпи не дали вранці свого звичайного концерту. Дік Сенд і його супутники, звісно, не мали й гадки про звички ревунів, бо теж були б неабияк здивовані, їх не почувши. Вони попрокидались один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку поновили їхні сили.  

О сьомій годині ранку маленький загін знову вирушив на схід, додержуючись порядку, встановленого напередодні. Ішли все так само лісом. Зрозуміло, що на цій незайманій землі, де стільки сонця й вологи, красувалося буйне рослинне царство.  

О сьомій годині ранку маленький загін знову вирушив на схід, додержуючись порядку, встановленого напередодні. Ішли все так само лісом. Зрозуміло, що на цій незайманій землі, де стільки сонця й вологи, красувалося буйне рослинне царство.  

Однак Дік Сенд не поминув своєю увагою однієї невідповідності. За словами Гарріса, вони перебували в пампі. А слово «пампа» мовою індіанців племені квішна означає «рівнина». Отож, якщо Діка не зраджувала пам'ять, пампа — це безводна рівнина, де немає ні дерев, ні каміння, а в дощову пору все густо заростає будяками, які з настанням спеки перетворюються на густі непрохідні чагарі. Зрідка трапляються карликові деревця та колючі кущі. Пампа має вигляд сумної пустелі. А ця місцевість була зовсім інша і не змінювалася, відколи мандрівники вирушили в путь. Густий непрохідний ліс простягався аж до обрію. Ні, Дік уявляв собі пампу зовсім не такою! Юнак поставив Гаррісові кілька запитань з цього приводу, сказавши, що його дуже дивує незвичайний вигляд пампасів. Але американець швидко розвіяв його сумніви. Він докладно розповів про цю частину Болівії. Певно, він чудово знав країну.  

Однак Дік Сенд не поминув своєю увагою однієї невідповідності. За словами Гарріса, вони перебували в пампі. А слово «пампа» мовою індіанців племені квішна означає «рівнина». Отож, якщо Діка не зраджувала пам'ять, пампа — це безводна рівнина, де немає ні дерев, ні каміння, а в дощову пору все густо заростає будяками, які з настанням спеки перетворюються на густі непрохідні чагарі. Зрідка трапляються карликові деревця та колючі кущі. Пампа має вигляд сумної пустелі. А ця місцевість була зовсім інша і не змінювалася, відколи мандрівники вирушили в путь. Густий непрохідний ліс простягався аж до обрію. Ні, Дік уявляв собі пампу зовсім не такою! Юнак поставив Гаррісові кілька запитань з цього приводу, сказавши, що його дуже дивує незвичайний вигляд пампасів. Але американець швидко розвіяв його сумніви. Він докладно розповів про цю частину Болівії. Певно, він чудово знав країну.  

— Ви маєте рацію, мій юний друже, — говорив Гарріс, — Справжня пампа дійсно така, як описано в читаних вами книжках; це безводна рівнина, де мандрувати часом буває вкрай важко. Вона трохи нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани майже скрізь заболочені. Але ця місцевість навіть мене дивує. Щоправда, я вперше йду плоскогір'ям навпростець — щоб дістатися до асьєнди. Однак хоч я ще не бував тут, а все ж чув: цей край зовсім не схожий на пампу. Годі шукати справжньої пампи по цей бік Анд — для цього треба перейти через гірський хребет. Пампа займає східну частину материка до Атлантичного океану.  

— Ви маєте рацію, мій юний друже, — говорив Гарріс, — Справжня пампа дійсно така, як описано в читаних вами книжках; це безводна рівнина, де мандрувати часом буває вкрай важко. Вона трохи нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани майже скрізь заболочені. Але ця місцевість навіть мене дивує. Щоправда, я вперше йду плоскогір'ям навпростець — щоб дістатися до асьєнди. Однак хоч я ще не бував тут, а все ж чув: цей край зовсім не схожий на пампу. Годі шукати справжньої пампи по цей бік Анд — для цього треба перейти через гірський хребет. Пампа займає східну частину материка до Атлантичного океану.  

— То нам доведеться переходити через Анди? — спитав Дік Сенд.  

— То нам доведеться переходити через Анди? — спитав Дік Сенд.  

— Ні, мій юний друже, ні, — усміхнувшись, відповів американець. — Я сказав «треба перейти», а не «ми перейдемо». Годі й думати переходити через Анди з нашими засобами пересування, і я ніколи не підбив би вас на таку ризиковану подорож.  

— Ні, мій юний друже, ні, — усміхнувшись, відповів американець. — Я сказав «треба перейти», а не «ми перейдемо». Годі й думати переходити через Анди з нашими засобами пересування, і я ніколи не підбив би вас на таку ризиковану подорож.  

Гарріс говорив спокійно й переконливо. Дік Сенд ішов з ним на чолі загону. Вони часто обговорювали такі питання, і ніхто їм не заважав. Коли в юнака й були якісь сумніви, що їх американець не спромігся розвіяти, то він волів поки що не виказувати їх уголос.  

Гарріс говорив спокійно й переконливо. Дік Сенд ішов з ним на чолі загону. Вони часто обговорювали такі питання, і ніхто їм не заважав. Коли в юнака й були якісь сумніви, що їх американець не спромігся розвіяти, то він волів поки що не виказувати їх уголос.  

П'ять днів подорожі минули без будь-яких особливих пригод. За дванадцять годин переходили вісім-дев'ять миль. Решту часу забирали зупинки на перепочинок, їжу та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Малому Джекові вже трохи набридла одноманітна подорож. До того ж не було виконано жодної з даних йому обіцянок. Гумових дерев, пташок-мух хлопчик і досі не бачив. Йому також мали показати найгарніших у світі папуг. Але де вони — яскраво-оранжеві папуги з небесно-блакитними хвостами, які водяться в цих лісах? Де барвисті ара з голими щоками й довжелезними хвостами, які ніколи не сідають на землю? Де всі оті зелені папуги, які живуть у тропіках? Де дрібні барвисті папужки? Де всі оті балакучі птахи, які, за словами індіанців, розмовляють мовами давно вимерлих племен? Що ж до кузена Бенедикта — він був незадоволений іще дужче. Правда, йому дозволили відходити вбік од загону. Але він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції. Навіть світляки, ніби змовившись, уперто не з'являлися поблизу. Природа, здавалось, знущалася з бідолахи-ентомолога, і він повсякчас був у дуже кепському настрої.  

П'ять днів подорожі минули без будь-яких особливих пригод. За дванадцять годин переходили вісім-дев'ять миль. Решту часу забирали зупинки на перепочинок, їжу та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Малому Джекові вже трохи набридла одноманітна подорож. До того ж не було виконано жодної з даних йому обіцянок. Гумових дерев, пташок-мух хлопчик і досі не бачив. Йому також мали показати найгарніших у світі папуг. Але де вони — яскраво-оранжеві папуги з небесно-блакитними хвостами, які водяться в цих лісах? Де барвисті ара з голими щоками й довжелезними хвостами, які ніколи не сідають на землю? Де всі оті зелені папуги, які живуть у тропіках? Де дрібні барвисті папужки? Де всі оті балакучі птахи, які, за словами індіанців, розмовляють мовами давно вимерлих племен? Що ж до кузена Бенедикта — він був незадоволений іще дужче. Правда, йому дозволили відходити вбік од загону. Але він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції. Навіть світляки, ніби змовившись, уперто не з'являлися поблизу. Природа, здавалось, знущалася з бідолахи-ентомолога, і він повсякчас був у дуже кепському настрої.  

Наступні чотири дні загін так само йшов на північний схід. На 16 квітня подорожні, за їхніми підрахунками, віддалилися миль на сто від берега. Коли Гарріс не заблудився — а він твердо запевняв, що ні, — то асьєнда Сан-Фелісе миль за двадцять од місця, де стали на ночівлю того вечора. Ще дві доби — і маленький загін матиме надійне, зручне пристановище, де врешті відпочине від нелегкої дороги. Дік Сенд не раз шкодував подумки, що «Пілігрим» розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше — місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка. Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин.  

Наступні чотири дні загін так само йшов на північний схід. На 16 квітня подорожні, за їхніми підрахунками, віддалилися миль на сто від берега. Коли Гарріс не заблудився — а він твердо запевняв, що ні, — то асьєнда Сан-Фелісе миль за двадцять од місця, де стали на ночівлю того вечора. Ще дві доби — і маленький загін матиме надійне, зручне пристановище, де врешті відпочине від нелегкої дороги. Дік Сенд не раз шкодував подумки, що «Пілігрим» розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше — місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка. Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин.  

Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтьоки. Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.  

Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтьоки. Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.  

— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — вигукнув американець.  

— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — вигукнув американець.  

— Таж то були жирафи! — крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.  

— Таж то були жирафи! — крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.  

— Жирафи?! — перепитала місіс Уелдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.  

— Жирафи?! — перепитала місіс Уелдон. — Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.  

— Авжеж, — мовив Гарріс з подивом на обличчі, — в цій країні жирафів нема й близько.  

— Авжеж, — мовив Гарріс з подивом на обличчі, — в цій країні жирафів нема й близько.  

— Що ж то тоді було? — спитав Дік Сенд.  

— Що ж то тоді було? — спитав Дік Сенд.  

— Не знаю, що й думати, — відповів Гарріс. — А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?  

— Не знаю, що й думати, — відповів Гарріс. — А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?  

— Але ж страуси — птахи, отже, в них дві ноги.  

— Але ж страуси — птахи, отже, в них дві ноги.  

— Авжеж, — кивнув головою Гарріс, — я саме й помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.  

— Авжеж, — кивнув головою Гарріс, — я саме й помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.  

— А мені здалося, що ці тварини чотириногі, — сказала місіс Уелдон.  

— А мені здалося, що ці тварини чотириногі, — сказала місіс Уелдон.  

— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!  

— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!  

— Тим-то ми й подумати, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.  

— Тим-то ми й подумати, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.  

— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, у таких випадках помиляються й досвідченіші за вас мисливці.  

— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, у таких випадках помиляються й досвідченіші за вас мисливці.  

Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа: і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з'являються й миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться. Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.  

Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа: і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з'являються й миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться. Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.  

Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.  

Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.  

— Містере Гарріс, — сказала місіс Уелдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.  

— Містере Гарріс, — сказала місіс Уелдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.  

— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?  

— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?  

— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.  

— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.  

— Так, це тут буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.  

— Так, це тут буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.  

— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.  

— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.  

— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.  

— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.  

— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.  

— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.  

— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.  

— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.  

— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете, коли ваша ласка, — попросила місіс Уелдон.  

— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете, коли ваша ласка, — попросила місіс Уелдон.  

— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева.  

— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева.  

За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережних заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. У нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити. На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.  

За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережних заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. У нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити. На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.  

— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.  

— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.  

— Це я... Це я крикнув! — відповів кузен Бенедикт. — Мене щось укусило!  

— Це я... Це я крикнув! — відповів кузен Бенедикт. — Мене щось укусило!  

— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.  

— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.  

— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!  

— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!  

— Ну, то роздушіть вашу комаху, — порадив Гарріс, — і дайте нам спати, містере Бенедикт!  

— Ну, то роздушіть вашу комаху, — порадив Гарріс, — і дайте нам спати, містере Бенедикт!  

— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедикт. — Нізащо у світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.  

— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедикт. — Нізащо у світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.  

Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедикта.  

Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедикта.  

— О, невже? — вигукнув ентомолог. — Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!  

— О, невже? — вигукнув ентомолог. — Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!  

І кузен Бенедикт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.  

І кузен Бенедикт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.  

— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.  

— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.  

— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!  

— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!  

— Ви нам, урешті-решт, скажете, містере Бенедикт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.  

— Ви нам, урешті-решт, скажете, містере Бенедикт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.  

— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце! Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.  

— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце! Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.  

Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедикта, у якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.  

Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедикта, у якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; СТРАШНЕ СЛОВО  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; СТРАШНЕ СЛОВО  

Уже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися й на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук. Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку. Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно.  

Уже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися й на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук. Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку. Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно.  

Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди. цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником. Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.  

Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди. цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником. Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.  

Уранці 18 квітня загін вирушив у дорогу. У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, у яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.  

Уранці 18 квітня загін вирушив у дорогу. У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, у яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.  

Дінго! Дінго став поводитися дивно. Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору. Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня. Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль.  

Дінго! Дінго став поводитися дивно. Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору. Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня. Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль.  

Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека...  

Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека...  

Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги. Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього. За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.  

Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги. Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього. За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.  

О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин. Дік Сенд пильно роздивлявся навколо. Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля? Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили... Отже, припущення, що це сліди слонів, — зовсім неймовірне.  

О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин. Дік Сенд пильно роздивлявся навколо. Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля? Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили... Отже, припущення, що це сліди слонів, — зовсім неймовірне.  

У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б. Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться. Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і після катастрофи судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен — більше, ніж будь-коли досі! — зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю; цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедикта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він має робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько — він відчував.  

У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б. Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться. Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і після катастрофи судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен — більше, ніж будь-коли досі! — зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю; цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедикта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він має робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько — він відчував.  

П'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знову мусив брати на себе обов'язки керівника за цих грізних обставин. Він ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин. «Гіпопотами!» — мало не вихопилося в нього. Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.  

П'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знову мусив брати на себе обов'язки керівника за цих грізних обставин. Він ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин. «Гіпопотами!» — мало не вихопилося в нього. Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.  

Гіпопотами в Америці?!  

Гіпопотами в Америці?!  

Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались. її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов'язку додавало йому снаги.  

Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались. її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов'язку додавало йому снаги.  

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою. Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.  

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою. Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.  

— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.  

— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.  

— Атож, — відповів Гарріс. — Проте...  

— Атож, — відповів Гарріс. — Проте...  

— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.  

— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.  

— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік...  

— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік...  

— Можливо, — відповів Дік Сенд.  

— Можливо, — відповів Дік Сенд.  

— Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.  

— Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.  

— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.  

— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.  

— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.  

— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.  

— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі.  

— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі.  

Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши після нападу пропасниці, лежав у неї на руках. Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю. Дік Сенд нагледів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:  

Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши після нападу пропасниці, лежав у неї на руках. Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю. Дік Сенд нагледів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:  

— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!  

— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!  

— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.  

— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.  

— Там... там... — белькотав Том. — Під отими деревами... кров! А на землі... відрубані руки...  

— Там... там... — белькотав Том. — Під отими деревами... кров! А на землі... відрубані руки...  

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:  

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:  

— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!  

— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!  

На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища. Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу. Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав. Дікові насилу вдалося відігнати собаку.  

На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища. Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу. Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав. Дікові насилу вдалося відігнати собаку.  

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх. Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук. На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку. Том також не спав. Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади. Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього. Сам тільки кузен Бенедикт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття. Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині. Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:  

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх. Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук. На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку. Том також не спав. Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади. Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього. Сам тільки кузен Бенедикт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття. Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині. Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:  

— Лев! Лев!  

— Лев! Лев!  

Діка Сенда мов уразило громом. Він вихопив ніж і кинувся туди, де спав Гарріс. Та Гарріса не було; зник і його кінь. Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали! «Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки! Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, проминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного! Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж подвоїлася внаслідок сили вітру. Тому на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край — не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси! Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедикт, — справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми — то все знаряддя работоргівців! Відрубані руки — руки чорних невільників... Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!  

Діка Сенда мов уразило громом. Він вихопив ніж і кинувся туди, де спав Гарріс. Та Гарріса не було; зник і його кінь. Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали! «Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки! Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, проминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного! Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж подвоїлася внаслідок сили вітру. Тому на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край — не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси! Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедикт, — справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми — то все знаряддя работоргівців! Відрубані руки — руки чорних невільників... Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!  

Дік Сенд нарешті впевнився у своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:  

Дік Сенд нарешті впевнився у своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:  

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і невільників!  

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і невільників!  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ГАРРІС І НЕГОРУ  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ГАРРІС І НЕГОРУ  

Другого дня, після того, як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь. Це були Гарріс і Негору. Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.  

Другого дня, після того, як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь. Це були Гарріс і Негору. Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.  

Гарріс і Негору посідали під величезною смоковницею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу. Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.  

Гарріс і Негору посідали під величезною смоковницею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу. Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.  

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?  

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?  

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...  

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...  

— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!  

— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!  

— Де вже їм утекти! — сказав Гарріс, здвигнувши плечима. — Проте я ледве встиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах «мого юного друга» бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт.  

— Де вже їм утекти! — сказав Гарріс, здвигнувши плечима. — Проте я ледве встиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах «мого юного друга» бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт.  

— Еге ж! — кивнув головою Негору. — І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...  

— Еге ж! — кивнув головою Негору. — І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...  

— Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. У перші дні мені легко вдавалося переконувати його, що ми йдемо Атакамською пустелею, — адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забаглося побачити «гумові дерева» й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що «мій юний друг» чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці — це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.  

— Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. У перші дні мені легко вдавалося переконувати його, що ми йдемо Атакамською пустелею, — адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забаглося побачити «гумові дерева» й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що «мій юний друг» чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці — це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.  

— Розумію, — відповів Негору. — І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!  

— Розумію, — відповів Негору. — І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!  

— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.  

— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.  

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.  

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.  

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?  

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?  

— Атож.  

— Атож.  

— До того, як ти здав товар чи після того?  

— До того, як ти здав товар чи після того?  

— Після... — трохи повагавшися, відповів Негору. — Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі — коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув, за мною стежили. Ну й узяли...  

— Після... — трохи повагавшися, відповів Негору. — Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі — коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув, за мною стежили. Ну й узяли...  

— І засудили?..  

— І засудили?..  

— На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.  

— На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.  

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?  

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?  

— Довелось, Гаррісе. Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим». Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька днів «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...  

— Довелось, Гаррісе. Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим». Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька днів «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...  

— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же чином він опинився аж тут?  

— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же чином він опинився аж тут?  

— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш. «Пілігрим», — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чилі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору. — То судно випадково пригнало до берегів Африки?  

— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш. «Пілігрим», — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чилі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору. — То судно випадково пригнало до берегів Африки?  

— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого таємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації: він уміє визначити місце перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падає на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож триває так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумані. А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися!  

— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого таємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації: він уміє визначити місце перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падає на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож триває так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумані. А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися!  

— І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. Мені спершу легко було видавати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.  

— І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. Мені спершу легко було видавати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.  

— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.  

— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.  

— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.  

— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.  

— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманити.  

— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманити.  

— Що ти збираєшся далі робити? — спитав Гарріс.  

— Що ти збираєшся далі робити? — спитав Гарріс.  

— Та вже щось зроблю! — відказав Негору. — Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживає наш хазяїн Алвіш? Як його справи?  

— Та вже щось зроблю! — відказав Негору. — Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживає наш хазяїн Алвіш? Як його справи?  

— Чудово, хай йому біс! — вигукнув Гарріс, — Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті, з одного боку, англійські сторожові судна — з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Сюди лізуть місіонери — навіть вони проти нас! Лівінґстон — хай йому грець! — нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!  

— Чудово, хай йому біс! — вигукнув Гарріс, — Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті, з одного боку, англійські сторожові судна — з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Сюди лізуть місіонери — навіть вони проти нас! Лівінґстон — хай йому грець! — нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!  

Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.  

Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.  

Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работоргівця Алвіша анітрохи не змінився — тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:  

Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работоргівця Алвіша анітрохи не змінився — тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:  

— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?  

— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?  

— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно має план.  

— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно має план.  

— Частину продам у рабство, а решту...<br>  

— Частину продам у рабство, а решту...<br>  

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.  

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.  

— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, — зауважив Гарріс. — За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван. Караван супроводять тубільні солдати, їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Дік Сенд, напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знає, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. У нього немає іншої ради.  

— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, — зауважив Гарріс. — За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван. Караван супроводять тубільні солдати, їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Дік Сенд, напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знає, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. У нього немає іншої ради.  

— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.  

— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.  

— Рушаймо, друже!  

— Рушаймо, друже!  

Аж тут із заростей папірусу знову почувся шелест. Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку. Зненацька пролунав хрипкий гавкіт, і із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.  

Аж тут із заростей папірусу знову почувся шелест. Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку. Зненацька пролунав хрипкий гавкіт, і із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.  

— Дінго! — вигукнув Гарріс.  

— Дінго! — вигукнув Гарріс.  

— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.  

— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.  

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклав до плеча й вистрелив. Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись. Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи...  

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклав до плеча й вистрелив. Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись. Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи...  

Зрозумівши, що невеличка команда «Пілігрима» опинилася в Африці, Дік Сенд не занепав духом і розумів, що доля всіх його супутників у його руках. Він вирішив якомога швидше повернутися на узбережжя. Маленький загін рушив берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Розпочалася гроза, необхідно було шукати притулок. Мандрівники знайшли його у велетенському термітнику, який чомусь покинули комахи. Коли вже всі заснули, а Діка Сенда оповили сумні думки, на його плече лягла ніжна рука місіс Уелдон, яка прошепотіла йому на вухо: «Я знаю все! Та Господь ще може нас урятувати».  

Зрозумівши, що невеличка команда «Пілігрима» опинилася в Африці, Дік Сенд не занепав духом і розумів, що доля всіх його супутників у його руках. Він вирішив якомога швидше повернутися на узбережжя. Маленький загін рушив берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Розпочалася гроза, необхідно було шукати притулок. Мандрівники знайшли його у велетенському термітнику, який чомусь покинули комахи. Коли вже всі заснули, а Діка Сенда оповили сумні думки, на його плече лягла ніжна рука місіс Уелдон, яка прошепотіла йому на вухо: «Я знаю все! Та Господь ще може нас урятувати».  

Уночі Дік прокинувся від того, що вода залила долівку. Після декількох невдалих спроб вибратися нагору мандрівники нарешті опинилися на волі: все навкруги затопила вода. В улоговині був розташований табір тубільців, які взяли мандрівників у полон. В одну пірогу посадили місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта, в іншу, що попливла у протилежний бік, Діка і негрів. Геркулесу вдалося втекти.  

Уночі Дік прокинувся від того, що вода залила долівку. Після декількох невдалих спроб вибратися нагору мандрівники нарешті опинилися на волі: все навкруги затопила вода. В улоговині був розташований табір тубільців, які взяли мандрівників у полон. В одну пірогу посадили місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта, в іншу, що попливла у протилежний бік, Діка і негрів. Геркулесу вдалося втекти.  

Дік Сенд і негри потрапили у табір работоргівців, які гнали свій караван до Казонде, центру работоргівлі в Анголі. Оскільки Дік Сенд був білим, його не наважилися закувати в ланцюги. До нього приставили хавільдара (охоронця). Згодом з'ясувалося, що хавільдарам було наказано стежити, щоб Дік не спілкувався зі своїми товаришами. Місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта в таборі не було.  

