ГРИГОРІЙ КОСИНКА
(1899—1934)

Життєвий шлях

Ось як український літературознавець із США Г. Костюк пригадує один із вечорів 1925 p., на якому Григорій Косинка читав своє оповідання «Політика»: «На сцену вийшов молодий, середній на зріст чоловік років 26—27, трохи присадкуватий, з русявим чубом і відкритим простим обличчям. Став з боку кафедри, обпершися на неї однією рукою, спокійно дивився на переповнену палю. Публіка поволі затихала. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він заговорив, заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То була жива розповіді, напам'ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменників більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам'ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, в психологічні нюанси горож. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпнотизована».

Звісно, цей унікальний дар молодого автора сприяв ще більшій популярності його творів. Ті коротенькі новели іі оповідання Григорія Косинки вабили актуальністю порушених проблем, жигтевістю ситуацій, яскравими, правдивими характерами українських селян, у душі яких гак глибоко зумів зазирнути письменник. Внутрішній світ героїв, їхне природне прагнення до кращого життя були йому близькі й зрозумілі.

Григорій Михайлович Стрілець (таким було справжнє прізвище письменника) народився у бідній селянській родині 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці, тепер Обухівського району Київської області. Сім'я не вилазила із злиднів. Батько щоліта мандрував на заробітки, а восени наймався до цукроварні. І все мріяв про кращі часи, «про землі вільні», як напише згодом Г. Косинка.

У 1908 р. родина виїхала на Далекий Схід, оселилися на березі Амуру, навіть хату почали будувати. Та скоро туга за Україною вернула їх назад, Жити стало ще важче. Тепер довелося працювати і найстаршому—Григорію. Полов буряки, тягав плуга, був чорноробом на цукроварні. Спочинком і розрадою від важкої праці стали для нього книжки. Батько, сам неписьменний, завжди купував їх синові, як тільки виїздив на заробітки. Була то переважно пригодницька література російською мовою. А перша українська — «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка. «Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому,— згадував майбутній новеліст,—а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після "Конотопської відьми" не знав —"хто ми і чиї ми діти..."».

Ту повість читав Григорій і рідним. А голос мав артистичний, «дзвінкий і сильний» —його «часто запрошували псалтир над мерцями читати».

Після закінчення початкової школи в .селі Красному 1913 р. працює писарчуком у волості. «Всю систему колишніх управ, всі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку».

У 1914 р. Григорій їде на заробітки до Києва. Мріє вчитися, Але спочатку чистить на вулицях черевики — нічого кращого не знайшлося. Невдовзі доля усміхнулася — взяли кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало змогу закінчити вечірні гімназійні курси, скласти іспити.

Про життя Григорія Косинки в період визвольних змагань майже нічого невідомо. В одній із автобіографій є таке свідчення: «Брав активну участь у боях».

Писати почав із віршів. Невдовзі більш-менш стабільний заробіток дали йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба» (орган Української партії ессерів-боротьбистів), «Більшовик». У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалістичні ідеї. Чи було це наслідком власних ідейних переконань автора? Певно, що так. Інша справа—в якій мірі усвідомлено і виболено, перевірено життєвим досвідом. У той час багато українських митців (здебільшого вихідці з пригноблених верств) щиро повірили в оновлююче, прогресивне значення революційних подій в Україні. Але так само більшість із них невдовзі переконалася в хибності своїх поглядів. Само життя принесло глибокі розчарування.

4 травня 1919 р. н газеті «Боротьба» було надруковано і перший художній твір—невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний уже відомим із журналістських кореспонденцій псевдонімом Косинка. Його взяв Григорій Стрілець за назвою скромних польових квітів—червоних косинців.

Переломним у житті письменника став 1920 р. Для його світобачення то був час прозрінь і творчого зростання. Тоді він вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО) і одночасно став членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. В однойменному альманасі було надруковано невеликі оповідання Г. Косинки «Мент», «За земельку», «Під брамою собору». Гронівці стояли на оновлю-вальних позиціях у мистецтві, виступали за синтез усіх найкращих здобутків, але серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм і футуризм. Чи не там треба шукати джерело своєрідного Косинчиного індивідуального стилю?

Уже після розпаду групи 1922 р. з'являється перша його збірка «На золотих богів», яка відразу привернула увшу читачів і критиків, принесла справжнє визнання. У цей час активно друкусться не лише в газетах «Більшовик», «Вісті Київського губревкому», а й у часописах «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція». У 1923 р. в журналі «Нова Україна» (Берлін—Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання Г. Косинки «Анархісти», в якому відтворено складну пореволюційну ситуацію на селі—протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час жив за кордоном, але ще підтримував зв'язки з Україною. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.

У цей час Григорій Косинка стає однією з найяскравіших постатей серед київських письменників. Він часто виступає на літературних вечорах, зібраннях ВУАН (Всеукраїнської академії наук) із читанням своїх творів. Через матеріальну скруту залишає навчання в інституті. Працює редактором у різних журналах, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному відділі Київської кінофабрики, актором на радіо. В 1924 р. знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою Київського інституту кінематографії Тамарою Мороз, яка залишилася йому вірною до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Жило подружжя на Володи мирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору.

В їхньому помешканні часто збиралося вишукане товариство найталановитіших київських літераторів, які об'єдналися під назвою «Ланка». Окрім Косинки, туди входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Марія Галич, Т. Осьмачка. Особливо товаришував Григорій Косинка з Тодосем Осьмачкою, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою.

У 1926 р. «Ланка» перейменувалася у МАРС. Це була не літературна організація, а лише об'єднання митців, які відкрито не протистояли більшовизмові, але й не стали його апологетами (оспівувачами, ідеологічними виразниками), за що їх називали «попутниками». Над усе «марсівці» цінували талант, свободу творчості й ретельно дбали про високу художню якість своїх творів. У 1928 р., після ліквідації МАРСу, Григорій Косинка зізнавався Г. Костюкові; «Кінчилась доба навіть відносної свободи для письменника. Настає, мабуть, час абсолютного панування цензора і наглядача».

Сучасники згадують велику життєлюбність Григорія Косинки, його веселу, товарнську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, нетерпимість до посередностей і підлабузництва, ненависть до партійних ортодоксів (він називав їх «мародерами і голобельниками»). Скептично ставився до авторитетів.

Щоправда, двом «великим» поклонявся, у двох «великих», як зізнавався, вчився — у В. Стефаника, з яким листувався і який називав його «своїм сином із Дівич-гори», і у В. Винниченка, з яким також підтримував зв'язки. Високо цінував О. Кобилянську, С. Васильченка, норвезького письменника Кнута Гамсуна.

На багатьох тодішніх літераторів, особливо молодих, впливав Микола Хвильовий. Лише двох митців не торкнулася його запальна романтична іскра—В. Підмогильного і Г. Косинки. Ці митці впевнено йшли своїм шляхом. За це Григорій Косинка постраждав від репресійної влади одним із перших.

Суботньої ночі 5 листопада 1934 р., якраз напередодні захисту диплому дружиною, він був арештований і ув'язнений до Лук'янівської тюрми. А вже 18 грудня його розстріляли разом із іншими 28 українськими митцями (серед яких ще були К. Буревій, О, Близько, І. Крушель-ницький, Т. Крушельницький, Д. Фальківський). Сталося це в приміщенні колишнього Інститут) шляхетних дівчат (перегодом—Жовтневий палац культури, нині—Міжнародний центр культури і мистецтв).

У 1957 р. Григорія Косинку було реабілітовано.

«НА ЗОЛОТИХ БОГІВ»

Цей твір написано 1920 р.

Етюд, або ліричний шкіц —так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію   ліризації   української   літератури   20-х   рр., прагнення письменників швидко відгукнутися на революційні події. Таку функцію виконувала, звісно ж, поезія. А от мобільність прози забезпечував яскравий настроєвий малюнок, пунктирний штрих—наче ескіз до чогось більшого і ширшого.

За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в невиразності ідейної позиції. «Читач не розбере—за кого є, власне, автор — а революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина», — писав критик марксистського спрямування В. Коряк.

Назва «На золотих богів» та й збаналізована вже фраза «Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмуш-ках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів"» (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно-естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної' авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось. Григорій Косинка, як і Валер'ян Підмогильний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом.

«На золотих богів» —не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.

Звернімося до тексту.

Все село нийшло «назустріч непроханому ворогу» — піднесено-романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крівцею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», »як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторожує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки І все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...»

Мовно-стильові засоби лаконічно, але вичерпно передають песимістичні настрої переможців, Метонімія «заплакали села» (тобто люди) підкреслює повну відсутність радості від перемоги. Метафора «чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми» означає крах селянських ілюзій, нездійсненність мрій і сподівань. Речення «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають» передає думки хлібороба стосовно всіх довколишніх подій. У спустошеній селянській душі пробивається несмілий промінець надії: «Вітер кидає пісок з попелом на стару драну свиту, прислухається». Письменник обігрує деталь—«стара свита». У старій свиті стала серед двору Сеньчина мати і голосить. Сподівання потьмарені трагедією матері та молодої Сеньчиної дружини. їм ввижається образ убитого. Хто їм верне його? Ради чого втрачене це молоде життя? Цей німий підтекст посилюється вставками з народних пісень про жито, про сивого голуба, що виконують сугестивну роль, — навіюють, викликають настрій невиправного горя. У цій суцільній печалі матері, вдови, діда Андрія губляться слова «Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти...» і не налаштовують на обнадійливе майбутнє.

Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недосяжні? світило, основа життя на землі та підтримка високого духу — зустрічається в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як і різний настрій.

Ось «летить сонячною курявою Сенька-кулеметник — осяяний сонцем, він сприймається як герой, лицар, майбутній переможець. Слава йому.

Нерівний бій бідняків з армією «золотих богів» скінчився; «Сонце здивовано стало: похитнулись вороги!»—це речення говорить про те, що нелюдських зусиль вимагала перемога, дісталася ціною багатьох жертв. Але чи варта того? Письменник ніби намагається оцінити події з високості вічних духовних вартостей. «Озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем... Дивіться...» —тут тільки блиск надії на недаремність жертв. Ця картина змінюється іншою: чорна соха в клуні; «...коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе: "В ногах лазила..."»— це вже як потіха над чужою бідою багатої селянки, яка втратила нажите добро.

В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітра, який «притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

«МАТИ»

Цю новелу М. Рильський назвав однією з найглибших речей Григорія Косинки. Написана 1925 р. Невдовзі з'являється окремою книжкою. Відтоді входила майже до всіх збірок письменника.

Важко сказати, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. У 1925 р. Григорій Косинка вже працював по редакціях київських часописів, а його мама Наталка Романівна залишалася вдома разом із своїми селянськими проблемами і злиднями. Той материн образ із великою ніжністю проніс крізь усе життя. Він виринав у багатьох творах—«На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»...

Новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події.

По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства—основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла.

По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір.

Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка к природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Такому сприйманню великою мірою сприяє оповідь від першої особи —Андрія, головного учасника подій. Органічно, непомітно в реалістичну, описову картину вплітається імпресіоністичний штрих—його враження від побаченого, почутого, пережитого.

Дія відбувається в короткому часі—вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основному гнітючому настрою. У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмагорію потрапляє Андрій.

Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Так бачив це Андрій: хмари над лісом, що заступили кавалерію,— «надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон». Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення.

І ось перша зустріч хлопця з небезпекою—поляками, удар нагайкою, що різонула «кривавою смугою лице». Йому наказують возити на позицію снаряди. (Не вбили, не забрали коня! Є нагода потрапити до Зеленогаївки!). Андрій мимоволі стас учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята —десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помститися — вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в немилосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь  великою  радістю  перемоги».  Андрій  розуміє:  з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері—«тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний а радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті». А коли вже буде ндома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

А зараз Андрій думає лише про маму: «На польській позиції, десь на лівому крилі горить прожектор, а в моєму серці горить біль, — він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зелен о гаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір. Туга на серці, мов та сажка на пшениці». Це порівняння підкреслює глибокі переживання Андрія, від яких немає порятунку. Вони являють йому нав'язливі видива — «хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті», то йому чується, як гукає мама, хоч перед очима «бігають перелякані та суворі очі військових».

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив —мотив тривоги, що цементує, з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер, за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі —вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Згадаймо епізод, коли польський офіцер під час першої зустрічі з Андрієм докоряє йому: «Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме?!» Схоже, що Андрій нікому не хоче служити, для нього нічого не існує, окрім тривоги за життя матері. А міг же скористатися нагодою і, потрапивши до польського війська, допомогти наступаючим більшовикам.

Григорій Косинка— неперевершений майстер батальних сцен. Він не вдається до розлогих описів. Та й жанр новели вимагає граничного лаконізму. Два-три речення—і вражаюча  картина, подана, доречі, через сприймання Андрія: «Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився і з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем
графа, що летів у закривавлених удилах...»

Напруження зростає, наближається фатальна розв'язка. Але в новелі ці бойові дії набирають позачасового і поза-просторового буття. Вони скоріше є тлом для найголовнішого—тривога Андрія за життя матері. Так загальнолюдські цінності піднесені до рівня провідної ідеї.

Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підсилюють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільно вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше кричатиме: «Я—бідний! Не рубай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не привезу.я лікаря до матері... Смерть—кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза того самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похорону матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що і всі люди однакові перед стражданням,  неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних.

Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомагає йому не відступити від життєвої правди. Поведінка всіх дійових осіб невимушена й закономірна: поляки, що прийшли визволяти цей, народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; українські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це — і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлення до зображуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її такі звичайні проблеми, а загальнолюдські вартості визначають його моральні оцінки, що випливають із самого тексту.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому Г. Косинка був такий популярний у 20—30-х рр.?
2. Розкажіть про його життєвий і творчий шлях.
3. Чому, на вашу думку, він був репресований одним із перших?
4. Які традиції продовжив у своїй творчості Г. Косинка?
5. Чому В. Стефаиик назвав Г. Косинку «сином із Дівич-гори»?
6. Якою мірою власний життєвий досвід митця відобразився у його новелах?
7. Що таке новела? Чим цей жанр відрізняється від оповідання?
8. Які. на ваш погляд, теми були улюбленими для Г. Косинки?
9. Основна проблематика творчості митця.
10. М. Рильський оцінив першу збірку Г. Косинки як початок «епопеї революції». Чи виправдав новеліст ці сподівання?
11. Що таке імпресіонізм як мистецька течія і стиль?
12. Які стильові тенденції переважають в індивідуальному стилі письменника?
13. Прочитайте новелу «На золотих богів». Про що Бона? Що в ній найголовніше?
14. Як у цьому творі проявляється українська фольклорна традиція?
15. Що ви скажете з приводу авторської оцінки зображуваного?
16. Якими художніми засобами користується автор для донесення до читача основної ідеї твору?
17. Чому Г. Косинка так любив свого новелу "В житах"?
18. Який настрій переважає в цій новелі? Що в ній найголовніше: враження від подій чи самі події?
19. Знайдіть описи природи в ній. Яка їхня роль у новелі?
20. Прочитайте оповідання «Гармонія». Які проблеми порушуються в ньому?
21. Схарактеризуйте найголовніші образи-персонажі твору.
22. Ви засуджуєте чи виправдовуєте їхні вчинки? Чи намагаєтеся знайти психологічне пояснення?
23. В чому полягає майстерність Косинки-психолога?
24. М. Рильський назвав новелу «Мати» однією з найглибших речей Г. Косинки. В чому ця глибина?
25. Схарактеризуйте образ матері.
26. Самостійно проаналізуйте новелу «Серце». Зверніть увагу на художні засоби.
27. Прочитайте оповідання «фавст». Визначте наскрізну ідею твору.
28. Чи може Прокіп Конюшина претендувати на «вічний образи? Схарактеризуйте його.

29. Що ви можете сказати про авторські думки і почуття під час написання цього твору?
30. На основі аналізу творів Г, Косинки визначте, які риси індивідуального стилю вирізняють його з-поміж інших митців 20—30-х рр., що писали про українське село.
31. Що спільного ви можете знайти між Г. Косинкою, з одного боку, та М. Коцюбинським і В. Винниченком —з іншого?
32. Напишіть твір-мініатюру «Мої роздуми про новелістику Г. Косинки».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Косинка Г. Заквітчаний сон: Оповідання. Спогади про Григорія Косинку.—К., 1990.
2. Косинка Г. Фавсі: Оповідання // Прапор.— 1990.— № 1. 1. Про Григорія Косинку: Спогади.—К., 1969.
4. Мороз-Стрілець Т. Голос пам'яті: Спогади. — К., 1989,
5. Наєнко М. Григорій Косинка // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.—К., 1994 — Кн. 2.
6. Жулинський М. Григорій Косинка //Із забуття в безсмертя.— К., 1990.
7. Агеєва В. Автор і герой як виразники оцінки зображуваного у прозі Г. Косинки // Українська імпресіоністична проза.— К., 1994.
8. Кавун Л. Психологізм як елемент поетик» новел Григорія Косинки // Укр. мова і літ. в школі.— 1993.— № 2.