Назва розділу підказує тобі, що йдеться про казки, які, на відміну від народних, мають автора. Тому їх ще називають авторськими. Як і в народних казках, у цих творах дійовими особами є люди, тварини, рослини... Пригадай героїв літературних казок, прочитаних у 2 і 3 класах. У розділі ти прочитаєш казки українських письменників, які жили і творили у різні часи.
 
Казка, друзі,— не на сміх, не із брехеньок пустих. Казка — це не просто міх небувалих лих і втіх...
Казка — наче той горіх. Ти попробуй розкуси — знайдеш стільки в нім краси, стільки мудрої поради, стільки вигадки і правди!
Валентин Бичко

* * *
Назви відомі тобі твори Івана Франка. Що ти можеш розповісти про письменника? Прочитай казку Івана Франка  «Лисичка-кума».
Поміркуй, якою тут змальовано Лисичку, а яким —
Вовчика-братика.

ЛИСИЧКА-КУМА
Були собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. І задумали вони взятися чесно працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що у них було, а щоб опівдні не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко наскучила чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекому болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
—    Гуп-гуп-гуп!
—    Зараз, зараз, сватоньку! — скрикнула Лисичка,
немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й збирається йти.
—    А куди ти, Лисичко? — питає Вовчик-братик.
—    Я хутко повернусь! — мовила Лисичка.— Копай
собі свій загонець, я тебе здожену.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добряче меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, облизалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом,— звичайно, кума.
—    А що, вже прийшла? — питає Вовчик.
—    Та вже,— мовить Лисичка.
—    А що там народилося?
—    Хлопчик.
—    А як же його назвали?
—    Початочок.
—    Ото ім'я! Я ще не чув такого,— мовив Вовчик.
Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до
роботи.
Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
—    Зараз, сватуню, зараз!
—    А то що, Лисичко? — питає Вовчик.
—    Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
—    Та чого?
—    Ми ще з ним учора балакали: бачиш, він мене
просить за куму.
—    Га, та коли так, то йди, тільки не барися.
—    Я хутко, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг
у корчі.
Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка мало що й залишилося, та й вертається до Вовчика.
—    О, ти вже тут!
—    Та вже.
—    А що ж там народилося?
—    Та дівчинка.
—    А як її назвали?
—    Серединка.
—    Ото! Я ще й не чував такої назви,— дивувався
Вовчик.
—    У Гуків,  Вовчику,  все такі незвичайні  назви
дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали вони з годину, і знов Лисичці запах дуже медок. Ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
—    Іду, сватоньку, йду!
—    Ти куди йдеш, Лисичко?
—    Хіба не чуєш,  що сват іще раз за куму про
сить? — мовила Лисичка.
—    Що за диво, що він тебе так часто за куму про
сить? — мовив Вовчик.
—    Бо мене дуже любить, Вовчику.
—    Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчити.
—    Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє
зроблю.
Побігла Лисичка до корчів, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
—    А що, вже прийшла?
—    Та вже.
—    А що там народилося? — питає Вовчик.
—    Хлопчик.
—    А як же його назвали?
—    Остаточок.
—    Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
—    Ну, та тепер досить. Чи не пора обідати?
—    Певно,  що пора,  Вовчику-братику,—  мовить
Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
—    А ти ж не голодна?
—    Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там
погостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться: ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений, і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
—    А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик.— Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те
саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Накивала п'ятами до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка втягла його до нори. Прибіг та й кричить:
—    Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від
мене!
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
—    Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ білий. І оглянутись не встигла Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, і Вовк, почувши, що щось зачепив, потяг клюку що є сили.
От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима і бігали, почала реготатися та й кричати:
—    Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тяг
не! Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню,
тягни!
Почувши це, Вовк відпустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

Роз'єднай слова і прочитай.
—    Ай, ай, ай! Мояніженька! — закричалаЛисичка.
ДурнийВовкзрадостіякпочавтягти, покисамнезмучився
іклюкинезламав.  Тодіпішовгеть,  ізаріксязЛисичкою
більшенематиніякоїспілки.

Іван Франко
Чудернацькі, реготатися, лисиччину.

     Скільки разів Лисичка бігала «на хрестини»? Як її витівки пов'язані з іменами удаваних похресників? Попрацюйте разом! На скільки частин можна поділити казку? Прочитайте кожну частину в особах. З якою інтонацією треба читати слова Лисички? А Вовчика? Якими їх зобразив художник? Підготуйтесь розіграти епізоди казки.
     Поміркуйте, яке значення передають ці вислови: накивала п'ятами; шпортати клюкою; не мати ніякої спілки.

* * *
Пригадай, які твори Лесі Українки ти читав. Що ти знаєш про життя поетеси?

БІДА НАВЧИТЬ
Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,— де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже,— є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили* та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:
—    Мої зернятка! Я знайшов!
А чужий і собі:
—    Мої! Коли мої! Коли мої!
І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, над; побились і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж зернятка? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:
—    Дурні бились, а розумні поживились
—    Що ти кажеш? — питають горобці.
—    Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви
здуру бились, то я з своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то сказано, як хто дурний!.. Ніко
му було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добро науку, то, може б, з вас птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
—    Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму   досить! —   підскочив,   тріпнув   крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.
«А правда,— думав він,— краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти».
Подумав, подумав та й почав просити курку:
—    Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
—    Е, ні! — каже курка.— Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі,— он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! — та й пішла собі в курник.

Громадили — тут: греблися, порпалися.

Чи уважно ти читав: скільки зерняток знайшли горобчики? Хто сказав ці слова: Вибачай, серденько?

• * *
  Зостався горобчик сам.
  —    Ну що робить? Треба кого іншого питати, бо вже
  я таки не хочу без розуму жити! — і полетів у гай.
  Прилетів у гай, коли бачить — сидить зозуля на калині та все: «Ку-ку! Ку-ку!» От він до неї:
  —    Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розу
  му! У вас же нема своїх дітей: а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
  —    А я тобі от що скажу,— відповіла зозуля,— як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
  —    Аби ти була жива,  а за мене не турбуйся! — відрізав горобець і полетів геть.
  Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміливо:
  —    Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
  —    Що, що, що? — заклекотів бузько.— Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
  Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху. Бачить він: сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:
  —    Дядино, чого ви так зажурились?
  —    Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
  —    Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
  —    Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що поради:
  А я до того розуму не дуже, Бог з ним!
  —    Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.
  —    Щасливо!
  Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказала йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От в туди,— бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
  —    Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
  Сова як кинеться, як затріпоче крилами:
  —    Га? Що? Хто? — кричить, витріщивши очі.
  Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче  свого дійти.
  —    Та се я, горобець...
  —    Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився*? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! І вдень не дадуть заснути...
  І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге б дити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, пр кинулась сова та як заведе: «Гу-у-у! Гу-гу-гу-у-у...» Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..
  —    Ти тут чого? — спитала.
  —    Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу...
  —    І чого?
  —    Та чекаю, поки ви встанете...
  —    Та ж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого стримиш?
  —    Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі...
  —    Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голодна! — гукнула сова та як засвітить очима...
  Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: «Че-че-че!» Горобчик прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
  —    З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав її горобець.
  —    А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
  —    Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя
  панно, щоб ви мене розуму навчили.
  —    А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба.
  З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити...— і заскреготала сорока, та що далі, то все
  хутчіш та дрібніш...
  —    А бодай тобі заціпило, скреготухо! — крикнув горобчик.— Ото глушить! Цур тобі! — та скоріш від неї геть.
  Сів собі горобчик на полі та й думає: «Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться...» Зажурився він, поглядає сумно довкола, а по полю чорний крук ходить та так поважно.
  «Ну, ще в сього поспитаю; се вже востаннє»,— подумав горобчик.
  —    Навчіть мене розуму! — звернувся він просто до крука.— Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
  —    Розум, молодче, по дорозі не валяється,— мови поважно крук,— не так-то його легко знайти! А я тоб от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди: мені ніколи.

Притирився — прийшов.

     Чи уважно ти читав: з ким спочатку зустрівся горобчик - із зозулею чи совою? Кого горобчик називав дядиною, а кого — моя пані?

* * *
Полетів горобчик, засмутився. «Що то мені так* наука?» — гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав,— обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.
І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові,— холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити,— годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе,— а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то й його кличуть, він так вславився між ними своїм розумом.
Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало.
Як виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт — годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити,— не до гуляння було!
А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються: «Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?» — питають, було, його. А він тільки голівкою кивне.

- Біда навчила, - каже.    

Леся Українка

      Цвірінькнув, чималенько, скрегоче, заскреготала, зоглядівся, птаства.