Дік Сенд і негри потрапили у табір работоргівців, які гнали свій караван до Казонде, центру работоргівлі в Анголі. Оскільки Дік Сенд був білим, його не наважилися закувати в ланцюги. До нього приставили хавільдара (охоронця). Згодом з'ясувалося, що хавільдарам було наказано стежити, щоб Дік не спілкувався зі своїми товаришами. Місіс Уелдон, Джека і кузена Бенедикта в таборі не було.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ІЗ ЗАПИСНИКА ДІКА СЕНДА  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ІЗ ЗАПИСНИКА ДІКА СЕНДА  

Караван вирушив у дорогу хмарного ранку і, відійшовши від берега Кванзи, попрямував на схід. Дікові Сенду ніяк не вдавалося перемовитись бодай словом зі своїми товаришами. їх гнали в голові колони під посиленою охороною. Бет ішов у парі з батьком, старим Томом, Актеон — з Остіном. Вони несли на шиях важкі колодки з рогачами. Батоги смугували їхні спини так само часто, як і спини інших невільників. Бет намагався йти, не смикаючи рогача; він вибирав, куди краще ступити ногою, бо за ним ступав батько. Вряди-годи, коли хавільдар відставав, Бет стиха підбадьорював старого Тома. Помітивши, що батько стомився, він трохи сповільнював ходу. Він не міг навіть повернути голови й подивитися на батька, якого так любив. Серце його краялося з болю та жалощів. У старого Тома була хоч та втіха, що він бачив свого сина, але він розплачувався за це дорогою ціною. Сльози котилися в нього з очей, коли наглядач бив Бета нагаєм. Якби він міг заступити сина собою! Остін і Актеон ішли трохи позаду, так само скуті. їх теж били наглядачі. Як вони заздрили Геркулесові! Небезпека чигала й на нього в цій дикій країні, але він був вільний і міг боротися за своє життя. Із старою Нен поводились не краще, ніж із рештою невільників. Вона йшла в гурті жінок. її скували з молодою жінкою, в якої було двоє дітей, — немовля і трирічний хлопчик. Добросерда Нен узяла хлопчика на руки. Бідолашна бранка дякувала їй поглядом очей, повних сліз. Це була важка ноша для Нен, але вона не спускала хлопчика з рук. Стара Нен безперестану думала про малого Джека. Уявляла його собі на руках у матері. Хоч він і схуд за час хвороби, однак знесиленій місіс Уелдон, мабуть, важко його нести. Де вона тепер? Що з нею сталося? Чи побачаться ще коли-небудь?  

Караван вирушив у дорогу хмарного ранку і, відійшовши від берега Кванзи, попрямував на схід. Дікові Сенду ніяк не вдавалося перемовитись бодай словом зі своїми товаришами. їх гнали в голові колони під посиленою охороною. Бет ішов у парі з батьком, старим Томом, Актеон — з Остіном. Вони несли на шиях важкі колодки з рогачами. Батоги смугували їхні спини так само часто, як і спини інших невільників. Бет намагався йти, не смикаючи рогача; він вибирав, куди краще ступити ногою, бо за ним ступав батько. Вряди-годи, коли хавільдар відставав, Бет стиха підбадьорював старого Тома. Помітивши, що батько стомився, він трохи сповільнював ходу. Він не міг навіть повернути голови й подивитися на батька, якого так любив. Серце його краялося з болю та жалощів. У старого Тома була хоч та втіха, що він бачив свого сина, але він розплачувався за це дорогою ціною. Сльози котилися в нього з очей, коли наглядач бив Бета нагаєм. Якби він міг заступити сина собою! Остін і Актеон ішли трохи позаду, так само скуті. їх теж били наглядачі. Як вони заздрили Геркулесові! Небезпека чигала й на нього в цій дикій країні, але він був вільний і міг боротися за своє життя. Із старою Нен поводились не краще, ніж із рештою невільників. Вона йшла в гурті жінок. її скували з молодою жінкою, в якої було двоє дітей, — немовля і трирічний хлопчик. Добросерда Нен узяла хлопчика на руки. Бідолашна бранка дякувала їй поглядом очей, повних сліз. Це була важка ноша для Нен, але вона не спускала хлопчика з рук. Стара Нен безперестану думала про малого Джека. Уявляла його собі на руках у матері. Хоч він і схуд за час хвороби, однак знесиленій місіс Уелдон, мабуть, важко його нести. Де вона тепер? Що з нею сталося? Чи побачаться ще коли-небудь?  

Дік Сенд ішов в останніх лавах невільників. Він не бачив ні Тома, ні його товаришів, ні Нен. Юнака не турбувала власна доля, злигодні та муки, що їх йому, напевне, доведеться зазнати. Він хвилювався за місіс Уелдон та за її сина. Дік ступав уперед, дивлячись то собі під ноги, то на колючі кущі пообабіч дороги, на нижні гілки дерев. Він сподівався побачити бодай якийсь знак того, що місіс Уелдон вели цим шляхом. Як жадав Дік натрапити на ЇЇ слід! Отак ішли в каравані невільників Дік Сенд та його товариші. І хоч як вони потерпали за власну долю, хоч хай як страждали, — серце в них обливалося кров'ю, закипало лютим обуренням, коли вони бачили муки бранців і дику жорстокість наглядачів. Та ба! Вони не могли допомогти мученикам і вчинити опір катам.  

Дік Сенд ішов в останніх лавах невільників. Він не бачив ні Тома, ні його товаришів, ні Нен. Юнака не турбувала власна доля, злигодні та муки, що їх йому, напевне, доведеться зазнати. Він хвилювався за місіс Уелдон та за її сина. Дік ступав уперед, дивлячись то собі під ноги, то на колючі кущі пообабіч дороги, на нижні гілки дерев. Він сподівався побачити бодай якийсь знак того, що місіс Уелдон вели цим шляхом. Як жадав Дік натрапити на ЇЇ слід! Отак ішли в каравані невільників Дік Сенд та його товариші. І хоч як вони потерпали за власну долю, хоч хай як страждали, — серце в них обливалося кров'ю, закипало лютим обуренням, коли вони бачили муки бранців і дику жорстокість наглядачів. Та ба! Вони не могли допомогти мученикам і вчинити опір катам.  

Ось кілька нотаток із записника Діка Сенда, що їх писав він по дорозі від Кванзи до Казонде. У них відбито найвизначніші події протягом двадцяти п'яти «маршів», які складали перехід у двісті п'ятдесят миль. «Марш» мовою работоргівців — це десять миль із зупинками на обід і на ночівлю.  

Ось кілька нотаток із записника Діка Сенда, що їх писав він по дорозі від Кванзи до Казонде. У них відбито найвизначніші події протягом двадцяти п'яти «маршів», які складали перехід у двісті п'ятдесят миль. «Марш» мовою работоргівців — це десять миль із зупинками на обід і на ночівлю.  

<br> «25-27 квітня. Проминули село, обгороджене живоплотом з чагарів вісім-дев'ять футів заввишки. Поля засіяні маїсом (кукурудза), бобами, сорго (південна злакова рослина подібна до проса) та земляним горіхом. Двох селян схопили й закували. П'ятнадцять чоловік убили. Решта втекли в ліс. Уранці перейшли швидку річку ярдів сто п'ятдесят завширшки. Міст із стовбурів дерев, зв'язаних між собою ліанами. Бракує деяких мостовин. Дві жінки, забиті в одну колодку, впали у воду; одна — з малою дитиною. Вода завирувала й забарвилась кров'ю. Крокодили ховаються між мостовинами. Можна ступити ногою просто в роззявлену пащу.  

<br> «25-27 квітня. Проминули село, обгороджене живоплотом з чагарів вісім-дев'ять футів заввишки. Поля засіяні маїсом (кукурудза), бобами, сорго (південна злакова рослина подібна до проса) та земляним горіхом. Двох селян схопили й закували. П'ятнадцять чоловік убили. Решта втекли в ліс. Уранці перейшли швидку річку ярдів сто п'ятдесят завширшки. Міст із стовбурів дерев, зв'язаних між собою ліанами. Бракує деяких мостовин. Дві жінки, забиті в одну колодку, впали у воду; одна — з малою дитиною. Вода завирувала й забарвилась кров'ю. Крокодили ховаються між мостовинами. Можна ступити ногою просто в роззявлену пащу.  

9 травня. Рано-вранці вирушили в дорогу. Хавільдари хутко підняли нагаями знеможених і хворих. Невільники — це товар. А товар — це гроші. Хавільдари гнатимуть нещасних уперед, скільки в тих стане сили. Мене оточують живі скелети. їм бракує голосу навіть щоб стогнати. Урешті я побачив стару Нен. На неї страшно дивитися. На руках у неї вже немає хлопчика. Немає й напарниці, і Нен тепер легше йти. Але вона й досі підперезана ланцюгом — його кінець перекинуто через плече. Помаленьку наздоганяю її. Та Нен мене ніби не впізнає. Невже я так змінився?  

9 травня. Рано-вранці вирушили в дорогу. Хавільдари хутко підняли нагаями знеможених і хворих. Невільники — це товар. А товар — це гроші. Хавільдари гнатимуть нещасних уперед, скільки в тих стане сили. Мене оточують живі скелети. їм бракує голосу навіть щоб стогнати. Урешті я побачив стару Нен. На неї страшно дивитися. На руках у неї вже немає хлопчика. Немає й напарниці, і Нен тепер легше йти. Але вона й досі підперезана ланцюгом — його кінець перекинуто через плече. Помаленьку наздоганяю її. Та Нен мене ніби не впізнає. Невже я так змінився?  

— Нен! — обізвався я до неї.  

— Нен! — обізвався я до неї.  

Стара служниця довго дивилася на мене.  

Стара служниця довго дивилася на мене.  

— А-а, це ви, містере Дік! — врешті відповіла вона. — Я... я... скоро помру...  

— А-а, це ви, містере Дік! — врешті відповіла вона. — Я... я... скоро помру...  

— Ні, ні! Тримайтеся, Нен!  

— Ні, ні! Тримайтеся, Нен!  

Я відвів очі, щоб не дивитися на нещасну. Хіба це Нен? Це тільки її тінь.  

Я відвів очі, щоб не дивитися на нещасну. Хіба це Нен? Це тільки її тінь.  

— Помру, — повторила Нен, — і не побачу ні моєї дорогої господині, ні мого малого Джека! О Боже, зглянься наді мною!  

— Помру, — повторила Нен, — і не побачу ні моєї дорогої господині, ні мого малого Джека! О Боже, зглянься наді мною!  

Я був хотів підтримати стару Нен, яка тремтіла у своєму лахмітті. Я радо дав би себе скувати з нею, щоб полегшити тягар ланцюга, який Нен тепер несла сама. Але дужа рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом нагая загнано в гурт невільників. Я мало не кинувся на хавільдара... Аж тут з'явився араб Ібн-Хаміс, схопив мене за руку й тримав, доки повз нас пройшов увесь караван. Коли я опинився на своєму місці — в кінці колони — Ібн-Хаміс промовив одне тільки слово:  

Я був хотів підтримати стару Нен, яка тремтіла у своєму лахмітті. Я радо дав би себе скувати з нею, щоб полегшити тягар ланцюга, який Нен тепер несла сама. Але дужа рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом нагая загнано в гурт невільників. Я мало не кинувся на хавільдара... Аж тут з'явився араб Ібн-Хаміс, схопив мене за руку й тримав, доки повз нас пройшов увесь караван. Коли я опинився на своєму місці — в кінці колони — Ібн-Хаміс промовив одне тільки слово:  

— Негору!  

— Негору!  

Негору! То це за наказом португальця зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами? Яку ж долю наготував мені цей негідник?  

Негору! То це за наказом португальця зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами? Яку ж долю наготував мені цей негідник?  

10 травня. Проминули два охоплені пожежею села. Вогонь аж гуде. На деревах висять трупи. Селяни повтікали. Поля спустошені. На села вчинено набіг. Двісті забитих, щоб узяти якийсь десяток невільників!  

10 травня. Проминули два охоплені пожежею села. Вогонь аж гуде. На деревах висять трупи. Селяни повтікали. Поля спустошені. На села вчинено набіг. Двісті забитих, щоб узяти якийсь десяток невільників!  

Я дуже стомлений, але заснути не можу. В голові снуються думки та гадки. Помічаю, ніби щось крадеться у високій траві. Мабуть, хижий звір. Невже він зважиться напасти? Прислухаюсь. Нічого. Ба ні! Якась тварина пробирається крізь очерет. Я беззбройний, але буду боронитися, гукатиму на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон і моїм товаришам! Трава шелестить зовсім близько. Звір кидається на мене. Крикнути, вдарити на сполох!.. На щастя, я втримався від крику.  

