Версия 13:53, 21 октября 2009

Гіпермаркет Знань>>Людина і суспільство>>Людина і суспільство 11 клас>>Людина і суспільство: Демократія

§ 22. Демократія

Перш ніж розпочати розгляд вказаної проблеми, слід підкреслити таку обставину. Демократія — це не якась теоретико-політична конструкція чи моральний ідеал. Вона — суттєва потреба суспільного розвитку. Практично всі економічно розвинуті країни є водночас демократичними. Це в жодному випадку не випадковість. У сучасних умовах політична демократія — не що інше, як життєва необхідність. Історія переконливо продемонструвала, що неможливо стати економічно розвинутою країною без політичної демократії. Можна сказати, що політична демократія врешті-решт вигідна економічно. Це закон розвитку сучасного економічного й політичного життя. Тому нам необхідно, надолужуючи прогаяне, вчитися демократії. І на основі засвоєного наздоганяти розвинутіші народи.

Поняття демократії. Її історичні форми. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом «лади в Україні с народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (Конституція України. Стаття 5). Однією з провідних політичних категорій є поняття «демократія» (грец. demos — народ, kratos — влада). Воно вживається у кількох значеннях: як форма організації політичної влади: для відображення кількісних і якісних' прикладів участі громадян у здійсненні влади; як соціально-сгична і політична цінність. Демократичними формами правління заведено вважати такі, де воля більшості визнається як законна влада. Функціонально ця воля (більшості) може реалізовуватись як безпосеоеаньо під час референдумів, виборів (пряма демократія), так і через своїх представників у органах влади та управління (представницька демократія).

Первісна родова община — це перша історична форма прямої демократії. Серед її визначальних рис, як правило, виділяють: рівність особистих прав і обов'язків, суверенітет колективу роду, вибори вождя з правом його усунення, суспільний характер управління, прилюдність управлінського процесу й судочинства. Античні демократії проголосили народний суверенітет політичною основою державного лалу. В афінській демократії народні збори як інститут ухвалення важливих політичних рішень були взірцем публічної влади. Саме тут був накопичений значний досвід поєднання прямих і представницьких форм масової політичної участі, віднайдені такі важливі принципи, як свобода і політична рівність, обгрунтована цілісна система політичних прав громадян.

Ше один різновид демократії — римська, яка увійшла в історію завдяки тому, що запровадила інститут народного трибунату, який сприяв утворенню механізмів стримання і противаги в системі влади. Комплекс взаємовідносин між сенатом, консульською владою і народним трибуналом дістав інституціине відображення, забезпечив участь вільних громадян у політичному процесі.

Значним етапом розвитку демократичних форм с створення в середні віки системи станово-представниць-ких органів одади. з яких у майбутньому виросла буржуазно-демократична парламентська політична система.

Теорія демократії, що виходить з уявлень про законність необмеженої більшості, дістала назву популістської. Слабкість цієї теорії полягає в тому, що згідно з нею най відвертіша диктатура мас всі підстави називати себе демократією, якщо вона користується підтримкою більшості народу. Прикладом може слугувати фашистська Німеччина, де в 1935 році Гітлера підтримувала переважна більшість народу. Виникає питання, а чи справді демократичне тахе суспільство, де єдиним критерієм демократизму є воля більшості? І чи має право більшість нав'язувати свою волю меншості?

Видатний політичний мислитель кінця XVIII — початку XIX століття Д. Медісон (1751 — 1836) (четвертий президент США) вважав, що абсолютна влада більшості чи меншості є тиранією. Причому необмежена влада більшості ше гірша, ніж влада меншості, бо меншість, будучи недостатньо впевненою, якось себе стримує, а впевнено у собі більшість і не бач ить у ньому ніякої необхідності. По суті поняття більшості — фікція. У суспільстві, вважав Д. Медісон, немає більшості, є лише багато меншостей, здатних об'єднуватися і роз'єднуватися. Так виникають тимчасові коаліції більшості. За демократії, для того, щоб стати більшістю, необхідно об'єднати якомога більше меншостей. Охорона прав меншостей насправді зміцнює становище кожної окремої особи, кожної соціальної групи і врешті-решт відповідає інтересам більшості. Важливо не допускати виникнення консолідованої і стійкої більшості, що прагне диктувати свою волю іншим громадянам. Демократія, як влада більшості, правомірна лише умовно, оскільки ця більшість є постійно змінною коаліцією різних меншостей, кожна з яких зберігає свої особливості й права, а також можливість участі в справах суспільства та держави. Подібних поглядів дотримувався і французький філософ А. де Токвіль, який вів мову про можливу тиранію «більшості» і про необхідність захистити від неї права особи. «Якщо ви вірите,— писав він,— що людина, яка користується необмеженою владою, може вжити цю владу на шкоду своїм супротивникам, то чому ж ви не хочете припустити, що так само може вчинити й більшість. Хіба люди, об'єднуючись разом, змінюють свої характери?»

