Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 7 клас>>Зарубіжна література: А. Конан Дойль «Собака Баскервілів». Захоплива інтрига – основа детективних творів письменника.

 
Артур Конан ДОЙЛ

[ 1859-1930]

Ім'я Артура Конана Дойла у свідомості читачів асоціюється передусім із постаттю Шерлока Холмса. Шістдесят творів, присвячених геніальному детективові та його другу лікареві Вотсо-нжчитали і читають у всьому світі. А сам Шерлок Холмс став одним із тих небагатьох літературних героїв, які, вийшовши за межі художніх творів, увійшли в життя як реальні особи.

У Лондоні, за адресою Бейкер-стріт, 221-Б, де, як написав А. К. Дойл, мешкали містер Холмс і лікар Вотсон, створено меморіальний музей. На цю адресу надходить багато листів, а дехто навіть звертається до Шерлока Холмса з проханням допомогти в розв'язанні якоїсь заплутаної справи. В Англії, США, в інших країнах створено клуби і товариства шанувальників великого детектива під назвами, запозиченими із творів Конана Дойла: «Спілка рудих», «Баскервільські собаки» та ін. А нещодавно біля лондонської станції метро «Бейкер-стріт» з'явився бронзовий пам'ятник славетному героєві А. К. Дойла — Шерлоку Холмсу.

Артур Конан Дойл був шотландцем за народженням, ірландцем за національністю, англійцем за вихованням.
Коли в родині Чарлза і Мері Дойл, які жили в Единбурзі, столищ Шотландії, народився син, то й батьки, і численні родичі вважали, що життя подарує цьому хлопчикові долю живописця. Адже і його дід, і батько були художниками. Підрісши, Артур справді чудово малював, але художником не став. Велику роль у становленні Дойла як письменника відіграла його мати, від якої син успадкував любов до життя, гострий інтерес до історії, культ лицарства та джентльменства і талант оповідача.

Навчання майбутній письменник почав у школі в Единбурзі, потім за бажанням батьків закінчив єзуїтський коледж, однак сан священика і перспективи релігійної кар'єри його не приваблювали, оскільки це було несумісно із неприборканою енергією юнака, з його захопленням творами Майна Ріда і Вальтера Скотта, з мріями про різні пригоди та морські подорожі. У 1876 році Конан Дойл вступив до Единбурзького університету на медичний факультет, закінчив його у 1881 році з дипломом бакалавра медицини і ступенем магістра хірургії і відразу ж влаштувався корабельним лікарем на китобій «Надія», що плавав у Льодовитому океані, потім до берегів Африки.

Після морських мандрів Конан Дойл узявся за лікарську практику в містечку Саутсі, у 1885 році захистив докторську дисертацію, сподіваючись на те, що попереду в нього блискуче медичне майбутнє. Однак пацієнтів у нього було мало, жив він у великій скруті. Сам вінргро ті часи згадував з гумором: «У мене була кімната для очікування і кімната для прийому, причому я чекав у кімнаті для прийому, а в кімнаті для очікування не чекав ніхто».

І ось Артур Конан Дойл вирішує написати щось у дусі Едгара По про таємничі пригоди та їх розслідування. У 1886 році він надрукував повість «Етюд у багряних тонах». Тут уперше з'являються Шерлок Холмс і лікар Вотсон. Особливо всіх вразили надзвичайні розумові здібності детектива Холмса, майстерне використання ним дедуктивного методу, що забезпечував успіх у розслідуванні найзаплутаніших життєвих ситуацій і загадкових злочинів.

Створюючи образ Шерлока Холмса, письменник «запозичив» деякі риси особистості в професора Джозефа Белла, унікальні здібності якого захопили Дойла під час навчання в університеті. Професор навчав студентів мистецтва активно спостерігати і шляхом дедукції робити правильні висновки: «Треба вміти за найдрібнішими деталями: за виразом обличчя, за формою рук і пальців, за плямами на одязі і взутті — читати біографію й думки людини». Дж. Белл пояснював, як розрізняти ходу різних людей, визначати, звідки родом людина за її мовою. Він наголошував, що найголовнішою ознакою розумної людини повинна бути спостережливість. Артур Конан Дойл створив образ детектива-мислителя, який вміє спостерігати і логічно розмірковувати. Ось деякі пояснення, які наводить герой (отже, і сам автор) з цього приводу:

«Єдине, що заслуговує уваги, — низка міркувань від наслідків до причини. Це й призводить до успішного розв'язання справи».
«Мій метод ґрунтується на тому, що слід спостерігати дрібниці». «Спостережливість — моя друга натура».

Артур Конан Дойл винаходить нову літературну форму — цикл оповідань з одним головним героєм. Збірки «Пригоди Шерлока Холмса» і «Записки про Шерлока Холмса» із захопленням сприймалися читачами. Дойл, крім оповідань про Шерлока Холмса, написав багато інших творів — історичних і науково-фантастичних. Щоб цілком присвятити себе написанню історичних романів, письменник вирішив покінчити із Шерлоком Холмсом.

В оповіданні «Остання справа Холмса» автор розповів про загибель свого героя від руки злочинця Моріарті. Читачі, які полюбили Шерлока Холмса, нізащо не хотіли з цим змиритися і наполягали, щоб письменник повернув світові містера Холмса. Дойл мужньо протримався кілька років і все ж таки підкорився вимогам своїх читачів, до того ж, сама англійська королева Вікторія просила його про це.

У 1902 році було надруковано повість «Собака Баскервілів». Автор пояснював, що ця пригода сталася ще до загибелі Шерлока Холмса. А з 1903 року Артур Конан Дойл почав друкувати цикл оповідань «Повернення Шерлока Холмса», в якому воскресив свого героя. Вийшло ще кілька збірок оповідань: «Його прощальний уклін», «Архів Шерлока Холмса», «Випадки із судової практики Шерлока Холмса», де знову в центрі уваги читачів постав славетний дует — Шерлок Холмс і лікар Вот-сон. Сам автор зазначав: «Я перевіряю оповідання про Холмса їхнім впливом на юні голови і бачу, що вони дуже добре витримують таку перевірку».

Дедуктивний метод, яким наділив автор свого детектива-мислителя, став у нагоді і самому Дойлу — в розслідуванні справи Джорджа Ідал-джі, якого безпідставно звинуватили в злочині. У результаті ретельного розслідування Конан Дойл не тільки спростував неправдиві звинувачення на адресу Ідалджі, а й викрив справжнього злочинця.

Артур Конан Дойл був людиною активною і дієвою, його бурхлива енергія виявилася в різноманітних захопленнях та уподобаннях. Він займався спортом, навіть брав участь у континентальному авторалі 1911 року. Він ніколи не стояв осторонь суспільних проблем свого часу, під час англо-бурської війни вирушив до Південної Африки, де очолив польовий шпиталь як головний хірург. Люди, які добре знали Дойла, відзначали широту його натури, живе зацікавлення справами людини і світу. Його називали «людиною великого серця і душі». Перед самою смертю Дойл знайшов у собі сили пожартувати: «За все життя у мене було стільки пригод, та найбільша і найдивніша чекає на мене тепер». Помер Артур Конан Дойл у 1930 році, і на його надгробку викарбували такі слова: «Вірний, як сталь, прямий, як клинок».

Твори Артура Конана Дойла про Шерлока Холмса дивують і захоплюють об'ємною картиною могутнього розуму, красою й дивовижною силою, з якою у Шерлока Холмса думка перетворюється в слово, слово — в дію, що відповідає найкращому прагненню до перемоги правди, справедливості і добра. Саме цим Холмс приваблює до себе кожне нове покоління читачів. У цьому велич і самого творця образу великого детектива — Артура Конана Дойла.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1.    Що ви дізналися зі статті про Артура Конана Дойла, його літературну діяльність і місце в ній творів, героєм яких є Шерлок Холмс?
2.    Як ви гадаєте, чому Шерлок Холмс набув великої популярності у читачі і: іісі.і>го снігу? Наведіть приклади, що с свідченням сприйняття цього літературного героя за реальну особу.
3.    Перечитайте епіграф до статті про А. К. Дойла — слова відомого англійського письменника Сомерсета Моема. Висловіть власну думку стосовно наведеної оцінки детективів письменника.
4.    Спробуйте пояснити сутність дедуктивного методу Шерлока Холмса.
5.    Як вшановують пам'ять славетного детектива в Англії та інших країнах?
6.    Які твори за жанром написав Артур Конан Дойл про славетний детективний дует Шерлока Холмса і лікаря Вотсона?
7.    Що зазвичай покладено в основу детективних творів А. К. Дойла? Зачитайте зі вступної статті до розділу «Пригоди та фа^иастика» характеристику основних елементів «шерлок-холмсівського сюжету» і поясніть, яку роль у ньому відіграє фінал. Як ви вважаєте, що саме в кримінальних справах найбільше цікавило Шерлока Холмса?
8.    Назвіть твори про Шерлока Холмса, які ви читали. Що ви дізналися з них про його звички, заняття і прийоми розслідування складних справ?
9.    Чи дивились ви екранізації творів про Шерлока Холмса? Яке враження вони на вас справили?

СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ
( Скорочено )
Розділ І

Містер Шерлок Холмс
Містер Шерлок Холмс сидів за столом і снідав. Звичайно він уставав досить пізно, якщо не вважати тих доволі частих випадків, коли йому зовсім не доводилося лягати. Я стояв на килимку біля каміна і вертів у руках ціпок, забутий нашим учорашнім відвідувачем, гарний товстий ціпок з набалдашником — із тих, що називаються «вагомим доказом». Трохи нижче набалдашника була прикріплена срібна пластинка шириною близько дюйма. Па пластинці було написано: «Джеймсу Мортимеру, Ч.К.Х.О., від його друзів по ЧКЛ» і дата: «1884». За давніх часів із такими ціпками — солідними, важкими, надійними — ходили поважні домашні лікарі.
— Ну, Вотсоне, якої ви думки про нього?
Холмс сидів спиною до мене, і я гадав, що мої маніпуляції залишаються для нього непоміченими.

—    Звідки ви знаєте, чим я зайнятий? Можна подумати, що у вас очі на потилиці!
—    Що ні, то ні, проте переді мною стоїть начищений до блиску срібний кавник, — відповів він. — А справді, Вотсоне, що ви скажете про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами проґавили його і не знаємо, навіщо він приходив. Обстежте ціпок і спробуйте відтворити за ним його власника, а я вас послухаю.
—    По-моєму, — почав я, намагаючись у міру сил наслідувати метод мого приятеля, — цей лікар Мортимер — процвітаючий медик середнього віку, до того ж усіма шанований, оскільки друзі надають йому таких знаків уваги.
—    Гаразд! — сказав Холмс. — Чудово!
—    Крім того, я схильний гадати, що він сільський лікар, а отже, йому доводиться долати великі відстані пішки.
—    А це чому?
—    Тому що його ціпок, у минулому досить елегантний, настільки збитий, що я не уявляю собі його в руках міського лікаря. Товстий залізний наконечник зовсім стерся — очевидно, лікар Мортимер подолав із ним чимало миль.

—    Досить правильне міркування, — сказав Холмс.
—    Знову ж напис: «Від друзів по ЧКЛ». Я гадаю, що літери «КЛ» означають «клуб», точніше за все, мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, за що йому і піднесли цей невеликий подарунок.
—    Вотсоне, ви перевершили самого себе, — сказав Холмс, відкида-ючись на спинку стільця і закурюючи сигарету.
Я вперше почув від Холмса таке визнання, і мушу сказати, що його слова зробили мені приємність. Крім того, я був гордий тим, що мені вдалося не тільки опанувати метод Холмса, а й застосувати його на ділі і заслужити цим похвалу мого друга.
Холмс узяв ціпок у мене з рук і кілька хвилин розглядав його неозброєним оком. Потім, явно зацікавившись чимось, відклав сигарету вбік, підійшов до вікна і знову став оглядати ціпок, але вже через збільшувальне скло.
—    Не Бог що, але все ж цікаво, — сказав він, повертаючись на своє улюблене місце в куточку дивана. — Деякі дані тут, безумовно, є, і вони послужать нам підґрунтям для певних умовиводів.    ^
—    Невже я щось не помітив? — запитав я не без почуття самовдоволення. — Сподіваюся, я нічого серйозного не випустив?
—    На жаль, дорогий мій Вотсоне, значна частина ваших висновків помилкова. Але зараз ви не настільки помиляєтеся. Ця людина, безумовно, практикує не в місті, і йому доводиться долати великі відстані пішки.
—    Виходить, я був правий.
—    У цьому відношенні — так.
—    Але ж це не все?
—    Ні, ні, дорогий мій Вотсоне, не все, геть не все. Наприклад, я б сказав, що подібний подарунок лікар скоріше за все може одержати від якоїсь лікарні, а не від мисливського клубу, а коли перед лікарнею стоять літери «ЧК», назва «Чаринг-Кросська» напрошується сама собою.
—    Можливо, ви маєте рацію.
—    Усе наближає до цього. І якщо ми візьмемо мій здогад за робочу гіпотезу, то в нас будуть додаткові дані для відтворення особистості нашого невідомого відвідувача.
—    Гаразд. Припустімо, що літери «ЧКЛ» означають «Чаринг-Кросська лікарня». Яких же подальших висновків можна дійти?
—    А вам нічого не спадає на думку? Ви ж знайомі з моїм методом. Спробуйте застосувати його.
—    Висновок очевидний: перш ніж виїхати на село, ця людина практикувала в Лондоні.

—    А що, коли ми підемо ще далі? Подивіться на це ось під яким кутом зору: чому йому був зроблений подарунок? Коли його друзі вирішили піднести йому спільно цей ціпок на знак своєї прихильності? Очевидно, тоді, коли лікар Мортимер залишив лікарню, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому піднесли подарунок, це нам відомо. Припускається, що роботу в лікарні він змінив на сільську практику. Чи будуть наші висновки занадто сміливими, коли ми скажемо, що подарунок був зроблений саме в зв'язку із його звільненням?
—    Це досить імовірно.
—    Тепер відзначте, що він не міг перебувати в штаті консультантів лікарні, бо це доступно лише лікарю із солідною лондонською практикою, а такий лікар навряд чи виїхав би з міста. Тоді ким же він був? Якщо він працював там, не будучи штатним консультантом, виходить, йому відводилася скромна роль куратора1, котрий живе при лікарні, тобто дещо більша, ніж роль практиканта. І він пішов звідти п'ять років тому — дивіться дату на ціпку. Отже, дорогий мій Вотсо-не, ваш солідний літній домашній лікар зник, а замість нього перед нами постала досить симпатична людина років тридцяти, нечестолюбив, неуважна, яка ніжно любить свого собаку, що, як я приблизно прикидаю, більший від тер'єра, але менший від мастифа.
Я недовірливо розсміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку дивана і пустив під стелю маленькі, плавні кільця диму.
—    Щодо останнього пункту, то тут вас ніяк не перевіриш, — сказав я, — але деякі дані про вік цієї людини і його кар'єру ми зараз відшукаємо.

Я зняв зі своєї маленької книжкової полиці медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося кілька Мортимерів, але я відразу ж відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос усе, що його стосувалося:
—    «Мортимер Джеймс, із 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Гримпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік — куратор Чаринг-Кросської лікарні. Сільський лікар приходів Тримпен, Торслі й Хай-Берроу».
—    Жодного слова про мисливський клуб, Вотсоне, — з лукавою посмішкою сказав Холмс, — проте справді сільський лікар, як ви тонко помітили. Мої умовиводи правильні. Що ж стосується прикмет, то, якщо не помиляюся, я ужив наступні: симпатичний, нечесто-любний і неуважний. Це я знаю з досвіду: тільки симпатичні люди одержують прощальні подарунки, тільки найнечестолюбніші змінюють лондонську практику на сільську і тільки неуважні здатні залишити свій ціпок замість візитної картки, прочекавши понад годину у вашій вітальні.

—    А пес?
—    Був навчений носити ношу за хазяїном. Цей ціпок не з легких, пес брав його посередині і міцно стискав зубами, сліди яких видно дуже чітко. Судячи з відстані між мітками, для тер'єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа вузькі. Можливо, що... Боже мій! Ну, звичайно ж, кокер-спанієль!
Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля віконної ніші. У його останніх словах пролунало таке тверде переконання, що я здивовано глянув на нього.
—    Послухайте, друже, чому ви в цьому впевнені?
—    З тієї простої причини, що я бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвоник його хазяїна. Не йдіть, Вотсоне, прошу вас. Ви ж з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, вирішальна хвилина, Вотсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки уриваються в наше життя, але що вони несуть із собою — добро чи зло, — невідомо. Що знадобилося людині науки, лікарю Джеймсу Мортимеру, від сищика Шерлока Холмса?.. Увійдіть.
Зовнішність нашого гостя здивувала мене, тому що я розраховував побачити типового сільського лікаря. Лікар Мортимер виявився досить високою, худою людиною з довгим носом, що стирчав, немов дзьоб, між сірими, близько посадженими очима, які яскраво поблискували за золотою оправою окулярів. Одягнений він був, як і личить людині його професії, але трохи неохайно: сильно зношений піджак, обтріпані штани. Він уже сутулився, незважаючи на молоді роки, і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Зайшовши до кімнати, наш гість відразу ж побачив ціпок у руках Холмса і з радісним вигуком потягнувся до нього.
—    Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де я його залишив, тут чи в пароплавній компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!
—    Подарунок? — запитав Холмс.
—    Так, сер.
—    Від Чаринг-Кросської лікарні?
—    Так, від тамтешніх друзів до дня мого весілля.
—    Ай-ай, як це кепсько! — сказав Холмс, похитуючи головою. Лікар Мортимер здивовано закліпав очима.
—    А що ж тут кепського?
—    Тільки те, що ви порушили хід наших умовиводів. Виходить, подарунок був весільний.
—    Так, сер. Я одружився і залишив лікарню, а разом із нею і всі надії на посаду консультанта. Треба було заводити власний будинок.
—    Ну, от бачите, ми не так вже сильно й помилилися, — сказав Холмс. — А тепер, докторе Джеймс Мортимер...

—    Що ви, що ви! У мене немає докторського ступеня, я всього лише скромний член Королівського хірургічного товариства. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з...
—    Ні, лікар Вотсон ось, перед вами.
—    Вельми радий познайомитися, сер. Ваше ім'я часто згадується поруч з ім'ям вашого друга. Ви мене надзвичайно цікавите, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий подовжений череп і так сильно розвинуті надбрівні дуги.
Шерлок Холмс посадив нашого дивного гостя в крісло.
—    Ми з вами, очевидно, обоє ентузіасти своєї справи, сер, — сказав він. — Судячи з вашого вказівного пальця, ви віддаєте перевагу крученим цигаркам. Не соромтеся, запалюйте.
Лікар Мортимер вийняв із кишені тютюн і папір і з разючою спритністю згорнув цигарку.
Холмс сидів мовчки, але швидкі, ніби мимовільні погляди, які він кидав на нашого співрозмовника, ясно свідчили про те, що ця людина сильно зацікавила його.

—    Я гадаю, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм вчорашнім і сьогоднішнім відвідуванням не тільки заради обстеження мого черепа?
—    Ні, сер, звичайно, ні! Правда, я щасливий, що мені випала така нагода, але мене привело до вас зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптом постало одне надзвичайно серйозне і надзвичайно дивне завдання...
Розділ II Прокляття роду Баскервілів
—    У мене в кишені лежить один рукопис, — сказав лікар Джеймс Мортимер.
—    Я помітив це, як тільки ви зайшли, — сказав Холмс. ^ — Рукопис вельми давній.
—    Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки не підробка.
—    Звідки вам це відомо, сер?
—    Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені краєчок цього рукопису дюймів зо два шириною. Поганий же той експерт2, котрий не зможе визначити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилося читати мою невелику працю з цього питання? Я датую ваш рукопис тисяча сімсот тридцятим роком.
—    Точна дата — тисяча сімсот сорок другий. — Лікар Мортимер вийняв рукопис із бічної кишені піджака. — Ця сімейна реліквія3 була віддана мені на збереження сером Чарльзом Баскервілем, раптова і трагічна смерть якого так схвилювала весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не лише лікарем сера Чарльза, а і його особистим другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як я. І все ж таки він ставився до цього документа досить серйозно і був підготовлений до того кінця, який йому визначила доля.

Холмс простягнув руку, узяв рукопис і розправив його на колінах.
—    Вотсоне, придивіться до написання літери «д». Це одна з тих особливостей, яка допомогла мені визначити дату документа.
Я глянув через його плече на пожовтілі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче стояли великі, розгонисті цифри: «1742».
—    Але, наскільки я зрозумів, ви прийшли порадитися зі мною з питання більш практичного і більш близького до нас за часом.
—    Так, до болю близького! Воно не терпить зволікань, його слід розв'язати протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він має безпосереднє відношення до справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.
Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінчики пальців і з виглядом повної покірності долі заплющив очі. Лікар Мортимер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам наступну цікаву оповідь давніх часів:
—    «Існує чимало свідчень про собаку Баскервілів, але, будучи прямим нащадком Гуго Баскервіля і багато наслухавшись про цього собаку від батька свого, а він — від мого діда, я поклав собі записати цю історію, не сумніваючись у її достовірності.
Під час Великого Повстання володарем маєтку Баскервіль був Гуго, того ж роду, і цього Гуго можна з цілковитою справедливістю назвати людиною неприборканою, нечестивою і безбожною. Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, оскільки святі ніколи не водилися в наших місцях, але в натурі Гуго була схильність до нерозсудливих і жорстоких жартів. Трапилося так, що цей Гуго покохав (якщо можна так назвати його темну пристрасть) доньку одного фермера, землі якого лежали поблизу від маєтку Баскервілів. Але юна дівчина, відома своєю скромністю і чеснотами, жахалася одного його імені і всіляко його уникала. І ось одного разу, а було це в Михайлів день, Гуго Баскервіль відібрав зі своїх товаришів шістьох відчайдушних і безпутних, прокрався до ферми і, знаючи, що батько і брати дівчини відсутні, викрав її. Повернувшись в Баскервіль-хол, він сховав свою полонянку в одному з верхніх покоїв, а сам, за своїм звичаєм, почав бенкетувати з товаришами. Нещасна ледве не збожеволіла, чуючи спів, лементи і страшну лайку, що долинали знизу, бо, за свідченням тих, хто знав Гуго Баскервіля, він був настільки нестриманий на язик під хмелем, що, здавалося, подібні богохульні слова можуть спопелити людину, яка осквернила ними свої вуста. Зрештою жах довів дівчину до того, що вона наважилася на вчинок, від якого відмовився б і найспритніший і найсмі-ливіший чоловік, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю по плющу, який обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла через болото до рідної домівки, що була від баскервільського маєтку за три милі.

Через якийсь час Гуго залишив гостей з наміром віднести своїй полонянці їжу і питво, а можливо, на думці в нього було і щось гірше, але побачив, що клітка спорожніла і пташка вилетіла на волю. І тоді ним оволодів диявол, бо збігши вниз сходами до бенкетної зали, він вихопився на стіл, розметав фляги й тарелі і заприсягся привселюдно віддати тіло своє і душу силам зла, аби наздогнати утікачку. І доки співтрапезники його стояли, вражені люттю, що бушувала в ньому, один із них, найбезсердечніший чи найхмільніший, крикнув, що треба по сліду пустити собак. Почувши такі слова, Гуго вибіг із замку, наказав конюхам осідлати його ворону кобилу і спустити собак і, давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за гавкітливою зграєю по залитому місячним сяйвом болоту.
Співтрапезники його якийсь час стояли мовчки, не зрозумівши відразу, чому здійнялася така метушня. Але ось до їх затуманеного винними парами розуму дійшло, яку чорну справу буде скоєно на просторах торф'яних боліт. Тут усі закричали: хто вимагав коня, хто пістолет, хто флягу вина. Потім, трохи отямившись, вони всією зграєю з тринадцяти осіб вихопилися на коней і приєдналися до погоні. Місяць сяяв яскраво, переслідувачі скакали усі в ряд тим шляхом, яким, на їхню думку, мала втікати дівчина, якщо вона мала намір добутися до рідної домівки.

Проїхавши милю або дві, вони зустріли пастуха з чередою і запитали його, чи не бачив він погоню. А той, як розповідають, спочатку не міг вимовити жодного слова від жаху, але потім усе ж зізнався, що бачив бідолашну дівчину і що слідами її неслися собаки. «Але я бачив і щось інше, — додав він. — Гуго Баскервіль проскакав повз мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки гнався собака, і не дай мені Боже побачити колись такого страшного виплодка в себе за спиною!»
^['яні сквайри вилаяли пастуха і поскакали далі. Але незабаром мороз пройшов у них поза шкірою, бо вони почули тупіт копит, і слідом за тим ворона кобила, уся в піні, пронеслася повз них без вершника і з кинутим повіддям. Безпутні гуляки збилися до купи, охоплені жахом, потім рушили далі, хоча кожний з них, аби був він тут сам, без товаришів, із радістю повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Уся зграя, яка здавна славилася чистотою породи і лютістю, жалібно верещала, тіснячись біля спуску до глибокого яру, деякі собаки, крадькома, відбігали убік, а інші, наїжившись і зблискуючи очима, поривалися пролізти у вузьку розпадину, що відкривалася перед ними.

Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезішими, ніж вони були, вирушаючи в погоню. Більшість із них не насмілювалися зробити вперед ні кроку, але троє найсміливіших або ж найп'яніших спрямували коней у глиб яру. І там їхнім поглядам відкрилася широка галявина, а на ній — два великих кам'яних стовпи, поставлених тут ще з незапам'ятних часів. Такі стовпи трапляються на болотах і досі. Місяць яскраво висвітлював галявину, посеред якої лежала бідолашна дівчина, що померла від страху і втрати сил. Але не від побаченого її бездиханного тіла і не від тіла Гуго Баскервіля, яке лежало поруч, відчули троє відчайдушних гуляк, як волосся в них на голові стало дибки. Ні! Над Гуго стояло мерзенне чудовисько — величезний, чорної масті звір, подібний до собаки, але вищий і більший від усіх собак, яких коли-небудь доводилося бачити смертному. І це чудовисько в них на очах перервало глотку Гуго Баскервілю і, повернувши до них свою закривавлену морду, блиснуло палаючими очима. Тоді вони скрикнули, пройняті жахом, і, волаючи, помчалися щодуху по болотах. Один з них умер тієї ж ночі, не перенісши того, чому довелося бути свідком, а двоє інших до кінця днів своїх не могли оговтатися від такого тяжкого потрясіння.

Отака, діти мої, легенда про собаку, що заподіяв з тих самих пір стільки лиха нашому роду. І якщо я вирішив записати її, то лише в надії на те, що знане менше мучить нас, аніж недомовки чи домисли.
Чи є необхідність заперечувати, що багато хто з нашого роду вмирав смертю раптовою, страшною і загадковою? Тож хай не залишить нас Провидіння своєю невимовною милістю, бо воно не стане уражати безневинних, породжених після третього і четвертого коліна, яким загрожує помста, як сказано в Біблії. І цьому Провидінню доручаю я вас, діти мої, і заклинаю: остерігайтеся виходити на болото в нічний час, коли сили зла панують безроздільно.
(Написано рукою Гуго Баскервіля для синів Роджера і Джона; і наказую їм тримати все це в таємниці від сестри їхньої, Елізабет)».
Прочитавши цю дивну оповідь, лікар Мортимер зсунув окуляри на чоло й уп'явся в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок у камін.
—    Ну і що ж? — запитав він.
—    А хіба це нецікаво?
—    Цікаво — для любителів казок.
Лікар Мортимер вийняв із кишені складену вчетверо газету.
—    Гаразд, містере Холмс. Тепер ми ознайомимо вас з більш сучасним матеріалом. Ось номер «Девонширської хроніки» від чотирнадцятого червня цього року. У ньому вміщено короткий звіт про факти, встановлені у зв'язку зі смертю сера Чарльза Баскервіля, що сталася за кілька днів до цієї дати...
—    Ви ознайомили мене зі справою, що, безумовно, не позбавлена деякого інтересу, і я вам вельми вдячний за це, — сказав Шерлок Холмс. — Отже, це все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза?
—    Так.
—    Тоді ознайомте мене з тими фактами, що не потрапили до друку. — Він відкинувся на спинку крісла, зімкнувши кінчики пальців, і набрав вигляду строгого і безстороннього судді.
—    Мені ще ні з ким не доводилося говорити про це, — почав лікар Мортимер, явно хвилюючись. — Я багато про що змовчав під час дізнання з тієї простої причини, що людині науки незручно підтримувати чутки, породжені марновірством. І я вважаю, що газета права: погіршувати і без того похмуру репутацію Баскервіль-холу — значить прирікати його на животіння без господаря. Керуючись цим, я визнав за краще про дещо змовчати, бо зайва відвертість не мала б користі. Але з вами я можу говорити відверто.
Торф'яні болота — місце надто безлюдне, тому більш-менш близькі сусіди намагаються частіше зустрічатися один з одним. Що стосується мене, то я проводив досить багато часу в товаристві сера Чарльза Баскервіля. Якщо не вважати містера Френкленда з Лефтер-холу та ще натураліста містера Степлтона, у наших місцях протягом багатьох миль не зустрінеш жодної освіченої людини. Сер Чарльз любив самоту, але його хвороба зблизила нас, а загальні інтереси ще більше зміцнили цю близькість. Він привіз досить цінні матеріали з Південної Африки, і ми з ним провели багато приємних вечорів, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.

Останнім часом мені з кожним місяцем ставало усе ясніше, що нерви сера Чарльза напружені до краю. Він вірив у легенду, що я вам прочитав, і, гуляючи своїми володіннями, не наважувався виходити на болота вночі. Вам це здасться безглуздим, містере Холмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжіє страшне прокляття, і, справді, приклади, що він наводив з минулого своєї родини, були невтішні. Йому не давала спокою нав'язлива ідея про якусь примарну істоту, і він раз у раз запитував мене, чи не бачив я Аіогось дивного, коли ходив із візитами до хворих, і чи не чув собачого гавкоту. Останнє питання сер Чарльз задавав мені особливо часто, і його голос тремтів при цьому від хвилювання.
Пам'ятаю, як зараз, тижнів за три до трагічної події я під'їхав увечері до Баскервіль-холу. Сер Чарльз стояв біля дверей будинку. Я виліз із шарабана і, підійшовши до нього, раптом помітив, що він дивиться кудись через моє плече з виразом граничного жаху в очах. Я круто обернувся і встиг тільки мигцем побачити наприкінці алеї якусь тварину завбільшки з велике чорне теля. Сер Чарльз був настільки схвильованим і нажаханим, що мені довелося піти туди, де вона майнула, і подивитися, куди вона поділася. Але там нічого не було.

Ця подія справила досить важке враження на мого друга. Я провів із ним весь той вечір, і ось тоді, вирішивши пояснити мені причину своєї тривоги, він і попросив мене взяти на збереження цей рукопис, з яким, як я гадав, треба ознайомити насамперед вас. Я згадав про цей випадок лише тому, що він набув певного значення в наступній трагедії, але тоді усе це видалося мені чистісінькою дурницею, котра ніяк не виправдовує хвилювання мого друга.
Сер Чарльз, на мою пораду, збирався до Лондона. Із серцем у нього було не все гаразд, а страх, що не давав йому ні хвилини спокою, явно позначався на його здоров'ї, хоча причини цього страху були, на мій погляд, просто вигадані. Я розраховував, що кілька місяців міського життя оздоровлять сера Чарльза і він повернеться назад новою людиною. Такої ж думки був містер Степлтон, котрий виявляв завжди велику турботу про здоров'я нашого спільного друга. І ось в останню хвилину сталося це жахливе нещастя.
Лакей Берримор, який знайшов уночі тіло сера Чарльза, негайно послав до мене верхи конюха Перкінса. Я допізна засидівся за роботою і тому прибув у Баскервіль-хол швидко, якнайбільше за годину. Усі факти, виявлені під час дізнання, були мною перевірені і зіставлені один з одним. Я пройшов слідами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинився, звернув увагу на зміну характеру його слідів, переконався, що, окрім них, на м'якому гравії видно тільки сліди Берримора, і, нарешті, ретельно обстежив тіло, до якого до мого приїзду ніхто не доторкався. Сер Чарльз лежав ниць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, і судома так спотворила його лице, що я не відразу міг упізнати труп. Фізичних пошкоджень на ньому не виявилося, але Берримор дав хибні показання. За його словами, на землі біля тіла не було видно ніяких слідів. Він просто не помітив їх, а я помітив. На невеликій відстані від сера Чарльза виднілися зовсім свіжі і чіткі...
—    Сліди?
—    Сліди.
—    Чоловічі чи жіночі?
Лікар Мортимер якось дивно подивився на нас і відповів майже пошепки:
—    Містере Холмс, це були відбитки лап величезного собаки!

Розділ III

Завдання
Зізнаюся, при цих словах мороз пішов у мене по спині. Судячи з того, як тремтів голос у лікаря, він сам був глибоко схвильований своєю розповіддю. Холмс подався всім тілом уперед, і в очах у нього спалахнули сухі, колючі іскорки — певна ознака інтересу, що прокинувся...
—    Ах, коли б я сам там був! — вигукнув він. — ... Ах, лікарю Мортимер, лікарю Мортимер! Чому ж ви мене відразу не покликали? Який гріх на вашій совісті!
—    Я не міг звернутися до вас, містере Холмс: адже тоді мені довелося б оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене утримувало від такого кроку. Крім того, крім того...
—    Що ж ви вагаєтеся?
—    Є певна царина, де неспроможний найпроникливіший і найдо-свідченіший сищик.
—    Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?

—    Я цього не кажу.
—    Не «кажу», але «думаю»?
—    Відтоді як сталося це нещастя, містере Холмс, мені розповіли кілька випадків, які складно пов'язати з природним ходом речей.
—    Наприклад?
—    Я з'ясував, що дехто з місцевих жителів ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах якусь дивну істоту, схожу на описи баскервільского демона і не схожу на жодну іншу тварину, відому науці. Усі, хто бачив її, твердили в один голос: це страшна сяюча примара непомірної величини. Я опитав цих людей, їх було троє: наш сусід, людина досить тверезих поглядів на речі, тутешній коваль і один фермер. Усі вони розповідають про дивовижну примару, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого йдеться в легенді. Вірте мені, містере Холмсе, у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі ніхто не наважується.
—    І ви, людина науки, вірите, що це явище надприродне?
—    Я сам не знаю, чому вірити. Холмс знизав плечима.
—    Досі моя розшукна діяльність минала в межах цього світу, — сказав він. — Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повставати проти самого прабатька зла буде, мабуть, надто самовпевнено з мого боку. Проте ви не будете заперечувати, що сліди на гравії — річ досить реальна?.
—    Собаці, про якого говориться в оповіді, не можна відмовити в Дальності, якщо він зміг загризти людину. І все ж у ньому було щось демонічне.
—    Я бачу, ви остаточно перейшли на бік містиків8, лікарю Мортимер. Тоді скажіть мені ось що. Якщо ви стали на таку точку зору, навіщо вам знадобився я? Ви говорите мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марна справа, і водночас просите мене взятися за це.
—    Я ні про що таке вас не просив.
—    Тоді чим же я можу допомогти вам?
—    Порадою. Скажіть, як мені поводитись із сером Генрі Баскервілем, котрий приїде на вокзал Ватерлоо, — лікар Мортимер подивився на годинник, — рівно через годину з чвертю.
—    Це і є спадкоємець?

—    Авжеж. Після смерті сера Чарльза ми навели про нього довідки і з'ясували, що він господарює в себе на фермі, у Канаді. Судячи з відгуків, це прекрасний, достойний молодик. Я зараз говорю не як лікар, а як довірена особа і виконувач духівниці сера Чарльза.
—    Інших претендентів на спадщину немає?
—    Ні. Єдиний інший родич, про якого нам вдалося дещо довідатися, — це Роджер Баскервіль, молодший брат бідолашного сера Чарльза. Усіх братів було троє. Середній, що помер молодим, був батьком цього Генрі. Молодший, Роджер, вважався в родині паршивою вівцею. Він успадкував баскервілівську деспотичність і був як дві краплі води схожий на портрет того самого Гуго Баскервіля. В Англії Роджер не вжився і був змушений поїхати до Центральної Америки, де і вмер у 1876 році від жовтої пропасниці. Генрі — останній нащадок роду Баскервілів. Через годину п'ять хвилин я зустрічаю його на вокзалі Ватерлоо. Він сповістив мене телеграмою, що сьогодні вранці приїжджає в Саутгемптон. Отже, містере Холмс, порадьте, як мені з ним бути?
—    А чому б йому не поїхати відразу у свій родовий маєток?
—    Авжеж, таке рішення напрошується само собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, котрі жили там, кінчали трагічно. Я певен, аби у сера Чарльза була змога поговорити зі мною перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка давнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що благоденство всієї нашої похмурої, злиденної округи залежить від того, погодиться сер Генрі жити у своєму маєтку чи ні. Якщо Баскервіль-хол буде без господаря, усі почини сера Чарльза підуть прахом. Я побоююсь, що моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах переважатиме, і тому звертаюся за порадою до вас.

Холмс замислився, згодом запитав:
—    Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Правильно я вас зрозумів?
—    У всякому разі, деякі дані для таких побоювань є.
—    Так. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони можуть згубити цю молоду людину не тільки в Девонширі, а й у Лондоні. Важко уявити собі диявола з такою вузько місцевою владою. Адже це не якийсь член окружного управління.
—    Коли б вам довелося зіткнутися з усім цим самому, містере Холмс, ви б так не жартували. Виходить, по-вашому, серу Генрі байдуже, де бути — у Лондоні чи Девонширі? Порадьте, що мені робити?
—    Раджу вам, сер, покликати кеб, взяти із собою свого спанієля, що скребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал зустрічати сера Генрі Баскервіля.
—    А потім?
—    Потім ви будете чекати, поки я обміркую подальший план дій, а доти нічого йому не кажіть.
—    Скільки вам буде потрібно часу на це?
—    Одна доба. Я буду вам зобов'язаний, лікарю Мортимер, якщо ви приїдете сюди завтра о десятій годині ранку разом із сером Генрі Баскервілем. Мені конче необхідно познайомитися з ним.
—    Гаразд, містере Холмс.
Він записав дату і годину побачення на манжеті і швидко вийшов із кімнати.

Розділ IV
Сер Генрі Баскервіль
Ми поснідали рано, і Холмс, одягнений у халат, приготувався до прийому відвідувачів. Наші клієнти не запізнилися ні на секунду — як тільки годинник пробив десяту, лікар Мортимер зайшов до кабінету в супроводі молодого баронета9. Останньому було років тридцять. Невеликого зросту, кремезний, міцний, він справляв враження досить жвавої, здорової людини. Вираз його обличчя видався мені впертим; карі очі сміливо дивилися на нас з-під густих темних брів. Коричневий костюм спортивного покрою і смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що ця людина аж ніяк не домосід і не білоручка, і водночас спокійна, упевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.
—    Сер Генрі Баскервіль, — представив його нам лікар Мортимер.
—    Так, — сказав баронет. — І найцікавіше те, містере Холмс, що коли б мій друг не запропонував мені відвідати вас, я прийшов би до вас за власним бажанням. Ви, кажуть, умієте розгадувати різні ребуси, а я саме сьогодні вранці зіткнувся з таким, який мені не під силу.
—    Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то по приїзду до Лондона з вами трапилося щось не зовсім звичайне?
—    Я не надаю цьому особливого значення, містере Холмс. Очевидно, наді мною хтось пожартував. Але сьогодні вранці я одержав ось цього листа, якщо тільки він заслуговує на таку назву.
Він поклав на стіл конверт, і ми почали розглядати його. Конверт А виявився звичайним, із сірого паперу. Адреса — «Готель "Нортумберленд", серу Генрі Баскервілю» — була написана великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояло: «Чаринг-Кросе» — і час відправлення — вечір попереднього дня.
—    Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? — запитав Холмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя.
—    Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з лікарем Мортимером.
—    Але лікар Мортимер, мабуть, сам там зупинився?
—    Ні, я живу в знайомих, — сказав лікар. — Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме до цього готелю.
—    Гм! Виходить, вашими пересуваннями хтось надто цікавиться.
Холмс вийняв з конверта складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до одного друкованих слів. У ній говорилося наступне: «Якщо розум і життя дорогі вам, тримайтеся подалі від торф'яних боліт». Слова «торф'яних боліт» були написані від руки, чорнилом.
—    Отже, містере Холмс, — сказав сер Генрі Баскервіль, — можливо, ви поясните мені, що все це означає і хто виявляє такий інтерес до моїх справ?

—    А що скажете ви, лікарю Мортимер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?
—    Так, сер, але, можливо, лист надісланий людиною, котра переконана, що вся ця історія цілком надприродна.
—    Яка історія? — різко запитав сер Генрі. — Ви, джентльмени, очевидно, інформовані про мої справи набагато краще, ніж я сам?
—    Ми ознайомимо вас із усім, сер Генрі. Без цього ви не підете звідси, повірте моєму слову, — сказав Шерлок Холмс. — А зараз займімося цим досить цікавим документом, складеним і опущеним у поштову скриньку вчора ввечері. Вотсоне, є в нас учорашній «Тайме»?
—    Он там, у кутку.
—    Можу я вас потурбувати? Дайте, будь ласка, ту сторінку, де передова стаття. — Він швидко пробіг її очима. — «Свобода торгівлі»... Чудова передовиця! Дозвольте мені зачитати вголос один абзац: «Якщо хто-небудь намагатиметься довести вам, що та галузь промисловості, у якій ви особисто зацікавлені, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся подалі від таких людей, бо розум має вам підказати, що подібна система зрештою підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі у^ім нам». Що ви про це скажете, Вотсоне? — вигукнув Холмс, радісно потираючи руки. — Блискуча думка, чи не правда?
Лікар Мортимер подивився на Холмса, як дивляться турботливі лікарі на важкохворих пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль звів на мене здивований погляд своїх карих очей.

—    Я не вельми розбираюся в таких питаннях, як тарифна політика, — сказав він, — але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.
—    Навпаки! Ми йдемо по гарячих слідах, сер Генрі. Вотсон знайомий із моїм методом краще від вас, але боюся, що зміст прочитаного уривка випав навіть з його уваги.
—    Так, зізнаюся, я не бачу ніякого зв'язку між ним і листом.
—    А зв'язок, дорогий мій Вотсоне, настільки тісний, що, по суті, одне скомпоноване з другого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалі від», «розум», «життя», «дорогі». Невже ви не здогадуєтеся, звідки взяті ці слова?
—    Ах, хай йому чорт! Звичайно, ви праві. Який блискучий здогад! — вигукнув сер Генрі.
—    Якщо ви все ще сумніваєтеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалі від» — вони вирізані підряд.
—    Гм... Так, дійсно!

—    Знаєте, містере Холмс, я навіть не уявляв, що такі речі можливі! — сказав лікар Мортимер, здивовано дивлячись на мого друга. — Здогад про те, що слова вирізані з газетного тексту, це ще туди-сюди. Але безпомилково назвати газету, і мало того — вказати статтю, з якої вони взяті, це перевершує всяку уяву! Як ви здогадалися?
—    Я гадаю, лікарю, що ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса?
—    Зрозуміло, можу.
—    Яким чином?

—    Адже це мій коник! Різниця між тим і іншим зовсім очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, будова щелепи...
—    А в мене теж є свій коник. На мою думку, різниця між боргесом на шпонах, яким набираються передовиці «Таймса», і сліпим шрифтом дешевеньких вечірніх газеток не менш очевидна, ніж різниця між вашими неграми й ескімосами. Знання шрифтів — одна з елементарних вимог до сищика, хоча мушу зізнатися, що в дні своєї юності я якось переплутав «Лідського Меркурія» з «Ранковими вістями». Але пере-довицю «Таймса» ні з чим не переплутаєш, і ці слова могли бути вирізані тільки звідти. А оскільки лист був відправлений учора, усе свідчило про те, що нам слід було насамперед зазирнути до вчорашнього номера.
—    Виходить, містере Холмс, — сказав сер Генрі Баскервіль, — хтось склав цей лист, вирізавши ножицями...
—    Манікюрними ножицями, — перебив його Холмс. — Ви звернули увагу, які в них короткі кінці? Для того, щоб вирізати слова «тримайтеся подалі від», довелося зробити два надрізи.
—    Цілком правильно. Хтось вирізав ці слова ножицями з короткими кінцями і наклеїв їх...
—    Гуміарабіком10, — підказав Холмс.
А   — ...і наклеїв їх гуміарабіком на папір. Але чому ж тоді слова «торф'яних боліт» написані від руки?
—    Тому що автор листа не знайшов їх у газеті. Всі інші слова досить звичайні, їх можна зустріти в будь-якому тексті, а ці трапляються порівняно рідко.
—    Досить правдоподібне пояснення. А що ще вам удалося тут вичитати, містере Холмс?
—    Дещо вдалося, хоча автор докладав усі старання для того, аби знищити найменший доказ. Як ви самі можете переконатися, адреса написана великими друкованими літерами. Але така газета, як «Тайме», рідко потрапляє до рук простих людей. Отже, звідси випливає, що лист був складений освіченою людиною, котра намагалася видати себе за неосвічену і навмисно змінила почерк, очевидно, побоюючись, аби ви не впізнали його, якщо не зараз, то згодом. Крім того, зверніть увагу, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а можливо, і на хвилювання або поспіх.
—    Ми, здається, потрапили до царини здогадів, — зауважив лікар Мортимер.
—    Скажіть краще, до царини, де зважуються всі можливості, аби вибрати з них найбільш правдоподібну. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працює у фахівців на твердій матеріальній основі. Ви, зрозуміло, назвете це просто здогадом, але я майже певен, що адреса писалася в якомусь готелі.
—    Чому ви так гадаєте?
—    Обдивіться конверт уважніше, і ви побачите, що тому, хто писав, не поталанило з письмовим приладдям. Перо двічі запнулося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Виходить, чорнила було мало, на самому дні. Власні перо і чорнильницю рідко доводять до такого стану; а щоб і те й інше відмовлялося служити — це вже виняток. Але, як ви знаєте, у готелях інших пер та інших чорнильниць майже не буває. Так, я, майже не вагаючись, скажу, що коли б нам удалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу від Чаринг-Кросса і знайти там залишки порізаної передовиці «Таймса», ми відразу знайшли б автора цього дивного послання... А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не трапилося з вами чогось незвичайного відтоді, як ви приїхали до Лондона.
—    Дивлячись, що ви вважаєте гідним вашої уваги.
—    Усе те, що так чи інакше виходить за межі звичайного укладу життя.
Сер Генрі посміхнувся.
—    Майже все моє дитинство і юність минули в Сполучених Штатах і Канаді, тому англійський уклад життя мені ще в новинку. Проте навряд чи у вас вважається звичайним, коли в людини раптом пропадає один черевик.
—    У вас зник один черевик?
—    Друже мій, — вигукнув лікар Мортимер, — та ваш черевик просто куди-небудь засунули! Він знайдеться. Чи варто турбувати містера Холмса такими дрібницями!
—    Але ж містер Холмс запитує, чи не трапилося зі мною чогось незвичайного.
—    Цілком правильно, — сказав Холмс. — Мене цікавить кожна дрібниця, якою б вона не була безглуздою. Виходить, у вас пропав черевик?
—    Так, але, можливо, його справді кудись засунули. Учора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там виявився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Прикро те, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг обновити її.
—    Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж це?
—    Вони були світло-коричневі. Тому я звелів почистити їх темною ваксою. А тепер, джентльмени, — рішуче заговорив баронет, — досить мені міркувати про те, чого я досі толком не знаю. Час вам дотримати своє слово і пояснити мені, до чого всі ці розмови.
—    Законна вимога, — погодився Холмс. — Лікарю Мортимер, по-моєму, ви мусите самі все розповісти серу Генрі, як розповідали нам.
Підбадьорений цим проханням, наш учений друг вийняв з кишені рукопис і газету та повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав із глибокою увагою, час від часу перериваючи лікаря здивованими вигуками.
—    Та-ак, гарна мені дісталася спадщина! — сказав він, коли довга оповідь була закінчена. — Про собаку я, звичайно, чув ще в дитинстві. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй ніякого значення. А щодо смерті дядька, то в мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу зрозуміти. Так, по-моєму, ви самі не знаєте, до кого тут треба було звертатися — до священика чи до полісмена.
—    Цілком правильно.
—    А тепер ще цей лист, що я одержав. Він, вочевидь, якось пов'язаний із загальним перебігом подій.
—    Так, судячи з нього, хтось знає набагато краще від нас про те, що відбувається на торф'яних болотах, — сказав лікар Мортимер.
—    І цей «хтось», очевидно, прихильний до вас, — сказав Холмс, — якщо він попереджає вас про небезпеку.
—    А можливо, навпаки — комусь вигідно відлякати мене від Бас-— кервіль-холу?
—    Це теж не виключено... Я вам вельми вдячний, лікарю Мортимер, за таке цікаве і складне для мене завдання. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати: чи можна вам їхати в Баскервіль-хол чи не можна?
—    А чому б мені туди не поїхати?
—    Очевидно, це небезпечно.
—    Звідки ж ця небезпека виходить — від нашого сімейного страховища чи від людей?
—    Ось це ми і маємо з'ясувати.
—    Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не утримають мене тут. Я поїду в дім своїх предків. Це рішення остаточне. — Його темні брови зійшлися в одну лінію, смагляве обличчя почервоніло. Баскервілівська неприборканість явно давалася взнаки й у цьому останньому нащадку їхнього роду. — Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почути від вас. Не так легко відразу все засвоїти і негайно вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годину на самоті і поміркувати про все на дозвіллі. Знаєте що, містере Холмс? Зараз о пів на дванадцяту, і я вирушаю прямо до себе в готель. А що, коли ви і ваш друг, лікар Вотсон, приїдете до нас поснідати годині о другій? До того часу я все ж щось надумаю.
—    Вас це влаштовує, Вотсоне?
—    Цілком.
—    Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?
—    Ні, я краще прогуляюся, треба отямитися після нашої розмови.
—    Я із задоволенням приєднаюся до вас, — сказав його супутник.
—    Отже, о другій годині ми побачимося. До зустрічі, усього найкращого.
Ми чули, як наші відвідувачі зійшли вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Холмс миттєво змінився — від його млявості не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.
—    Одягайтеся, Вотсоне, хутчіш! Не можна згаяти ні секунди. Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три
хвилини повернувся вже в сюртуку.
Ми збігли сходами вниз на вулицю. Мортимер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони йшли в напрямку до Оксфорд-стріт.
—    Наздогнати їх?
—    Ні, друже мій! Якщо вам зі мною не нудно, то мені з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: прогулятися такого ранку — одне задоволення.

Він додав кроку, і відстань між нами і нашими недавніми відвідувачами невдовзі скоротилася наполовину. Зберігаючи цю дистанцію, ми завернули за ними на Оксфорд-стріт, потім на Ріджент-стріт. Біля одного з магазинів сер Генрі і лікар Мортимер зупинилися, розглядаючи вітрину, і Холмс зупинився теж. За секунду він раптом задоволено гмикнув, і, простеживши за напрямком його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бік вулиці й у вікні якого видно було пасажира, повільно рушив уперед.
—    Ось його нам і треба, Вотсоне! Ходімо. Спробуємо хоча б роздивитися цю людину.
Тієї ж миті переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Відкрилося верхнє віконечко, пасажир щось гукнув кебмену, і кеб стрімко помчав по Ріджент-стріт. Холмс оглянувся в пошуках вільного екіпажа, але марно — вільних не було. Тоді він кинувся в гущу вуличного руху за кебом, що швидко зникав з наших очей.
—    Ах, чорт! — блідий від досади, ледве вимовив він, виринувши з вуличного потоку. — От не пощастило! Так, я сам в усьому винен, Вотсоне! Вотсоне! Якщо у вас є хоч крапля порядності, ви занесете у свої аннали12 цю мою помилку поряд із моїми успіхами.
—    Що це за людина?
—    Не знаю.
—    Спостерігач?
—    Так, очевидно, за Баскервілем хтось стежить від часу його приїзду до Лондона. Інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я розсудив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати і надалі. Ви, напевно, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортимер читав свою легенду?
—    Так, пам'ятаю.
—    Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але ніяких підозрілих осіб я не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Вотсоне. Це все досить серйозно, і хоча мені досі ще не ясно, які тут діють сили — добрі чи злі, — я проте безперестану відчуваю чиєсь стороннє втручання, чийсь точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно ж кинувся за ними навздогін, сподіваючись, що тут мені і трапиться їхня невловима тінь. А цей хитрун не зважився йти пішки і взяв кеб, щоб у міру потреби тягтися позаду або ж обганяти їх, залишаючись при цьому непоміченим. Його методи мають ще ту вигоду, що коли б вони теж сіли в кеб, він би поїхав за ними. Але все-таки одне уразливе місце в цьому методі є.
—    Кебмен?
—    Саме так.
—    Шкода, що ми не помітили його номера!

—    Дорогий мій Вотсоне! Мені, щоправда, нічим похвалитися цього разу, але невже ви припускаєте хоч на мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.
—    Не бачу, що ви могли ще зробити.
—    Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежну сто-_ф рону, не поспішаючи взяти кеб і на певній відстані їхати за першим.
А ще краще було б поїхати прямо до готелю і чекати подальших подій там. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного методу могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник надто спритно скористався моєю недоречною поспішністю, що видала нас із головою і збила мене зі сліду.
Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-стріт, а лікар Мортимера та його супутник уже зникли з наших очей.
—    Тепер не має ніякого сенсу спостерігати за ними, — сказав Холмс. — їхня тінь зникла і більше не з'явиться. Треба подивитися, які козирі в нас у руках, і сміливо бити ними. Ви добре роздивилися лице цієї людини в кебі?
—    Лице — ні, а бороду роздивився.

—    Я теж... а звідси випливає, що борода була, цілком імовірно, фальшива. Коли розумна людина бореться за таку ризиковану оправу, їй потрібна борода для маскування. Зайдімо сюди, Вотсоне.
Холмс завернув до однієї з розсильних контор цього району, начальник якої зустрів його з розкритими обіймами.
—    Ага, Вілсоне, я бачу, ви не забули, як мені поталанило допомогти вам у тій маленькій справі!

—    Що ви, сер, хіба це забудеш? Я вам зобов'язаний своїм чесним ім'ям, а може, й життям.
—    Ви перебільшуєте, друже! До речі, Вілсоне, мені пам'ятається, у вас був хлопчина ira ім'я Картрайт, що виявив велику кмітливість під час розслідування вашої справи.
—    Так, сер, він і зараз у мене працює.
—    Чи не можна його покликати? Дякую вам. І ще будьте люб'язні розміняти мені ось ці п'ять фунтів.
На поклик начальника з'явився чотирнадцятилітній підліток із жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами, із благоговінням дивлячись на знаменитого сищика.
—    Дайте мені «Путівник по готелях», — сказав Холмс. — Дякую. Дивіться, Картрайте, ось це назви двадцяти трьох готелів у районі Чаринг-Кросса. Бачите?
—    Так, сер.
—    Ви обійдете їх усі по черзі.
—    Так,сер.
—    І для початку будете давати швейцарам по шилінгу. Ось вам двадцять три шилінги.
—    Так, сер.
—    Ви скажете, що вам потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясните, що одну дуже важливу телеграму помилково доставили не за тією адресою і вам велено її розшукати. Зрозуміло?
—    Так,сер.
—    Але насправді ви шукатимете порізану ножицями сторінку газети «Тайме». Ось потрібна сторінка. Зможете відрізнити її від інших?
—    Так, сер.

—    Швейцари будуть, звичайно, відсилати вас до коридорних, ви і їм дасте по шилінгу. Ось вам ще двадцять три шилінги. У двадцятьох випадках із двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинуто або спалено. Але в трьох інших готелях вам покажуть купу паперів, серед яких ви і пошукаєте цю сторінку. Шансів на вдачу надто мало. Про всяк випадок даю вам ще десять шилінгів. До вечора телеграфуйте мені, на Бейкер-стріт, як у вас посувається справа... А тепер, Вотсоне, нам із вами залишилося тільки запросити по телеграфу про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого ми зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стріт і згаємо там час, що залишився до сніданку.

Розділ V

Три обірвані нитки
Шерлок Холмс мав дивну здатність позбавлятися від думок про справи. Він увесь поринав у споглядання полотен сучасних бельгійських художників і за дві години, очевидно, жодного разу не згадав про дивну історію, в яку через обставини було втягнуто й нас. Усю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він говорив тільки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цій галузі відрізнялися крайньою примітивністю.
—    Сер Генрі Баскервіль очікує вас нагорі, — сказав нам черговий у вестибюлі. — Він просив відразу ж провести до нього гостей.
Дійшовши до верхньої площадки, ми зіткнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь червоний від гніву, тримаючи в руках старий, запилений черевик. У нього навіть язик заплітався з люті, і коли нарешті до нього вернулася мова, то відразу збився на явний американський акцент, чого ми вранці за ним не помітили.
—    За кого мене мають у цьому готелі — за дурника, чи що? — закричав сер Генрі. — Не дозволю із собою жартувати! Якщо цей йолоп не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене теж є почуття гумору, містере Холмс, але на цей раз тутешні жартівники трішки переборщили.
—    Усе ще розшукуєте свою пропажу?
—    Так, розшукую і не заспокоюся, поки не знайду.
—    Але, по-моєму, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?
—    Так, сер. А тепер така ж історія з чорним. У мене всього-на-всього три пари взуття — нова світло-коричнева, стара чорна і лаковані черевики, що зараз на мені. Учора ввечері пропав один коричневий черевик, а сьогодні поцупили і чорний. Ну, знайшли? Відповідайте ж! Що ви на мене так витріщились?
 На сходах з'явився схвильований коридорний, німець:
—    Ні, сер. Я в усіх запитував, ніхто нічого не знає.
—    Тож, слухайте: або ви відшукаєте до вечора мій черевик, або я піду до управляючого і заявлю йому, що негайно виїжджаю звідси.

—    Черевик знайдеться, сер... Обіцяю вам, що знайдеться... Хвилинку терпіння, сер...
Ми вельми приємно провели час за сніданком, лише мимохідь торкнувшись тих питань, що звели нас чотирьох разом. І Холмс тільки тоді довідався про подальші плани Баскервіля, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.
—    Я поїду в Баскервіль-хол.
—    Коли?
—    Наприкінці тижня.
—    Я вважаю ваше рішення правильним, — сказав Холмс. — Тепер я вже не маю жодних сумнівів, що в Лондоні за вами встановлено стеження. Але в такому великому місті важко з'ясувати, що це за люди і що їм від вас потрібно. Якщо вони діють із поганими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми не в силах запобігти. Лікарю Мортимер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?
Лікар Мортимер так і підскочив на місці.

—    Стежили? Хто?
—    Ось цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось з широкою чорною бородою?
—    Немає... утім, зачекайте... Ну, звичайно... У лакея сера Чарльза, Берримора, широка чорна борода.
—    Гм! А де він зараз?
—    У Баскервіль-холі. Будинок залишений під його опіку.
—    Треба перевірити, чи дійсно він там, а не в Лондоні.
—    Як же це зробити?
—    Дайте мені телеграфний бланк. «Чи готові приїзду сера Генрі». Адресуємо так: «Баскервіль-хол, містеру Берримору»... Отже, сер Генрі, я теж вважаю, що вам треба без усіляких зволікань їхати в Девоншир, але з одним застереженням: вас в жодному разі не можна відпускати туди самого.
—    Лікар Мортимер повертається разом зі мною.
—    Але в лікаря Мортимера багато часу забирає практика, та й жити він буде за кілька миль від Баскервіль-холу. Ні, лікар при всім бажанні не зможе вам допомогти. Ви маєте взяти із собою вірну людину, сер Генрі, таку, яка увесь час буде при вас.
—    Містере Холмс, невже ви погодитеся поїхати самі?
—    Якщо справа дійде до кризи, я якось вирвуся до вас, але, ви самі розумієте, моя велика практика і постійні запити, що сиплються на мене з усіх боків, не дозволяють мені їхати з Лондона на невизначе-ний час. Зараз, наприклад, одна із найшанованіших осіб в Англії перебуває під тиском шантажистів, і відвернути реальну катастрофу зможу тільки я. Ні, мені ніяк не можна їхати в Дартмур.
—    Кого ж ви порадите замість себе? Холмс поклав руку мені на плече:
—    Якщо за це візьметься мій друг, то ось вам людина, на яку можна покластися у важку хвилину, у чому я переконався на власному досвіді.
Ця пропозиція звалилася тта мене, як сніг на голову, але Баскервіль, не чекаючи моєї відповіді, уже гаряче тряс мені руку.
—    Лікарю Вотсон, як це люб'язно з вашого боку! — вигукнув він. — Ви ж бачите, у якому я становищі, а обставини справи відомі вам не гірше, ніж мені. Якщо ви поїдете в Баскервіль-хол і поживете там зі мною, я цього ніколи не забуду!
—    Я із задоволенням поїду до Баскервіль-хола, — відповів я, — і не пошкодую витраченого часу.
—    Ви будете надсилати мені докладні звіти, — сказав Холмс. — У найкритичніший момент — а він неминуче настане — я буду керувати вашими діями. Гадаю, що від'їзд можна призначити на суботу.

Ми підвелися, збираючись відкланятися, як раптом Баскервіль скрикнув і з торжествуючим виглядом витяг з-під шафи, що стояла в кутку, світло-коричневий черевик.

—    Ось вона, моя пропажа!
—    Нехай і інші загадки розв'яжуться так само просто! — сказав Шерлок Холмс.
—    Але все ж це надто дивно, — зауважив лікар Мортимер. — Я ще перед сніданком обшукав усю кімнату.
—    І я теж, — сказав Баскервіль. — Обнишпорив усі куточки. Черевика ніде не було.
—    Виходить, коридорний поклав його туди, поки ми снідали.
По дорозі на Бейкер-стріт Холмс, сидів у кебі мовчки і, судячи з його нахмурених брів і напруженого погляду, так само, як і я, намагався звести в єдину систему всі ці дивні і, здавалося б, не пов'язані один з одним факти. Решту дня і вечір він провів у себе в кабінеті, поринувши в густі клуби тютюнового диму й у міркування.
Перед самим обідом нам подали дві телеграми. У першій було написано:
«Щойно повідомили Берримор вдома. Баскервіль». У другій:
«Обійшов двадцяті, три готелі на жаль порізаної сторінки "Тайме а" не знайшов. Картрайт».
—    От і обірвалися відразу дві нитки, Вотсоне. Немає нічого кращого від таких справ, де всі ніби змовилися проти тебе. Ось тоді й починаєш входити в азарт. Ну що ж, підемо іншим слідом.
—    У вас ще є в запасі кебмен, що віз цього незнайомця.
—    Цілком правильно. Я запросив його прізвище й адресу в Реєстраційній конторі і не здивуюся, якщо зараз ми одержимо відповідь на моє запитання.
Дзвінок, що задеренчав, сповістив про те, що навіть перевершило всі сподівання Холмса, бо в дверях кабінету з'явився високий чолов'яга — очевидно, не хто інший, як сам кебмен.
—    Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою довідувалися про номер дві тисячі сімсот чотири, — почав він. — Я сьомий рік їжджу і ніколи ніяких скарг не чув. Вирішив сам зайти, нехай мені в очі скажуть, у чому я провинився.
—    Ви ні в чому не провинилися, голубе, — сказав Холмс. — Навпаки, я заплачу вам півсоверена13, якщо відповісте на моє запитання.
—    От не знаєш, де знайдеш, де втратиш! — посміхнувся кебмен. — А що ви зволите, сер?
—    Насамперед ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову знадобитеся.
—    Джон Клейтон, проживаю в Боро, Тарпі-стріт, номер три. Кеб стоїть у Шиплі-Ярді, біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс записав усе це.

—    А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, що спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а потім вистежував двох джентльменів на Ріджент-стріт.

Кебмен із подивом втупився в Холмса і, очевидно, трохи злякався.
—    Що ж вам розповісти, коли ви і самі не гірше від мене усе знаєте! — відповів він. — Мій пасажир сказав мені, що він сищик, і велів не базікати про це.
—    А коли він заявив вам про це?
—    Коли розплачувався.
—    А ще щось він говорив?
—    Сказав своє прізвище.
Холмс кинув на мене переможний погляд.
—    Своє прізвище? Досить необережно з його боку! То як же його звати?
—    Його звуть, — сказав кебмен, — містер Шерлок Холмс. Відповідь кебмена буквально вбила мого друга. За своє життя я не
бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини дві він не міг вимовити ні слова, потім голосно розреготався.
—    Удар, Вотсоне! Влучний удар! — сказав він. — Рапіра в руках супротивника, що не поступається мені ні у швидкості, ні в точності. Цього разу він обвів мене навколо пальця. Виходить, його звуть Шерлок Холмс, чи не так?
—    Так, сер, він сам так сказав.
—    Блискуче! Тепер розкажіть мені, де ви взяли цього пасажира і що було далі.
—    Він покликав мене о пів на десяту ранку на Трафальгар-сквері. Сказав: «Я сищик», — і пообіцяв мені дві гінеї1', якщо я буду точно виконувати його накази і ні про що не буду розпитувати. Ну що ж, від таких грошей не відмовляються. Я підвіз його до готелю «Нортумберленд» і зупинився там. Потім звідти вийшли двоє джентльменів, викликали кеб з біржі і поїхали кудись сюди, на вашу вулицю.

—    Ось до цього самого будинку, — сказав Холмс.
—    Можливо. Це вже мого сідока треба запитати, йому краще знати. Він велів мені зупинитися приблизно посеред кварталу, і ми прочекали там ще години півтори. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-стріт, завернули на...
—    Це я знаю, — сказав Холмс.
—    А як виїхали на Ріджент-стріт, він підняв верхнє віконечко і крикнув: «Женіть до вокзалу Ватерлоо!» Я стьобнув свою кобилу, і через десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї — не обдурив! — і пішов до вокзалу. А наостанок обернувся і сказав: «Вам, мабуть, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Холмса». Ось як це все було.
—    Так, розумію. І більше ви його не бачили?
—    Ні, більше не бачив.
—    А тепер опишіть мені зовнішність цього містера Шерлока Холмса. Кебмен почухав потилицю:

—    Не так це легко. Років йому буде близько сорока, зросту середнього, нижче вас дюйма на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а лице бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу вам сказати.
—    Колір очей який?
—    Не примітив...
—    Більше нічого не запам'ятали?
—    Нічого, сер.
—    Ну гаразд. Ось ваші півсоверена. А другу половину одержите, якщо дізнаєтеся про цю людину щось іще. Всього найкращого.
—    Доброго здоров'я, сер. Дякую вам.
Джон Клейтон вийшов посміхаючись, а Холмс знизав плечима і з розчарованою посмішкою повернувся до мене.
—    Третя нитка теж не витримала, — сказав він. — Справа занадто погана, Вотсоне. Кепська й небезпечна. І що більше я про неї думаю, то менше і менше вона мені подобається. ... Я буду вельми радий, якщо ви повернетеся на Бейкер-стріт здоровим і непошкодженим.
Сер Генрі Баскервіль і лікар Мортимер завершили усі свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як і було домовлено, у Девоншир. Проводжаючи мене на вокзал, містер Шерлок Холмс усю дорогу давав мені напутні вказівки і поради.
—    Я не буду говорити вам, кого я підозрюю і які будую здогади, Вотсоне, щоб у вас не виникла упереджена думка, — сказав він. — Мені потрібні факти, викладені найдокладнішим чином, а вже зіставляти їх я буду сам.
— Обіцяю не осоромитися.
—    Зброю ви взяли?
—    Так, думаю, це буде не зайвим.
—    Безумовно. Тримайте револьвер при собі і вдень і вночі і не ослабляйте своєї пильності ні на секунду.
Наші друзі уже встигли запастися квитками першого класу і чекали нас на платформі...

Розділи VI—XIII
[Прибувши до маєтку Генрі Баскервіля, Вотсон відразу ж починає діяти за настановами Холмса. Разом з баронетом він з'ясовує, що слуга Берримор нічого підступного не вчиняв проти сера Генрі, а його дивні нічні блукання пов'язані з біглим каторжником Селденом, який виявився братом місіс Берримор, і заради дружини Берримор носив Селдену їжу на болота, де той переховувався. Від слуги Вотсон дізнався, що серу Чарльзу якась жінка надіслала листа з проханням чекати її біля хвіртки о десятій годині вечора. За двома літерами «Л. Л.», що збереглися на обгорілому аркуші листа, Вотсон встановив, що це — Лора Лайонс, і відвідав її в Кумб-Тресі. Вона підтвердила, що дійсно надсилала листа серу Чарльзу, але на зустріч з ним не ходила.
Вотсон познайомився також з найближчими сусідами сера Генрі — натуралістом Степлтоном та його сестрою, які мешкали на фермі Мерріпіт-хауз, і містером Френклендом з Лефтер-холу.

Про всі новини Вотсон інформує Холмса в листах і звітах. Він повідомляє своєму другові, що баронет почав виявляти зацікавленість до міс Степлтон, на що негативно реагує її брат, і це дивує Вотсона. Однак Степлтон вибачається за брутальність своєї поведінки і запрошує на наступну п'ятницю сера Генрі і Вотсона до себе на обід.

Вотсон запримітив, що на болотах переховується якась людина, і він вирушає туди, де бачив здаля незнайомця. На його великий подив це був Шерлок Холмс, який пояснив, що зосередив свою увагу на спостереженні за тим, що відбувається на болотах. Надалі друзі діють разом. Холмс розповідає Вотсону деякі новини про Степлтона, про те, що той видає свою дружину за сестру. Вони стають свідками загибелі каторжника Селдена, який з криком жаху від когось утікав. Холмс і Вотсон відвідують Лору Лайонс і з розмови з нею переконуються, що Степлтон обманув цю жінку, використав її довіру у своїх підступних планах. У маєтку сера Генрі Холмс, роздивляючись портрети представників роду Баскервілів, звернув увагу на один з них, а саме — Гуго Баскервіля, на якого був дуже схожий Степлтон. Містер Холмс складає план, як діяти далі. Він запрошує з поліції Лондона Лестрейда, повідомляє шу Генрі, що вони з Вотсоном повернуться додому, а баронету радить йти на обід до Степлтона.]

Розділ XIV
Собака Баскервілів
У присутності візника, найнятого в Кумб-Тресі, не можна було говорити про справу, і ми, незважаючи на усе своє хвилювання, розмовляли про якісь дрібниці. Я полегшено зітхнув, коли осторонь від дороги з'явився котедж Френкленда, від якого залишалося дві-три милі до Баскервіль-холу і до того місця, де мала розігратися заключна сцена трагедії. Не доїжджаючи до будинку, ми розплатилися з візником біля воріт, відправили його назад у Кумб-Тресі, а самі пішли в напрямку до Мерріпіт-хаузу.
—    Ви зі зброєю, Лестрейд?
—    Я бачу, ви налаштовані досить серйозно, містере Холмс. А що від нас тепер потрібно в цій грі?
—    Потрібне терпіння. Будемо чекати.

—    Справді, місця тут не вельми веселі! — Сищик повів плечима, дивлячись на похмурі схили пагорбів і туман, який озером розливався над Гримпенською трясовиною. — А он десь горить вогник.
—    Це Мерріпіт-хауз — кінцева мета нашої подорожі. Тепер попрошу вас ступати якомога тихіше і говорити пошепки.
Ми обережно крокували стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.
—    Далі не треба, — сказав він. — Ось ці валуни послужать нам прекрасною ширмою.
Я підкрався навшпиньки до низької кам'яної огорожі, що оточувала хирлявий садок Степлтонів, і, пробираючись у її тіні, дійшов до того місця, звідки можна було зазирнути в незавішене вікно.
У кімнаті було двоє чоловіків — сер Генрі і Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного за круглим столом, до мене в профіль, і палили сигари. Перед ними стояли чашки з кавою і вино. Степлтон жваво говорив про щось, але баронет сидів блідий і слухав його неуважно. Йому, імовірно, не давала спокою думка про швидке повернення додому лиховісними болотами.
Але ось Степлтон встав і вийшов з кімнати, а сер Генрі підлив собі вина в склянку і відкинувся на спинку стільця, попихкуючи сигарою. Я почув скрип дверей, потім похрущування гравію на стежині. Кроки наближалися до мене. Виглянувши із-за стіни, я побачив, що натураліст зупинився біля невеликого хліва в кутку саду. Дзвякнув ключ у замку, і у хліву почулася якась метушня. Степлтон пробув там не більше двох хвилин, знову дзвякнув ключем, пройшов повз мене і зник у будинку. Я побачив, що він повернувся до свого гостя; обережно пробравшись до товаришів, я розповів їм усе це.

—    Виходить, жінка не з ними? — запитав Холмс, коли я скінчив.
—    Ні.
—    Тоді де ж вона? Адже, крім кухні і їдальні, усі вікна темні.
—    їй-право, не знаю.
—    Дивіться, Вотсоне, туман суне прямо на нас.
—    А це недобре?
— Гірше не вигадати! Туман — єдине, що може порушити мої плани. Але сер Генрі там не затримається. Уже десята година. Тепер усе — і наш успіх, і навіть його життя — залежить від того, чи вийде він перш, аніж туман доповзе до стежини, чи ні.
У міру того, як туман насувався на нас, ми відступали усе далі і далі, поки не опинилися за півмилі від будинку.
—    Ми занадто далеко відійшли, — сказав Холмс. — Це вже ризиковано: його можуть наздогнати перш, ніж він дійде до нас. Ну, хай як буде, залишмося тут.
Він опустився на коліна і приклав вухо до землі.
—    Слава Богові! Здається, йде!
У тиші боліт почулись швидкі кроки. Пригнувшись за валунами, ми напружено вдивлялися в мутно-сріблисту стіну, що підступала до нас. Кроки усе наближалися, і ось із туману, немов розгорнувши перед собою завісу, виступив той, кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він із подивом озирнувся по боках. Потім швидко пішов по стежині, поминув нас і почав підніматися нагору пологим схилом, що починався відразу за валунами. На ходу він раз у раз озирався через плече, очевидно, побоюючись чогось.

—    Тсс! — шепнув Холмс і клацнув курком револьвера. — Дивіться! Ось воно!

У гущавині туману, що наповзав на нас, почувся мірний, дрібний тупіт.
Стоячи поруч із Холмсом, я мигцем глянув йому в лице — бліде, схвильоване, з палаючими при місячному світлі очима. І раптом воно змінилося: погляд став зосереджений і суворий, рот відкрився ВІД здивування. У ту ж секунду Лестрейд скрикнув від жаху й упав ниць на землю. Я випростався і, майже паралізований тим видовищем, що з'явилося перед моїми очима, потягнувся ослабілою рукою до револьвера. Так! Це був собака, величезний, чорний, як смола. Але такого собаки ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його розкритої пащі виривалося полум'я, очі метали іскри, по морді і загривку переливався мерехтливий вогонь. Ні в чийому розпаленому мозку не могло б виникнути бачення страшнішого, огиднішого, ніж ця пекельна істота, що вискочила на нас із туману.

Чудовисько неслося по стежині величезними стрибками, принюхуючись до слідів нашого друга. Ми опам'яталися лише після того, як чудовисько промайнуло повз нас. Тоді і я, і Холмс вистрілили одночасно, і оглушливе ревіння, яке пролунало слідом за цим, пем-конало нас, що бодай одна з куль влучила в ціль. Однак собака не зупинився і продовжував мчати вперед. Ми бачили, як сер Генрі озирнувся, мертвотно-блідий при світлі місяця, підняв у жаху руки і завмер у цій безпомічній позі, не зводячи очей з чудовиська, яке наздоганяло його.
Але голос собаки, який завив від болю, розсіяв усі наші страхи. Хто уразливий, той і смертний, і якщо він поранений, виходить, його можна й убити. Боже, як біг у ту ніч Холмс!

Ми мчали по стежині і чули невпинні крики сера Генрі і глухе ревіння собаки. Я встиг у ту хвилину, коли собака кинувся на свою жертву, повалив її на землю і вже примірювався схопити за горло. Але Холмс усадив йому в бік одну за одною п'ять куль. Собака завив востаннє, люто клацнув зубами, звалився на спину і, судорожно смикнувши всіма чотирма лапами, завмер. Я схилився над ним, задихаючись від бігу, і приставив дуло револьвера до цієї страшної світної морди, але стріляти мені не довелося — велетенський собака був мертвий.
Сер Генрі лежав непритомний на стежині. Ми зірвали з нього комірець, і Холмс подякував долі, переконавшись, що він не поранений і що наша допомога приспіла вчасно. А потім повіки сера Генрі здригнулися і він слабко поворухнувся. Лестрейд просунув йому між зубами шийку фляги з коньяком, і через секунду на нас глянули двоє зляканих очей.
—    Боже мій! — прошепотів баронет. — Що це було? Де воно?

—    Його вже немає, — сказав Холмс. — Із примарою, що переслідувала ваш рід, покінчено назавжди.

Чудовисько, що лежало перед нами, воістину могло кого завгодно злякати своїми розмірами і міццю. Це був не чистокровний шукач і не чистокровний мастиф, а, очевидно, помісь — сухорлявий, страшний пес завбільшки з молоду левицю. Його величезна паща усе ще світилася блакитнуватим полум'ям, глибоко посаджені дикі очі були обведені вогненними колами. Я доторкнувся до цієї світної голови і, віднявши руку, побачив, що мої пальці теж засвітилися в темряві. .
—    Фосфор, — сказав я.
—    Атож, і якийсь особливий препарат, — підтвердив Холмс, потягнувши носом. — Без запаху, щоб у собаки не зникло чуття. Пробачте нас, сер Генрі, що ми піддали вас такому страшному випробуванню. Я готувався побачити собаку, але ніяк не очікував, що це буде таке чудовисько. До того ж нам перешкодив туман, і ми не змогли влаштувати псу гідну зустріч.
—    Ви врятували мені життя.
—    Піддавши його спочатку небезпеці. Ну як, можете встати?
—    Дайте мені ще один ковток коньяку, і тоді усе буде гаразд. Ну ось! Тепер з вашою допомогою я встану. А що ви хочете робити далі?

—    Поки залишимо вас тут — ви вже досить натерпілися за сьогоднішній вечір, — а потім хтось із нас повернеться з вами додому.
Баронет спробував звестися, але не зміг. Він був блідий, як полотно, і тремтів усім тілом. Ми повели його до валуна. Він сів там, усе ще тремтячи, і затулив лице руками.
д А тепер нам доведеться піти, — сказав Холмс. — Треба скінчити почату справу. Дорога кожна хвилина. Склад злочину тепер перед нами, залишається лише схопити злочинця.
—    Б'юся об заклад, вдома його вже не виявиться, — продовжував Холмс, швидко крокуючи поруч з нами стежиною. — Він не міг не чути пострілів і зрозумів, що гру програно.
—    Ну що ви! Це було далеко від будинку, до того ж туман приглушає звуки.
—    Можете не сумніватися, що він кинувся слідом за собакою, адже його треба було відтягнути від тіла. Ні, ми його вже не застанемо! Але про всякий випадок треба обнишпорити всі куточки.
Вхідні двері були відчинені навстіж, і, вбігши в будинок, ми швидко оглянули кімнату за кімнатою, на подив старезного слуги, що зустрів нас у коридорі. Світло горіло тільки в їдальні, але Холмс узяв звідти лампу й обійшов з нею всі куточки в будинку. Чоловік, якого ми шукали, зник безслідно. Проте на другому поверсі двері однієї зі спалень виявилися замкненими.
—    Там хтось є! — крикнув Лестрейд.

У кімнаті почувся слабкий стогін і шерех. Холмс ударив ногою трохи вище від замка, і двері розчинилися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми ввірвалися туди.

Але нахабного негідника, за яким ми полювали, не виявилося й тут. Замість нього перед нашими очима постало щось таке дивне і несподіване, що ми завмерли на місці.
Ця кімната мала вигляд маленького музею. Посередині зводилася товста підпірка, підведена під трухляві балясини стелі. І біля цієї підпірки стояла людина, прив'язана до неї простирадлами, які вкутували її з голови до ніг, так що першої миті навіть не можна було розібрати, хто це — чоловік чи жінка. За мить ми зірвали ці пута, вийняли кляп, і до наших ніг упала місіс Степлтон. Голова її схилилася на груди, і я побачив червоний рубець у неї на шиї від удару батогом.

Місіс Степлтон розплющила очі.
—    Він врятувався? — запитала вона. — Він утік?
—    Від нас він нікуди не втече, пані.
—    Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... врятувався?
—    Авжеж.
—    А собака?
—    Убитий.
У неї вирвався довгий подих полегшення.
—    Слава Богові! Слава Богові! Негідник!
—    Так, пані, у вас немає ніяких підстав бажати йому добра, — сказав Холмс. — То скажіть же, де його шукати.
—    Він може сховатися тільки в одному місці, більше йому нікуди подітися, — відповіла вона. — У самому серці трясовини є острівець, на якому був колись рудник. Там він і тримав свого собаку, і там у нього усе було приготовлено на той випадок, якщо доведеться тікати.
Холмс посвітив у вікно лампою. Туман, мов біла вата, липнув до скла.
При такому тумані про погоню годі було й думати. Ми залишили Лестрейда повновладним господарем Мерріпіт-хаузу, а самі разом із сером Генрі повернулися в Баскервіль-хол...

До ранку туман розсіявся, і місіс Степлтон провела нас до того місця, де починалася стежина, що веде через трясовину.
На очі нам потрапив лише єдиний доказ, що не ми перші йдемо по цьому небезпечному шляху. На купині, порослій болотною травою, лежало щось темне. Потягнувшись туди, Холмс відразу пірнув по пояс у твань, і коли б не ми, навряд чи йому вдалося б колись відчути під ногою тверду землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині була мітка: «Мейєрс. Торонто».
—    Задля такої знахідки варто прийняти грязьову ванну. Ось він, зниклий черевик нашого друга!
—    Кинутий поспіхом Степлтоном?
—    Цілком правильно. Він дав собаці понюхати його, коли наводив на слід сера Генрі, і так і утік з ним, а потім кинув. Тепер ми, принаймні, знаємо, що до цього місця він добрався благополучно.
Але більше нам нічого не вдалося довідатися, хоча здогадів було багато...

Розділ XV

Погляд назад
Був кінець листопада. Непогожим, мрячним вечором ми з Холмсом сиділи біля палаючого каміна в кабінеті на Бейкер-стріт. Від часу трагедії, що завершила нашу поїздку в Девоншир, мій друг устиг розслідувати дві досить серйозні справи. Холмс був у чудовому настрої, і, користуючись цим, я вирішив вивідати в нього деякі подробиці загадкової баскервільської історії.
У ці дні в Лондоні саме були сер Генрі і лікар Мортимер, котрі готувалися до далекої подорожі, яку лікарі рекомендували баронету для зміцнення розхитаної нервової системи. Ранком вони зробили нам візит, так що в мене був гарний привід завести розмову на потрібну тему.

— З погляду людини, котра іменувала себе Степлтоном, події розгорталися як по писаному, — почав Холмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, бо ми не мали тоді ні найменшої уяви, чим він керується у своїх діях, і знали лише деякі факти. Відтоді у мене було дві розмови з місіс Степлтон, і все роз'яснилося. Думаю, що тепер загадок уже немає!
Наведені довідки остаточно переконали мене, що родинний портрет не брехав і що ця людина справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, якому довелося втікати до Південної Америки, де він і одружився, і після 4^>ого залишився син, що носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодчик одружився з Беріл Гарсіа, однією з красунь Коста-Ріки, розтратив казенні гроші і, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркширу. Справи школи йшли усе гірше і гірше, а кінець у неї був зовсім безславний.

Подружжя Ванделерів змінили прізвище і з тих пір стали Степлтонами. Згодом Степлтон разом із залишками свого майна і новими планами на майбутнє перебрався на південь Англії. Тепер ми дійшли до того періоду його життя, що виявився настільки цікавим для нас. Він, очевидно, дізнався, що його і великий маєток відділяє всього лише два життя. Коли він зібрався в Девоншир, його плани були, імовірно, ще досить туманні, але недобрий задум визрівав — недарма він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як принадою оволоділа ним відразу, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Його метою було — привласнити маєток; заради цього він не соромився в засобах і йшов на будь-який ризик. Отже, для початку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-холу, а потім зав'язати дружні стосунки із сером Чарльзом та з іншими сусідами.

Баронет сам розповів йому переказ про собаку і, таким чином, ступив на свій смертний шлях. Степлтон, якого я, як і раніше, називатиму так, знав, що в старого хворе серце і що сильне потрясіння може вбити його. Усе це він чув від лікаря Мортимера. Крім того, йому стало відомо, що сер Чарльз — людина марновірна і надає великого значення цій похмурій легенді. Гнучкий розум Степлтона негайно підказав йому спосіб, яким можна убити баронета і залишитися самому поза підозрами.
Виробивши план дій, Степлтон розпочав його здійснення з усією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовольнився б у такому разі просто злим собакою, але у Степлтона сяйнула геніальна думка — зробити з нього виплодок пекла. Він купив цього пса в Лондоні, вибравши найбільшого і найлютішого з усіх, які там були. Потім приїхав з ним у Девоншир по північній лінії і подолав чималу відстань пішки через болота, щоб провести його додому непомітно. Під час своїх екскурсій за метеликами він знайшов шлях у глиб Гримпенської трясовини, а надійнішого місця для собаки не можна й вигадати. Він посадив його там на ланцюг і став чекати зручного випадку.

Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як свого посередника до місіс Лори Лайонс. Видавши себе за холф стяка, Степлтон зовсім підкорив цю сердешну жінку і дав їй зрозуміти, що одружиться з нею. Та незабаром з'ясувалося, що треба діяти невідкладно: сер Чарльз зібрався до Лондона на настійну вимогу лікаря Мортимера, з яким Степлтон для годиться погоджувався. Не можна було втрачати ні хвилини, інакше жертва могла вислизнути. Степлтон змусив місіс Лайонс написати серу Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися з ним напередодні його від'їзду з Баскервіль-холу. Потім під пристойним приводом він умовив її не ходити на побачення, і ось довгоочікуване настало.

Повернувшись увечері з Кумб-Тресі, Степлтон устиг збігати по собаку, змазав його цією пекельною сумішшю і привів на те місце, куди мав вийти старий. Собака, нацькований хазяїном, перескочив через хвіртку і помчав за бідолагою баронетом, що з криком кинувся втікати тисовою алеєю. Уявляю собі, яке це було жахливе видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне зі світною мордою і вогненними очима. Серце в баронета не витримало, і він упав мертвий наприкінці алеї. Собака гнався за ним вузькою смужкою дерну, і тому на доріжці не залишилось ніяких слідів, окрім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, імовірно, обнюхав його, але не зачепив мерця й утік. Ось ці сліди й помітив лікар Мортимер. Степлтон підкликав свого пса і поквапився повести його назад, у глиб Гримпенської трясовини. Ось і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля...

Цілком можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але він дізнався про це від лікаря Мортимера, який повідомив його і про день приїзду Генрі Баскервіля.

Насамперед йому спало на думку, чи не можна спекатися цього молодого канадця в Лондоні до того, як він приїде в Девоншир. Дружині Степлтон більше не довіряв. Залишати її надовго саму він теж не наважувався: так можна було зовсім утратити над нею владу. Довелося їхати в Лондон разом. Вони зупинилися, як я потім з'ясував, у готелі «Мексборо», на Кревен-стріт, куди Картрайт теж заходив у пошуках порізаної сторінки «Таймса». Степлтон тримав дружину під замком у номері, а сам, приклеївши фальшиву бороду, ходив за лікарем Мортимером — на Бейкер-стріт, на вокзал, у готель «Нортумберленд». Місіс Степлтон підозрювала про плани чоловіка, але вона відчувала такий страх перед ним — жах, породжений його жорстокістю, що не наважувалася написати серу Генрі про небезпеку, яка загрожує йому. Якби лист потрапив до рук Степлтона, хто б міг гарантувати їй життя? Зрештою, як нам уже відомо, вона вчинила хитро: вирізала потрібні слова з газети і написала адресу зміненим почерком.

Степлтону необхідно було будь-що роздобути якусь річ з туалету сера Генрі на той випадок, якщо доведеться пускати собаку по його сліду. Діючи, як завжди, швидко і сміливо, він не забарився, і ми можемо не сумніватися, що і коридорний і покоївка в готелі одержали щедру винагороду за надану йому допомогу. Та ба! Перший черевик виявився ненадіваним, а отже, був непридатний. Він повернув його і замість того вкрав інший. Із цього факту я зробив дуже важливий висновок. Мені стало зрозуміло, що у справі задіяно справжнього собаку, бо тільки цим можна було пояснити старання Степлтона одержати старий черевик.

Наступного ранку, коли наші друзі завітали до нас, Степлтон стежив за ними віддалік, сидячи в кебі. У його спритності і зухвалості ми могли переконатися того ранку, коли він так спритно втік від нас і потім назвався моїм же ім'ям, добре усвідомлюючи, що я доберуся до цього кебмена. І тоді Степлтон зрозумів: у Лондоні розраховувати на успіх нічого, бо за цю справу взявся я.
Отже, Степлтони повернулися в Девоншир, а незабаром туди прибули і ви із сером Генрі.

За Степлтоном треба було установити стеження. Але коли б я стежив за ним, перебуваючи у вашому товаристві, він би відразу насторожився. Довелося обдурити усіх, у тому числі і вас. Я сказав, що залишуся в Лондоні, а сам поїхав слідом за вами. Поневіряння, яких мені довелося зазнати, зовсім не такі й страшні, як вам здається. Утім, подібні дрібниці не можуть завадити нашій роботі. Я жив, власне, у Кумб-Тресі, а печеру на болотах відвідував лише тоді, коли було потрібно бути ближче до місця дії. Картрайт приїхав у Девоншир разом зі мною і, походжаючи всюди під виглядом сільського хлопчика, надав мені велику допомогу. Крім того, він постачав мене їжею і чистою білизною і стежив за вами, коли я був зайнятий Степлтоном. Так що,
як бачите, усі нитки були в мене в руках. Ви вже знаєте, що ваші звіти негайно пересилалися з Бейкер-стріт у Кумб-Тресі. Я чимало з них почерпнув, особливо з того, де повідомлявся єдиний справжній епізод з біографії Степлтонів. Після цього мені вже неважко було установити особистість їх обох, і я зрозумів, із ким маю справу.

На той час, коли ви відшукали мене в печері на болотах, картина злочину стала остаточно ясна, але передавати цю справу до суду було передчасно. Навіть невдалий замах Степлтона на сера Генрі, що закінчився загибеллю злощасного каторжника, не давав прямих доказів. Залишався єдиний вихід: схопити його на місці злочину, виставивши сера Генрі як принаду. Баронет мав іти один, нібито без ніякої охорони. Так ми і зробили і ціною важкого потрясіння, пережитого нашим другом, не тільки завершили розслідування, а й довели Степлтона до загибелі. Піддавши свого клієнта такому випробуванню, я, звичайно, цілком заслужив на докір за погане ведення справи, але хто міг знати заздалегідь, яке страшне, приголомшливе видовище постане перед нашими очима, хто міг передбачати, що вночі буде туман і собака вискочить із нього просто на нас! Ми досягли своєї мети дорогою ціною, але обидва лікарі — і фахівець з нервових хвороб і лікар Мортимер запевняють мене, що сер Генрі незабаром одужає...
От і все, дорогий мій Вотсоне. А якщо вам потрібний детальніший звіт про цю надзвичайну справу, мені доведеться зазирнути у свої записи. Але я, здається нічого істотного не випустив.

—    Невже Степлтон сподівався, що сер Генрі теж помре від страху, побачивши це опудало?
—    Собака був зовсім диким, окрім того, він тримав його надголодь. Коли б сер Генрі не вмер на місці, то, в усякому разі, таке страшне видовище могло б паралізувати його сили і він не вчинив би ніякого опору.
—    Так, мабуть. Тепер залишається тільки одне запитання. Коли б Степлтон довів свої права на володіння Баскервіль-холом, як би йому вдалося пояснити той факт, що він, спадкоємець, жив під чужим прізвищем та ще й так близько від маєтку? Невже це не викликало б підозр?

—    Він міг знайти три виходи. Перший: поїхати до Південної Америки, установити там свою особистість у британському консульстві і зажадати спадщину звідти, не приїжджаючи до Англії. Другий: проробити все це в Лондоні, попередньо змінивши себе до невпізнанності. І третій: видати за спадкоємця підставну особу, забезпечивши його всіма необхідними документами, а собі виговорити за це певну частину доходів. Знаючи Степлтона, ми можемо не сумніватися, що той або інший вихід із становища був би знайдений. А тепер, друже мій, звернімося думками до предметів більш приємних. Кілька тижнів такої важкої праці дають нам право на вільний вечір. Я замовив квитки в оперу...
Переклад Миколи Дмитренка

ЛЕКСИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО ТЕКСТУ
1    Куратор (від латин, curo — піклуюсь) — особа, якій доручено загальний нагляд за діяльністю кого-небудь (чого-небудь).
2    Експерт (від латин, expertus — досвідчений) — фахівець, що робить експертизу, тобто ретельну перевірку, дослідження якоїсь справи.
3    Реліквія — 1) предмет релігійного поклоніння; 2) річ, яку особливо шанують і зберігають як пам'ять про минуле.
4    Натураліст (від латин, natura — природа) — людина, яка займається дослідженням природи; природознавець.
5    Бушмени (англ. bushman, від голланд. bosjesman, буквально — лісова людина) — найдавніше корінне населення Південної й Східної Африки.
6    Готтентоти — південноафриканське плем'я, споріднене з бушменами.
7    Шарабан — легкий однокінний двоколісний візок; кабріолет.
8    Містика — віра в існування надприродних, таємничих сил і в можливість людини спілкуватися з ними; схильність до віри в надприродне й таємниче; щось загадкове, непояснюване.


Н.І. Дорофеєва, С.П. Касьянова

"Зарубіжна література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Підручники та книги по всім предметам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 7 класу, реферати із зарубіжної літератури}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.