      Що змусило горобчика шукати розуму? Перелічи, з ким мав розмову горобчик. Чому ніхто не зміг навчити його розуму? Якими рисами наділила авторка казки співрозмовників горобчика?
      Коли птахи почали поважати горобчика? Вдома склади план і підготуйся до стислого переказу казки.
      Попрацюйте    разом!   Спробуйте сформулювати головну думку казки. Підготуйтесь до читання казки в особах. Доберіть до слів притирився, вельми, відрізав, заціпило близькі за значенням.
Визначте позитивні й негативні якості характеру головного героя казки.

Прислів'я
Людей питай, а свій розум май.
Голова не на те тільки, щоб кашкет носити.

ХЛОПЧИК ВАЛЬ
Жив на світі маленький сіроокий хлопчик Валь.
Було в нього найзаповітніше бажання — мати розумного собаку. Він ніколи не бачив собак, йому тільки читали про них книжки. З книжок Валь узнав, що ці тварини — дуже розумні істоти і віддані друзі. Тому він їх і полюбив.
Якогось дня Валь проснувся і вирішив, що піде шукати собі собаку. Він не знав, де вони водяться, а тому подумав, що шукати їх треба в лісі. І він пішов у ліс. А там йому зустрівся Гном чарівник.
—    Ти чом тут ходиш, хлопчику Валь? — запитав Гном.
—    Я шукаю собаку,— сказав йому Валь.— А звідки мене знаєш?
—    Я всіх знаю,— відповів Гном.
—    А хто ж ти такий? — запитав Валь.
—    Я найстаріший і найдобріший гном на світі. Я все знаю, я все можу.
—    Як тобі добре,— мовив, зітхнувши, Валь.— Ти можеш мати все, що схочеш.
—    А я нічого не маю, бо не хочу мати. Я живу лише для того, щоб виконувати людські бажання.
—    Ой, то ти можеш мені допомогти?
—    Можу. І допоможу.
Гном покрутив свого зеленого вуса, схожого на лісну траву, суворо поморщив схожого на гриб носа і запитав:
—    А ти знаєш, що собаку треба любити?
—    Знаю і любитиму.
—    От і добре,—  полагіднішав Гном,— буде тобі собака.
Гном заклав два пальці в рота і тихенько свиснув Враз на той свист з'явився яскравий, мов райдуга, дятел. Він сів на замшіле* Гномове плече і допитливо ш дивився на хлопчика. Очі його світилися проти сонця як два маленькі ліхтарики.
—    На суничній галявині живе самотній, усіма забутий собака. Лети до нього і скажи, що хлопчик Валь хоче з ним потоваришувати,— попрохав дятла Гном.
Валь навіть не встиг здивуватися, що дятел розумі людську мову, а птах уже спурхнув з Гномового плеча. Тільки-но встиг Валь переповісти Гномові, що як виросте, вивчатиме життя всяких тварин і вже читає про них книжки, аж тут і з'явився собака. Він був великий, волохатий. І очі в нього були великі й сумні. Він довго дивився на Валя, а потім підійшов і став обнюхувати його руки. Валь погладив його по голові, а потім присів і сказав собаці на вухо:
—    Ти найкращий собака на світі. Давай дружити.
Собака лизнув хлопчикову щоку і поклав йому голову на плече.
—    А чом у тебе такі сумні очі? — запитав собаку Валь.
—    Цей собака колись товаришував з одним хлопчиком. Той хлопчик був дуже жорстокий. Він бив собаку палицею, стріляв у нього з рогатки. Терпів-терпів образи собака, а потім терпець йому увірвався, і покинув він свого кривдника. Відтоді жив у лісі самотньо і виглядав собі друга. А тепер ви одне одного знайшли.
Шануйтеся і допомагайте одне одному в біді,— сказавГном,— тоді назавжди залишитеся друзями.
—    Дякую тобі, добрий Гноме,— промовив хлопчик
Валь.
І собака теж подякував Гномові своєю мовою. А Гном знав і людську мову, і мову рослин та тварин. Він щось сказав собаці мовою тварин, а коли Валь допитливо подивився на нього, Гном пояснив:
—    Я розповів йому, що ти добрий і чемний хлопчик і що ти давно хотів дружити з розумним собакою. Він твоїх слів не зрозумів, тільки повірив голосу...
Попрощалися вони з добрим Гномом і пішли додому.

Роз'єднай слова і прочитай.
Відтодізавждивсібачатьсобакуіхлопчикаразом.
Івсікажуть, щовонидрузі-нерозлийвода. Вонинавітьу футболіграютьуд вох.
Собакаставнайкращимворотаремудворі.
Анедавнодонихприлітівдятел. Вінсказавсобаці, щонановорічнуялинкудонихугостіприйдедобрийГном.

Валь ще того не знає, але як же він зрадіє, коли під яскравими вогнями ялинки раптом опиниться добрий Гном. А на вершечку ялинки примоститься Гномів друг — дятел — і весело дивитиметься на них своїми схожими на ліхтарики очима. У сіроокого хлопчика Валя добре серце. А Гном чарівник завжди приходить тільки до того, у кого добре серце.
Михайло Слабошпицькш

Найзаповітнііие,  віддані,  найдобріший,  полагіднішав потоваришувати, переповісти, кривдника.
Замшілий — порослий мохом.

      Скільки у казці дійових осіб?
      Яке найзаповітніше бажання було у хлопчика? Чи здійснилося воно? Які чарівні події описано у казці?
Попрацюйте разом!Перечитайте казку. Знайдіть у тексті рядки, які характеризують хлопчика, Гнома, собаку. Що вам відомо про них? А що ви хотіли б ще про них розказати?
Які епізоди казки вам особливо сподобались? Поміркуйте, які ще назви може мати ця казка. Хто читає уважніше? На що у Гнома був схожий вус, а на що — ніс?

ЖЕВЖИК*
Він народився сонячного ранку в капусті на городі баби Горобчихи, стара хата якої притулилася край села Великі Диваки попід самісіньким Казковим Лісом. Коли бабуся вийшла з хати, він уже сидів на великій капустині, метляв ногами й намагався перекричати півнів.
Баба Горобчиха аніскілечки не здивувалася. Вона ніколи не дивувалася. А лише дивувала інших. У селі її вважали хто знахаркою і чарівницею, а хто — шептухою, відьмою... Вона малювала химерні веселі картини, на яких були квіти, дерева, чудернацькі звірі та різні дивовижні створіння. Ці картини висіли в кожній хаті Великих Диваків і не тільки милували око, підвеселювали настрій, а й рятували від хвороб. Кожному, хто приходив до Горобчихи з якоюсь недугою, вона дарувала картину, і після цього хворий одразу видужував і більше не хворів. Отож бабуся аніскілечки не здивувалася, а тільки усміхнулася і сказала:
—    Доброго ранку!  Іди  вмивайся,  роби  зарядку, будемо снідати.
Вмиваючись, він так реготав і бризкався водою, що бабусина чорна киця змушена була видряпатися на стару грушу.
—    От жевжик! — похитала головою бабуся.
Так він одержав своє ім'я.
Волосся у Жевжика було довге й жорстке, наче стигле жито, і стирчало врізнобіч, як голочки в їжака. Бабуся спробувала його причесати, але потім махнула рукою. Очі в нього були великі й сині-сині, мов небо цього безхмарного сонячного ранку.
—    Твоя мама — Казка, а тато — Ранок! — загадково усміхнулась Горобчиха.— Отож шануйся!
Але шануватися Жевжик не хотів. Він хотів гратися й реготатися. Така вже була в нього вдача. Регочучи, покатався верхи на бабиній козі Мекекеші. Регочучи, жбурляв камінці в бочку з водою... А тоді побіг по сусідах — знайомитись.
Поряд з бабою Горобчихою жив коваль Пшик. Добрий був коваль, та не мав замовлень. Але він все одно гупав у кузні молотом по якій-небудь залізяці, поки від неї лишався один пшик. Далі жив кравець Кривоший, в якого всі шви на одязі були кривими. За ним — чоботар Закаблук, який шив чоботи з такими високими підборами, що ходити в них було небезпечно. І диваківці взувалися лише тоді, як ішли до церкви.
Недарма село називалося Великі Диваки. Геть усі жителі його були дивакуваті. Жевжик дуже тішився, знайомлячись із сусідами. Всі вони йому страшенно подобалися.
Аж раптом заторохкотів мотор, і з Казкового Лісу виїхав мотоцикл. На ньому сиділи двоє. За кермом — якийсь голорукий здоровило у барвистій жилетці, обвішаний блискучими бляхами й ланцюгами.
Позад нього — маленький миршавий гостроносець з неймовірним чубом, що, як півнячий гребінь, стирчав на голові. Чоботар Закаблук, з яким саме знайомився Жевжик, одразу зблід, як стіна:
—    Ой! Знову Сявка і Здоровило!
Виявилося, що ці двоє уже півроку тероризують село. Раз у раз приїжджають у село і, погрожуючи, щось вимагають. І диваківці покірливо віддавали їм своє добро. Диваки, як відомо, добрі й беззахисні.
—    Та ви що?! — вигукнув Жевжик.— їх же всього двоє, а вас он як багато.
—    Еге! Ти не знаєш, який Здоровило дужий, а Сявка жорстокий! Коваль Пшик спробував дати відкjша, то вони його так побили, що він два тижні молота
підняти не міг.
—    А дайте-но мені на хвилинку ваше чоботарське шило! — І Жевжик сміливо рушив до мотоцикла, з якого щойно злізли бандити, попрямувавши у двір кравця Кривошия.
Жевжик тихцем попроколював шилом колеса мотоцикла, а тоді крадькома наздогнав злодіїв, що піднімалися на ґанок, і швиденько вколов шилом одного і другого.
—    Ой! Ой! — в один голос скрикнули Сявка і Здоровило, хапаючись ззаду за штани. Обернулися, та Жевжик уже тікав, регочучи.
Вони кинулися наздоганяти його. Та хлопчик спритно видряпався на височенну тополю і з верхівки глузував із Сявки та Здоровила.
Бандити аж трусилися від люті.
—    Ми його зіб'ємо, як горобця! — вигукнув Сявка,
схопив каменюку і щосили швиргонув у Жевжика.  Але той  гойднувся  на гілці,  і камінь пролетів мимо.
Здоровило обома руками вчепився за стовбур тополі і з такою силою трусонув, що тополя аж зарипіла. Але струсити Жевжика не вдалося. Він гойднувся на гілці і, мов акробат у цирку, перелетів на стару грушу. І там, зриваючи груші, почав жбурляти їх у Сявку і Здоровила.
З усіх дворів позбігалися диваківці і захлиналися від реготу.
Коли з ворога можна сміятися, ворог уже не такий страшний. І диваківці враз засоромилися, що вони, дорослі дядьки, боялися тих нікчем, а маленький хлопчик поводиться так хоробро. Коваль першим схопив свій молот і вигукнув:
— Хіба ми дозволимо кривдити хлопчика? — і кинувся до Сявки і Здоровила.
А за ним чоботар, а тоді всі інші побігли боронити Жевжика.
Недарма кажуть: сміливість — половина перемоги.
Побачивши таке, Сявка і Здоровило лякливо озирнулися й кинулися до свого мотоцикла. Рвонули з місця, та попроколювані колеса не слухалися керма, мотоцикл пішов зигзагами і врізався у могутній дуб на узліссі. Сявка і Здоровило посхоплювалися і, стогнучи та кульгаючи, дременули в ліс.
Давно диваківці так не раділи. Вони кричали, сміялися. Та враз чоботар Закаблук схаменувся:
—    Стривайте! А де ж той хлопчик?!
На груші Жевжика не було. І у дворі теж. Він зник... Тільки під грушею у траві лежало чоботарське шило... Всі обступили бабу Горобчиху, розпитуючи про загадкового хлопчика, який щойно народився в капусті на її городі і одразу ж зник. Але Горобчиха відмовчувалась, таємничо усміхаючись.
Відтоді, малюючи свої картини, вона обов'язково ховала серед квітів усміхненого рудого Жевжика. І Жевжик оселився у кожній хатині Великих Диваків. І ніхто вже ніколи нічого не боявся.
Не забувай захищати менших і слабших, навіть якщо їхній кривдник дужчий за тебе. Адже сміливість — половина перемоги.    
Всеволод Нестайко

Аніскілечки, чудернацькі, заторохкотів, приїжджають, попрокдлювані.
Жевжик — тут: вертлявий, меткий хлопчик; бешкетник.

     Прочитай казку вголос. Де відбувалися події? Як виглядав  казковий хлопчик? Чому баба Горобчиха назвала його Жевжиком?
    Які якості хлопчика допомогли йому справитися з бандитами? Як його вчинок вплинув на диваківців? Знайди в тексті вислови, що звучать як прислів'я. Поміркуй, що тут казкове, а що нагадує справжнє життя. Зверни увагу на імена дійових осіб. Як вони характеризують їхню вдачу?
    Хто читає швидше? Знайдіть абзаци зі словами: козі Мекекеші; твоя мама — Казка; вколов шилом одного і другого; Жевжик оселився.