Історія знає чимало прикладів придушення меншості більшістю. Такі приклали часто зустрічаються в суспільному житті.

Для реалізації демократичних принципів необхідним є такий суспільний устрій, де будь-яка частина суспільства й кожна окрема людина мала б юридичні гарантії та реальні можливості активної участі в політичному житті.

Сучасні концепції демократії. Серед найголовніших протиріч у процесі демократизації суспільства є протиріччя між масовістю і компетентністю. Чим складніше питання, тим, як правило, менша кількість людей у ньому розуміється по суті. Але чим вужче коло спеціалістів, які впливають на вирішення питання, гим менша масовість та обмеженіше коло учасників. Над вирішенням даного протиріччя билося не одне покоління теоретиків демократії. Створювались різноманітні теорії і концепції. Мабуть, крайніми полюсами в поглядах па цс питання є елітарні (Г. Моска, В. Паретто) і партисипаторні («демократії участі») (К. Макферсон, Дж. Менсбридж) концепції демократії. Перші з них стверджують, що широка участь мас у місцевій і державній політиці суперечить природному поділу праці в суспільстві. Вока знижує ефективність управління, породжує безвідповідальність і безпринципність посадових осіб, звужує можливості знаходити оптимальні рішення. Широкі верстви населення через їхню недостатню компетенцію, аполітичність, неврівноваженість, надмірну емоційність та деякі інші особливості не можуть виступати конструктивним фактором політики. З метою забезпечення стабільності н ефективності влади функції мас повинні зводитися до контролю за політиками, партіями й бюрократією з допомогою виборів. Керувати ж державою повинні професіональні політики — освічена і компетентна еліта, якій притаманні необхідні якості.

Прихильники партисипаторної демократії (їх особливо багато серед соціал-демократів та лівих лібералів) вважають за необхідну активну участь широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті на референдумах запропонованих ними альтернативних рішень, а й у самому політичному процесі: у підготовці й прийнятті рішень, їх втіленні в життя, у контролі за посадовими особами тощо. Така участь повинна попереджати зловживання владою, відрив політичної еліти від іромадян, бюрократизацію держави, а також сприяти повнішому відстоюванню інтересів різних верств суспільства, знаходженню взаємоприйнятних рішень і, зрештою, подоланню відокремлення особистості від влади.

Кожна із зазначених вище теорій має свої сильні й слабкі сторони. Реальне політичне життя в демократичних державах розгортається між цими полюсами. Причому більшість західних держав тяжіє до ідеї елітарної демократії в питаннях побудови вищих ешелонів влади і до демократії участі на рівні органів місцевого самоврядування.
Концепція плюралістичної демократії базується на таких, що стали класичними, ідеях, сформованих у праці А. де Токвіля «Демократія в Америці», а також на дослідженнях сучасних авторів Д. Рісмена, Д. Трумена, Р. Даля та інших. Ці вчені виходять з того, що сучасне суспільство поділяється на велику кількість різних груп, шо створює основу для формування організацій, які відображають їх специфічні інтереси. При цьому жодна з груп не має монополії на владу. Навпаки, у межах демократичного процесу організації, що репрезентують різні соціальні верстви, виступають як «групи тиску» на державу, таким чином впливаючи па процес прийняття політичних рішень. Прості громадяни хоч і не беруть участі безпосередньо у виробленні політики, проте мають можливість вступити у формальну організацію і таким чином впливати на ачадні структури.

Американський учений Р. Даль (1915 р. н.) ввів у науковий обіг термін «поліархія», яким запропонував назвати ліберальну демократію західного типу. За поліархічного ладу ніхто не може бути усунений віл участі в політичному процесі, зокрема і піл формування самої влади і контролю над нею. Це означає, шо більшість, яка законно прийшла до влади, не може використовувати свою владу проти переможеної меншості і її політичних організацій. Останні, хоч і залишились у меншості, будуть представлені в законодавчих органах, можуть вести парламентську боротьбу з урядом, а також мають право використовувати всі законні надпарламентські засоби з метою залучення на свій бік більшості, І на наступних виборах, у свою чергу, заволодіти владою, витіснивши нинішній уряд в опозицію. За поліархії обмежуються можливості втручання у приватне життя людей. Закон та існуюча система відносин «читають невід'ємні права людини від посягань хоч би там кого, зокрема й уряду.

Умова існування поліархічної демократії — незалежність громадянського суспільства від держави, а також право індивідуальних та колективних членів суспільства мати власність і розпоряджатися нею згідно зі своїми уподобаннями. Усе це складає основу для економічної і політичної свободи громадян. Ні про яку політичну демократію не може йти мова, якщо вся власність зосереджена в руках одного або кількох суб'єктів, тим більше держави.

Суттєвими ознаками організації політичної влади при демократії є:
поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову;
право громадян на участь у формуванні влади й контролю над її діяльністю;
існування в суспільстві хоча б двох політичних партій, що не мають початкових переваг і відвойовують одна в одної владу, переконуючи громадян голосувати за них па виборах (реалізація принципу політичного плюралізму);
проведення вільних виборів в органи державної влади в суворо визначений час;
формування уряду партіями, що завоювали на виборах більшість голосів громадян; партії, які отримали меншість голосів, мають право створювати опозицію уряду в виборних органах влади й управління;
гласна (привселюдна) урядова діяльність;
свобода критики уряду;
незалежність судової влади від хоч би якої там влади, окрім влади закону.

Для здійснення в суспільстві реальної демократії необхідні такі умови: достатньо високий рівень економічного розвитку (в умовах бідності, хронічного дефіциту створюється ґрунт для порушення закону й моральної деградації особистості); високий рівень культури взагалі й політичної зокрема; існування широкого кола гарантованих прав і свобод громадян. У цивілізованих країнах усе це створювалось століттями, тому розраховувати, шо ми досить швидко збудуємо нову, демократичну систему політичних відносин, не доводиться.

ОПОРИ ДЕМОКРАТІЇ
• Суверенітет народу.
• Уряд заснований на згоді тих, ким він управляє.
• Влада більшості.
• Права меншості.
• Гарантія засадничих прав людини.
• Вільні і справедливі вибори.
• Рівність перед законом.
• Справедливе правосудця.
• Конституційні обмеження влади уряду.
• Соціальний, економічний, світоглядний і політичний плюралізм.
• Принципи толерантності, прагматизму, співпраці і компромісу.

Виборча система. «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократи» (Конституція України. Стаття 69).
Згідно з Законом України «Про вибори народних депутатів України» 1997 року депутати обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Усього обирається 450 депутатів. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за партійними списками у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Пасивне виборче право реалізується громадянами України з 18 років. Депутатом може бути обраний громадянин України, що має право голосу в віці не молодшому за 21 рік (активне виборче право). Право висунення кандидатів у депутати реалізується як безпосередньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки, а також через трудові колективи.

Важлива демократична норма — створення виборчих округів із приблизно однаковою кількістю виборців, із врахуванням адміністративно-територіального поділу країни й компактності проживання національних меншин. В іншому випадку кандидати в депутати можуть опинитися в нерівному становищі.

Для проведення голосування і підрахунку голосів виборчі округи діляться на виборчі дільниці, які створюються з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у винятковому випадку — з меншою або більшою кількістю виборців. Для того, щоб зареєструватися кандидатом у депутати, необхідно заручитися підписами не менше півтори тисячі виборців даного виборчого округу.

Характерно, що кандидат у депутати під час проведення передвиборної кампанії не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, які накладаються в судовому порядку, без згоди Центральної виборчої комісії.

Особливістю парламентських виборів в Україні 1998 року с відміна положення про обов'язкову участь у виборах більше ніж п'ятдесяти відсотків від числа виборців, внесених до списків даного округу. Вважається, що виборці, які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують результати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голосуванні на виборах.

Юристи визначають такі види виборчих систем: мажоритарні, пропорційні та змішані. Розглянемо їх основні характеристики.

Мажоритарні системи найпростіші й бувають трьох видів: одномандатні, багатомандатні й преференційні. У першому випадку вся територія поділяється на округи, від яких обирається по одному депутату, котрий отримає відносну більшість голосів. Як правило, при альтернативних виборах мало кому вдається перемогти в першому турі. Тому проводять другий тур голосування, в якому переможцем стає той, хто випередить іншого фіналіста хоча б па один голос. Одномандатна мажоритарна система діє у США, Великобританії, Канаді, Новій Зеландії, ПАР, Австралії, Франції. За багатомандатної мажоритарної системи кожен виборець має стільки голосів, скільки обирається депутатів від цього виборчого округу. Так обирають депутатів місцевих органів влади Великобританії та Нової Зеландії.

Одна із вдосконалених модифікацій мажоритарної виборчої системи — це так звана преференційна виборча система, коли виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із них не отримає абсолютної більшості, з усього списку кандидатів виключається той, хто набрав найменше «перших місць». При цьому «другі місця» з бюлетенів, де першими виявилися ті кандидати, що виводяться з «гри», автоматично стають «першими місцями». Знову відбувається підрахунок «перших місць» і знову виводиться кандидат, який набрав менше за всіх «перших місць». Процедура триває доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів.
Пропорційні системи характеризуються розподілом депутатських мандатів пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. При цьому кількість мандатів від даного виборчого округу вираховується залежно від кількості населення округу щодо загальної кількості населення або виборців країни. При пропорційних виборчих системах виборці голосують насамперед за політичні партії, які представлені списком кандидатів. Меншою мірою виборці орієнтуються на конкретну особистість.

У деяких виборчих системах пропорційного типу прізвища обраних депутатів називає сама партія.

Такі виборчі системи поширені у країнах із давніми парламентськими традиціями та досить високим рівнем політичної культури населення (Австрія, Бельгія, Данія, Італія та інші).

Змішані системи, як правило, базуються на комбінації елементів пропорційної та мажоритарної систем. Найхарактернішим прикладом може бути виборча система ФРН. Вона відрізняється тим, що половина депутатів бундестагу (національного парламенту) обирається за принципами одномандатної мажоритарної системи, друга — за пропорційною системою згідно зі списками кандидатів, які подаються партіями в кожній із федеральних земель.

Демократичні традиції українського народу. «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури...» (Конституція України. Стаття 11). Вся історія українського народу є наглядним прикладом його демократизму. Починаючи з княжих часів і йдучи до козаччини й Запорізької Січі, а далі до всіх суспільних рухів національно-визвольної боротьби, на всіх етапах історії можна простежити втілення принципу демократизму.

Свого часу М. Костомаров (1817—1885) висунув тезу про демократичну однорідність українського народу. В українців, підкреслював він, «головні типи народного громадського життя є козак і селянин»; власних панів в Україні не існувало, були лише іноземні поневолювачі. Вся біда українського народу полягала у тому, що вищі
класи (українські магнати і шляхта) зраджували національні інтереси, «втрачали народність», засвоюючи мову панівної нації, її культуру, релігію тощо. Тому «народність гпвленноруська постійно була... надбанням простої маси», а звідси — селянський, суцільно демократичний склад українського народу. Йдучи за М. Костомаровим, В. Антонович (1834—1908) зазначав, що український народ упродовж століть залишався суцільно однорідним носієм ідеї демократизму. Коли український народ, писав В. Антонович, потрапляє у сприятливі історичні обставини, йому вдається оріа-нізувати громадський лад на засадах демократизму. Він вважав одним із проявів такого суспільного ідеалу, до якого постійно прагнув український народ, той, що формувався у громадах, у козацтві, у церковних братствах. М, Грушевський (1866—1934) також обстоював ідею одвічного демократизму українського народу.

Демократизація політичного життя українського народу тісно пов'язана зі становленням української державності, котра пройшла важкий шлях. Але й у ті, за історичними мірками, миттєвості в Україні встигли зародитися і зберегтися в генетичній пам'яті народу демократичні звичаї і традиції. Ще за часів Київської Русі в компетенцію народного віча входили функції державної влади, і насамперед вибір князя, укладання з ним договору та рада з князем у важливих державних справах.

Важливою віхою в розвитку українського демократизму є період козацтва. В. Антонович наголошував, шо козацтво — це втілення «одвічного» ідеалу громадівства, рівності, притаманного українському народові: серед козацтва «всі члени суспільства були безумовно рівні й рівноправні... Запорожжя вийшло одним із проявів того общинного ідеалу, до якого постійно прагнув південно-руський народ...». Як підкреслював відомий український історик І. П. Крип'якевич (1886—1967), Запорізьке Військо з'єднано всіх до боротьби за державну самостійність. Оборона вольностей була головного справою, якою жила тогочасна Україна. Гніт, який терпіли і кожен зокрема, і все громадянство, надзвичайно вигострив чуття на будь-які образи; і найменший утиск викликав реакцію. Чужоземні мандрівники, їдучи через Україну, помічали цю чутливість і зазначали, що українці «над усе люблять свободу», історик Ж.-Б. Шерер (1741 — 1824) писав про козаків так: «Вони воліли невигоди важких походів, аніж спокійного життя рабів. З їх історії довідуємося, як батьки передавали своїм синам горде почування незалежності, як найдорожчу спадщину, при чому гасло «воля або смерть» було їх одиноким заповітом».

Запорізька Січ будувалась згідно з традиціями українського демократизму. її державний устрій базувався па принципах народовладдя. Генеральна Рада здійснювала функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну. Вона ухвалювала закони, обирала гетьмана й козацьку старшину, вирішувала питання війни і миру, укладала міжнародні договори, мала право суду над гетьманом і старшиною. Козацьке право й судочинство вийшли з права народного, звичаєвого: «де три козаки, там два третього судять». Як і за часів народного віча, козаки демократично обирали собі лідерів. Історики звертають увагу на оригінальність процедури виборів. Особа, що обиралася, мусила двічі відмовитися від запропонованої честі й погоджувалася лише на третю пропозицію, після тривалих умовлянь, ритуальної лайки і погроз. Церемонія виборів іакін-чувадася покладанням старими козаками на голову обраного жмені землі. Це символізувало, що віднині обраний є слугою товариства, який повинен не зазнаватися і пам'ятати, звідки вийшов.

У ией період політична думка в Україні виношувала проекти незалежного державного устрою. Так, П. Орлик (1672—1742), український гетьман в еміграції, розробив першу в Україні демократичну конституцію «Пакти і консіитуція прав і вольностей Війська Запорозького», її текст був зачитаний 5 квітня 1710 року на урочистостях з приводу обрання П. Орлика гетьманом. Вона містить у собі такі статті:

1) Затверджуються права православної церкви під зверхністю паргородеького патріарха.

2) Має бути ревіндикований (повернений назад) давній кордон козацької держави па р. Случі.

3) Запорозькому Низовому Війську повертаються давні оселі — Терехтимирів (Трахтемирів), Кодак, Келеберда, Переволочна і землі над Ворсклою; форти, побудовані Москвою, будуть знесені.

4) Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою генеральної старшини: тричі на рік (на Різдво, на Великдень і Покрову) відбувається Генеральна Рада, до якої належать генеральна старшина, городові полковники та по одному козакові з кожного полку; і старшина, і Рада мають право виступати проти гетьмана, якщо вій не шанує прав.

5) Справи про кривду гетьманові та провини старшини судить не гетьман, а генеральний суд.

6) Державний скарб відділяється від гетьманського і передасться в орудування генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі.

7) Полковники вибираються вільними голосами, і гетьман їх затверджує: так само проводять вибір сотників та інших.

8) Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робії; має забезпечити козацьких удів і сиріт.

9) Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, атакож повинноетей підданих; має перевірити справу підсудків і також купців, які дістали звільнення від публічних тягарів...

Таким чином ми бачимо, що ця конституція передбачала створення на території України незалежної держави з багатьма ознаками демократичного політичного режиму: наявністю парламенту, обмеженням влади гетьмана, розподілом влад тощо.

