Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 11 клас>>Всесвітня історія: Німеччина

НІМЕЧЧИНА

1. Розкол Німеччини
Для Німеччини Друга світова війна скінчилася 8 травня 1945 р., коли в передмісті Берліна Карлхорст уповноважені представники країн антигітлерівської коаліції маршал Г. К. Жуков (СРСР), генерал армії Д. Ейзенхауер (США), фельдмаршал Б. Монтгомері (Велика Британія) й генерал де Латр де Тассіньї (Франція) прийняли капітуляцію нацистської Німеччини, підписану керівниками вермахту.

Країна була в руїнах. Економіка - дезорганізована. Промислове виробництво становило лише третину довоєнного рівня. Від голоду німців врятували тільки продовольчі поставки держав, які їх окупували. Катастрофічно не вистачало палива. Десятки тисяч біженців блукали у пошуках притулку. За авантюру нацистів Німеччина заплатила життям понад 13 млн людей. Країна перестала існувати як суверенна держава й була окупована військами союзників. У Німеччині не існувало уряду, тому вся повнота влади в країні перейшла до Контрольної Ради, що працювала на засадах одноголосності та складалася з чотирьох головнокомандуючих провідних держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Великої Британії, Франції.

Між союзниками було досягнуто угоду про чотири зони окупації Німеччини.

2 грудня 1946 р. між Британією та США було підписано угоду про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію. В об'єднаній Західній зоні почали швидко формуватися органи влади — економічна й виконавча ради, верховний суд, банк німецьких земель і т. д.

У Західній зоні (Тризонії) окупаційна влада прагнула зберегти економічний потенціал Німеччини. За підтримки окупаційних властей і духовенства восени 1945 р. було утворено Християнсько-демократичну спілку (ХДС) на чолі з видатним політичним діячем Конрадом Аденауером, а потім його баварську філію — Християнсько-соціалістичну спілку (ХСС), що дотримувалася більш консервативних поглядів, ніж ХДС. Християнські демократи заявляли про свій антифашизм, обіцяли забезпечити загальний добробут, ліквідувати засилля монополій, дозволити робітникам брати участь в управлінні підприємствами. Ця програма забезпечила їм підтримку трудящих, особливо віруючих. У Західній зоні утворилася також ліберальна Вільна демократична партія (ВДП). Впливовою силою залишалася Со-ціал-демократична партія Німеччини (СДПН), що відійшла від комуністичного впливу й була прихильницею активної соціальної політики шляхом проведення реформ. Значним успіхом демократичних сил стало створення єдиного профспілкового центру Об'єднання німецьких профспілок (ОНП), до якого увійшли робітники й службовці різних політичних та релігійних поглядів.

Вибори в органи місцевого самоврядування в радянській зоні принесли беззастережну перемогу Блоку антифашистсько-демократичних партій на чолі із Соціалістичною єдиною партією Німеччини (СЄПН), яка одержала більше 50% голосів. Вона будувала свою діяльність на основі марксистсько-ленінської ідеології.

Представники СДПН займали ключові позиції в органах управління, спираючись на підтримку радянської військової адміністрації. Радянський Союз у Східній Німеччині цілеспрямовано насаджував сталінську модель соціалізму й практично сприяв цьому процесу в усіх напрямках.

У вересні 1946 р. державний секретар США Бирнс у Штутгарті заявив про необхідність відновлення німецької держави. Радянська сторона розцінила цю заяву як однобічний перегляд попередніх домовленостей про Німеччину. Країна перебувала напередодні розколу, спричиненого військово-політичним протистоянням СРСР та західних країн у повоєнні роки.

2. Утворення ФРН і НДР
У першій половині 1948 р. США, Велика Британія і Франція скликали у Лондоні розширену конференцію за участю представників Бельгії, Нідерландів та Люксембурга, де обговорювалися питання проведення в Німеччині грошової реформи, припинення дії міжспілкової Контрольної Ради по управлінню Німеччиною, підготовки основних положень німецької конституції. Натомість у червні 1948 р. СРСР зібрав у Варшаві нараду міністрів закордонних справ Польщі, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехосло-ваччини, Югославії та Албанії, яка засудила рішення Лондонської конференції.