Я дуже стомлений, але заснути не можу. В голові снуються думки та гадки. Помічаю, ніби щось крадеться у високій траві. Мабуть, хижий звір. Невже він зважиться напасти? Прислухаюсь. Нічого. Ба ні! Якась тварина пробирається крізь очерет. Я беззбройний, але буду боронитися, гукатиму на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон і моїм товаришам! Трава шелестить зовсім близько. Звір кидається на мене. Крикнути, вдарити на сполох!.. На щастя, я втримався від крику.  

Не вірю своїм очам! Та це ж Дінго! Як він тут опинився? Як мене знайшов? Що то інстинкт! Але хіба можна самим тільки інстинктом пояснити цю безмежну вірність? Дінго лиже мені руки. Чудовий собака, мій єдиний друг! Отже, вони не вбили тебе! Я пещу Дінго. Він, ніби розуміючи мене, поривається загавкати, та я його заспокоюю. Ніхто не повинен знати, що він тут! Нехай іде назирці за караваном. Може, якось... Але чому Дінго так настирливо треться шиєю об мої руки? Ніби каже мені: «Та шукай же! Шукай!» Я шукаю і намацую щось на нашийнику... Це очеретинка, увіткнута в пряжку з вигравіюваними літерами «С» і «В», таємниці яких ми так і не розгадали.  

Не вірю своїм очам! Та це ж Дінго! Як він тут опинився? Як мене знайшов? Що то інстинкт! Але хіба можна самим тільки інстинктом пояснити цю безмежну вірність? Дінго лиже мені руки. Чудовий собака, мій єдиний друг! Отже, вони не вбили тебе! Я пещу Дінго. Він, ніби розуміючи мене, поривається загавкати, та я його заспокоюю. Ніхто не повинен знати, що він тут! Нехай іде назирці за караваном. Може, якось... Але чому Дінго так настирливо треться шиєю об мої руки? Ніби каже мені: «Та шукай же! Шукай!» Я шукаю і намацую щось на нашийнику... Це очеретинка, увіткнута в пряжку з вигравіюваними літерами «С» і «В», таємниці яких ми так і не розгадали.  

Виймаю очеретинку. Розламую. Всередині згорнутий папірець! Але я не можу прочитати в пітьмі, що там написано. Треба чекати світанку. Відпускаю Дінго, і він безшумно зникає в траві. Коли б тільки він не попався левам або гієнам! Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав.  

Виймаю очеретинку. Розламую. Всередині згорнутий папірець! Але я не можу прочитати в пітьмі, що там написано. Треба чекати світанку. Відпускаю Дінго, і він безшумно зникає в траві. Коли б тільки він не попався левам або гієнам! Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав.  

Записка, якої я ще не можу прочитати, пече мені руку. Хто її написав? Як довго тягнеться ніч! Нарешті займається ранок. У тропіках він настає дуже швидко, майже без світанку. Лягаю так, щоб непомітно прочитати записку.  

Записка, якої я ще не можу прочитати, пече мені руку. Хто її написав? Як довго тягнеться ніч! Нарешті займається ранок. У тропіках він настає дуже швидко, майже без світанку. Лягаю так, щоб непомітно прочитати записку.  

Записка від Геркулеса; написано олівцем.  

Записка від Геркулеса; написано олівцем.  

«Місіс Уелдон і малого Джека понесли в кітанді. їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам. Геркулес».  

«Місіс Уелдон і малого Джека понесли в кітанді. їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам. Геркулес».  

Місіс Уелдон та її син живі! Яке щастя! їх несуть у кітанді — отже, їм не довелося терпіти муки цього переходу. Кітанда — це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини: несуть її на плечах два носії.  

Місіс Уелдон та її син живі! Яке щастя! їх несуть у кітанді — отже, їм не довелося терпіти муки цього переходу. Кітанда — це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини: несуть її на плечах два носії.  

Навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син? Ці негідники прямують до Казонде. Так, так, тільки туди. Я їх там знайду. Яку ж бо гарну, радісну новину приніс мені Дінго, як підбадьорив мене!  

Навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син? Ці негідники прямують до Казонде. Так, так, тільки туди. Я їх там знайду. Яку ж бо гарну, радісну новину приніс мені Дінго, як підбадьорив мене!  

16-24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору. Сьогодні хавільдари порубали сокирами з двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн-Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище!  

16-24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору. Сьогодні хавільдари порубали сокирами з двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн-Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище!  

Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її. Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи. Бідна Нен!  

Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її. Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи. Бідна Нен!  

Щоночі я виглядаю Дінго. Але він не приходить! Чи не скоїлось із ним якого лиха? А, може, що з Геркулесом?.. Ні! Ні! Я не хочу цьому вірити! Така довга мовчанка свідчить тільки про те, що в Геркулеса немає новин для мене. До того ж йому треба діяти дуже обережно...»  

Щоночі я виглядаю Дінго. Але він не приходить! Чи не скоїлось із ним якого лиха? А, може, що з Геркулесом?.. Ні! Ні! Я не хочу цьому вірити! Така довга мовчанка свідчить тільки про те, що в Геркулеса немає новин для мене. До того ж йому треба діяти дуже обережно...»  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; КАЗОНДЕ  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; КАЗОНДЕ  

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. У торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. У другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п' яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців.  

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. У торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. У другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п' яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців.  

У Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. «Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Серед плантацій маніоку (тропічна вічнозелена рослина, з коріння якої виготовляють борошно), обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин і «тембе» (одноповерховий глинобитний будиночок із пласким дахом), трохи просторіший і вищий за інші будівлі.  

У Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. «Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Серед плантацій маніоку (тропічна вічнозелена рослина, з коріння якої виготовляють борошно), обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин і «тембе» (одноповерховий глинобитний будиночок із пласким дахом), трохи просторіший і вищий за інші будівлі.  

Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п'ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, уже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п'ять-тридцять рабів. Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він із власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш.  

Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п'ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, уже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п'ять-тридцять рабів. Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він із власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш.  

Власне, Жозе-Антоніу Алвіш правив державою цього володаря, що геть розпився і вижив з розуму. Потураючи вадам Муані-Лунга, Алвіш використовував їх для своєї вигоди. Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» — тобто білим. Тільки ім'я він мав португальське — безперечно, взяв його з комерційних міркувань. Алвіш був чистокровний негр; звали його Кенделе. Родом із Донду, на березі Кванзи, він почав свою кар'єру звичайним агентом у работоргівця. Врешті-решт цей негідник став одним із найбільших торгівців неграми.  

Власне, Жозе-Антоніу Алвіш правив державою цього володаря, що геть розпився і вижив з розуму. Потураючи вадам Муані-Лунга, Алвіш використовував їх для своєї вигоди. Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» — тобто білим. Тільки ім'я він мав португальське — безперечно, взяв його з комерційних міркувань. Алвіш був чистокровний негр; звали його Кенделе. Родом із Донду, на березі Кванзи, він почав свою кар'єру звичайним агентом у работоргівця. Врешті-решт цей негідник став одним із найбільших торгівців неграми.  

Отже, невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. До міста вступили ополудні. Мов той гурт худоби, прогнали двісті п'ятдесят знеможених невільників головною вулицею до «чітоки» (головна площа міста) й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи тисячі півтори рабів, чекаючи ярмарку, що мав зібратись через два дні.  

Отже, невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. До міста вступили ополудні. Мов той гурт худоби, прогнали двісті п'ятдесят знеможених невільників головною вулицею до «чітоки» (головна площа міста) й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи тисячі півтори рабів, чекаючи ярмарку, що мав зібратись через два дні.  

У бараках стало зовсім тісно. З невільників, що прибули, познімали важкі колодки, але ланцюги позалишали. Бет урешті обійняв свого батька. Товариші потисли один одному руки. Але говорили вони між собою дуже мало. Та й про що говорити — про свою лиху долю? Бет, Актеон і Остін — троє дужих молодих людей, звиклих до важкої праці, — витримали цю страшну подорож, але старий Том украй знесилів. Якби перехід тривав ще кілька днів, труп Тома дістався б на з'їжу диким звірам, як і труп старої Нен.  

У бараках стало зовсім тісно. З невільників, що прибули, познімали важкі колодки, але ланцюги позалишали. Бет урешті обійняв свого батька. Товариші потисли один одному руки. Але говорили вони між собою дуже мало. Та й про що говорити — про свою лиху долю? Бет, Актеон і Остін — троє дужих молодих людей, звиклих до важкої праці, — витримали цю страшну подорож, але старий Том украй знесилів. Якби перехід тривав ще кілька днів, труп Тома дістався б на з'їжу диким звірам, як і труп старої Нен.  

Діка Сенда залишили на «чітоці» під наглядом хавільдара. Нарешті він у Казонде! Юнак майже не сумнівався, що місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедикт уже десь тут. Ідучи в каравані по Казонде, він видивлявся їх на всіх вулицях, заглядав у «тембе», а тепер роззирався по «чітоці». Місіс Уелдон ніде не було!  

Діка Сенда залишили на «чітоці» під наглядом хавільдара. Нарешті він у Казонде! Юнак майже не сумнівався, що місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедикт уже десь тут. Ідучи в каравані по Казонде, він видивлявся їх на всіх вулицях, заглядав у «тембе», а тепер роззирався по «чітоці». Місіс Уелдон ніде не було!  

Дік Сенд перейнявся гострою тривогою. Він так сподівався побачити місіс Уелдон у Казонде, що тепер розгубився, ба навіть впав у розпач. «Навіщо жити, коли не можеш нічим стати в пригоді тим, кого любиш? Чи не краще вмерти, поклавши край цьому непотрібному животінню?» Але Дік Сенд недооцінював свою вдачу. Після тяжких випробувань цей п'ятнадцятирічний хлопець став дорослим. Розпач був тільки тимчасовим проявом людської слабості. Аж тут залунали фанфари, розляглися голосні крики. Дік Сенд, що сидів похнюпившись, підхопився на ноги. Кожна нова подія могла навести його на слід місіс Уелдон! Юнак відчув: він знову сповнений завзяття і готовий до дій.  

Дік Сенд перейнявся гострою тривогою. Він так сподівався побачити місіс Уелдон у Казонде, що тепер розгубився, ба навіть впав у розпач. «Навіщо жити, коли не можеш нічим стати в пригоді тим, кого любиш? Чи не краще вмерти, поклавши край цьому непотрібному животінню?» Але Дік Сенд недооцінював свою вдачу. Після тяжких випробувань цей п'ятнадцятирічний хлопець став дорослим. Розпач був тільки тимчасовим проявом людської слабості. Аж тут залунали фанфари, розляглися голосні крики. Дік Сенд, що сидів похнюпившись, підхопився на ноги. Кожна нова подія могла навести його на слід місіс Уелдон! Юнак відчув: він знову сповнений завзяття і готовий до дій.  

— Алвіш! Алвіш! — кричали тубільці й солдати, що посунули на майдан.  

— Алвіш! Алвіш! — кричали тубільці й солдати, що посунули на майдан.  

Нарешті з'явиться той чоловік, від якого залежить доля стількох безталанних людей! Можливо, Гарріс і Негору теж із ним. Дік Сенд стояв і чекав, дивлячись перед себе широко розплющеними очима. Що ж, він, п'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима», не здригнеться перед колишнім коком!  

Нарешті з'явиться той чоловік, від якого залежить доля стількох безталанних людей! Можливо, Гарріс і Негору теж із ним. Дік Сенд стояв і чекав, дивлячись перед себе широко розплющеними очима. Що ж, він, п'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима», не здригнеться перед колишнім коком!  

Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз старий негр. Це й був работоргівець Жозе-Антоніу Алвіш. Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у низьких поклонах. Услід за Алвішем з'явився і його приятель Коїмбра. На превелике розчарування Діка Сенда, ні Гарріса, ні Негору в почті Алвіша не було. Невже немає й надії зустріти їх у Казонде?  

Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз старий негр. Це й був работоргівець Жозе-Антоніу Алвіш. Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у низьких поклонах. Услід за Алвішем з'явився і його приятель Коїмбра. На превелике розчарування Діка Сенда, ні Гарріса, ні Негору в почті Алвіша не було. Невже немає й надії зустріти їх у Казонде?  

