Версия 07:40, 21 июля 2009

Юрій Яновський
(1902—1954)

«І СВІТ РОЗЧИНЕНО ЯК ДВЕРІ...»

Того літа серпень аж пашів спекою. Від неї рятували хіба що ночі. У Хості, в будинку відпочинку письменників, коли на небі рясно виступали зорі, по саду блукали білі постаті-примари, закутані в простирадла. Бони зривали солодкі сливки і до ранку смакували ними... А 27 серпня був день народження Юрія Івановича Яновського. З нерозлучною парою Яновських сусідували ще актриси театру «Березіль» — до чого ж дотепні дівчата! Сперечалися, як привітати улюбленого письменника. Зрештою,сплели вінок із лаврових листків і на ниточках підвісили у їдальні якраз над місцем іменинника. Коли він сів, вінок урочисто опустився на голову. Всім було весело...

Цей епізод згадав його безпосередній учасник письменник В. Гжицький. Якось уміли люди тих непростих часів дитинно радіти життю, не боялися дарувати ту радість один одному, щиро вірили в красу довколишнього світу, вміли її бачити, сприймати відкритим серцем. Не маємо того тепер.

Сама епоха, хоч і кроїлася залізними ножицями, що залишали кривавий слід на нашій історії, первісно була задумана для радості та благополуччя. Тому й народжувала таких романтиків і мрійників-фанатів, як Юрій Яновський, Олександр Довженко, Микола Хвильовий. Дива оновлюваного світу вони зустрічали із світлими пориваннями, щирою вірою в непогрішність проголошуваних ідеалів. Вони були дітьми свого часу—і не найгіршими. З дитинною щирістю жили на своїй землі, яку з самозреченням збирались очистити її уквітчати. Парадокс—але в цьому була їхня трагедія.

Згадує В. Гжицький: «Йшов тридцять третій рік у нашому домі (йдеться про письменницький будинок "Слово" у Харкові). Щокілька днів, а то й щодня когось не дораховувались. Це вже після самогубства Хвильового, що загострило становище, після чого стало ще тривожніше.

Якось я наздогнав Юрія Івановича на Сумській. Він ішов поволі, роздумуючи про щось свое. Я наздогнав його тому, щоб не почуватися таким самотнім. Хотілося ближче до людини, хотілося говорити, щоб розв'язати власну тривогу, що не покидала ні вдень, ні вночі. Заговорили зразу ж про те, що нас усіх тривожило. Я спитав, що він думає про арешти Ялового, Річицького. Це ж були комуністи з революційним минулим. Річицький був головним редактором Української радянської енциклопедії, "Чи за діло їх узяли?" — спитав я.

Яновський гірко посміхнувся: "Ми були б щасливі, коли б за діло брали. Тоді ми могли б спати спокійно...".

Спокійно, мабуть, йому спалося лише в дитинстві на хуторі у діда.

Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 р. в селі Майсровому на Єлисаветградщині (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області) в заможній селянській родині. Там до п'яти років жив у діда Миколи Яновського, який мав 180 десятин землі, великий будинок, розкішний вишневий сад. Там пізнавав нехитру науку житії на цій землі. Дід любив онука страшенно. А ще першими вчителями були сільський коваль і тесля, який «розповідав чимало пригод—власних і чужих», «знав безліч казок», навчив «любити дерево і людські руки біля нього»,— як запише Яновський у своїх «Коментарях до книжок...» пізніше.

Коли підріс, віддали до школи. Добру освіту здобув у Єлисаветградському реальному училищі. На той час це був досить солідний середній навчальний заклад як на повітове місто. Його закінчили Є. Чикаленко, П. Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк...

Жив у родичів Вільчинських, аж поки батько купив у Єлисаветграді будиночок. Були то часи революційних подій в Україні. Перед очима Юрія пройшло чимало: мітинги на майдані, тачанки батька Махна, загони Шкуро, Григор'єва, Марусі Никифорової, червоні прапори, свист куль, залита кров'ю бруківка. Навіть довелося юнакові брати участь у санітарній дружині, організованій у класі. Ці події навіки вкарбувалися в пам'ять, ожили в повісті «Байгород».

З десяти років почав писати вірші російською мовою. Знала цю Юркову «таємницю» мама, але наволочка, в якій були сховані перші дитячі рукописи, не збереглася.
Після закінчення з золотою медаллю «реалки» хлопець служив у різних установах Єлизаветграда: статистичному бюро, робітничо-селянській Інспекції, управлінні народної освіти. То було не дуже цікаво. Але з цим містом пов'язана і приємна подія: перше кохання.

З 1922 р. Юрій Яновський жив у Києві. Два роки провчився на електромеханічному факультеті політехнічного інституту—«Хотів бути морським інженером. Будувати кораблі і пароплави». «Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Санчата, двадцять п'ять пудів соснових півтораарінинок, нас двоє і веземо ми, як коні. З Глибочиці до Лук'янівського базару було під гору, це найважча частина путі, і я ніколи не забуду тих почуттів, котрі були в мені тоді на Глибочицькому спускові. Ті роки не було в мене білизни і простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява», — читаємо в записниках. Інженером не судилося стати. Зате вже там, у політехнічному, почався його шлях у велику літературу.

1 травня 1922 р. в газеті «Пролетарська правда» надруковано першого вірша «Море» (російською мовою, за підписом Георгій Ней). Радості не було меж. Михайло Семенко, відомий київський поет, лідер футуристів, завідувач літчастини газети «Більшовик», помітив нове ім'я, захотів познайомитись... Так і був Юрій Яновський залучений до літератури. У 1924 р. «Більшовик» видрукував його українську поезію «Дзвін», автор став позаштатним кореспондентом цієї газети. Там будуть видрукувані нариси письменника.

Звичайно ж, брав участь у футуристичному русі, як член «Комункульту» і «Жовтня» відвідував різні зібрання й дискусії. Саме тоді вчився відходити від стереотипів і шаблонів, шукати власної стежки, вносити в оповідання і вірші свіжий дух, фантазувати, мріяти—вічний неспокій передався йому від патрона Михайля Семенка. В ті роки заприятелював з Миколою Бажаном—разом працювали репортерами.

Невдовзі М. Семенко виїхав до Харкова, очолив там сценарний відділ ВУФКУ. Як і обіцяв, «перетягнув» іуди М. Бажана та Ю. Яновського. Саме в Харкові, тодішній столиці, вирувало літературно-мистецьке життя. Там були В. Еллан-Блакитний, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там близько зійшовся з О. Довженком, відчув у ньому споріднену душу. В 1925 р. з'являється перша книжка оповідань Юрія Яновського «Мамутові бивні». Він стає редактором ВУФКУ. Мистецтво кіно, яке щойно зароджувалося в Україні, вабить багатьох письменників. За сценарії засідають і Яновський з Бажаном. У 1926 р. навіть з'являється фільм «Гамбург» за сценарієм Юрія Івановича. Але життя кличе вперед.

Того ж року він уже в Одесі, на посаді головного редактора кінофабрики. Через його редакторський лортфель пройшли фільми «Тарас Шевченко» і «Тарас Трясило» П. Чардиніна, «Борислав сміється» Й. Рони, «Вася-реформатор», «Сумка дипкур'єра» О. Довженка і багато інших. Власне, Ю. Яновський був художнім керівником Одеського «Голлівуду». Він переймався проблемами нового для української культури мистецтва—недарма його назвуть «добрим генієм українського кіно». Така творча яскрава особистість, як він, вирізнялася на тлі загальної маси. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні 1927 р.

Юрій Іванович їде до Харкова. Журнал «Вапліте» видруковує повість «Байгород» (1927 р.). У 1928 р. з'являється книжка поезій «Прекрасна УТ» (Україна трудова), роман «Майстер корабля», який наробив чимало галасу серед критики, особливо офіційної, партійної. Цей твір, а також цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930) створено на основі досвіду роботи редактором кінофабрики.

Тоді ввійшла в його життя Тамара Жевченко, актриса театру «Березіль» Леся Курбаса. Через нелегкі випробування долі пронесли вони чистоту І ніжність перших зустрічей, оберігаючи їх від сторонніх очей під зовнішньою стриманістю і трохи дивним звертанням на «Ви». І хто знає, наскільки раніше зупинилося б серце Юрія Яновського, якби поряд не було Тамари Юр'ївни...

У 20-х рр. Ю. Яновський належав до тієї харківської молоді, що групувалася довкола Миколи Хвильового, підтримувала його сміливі заклики орієнтуватися на «психологічну Європу», прокладати самостійний шлях новій пролетарській літературі, плекати в собі творців, над усе цінувати мистецькі якості. Він стає членом ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації—Пролітфронту. Тим часом журнали друкують його новели—поступово до нього «приклеюється» тавро «попутника», «націоналіста», «хвильовіста». До ВУСПП його не приймають, на перший з'їзд він потрапить лише з гостьовим квитком.