18 червня 1948 р. розпочалася грошова реформа в Тризонії. "Рейхсмарки" замінювались новою валютою — німецькою маркою. Метою реформи було насамперед приборкання інфляції та створення стабільної грошової одиниці. Незважаючи на протести уряду СРСР, закон про валютну реформу набрав сили. Відповідно до реформи було припинено стримування зростання цін, ціни на продукти харчування різко підскочили. Цілком очевидно, що валютна реформа провадилася з метою активізації капіталовкладень та стимулювання приватних інвестицій і, як засвідчило майбутнє, вона цілком виправдала надію німецьких громадян. У магазинах з'явилися товари, зник "чорний" ринок, зростало виробництво.

Проте ситуація різко загострилася. За вказівкою з Москви радянський представник у міжсоюзній комендатурі Берліна маршал В. Соколовський вийшов з неї на знак протесту з приводу проведення грошової реформи, і радянські війська взяли під свій контроль усі комунікації між Західним Берліном та західними зонами окупації Німеччини. Радянська сторона повністю блокувала Берлін, що призвело до проблем із забезпеченням населення продовольством, тому західним країнам довелося терміново налагоджувати "повітряний міст", який діяв близько року.

У вересні 1948 р. у Бонні розпочала роботу парламентська рада під головуванням лідера ХДС К. Аденауера, що завершила підготовку конституції, яка почала діяти 23 серпня 1949 р. після її ствердження окупаційною владою. Консттиуція закріпила основні цивільні та політичні права громадян і йроголосила Західну Німеччину (ФРН) демократичною, федеративною й водночас перехідною державою. ФРН із самого початку свого існування висунула ідею об'єднання Німеччини на демократичній основі. До складу ФРН увійшли II земель (після об'єднання земель Баден-Вюртемберг і входження до ФРН Саара земель стало 10), кожна з яких мала свої конституцію, законодавчі, судові та виконавчі органи. За формою правління ФРН стала парламентською республікою, вищий орган влади — Бундестаг (федеральний парламент). На спільному засіданні Бундестагу й такого ж числа депутатів ландтагів (парламентів земель), що утворювали Федеральні збори, обирався на 5 років президент республіки, який мав обмежені повноваження і виконував представницькі функції. Першим президентом ФРН було обрано професора Теодора Гойса, який належав до табору лібералів.

Лідер партії, що перемогла на виборах, призначався федеральним канцлером (главою уряду). Канцлер перебував при владі до закінчення повноважень Бундестагу, якщо останній не висловлював йому недовіри. Конституційний суд мав право скасувати будь-який закон.

У серпні 1949 р. на виборах до бундестагу переміг блок ХДС/ХСС, який утворив в коаліції з ВДП перший уряд ФРН. 15 вересня доктора Конрада Аденауера обрано федеральним канцлером. Він переміг на виборах з перевагою усього в один голос, при цьому канцлер говорив: "Оскільки я твердо вирішив взяти на себе відповідальність, я б вважав за дурість, що сам себе не обрав".

Конрад Аденауер (1876-1966 рр.) — народився в січні 1876 р. у м. Кельн. Він та його однолітки пройшли через випробування націоналізмом, воєнними перемогами Німеччини на початковому періоді Першої світової війни, вони пережили гіркоту її поразки та революційну смуту в листопаді 1918 р. Після закінчення університету Аденауер примкнув до католицької партії центру, оскільки виріс у релігійному середовищі.
1912 р. його обрали першим помічником обербурго-містра Кельна, а в листопаді 1917 р. він став мером Кельна, активно включився у політичну діяльність. У березні 1933 р. Аденауера позбавлено всіх посад і привілеїв, але концтабору, куди потрапили більшість членів партії Центру, йому вдалося уникнути. 1935 р. гестапо відмовило Аденауеру в праві на проживання в Кельні з огляду на його ненадійність, тому він оселився на віллі Ренсдорфа, де й пережив війну. Після замаху на фюрера 1944 р., у якому Аденауер не брав участі, його заарештувала служба безпеки. У 1945-1948 рр. Аденауер займався політичною діяльністю, дістаючи беззастережну підтримку американської влади. Перемігши на виборах канцлера у вересні 1949 р. у віці 73 років, Аденаузр обіймав посаду глави уряду до 1963 р. Переконаний демократ, він великою мірою сприяв зміцненню демократичних інститутів ФРН.

