Версия 13:04, 21 января 2010

ІВАН ФРАНКО
(1856-1916)

Коли ми думаємо про Івана Франка, у нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої «дух і тіло рве до бою» заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий...
Той корінь бере початок з батьківської хати. Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. У такій сім'ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям.
З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». Шкільні товариші Івана Франка твердили, що він надто часто поринав у свої думки, не чув того, про що йшлося на уроці. Коли Франко одного разу над чимось замислився, учитель сказав йому: «Ти будеш або великим письменником, або великим багачем, або великим опришком».
1865 року помер батько. У дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мати.
Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та інших авторів в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Гора-ція, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» Вацлава Ґанки. У гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна.
Про роки навчання у Дрогобицькій гімназії письменник згадував з великою приємністю, вважаючи, що саме там, завдяки талановитим учителям, здобув основну, як на ті часи, освіту. У нього була добра пам'ять — міг майже дослівно повторити те, про що розповідалося на уроках. Багато читав, зібрав чималу власну бібліотеку.
Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев'яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великий камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном... але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».
Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п'яниці» і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка.
У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О. Кониським і В. Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів.
Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мови Львівського університету. Хоча пробна лекція мала успіх, однак лідери народовців, «москвофілів», польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. Не вистачало хіба що фізичних сил. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І. Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».
Іван Франко був дійсним членом Празької академії наук, почесним доктором словесності Харківського університету, одним з організаторів радикальної партії Галичини, що згодом стала націонал-демократичною.
1908 року письменник знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.
Початок Першої світової війни застав родину Франка у трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини — в армії. Позбавлений 176
засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але, навіть перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер 1. Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові. На його могилі в 1933 році споруджено символі-чний пам'ятник — це скульптура каменяра, який розбиває скелю. Друкована спадщина Івана Франка сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів'яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» тощо. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Украдене щастя» та інші.
18 томів становлять його літературознавчі та фольклористичні праці. Ще у шкільні роки Франко зібрав понад 800 народних пісень, і цю колекцію він поповнював усе життя.
Франко є організатором видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», авторм праць з історії та теорії літератури, перекладачем творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.
Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.
Ім'ям Івана Франка названо вулиці, театри, школи, вищі навчальні заклади (Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути), обласний центр — Івано-Франківськ. 1979 року засновано премію академії наук України ім. І. Франка.

В художньому доробку Франка є сім закінчених п'єс, писаних у 90 – х роках і присв'ячених головним чином відображенню життя галицького села. У центрі їх стоїть драма "Украдене щастя".

              Ніби нічого особливого в ній нема. Сільський побут, нескладні сільські відносини, які так важко піддаютьтся психологічній обробці. Сюжет п'єси запозичено з "Пісні про жандаря". В основі сюжету – конфлікт, побудований на традиційному "любовному трикутнику": Михайло Гурман – Анна – Микола Задорожний. Звичайний  драмороб перетворив би жандарма Гурмана на романтичного лиходія, подружжя Задорожних – на його жертву, а саму драму – на мелодраму.Франко  зробив з неї соціально – психологічну драму високого ідейного звучання, з сильними характерами, з необмеженими сценічними можливостями.

         Передісторія драми нескладна. Донька багатого газди кохається з бідним сільським красенем Михайлом Гурманом, парубком сміливим і крутим на вдачу. Щоб здихатися його і прибрати до рук усе хазяйство, зажерливі брати Анни підступом здають Гурмана в солдати, а пограбовану сестру збувають силоміць заміж за тихого, затурканого наймита Миколу Задорожного. Ось той соціально-психологічний плацдарм, на якому виростає драма. Трагедія Анни в тому, що вона безтямно любить свого колишнього обранця, ламає всі перепони до щастя – і не знаходить його. Бо Михайло Гурман уже не той сільський легінь, а пройдисвіт, - армія повернула його в рідне село моральною потворою, та ще страхітливому для мужика образі жандарма. Трагедія Миколи Задорожного в тому, що він після одруження встиг по-справжньому полюбити Анну, відродити людську гідність, тоді як вона, борючись за своє щастя, відповіла на його любов ненавистю, презирством, ганьбою. Нарешті, трагедія Михайла Гурмана в тому, що любов його до Анни вмерла і він може тільки мститися за вкрадене щастя. Але на кому мститися? Ворога свого він не знає, розуміє невинність Анни і Миколи, зганяє на них накипілу злість і не задовольняється. Єдиний вихід – смерть. Але Гурман по-своєму жаліє Анну і Миколу.Своїм жорстоким знущанням над ними він викрешує в душі Миколи іскру справжнього протесту, гине від його сокири, щоб потім власну смерть видати за самогубство.

        Хто ж винен? Хто украв щастя цих людей? Драма виривається з тісних рамок сільського побуту, побутовий конфлікт переростає в конфлікт соціальний, політичний. Зробив нещасними цих людей суспільний і політичничнй лад, винні у всьому громадські порядки, за яких багатий давить бідного, сильний - слабкого, освічений - темного.

         П'єса була написана на конкурс, оголошений Львівським крайовим виділом 18.03. 1891 року. Рецензента О. Огоновського перелякала в п'єсі "тенденція радикальна" і конкурсна комісія зажадала переробок. Вона вимагала усунути не тільки радикальну тенденцію, але й постать жандарма, якому "автор невластиво віддав роль чорного характерактеру". Франко одержав лише третю премію. Комісія боялася викликати обурення громадськості. П'єсу, хоч і покалічену, глядач зустрів з ентузіазмом. Це відзначила преса. "Кур'єр львовський" так оцінив постановку п'єси на сцені Львівського театру у листопаді 1893 року: "П'єса Франка, хоч і її скастрував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того прийому, який вона мала серед громадськості…" Підкреслюючи справжній народний характер Франкової драми, газета додавала: "Його п'єса – то не ідилія народу, витворена на реальному тлі, і головна її користь для народу – правда, яку так рідко знайдете у так званих "народних" п'єсах".

          Драма "Украдене щастя" 1903 року  була поставлена в Києві і мала величезний успіх. Роль жандарма виконував М. Садовський, Миколи Задорожного – І.Карпенко-Карий, Анни - Л.Ліницька. За радянського часу образ Задорожного створив А.Бучма, Анни - Н.Ужвій. Драма і досі не виходить з репертуару українського театру як один із кращих витворів української класики.

           Гіркий досвід з просуванням драми "Украдене щастя"  на сцену багато чого навчив Франка, і він зробив кілька спроб у комедійному жанрі, щоб під машкарою смішного показати дійсне становище галицького села.               

             Як і для Шевченка, так і для Франка народна поезія була єдиною плідною основою художнього новаторства. Доказом цього може бути лірична драма "Зів'яле листя", яка вийшла з друку 1896 року.

           "Зів'яле листя" інколи називають збіркою ліричних поезій. Це не зовсім вірно. Книжка має струнку будову, міцний сюжет і ту внутрішню цільність задуму, яка примушує нас сприймати кожен ліричний вірш збірки як окрему цеглинку великої будови. Ось чому Франко і назвав своє "Зів'яле листя" ліричною драмою.

           Лірична драма вражає читача великою внутрішньою сконцентрованістю ліричного чуття, незвичайним багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій, що знаходить свій конкретний вияв у мінливості метру, рими, ритму, строфіки.Тут знайдемо вірші розповідні, описові, медитативні, складні імітації народних плачів і народної пісні. Не випадково ж лірика "Зів'ялого листя" притягала й притягає увагу композиторів. Ось речі, покладені на музику: "Безмежнеє поле…" , "Розвійтеся з вітром…", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня…", "Як почуєш вночі…", "Твої очі – як те море…", "Я не кляв тебе, о зоре…", "Червона калино…", "Ой ти, дубочку кучерявий…", "Ой жалю, мій жалю…", "Чого являєшся мені…", "Оце тая стежечка…", "Даремно, пісне, щез твій чар…" та ін.

           Незаперечним є одне: лірична драма Франка "Зів'яле листя" – це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму композицію книги. Пісні її – це три "жмутки" зів'ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів'яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно.

           З самим Франком сталося те саме, що пізніше спіткало Лесю Українку. Долаючи власну душевну травму, він зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника, об'єктивізуватися від них.  Ліричні пісні "Зів'ялого листя" він вважав найсуб'єктивнішими з усіх, що появились у нас від часу автобіографічних  поезій Шевченка, але "найбільш у способі малювання складного людського чуття".

            Поема "Мойсей" була лебединою піснею Франка – поета. Все написане після "Мойсея" сприймається як відгомін революційної громовиці, що пронеслась над Україною. Може, Франків Мойсей зовсім по-людськи хвилює нас високою трагедією своєю тому, що в ньому відчуваються переживання самого автора. Понад двадцять років визрівав задум поеми. Ще в "Каменярах" Франко визначив свою роль поета і громадянина як роль каменяра, який в одній шерензі самовідданих борців прокладає народові своєму шлях у майбутнє, але сам до того майбутнього ввійти не зможе. "А щастя всіх прийде по наших аж кістках", - як сказано там. Іншими словами цю саму думку висловив поет у поемах "Ex nihilo", "Смерть Каїна ", "Похорон". Вона не перестає звучати як леймотив у "Зів'ялому листі", у збірках "Мій Ізмарагд", "Із днів журби", "Semper tiro" і завершується в поемі "Мойсей". Пафос поеми - в безмежній відданості народу. Сумніви впали карою на голову Мойсея. Це було може найстрашніше – кара самотою і вигнанням. Але смерть героя піднімає народ до нового походу, перетворюючи "лінивих номадів" на "люд героїв".

            Поема "Мойсей" була підготовлена невпинним наростанням революції 1905 року в Росії, з якою Франко пов'язував знищення самодержавної "тюрми народів", розквіт рідного народу у вільному колі всіх братніх народів Росії. Франко сподівався,  що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали питання взаємин широких мас з тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи. Він вважав, що проводир мав віддати всі сили благородній визвольній справі.

             Перебуваючи у Римі в 1904 році, Франко був дуже вражений могутньою скульптурою Мойсея, створеною на початку XVI ст. Мікеланджело Буонаротті. Італійський митець в образі Мойсея передав цілісність характеру народного вождя, його силу волі.

        Трагедія Мойсея в тому, що люди, яким він віддав свої сили, дух, славу, відвернулися в рішучу хвилину від нього.

           Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну акторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного "замученного, розбитого " народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі якості й натомість прищепили "укриту злість, облудливу покірність" до чужинців, які "зрадою й розбоєм" скували їх і заприсягли на вірність.

           Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Дзвінкі терцини передають високу віру Франка в майбутнє народу. Щаслива будучина асоціюється в поета з колом "вольних народів", де засяють і українці, де наш люд буде "хазяїном домовитим" і в своїй господі, і на своїй ниві.

             Франко висловив у поемі найзаповітніші мрії і сподівання. Не випадково в останні роки свого життя поет побував не в одному місті Галичини з читанням патріотичної поеми.              
За 30 років активного творчого життя, з 1876 по 1906 рік, Франко видав шість книжок поезій: "Баляди і розскази" (1876), "З вершин і низин"(1887),"Зів'яле листя"(1896), "Мій Ізмарагд"(1897), "Із днів журби"(1900) і "Semper tiro"(1906).

          Писати вірші Франко почав ще в старших класах гімназії. З ранніх його спроб до нас дійшли тільки поезії, друковані у студентському журналі "Друг" починаючи з 1874 року. Молодому  поетові довелося долати значні мовні труднощі у зв'язку з невиробленіcтю в Галичині літературної мови.

          У 1876 році Франко видав свої вірші окремою книжкою під назвою "Баляди і розскази". У збірочці було 14 віршів, здебільшого це переспіви з російських і німецьких поетів. Не ставши ще набутком читача, збірка "Баляди і розскази" втратила всяке літературне значення. Тільки 1887 року, будучи вже відомим громадським діячем і письменником, Франко зважився нарешті видати по суті першу збірку своїх поезій під назвою "З вершин і низин".

          Іван Франко хотів продовжувати традиції й ідеї Шевченка в українській поезії, але розумів, що в нових історичних умовах міг писати по-новому. Це завдання він виконав. Його поетична збірка "З вершин і низин" викликала справжнє захоплення в колах передової молоді і дике збурення в таборі націоналістичної реакції. Успіх книжки окрилив Франка. Збільшивши обсяг майже вчетверо, але під тією ж щасливою назвою "З вершин і низин", він у 1893 році випустив її другим виданням.

            Збірка "З вершин і низин" у доповненому виданні 1893 року стала етапом у розвитку української поезії післяшевченківського періоду, водночас вона підсумувала поетичну діяльність Франка за двадцять років. Збірка вражала насамперед своїм тематичним багатством і версикаційною різноманітністю. В ній знайшли яскраве відбиття всі важливі питання епохи. Це вже була (за визначення самого Франка) поезія "нової енергійної дикції". Якби ми схотіли уявити собі конкретний образ ліричного героя Франкової поезії, то він неодмінно постав би перед нами в образі людини героїчного складу, бійця і поета, захопленого ідеєю соціалізму як ідеєю прекрасного. Може, саме тому збірка "З вершин і низин" характером своєї політичної лірики і сатири нагадує не так Шевченка чи навіть Некрасова, як гнівну патетику чартистських поетів, веселу злість гейнівського сміху. Тут є все: гучні поклики до бою і ніжний шепіт любовного освідчення, радість весняного цвітіння і скорботна печаль зів'ялих листочків осені, м'який, задушевний ліризм сповіді і їдкий сарказм викриття, - усе, в чому виявляється душевне багатство ліричного героя збірки і що робить зустріч з ним приємною і радісною.

         Збірка "З вершин і низин" – це складна мистецька будова, а не звичайна збиранина віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах – "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" – зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх – "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" – твори епічні.

         Політичну лірику Івана Франка зосереджує головним чином у розділі

"De profundis" і ставить його на чолі всієї збірки. Оскільки ж у політичній ліриці сплітаються мотиви душевного піднесення і спаду, віри і зневір'я, радості і печалі, розділ "De profundis" розподілено на цикли, назви яких говорять самі за себе: "Веснянки", "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи", "Думи пролетаря", "Excelsior". Як бачимо, назви "De profundis" (ми б сказали: "з глибин" чи "з низин" народних) і "Excelsior" (ми б сказали "з вершин" великих ідей епохи) не тільки ще раз підкреслюють широту і багатство тем Франкової лірики, а й розкривають назву самої книги – "З вершин і низин".

Для громадської лірики останньої чверті XIX ст. як російської, так і української характерними були поетичні алегорії і символи, винесені, мабуть, з фольклору та із попередніх літературних традицій. Наприклад: образ осені символізував згасання суспільного життя, образ зими – пору суспільного застою, образ ночі – період чорної політичної реакції, і навпаки: образ весни, весінньої громовиці символізував час громадського пробудження в народі, а образ бурі – натиск народної революції. Подібну символізацію явищ природи знаходимо і в поетів 90-х років, таких, як Леся Українка та Олександр Олесь. До  цих засобів поетичної мови залюбки вдавався у 70-80-х роках і Франко. Особливо характерний з цього погляду його цикл "Веснянки".

У символізації й алегоризації явищ природи поет шукав способів якнайглибшого розкриття соціальних контрастів. У природі йому ставав народнопоетичний за своїм походженням мистецький засіб психологічного паралелізму.

Характерно, що в розділі поетичної лірики Франко не уникає відображення особистих, навіть інтимних переживань.

Єдність особистого і громадського – ідейно-естетична основа всієї лірики Франка.

Франка цікавило насамперед моральне обличчя передового сучасника – бійця за народну справу. Це були герої численних судових соціалістичних процесів, які відбулися в Росії і Австро-Угорщині в 70-х роках минулого століття. Сам Франко з товаришами відбував один із таких процесів у Львові 1878 року. Так герой агітаційного вірша "На суді" (1880),  користуючись формальним правом оборони, кидає грізний виклик класовому буржуазному суду і всьому експлуататорському суспільству. Поет одверто пропагував високі моральні якості революціонерів, відкидав звинувачення в тенденційності, у зведенні поезії до рівня віршів-прокламацій. А ці вірші-прокламації сприймалися в колах демократичної молоді як зразки справжньої, високої поезії.

Ставлячи героїв визвольної боротьби, Франко з особливою пристрастю викриває підле дворушництво ренегатів – одвертих і маскованих ("Милосердним", "Ідеалісти", "Ви плакали фальшивими сльозами…"), тих, що в час жорстокої реакції, мов слимаки, забивалися у теплі куточки, жадаючи тільки одного – супокою.

          Далі "з низин"суспільного життя, йде жорстока боротьба між бідними і багатими, між пригнобленими і гнобителями, мисль поетова злітає до "вершин" ідеальних відносин, у ту специфічну сферу людських змагань, у якій реальні соціальні конфлікти виступають як зіткнення ідей. Мова йде про цикл політичної лірики Франка – "Excelsior".Складається він з шести невеличких творів: "Наймит", "Беркут", "Христос і хрест", "Човен", "Каменярі" та "Ідилія".Назвати їх можна було б ліро-епічними поемами-алегоріями, у яких ліричні переживання поета виявляються не у формі прямої, безпосередньої реакції на оточення, а у формі алегорії.

         У 1878 році, повернувшись з тюрми, Франко написав свою марсельєзу – пісню "Товаришам із тюрми", бадьорі інтонації якої закликали молодь до масових  виступів.      

Обриваються звільна всі пута,

Що в'язали нас з давнім життєм:

З давніх брудів і думка розкута,-

Ожиємо, брати, ожиєм!

 

         Франко брав активну участь у робітничому русі Галичини, вивчав, перекладав і пропагував в робітничих гуртках Львова твори Маркса й Енгельса, був членом робітничого комітету і редактором робітничої газети "Praca". Загально визвольні гасла пісні "Товаришам із тюрми" дуже скоро виявилися перейденим етапом. Їх заступив натхненний гімн "Вічному революціонерові" – тому духові творчого неспокою, що живе в масах і робить їх вирішальною силою в історичному процесі. Ось чому політичну лірику Франка очолює гімн "Вічний революціонер", а не пісня "Товаришам із тюрми".

          Щоб сказати основне про поетичний доробок Франка за двадцять років, треба з політичної лірики його виділити спеціально твори сатиричні, а з поетичного епосу – його знамениті "Галицькі образки".

           Ще з шкільної лави Іван Франко захоплювався ніжною лірикою "Книги пісень" Генріха Гейне і нещадною сатирою та злим сарказмом його "Німеччини". У самій натурі українського поета і його славетного попередника було щось спільне. Франко, як і Гейне, був ніжним ліриком і водночас видатним сатириком. Він багато перекладав Гейне, особливе ж захоплення викликала в  нього поема "Німеччина". В дусі "Німеччини" Гейне, але на українській народнопоетичній основі, були написані перші сатиричні памфлети Франка "Дума про Меледикта Плосколоба", "Дума про Наума Безумовича", сатиричний цикл "Оси" і поема "Ботокуди".

           З погляду жанрового "Галицькі образки" – явище в епічній поезії дуже своєрідне, і ніяка поетика регламентувати їх строгими рамками жанру неспроможна. Тут і філософські роздуми поета з приводу важливих питань народного життя, близькі до ліричних медитацій ("Журавлі", "Гадки на межі", "Гадки над мужицькою скибою"), і спомини про минуле ("Голод", "Марійка"), і спроби заглянути у майбутнє ("Нове життя").Загалом же "Галицькі образки" – це живі картини народного життя в умовах буржуазно-шляхетської диктатури ("У шинку", "Максим Цюник", "Баба Митриха", "Галаган").Перед нами проходить ціла галерея образів зубожілих селян, сільських наймитів, ріпників, селянських дітей і спрацьованих жінок-матерів. "Образок" Франка виявився дуже цікавим жанровим відгалуженням епічної, строго реалістичної поезії. Він може бути найрізноманітніший за розміром – від мініатюри ("У шинку") до поеми ("Сурка", "По-людськи"); форма вірша – від різних типів об'єктивної народної оповіді, стилізованої під діалект ("Баба Митриха", "Великодень", "Михайло"), до схвильованої розповіді самого автора ("У шинку", "Максим Цюник"). "Обрвзок" завжди має свій сюжет з важливим соціальнитм конфліктом в його основі.

         Збірка "З вершин і низин" ще й досі вражає нас незвичайним багатством життєвого змісту і різноманітнітністю форм його художнього вираження, - Франко виступає в ній як гідний наступник Шевченка, продовжувач його революційних традицій у зовсім нових умовах визвольної боротьби. Іван Франко міцно стояв на грунті класичного віршування. Улюбленою віршовою формою його був, наприклад, сонет. Поет мусить знати техніку віршування. Це його елементарний обов'язок. Він навіть звернувся з приводу цього до українських поетів-сонетярів із своєрідною відозвою у формі того ж таки сонета ("Вольні сонети", Епілог). Франко намагався показати, що віршова форма, хоч би яка вона була, тільки в шкільних курсах поетики уявляється як "чиста", нібито від змісту зовсім незалежна. Насправді ж форма завжди змістовна, а зміст завжди постає перед нами в тій чи іншій формі. Між формою і змістом існує завжди діалектична єдність. Все це письменник намагався показати на сонеті, на тій "аристократичній" формі вірша, яка за традицією вимагала "високого" змісту.

"Агій! – почнуть естетики кричати.-

Ось до чого у них доходить штука!

Яка де в світі погань є, грязюка,

Вони давай її в сонети бгати.

Петрарка в гробі перевернесь, пробі!"      

Нехай! Та тільки він ходив в саєтах,

Жив у палатах, меч носив при собі.

Тим-то краси, пишнот в його сонетах

Так много. Ми ж тут живемо в клоаці.

То й де ж нам взяти кращих декорацій?

                                                                                                ("Тюремні сонети")