Безперечно, все це болісно сприймалося та було підґрунтям для придушення в собі власного «Я». Особливо пригнічувала різка, засудлива критика роману «Чотири шаблі» (1930). «Вчуся писати "під Кириленка", то наука дуже тяжка. До нудоти. Спробуйте писати примітивно, швидко, не турбуючись глибиною психологічних і духовних мотивацій вчинків героїв, і побачите, як то тяжко. Звичайно, коли ви писали колись інакше...», — признається він Г. Костюкові про свій тодішній душевний стан. Ще говорив про «безстилля часу», панування агітки, втрату істинних вартостей...

Ю. Яновський працює над новим романом—майбутніми «Вершниками», А в Україні тим часом лютує голод. У червні—липні 1933 р. подорожує на навчальному вітрильнику «Товарищ» по Чорному морю. Але невесела та подорож, його супроводжують «біль неминучості і творча госка», мучать спогади про самогубство М. Хвильового — рана ще свіжа.

1935 рік. Роман «Вершники» завершено, але його ігнорують в Україні, бач, він же написаний «попутником», «націоналістом», Яновським, дарма що вже були спроби самореабілітації—до 15-річчя Жовтневої революції видано п'єсу «Завойовники».

«Вершники» друкуються уривками в перекладі П. Зенкевича російською мовою 8 Москві, а вже потім і в Україні. У столиці СРСР влаштовується спеціальний вечір для обговорення роману. Письменника визнають нарешті «своїм».

Невдовзі Ю. Яновський створює п'єсу «Дума про Британку», теж приурочену до «видатного ювілею» —20-річчя Жовтневої революції. Вона навіть із успіхом іде на сценах московських, ленінградських, харківських та інших театрів. Він багато подорожує по Україні —внаслідок спостережень передвоєнного села, але в межах дозволеного ідеологічного контексту з'являється збірка новел «Короткі історії» (1940).

У 1939 р. Юрій Яновський переїздить до Києва, оселяється в письменницькому будинку, одержує орден Трудового Червоного Прапора. Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора журналу «Українська література» із 1946 р. «Вітчизна»), який під час війни видавався в Уфі. Залучає до співпраці найкращу творчу інтелігенцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої. В 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову «Про журнал "Вітчизна"». Яновського увільнено з посади за «націоналізм, міщансько-обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів». Не догодив. Перед цим, 1946 р. як кореспондент «Правди України» він брав участь у Нюрнберзькому судовому процесі—тоді його ще підтримувала «добра рука» тодішнього «хазяїна» на Україні першого секретаря М. Хрущова, але то було востаннє...

Відгриміли бої. На спустошену українську землю прийшов довгожданний мир. Прості наші люди тяжкою працею відроджують життя, на їхню долю випадає аж надто багато труднощів і випробувань, але надія на краще додавала їм сил. Такою була тема нового роману Ю. Яновського «Жива вода». В ньому світла віра письменника-романтика в перемогу життя над смертю пронизала правдиві реалістичні картини складної повоєнної дійсності. Здавалось би, все складається якнайкраще. У 1947 р. часопис «Дніпро» друкує роман, повний текст передається по радіо. Але невдовзі партійні рецензенти знаходять у ньому чимало хиб і вад. Збирається пленум Спілки письменників. У засіданні бере участь перший секретар ЦК Л. Каганович. На пленумі, як писав Яновський у щоденнику, «поховали "Живу воду" метрів на десять під землю» —твір засуджено як «ідейно хибний», націоналістичний, наклепницький.

Зробив «за порадами товаришів» до 200 виправлень — і від роману нічого не залишилося. Тільки після смерті автора його надруковано під назвою «Мир». А поки що Яновський зазнає морального  та    матеріального    тиску (позбавлений усяких засобів до існування, змушений продавати речі, книжки, щоб не голодувати).

Після всього цього знаходить у собі сили, пише цикл «Київські оповідання», які знову, як колись «Вершники», спочатку друкуються в Москві. В них оспівано героїзм радянських людей під час війни, що його вселяла в них комуністична партія на чолі з Й. Сталіним... За «Київські оповідання» Яновському 1948 р. дали Державну премію СРСР, «Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір'я і премію»,—занотує він у щоденнику. Ці слова були щирими —художник давно став невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом «батога і пряника». Так безкінечно тривати не могло...