20 вересня 1949 р. приступив до виконання своїх обов'язків коаліційний уряд. Цим актом скінчився процес формування Федеративної Республіки Німеччини.

Радянська сторона, готова до такого розвитку подій, ЗО травня 1949 р. затвердила .конституцію, розроблену Народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Як і усю Німеччину, на дві зони було розділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно та політично пов'язаною з ФРН.

Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а главою уряду — соціаліст, близький до СЄПН, Отто Гроте-воль. СЄПН фактично узурпувала всю владу у країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком. Розкол Німеччини, який тривав 40 років, завершився. У його здійснення зробили "свій внесок" обидві протиборствуючі сторони — СРСР та країни Заходу, кожна по-своєму.

3. Німецьке "економічне диво"
Із середини 50-х років у ФРН спостерігається прискорене економічне зростання. Усього за три роки обсяг промислового виробництва збільшився в 2,5 рази. Кількість безробітних скоротилася, життєвий рівень швидко підвищувався, і незабаром ФРН за цим показником наздогнала провідні західні країни.

В основі німецького "економічного дива" були цілком конкретні причини, але насамперед ФРН зобов'язана своїми досягненнями працьовитості, таланту й цілеспрямованості німецького народу. Крім того, за планом Маршалла, ФРН одержала до 1952 р. товарів на суму 3071,1 млн доларів. На відміну від східної, західна частина Німеччини не була сильно зруйнована в роки Другої світової війни, втрати виробничих потужностей склали біля 10%. На початок 50-х років'ФРН не була надмірно обтяжена військовими витратами, ЇЇ експорт тільки за 1950-1951 рр. зріс на 75%. На високі темпи економічного розвитку країни вирішально вплинула реалізація принципів, що лягли в основу валютної реформи Ерхарда, яка дозволила ліквідувати штучні бар'єри для приватного підприємництва, встановити вигідні податкові ставки. Ерхард заохочував розвиток нових промислових галузей, наприклад електронної, створюючи для них особливий режим сприяння. Йому вдалося збудити дух підприємництва, "заразити" західних німців бізнесом. Ерхард намагався створити державу "народного капіталізму" і "депролетарізувати" робітників за допомогою продажу акцій та співучасті їх у керуванні виробництвом. Він виключав застосування методів державного регулювання економіки, в "одержавленні" йому ввижався соціалізм.

Німецькому "економічному диву" сприяла й наявність дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн німців Із Східної Пруссії та інших регіонів. Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була значно менше довоєнної, а робочий тиждень становив 50-52 години.

До початку 60-х років Федеративна Республіка перетворилася на одну з найбільш економічно розвинених держав світу. Країна завоювала потужні позиції у виробництві устаткування, машинобудування, автомобільної, хімічної та лісової промисловостей. Відмовившись від марної ідеї силою зброї захопити увесь світ, уряд ФРН сприяв утворенню транснаціональних корпорацій, де німецькому капіталу належала одна з провідних ролей.

Однак держава не завжди успішно вирішувала конфлікти між підприємцями й робітниками. У 1962-1963 рр. під час економічної кризи сталися масові виступи металургів, машинобудівників. Уряд не зумів знайти вихід із кризи. Популярність канцлера падала. У жовтні 1963 р. без помпи й урочистого прощання 87-річний Конрад Аденауер залишив посаду федерального канцлера. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який давно входив до складу кабінету Аденауера.


Людвіг Ерхард — "творець німецького економічного дива" — народився 4 лютого 1897 р. у дрібнобуржуазній родині в невеличкому містечку Фюрте. В 16 років батько відправив його на навчання в нюрнберзьку фірму збуту виробів із тканини. В роки Першої світової війни він добровільно записався до армії, дослужився до чину вахмістра, був тяжко поранений. Після війни Ерхард прагнув економічної самостійності і тримався осторонь політики, шукав свою точку опори. Освіту одержав у Нюрнберзькій вищій школі економічних та соціальних наук і в університеті Франкфурта-на-Майні. 1928 р. Ерхард зайнявся науковою працею — досліджував співвідношення між попитом і пропозицією. В роки нацистського режиму підтримував деякі методи державного регулювання гітлерівської партії, проте після війни повернувся до ліберальної економічної партії. З 1946 р. Ерхард міністр економіки Баварії, а незабаром і ФРН.

