Текущая версия на 14:00, 8 сентября 2009

Актуалізація проблеми самореалізації особистості в сучасній Україні та можливість залучення релігійного потенціалу

Володимир МАТВЄЄВ,
кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри соціогумані-тарних дисциплін Інституту менеджменту та інформаційних технологій НАН України

Відомо, що інтерес до особистості людини, особливо до розвитку її індивідуальних здібностей значно загострюється в кризові або переломні моменти історії, а саме такий момент і переживає нині Україна, як зрештою й інші країни пострадянського простору. Відсутність цілісної системи самореалізації особистості на державному рівні, на наш погляд, є чинником, що створює досить загрозливу демографічну ситуацію в нашій країні. Кількість населення постійно зменшується. Нас вже не 52 млн, як це було 1993 року. Відповідно за даними першого Всеукраїнського перепису населення на 1 вересня 2003 р. в країні проживало вже 48,4 млн осіб. Зниження загальної кількості населення відбувалося і після цього. До 1 січня 2004 р. воно скоротилося на 4,6 млн чоловік. Після безперервного прискорення темпів зниження чисельності населення сповільнення почалося лише в 2002-2003 роках. Але всі прогнози і національних, і міжнародних фахівців, навіть за найбільш оптимістичним сценарієм, передбачають збільшення народжуваності максимум до 1,5 дитини на одну жінку, хоча для простого відтворення потрібно 2,2 [1]. Крім того, тут треба враховувати, що серед народжених дітей лише від 9 до 11% є цілком здоровими, інші ж народжуються з певними патологіями і частина з них поповнить кількість інвалідів, яких і так у країні майже 2,8 млн осіб.

Якщо ж сюди додати хворих на СНІД, а їх за неофіційними даними вже понад 400 тис, то навіть не беручи до уваги кількість алкоголіків, наркоманів, злочинців, бомжів, повій, маємо досить безрадісну картину занепаду нації. Як указує В. Комов, посилаючись на експертів із цього питання, через 10-15 років в Україні з того населення, що є, залишиться 20 млн осіб, із них — 50% пенсіонерів та інвалідів, а з 10 млн працездатних — 3 млн мусульман, які будуть іммігрувати в нашу країну, і 7 млн українців та росіян разом із дітьми. Після цього за одне-два десятиліття українці будуть повністю асимільовані [2].
Звичайно, наша держава не стоїть осторонь цих процесів.

Нещодавно Кабінет Міністрів прийняв концепцію демографічного розвитку України на 2005-2015 рр., яка відображає в основному економічні засади покращання цієї ситуації. Проте лише за допомогою економічних стимулів не можна виправити ситуацію. Так само не вирішить повністю цю проблему і покращання стану охорони здоров'я. За міжнародними стандартами воно тільки на 30% впливає на кількість довгожителів у тій чи іншій країні.

Проблема — і в цьому позиція лікарів збігається з позицією демографічних експертів — полягає в тому що нині в нашій країні культура здорового способу життя переживає, так би мовити, не найкращі часи [3]. Здоровий спосіб життя є тільки підвалиною самореалізації людини, а нагальною проблемою в нашому суспільстві — філософське осмислення проблеми її розвитку.

Інтерес до людини як об'єкта дослідження спричинений, мабуть, ще однією причиною. Захоплення науково-технічним прогресом, який переклав на плечі машин деякі фізичні і навіть інтелектуальні завдання, виконання яких потребувало від людини розвитку її вмінь, здібностей, можливостей, на певний час витіснило вдосконалення особистості на задній план.

Унаслідок технічного розвитку цивілізації людина передає техніці свої особисті психофiзiологiчнi якостi. Така тенденція призводить до зростання вiдчуженостi людини вiд природи, оскільки встановлення над останньою влади технократії посилює опосередкованість спілкування i навіть створює ілюзію можливості ігнорувати природні та космічні закони, поширюючи серед населення психологію споживацтва. Як влучно підкреслює В. Г. Лук'янець: «Завдяки домінуванню в культурі просвітницької концепції еволюціонізму носій цієї культури начебто “безпричинно” усвідомив себе кульмінацією, вінцем, остаточною метою глобальної еволюції. Переповнена гордістю за те, що вся попередня еволюція матерії прагнула до неї як свого фіналу, людина Модерну уявила себе своєрідним нетлінним онтологічним “діамантом”. А це і є “світоглядна манія величності” найбільш яскраво виражена.

На жаль, після завершення епохи Модерну ця “світоглядна манія величності” не відійшла в небуття. Людина наступної (тобто постмодерної) епохи бажала “жити зручно, зручніше, ще зручніше”. Індустрія реклами, ЗМІ і PR-технології розпалили прагнення до безмежного вдосконалення зручностей, яке витіснило віру в Бога. Бог як найвища мета для людини постмодерної епохи помер. Якщо він все ще існує для людини споживацької цивілізації, то лише як гарант щоразу більших і більших матеріальних благ і комфорту» [4]. Неконтрольований розвиток НТР неминуче повинен був призвести i власне призвів до глобальних проблем, що загрожують перерости в глобальну катастрофу. «В умовах зростаючої нестабільності, відносно малі флуктуації антропогенної діяльності здатні запускати в еволюціонуючому середовищі довготермінові руйнівні процеси, наслідки яких є непорівняно страшнішими, ніж глобальні катастрофи сучасної епохи. На думку аналітиків постмодерну, саме такі катастрофічні процеси відправили в небуття попередні планетарні цивілізації Всесвіту, які увійшли в технологічну фазу еволюції значно далі, ніж наша. І оскільки те саме сталося зі всіма планетарними цивілізаціями Всесвіту, сучасний Космос виявився німим. Термін “Silentium Universi» означає саме таку ситуацію в космосі» [4, с 13].

Ще зовсім недавно основним критерієм розвитку людства визнавали досягнення максимальних обсягів виробництва матеріальних благ і послуг, а вже в 80-х роках ХХ ст. була розроблена концепція людського розвитку, яка пропонує зовсім інші пріоритети. Ця концепція стала основою першої в ООН Доповіді про світовий людський розвиток 1990 року (ці доповіді нині є щорічними). Людський розвиток визначають як процес зростання людських можливостей — людина має прожити довге життя, не хворіти, бути освіченою, користуватися політичними та економічними свободами, правами, суспільною повагою до особистості. Основною метою розвитку визначають стабільне зростання якості життя всього населення. Пріоритети, закладені в концепції, протидіють невтримній гонці за зростанням виробництва ВВП і споживання, сприяють становленню бережного ставлення до природи, відновленню навколишнього середовища. Людський розвиток, що має на меті забезпечити достойне життя для всіх людей, сприяє подоланню бідності, а отже, зниженню нерівності, становленню і розвитку демократії, збереженню соціальної та політичної стабільності в суспільстві. Водночас у концепції вказано, що високий економічний рівень розвитку не є обов'язковою передумовою демократії, рівності чоловіків та жінок, збереження та розвитку культурної спадщини. Він не гарантує правопорядку та соціальної злагоди. Звідси логічно випливає, що людство потребує цілісної системи розвитку не лише суспільства, а й індивідуальних здібностей людини.

Розвиток суспільства й індивідуальний розвиток кожної особи можна зіставити як загальне до конкретного, і вони взаємообумовлені, взаємовизначальні і взаємодоповнюючі.
Іншими словами, стає щоразу очевиднішим, що безупинне вдосконалення техніки вимагає такого ж вдосконалення від сучасної людини. Людська діяльність стає дедалі складнішою і вимагає вищого інтелектуального і фізичного потенціалу, максимальної адаптивності, здатності швидко оцінювати ситуацію, вміння ефективно оперувати постійно зростаючим обсягом інформації, швидко і відповідально приймати рішення.

Завданням науки в усі часи було також створення адекватної картини світу, яка б орієнтувала людину у повсякденній життєдіяльності та в пошуках способів її духовного, морального та фізичного самовдосконалення. Крім того, треба враховувати той факт, що новітні відкриття, які формують сучасну картину світу, для свого осягнення вимагають зовсім іншого гносеологічного підходу, ніж у попередні епохи, — у центрі перебувала людина в усій її повноті зв'язків з Природою, Суспільством, Космосом.

За час існування науки, різні її галузі так чи інакше торкалися проблеми вивчення людини. Кожна конкретна наука трактувала людину зі своєї позиції, пропонувала свої моделі людини. Людство завжди мало потребу осягнути людину як багатогранну цілісність, але вирішення цієї проблеми найчастіше було прерогативою містико-релігійних систем (наскільки близькими до істини були ці системи — це вже інше питання). Для науки ця проблема залишилась не вирішеною й дотепер, процес формування інтегративно-цілісної концепції людини поки що далекий від завершення, і це особливо гостро відчувається саме нині. Отже, узгодження проблеми розвитку суспільства і проблеми розвитку людини, або проблемою самореалізації нині є кардинальною проблемою сучасності, яка потребує ґрунтовного вивчення.

Упродовж розвитку людства, особливо від початку ХХ ст. маємо різноманітні спроби створення наукового інтегративного людинознавства. Можна згадати філософську антропологію М. Шелера і Тейяра де Шардена. У сучасній російській науці слушні роботи Б. Г. Ананьєва й І. Т. Фролова. В українській філософії на засадах світоглядно-антропологічної школи В. Шинкару-ка маємо екзистенційну антропологію (В. Бичко, B. Табачковський). У контексті ідеї розвитку людини особливо важливим є проект метаантропології Н. Хамітова [5]. У дослідженні проблеми самореалізації особистості актуальні засадничі праці українських учених В. Андрущенка, М. Булатова, Л. Губерського, А. Єрмоленка, С. Кримського, А. Лоя, М. Михальченка, І. Надольного, В. Табачковського, Г. Шалашенка [6] та ін. Методологічно слушні роботи таких вітчизняних авторів: Л. Гармаш, А. Єфремов, Є. Іваненко, В. Коцюбинський, C. Крилова, І. Мартинюк, М. Михайлов, В. Муляр, Т. Нечипоренко, Б. Паригін, О. Рубан, Л. Сохань, В. Тихонович, З. Файнбург, А. Чаплигін, І. Чорноморденко, О. Шишкін та ін., які останнім часом безпосередньо торкаються проблеми самореалізації людини. З'явилися підручники та посібники з людинознавства і проблем розвитку людини [7], чимало цікавої інформації містять звіти ПРООН [8].

Ще недавно самореалізацію особистості розглядали майже виключно в соціальному аспекті через працю та колектив, що, звичайно, звужувало спектр досліджень. Це дає підстави говорити про актуальність і недостатню опрацьованість у сучасній вітчизняній науці цієї гострої проблеми.

Необхідно також провести детальніший аналіз чинників, що впливають на процес самореалізації (біологічні, екологічні, мовні та ін.) і пов'язані з внутрішнім світом людини. Логічно в цьому руслі розглянути ціннісні орієнтації людини на початку ХХІ століття. Важливою умовою розвитку людини, її самореалізації є суспільна узгодженість, досягнення якої неможливе без морального зростання людства.

Слід пам'ятати, що розробка проблеми самореалізації в Україні повинна бути зорієнтованою на національний характер. Тому потрібно досліджувати національне духовно-культурне відродження в контексті історичного досвіду, теорію генезису української нації, які виховують національну гідність, свідомість та високі моральні ідеали.
Науково-теоретичне вивчення цих проблем неодмінно повинно бути підпорядкованим цілеспрямованому втіленню в життя української ідеї державотворення, національної консолідації народу України і національної злагоди як провідних ідейних домінант цивілізованого розвитку суспільства.

Ця наукова діяльність також повинна бути спрямована на відродження, збереження та зміцнення традицій українського народу, на подолання комплексу меншовартості й існуючого ідеологічного вакууму, на згуртування, об'єднання людей, досягнення єдності поколінь, етносів, націй і народностей, які проживають в країні та є її повноправними суб'єктами. Вона також повинна формувати повагу до людини, людства, народу, нації і держави, культури і моралі, повагу до батьків, до сім'ї і громадян, влади і народних святинь. Такі дослідження необхідно базувати на системі знань про сутність людини, природи, суспільства, їх спосіб існування, про закономірності, тенденції та перспективи соціального поступу людства загалом і українського суспільства зокрема, на визнанні цінності кожної людини, свободи її індивідуального вибору, захисту права особистості на власний спосіб самореалізації за умови її соціальної та етичної значущості.

Світоглядно-філософські науки, зокрема філософська антропологія, філософія культури, філософія науки, філософія політики, філософія права тощо, утворюють базу для вивчення проблеми самореалізації, оскільки саме ці науки дають можливість оволодіти фундаментальними знаннями про навколишній світ, природу, довкілля. Всесвіт, основні закономірності взаємодії людини і природи, взаємозв'язок природних і соціальних чинників формують культуру екологічного мислення та поведінки особистості; вчать правильно розуміти динаміку народонаселення; дають знання про принципи, засоби та форми сучасного світового економічного порядку і стратегії розвитку виробництва та господарювання, дбайливого ставлення до природних і соціальних ресурсів.

Необхідним аспектом висвітлення проблеми самореалізації є також використання психолого-пе-дагогічної системи знань про духовне і психічне життя людини та суспільства, розвиток і вдосконалення психологічних якостей людини як суб'єкта соціальної дії за допомогою різних видів психотренінгу для ефективного застосування їх у процесі практичної життєдіяльності і у різних сферах суспільного, і в індивідуальному житті людини. Сюди ж належить набуття системи знань та навичок, що забезпечують здоровий спосіб життя і спрямовані на зміцнення здоров'я особистості в суспільстві.

У нинішню епоху плюралізму наука не є єдиною системою знань, яка претендує на абсолютну істину — існують також інші системи знань, насамперед релігія. Тому актуальним виявляється дослідження проблеми самореалізації з позиції науки саме в релігійній сфері, причому у різних релігійних системах Сходу і Заходу. На доцільність такого підходу вказує поширення східної культури, яка пропонує різноманітні системи духовного, психічного і фізичного самовдосконалення. Про це свідчить кількість відповідної літератури на нашому книжковому ринку, який досить чутливо реагує на запит потенційних покупців.

Східні і неосхідні релігії, які за останні десятиліття стали популярними на терені західної цивілізації, приваблюють глибоким філософським змістом, а його, як правило, передано не лише в суто релігійних, а й у наукових термінах. Іншою причиною поширення східних релігійно-філософських систем є прагнення багатьох їх прихильників за допомогою медитативної практики, яку використовують ці системи, осягнути цілісність та сутність світобудови, навчитися по-новому, гармонійніше будувати свої відносини з оточуючим світом, а також спроба перевести вирішення своїх проблем з формально-логічного на інтуїтивно-евристичний рівень.

Характерною особливістю східних, насамперед індійських релігійно-філософських систем є те, що для пізнання найвищих істин застосовували йогічну практику. Так, із шести основних даршан індійської філософії йогічною практикою не послуговувалася лише матеріалістична філософія ло-каятів (чарваків). Ця йогічно-медитативна практика була призначена для вдосконалення людини фізично, психологічно, інтелектуально, морально та духовно. Її застосування настільки кардинально змінювало людину, що це створювало підстави для деяких східних та неоорієнталістських культів говорити про створення нової людини.

Щоправда, ця ідея не є чимось оригінальним або протилежним до християнства. Останнє завжди пропонувало саме цю ідею — створення нової людини, розкриття її богоподібної суті. Але, на жаль, у процесі еволюції через певні причини ідея була значною мірою деформована і задогматизована, хоча зберегла свою життєдайну потенцію. Показовим є той факт, що свого часу в русі контркультури, який почався в 60-ті роки ХХ ст., коли молоді бунтівники, діти науково-технічної інтелігенції, виступали проти традиційних цінностей капіталістичного суспільства, після першої хвилі захоплення Сходом біблійна тематика і сам образ Ісуса Христа також набули значної популярності. На початку 70-х років так званий «Ісусів рух» став помітним явищем суспільно-політичного і культурно-духовного життя Заходу. На нашу думку, інтерес до образу Ісуса значною мірою можна пояснити тим, що після захоплення східними релігійними системами з розвинутими медитативними практиками, молоді бунтівники змогли поглянути на образ Христа крізь призму містико-духовного досвіду, глибше сприйняти євангельські істини.

Порівняння релігійної культури Сходу і Заходу є доцільним і актуальним також через наявність інтеграційних процесів у сучасному світі. Великий англійський письменник Р. Кіплінг століття тому міг сказати: «Схід є Схід, Захід є Захід і вони ніколи не зустрінуться», проте сучасна ситуація спростовує ці слова. Від другої половини ХХ ст. починається інтенсивний обмін культурним надбанням між Сходом і Заходом. А. Тойнбі в роботі «Осягнення історії» вказує на те, що до певного часу культури розвивалися окремо, а нині твориться єдиний тип культури. Отже, досить актуальною виявилася спроба провести порівняльний аналіз між християнською релігією, яка існує на території нашої країни вже понад тисячу років та, наприклад, популярним індійським культом крішнаїзмом, який з'явився на території України близько тридцяти років тому щоб знайти можливі аспекти толерантного діалогу (як цього вимагає сучасна культура, вона з моностилістичної, активно перетворюється на полістилістичну).

Виникнення такого спочатку дещо спонтанного діалогу між християнською та східною культурами спричинило реакцію офіційно-адміністративних структур християнських церков. І якщо православ'я неохоче йде на діалог з неоорієнталіст-ськими культами, то католицька церква зайняла гнучкішу позицію. В енцикліці покійного Папи римського Івана Павла ІІ «Fides et ratio», яку мас-медіа охрестили його духовним заповітом, порушені дуже важливі проблеми, зокрема проблема інкультурації: «Наше покоління стикається з проблемами, які доводилося вирішувати Церкві в перші віки її існування» (Гл. VI, 72). Очевидно, ці слова потрібно розуміти так. Сьогодні християнські місіонери, ведучи проповідницьку діяльність у країнах світу, де християнство не є домінуючою релігією, використовують принципи мирного діалогу, переконуючи своїх опонентів силою віри та розуму. Надзвичайно важливим аспектом їхньої діяльності стає саме інкультурація християнства, тобто запровадження віри Христової через специфіку тієї чи іншої національної культури. Папа римський зазначав: «Те, що євангелізація спочатку зустріла на своєму шляху грецьку філософію, не означає, що не слід звертатися до інших шкіл мислення» (Гл. VI, 72). Він пропонував обрати експериментальною базою саме Індію з її потужною релігійно-філософською базою. Це й не дивно, оскільки нині ця країна за багатьма параметрами входить до п'ятірки найбільш розвинутих держав світу. Не останню роль у цьому відіграє її духовна культура, а саме: надбання в напрямку само-реалізації особистості. Діалог між нашими культурами сприятиме, крім іншого, кращому осягненню глибин християнської традиції.

Література
1.    Лібанова Е. Демографічний колапс // Урядовий кур'єр. — 2004. — 2 березня.
2.    Комов В. Чому нас стає менше // День, — 2004. — 17 січня. — № 6.
3.   Демографічний рух // День. — 2004. — 12 жовтня.
4.    Лукьянец В. С. Наукоемкое будущее. Философия нанотехнологии. Загадка Silentium Universi // Практична філософія. — 2003. — № 3.
5.    Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. — К.: Ника-Центр, М.: Ин-т общегуманитарных исследований, 2002.
6.   Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура, ідеологія, особистість. — К.: Знання України,
2002; Колізії антропологічного розмислу / В. Табачковський, Г. Шалашенко, Н. Хамітов та ін. — К., Вид-во ПАРА-ПАН, 2002.
7.    Людина і світ: (Л. В. Губерський, А. О. Приятельчук, В. П. Андрущенко та ін.). — К.: Український Центр духовної культури, 1999; Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. — К.: Наукова думка. 2002; Арцішевський Р. А. Світ і людина. Підручник для 8 класу. — К., 1992 та ін.
8.    Див.: «Україна. Національний звіт з людського розвитку — 2001 р. Сила суспільної взаємодії»; «Людський розвиток регіонів України: методичні оцінки та сучасний стан — 2002 р.»; «Україна. Звіт з людського розвитку— 2003 р. Сила децентралізації»; «Доклад о развитии человека за 2003 год. Цели в области развития, сформулированные в Декларации тысячелетия: межгосударственная договоренность об избавлении человечества от нищеты // ПРООН. — Минск: Юнипак, 2003.