Тим часом начальник каравану, араб Ібн-Хаміс, потиснув руки Алвішеві та Коїмбрі. Ті привітали його з успіхом. Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько- африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти» (особа, що займається оптовою торгівлею, купець). Проте він здогадувався: мова йде про нього та його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон. Чотирьох негрів підвели до Алвіша. Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити. Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих негрів. Відпочинок і гарний харч швидко повернуть їм сили. На Тома він глянув мигцем: за такого старого багато не візьмеш. А трьох молодих можна вигідно продати на ярмарку. Том підійшов до Алвіша й, показуючи на своїх товаришів і на себе самого, мовив:  

Тим часом начальник каравану, араб Ібн-Хаміс, потиснув руки Алвішеві та Коїмбрі. Ті привітали його з успіхом. Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько- африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти» (особа, що займається оптовою торгівлею, купець). Проте він здогадувався: мова йде про нього та його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон. Чотирьох негрів підвели до Алвіша. Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити. Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих негрів. Відпочинок і гарний харч швидко повернуть їм сили. На Тома він глянув мигцем: за такого старого багато не візьмеш. А трьох молодих можна вигідно продати на ярмарку. Том підійшов до Алвіша й, показуючи на своїх товаришів і на себе самого, мовив:  

— Ми вільні люди. Громадяни Сполучених Штатів!  

— Ми вільні люди. Громадяни Сполучених Штатів!  

Алвіш, певно, його зрозумів, бо, киваючи головою й усміхаючись, відказав:  

Алвіш, певно, його зрозумів, бо, киваючи головою й усміхаючись, відказав:  

— Так... так... Американці! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!  

— Так... так... Американці! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!  

— Ласкаво просимо! — повторив Коїмбра.  

— Ласкаво просимо! — повторив Коїмбра.  

Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м'язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався жоден правителів син!  

Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м'язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався жоден правителів син!  

Алвішів довірник одлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работоргівець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар! До того ж Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі. Работоргівець заспокоїв розлюченого Коїмбру, і той, звівшись на ноги, знов став біля нього, насварившись кулаком на Остіна. Хавільдар підштовхнув до Алвіша Діка Сенда. Алвіш, мабуть, знав, хто цей юнак, яким побитом опинився в Анголі та як потрапив до каравану Ібн-Хаміса. Зиркнувши на Діка Сенда досить лихим поглядом, Алвіш кинув по-англійськи:  

Алвішів довірник одлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работоргівець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар! До того ж Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі. Работоргівець заспокоїв розлюченого Коїмбру, і той, звівшись на ноги, знов став біля нього, насварившись кулаком на Остіна. Хавільдар підштовхнув до Алвіша Діка Сенда. Алвіш, мабуть, знав, хто цей юнак, яким побитом опинився в Анголі та як потрапив до каравану Ібн-Хаміса. Зиркнувши на Діка Сенда досить лихим поглядом, Алвіш кинув по-англійськи:  

— А-а, маленький янкі!  

— А-а, маленький янкі!  

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд. — Скажіть, що ви зробите з моїми товаришами й зі мною?  

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд. — Скажіть, що ви зробите з моїми товаришами й зі мною?  

— Янкі! Янкі! Маленький янкі! — повторював Алвіш. Він або не розумів, або не хотів розуміти Дікового запитання.  

— Янкі! Янкі! Маленький янкі! — повторював Алвіш. Він або не розумів, або не хотів розуміти Дікового запитання.  

Дік Сенд удруге спитав його про те саме. А що Алвіш не відповідав, то юнак звернувся до Коїмбри, в якому, незважаючи на його спотворене пияцтвом обличчя, вгадувався європеєць. Та Коїмбра тільки замахнувся кулаком і теж нічого не відповів. Тим часом Алвіш почав розмовляти з Ібн-Хамісом. Певно, вони говорили про Діка Сенда та його товаришів. Мабуть, зараз їх знов розлучать, і хто-зна, чи ще трапиться коли-небудь нагода обмінятися бодай кількома словами.  

Дік Сенд удруге спитав його про те саме. А що Алвіш не відповідав, то юнак звернувся до Коїмбри, в якому, незважаючи на його спотворене пияцтвом обличчя, вгадувався європеєць. Та Коїмбра тільки замахнувся кулаком і теж нічого не відповів. Тим часом Алвіш почав розмовляти з Ібн-Хамісом. Певно, вони говорили про Діка Сенда та його товаришів. Мабуть, зараз їх знов розлучать, і хто-зна, чи ще трапиться коли-небудь нагода обмінятися бодай кількома словами.  

— Друзі мої, — мовив Дік Сенд упівголоса, ніби розмовляючи сам із собою, — слухайте, що я вам скажу! Геркулес прислав до мене Дінго із запискою.. Він ішов назирці за караваном. Гарріс і Негору забрали місіс Уелдон, Джека і містера Бенедикта, але куди — не знаю. Можливо, вони в Казонде. Не занепадайте духом і будьте готові скористатися з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.  

— Друзі мої, — мовив Дік Сенд упівголоса, ніби розмовляючи сам із собою, — слухайте, що я вам скажу! Геркулес прислав до мене Дінго із запискою.. Він ішов назирці за караваном. Гарріс і Негору забрали місіс Уелдон, Джека і містера Бенедикта, але куди — не знаю. Можливо, вони в Казонде. Не занепадайте духом і будьте готові скористатися з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.  

— А Нен? — спитав старий Том.  

— А Нен? — спитав старий Том.  

— Нен померла!  

— Нен померла!  

— Перша жертва.  

— Перша жертва.  

— І остання, — сказав Дік Сенд. — Бо ми ще зуміємо... Цієї миті важка рука лягла йому на плече, і він почув аж надто добре знайомий голос:  

— І остання, — сказав Дік Сенд. — Бо ми ще зуміємо... Цієї миті важка рука лягла йому на плече, і він почув аж надто добре знайомий голос:  

— О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас!  

— О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас!  

Дік Сенд рвучко обернувся. Перед ним стояв Гарріс.  

Дік Сенд рвучко обернувся. Перед ним стояв Гарріс.  

— Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця.  

— Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця.  

— Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом. — Бідна мати! Хіба вона могла пережити...  

— Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом. — Бідна мати! Хіба вона могла пережити...  

— То вона померла? А її син?  

— То вона померла? А її син?  

— Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс. — Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно!  

— Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс. — Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно!  

Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку.  

Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку.  

— Прокляття!.. — тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий.  

— Прокляття!.. — тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий.  

28 травня на ярмарку в рабство були продані Том, Бет, Актеон і Остін. У той самий день Жозе-Антоніу Алвіш вирішив пригостити пуншем володаря Казонде Муані-Лунга. Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія із гасом.  

28 травня на ярмарку в рабство були продані Том, Бет, Актеон і Остін. У той самий день Жозе-Антоніу Алвіш вирішив пригостити пуншем володаря Казонде Муані-Лунга. Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія із гасом.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ПОХОРОН МУАНІ-ЛУНГА  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ПОХОРОН МУАНІ-ЛУНГА  

Назавтра, 29 травня, місто Казонде мало незвичайний вигляд. Перелякані тубільці не витикали носа з хатин. Вони ще зроду не бачили, щоб володар, син неба, загинув такою страшною смертю. Жозе-Антоніу Алвіш також не виходив із дому. Він боявся, що провину за смерть Муані-Лунга звернуть на нього. Аж тут Негору осяяла блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвичайна смерть володаря Казонде — знак особливої прихильності до нього великого бога Маніту; такої прихильності удостоюються тільки деякі його обранці. Забобонні тубільці спіймалися на гачок. Вогонь, що спопелив Муані-Лунга, оголосили священним. Залишалось тільки вшанувати його величність похороном, гідним людини, піднесеної до рангу божества. Спадкоємицею трону мала стати найстарша дружина Муані-Лунга — Муана. Вона звеліла негайно розпочати приготування до похорону. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок — притока Кванго. На дні потічка мали викопати могилу для Муані-Лунга. Тож на час похорону треба було відвести воду вбік. Тубільці заходилися споруджувати загату. Після похорону цю загату зруйнують, і вода повернеться у своє русло.  

Назавтра, 29 травня, місто Казонде мало незвичайний вигляд. Перелякані тубільці не витикали носа з хатин. Вони ще зроду не бачили, щоб володар, син неба, загинув такою страшною смертю. Жозе-Антоніу Алвіш також не виходив із дому. Він боявся, що провину за смерть Муані-Лунга звернуть на нього. Аж тут Негору осяяла блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвичайна смерть володаря Казонде — знак особливої прихильності до нього великого бога Маніту; такої прихильності удостоюються тільки деякі його обранці. Забобонні тубільці спіймалися на гачок. Вогонь, що спопелив Муані-Лунга, оголосили священним. Залишалось тільки вшанувати його величність похороном, гідним людини, піднесеної до рангу божества. Спадкоємицею трону мала стати найстарша дружина Муані-Лунга — Муана. Вона звеліла негайно розпочати приготування до похорону. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок — притока Кванго. На дні потічка мали викопати могилу для Муані-Лунга. Тож на час похорону треба було відвести воду вбік. Тубільці заходилися споруджувати загату. Після похорону цю загату зруйнують, і вода повернеться у своє русло.  

Негору вирішив домогтися, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря. Десь серед дня він подався до барака, де хавільдар пильно стеріг Діка Сенда. Юнак лежав долі. Цілу добу йому не давали їсти. Знесилений тяжким переходом, змучений болем од мотузок, що врізалися йому в тіло, Дік чекав смерті — бодай і найжорстокішої, — як вибавлення від усіх мук. Побачивши Негору, юнак затремтів. Він мимоволі сіпнувся, щоб розірвати пута, кинутись на цього негідника й задушити його. Та навіть Геркулесові було б не до снаги розірвати товстелезне мотуззя. Дік зрозумів: боротьба між ним та Негору ще не закінчена. Він спокійно подивився просто в вічі португальцеві, вирішивши не відповідати, хоч хай би що той казав.  

Негору вирішив домогтися, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря. Десь серед дня він подався до барака, де хавільдар пильно стеріг Діка Сенда. Юнак лежав долі. Цілу добу йому не давали їсти. Знесилений тяжким переходом, змучений болем од мотузок, що врізалися йому в тіло, Дік чекав смерті — бодай і найжорстокішої, — як вибавлення від усіх мук. Побачивши Негору, юнак затремтів. Він мимоволі сіпнувся, щоб розірвати пута, кинутись на цього негідника й задушити його. Та навіть Геркулесові було б не до снаги розірвати товстелезне мотуззя. Дік зрозумів: боротьба між ним та Негору ще не закінчена. Він спокійно подивився просто в вічі португальцеві, вирішивши не відповідати, хоч хай би що той казав.  

— Я вважав за свій обов'язок, — почав Негору, — востаннє навідати мого юного капітана й висловити йому глибоке співчуття з того приводу, що він уже не може командувати тут так, як на борту «Пілігрима».  

— Я вважав за свій обов'язок, — почав Негору, — востаннє навідати мого юного капітана й висловити йому глибоке співчуття з того приводу, що він уже не може командувати тут так, як на борту «Пілігрима».  

Дік Сенд відповів на ці слова зневажливою мовчанкою. Негору зовні був спокійний, але цей спокій давався йому ціною неймовірних зусиль. Він чимдалі нижче схилявся над Діком Сендом, мовби мав намір його вкусити. Раптом обличчя Негору перекривилося: більше він не міг стримуватися.  

Дік Сенд відповів на ці слова зневажливою мовчанкою. Негору зовні був спокійний, але цей спокій давався йому ціною неймовірних зусиль. Він чимдалі нижче схилявся над Діком Сендом, мовби мав намір його вкусити. Раптом обличчя Негору перекривилося: більше він не міг стримуватися.  