Перші два роки перебування на посаді нового канцлера були позначені економічним ростом. Він зумів запровадити через Бундестаг "надзвичайні закони". В галузі зовнішньої політики дотримувався думки, що авторитет держави зумовлюється її військовою могутністю.

1966-1969 рр. були позначені політичною активізацією західнонімецького суспільства. В цей час набирала політичного впливу СДПН, що стала головною опозиційною силою уряду "великої коаліції". Прийнявши 1959 р. нову програму, соціал-демократи виступали за демократичний соціалізм з наголосом на поліпшення соціального стану трудящик. Шлях до демократичного соціалізму вони бачили в природному, еволюційному розвитку суспільства.

Вибори 1972 р. принесли перемогу коаліції СДПН/ВДП, що одержала 54,2% голосів виборців. Канцлером став В. Брандт.

Криза 1973-1975 рр. призвела до посилення інфляції, росту безробіття, зростання цін, але її наслідки не були такими хворобливими, як в інших країнах, оскільки у ФРН були більш високі зарплата та пенсії. Проте 1974 р. тодішній канцлер ФРН В. Брандт мусив піти у відставку після того, як з'ясувалося, що один з його близьких співробітників був агентом розвідки НДР. Його спадкоємцем на посаді канцлера став соціал-демократ Гельмут Шмідт, віце-канцлером і міністром закордонних справ став впливовий політик Ганс Дітріх Геншер. Суттєвих змін у політичному курсі ФРН зміна уряду не викликала.

З другої половини 1980 р. почалося уповільнення темпів економічного розвитку, що переросло в короткочасну кризу 1981-1982 рр. Кількість безробітних досягла 2,5 млн чол. Інфляція різко зменшила купівельну спроможність населення. 1982 р. вільні демократи вийшли з коаліції СДПН та перейшли на бік ХДС/ХСС. г. Шмідт, позбавившись більшості в Бундестазі, змушений був піти у відставку. Новим канцлером ФРН став лідер ХДС Гельмут Коль.

Гельмут Коль — шостий канцлер ФРН — народився З квітня 1930 р. у м. Людвигсхафен у родині вихідця з селянського середовища — Ганса Коля. 1950 р. він вступив до університету у Франкфурті-на-Майні, де вивчав державне право і філософію. У Гейдельберг-ському університеті Коль вивчав політичні науки. 1957 р. Коль став членом правління, а з 1966 р. — головою ХДС землі Рейнланд-Пфальц, обіймав посаду прем'єр-міністра цієї землі. За політичними пристрастями був прихильником консерватизму, прагнув підтримувати старе, наскільки це можливо, але водночас гостро відчував необхідність змін і був готовий їх здійснювати. Ставлення до соціалізму в нього було однозначне: Коль казав, що "ворожість до соціалізму я усмоктав із молоком матері". З 1982 по 1998 рр. — канцлер ФРН.

На виборах 1983 р. блок ХДС/ХСС-ВДП домігся вражаючої перемоги. ХДС під керівництвом Г. Коля значно розширив свої ряди, став дійсно народною партією. Більшість членів СДПН, ВДП переходила в ряди ХДС.

З 1983 р. в економіці ФРН розпочалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Країна стала найбільшим експортером товарів у світі, в тому числі найскладнішого устаткування. Західнонімецька марка перетворилася на одну з провідних валют. Модернізація економіки привела до збільшення заможності середнього класу.
1987 р. Гельмута Коля знову обрано канцлером ФРН.

4. НДР у 1949-1990 роках: тоталітарний режим за радянським зразком
На території Східної Німеччини, де управління до жовтня 1949 р. здійснювала радянська військова адміністрація Німеччини, 7 жовтня 1949 р. було утворено Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

За активної допомоги радянської адміністрації Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН) здобула перемогу на виборах до місцевих органів влади. Марксисти здійснювали владу в країні монопольно, не допускаючи до неї соціал-демократів, проте, побоюючись впливу християнських та ліберальних демократів, прорадянська СЄПН запропонувала створити Національний фронт демократичних сил, де вона посіла домінуюче становище.