ЯК СОЛОВ'ЯТКО ВСКОЧИЛО У БІДУ
У Соловейка з Солов'їхою народилося надзвичайно здібне пташеня! Така звістка рознеслася по всьому лісі.
—    Те пташеня співає не тільки по-солов'їному, а й по-дроздиному, і як Вівчарик може, а захоче, то й як Зяблик утне!*
Всі сусіди зліталися, щоб послухати той спів.
Дрізд схвально кивав:
—    Йому треба було народитися Дроздом!
—    Ой, як чудово! — захоплювалася Очеретянка.— Це Солов'ятко співає, ну чисто як наші уславлені співаки.
—    Та що ви! — не погоджувалась Мухоловка-пістрявка.— Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик — так той тільки Вівчарик, Іволга — тільки як Іволга виспівує, а це Солов'ятко може одразу заступити їх усіх.
Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.
—    Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? — питали птахи у Солов'я і Солов'їхи.
—    Важко сказати, важко сказати! — гордовито відповідали батьки.— Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Він співає лише на один лад...
І ось Дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні Вівчарики у чудових співаків Вівчариків, звичайні Солов'ята — у Солов'я Дзвінкоголосого.
А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво.
Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Одного разу посиділо на уроці у Вівчарика.
Слава про Солов'ятко, яке майстерно наслідувало інших птахів, рознеслася по всіх лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь його захоплено приймали. Через ці запросини Солов'ятко часто не бувало вдома.
Так непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній — прощальний концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.
Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж підкорити своїх слухачів, і воно залилося швидкою щебетливою треллю Славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда Вівсянка, засвистало дзвінко й сумне мов Вівчарик.
Проте Солов'ятко марно чекало захоплених вигуків своїх шанувальників. Раптом пронизливо засвистів Зяблик:
—    Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але дорослий Соловей повинен співати по-своєму!
Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. У перельотах з лісу в ліс воно й не помітило, як виросло! А Вівчарики підхопили:
—    Наш Вівчарик співає краще за нього. Звідусюди линули незадоволений свист, лящання,
тенькання:
- Якщо не вивчиш рідний спів, Мелодії своїх батьків — Тюрлю-ф'юї-тьох-тьох! Пісням твоїм настане край, Тебе забуде рідний гай — Тюрлю-ф'юї-тьох-тьох!
Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав:
—    Ти покажи нам своє — солов'їне мистецтво!
Співак від сорому зірвався з гілки і, не озираючись, майнув у рідний ліс. Ніколи не чув він про таку ганьбу!
Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його теж виросли, і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.
Тоді співець полетів до відомого літнього Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той зарадив йому в біді.

Роз'єднай слова і прочитай.
Славетний|митець|прослухав|Солов'ятксоізажуренопохитанголовою:
—    Надтсіпізно. Співаючи/зчужогоголосу, тиназавжди
втративсвійвласний!

Юрій Ярмиш Утне — тут: заспіває

 
Дзвінкоголосому, звідусюди, треллю, обімліло, тенькання.
      Чому спочатку всі птахи захоплювалися співом Солов'ятка? Прочитай.
      Як проминуло літо у Солов'ятка?
      Знайди і прочитай уривок про останній концерт співака. Що засуджували птахи?
Поміркуйте   разом! Як довго тривали описувані події? Чому Солов'ятко вскочило у біду? У чому головна думка казки? Чи тільки птахів вона стосується?
      Читаючи, звертайте увагу на настрій дійових осіб і розділові знаки, які підказують інтонацію читання. Хто   читає   уважніше?  Назвіть усіх  птахів,  які згадуються в тексті.
      Чим літературні казки відрізняються від народних? Хто автори прочитаних казок? Яка казка вам сподобалась найбільше? Чим саме?
      Назвіть птахів, які діють у казках. Які з них є головними героями творів?
      Які події відбулися у селі Великі Диваки, що біля Казкового Лісу?
      Поставте один одному запитання за змістом розділу.
      Перегляньте  «Короткий словничок читача». Назвіть поняття, що стосуються творів розділу.
Бажаю вам стати казкознавцями, адже з казками цікавіше жити!