16 лютого 1954 р. на сцені Київської російської драми ім. Лесі Українки відбувається прем'єра п'єси Ю. Яновсько-го «Дочка прокурора». Нестандартне трактування проблеми виховання, морально-етичні колізії, майстерно виписані характери — це забезпечило успіх на сценах багатьох театрів.

Скоро після прем'єри, бенкетів та поздоровлень ішли вони вдвох із Тамарою Юр'ївною на гостину до Романова, головного режисера театру. Дорогою йому зробилося погано. Кілька днів лікарі боролися за його життя. Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 р.

ТВОРЧІСТЬ

За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. «До безуму люблю степ.—зізнавався в "Автобіографії" 1925 р.—Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть». А в «Міркуваннях про себе» писав: «Мета цілого життя—об'їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину».

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій —шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довколишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати—його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світоглядній позиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в українській літературі «відкриє і завоює нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований»'. Все життя йому буде огидною «буденна провінціальщина», яку він вважає «одвічним прокляттям української нації», напів-інтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездумне, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором «земної, повзучої прози». Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.

На широту його світогляду впливали книжки, прочитані в юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощастило потрапити молодим. «Любив я англійців та американців, їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши ще його»,— писав у відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в «Літературному ярмарку». Р. Кіплінг, Д. Лондон, ОТенрі, М. Твен, Теннісон, Д. Конрад — ось неповний перелік «володарів романтичного слова», які зваблювали юного мрійника в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали і досягали мети,—допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким, адже був від природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.

А мама вечорами читала «Тараса Бульбу» М. Гоголя, дід Микола розповідав багато цікавого—перед очима поставало минуле народу, його споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компановкою, де зійдуться в бою брати Половці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просторів.

Усе життя любив подорожувати. Був епіцентром письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась і, нарешті, стала неминучою реальністю. О. Довженко, з яким доля теж жорстоко повелася, запише в щоденнику: «Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям...».

Ні, в нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не найгірше? Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух художника, поета. Духовна смерть наставала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман «Майстер корабля», злісно цькували за «Чотири шаблі». У 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли «забрати». «Ідеологічно правильні» «Вершники» на якийсь час змінили його становище на краще. Ганебна, жорстока критика «Живої води» змусила писати «Київські оповідання» з фальшивим пафосом і оптимізмом.

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, оповідання, «Байгород», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», кілька розділів «Вершників»—оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує величезні потужні можливості його таланту.

Далі істинне обличчя митця, цього тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонченого романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетворити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок,—чи не в цьому полягало «культурне будівництво» в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливо...

Юрія Яновського справедливо називають сміливим новатором в українській літературі XX ст. Він —один із найяскравіших представників неоромантичної течії в ній. У царині як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, банальності, трафарети.

Вже перші збірки новел Ю. Яновського «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі»(1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного та ін. потвердили відхід нової хвилі української літератури від народницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновського. Сюжетами новел «Мамутові бивні», «Історія попільниці», «Роман Ма», «Туз і перстень», «Кров землі» керує смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені на ті часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика до білогвардійської шпигунки і що з того вийшло. Динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні  імена  (Рубан,  Ма,  Матте),  раптове втручання голосу автора в текст —усім цим письменник хоче здивувати читача, шокувати його уяву.

Рівночасно проблематика цих оповідаьіь пов'язана із спробою молодого ще письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед вибором, в якому перемагає революційний обов'язок. Він—сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насамперед керує революційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський вже тут сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав'язливо.

Згадаймо з цього приводу оповідання «Роман Ма».

Коли Матте вирішує прив'язати шпигунку Ма (свою кохану) до крил вітряка, бійці, показуючи на понівечені тіла червоних розвідників, запитують його: «Хіба вони на це согласні?.. Сонце не хоче бачити таких діл» Зовсім не випадково наприкінці твору з'являється і така картина: оповідач сидить на могилі страченої Ма, поряд «сонце сідало великою раною»—та рана в душі автора, він підсвідомо сумує над долею маленької людини, дитини цього світу, яка так трагічно намагається виборсатися з життєвого виру.
Усе це говорить про потужність таланту митця. У світобаченні Яновського від самого початку творчого шляху була закладена висока духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.