Економіка країни розвивалася за радянським зразком: провадилися примусова націоналізація підприємств, прискорена індустріалізація за рахунок згортання соціальних програм, планомірна колективізація сільського господарства (до 1952 р. було створено 1900 кооперативів), посилювався тиск держави на приватний капітал, підприємців обкладали непосильними податками, чинили їм перешкоди й обмеження.

Радянський Союз та керівництво НДР прагнули довести світові "переваги соціалізму" на прикладі розвитку "першої соціалістичної держави на німецькій землі", випередити ФРН у прихованому змаганні.

У НДР було досягнуто значних успіхів у розвиткові промисловості на основі форсування індустріалізації. Але колективізація призвела до зменшення обсягу сільськогосподарського виробництва, повільно розвивалася легка промисловість. Усе це спричинило зниження життєвого рівня трудящих. Тоталітарна система, що зміцнювалася, викликала невдоволення значної частини населення. У червні 1953 р. обурення робітників НДР підвищенням тарифних норм та копіюванням радянської системи соціалістичного змагання призвело до відкритих виступів проти режиму в ряді великих міст країни. Вже 17 червня у 300 населених пунктах страйкувало 400 тис. трудящих, серед яких 100 тис. — у Східному Берліні. У Галлі, Магдебурзі до рук страйкомів влада перейшла практично повністю. За допомогою Радянської Армії режим В. УльбрІхта придушив виступи. При цьому було вбито 200 робітників, тисячі кинуто до тюрем, а 6 організаторів страйків засуджено до розстрілу.

Після утворення 1955 р. Варшавського Договору створено Національну народну армію НДР (1956 р.), що привело до різкого збільшення військових витрат системи, яка переживала кризові явища. На тлі подій 1956 р. у Польщі та Угорщині обстановка в країні була критичною, проте владі вдалося запобігти повстанню. Було зроблено деякі поступки дрібним та середнім підприємцям, трохи пожвавилася економічна діяльність, НДР виходила на провідні позиції в східному блоці. Проте населення НДР продовжувало "голосувати ногами", тобто емігрувати до ФРН, користуючись з відкритості кордону між західним та східним секторами Берліна. За рішенням країн—учасниць Варшавського договору, в ніч на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліна було зведено високу бетонну стіну, яку керівництво НДР назвало "антифашистським захисним валом". її довжина становила 115 км. Крім того, східний та західний сектори Берліна розділила бетонна споруда шириною 4 метри і довжиною 46 км. "Берлінська стіна" мала 25 контрольно-пропускних пунктів, була обладнана 210 вишками і 245 вогневими позиціями, кордон охороняли спеціально підготовлені собаки. Право виїзду на Захід зберегли тільки пенсіонери. Ця стіна стала символом поділу єдиного німецького народу. У конституції, прийнятій 1968 р., НДР проголошувалась "соціалістичною державою німецької нації", як і її "побратими" по східному блоку.

1971 р. першим секретарем ЦК СЄПН став Еріх Хо-неккер, що обійняв згодом посаду голови Державної Ради ФРН. Нове керівництво посилило монопольну владу СЄПН, яка стала основним фактором загострення і поглиблення застійних та кризових явищ у житті країни. Причини кризи в НДР випливали безпосередньо із суті тоталітарної держави, значною мірою вона була результатом економічного та політичного волюнтаризму.


5. Об'єднання Німеччини
Конституція ФРН передбачала возз'єднання Німеччини як процес входження земель Східної Німеччини до ФРН, що припускало попередню ліквідацію НДР як держави. Керівництво НДР прагнуло здійснити об'єднання через конфедеративний союз двох держав.

До середини 80-х років у НДР остаточно намітилася криза влади, ідеології та політики правлячої партії — СЄПН. Масове незадоволення погрожувало вилитися у відкрите протистояння. Останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стали події кінця літа 1989 р., коли Угорщина відкрила кордон з Австрією й розпочалася масова втеча туристів через ці дві країни до ФРН. Сотні громадян також сховалися в посольствах ФРН у Варшаві та Празі.

Наближалася 40-а річниця утворення НДР.

Проте в керівництві СЄПН назрівало невдоволення політикою Е. Хонеккера та його ортодоксальним оточенням. У дні святкування ювілею 7-9 жовтня тисячі людей вийшли на антисоціалістичнІ демонстрації. Хонеккер віддав наказ відкрити вогонь по демонстрантах, щоправда, його відразу ж скасували. 17 жовтня на пленумі ЦК СЄПН було прийнято рішення про звільнення Е. Хонеккера від обов'язків Генерального секретаря ЦК СЄПН. Замість нього обрано Егона Кренца, який у колишньому політбюро опікувався органами безпеки.

Події розвивалися бурхливо. Під загрозою посилення демонстрацій 9 листопада 1989 р. відкрито "Берлінську стіну". Набирали сили опозиційні партії. Главою уряду призначається прихильник реформ X. Модров. У середині грудня на Надзвичайному з'їзді СЄПН стався розкол партії. Головою нової партії, що дістала назву "Партія демократичного соціалізму" (ПДС), став Грегор Пзі. Опозиція вимагала якнайшвидшого об'єднання з ФРН. Канцлер Західної Німеччини Г. Коль оголосив про готовність ФРН до об'єднання.

18 березня 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогу одержала некомуністична опозиція — прихильники об'єднання з ФРН. Більшість громадян НДР проголосувала за ХДС, лідер якого Лотар де Мезьєр і сформував новий уряд НДР.

Для врегулювання зовнішніх аспектів об'єднання Німеччини відбулися переговори за формулою "2+4" (ФРН, НДР плюс СРСР, СІЛА, Велика Британія, Франція).

СРСР і ФРН розв'язують питання про виведення радянських військ із території НДР.

Уряд Л. де Мезьєра провів у червні 1990 р. референдум про валютну реформу. 94% східних німців висловилися за введення в НДР нової валюти — західнонімецької марки. ЗІ серпня проведено вибори у відновлених землях на території НДР. Залишалося тільки узгодити статус об'єднаної Німеччини з чотирма державами — СРСР, СІЛА, Великою Британією та Францією. СРСР, погодившись на об'єднання, спочатку висунув умову нейтралізації Німеччини, проте цю вимогу відхилили всі учасники переговорів, а СРСР пішов на принципово важливі поступки, що свідчило про глибокий перегляд його зовнішньої політики. Керівництво Радянського Союзу погодилося з членством об'єднаної Німеччини в НАТО і виведенням радянських військ із НДР. 12 вересня підписано Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. З жовтня 1990 р. відбулося офіційне возз'єднання Німеччини, на території Східної Німеччини піднято прапори ФРН. Внаслідок народної, антитоталітарної революції та об'єднання Німеччини припинила своє існування НДР. Відтворення нової Німеччини сталося мирним, демократичним шляхом.

6. Економічні й соціальні проблеми 90-х років
Основна проблема, що постала перед новим урядом, полягала в подоланні економічної відсталості східнонімецьких земель, розвитку приватної ініціативи населення колишньої НДР, яке звикло до того, що держава гарантує платню кожному робітникові незалежно від результатів його праці. Якщо в 1990-1993 рр. у східних землях спостерігався спад виробництва, що породжував песимізм і навіть ностальгію за "соціалістичним минулим" колишніх громадян НДР, то з 1994 р. намітилося зростання господарчої активності. Вибори до бундестагу 1994 р. знову принесли перемогу правлячій коаліції на чолі з Г. Колем, діяльність якого підтримала більшість населення колишньої НДР.

Столицю Німеччини в майбутньому вирішено повернути до Берліна, але поки що більшість урядових установ знаходиться в Бонні.

Німеччина стала найбільш населеною країною Західної Європи (біля 80 млн чол.). До ФРН щороку прибувають сотні тисяч іммігрантів із країн СНД, колишньої Югославії, Південної Європи, Близького та Середнього Сходу. Керуючись доброю волею, німецька держава прагне створити для них оптимальні умови життя та діяльності. Проте в країні активізують діяльність неонацистські, фун-даменталістські, расистські та інші агресивні угруповання, їм протистоїть уся могутність правового захисту демократичної держави, рішучість влади покінчити з будь-якими проявами радикалізму, войовничого беззаконня та насильства. У сучасній Німеччині робиться усе можливе, щоб воєнна небезпека ніколи більше не походила з німецької землі.

7. Німеччина на міжнародній арені
З моменту створення ФРН уряд К. Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію й подолання відчуженості Німеччини від Європи. Майбутня Німеччина уявлялася канцлерові тільки складовою частиною західного світу. ФРН відкинула план об'єднання Німеччини, запропонований СРСР, за яким вона мала стати нейтральною. Така однозначна орієнтація нового уряду ФРН на СІЛА в роки "холодної війни" ще більш сприяла зміцненню її позицій. 1951 р. на території ФРН було скасовано окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, потім ввійшла до ЄЕС, де вона, як найбільш індустріальна країна, почала відігравати провідну роль. Сталося історичне примирення з Францією, з якою Німеччина тричі за останні 70 років воювала.

Християнські демократи вважали ФРН єдиною законною представницею інтересів Німеччини, ігноруючи існування НДР та іменуючи її по-давньому "радянською зоною". 1955 р. вони оголосили "доктрину Хальштейна" (за ім'ям тогочасного міністра закордонних справ), відповідно до якої уряд ФРН автоматично розривав дипломатичні відносини з будь-якою країною, що визнає де-юре НДР. Виняток було зроблено тільки для СРСР, з яким Аденауер не наважувався вступати у конфлікт. 1955 р. відбувся візит канцлера до СРСР, у ході якого було встановлено дипломатичні й торгові відносини між двома країнами.

У 1954 р. західні держави уклали з ФРН Паризькі угоди, відповідно до яких Західній Німеччині дозволялося сформувати армію — бундесвер у складі 12 дивізій (500 тис. військовослужбовців). Підписавши Паризькі угоди, ФРН добровільно відмовилася від виробництва ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї.

На початку 70-х років докорінні зміни сталися в міжнародній діяльності ФРН. На тлі розвитку відносин Заходу з СРСР та його союзниками політика невизнання країн Східної Європи з боку ФРН ставала безперспективною. Уряд В. Брандта розробив "нову східну політику". Канцлер розумів, що перегляд німецьких кордонів без війни, яка неминуче буде ядерною, неможливий. В. Брандт закликав відмовитися від "холодної війни", поважати співвідношення сил, що склалося, налагодити нормальні відносини з потерпілими від гітлерівської агресії країнами Східної Європи, насамперед із СРСР і Польщею, визнати НДР. При цьому Брандт не відмовлявся від надій на майбутнє об'єднання Німеччини, але тільки мирним шляхом.

12 серпня 1970 р. підписано договір між СРСР і ФРН, в якому обидві сторони зобов'язалися сприяти розвиткові мирних відносин між усіма європейськими країнами. Важливе значення мала 3-я стаття договору, в якій ФРН визнавала повоєнні кордони у Східній Європі. ФРН і НДР установили міждержавні відносини, що відкривали шлях німецьким державам до ООН. Аналогічні договори було підписано з Польщею та Чехословаччиною.

З вересня 1971 р. підписано угоду чотирьох держав — СРСР, США, Великої Британії та Франції по Західному Берліну, де підкреслювалося, що Західний Берлін не є складовою частиною ФРН.

Політичний курс лідера ХДС - канцлера ФРН Гельмута Коля, протягом більш як 16 років визначався його прихильністю до приватної власності, вільної ринкової економіки, максимальної обмеженості ролі держави в економічній діяльності. Він обстоював такі цінності, як особиста відповідальність кожного за свій матеріальний добробут, а також національну, культурну та релігійну толерантність. Г. Коль був активним поборником європейської інтеграції, "атлантичної солідарності". Водночас канцлер виступав за обмеження впливу США у Європі, наполегливо шукав нові шляхи і форми співробітництва ФРН Із країнами Східної Європи.

У вересні 1998 р. на виборах до бундестагу перемогли опозиційні партії. Лідер соціал демократів Г. Шредер став канцлером. Він обіцяє створити нові робочі місця, зменшити майже 5-мільйонну армію безробітних, розгорнути нові соціальні програми.

8. Україно-німецьке співробітництво
Федеративна Республіка Німеччина однією з перших серед країн "великої сімки" — вже 26 грудня 1991 р. — визнала незалежність України. А 17 січня 1992 р. між двома державами встановлено дипломатичні відносини. З цього часу розвиток двосторонніх українсько-німецьких відносин характеризується постійним нарощуванням динамізму та набуває характеру партнерства. Договірно-правова база цих відносин нараховує більше 40 двосторонніх угод міждержавного та міжвідомчого характерів.

У липні 1995 р. відбувся візит президента України Л. Д. Кучми до ФРН. Федеральний канцлер Г. Коль, інші керівники держави, представники майже всіх впливових партій Німеччини підтвердили зацікавленість ФРН в існуванні на карті Європи могутньої незалежної України, в її подальшому ствердженні в політичному, економічному І правовому європейському просторах.

У вересні 1996 р. Київ відвідав Гельмут Коль. У ході цього візиту значно зміцніли довірчі партнерські відносини між лідерами двох країн: лейтмотивом візиту, як і усього розвитку двосторонніх відносин за останні роки, стала фраза канцлера: "Україні необхідна Європа, а Європі необхідна Україна".

Одночасно з міжурядовими контактами динамічно розвивалися зв'язки парламентів двох країн.

У галузі зовнішньої торгівлі Німеччина була і залишається одним із найважливіших партнерів України. За підсумками 1997 р. Україна ввійшла до десятки головних торгових партнерів Німеччини у Центральній та Східній Європі. Досягнутий рівень взаємної торгівлі (2,4 млрд марок) був найвищим за увесь час існування незалежної української держави.

Подальша інтенсифікація україно-німецького економічного співробітництва повинна набути конкретної реалізації у вигляді спільних інвестиційних проектів. Серед них варто згадати реконструкцію залізниці Львів—Варшава— Берлін, налагодження виробництва в Україні зернозбиральних комбайнів на рівні світових стандартів, залучення німецьких фірм до перебудови енергетичної сфери та вуглевидобувної промисловості України, до подолання наслідків чорнобильської катастрофи. ФРН за обсягом капіталовкладень в економіку України (173,9 млрд доларів) посідає друге місце у світі ееред іноземних інвесторів. Значна частина німецьких прямих інвестицій здійснюється через спільні підприємства, яких зареєстровано понад 400.

Сьогодні є усі підстави з оптимізмом дивитися на подальший розвиток багатосторонніх відносин між ФРН і Україною.

Запитання і завдання
1. У якій політичній ситуації та за яких обставин утворено ФРН?
2. Чи відповідало утворення ФРН і НДР рішенням Ялтинської та Потсдамської конференцій? З чиєї провини стався розкол Німеччини ?
3. У чому виявилися принципові розходження в розвитку двох німецьких держав?
4. Назвіть причини "німецького економічного дива". Чим повчальний досвід ФРН для інших держав?
5. У чому сутність неоконсервативного курсу Г. Коля ? Чому йому майже 15років вдавалося утримуватися при владі?
6. Чим скінчилося приховане змагання між ФРН і НДР? Які причини краху НДР?
7. Як відбувалося об'єднання Німеччини? У чому полягав компроміс СРСР із країнами Заходу в цьому питанні?
8. Визначіть особливості розвитку ФРН у 1990-1996 рр. З якими труднощами зіткнулася об'єднана Німеччина?
9. Чому уряд В. Брандта вдався до "нової східної політики"?
10. У чому полягають особливості й перспективи відносин між ФРН і Україною ?
11. Яку роль відіграє ФРН у сучасних політичних процесах?

Документи і матеріали
1. Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини (витяг)
"...1. Об'єднана Німеччина включатиме територію Німецької Демократичної Республіки, Федеративної Республіки Німеччини та усього Берліна. її зовнішніми кордонами остаточно стануть кордони Німецької Демократичної Республіки і Федеративної Республіки Німеччини від дня набрання сили цим Договором. Підтвердження остаточного характеру кордонів об'єднаної Німеччини є суттєвою частиною мирного облаштування в Європі.
2. Об'єднана Німеччина та Республіка Польща підтверджують існуючий між ними кордон у договорі, що має обов'язковий характер відповідно до міжнародного права.
3. Об'єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому..."

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Конспект на допомогу вчителю та учням, онлайн уроки, шкільний план, домашня робота з всесвітньої історії}

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.