"Собор"

Суспільні, морально-етичні проблеми, сміливо й відверто порушені в «Соборі», тривожили неспокійне серце Олеся Гончара і раніше—в «Людині і зброї», «Тронці».
У 1966 р., коли вже писався роман, Олесь Гончар робить ґрунтовну і гострополемічну доповідь на 5-му з'їзді письменників України, яка називається «Думаймо про велике». У ній він виступив палким патріотом, непримиренним захисником інтересів державної України (хоча державності ми тоді ще не мали), її народу, його скарбів, матеріальних і духовних. Він торкнувся найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, зокрема літератури, стану освіти, збереження української мови в Україні (!), питань екології, закликав до дбайливого ставлення до природи, збереження історичної пам'яті народу, говорив про повернення В. Винниченка, П. Куліша, Б.-І. Антонича.
На той час такий виступ був виявом справжньої громадянської мужності і відваги.

Це саме можна сказати і про роман «Собор».

У 1967 р, журнал «Україна» опублікував інтерв'ю з письменником, у якому було таке пояснення стосовно нового твору (а його чекали, бо окремі розділи вже друкувалися на сторінках української та всесоюзної преси): «Це книжка про Сучасника... Що хвилює людей старшого покоління, як формується наша молодь, який її духовний світ, як ставиться сучасна людина до великих набутків свого народу, до скарбів народної культури, які почуття, думки й сподівання вкладає у свою щоденну будівничу працю, з якими духовними надбаннями іде людина у свій завтрашній день...». Усе це хвилювало письменника під час праці над романом, визначало його тематичну спрямованість. Але за цим дещо поверховим зізнанням (в іншому разі твір просто не надрукували б) митець приховав найголовніше —сміливий, як на ті часи, викривальний пафос «Собору». Там важливі суспільні, морально-етичні проблеми максимально оголено, правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуванства, кар'єризму, засилля і сваволі партійних бюрократів, інтелектуального невігластва чиновників—усе це дедалі більше запановує в суспільстві, однак писати про це було заборонено. Радянський письменник, по-суті, був невільником. Він, щоб стати фаворитом у влади, мав заплющувати очі на правду. Олесь Гончар не заплющив. Недарма Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом, писав до нього як до старшого, мудрого й мужнього брата в листі від 16 лютого 1968 р.: «Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять...».

Так воно і сталося. Після позитивних відгуків у тодішній пресі було влаштовано публічне шельмування «Собору» і його автора. Хоч роман і схвалили читачі, бо вголос провідний прозаїк чесно говорив про болючі проблеми, його заборонено офіційною владою, вилучено з книгарень та бібліотек. У той час подібне переживали й інші митці. Того ж року з'явилися такі животрепетні романи, як «Катастрофа» В. Дрозда, «Мальви» Р. Іваничука, над якими упродовж двадцяти наступних літ нависне сувора заборона і замовчування. Всі ці твори, написані в 60-х рр., сьогодні так само актуальні.

За жанром «Собор» є проблемно-філософським романом, у якому важливі соціальні та національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.

У центрі твору — проблема духовності сучасної людини, а точніше— проблема духовності сучасного українця. Тому вона так тісно пов'язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам'яті та національної гідності, національного нігілізму, відступництва від свого народу.

Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного і героїв. Та всіх їх об'єднує образ собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче попередження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся довгий час. Пробудити національну свідомість, вказати на небезпеку народові — цього найбільше боялась імперська тоталітарна влада.

Собор—як історична реальність, архітектурний пам'ятник доби козаччини. Він—свідок багатьох важливих історичних подій, змін різних влад. У своєму ставленні до нього кожна влада виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму... Тепер, обдертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну табличку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати «кафе для трудящих», яке можна назвати, скажімо, «У козака Мамая». Ми, мовляв, пам'ятаємо свої корені, бережемо історію... Отак, прикриваючися гарними, але порожніми словами (тобто демагогією), партійна влада проводила політику так званого наці о карного розквіту однієї з п'ятнадцяти республік-сестер. Але національний розквіт—це не популяризація національної атрибутики, це насамперед пробудження національної свідомості. Викорінення з народу рабської покори, повернення йому внутрішньої суті, гордості вільної людини, його моралі, віри. До таких думок намагається привернути увагу читачів Олесь Гончар.

У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності, яка обвіяна багатьма вітрами, стоїть напівзруґшована, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. Тепер її остаточно хочуть доруйнувати, знищити.

Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Собор— ніби остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

Олесь Гончар вірить, що український народ прокинеться, що Баглаї (Микола, Іван). Вірунька, Єлька, баба Шпачиха захистять собор від безбатченків так, як мусять захистити і свої душі від небезпеки спустошення. Це інше покоління, тут поряд є Лобода-молодший, а він—браконьєр. Ті, хто довів свою незрушність—дядько Ягор, старий металург Ізот — відходять від нас, поступово забираючи з собою щось важливе, часом незрозуміле молоді. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила — чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і зараз питаннями розмірковує письменник на сторінках свого роману.

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту 

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими