З давніх-давен тварини живуть поряд з людьми.
      Про їхню дружбу написано безліч творів. «Мову» звірів, птахів, комах може зрозуміти лише той, хто доброзичливо спостерігає за ними, не втручається в їхнє життя, але в потрібну мить приходить на допомогу.
      Теплі почуття і бажання більше знати про братів наших менших, оберігати їх, напевно, викличуть  тебе твори цієї теми.
      Микола Трублаїні (1907—1941, справжнє прізвище — Трублаєвський) — відомий дитячий письменник. Він прожив коротке, але насичене життя, сповнене мандрів і пригод. Письменник побував на Далекому Сході, в Арктиці, на півночі й півдні, де побачив багато цікавого, незвичайного. Спостереження, зустрічі з різними людьми, небезпечні пригоди — все це знайшло відображення у його захоплюючих творах. Кілька уривків одного з них ти прочитаєш.

ПУСТУНИ НА ПАРОПЛАВІ
Уривки

Яшка і Машка
Наш пароплав ішов теплими південними морями.
Якось ми зупинились біля берегів Африки. До нас на човні підплив негр. Він продав морякам двох мавпочок.
Руденькі мавпочки були завбільшки як кішки. їх взяли на мотузочки й потягли на пароплав. Звірята впирались, вищали, мотали головами, дриґали лапками, махали хвостами — не хотіли залишати негра. Тоді сивий боцман* схопив їх руками і забрав на палубу.
Пароплав рушив у дальшу путь.
Мавпочки швидко звикли до нового місця. Незабаром вони стали улюбленцями команди. Моряки назвали їх Яшкою і Машкою.
Яшка любив чіплятись хвостом за перекладини і, звисаючи головою вниз, розгойдувався, ніби вправний фізкультурник.
Машка раз у раз під час сніданку плигала на стіл, хапала грудку цукру й миттю зникала.

Шоколад боцмана
Наш боцман сховав у шухляді стола дві коробки шоколаду. Якось, виходячи з каюти, він не причинив дверей.
Зацікавлена Машка сунула мордочку в щілину. Потім ускочила в каюту й почала господарювати там. Вона плигала по ліжку й зазирала до шухляд у шафочці і столі.
Коли боцман повернувся, перед самісіньким його носом на палубу виплигнула Машка. В зубах вона тримала коробку шоколаду.
Боцман погнався за мавпою. Звіреня легко, мов пташка, метнулось по пароплаву. Матроси з голосним сміхом і свистом поспішили боцману на допомогу.
Проворна Машка не давалась до рук. Вона плигала, ховалась, стрибала. Галас і метушня знялись на палубі. Розохочені несподіваною розвагою матроси не шкодували ніг.
— Половину шоколаду тому, хто відбере коробку,— крикнув боцман, наздоганяючи хвостатого злочинця.
Та ось мавпа випустила коробку, а сама метнулась на щоглу. Боцман радісно схопив коробку й одкрив її. Матроси заглянули туди й зареготали. Коробка була порожня. Машка ж сиділа на щоглі, доїдала шоколад і пищала від задоволення.
    
Нічна тривога
Біля корабельного дзвона боцман поставив високу жриню. Матроси скаржились, що та скриня заважає їм вибивати склянки. Вибивати склянки — значить шдзвонювати в корабельний дзвін години. Одну годи-іу б'ють так: бам-бам; коли дві — бам-бам, бам-бам; соли чотири — бам-бам, бам-бам, бам-бам, бам-бам. Більше чотирьох годин не б'ють. Через кожні чотири юдини знов починають так само.
Коли на пароплаві трапляється пожежа, тоді б'ють  дзвін швидко й довго: бам! бам! бам! бам! бам!..
Боцман обіцяв забрати скриню. Але не встиг ІІН виконати свою обіцянку, як сталась незвичайна юдія.
Уночі всіх розбудили швидкі удари дзвона: бам! ам! бам! бам! бам! бам!..
Дзвін сповіщав про пожежу.
Хто спав, хто не спав,— усі вибігли на палубу, отові рятувати пароплав від вогню.
Дзвін замовк. Ніде не видно полум'я. Хтось пустував.
Моряки, обурені з такого жарту, розійшлися спати.
Через двадцять п'ять хвилин знов почулось гасло пожежної тривоги. Бам! бам! бам! бам! бам!..— кликав дзвін усіх нагору. І знов на палубі ні вогню, ні того, хто зняв тривогу, не застали.
Минуло півгодини, і втретє повторилось те саме.
Під кінець ночі боцман заховався поблизу дзвона, щоб зловити негідного жартівника.
Роз'єднай слова і прочитай.
Незабаррмвінпобачивунапівтемряві, якдодзвона тихенькопідійшлаМашка, скочилайаскриню, вхопила мотузо'кіпочаладзвонити.
Мавпа часто спостерігала, як матроси б'ють у дзвін, їй теж хотілося покалатати, але вона не могла дістати, поки там не поставили скриню.

Боцман — помічник капітана корабля, який стежить  за порядком і чистотою.

   Прочитай текст мовчки.
   Розкажи, як мавпочки з'явились на пароплаві. Як вони виглядали? Що з ними сталося потім?
Як матроси ставилися до Яшки і Машки?

Ловля летючих риб
Боцман захотів помити брудний мішок. Він прив'язав його мотузкою і викинув через кругле віконце своєї каюти в море. Од швидкого руху пароплава мішок полоскався у морській воді.
Залишивши мішок купатись, боцман вийшов з каюти, зачинивши двері на ключ, і піднявся на верхню палубу. Погладивши вуса, глянув на море. Серед дрібної хвилі показалась величезна акула. Моряк розгледів її коротке тупе рило та чорно-синювату спину. З води почали вискакувати летючі риби. Мабуть, їх сполохала акула.
Окремі риби перелітали через пароплав і поринали У воду. Дві мавпочки почали підплигувати, намагаючись упіймати рибок. Вони кидались на всі боки. Але риби летіли швидко і мавпи жодної не впіймали. Та ось Яшка і Машка разом підскочили над бортом і вдарились одне об одного. В ту ж мить повітря розітнув жахливий зойк. Мавпи зникли з палуби й шубовснули у воду.

Людина в морі
Враз пролунало:
—    Людина за бортом!
То боцман, схопивши рятувальний круг, стрибнув у море. Коли повернули назад пароплав, людина в морі здавалась ледве помітною цяткою.
Моряки побачили, як акула теж повернула і попливла туди, де видно було боцмана.
Всі захвилювались. Пароплав поспішав повним ходом і безперервно гудів. Так хотіли відігнати морського хижака.
Акула зникла під водою. Та ось її плавники мигнули поблизу боцмана. У кожного, хто стояв на палубі, тривожно стиснулось серце: чи вдасться врятувати боцмана?
Скоро наблизились до нього. Спустили шлюпку. З води витягли боцмана і Яшку. Всі зрозуміли, що Машка потонула. В ту ж хвилину поблизу показались могутні плавники акули.
—    Ти думав про неї? — спитали боцмана, показую
чи на акулу.
—    Це велетенська малозуба акула,— відповів старезний моряк,— вона ніколи не нападає на людей.
Попискуючи, Яшка тулився до боцмана. Матросам вдавалось, що у мавпочки на очах сльози. Всім стало сумно. Всіх пройняв жаль за Машкою.
Шлюпку підняли на пароплав.
Боцман, весь мокрий, мовчки пішов у свою каюту. Ин відчинив двері і побачив... Машку, що сиділа на толику і гризла шоколад, який вона витягла з шухляди.
Моряк остовпів. Машка, схопивши недогризок шо-коладу, метнулась крізь вікно у море. Боцман підбіг до столу й насилу просунув голову у віконце. Він побачив мавпочку, що трималась на мотузку, яким він прив'язав мішок.
Моряк здогадався, що коли мавпи падали з палуби, Машка схопилась за цей мотузок і врятувалась.

     Як боцман опинився за бортом? Про що свідчив його вчинок? Які почуття переживали матроси? Як про це сказано у тексті?
     Поміркуйте  разом! Де і коли сталася описувана пригода? Перегляньте текст: знайдіть, що сказано про Яшку, а що — про Машку. Якими ви їх уявляєте? Про що ви хотіли б запитати один одного за змістом оповідання? Підготуйте стислий переказ прочитаного. Хто читає швидше? Скільки разів в оповіданні «Людина в морі» трапляється слово боцмані

    Олександр Копиленко (1900—1958) —  відомий письменник-природолюб. У перед мові до збірки своїх оповідань «Як вони  поживають» він написав: «Всюди і майже щодня ми зустрічаємося з нашими друзями — тваринами... Зустрічаємося і вдома, а частіше в лісі, в степу. Ми їх дуже любимо. Саме про те, як вони поживають, я й намагаюсь розповісти...» А розповідає письменник дуже майстерно. В його творах читач завжди знайде щось цікаве, незвичайне. Раджу тобі прочитати цю збірку.

КРІТ-НЕБОРАКА
Підійшов я до невеликої калюжі серед поля. Раптом з неї зірвались качки і хутко полетіли. Я ступив крок, щоб розгледіти, якої вони породи.
Аж ось біля моїх ніг, просто з-під землі, нагорнувши мокру купку, вилазить невеличке звіреня. Все мокре, чудернацьке, ще й насилу пересуває лапами. Та й лапи в нього дивні, особливо передні. Воно ними, неначе веслами, по землі гребе.
Ти диви, кріт виліз на світло!
Чому ж це він опинився на поверхні, коли завжди живе під землею і значно краще там себе почуває? А, ясно, в чому справа. Його, небораку, несподівано залило водою під землею. От він з переляку прожогом і вистрибнув сюди. Бач, кріт поповз на горб далі від калюжі. Знесилений він, мокрий, змерз на повітрі.
Взяв я крота в руки, роздивився, обігрів трохи, виніс на горб і пустив. Він так моторно* зарився в землю, ніби туди пірнув. Тільки купка землі лишилась. От техніка, га?
А уявіть собі, що кротові треба було б усю землю із своїх ходів викидати нагору. Тоді б він вигортав її цілі вагони.
Як відомо, кріт риє під землею дуже довгі проходи, такі собі підземні дороги. Прокладає метро без рейок, а землю не вивозить нагору.
Під землею він постійно живе, плодиться, навіть бої провадить зі своїми сусідами-кротами.
То куди ж він діває землю? Це дуже цікаво...
От коли інженери почали думати над проектом підземного човна, у них виникло складне питання — куди ж дівати землю, яку ритиме ця машина на великій глибині. Хіба ж можна таку страшну кількість ґрунту вигорнути на поверхню?
Тоді вони й зацікавились кротом. Варто було пильно дослідити, як мандрує цей вічний підземний житель.
Зробили так: впіймали крота і пустили його в довгий дерев'яний ящик, повний міцно утрамбованої землі. Звичайно, кріт миттю пірнув під землю. А в цей час ящик просвітили наскрізь рентгенівським промінням. І на спеціальному екрані перед очима дослідників розкрилась вся картина підземної роботи крота.
Виявилось, що кріт спочатку дробить землю зубами, ніби свердлить її, і гребе сильними передніми лапами. Далі, за допомогою шиї, плечей і тих-таки передніх лап, впресовує, утрамбовує землю в стіни прогризеного, проритого ходу. Таким чином, кріт досить швидко посувається під землею, одночасно ласуючи черв'яками, личинками, жуками, що живуть у землі. Тепер зрозуміло, чому в крота такі сильні, міцні м'язи на шиї.
Отож, побачивши, як працює кріт, повчившись у нього, інженери так і машину свою зробили, що вона землю впресовуватиме в боки тих ходів, які прогризатиме спеціальний прилад.
Адже відомо,— коли люди починали будувати літак, вони так само пильно досліджували політ птахів, кістяк птиці, будову і розташування на ній пір'я. Це допомогло створити перші літальні апарати, ще тоді не досконалі. А тепер вони перетворились на могутню силу для користі людства.

Чудернацьке, утрамбованої, рентгенівським, інженери, впресовуватиме.
Неборака — бідолаха, той, хто викликає співчуття. Моторно — дуже швидко.

Прочитай текст мовчки. Знайди опис крота. Які особливості має будова його тіла? Чим це викликано? Як учені шукають «підказки» в поведінці тварин?
Попрацюйте разом!Знайдіть абзаци, в яких передано захоплення автора роботою крота. А що здивувало вас?
Чи погоджуєтеся ви з твердженням,  що це оповідання є науково-популярним? Доведіть свою думку. Складіть розповідь за малюнком.
Хто читає швидше? Скільки в оповіданні питальних речень? А окличних?

Григір Тютюнник (1931 — 1980) народився на Полтавщині в селянській родині. Писав переважно для дорослих, але й молодшим читачам залишив гарний спадок.
З дитинства він ріс чутливим до природи хлопчиком, здатним у простому і буденному побачити незвичайне і цікаве, уважно прислухався до розповідей бувалих мисливців, рибалок, лісників. Дитячі враження не забулись і з часом відбились у його творах. Це збірки оповідань для дітей «Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка». Прочитай одне з оповідань Григора Тютюнника.

ЛАСОЧКА
Так сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підзолочений сонячним промінням, туркотіли припутні*, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро... хря-хря...
Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища...
А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.
Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима. Потім перевело погляд у задок човна і облизнулося: на дні, засланім травою, лежала риба.
—    Ану! — сказав Арсен і ляснув себе долонею по
коліну.
Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло. -Бойове,— сказав Арсен.— То що тобі — рибки закортіло?
Лисеня тоненько пискнуло.
—    Ну, на вже,— Арсен трохи подумав і додав: —
Ласочка...
Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й ухопило її передніми лапами.
— Молодця! — похвалив Арсен і заходився міняти наживу.
А коли озирнувся, лисеняти вже не було.
Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинув рибину. Одну, бо лисеня більше не просило.

Роз'єднай слова і прочитай.
Таквонийпотоваришували. Незабаромлисенявже знало; щойогозватиЛасочкаіщоколиАрсенкаже: «Встань!» або «Ляж!», тотребавстатийболягти. Знало такожіте, щорибаінколинеклює.Сидить-сидитьАрсен, апоплавкинайоговуд каханіворухнуться. Тоді Ласочка нескімлилаінемолотилахвостикомпоземлі, якзавжди, побачившиучовнірибу, алягалавтравуіждала. Арсенові набридалодивитисянанерухоміпоплавки, івінчасто-густозасипав.

Сидить і спить. А якось чує крізь сон: Ласочка дзяволить*. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде*, передніми лапами дрібушить-витанцьовує од нетерплячки. Вхопив удочку, смик — є окунь.
— На, Ласочко, це ти спіймала! — весело сказав Арсен і кинув окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки поплавок ворухнеться, то Ласочка його і розбудить.
Так вони й рибалили вдвох.
Потім настала довга-довга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі. Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?
А весною, коли крига скресла і сонце вгріло землю, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу — бабі та внукам на юшку. Вудить та все озирається: чи нема, бува, Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє — немає...
А вчетверте озирнувся — стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї — лисеня.
—    Ласочко? — невпевнено покликав Арсен.
Лисиця задріботіла передніми лапами, замолотила
хвостиком по землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибку, облизнулося й тихенько заскімлило.
—    Те-те-те...— весело сказав Арсен.— Це що ж ви
ходить: я увесь ваш рід годуватиму?
І кинув на кручу рибину.
Лисеня спіймало її передніми лапами і стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками...
З того часу вони рибалили втрьох.
 
Припутень — лісовий голуб. Дзяволить — попискує, підвиває. Вухами   пряде — ворушить вухами.

      Прочитай оповідання мовчки. Знайди опис ранку. Які фарби і звуки сповіщали про його прихід?
      Коли вперше Арсен зустрівся з лисеням? Чому він назвав його Ласочкою?
Попрацюйте разом!Знайдіть опис зовнішності лисеняти, його рухів, голосу. З чого видно, що Ласочка була розумною, терплячою, спостережливою? Як вона «розмовляла»?
Як Арсен упізнав Ласочку в дорослій лисиці? Якими ви уявляєте зовнішність і характер старого рибалки? Прослідкуйте за текстом, які почуття він переживав під час спілкування з Ласочкою.
Знайдіть в оповіданні зачин, основну частину і кінцівку. Складіть план і підготуйтесь до переказу прочитаного. Хто читає швидше? Знайдіть абзац, де є слова: він часто-густо   засипав;   вчетверте   озирнувся;   лисиця задріботіла. Пофантазуйте! Як можна продовжити цю історію?

Михайло Слабошпицькийнародився у 1946 році на Черкащині. Письменник залюблений у рідну природу і вміє передати своє захоплення читачам. Він написав чимало оповідань і казок для дітей. Його збірку «Славко і Жако» читають із задоволенням молодші і старші школярі. Раджу і тобі ознайомитися з нею.

ЧУДАСІЯ НА БАЛКОНІ
Ми живемо аж на дев'ятому поверсі білого будинку, що стоїть над самісінькою Русанівською затокою. Вийду я на балкон, гляну ліворуч, гляну праворуч — і там, і там бачу, як купаються хлопці, як ловлять рибу, і геть усю затоку бачу. А ще видно острів на Дніпрі, укритий деревами, а далі, за Дніпром,— червоні дахи будинків, трамваї, автобуси і лінію метро, яка вискакує з-під землі, і по ній пропливають поїзди...
Мабуть, у всьому Києві ніде немає кращого місця, аніж це, де виріс наш будинок. Як добре, що ми саме в ньому одержали квартиру!
Отже, живемо ми в цьому будинку, у цій квартирі, і в нас на балконі завжди хтось живе. То голуби поселяться і цілими днями про щось між собою туркотять. То зграя горобців вицвірінькує. А то довго хрупотів морквою в клітці кролик, якого мені подарували в бабусиному селі. Привіз його зовсім маленького, а коли вже осінь настала і довелося віддавати кролика назад у село, бо взимку буде холодно йому тут, то став він великий, мов кіт.
А цієї весни почалася на нашому балконі справжня чудасія. Стояв там у нас фанерний ящик із землею. Мама збиралася в нього квіти посадити.
Якось вона вийшла на балкон, щоб поприбирати після зими. Коли, чую, гукає мене.
—    Це твоя робота? — запитує і не каже, про що.
—    Яка?..  Де?..— дивуюся я,  бо цього року ще й не виходив туди — то морози, то дощі; що я там робив би?
А мама показує в ящику, у землі, ямку. І де вона могла взятися? А в тій ямці — справжнісіньке яйце. Тільки на куряче й трохи не схоже. Бо крапелинками всіяне і менше, аніж ті, що ми купуємо на базарі.
—    То це хіба не ти його сюди поклав? — ніяк не
могла повірити мама.
—    Та, звичайно ж, не я! — хотів навіть було розсердитися.
Але ту сердитість мою уже перебила цікавість: а й справді, звідки воно?
І не голубине, і не горобине. Таж і ніколи голуби з горобцями в нас на балконі не неслися.
А вже ввечері ми все знали. То — дика качка. Справжнісінька дика качка! Вона сиділа в ящику і зовсім не боялася того, що ми дивимося у вікно на неї. Коли я відчинив двері і вийшов на балкон, качка не полетіла, а спокійнісінько глянула на мене. Я хотів доторкнутися до неї, але мама не дозволила.
—    Не чіпай,— каже,— хай вона звикає до нас...
Отож я й не чіпав качку. Тільки заглядав у ямку, коли її не було в ящику. Там насподі вона настелила сухого листя. А на ньому вже з'явилося друге яйце, третє, четверте...
Потім їх стало аж дев'ятеро. Попритулялися одне до одного, мов живі істоти.
Що ж вона з ними робитиме? Мабуть, каченят висиджуватиме... Невже в нас на балконі будуть живі каченята?
Даремно я сумнівався. Так воно й сталося. Одного ранку ми почули з балкона писк і вереск. Глянули туди — аж там повзають пухнасті жовті каченятка. Такі гарні й кумедні. Та все тицяються дзьобиками то в ящик, то в стінку, то у свою маму. Мовби шукають чогось.
Коли ми відчинили двері, каченята полізли до кімнати. А качка з балкона сердито засичала на них, щоб верталися назад. Та вони її не слухалися. Мабуть, вона їх ще встигне виховати.
Ми стали годувати каченят крихтами хліба й дрібно нарізаними шматочками яблук. Вони глитали все підряд.
—    Мов із голодного краю вирвалися,— сміялася мама.
Качка дозволяла нам годувати своїх дітей, тільки сичала сердито, якщо ми брали котресь на руки. Мабуть, боялася, щоб ми їх не забрали в неї назовсім. Начебто ми не розуміємо, що такого робити не можна!
А каченята росли та й росли і стали такими голосними, що всі сусіди знали тепер про них і часто приходили до нас подивитися на жителів балкона. їхня мати зовсім спокійно терпіла людей. Ніхто з сусідів ще не знав такої чудасії. А я пишався: не випадково качка вибрала саме наш балкон. Онде їх скільки в будинку, є і вище, й нижче за нас, а їй захотілося саме тут гніздо мати. Мабуть, тому, що я тут живу. Я ж — не звичайний хлопчик, а справжній друг природи. Знаю, що звірам і птахам треба допомагати, бо вони — наші брати. Так я всім і казав. І всі зі мною погоджувалися.
Каченята ж, мама любить так казати, росли як з води. З води — бо воно й справді так: ми ставили на балконі великий тазок з водою, і вони хлюпалися там скільки хотіли. Отоді вереск здіймався! Ніби ціла птахоферма в нас на балконі. А їх же — тільки дев'ятеро та ще мати їхня.
От уже наші каченята підросли і стали зовсім не схожі на тих, які вилупилися на світ.
—    Скоро вони нас покинуть,— сказала мама.— А восени полетять у теплі краї...
—    І ніколи на наш балкон не повернуться? — запитав я.— Ніколи-ніколи?
—    Мабуть, ні...
—    От шкода! — вигукнув я.
—    Навіщо ж їм повертатися? Вони ж будуть зовсім
дорослі...
А потім наші каченята вирушили в перволіт. їхня мати почала спихати каченят з балкона. І кожне ставало в повітрі на крило.
— Прощавайте,— журно сказав я їм.— І не забувайте мене!

Роз'єднай слова і прочитай.
АїхнязграяповільнопропливланадРусанівською затокоюізагубиласявдалекомуобрії...
Відтодія, побачившидикихкачок, завждидумаю: «Аможе, десьтампосереднихєінаші...»
Самісінькою, вицвірінькує,  спокійнісінько, висиджуватиме.

    Де відбувалась описувана подія? Як вона розвивалась у часі? З чого видно, що між мешканцями квартири і дикою качкою встановилися довірливі стосунки?
Попрацюйте  разом! Хто головний герой оповідання? Як він говорить про себе? Яким ви його уявляєте? Хто читає швидше? Знайдіть абзаци, в яких є речення:   То — дика качка; Коли, чую, гукає мене; Даремно я сумнівався.
Приготуйся до переказу оповідання від першої особи. Пофантазуйте! Придумайте розповідь про те, як діти допомогли журавлику пережити зиму.

ДРУЗІ
Сніг летить, і вітер віє,
сонце світить, а не гріє.
Під дверима кіт сидить
і від холоду тремтить.
Та дарма, що в кожушку,—
лапки мерзнуть на сніжку.
— Ой, няв-няв! — пустіть, змерзаю!..
Та ніхто не відкриває.
А у будці — пес кошлатий,—
там Рябкові, як у хаті.
Хай і вітер завиває,
а Рябко собі дрімає.
Раптом чує — няв-няв-няв!
 
Голос Мурчика пізнав,—

змерз, дрижить увесь Мурко,

й пожалів його Рябко.

— Гав-гав, Мурку!

Йди сюди, заховайся від біди!

І Рябка послухав кіт,

бо в них дружба з давніх літ,

змалку вкупі виростали,

разом у дворі гуляли,

влітку гралися обоє на траві,

як діток двоє.

Кіт Мурко умить охоче

до Рябка у будку вскочив,

там гарненько обтрусився,

і зігрівся, й обсушився,

муркотів він у подяці

тому другові — собаці,—

пес котячу пісню слухав

і лизав кота у вухо.
 
Роз'єднай слова і прочитай.
Недармавонидружили, дружба — цевеликасила, другапізнаєштоді, якпоможеубіді.
Валентина Юрченко

    Чи сподобався тобі вірш? Яким ти уявляєш Мурка, а яким — Рябка? Чи такими їх зобразив художник? Чи траплялись тобі у житті подібні випадки? Розкажи. Якби за віршем створювали діафільм, то які кадри та в якій послідовності слід було б намалювати?
    Чи уважно ти читав?    
    Назви авторів прочитаних оповідань. Хто з них написав про крота, а хто — про мавпочок?
З якого оповідання ці слова: звірам і птахам треба до помагати, бо вони — наші брати?
Які імена людей і клички тварин трапились тобі у текстах?
    Поміркуйте, чому природу порівнюють з книгою? Хто може бути її дійовими особами?
Твори яких жанрів вміщено у розділі? Які з них вам найбільше сподобались? Хто їх автори?
Якими новими словами і виразами поповнився ваш словничок?
У назвах яких творів є слово друзі, хто їх автори?

...Чуєш, друже мій, розмови? — з листям листя гомонить, з сонцем — ниви і діброви, і з озерами — блакить. Розмовляють доли, води... Стань, послухай, роздивись. Мову рідної природи розуміти серцем вчись!
      Поміркуйте   разом!  Як «розмовляє» природа? Як навчитися розуміти її мову? Кого називають природолюбом?