Серед ранніх творів Ю. Яновського треба звернути увагу на новелу «Поворот» (1927), надруковану вперше тільки 1967 р. Вона абсолютно випадає із загальної тональності його романтичної поетики, свідчить про постійні змістово-стилістичні пошуки митця. Це сюрреалістична новела, зіткана з марень, видив, снів простого солдата, який дуже стомився і змучився від війни, мріє повернутися додому, до плуга, до білобокої хати в садку. Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського,— це бажання вивільнитися від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.

У романтичному стилі написана повість «Байгород», яка створювалася 1927 р. в Одесі, «коли спогади юнацтва аато-рового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашому здавалося тоді, що море витікає з берегів і широкою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись через обрій». — так пояснено задум у «Коментарях до знижок...». А спогади ті були про реальні події—жорстокі ;утички воякш отаманші Марусі Никнфорової з червоноар-иійськнм загоном Полупанова а Єлизаветграді та перша юнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливо закінчилася.

Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає за кожним рогом —на цьому тлі розцвітає романтичне кохання Кіхани (знову незвичне ім'я) до Ліпи. «Злива почуттів», емоцій вражень переважає в творі, загадкові ситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю, нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показані в хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе і довколишні події. Здасться, сюжетні колізії мало цікавлять письменника. В центрі мистецького зображення романтичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуальна тогочасна колізія між любов'ю і революційним обов'язком.

Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологічних проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в «Байгороді» тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволення індивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та, можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися від тягарів, накинутих іззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а ії натхненником всеперемагаючої ідеї торжества житгн над смертю, любові над війною та розрухою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почуття, перемогла смерть, вона продовжує жити в пам'яті. Коли його знайшли, «...сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний». Автор над усе любить життя, яке описує, і своїх героїв, як «дітей, що вчилися ходити». "Го-гой! Як весело йти вперед" —так оптимістично закінчується повість.

Роман «Майстер корабля» (1928) з'явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хвильовим, який відверто поставив питання «Камо грядєши?», «Україна чи Малоросія?», шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема? Саме тоді з'являються романи В. Підмогильного «Місто», «Невеличка драма», М. Івченка «Робітні сили».

Майстер на носі корабля—дерев'яна фігурка із профілем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартості? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.

Так сталося, що саме цей твір засвідчив-апофеоз духовного зростання романтика Юрія Яновського. «Чотири шаблі» проклали місток до духовного згасання, самозречення заради... фізичного виживання.

Після з'яви 1935 р. роману в новелах «Вершники» письменник став досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершинним здобутком митця. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і с ам овід чув ань, усяких життєвих умов»,— читаємо в записниках автора. Що за цими словами?
Насамперед «Вершники» були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіційною критикою, «виправити» помилки «Чотирьох шабель», що за них було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка...

«Вершники» написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування «непорушного» союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часові, але, на відміну від подібних творів, усе таки талановитою. Кажемо так завдяки кращим новелам: «Дитинство», «Подвійне коло», «Шаланда в морі», які нагадують обережний рух корабля між рифами. Цей корабель пливе—вони споріднені з народно-пісенною традицією, в них автор апелює до загальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу—розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели зв'язані між собою цією болючою та актуальною проблемою.

Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і родинних)—класичний зразок художнього втілення болючих роздумів митця про непростий час в історії свого народу, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу під Компановкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому—автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона і задля нового життя. Звернімося до тексту.

Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса «вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім» —символічна картина. І ось похорон. У його описі вирізняється така суттєва деталь: «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав». І наче не буде кінця і краю дощу, бо «залізна жорстокість» панувала над людьми. Чи ж вимиє дощ —-у слов'янській міфології символ очищення від усякої нечисті —цю грішну землю? Автор не може вважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу через братовбивство. Дощ на обличчі Панаса і всього загону—то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках»,— занотує Ю. Яновський у щоденнику. Передусім ці слова стосуються «Вершників».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях Юрія Яновського.
2. Які, на вашу думку, події особливо вплинули на формування світобачення майбутнього письменника?
З Що ви знаєте про значення кіно в творчості Ю. Яновського?
4. Які засоби кіностилістики використовував письменник у своїх творах?
5. Що можете розповісти про творчу співпрацю Яновського і Довженка?
6. Що стльне, а що відмінне у творах цих двох романтикіи?
7. Підготуйте реферат на тему: «Юрій Яновськнй і ВАПЛІТЕ».
8. У чому проявляється романтичне світобачення митця?
9. У чому полягає трагедія Ю. Яновського як творчої особистості? Наведіть факти на підтвердження своїх міркувань. Скористайтеся щоденниковими записами митця, листуванням.
10. Ознайомтеся з поетичною спадщиною письменника. Чи Яновський-поет відбувся?
11. За стильово-родовими ознаками Яновський більше поет чи прозаїк?