— Кожному своя черга! — люто вигукнув він. — Сьогодні я — капітан і хазяїн! Твоє життя, невдахо-моряк, у моїх руках!  

— Кожному своя черга! — люто вигукнув він. — Сьогодні я — капітан і хазяїн! Твоє життя, невдахо-моряк, у моїх руках!  

— Поступаюся тобі своєю чергою, — холодно відказав Дік Сенд. — Але запам'ятай: на небі є Бог. Він карає за всі злочини. Час відплати не забариться.  

— Поступаюся тобі своєю чергою, — холодно відказав Дік Сенд. — Але запам'ятай: на небі є Бог. Він карає за всі злочини. Час відплати не забариться.  

— Якщо Бог піклується про людей, пора йому подумати й про тебе.  

— Якщо Бог піклується про людей, пора йому подумати й про тебе.  

— Я готовий постати перед ним, — так само холодно сказав Дік Сенд. — Смерть мені не страшна.  

— Я готовий постати перед ним, — так само холодно сказав Дік Сенд. — Смерть мені не страшна.  

— Це ми ще побачимо! — загорлав Негору. — Чи не сподіваєшся ти на чиюсь допомогу? Ні, тут, у Казонде Алвіш і я — господарі! Марні твої сподівання! Може, ти думаєш, що твої друзі — Том та інші негри — ще тут? Ні! Вони давно продані й плентають до Занзібару! Зараз у них одне на думці: аби не дати дуба по дорозі!  

— Це ми ще побачимо! — загорлав Негору. — Чи не сподіваєшся ти на чиюсь допомогу? Ні, тут, у Казонде Алвіш і я — господарі! Марні твої сподівання! Може, ти думаєш, що твої друзі — Том та інші негри — ще тут? Ні! Вони давно продані й плентають до Занзібару! Зараз у них одне на думці: аби не дати дуба по дорозі!  

— Усе одно тобі не уникнути справедливої відплати. Іще на волі Геркулес, — мовив Дік Сенд.  

— Усе одно тобі не уникнути справедливої відплати. Іще на волі Геркулес, — мовив Дік Сенд.  

— Геркулес! — зневажливо вигукнув португалець, тупнувши ногою. — Та його вже давно зжерли леви й леопарди.  

— Геркулес! — зневажливо вигукнув португалець, тупнувши ногою. — Та його вже давно зжерли леви й леопарди.  

— Якщо Геркулес і загинув, то Дінго — живий! Я тебе бачу наскрізь, Негору: ти боягуз! Дінго знайде тебе, і то буде твій останній день!  

— Якщо Геркулес і загинув, то Дінго — живий! Я тебе бачу наскрізь, Негору: ти боягуз! Дінго знайде тебе, і то буде твій останній день!  

— Негідник! — загорлав Негору, геть розшаленівши. — Я вже давно прошив кулею твого Дінго. Місіс Уелдон та її син теж мертві. І всіх, хто плив на «Пілігримі», чекає смерть!  

— Негідник! — загорлав Негору, геть розшаленівши. — Я вже давно прошив кулею твого Дінго. Місіс Уелдон та її син теж мертві. І всіх, хто плив на «Пілігримі», чекає смерть!  

— Тебе теж вона чекає, — відповів Дік Сенд. — Але ти вмреш раніше.  

— Тебе теж вона чекає, — відповів Дік Сенд. — Але ти вмреш раніше.  

Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо у світі! І Негору пустив Діка.  

Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо у світі! І Негору пустив Діка.  

Ця зустріч, замість пригнітити Діка Сенда, підбадьорила його, додала снаги. До того ж Дік помітив, що тепер він може вільніше ворушити руками й ногами. Мабуть, Негору ненароком послабив пута, коли струснув ним. Юнак навіть подумав, що вивільнить руки. А проте, яка з того користь? Адже він замкнений, і його стереже хавільдар. Але в житті бувають такі хвилини, коли навіть найнезначніше полегшення здається неоціненним щастям.  

Ця зустріч, замість пригнітити Діка Сенда, підбадьорила його, додала снаги. До того ж Дік помітив, що тепер він може вільніше ворушити руками й ногами. Мабуть, Негору ненароком послабив пута, коли струснув ним. Юнак навіть подумав, що вивільнить руки. А проте, яка з того користь? Адже він замкнений, і його стереже хавільдар. Але в житті бувають такі хвилини, коли навіть найнезначніше полегшення здається неоціненним щастям.  

Минали години. Спадала ніч. Невдовзі все Казонде вже спочивало. Дік Сенд міцно заснув і проспав години дві. Прокинувся він свіжим і бадьорим. Йому вдалося звільнити від пут одну руку; рука трохи відтухла, і Дік з насолодою знай згинав і випростував її. Раптом він почув якийсь шерех під дверима. Спираючись на вільну руку, Дік підповз до порога, не розбудивши хавільдара. Він не помилився. Щось-таки шурхотіло за порогом. Здавалось, ніби хтось риє землю. Хто це: тварина чи людина?  

Минали години. Спадала ніч. Невдовзі все Казонде вже спочивало. Дік Сенд міцно заснув і проспав години дві. Прокинувся він свіжим і бадьорим. Йому вдалося звільнити від пут одну руку; рука трохи відтухла, і Дік з насолодою знай згинав і випростував її. Раптом він почув якийсь шерех під дверима. Спираючись на вільну руку, Дік підповз до порога, не розбудивши хавільдара. Він не помилився. Щось-таки шурхотіло за порогом. Здавалось, ніби хтось риє землю. Хто це: тварина чи людина?  

— Якби-то це був Геркулес! — прошепотів Дік Сенд.  

— Якби-то це був Геркулес! — прошепотів Дік Сенд.  

Він подивився на хавільдара. Той лежав непорушно, зморений свинцевим сном. Дік приклав губи до шпарки над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» У відповідь тихо заскавулів собака. Цієї миті під двері просунулась лапа. Дік Сенд ухопив її й відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо собака й приніс записку, то її прив'язано до нашийника. Що ж робити? Чи можна розширити дірку так, щоб Дінго просунув у неї голову? Треба спробувати... Та тільки-но Дік Сенд заходився розгрібати землю нігтями, як на «чітоці» місцеві собаки почули чужинця. Дінго, звісно, кинувся тікати. Ляснуло кілька пострілів. Хавільдар заворушився. Дік Сенд поповз назад у свій куток.  

Він подивився на хавільдара. Той лежав непорушно, зморений свинцевим сном. Дік приклав губи до шпарки над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» У відповідь тихо заскавулів собака. Цієї миті під двері просунулась лапа. Дік Сенд ухопив її й відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо собака й приніс записку, то її прив'язано до нашийника. Що ж робити? Чи можна розширити дірку так, щоб Дінго просунув у неї голову? Треба спробувати... Та тільки-но Дік Сенд заходився розгрібати землю нігтями, як на «чітоці» місцеві собаки почули чужинця. Дінго, звісно, кинувся тікати. Ляснуло кілька пострілів. Хавільдар заворушився. Дік Сенд поповз назад у свій куток.  

Через кілька нескінченно довгих годин урешті зайнявся день — останній день його життя!  

Через кілька нескінченно довгих годин урешті зайнявся день — останній день його життя!  

Від ранку до вечора тубільці завзято працювали, споруджуючи загату. Коли воду з потічка відвели, посеред русла викопали яму п'ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки. На дно ями поклали живих жінок, рабинь його величності. Звичайно таких нещасних закопують у могилу живцем, але з нагоди чудесної смерті Муані-Лунга їх мали втопити разом із тілом їхнього володаря. За звичаєм, небіжчика ховають у його найкращому вбранні. Та цього разу зробили по-іншому - адже від його величності залишилися дві-три обвуглені кісточки. З верболозу сплели опудало, досить схоже на Муані-Лунга, ба навіть гарніше за нього. Всередину запхали останки володаря, а потім вбрали опудало у святкові шати. У цьому маскараді було щось кумедне й моторошне водночас.  

Від ранку до вечора тубільці завзято працювали, споруджуючи загату. Коли воду з потічка відвели, посеред русла викопали яму п'ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки. На дно ями поклали живих жінок, рабинь його величності. Звичайно таких нещасних закопують у могилу живцем, але з нагоди чудесної смерті Муані-Лунга їх мали втопити разом із тілом їхнього володаря. За звичаєм, небіжчика ховають у його найкращому вбранні. Та цього разу зробили по-іншому - адже від його величності залишилися дві-три обвуглені кісточки. З верболозу сплели опудало, досить схоже на Муані-Лунга, ба навіть гарніше за нього. Всередину запхали останки володаря, а потім вбрали опудало у святкові шати. У цьому маскараді було щось кумедне й моторошне водночас.  

Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від «чітоки» до потічка, де викопали могилу. Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Кітанду оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводити володаря на той світ. Муана йшла за цим своєрідним катафалком у своєму найкращому вбранні. Коли кітанду донесли до могили і народ з'юрмився на берегах потічка, добре стало видно яму. В ній покотом лежали чорні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П'ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившися долі, інші плакали й голосили.  

Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від «чітоки» до потічка, де викопали могилу. Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Кітанду оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводити володаря на той світ. Муана йшла за цим своєрідним катафалком у своєму найкращому вбранні. Коли кітанду донесли до могили і народ з'юрмився на берегах потічка, добре стало видно яму. В ній покотом лежали чорні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П'ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившися долі, інші плакали й голосили.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp; Муана вибрала з-поміж убраних, мов на свято, дружин небіжчика тих, що мали стати його супутницями на тому світі. Одній із жертв, яка носила титул другої дружини, звеліли опуститися навколішки й спертись на долоні, щоб правити Муані-Лунга за крісло, як вона це робила й за його життя; третя дружина мала правити за бильце крісла, а четверта - за подушку під ногами в володаря. У протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев'яний стовп. До стовпа прив'язали білу людину - ще одну жертву на цьому похороні. Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур, яким його піддали за наказом Негору. Дік Сенд спокійно чекав смерті. Він знав: надії на порятунок немає.<br>  

&nbsp;&nbsp;&nbsp; Муана вибрала з-поміж убраних, мов на свято, дружин небіжчика тих, що мали стати його супутницями на тому світі. Одній із жертв, яка носила титул другої дружини, звеліли опуститися навколішки й спертись на долоні, щоб правити Муані-Лунга за крісло, як вона це робила й за його життя; третя дружина мала правити за бильце крісла, а четверта - за подушку під ногами в володаря. У протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев'яний стовп. До стовпа прив'язали білу людину - ще одну жертву на цьому похороні. Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур, яким його піддали за наказом Негору. Дік Сенд спокійно чекав смерті. Він знав: надії на порятунок немає.<br>  

Муана жестом наказала зруйнувати загату. Воду пустили тонким струмочком. Вона заливала тіла рабинь, що лежали на дні ями. Коли вода сягнула Дікові Сенду до колін, він зробив останнє зусилля, щоб розірвати пута. Нарешті потік увійшов між свої береги. Голови рабинь зникли під водою. І ніщо вже не вказувало на те, що тут поховано понад п'ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.  

Муана жестом наказала зруйнувати загату. Воду пустили тонким струмочком. Вона заливала тіла рабинь, що лежали на дні ями. Коли вода сягнула Дікові Сенду до колін, він зробив останнє зусилля, щоб розірвати пута. Нарешті потік увійшов між свої береги. Голови рабинь зникли під водою. І ніщо вже не вказувало на те, що тут поховано понад п'ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.  

Як важко мені описувати ці картини! Але я вважав своїм обов'язком відтворити їх у всій їхній жахливій реальності. Такі поки що люди, які населяють ці похмурі краї. І треба, щоб у світі знали про це.  

Як важко мені описувати ці картини! Але я вважав своїм обов'язком відтворити їх у всій їхній жахливій реальності. Такі поки що люди, які населяють ці похмурі краї. І треба, щоб у світі знали про це.  

Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт перебували в цей час у Казонде. їх утримували у факторії. 6 червня Негору, сказавши, що Дік Сенд і Нен загинули, а негрів продали в рабство, запропонував місіс Уелдон написати листа чоловіку, щоб він викупив дружину і сина. Місіс Уелдон вирішила тягнути час, адже сподівалася, що скоро до Казонде завітає відомий мандрівник, дослідник Африки доктор Лівінґстон Але 13 червня в Казонде, на превелику радість Алвіша, прийшла звістка, що великий мандрівник помер. 14 червня місіс Уелдон написала додому листа. Перед цим вона домоглася від Негору, що гроші чоловік привезе не в Казонде (вона не довіряла португальцю і боялася, що містер Уелдон може потрапити в пастку), а в невеличкий порт Мосамедіш, куди Алвіш згодом доправить МІСІС Уелдон, Джека і кузена Бенедикта. 17 червня кузен Бенедикт, захопившись погонею за рідкісною комахою горбкуватою мантікорою, через кротовий хід вибрався за межі факторії й опинився посеред лісу. Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота, кинулася на вченого і потягла його в хащі.  

Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт перебували в цей час у Казонде. їх утримували у факторії. 6 червня Негору, сказавши, що Дік Сенд і Нен загинули, а негрів продали в рабство, запропонував місіс Уелдон написати листа чоловіку, щоб він викупив дружину і сина. Місіс Уелдон вирішила тягнути час, адже сподівалася, що скоро до Казонде завітає відомий мандрівник, дослідник Африки доктор Лівінґстон Але 13 червня в Казонде, на превелику радість Алвіша, прийшла звістка, що великий мандрівник помер. 14 червня місіс Уелдон написала додому листа. Перед цим вона домоглася від Негору, що гроші чоловік привезе не в Казонде (вона не довіряла португальцю і боялася, що містер Уелдон може потрапити в пастку), а в невеличкий порт Мосамедіш, куди Алвіш згодом доправить МІСІС Уелдон, Джека і кузена Бенедикта. 17 червня кузен Бенедикт, захопившись погонею за рідкісною комахою горбкуватою мантікорою, через кротовий хід вибрався за межі факторії й опинився посеред лісу. Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота, кинулася на вченого і потягла його в хащі.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; МГАННГА  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; МГАННГА  

Коли кузен Бенедикт не повернувся в звичайний час з екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедикт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби, — справжнє безглуздя. І все ж кузена Бенедикта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша! Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работоргівець збагнув, що «мухолов» утік саме сюдою. Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу, зменшиться. Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту несли і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Уелдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим.  

Коли кузен Бенедикт не повернувся в звичайний час з екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедикт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби, — справжнє безглуздя. І все ж кузена Бенедикта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша! Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работоргівець збагнув, що «мухолов» утік саме сюдою. Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу, зменшиться. Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту несли і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Уелдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим.  

А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів — «мазіка» — минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи. Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод. І володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть. Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Це був чарівник із чарівників, а головне, чудовий заклинач «мазіки». Віра в його могутність збільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде.  

А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів — «мазіка» — минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи. Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод. І володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть. Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Це був чарівник із чарівників, а головне, чудовий заклинач «мазіки». Віра в його могутність збільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде.  

25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленьканням дзвіночків. Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх. До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевнений погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу.  

25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленьканням дзвіночків. Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх. До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевнений погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу.  

Звичайно чаклуни об'єднуються по три, по чотири, а то й по п'ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна із шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї — намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір'ям та намистом. Стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. При кожному русі мганнги вони дзвеніли голосніше, ніж збруя на іспанському мулі. Отак був убраний цей чудовий представник африканської чаклунської братії. Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав — протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності.  

Звичайно чаклуни об'єднуються по три, по чотири, а то й по п'ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна із шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї — намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір'ям та намистом. Стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. При кожному русі мганнги вони дзвеніли голосніше, ніж збруя на іспанському мулі. Отак був убраний цей чудовий представник африканської чаклунської братії. Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав — протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності.  

Спершу мганнга обійшов «чітоку», виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли. Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде. її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч з усім своїм почтом. Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Ніяка сила не годна зупинити цього руху. Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач-мганнга ухопив за карк першого, який підбіг до нього, і жбурнув його вбік кроків на п'ятнадцять.  

Спершу мганнга обійшов «чітоку», виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли. Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде. її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч з усім своїм почтом. Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Ніяка сила не годна зупинити цього руху. Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач-мганнга ухопив за карк першого, який підбіг до нього, і жбурнув його вбік кроків на п'ятнадцять.  

Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп сунув слідом за ними. Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані із завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії. Работоргівець, його солдати й раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах. Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Далі, вдавши, що тільки на превелику силу стримує хмари, він надув щоки й дмухнув у небо, ніби сподівався розвіяти їхнє громаддя своїм подихом. І справді, дивлячись на його зріст та поставу, можна було повірити, що це йому до снаги. Муана, заворожена — саме таке слово сюди якнайбільше пасує — грою цього талановитого актора, вже не володіла собою. Нестямно щось викрикуючи, вона повторювала кожен рух мганнги. Придворні й натовп тубільців робили те саме, і гугняве мугикання німого потонуло в несамовитих зойках, криках і витті.  

Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп сунув слідом за ними. Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані із завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії. Работоргівець, його солдати й раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах. Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Далі, вдавши, що тільки на превелику силу стримує хмари, він надув щоки й дмухнув у небо, ніби сподівався розвіяти їхнє громаддя своїм подихом. І справді, дивлячись на його зріст та поставу, можна було повірити, що це йому до снаги. Муана, заворожена — саме таке слово сюди якнайбільше пасує — грою цього талановитого актора, вже не володіла собою. Нестямно щось викрикуючи, вона повторювала кожен рух мганнги. Придворні й натовп тубільців робили те саме, і гугняве мугикання німого потонуло в несамовитих зойках, криках і витті.  

І що — хмари перестали насуватися зі сходу й закривати сонце? Розвіялись від заклинань наймогутнішого із мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, і перші важкі краплі дощу впали на землю. Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Лихий це знак — чаклунові могли тут же відрізати вуха. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік. Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди. Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Уелдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба. Ось хто у всьому винен! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казонде й виморити народ голодом!  

І що — хмари перестали насуватися зі сходу й закривати сонце? Розвіялись від заклинань наймогутнішого із мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, і перші важкі краплі дощу впали на землю. Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Лихий це знак — чаклунові могли тут же відрізати вуха. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік. Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди. Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Уелдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба. Ось хто у всьому винен! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казонде й виморити народ голодом!  

Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Уелдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї. Приголомшена місіс Уелдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами. Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього. Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї. Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він от-от розчерепить хлопчикові голову об землю, щоб умилосердити духів. Місіс Уелдон зойкнула і впала на землю, зомлівши. Але мганнга, зробивши володарці Муані знак, з якого та зрозуміла його намір, взяв бідолашну матір на руки й поніс її разом із сином. Вражені дикуни покірно розступилися перед ним.  

Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Уелдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї. Приголомшена місіс Уелдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами. Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього. Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї. Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він от-от розчерепить хлопчикові голову об землю, щоб умилосердити духів. Місіс Уелдон зойкнула і впала на землю, зомлівши. Але мганнга, зробивши володарці Муані знак, з якого та зрозуміла його намір, взяв бідолашну матір на руки й поніс її разом із сином. Вражені дикуни покірно розступилися перед ним.  

Мганнга ніс далі своїх жертв так легко, як ото лев у своїй могутній пащі пару козенят. Малий Джек тремтів з переляку, місіс Уелдон і досі не прийшла до тями. Розлючені тубільці з дикими криками сунули слідом за мганнгою. Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад. Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога, прикрита соломою. Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом:  

Мганнга ніс далі своїх жертв так легко, як ото лев у своїй могутній пащі пару козенят. Малий Джек тремтів з переляку, місіс Уелдон і досі не прийшла до тями. Розлючені тубільці з дикими криками сунули слідом за мганнгою. Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад. Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога, прикрита соломою. Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом:  

— Капітане, дозвольте представити вам місіс Уелдон і малого Джека! А тепер — у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде!  

— Капітане, дозвольте представити вам місіс Уелдон і малого Джека! А тепер — у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде!  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; УНИЗ ЗА ТЕЧІЄЮ  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; УНИЗ ЗА ТЕЧІЄЮ  

Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедикта. Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала:  

Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедикта. Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала:  

— Це ти, Діку? Ти?  

— Це ти, Діку? Ти?  

Юнак хотів був сісти раніше, але місіс Уелдон поквапилась обійняти його. Малий Джек теж обіймав і цілував Діка Сенда.  

Юнак хотів був сісти раніше, але місіс Уелдон поквапилась обійняти його. Малий Джек теж обіймав і цілував Діка Сенда.  

— Мій друже Дік! Мій любий друже Дік! — без упину повторював хлопчик, а потім, повернувшись до Геркулеса, додав: — А я тебе не впізнав!  

— Мій друже Дік! Мій любий друже Дік! — без упину повторював хлопчик, а потім, повернувшись до Геркулеса, додав: — А я тебе не впізнав!  

— Ще б пак! Чудовий маскарад! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки.  

— Ще б пак! Чудовий маскарад! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки.  

— Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.  

— Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.  

— Він урятував вас, — озвався Дік Сенд, — урятував і мене. Але він не хоче, щоб про це говорили.  

— Він урятував вас, — озвався Дік Сенд, — урятував і мене. Але він не хоче, щоб про це говорили.  

— Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! — відказав Геркулес. — Адже якби не з'явився містер Бенедикт і не сказав нам, де ви, місіс Уелдон, — ми нічого не змогли б зробити.  

— Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! — відказав Геркулес. — Адже якби не з'явився містер Бенедикт і не сказав нам, де ви, місіс Уелдон, — ми нічого не змогли б зробити.  

Справді, то Геркулес п'ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну мантікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягтися чаклуном.  

Справді, то Геркулес п'ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну мантікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягтися чаклуном.  

Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях. А Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Уелдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедикта марно намагався проникнути в факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша.  

Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях. А Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Уелдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедикта марно намагався проникнути в факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша.  

Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за усім, що робилося в факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж тут повз нього пройшов мганнга — той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив'язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе, — все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців. Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда.  

Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за усім, що робилося в факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж тут повз нього пройшов мганнга — той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив'язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе, — все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців. Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда.  

— А як же вийшло з тобою, Діку? — спитала місіс Уелдон.  

— А як же вийшло з тобою, Діку? — спитала місіс Уелдон.  

— Місіс Уелдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив'язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.  

— Місіс Уелдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив'язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.  

— Та хіба то я? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води — тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути із землі стовп разом із прив'язаним до нього капітаном... Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедикт або й Дінго.  

— Та хіба то я? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води — тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути із землі стовп разом із прив'язаним до нього капітаном... Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедикт або й Дінго.  

Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме.  

Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме.  

Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.  

Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.  

— Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде?  

— Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде?  

— То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес.  

— То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес.  

— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу.  

— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу.  

Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати! Місіс Уелдон та ЇЇ супутники зручно розташувались у пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом. Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав'яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав'яним острівцем серед інших плавучих острівців. Навіс уводив в оману навіть птахів, і на нього часто сідали подзьобати зернят чорні чайки з червоними дзьобами — «аррінгас» — та білі й сірі зимородки.  

Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати! Місіс Уелдон та ЇЇ супутники зручно розташувались у пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом. Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав'яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав'яним острівцем серед інших плавучих острівців. Навіс уводив в оману навіть птахів, і на нього часто сідали подзьобати зернят чорні чайки з червоними дзьобами — «аррінгас» — та білі й сірі зимородки.  

Зелений навіс захищав пасажирів піроги і від пекучого сонця. Така подорож була не дуже стомлива, однак і не зовсім безпечна. Дік Сенд знов узяв на себе обов'язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав'яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла. Місіс Уелдон лежала на підстилці із сухого листя, поринувши у свої думки. Кузен Бенедикт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звич¬кою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було... Малий Джек розумів, що галасувати не можна, але рухатись йому ніхто не забороняв, і він, наслідуючи свого друга Дінго, лазив на чотирьох по пірозі.  

Зелений навіс захищав пасажирів піроги і від пекучого сонця. Така подорож була не дуже стомлива, однак і не зовсім безпечна. Дік Сенд знов узяв на себе обов'язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав'яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла. Місіс Уелдон лежала на підстилці із сухого листя, поринувши у свої думки. Кузен Бенедикт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звич¬кою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було... Малий Джек розумів, що галасувати не можна, але рухатись йому ніхто не забороняв, і він, наслідуючи свого друга Дінго, лазив на чотирьох по пірозі.  

Протягом перших двох днів місіс Уелдон та її супутники харчувалися тими запасами, що їх Геркулес зібрав перед від'їздом. Тільки вночі Дік Сенд робив зупинку на кілька годин, щоб перепочити самому. Але він не сходив на берег. Дік не хотів ризикувати даремно і твердо вирішив висідати тільки тоді, коли треба буде роздобути харчів. Поки що вони пливли без пригод. Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася.  

Протягом перших двох днів місіс Уелдон та її супутники харчувалися тими запасами, що їх Геркулес зібрав перед від'їздом. Тільки вночі Дік Сенд робив зупинку на кілька годин, щоб перепочити самому. Але він не сходив на берег. Дік не хотів ризикувати даремно і твердо вирішив висідати тільки тоді, коли треба буде роздобути харчів. Поки що вони пливли без пригод. Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася.  

— Що там таке? — спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом.  

— Що там таке? — спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом.  

— Загата, — відповів Дік, — але загата природна.  

— Загата, — відповів Дік, — але загата природна.  

Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі. Чи варто про це говорити? Кузен Бенедикт — ця велика дитина — сподівався, що Геркулесові не вдасться перерубати загату й пірога не попливе далі. Подорож річкою здавалася йому дуже нудною. Він із жалем згадував факторію Жозе-Антоніу Алвіша й свою хатину, де залишилась його бляшанка з колекцією комах. Ентомолог так сумував, що всім було його жаль. Адже довкола — жодної комахи! Жодної! Тож коли Геркулес — «його учень» — приніс йому якусь бридку волохату істоту, ентомолог невимовно зрадів. Славний негр угледів її на загаті. Він мав досить збентежений вигляд, оддаючи свою знахідку вченому. Кузен Бенедикт обережно взяв істоту двома пальцями й підніс до самісіньких очей, знову з жалем згадавши про окуляри та лупу. Як би вони оце йому придалися! Раптом він закричав:  

Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі. Чи варто про це говорити? Кузен Бенедикт — ця велика дитина — сподівався, що Геркулесові не вдасться перерубати загату й пірога не попливе далі. Подорож річкою здавалася йому дуже нудною. Він із жалем згадував факторію Жозе-Антоніу Алвіша й свою хатину, де залишилась його бляшанка з колекцією комах. Ентомолог так сумував, що всім було його жаль. Адже довкола — жодної комахи! Жодної! Тож коли Геркулес — «його учень» — приніс йому якусь бридку волохату істоту, ентомолог невимовно зрадів. Славний негр угледів її на загаті. Він мав досить збентежений вигляд, оддаючи свою знахідку вченому. Кузен Бенедикт обережно взяв істоту двома пальцями й підніс до самісіньких очей, знову з жалем згадавши про окуляри та лупу. Як би вони оце йому придалися! Раптом він закричав:  

— Геркулесе! Ти заслужив прощення! Це єдина у своєму роді комаха і, безперечно, африканська! Хай-но тільки хто спробує забрати її в мене! Я скоріше розпрощаюся з життям!  

— Геркулесе! Ти заслужив прощення! Це єдина у своєму роді комаха і, безперечно, африканська! Хай-но тільки хто спробує забрати її в мене! Я скоріше розпрощаюся з життям!  

— Справді цінна знахідка? — спитала місіс Уелдон.  

— Справді цінна знахідка? — спитала місіс Уелдон.  

— Ви ще й питаєте! Членистонога істота, яка була б павуком, коли б мала вісім ніжок; проте ця істота має всього шість ніжок, і тому вона — не що інше, як комаха! Чи міг я, друзі мої, сподіватись, що до рук мені потрапить такий скарб?! Нарешті й моє ім'я увійде в науку! Цю комаху буде названо «Нехароdеs Веnеdісtus» - «Шестиніг Бенедикта» {лат.)!  

— Ви ще й питаєте! Членистонога істота, яка була б павуком, коли б мала вісім ніжок; проте ця істота має всього шість ніжок, і тому вона — не що інше, як комаха! Чи міг я, друзі мої, сподіватись, що до рук мені потрапить такий скарб?! Нарешті й моє ім'я увійде в науку! Цю комаху буде названо «Нехароdеs Веnеdісtus» - «Шестиніг Бенедикта» {лат.)!  

Кузен Бенедикт так захопився, що, сівши на свого улюбленого коника, відразу забув про минулі й майбутні злигодні. Місіс Уелдон і Дік Сенд вітали його від щирого серця. А суденце тим часом пливло далі по темній воді. Тишу порушувало тільки брьохання гіпопотамів та шурхіт крокодилів на прибережному піску.  

Кузен Бенедикт так захопився, що, сівши на свого улюбленого коника, відразу забув про минулі й майбутні злигодні. Місіс Уелдон і Дік Сенд вітали його від щирого серця. А суденце тим часом пливло далі по темній воді. Тишу порушувало тільки брьохання гіпопотамів та шурхіт крокодилів на прибережному піску.  

Пірога плила за течією протягом тижня. Увечері 10 липня тубільці побачили, що плавучий острів насправді є пірогою. 14 липня річка винесла пірогу на велику воду. 19 липня мандрівники помітили попереду водоспад і вимушені були пристати до берега.  

Пірога плила за течією протягом тижня. Увечері 10 липня тубільці побачили, що плавучий острів насправді є пірогою. 14 липня річка винесла пірогу на велику воду. 19 липня мандрівники помітили попереду водоспад і вимушені були пристати до берега.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; «С. В.»  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; «С. В.»  

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго. Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей із собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.  

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго. Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей із собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.  

— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.  

— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.  

Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві. У лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі. Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі. Уряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.  

Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві. У лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі. Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі. Уряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.  

Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоківниці в гущавині лісу. Під смоківницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.  

Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоківниці в гущавині лісу. Під смоківницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.  

— Агов! Тут хтось є? — спитав Дік Сенд.  

— Агов! Тут хтось є? — спитав Дік Сенд.  

Він увійшов у хижку. Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.  

Він увійшов у хижку. Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.  

— У цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.  

— У цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.  

— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд. — О, дивіться, дивіться! Дік Сенд показав на стовбур смоківниці, до якої тулилася хижка. Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери. Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.  

— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд. — О, дивіться, дивіться! Дік Сенд показав на стовбур смоківниці, до якої тулилася хижка. Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери. Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.  

— «С. В.»! — вигукнув Дік Сенд. — Літери, що їх Дінго впізнає з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!  

— «С. В.»! — вигукнув Дік Сенд. — Літери, що їх Дінго впізнає з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!  

Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку. Дік одкрив коробку, із неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос: «Тут... за 120 миль од берега океану... З грудня 1871 року ...мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору... Дінго! До мене!.. С. Вернон».  

Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку. Дік одкрив коробку, із неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос: «Тут... за 120 миль од берега океану... З грудня 1871 року ...мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору... Дінго! До мене!.. С. Вернон».  

Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работоргівця Алвіша й засудили на довічне ув'язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на «Пілігрим», на лихо всіх його пасажирів. Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім'я вбивці та мотиви злочину. І вже конаючи, Вернон написав кров'ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам'ятав їх! І він уже ніколи їх не забував! Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан «Вальдека». Далі Дінго потрапив на борт «Пілігрима», де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було.  

Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работоргівця Алвіша й засудили на довічне ув'язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на «Пілігрим», на лихо всіх його пасажирів. Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім'я вбивці та мотиви злочину. І вже конаючи, Вернон написав кров'ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам'ятав їх! І він уже ніколи їх не забував! Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан «Вальдека». Далі Дінго потрапив на борт «Пілігрима», де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було.  

Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернена, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки. За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав! Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.  

Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернена, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки. За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав! Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.  

То був Негору.  

То був Негору.  

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому. Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоківниці яму, а в ній купу французьких золотих монет. Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди.  

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому. Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоківниці яму, а в ній купу французьких золотих монет. Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди.  

Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров'ю, останнім зусиллям стиснув щелепи — і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав. Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.  

Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров'ю, останнім зусиллям стиснув щелепи — і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав. Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.  

Негору помер, але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою. Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини. Вони вже знали напевне, що ця ріка — Конго. Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади — скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.  

Негору помер, але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою. Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини. Вони вже знали напевне, що ця ріка — Конго. Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади — скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.  

— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому є дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.  

— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому є дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.  

— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Уелдон.  

— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Уелдон.  

— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.  

— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.  

І Дік Сенд попрямував до піроги. Ріка тут була завширшки триста-чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег. Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило з десятеро тубільців і побігло до піроги. Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом. Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе. А вони вже зірвали трав'яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!  

І Дік Сенд попрямував до піроги. Ріка тут була завширшки триста-чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег. Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило з десятеро тубільців і побігло до піроги. Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом. Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе. А вони вже зірвали трав'яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!  

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу. Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега. Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя. Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто — і вони пристануть...  

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу. Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега. Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя. Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто — і вони пристануть...  

І раптом Діку Сенду сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ані миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив — і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл. Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів...  

І раптом Діку Сенду сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ані миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив — і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл. Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів...  

Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються...  

Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються...  

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега. Пірога перекинулася. Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок. Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!  

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега. Пірога перекинулася. Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок. Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!  

Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.  

Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.  

Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук...  

Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук...  

Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедикт і Геркулес підбігли до нього.  

Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедикт і Геркулес підбігли до нього.  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ЕПІЛОГ  

&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp;&nbsp; ЕПІЛОГ  

Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, у гирлі Конго. Це були не работоргівці, а португальські купці. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли далі. 11 серпня місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому. Біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Уелдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки. Нарешті 25 серпня мандрівники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!..  

Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, у гирлі Конго. Це були не работоргівці, а португальські купці. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли далі. 11 серпня місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому. Біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Уелдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки. Нарешті 25 серпня мандрівники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!..  

Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса? Перший став сином, а другий — близьким другом родини Уелдонів. Джеймс Уелдон розумів, чим він зобов'язаний юному капітанові й Геркулесу.  

Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса? Перший став сином, а другий — близьким другом родини Уелдонів. Джеймс Уелдон розумів, чим він зобов'язаний юному капітанові й Геркулесу.  

Повернувшись до Сан-Франціско, Дік Сенд взявся до навчання. «Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що належить знати справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!» — раз у раз думав Дік.  

Повернувшись до Сан-Франціско, Дік Сенд взявся до навчання. «Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що належить знати справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!» — раз у раз думав Дік.  

У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й, одержавши диплом, став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона.  

У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й, одержавши диплом, став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона.  

У години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв'язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.  

У години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв'язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.  

Дік Сенд хотів віддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу, і 15 листопада 1877 року четвірка негрів постукала у двері Джеймса Уелдона. То були старий Том, Бет, Остін і Актеон.  

Дік Сенд хотів віддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу, і 15 листопада 1877 року четвірка негрів постукала у двері Джеймса Уелдона. То були старий Том, Бет, Остін і Актеон.  

Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта Джеймса Уелдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда — «п'ятнадцятирічного капітана!»  

Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта Джеймса Уелдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда — «п'ятнадцятирічного капітана!»  

<br> Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко. Зарубіжна література 6 клас.  

<br> Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко. Зарубіжна література 6 клас.  

<br> _{[[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|Завдання та відповіді з]] зарубіжної літератури по классам, планування з}_уроків_{[[Зарубіжна література 6 клас|зарубіжної літератури 6 класу]], домашнє завдання та робота}