Демократичні традиції українського народу набули подальшого розвитку в діяльності різноманітних братств (XVI—XVIII століття), які виникали як реакція на національний, соціальний і релігійний гніт. Братства активно боролися не лише проти засилля католицизму, а й проти експансії православного духовенства, захищали права простих громадян. Незважаючи па протидію церковної ієрархії, братства впроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств. Члени братства судились судом самого братства і не повинні були «до влади світської закликати». Вони надавали матеріальну допомогу всім членам. Відлучити братчика від церкви можна було лише за ухвали членів своєї організації. Найзначпі-шими з них були — Львівське Успенське братство, Київське Богоявленськс братство, Луцьке Чеснохрестне братство та інші.

Демократичними ідеалами наснажувалася діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, яке виникло з кінці 1845 — на початку 1846 років. Ініціаторами його створення були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. До товариства належали також П. Куліш, Т, Шевченко. Основні ідеї товариства були викладені в «Книзі буття українського народу» (Закон Божий). Цей документ закликав до демократичного перетворення суспільства на основі справедливості, рівності, свободи, братства. Серед запропонованих конкретних заходів були: скасування кріпосного права, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання привертало найбільшу увагу товариства і ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури, і, що найважливіше, вони повинні створити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, які існують у Сполучених Штатах». Утворення Кнрило-Мсфодіїв-ського товариства було першою, хоча й невдалою, спробою інтелігенції перейти від просвітницького до політичного етапу національного розвитку.

Перехід України під протекторат Росії, безумовно, негативно вплинув на рівень демократизму українського суспільства. Однак історична пам'ять народу й соціальні інститути ще тривалий час регенерували демократичні процедури у вирішенні суспільних проблем. Про це красномовно свідчив І. Огієнко(1882—1972) у своїй праці «Українська культура»: «Все життя українське, увесь розпорядок дому, увесь наш державний лад — все це повсякчасно було демократичним. Стан прислуги у нашого старого панства ніколи не був пригнобленим — вона завше була вільною і рівною всім. Нагадаю ще хоча б нашу Київську Академію, де вкупі з сином гетьманським сиділо мужиче дитя. Так року 1737 в цій Академії навчалося: дітей козацької старшини — 22, офіцерських—1, ратушних чиновників — 2, купецьких — 6, простих козаків — 84, міщан — 66, ремесників — 7, мужичих дітей — 39».

Однак не тільки державна та освітня сфери суспільства підтримували демократичні традиції. Місцеве самоврядування також великою мірою успадковувало демократичні процедури виборів усіх урядовців та чиновників, які обиралися з самих городян. Аналогічна ситуація існувала в церковному житті, де обирали священиків, Ігуменів, а також митрополитів.

Складовою частиною боротьби за демократію є боротьба українського народу за незалежність на початку XX століття. Багато прикладів демократизму можна навести із діяльності різноманітних організацій та партііі під час революційних подій в Україні у 1917—1920 рр. Головним завданням Центральної Ради було створення незалежної демократичної республіки. Ця ідея з огляду на історичні обставини не була до кінця реалізована. Але намагання, пошук шляхів побудови вільного демократичного суспільства становлять яскраву сторінку в історії українського народу.

Історія України свідчить про те, що демократичні традиції міцно закріпилися в історичній пам'яті народу. Вони вплинули на розвиток культури, психологію і весь життєвий уклад. Любов до свободи, природний демократизм є важливою рисою української культури. Вона стане доброю основою для побудови сучасною демократичного суспільства.

Запитання і завдання

1. Що таке демократія? Назвіть її історичні форми.
2. Хто повинен володіти необмеженою владою в демократичному суспільстві: більшість чи меншість? (Подумайте!)
3. Які сучасні концепції демократії ви знаєте? У чому полягає їх відмінність?
4. У чому відмінність активного виборчого права від пасивного?
5. Які види виборчих систем ви знаєте?
6. Що являють собою демократичні традиції; їх роль у житті суспільства?

Арцишевський Р.А., Бондарук С.О., Бортников В.І., Возняк С.С., Кондратик Л.Й., Остапйовський І.Є., Провальський С.Р., Сищук А.А. Людина і суспільство 11 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Людина і суспільство обучатись онлайн, реферати онлайн, навчальна програма, тести людина і суспільство, готові домашні завдання}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.