12. Перечитайте новелу «Поворот». Які стильові тенденції переважають у ній?
13. Простежте за текстом, якими засобами передано в ній внутрішні переживання героя?
14. Які стильові тенденції переважають у новелі «В листопаді»?
15. За якими ознаками називаємо «Майстер корабля» романтичним твором?
16. Схарактеризуйте образ Прекрасної Дами в ньому — танцівниці Тайах. Чому, на вашу думку, вона вибрала саме матроса Богдана?
17. Простежте за роздумами письменника про майбутню долю українського народу, що їх він висловлює вустами своїх героїв у «Майстрі корабля».
18. Схарактеризуйте образи головних героїв «Чотирьох шабель». У чому їхня романтичність? Хто міг стати їх прообразами?
19. Чому в «Чотирьох шаблях» так мало уваги приділено жіночим образам?
20. Знайдіті, у романі об рази-символи.
21. Яка роль пейзажу в композиції «Чотирьох шабель»?
22. Проаналізуйте пісенні зачини до кожного з розділів.
23. Хто ще з митців, окрім Ю. Яновського, є представником романтичної течії в українській літературі XX ст.?
24. Як би ви визначили тему «Вершників»? Чи вона така, як у «Чотирьох шаблях»?
25. Який твір, на ваш погляд, можна вважати вершинним у творчому доробку Ю. Яновського?
26. Самостійно проаналізуйте новелу «Подвійне коло» за таким планом: 1) Проблематика. 2) Історичне тло зображуваних подій. 3) Місце твору в творчості Ю. Яновського і в українській літературі XX ст. 4) Характеристика образів новели. 5) Жанрові та стильові особливості твору. 6) Символічне значення назви. Ваша версія. 7) Образ автора в новелі.
27. Що об'єднує новели «Подвійне коло», «Шаланда в морі», «Дитинство»?
28. Як ви гадаєте, чому «Вершники» не розпочинаються новелою «Дитинство» ? За хронологією подій вона мала б бути першою...
29. Напишіть гвїр-роздум на одну з тем: «Доля українського народу в художньому осмисленні Юрієм Яновським», «Визвольний пафос роману "Чотири шаблі"», «Мрія і передбачення Юрія Яновського».
30. Ваш коментар вислову Г. Костюка про Ю. Яновського; «Лицар культури нації».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Яновський Ю. Твори: У 5т.—К., 1982—1983.
2. Яновський Ю. Чотири шаблі: Романи. Оповідання.—К., 1990.
3. Яновський    Ю.    Поворот// Оповідання.    Романи.    П'єси.— К., 1984.
4. Лист Ю. Яновського до М. Хвильового//Новини кіноекрану.— 1989.— № 6.
5. Яновський Ю. Тоді дмухав трамонтан: (Із подорожніх нотаток письменника) //Україна.— 1984.— № 49.
6. «І як нам мало треба...»: Листування з дружиною // Єллсавет.— 1993.— 14 жовтня.
7. Лист у вічність: Спогади про Юрія Яновського. — К., 1980.
8. Жевченко-Яновська Т. Карби долі // Київ.— 1985.— № 3.
9. Островський Г. Все, що залишилось... // Вітчизна.— 1993.— N3 3—4.
10. Плачинда С. Юрій Яновський: Біографічний роман.-—К., 1986.
11. Бабишкін О. Кшоспадщина Юрія Яновського — К., 1987.
12. Костюк Г. Лицар культури нації; Маланнж Є. Юрій Яновський // Єлисавет,—1992.— 19 серпня.
13. Панченко В. « ...І думав я не тільки те, що написав у книжках»: (Перечитуючи молодого Юрія Яновського) // Магічний кристал.-—Кіровоград, 1995.

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими