KNOWLEDGE HYPERMARKET


Образ Кая - жертви злих чар. Уособлення в образі Герди вседолаючої сили кохання, прагнення до дієвого добра
Строка 5: Строка 5:
[[Image:2321.jpg|334x162px|2321.jpg]]<br>У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом доводиться розводити лише кімнатні квіти в горщиках, мешкало двоє бідних дітей. Діти не були рідні, проте любили одне одного як брат і сестра.<br>їхні батьки жили в мансардах двох сусідніх будинків. Там, де дахи будинків майже доторкалися ринвами один до одного, виглядали два маленькі віконечка. Ступивши з того чи з того віконечка на ринву, можна було опинитися біля сусідського вікна. У батьків були великі дерев'яні ящики, де росли зелень та кущики троянд. Троянди чудово розростались, і якогось дня батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви. Здавалося, ніби між вікнами на дахах виросли дві грядки квітів. Горох спускався з ящиків додолу, а троянди заглядали у вікна й перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя.<br>Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!<br>Та взимку ці розваги припинялися. Діти нагрівали на печі мідні монетки і прикладали їх до замерзлих вікон. За мить посеред шибок з'являлися два чудові віконечка, такі круглі-круг-лі, і звідти визирали милі й лагідні очка. Це дивилися — кожне зі свого вікна — хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Кай, а дівчинку — Герда.<br>Влітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях, а взимку треба було довго спускатися східцями донизу, а тоді ще довше підійматися догори.<br>Надворі падав сніг.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; То білі бджілки рояться! — казала їм бабуся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А в них також є своя Снігова Королева? — запитував хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.<br>Звичайно, що є, — відказувала бабуся. — Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більша за них усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Часом опівночі Снігова Королева пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, — від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А Снігова Королева може зайти сюди? — спитала якось<br>дівчинка.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Нехай спробує! — відказав хлопчик. — Я посаджу її на<br>теплу піч, і вона розтане!<br>Бабуся погладила хлопчика по голові і почала розповідати щось інше.<br>Того вечора, перед сном, Кай виліз на стілець біля вікна й зазирнув крізь маленьке вічко надвір. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, .закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Була вона дивовижно гарна й ніжна — вся із сліпучо-іскристої криги, але однак — живаї її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою...<br>Хлопчик злякався, зіскочив зі стільця, а повз вікно мовби промайнула велика птаха...<br>Ще вчора за вікном тріщали морози, а тоді раптово настала відлига. Незабаром прийшла весна. Світило сонце, з землі вигулькувала трава, ластівки мостили гнізда. Вікна розмерзлися, і діти знову сиділи у своєму маленькому садочку на даху.<br>Троянди цвіли пишно, як ніколи. Ох, яке прегарне було літо, як чудово було під запашними кущами троянд! Здавалося, так буде вічно...<br>Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку з дивовижними звірами та пташками. Великий годинник на міській ратуші вибив п'ять разів.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой! — раптом зойкнув хлопчик. — Мене кольнуло в серце,<br>і щось потрапило в око!<br>Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мабуть, уже випало! — сказав він.<br>Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала. Ви, звичайно ж, пам'ятаєте, що все гарне й прекрасне здавалося в ньому поганим та бридким, а все погане й лихе виглядало прекрасним. Бідний Кай! Скалочка потрапила просто в його серце, і тепер воно мусило перетворитися на крижинку!.. Біль минув, але скалки залишились...<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чого ти плачеш? — спитав Кай. — Яка ти тепер негарна!<br>Мені зовсім не болить! Фе! — закричав він. — Цю троянду поточили хробаки! А ось ця й геть крива! Які жахливі троянди, не кращі за оці ящики!..<br>Він буцнув ящик ногою й зірвав дві троянди.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Каю, що ти робиш?! — закричала дівчинка, але він зумисне зірвав ще одну квітку й стрибнув у своє вікно.<br>Відтоді Кая наче підмінили. Коли Герда показувала йому книжки з малюнками, він відмахувався від них і казав, що ці книжки годяться лише для немовлят, коли розповідала щось бабуся, — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Тепер він потішався з того, що начіпляв бабусині окуляри і передражнював її.<br>Незабаром він навчився передражнювати всіх сусідів. А все через скалки тролевого дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Кай дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його всією душею. Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі.<br>Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Поглянь крізь скло, Гердо, — сказав він.<br>Крізь збільшувальне скло сніжинки здавалися набагато більші, ніж насправді, і були схожі на пишні квіти або десятикутні зірки.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Подивись, як майстерно зроблено! — захоплено мовив<br>Кай. — Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність!<br>Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!<br>Одного дня Кай у великих рукавицях і з санчатами за спиною прийшов до Герди і гукнув їй у саме вухо:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мені дозволили їздити на великому майдані! — й одразу<br>вибіг надвір.<br>Там, на майдані, найхоробріші хлопці прив'язували свої санчата до саней, запряжених кіньми, і проїжджали так досить далеко. Було дуже весело!<br>У розпалі цих веселощів на майдані з'явилися великі білі сани, у яких сидів хтось у білій шапці, закутаний у пишне біле хутро. Сани двічі повільно об'їхали довкола майдану, і Кай швиденько встиг прив'язати до них свої санчата. Великі сани мчали все швидше й швидше, а тоді звернули з майдану в провулок. Людина в білому повернулася до Кая і дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою. Кай декілька разів хотів відв'язати санчата, але людина в білій шубі приязно кивала йому, і він їхав далі...<br>Ось вони вже виїхали за міську браму. Сніг раптом повалив величезними пластівцями, і зробилося так темно, що хлопчик навіть не бачив своєї простягнутої руки. Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі.<br>Кай голосно закричав, але ніхто його не почув. Сніг не вщухав, і сани, поринаючи в заметах, мчали як навіжені. Кай увесь тремтів і хотів був проказати молитву «Отче наш», але в голові у нього лишилася тільки таблиця множення.<br>Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка — висока, струнка, сліпу-чо-біла. Це була... Снігова Королева!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну й добре ми попоїздили! — сказала вона. — Але ти геть<br>змерз. Залізай-но в мою шубу!<br>І вона перенесла хлопчика в свої сани й загорнула його у свою шубу. Кай мовби опустився у сніговий замет.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ти й досі мерзнеш? — спитала Снігова Королева й поцілувала Кая в чоло.<br>О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь — до самого серця, яке й так було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мої санчата! Не забудь моїх санчат! — було перше, про що<br>він подумав і крикнув.<br>Санчата міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, що полетіла за великими саньми. Тоді Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх!..<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну, більше я тебе не цілуватиму, — сказала вона, — щоб,<br>бува, не зацілувати насмерть.<br>Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна! Розумнішого, вродливішого обличчя він не міг собі й уявити!..<br>Вона вже не видавалася йому такою крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості. Він перестав її боятися і розповів, що знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки мешканців, а вона, слухаючи все те, тільки усміхалася...<br>Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря завивала й стогнала, мовби співаючи старовинних пісень. Вони летіли над лісами, над озерами, над морем, над землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, мерехтів сніг; над ними літали й крякали чорні круки, а високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.<br>'''''Оповідання третє: Садок бабусі, що знала чари'''''  
[[Image:2321.jpg|334x162px|2321.jpg]]<br>У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом доводиться розводити лише кімнатні квіти в горщиках, мешкало двоє бідних дітей. Діти не були рідні, проте любили одне одного як брат і сестра.<br>їхні батьки жили в мансардах двох сусідніх будинків. Там, де дахи будинків майже доторкалися ринвами один до одного, виглядали два маленькі віконечка. Ступивши з того чи з того віконечка на ринву, можна було опинитися біля сусідського вікна. У батьків були великі дерев'яні ящики, де росли зелень та кущики троянд. Троянди чудово розростались, і якогось дня батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви. Здавалося, ніби між вікнами на дахах виросли дві грядки квітів. Горох спускався з ящиків додолу, а троянди заглядали у вікна й перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя.<br>Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!<br>Та взимку ці розваги припинялися. Діти нагрівали на печі мідні монетки і прикладали їх до замерзлих вікон. За мить посеред шибок з'являлися два чудові віконечка, такі круглі-круг-лі, і звідти визирали милі й лагідні очка. Це дивилися — кожне зі свого вікна — хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Кай, а дівчинку — Герда.<br>Влітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях, а взимку треба було довго спускатися східцями донизу, а тоді ще довше підійматися догори.<br>Надворі падав сніг.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; То білі бджілки рояться! — казала їм бабуся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А в них також є своя Снігова Королева? — запитував хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.<br>Звичайно, що є, — відказувала бабуся. — Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більша за них усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Часом опівночі Снігова Королева пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, — від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А Снігова Королева може зайти сюди? — спитала якось<br>дівчинка.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Нехай спробує! — відказав хлопчик. — Я посаджу її на<br>теплу піч, і вона розтане!<br>Бабуся погладила хлопчика по голові і почала розповідати щось інше.<br>Того вечора, перед сном, Кай виліз на стілець біля вікна й зазирнув крізь маленьке вічко надвір. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, .закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Була вона дивовижно гарна й ніжна — вся із сліпучо-іскристої криги, але однак — живаї її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою...<br>Хлопчик злякався, зіскочив зі стільця, а повз вікно мовби промайнула велика птаха...<br>Ще вчора за вікном тріщали морози, а тоді раптово настала відлига. Незабаром прийшла весна. Світило сонце, з землі вигулькувала трава, ластівки мостили гнізда. Вікна розмерзлися, і діти знову сиділи у своєму маленькому садочку на даху.<br>Троянди цвіли пишно, як ніколи. Ох, яке прегарне було літо, як чудово було під запашними кущами троянд! Здавалося, так буде вічно...<br>Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку з дивовижними звірами та пташками. Великий годинник на міській ратуші вибив п'ять разів.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой! — раптом зойкнув хлопчик. — Мене кольнуло в серце,<br>і щось потрапило в око!<br>Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мабуть, уже випало! — сказав він.<br>Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала. Ви, звичайно ж, пам'ятаєте, що все гарне й прекрасне здавалося в ньому поганим та бридким, а все погане й лихе виглядало прекрасним. Бідний Кай! Скалочка потрапила просто в його серце, і тепер воно мусило перетворитися на крижинку!.. Біль минув, але скалки залишились...<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чого ти плачеш? — спитав Кай. — Яка ти тепер негарна!<br>Мені зовсім не болить! Фе! — закричав він. — Цю троянду поточили хробаки! А ось ця й геть крива! Які жахливі троянди, не кращі за оці ящики!..<br>Він буцнув ящик ногою й зірвав дві троянди.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Каю, що ти робиш?! — закричала дівчинка, але він зумисне зірвав ще одну квітку й стрибнув у своє вікно.<br>Відтоді Кая наче підмінили. Коли Герда показувала йому книжки з малюнками, він відмахувався від них і казав, що ці книжки годяться лише для немовлят, коли розповідала щось бабуся, — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Тепер він потішався з того, що начіпляв бабусині окуляри і передражнював її.<br>Незабаром він навчився передражнювати всіх сусідів. А все через скалки тролевого дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Кай дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його всією душею. Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі.<br>Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Поглянь крізь скло, Гердо, — сказав він.<br>Крізь збільшувальне скло сніжинки здавалися набагато більші, ніж насправді, і були схожі на пишні квіти або десятикутні зірки.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Подивись, як майстерно зроблено! — захоплено мовив<br>Кай. — Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність!<br>Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!<br>Одного дня Кай у великих рукавицях і з санчатами за спиною прийшов до Герди і гукнув їй у саме вухо:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мені дозволили їздити на великому майдані! — й одразу<br>вибіг надвір.<br>Там, на майдані, найхоробріші хлопці прив'язували свої санчата до саней, запряжених кіньми, і проїжджали так досить далеко. Було дуже весело!<br>У розпалі цих веселощів на майдані з'явилися великі білі сани, у яких сидів хтось у білій шапці, закутаний у пишне біле хутро. Сани двічі повільно об'їхали довкола майдану, і Кай швиденько встиг прив'язати до них свої санчата. Великі сани мчали все швидше й швидше, а тоді звернули з майдану в провулок. Людина в білому повернулася до Кая і дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою. Кай декілька разів хотів відв'язати санчата, але людина в білій шубі приязно кивала йому, і він їхав далі...<br>Ось вони вже виїхали за міську браму. Сніг раптом повалив величезними пластівцями, і зробилося так темно, що хлопчик навіть не бачив своєї простягнутої руки. Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі.<br>Кай голосно закричав, але ніхто його не почув. Сніг не вщухав, і сани, поринаючи в заметах, мчали як навіжені. Кай увесь тремтів і хотів був проказати молитву «Отче наш», але в голові у нього лишилася тільки таблиця множення.<br>Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка — висока, струнка, сліпу-чо-біла. Це була... Снігова Королева!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну й добре ми попоїздили! — сказала вона. — Але ти геть<br>змерз. Залізай-но в мою шубу!<br>І вона перенесла хлопчика в свої сани й загорнула його у свою шубу. Кай мовби опустився у сніговий замет.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ти й досі мерзнеш? — спитала Снігова Королева й поцілувала Кая в чоло.<br>О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь — до самого серця, яке й так було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мої санчата! Не забудь моїх санчат! — було перше, про що<br>він подумав і крикнув.<br>Санчата міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, що полетіла за великими саньми. Тоді Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх!..<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну, більше я тебе не цілуватиму, — сказала вона, — щоб,<br>бува, не зацілувати насмерть.<br>Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна! Розумнішого, вродливішого обличчя він не міг собі й уявити!..<br>Вона вже не видавалася йому такою крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості. Він перестав її боятися і розповів, що знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки мешканців, а вона, слухаючи все те, тільки усміхалася...<br>Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря завивала й стогнала, мовби співаючи старовинних пісень. Вони летіли над лісами, над озерами, над морем, над землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, мерехтів сніг; над ними літали й крякали чорні круки, а високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.<br>'''''Оповідання третє: Садок бабусі, що знала чари'''''  
-
[[Image:2322.jpg|442x259px|2322.jpg]]<br>А що ж робила в цей час маленька Герда? Вона, звісно ж, по<br>всіх усюдах розшукувала Кая, але його ніде не було. Гірко плакала Герда. О, як нестерпно довго тяглися зимові дні!.. Та ось<br>настала весна з теплими сонячними промінцями.&nbsp;&nbsp;&nbsp; <br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Кай помер і більше не вернеться! — промовила Герда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не віримо! — відповіли сонячні промінці.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Він помер і більше не вернеться! — повторила вона ластівкам.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не віримо! — відповіли вони.<br>Тоді й сама Герда перестала цьому вірити.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якось<br>уранці, — ті, яких Кай ще не бачив, і піду до річки спитати про<br>нього.<br>Було ще дуже рано. Вона тихенько, щоб не збудити, поцілувала бабусю, взула червоні черевички й побігла за місто, просто до річки.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це правда, що ти забрала мого маленького названого братика? Я подарую тобі мої нові червоні черевички, якщо ти ме<br>ні його віддаси.<br>І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула червоні черевички — найдорожчу свою річ — і кинула їх у ріку. Та черевички впали недалеко від берега, і хвилі відразу ж винесли їх на берег. Ріка не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. Герда ж подумала, що кинула черевички не досить далеко. Вона дісталася до човна, який гойдався в прибережних очеретах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички у воду. Неприв'язаний човен захитався й поволі поплив. Дівчинка хотіла вистрибнути на землю, та доки перебиралася з корми на ніс, човен був уже далеко і швидко плив за течією...<br>Герда неабияк злякалася, почала плакати й кричати, але ніхто, окрім горобців, що голосно цвірінькали довкола човна, її не чув. Течія зносила човен усе далі й далі. Герда була в самих панчішках, а її червоні черевички пливли за човном, та наздогнати його не могли.<br>Береги обабіч річки були дуже гарні. Цвіли чудові квіти, стиха шуміли старезні дерева, на схилах паслися вівці та корови, але ніде не було видно жодної людини.<br>«Може, річка несе мене до маленького Кая?» — подумала Герда і враз повеселішала, підвелася і довго милувалася прегарними зеленими берегами.<br>Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом'яною стріхою з чудернацькими червоними й блакитними віконцями. З хатини, спираючись на костур, вийшла стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох, бідолашне мале дівчатко! — сказала стара. — Як це ти<br>потрапила на таку велику й швидку ріку і запливла так далеко?<br>Із цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човна, притягла його до берега і висадила Герду. Герда вельми зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча й трішки побоювалася незнайомої бабусі.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дістала<br>ся! — промовила бабуся.<br>Отож Герда про все їй розповіла, а бабуся похитувала головою і тільки повторювала: «Гм, гм!»<br>Врешті Герда таки зважилася запитати:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ви, бабусю, ви... не бачили Кая?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ні, дитино, він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, —<br>відповіла старенька. — Так що не сумуй, а краще скуштуй моїх<br>вишень та подивись на квіти в саду: вони кращі, ніж намальовані, і кожна квітка вміє розповідати казки.<br>Бабуся взяла Герду за руку, завела її в будиночок і замкнула двері на ключ. На столі стояв кошик зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Доки дівчинка їла, бабуся золотим гребінцем розчісувала їй волосся, що кучерявилось і огортало золотим сяйвом її личко — привітне, миле, кругленьке і рожеве, як троянда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! —<br>сказала бабуся. — От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.<br>І що довше розчісувала вона Герду, то дівчинка більше забувала про Кая. Стара вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою і чаклувала лише трішки, задля розваги. Одначе тепер їй дуже хотілося лишити Герду в себе.<br>Вона пішла в садок, торкнулася костуром усіх троянд, і вони, розквітлі й пишні, вмить сховалися глибоко-глибоко в землю, мовби їх і не було.<br>Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді й про Кая — і втече. Зробивши свою справу, бабуся повела Герду до квітника. Які звідти линули пахощі, яка там була краса! Герда радісно бігала поміж квітів, аж доки сонце не сховалося за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися такі сни, які бачить королівна у переддень свого весілля.<br>Назавтра Герда знову гралася на сонечку серед квітів. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, і хоч їх було безліч, їй, проте, здавалося, мовби якоїсь квітки тут не вистачає. Але якої?<br>Одного ранку вона сиділа й розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам'ять!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гей, та тут нема троянд! — вражено скрикнула Герда<br>й кинулася їх шукати.<br>Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було!.. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно сльози змочили землю — звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. Герда обняла його й почала обціловувати кожну троянду. На якусь мить вона вражено завмерла — і враз згадала про ті . чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Кай! О Боже!.. Як я забарилася! — вигукнула дівчинка. —<br>Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? — спитала во<br>на у троянд. — Чи, може, ви вірите, що він помер і більше не<br>вернеться?!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Він не помер! — промовили троянди. — Адже ми були під<br>землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.<br>Тоді Герда кинулася в кінець садка. Хвіртка була зачинена на старий іржавий засув, проте дівчинка так уперто його смикала, що він урешті піддався і хвіртка відчинилася. Недовго думаючи, Герда — так, як була, босоніж, — вибігла на шлях.<br>Разів зо три вона озирнулася назад, але ніхто за нею не гнався. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на великому камені і роззирнулася: літо вже минуло. Надворі стояла пізня осінь, але в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти, цього не було помітно.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой, як же я забарилася! Надворі вже осінь! Ні, спочивати не<br>можна! — промовила маленька Герда і знову рушила в дорогу.<br>Ох, як же натомилися її маленькі ніжки! Як холодно й вогко було навколо! Туман великими краплинами сідав на пожовкле вербове листя і, наче дощ, стікав на землю. Листя опадало й опадало. Самий лише терен стояв рясно вкритий ягодами, але які ж вони були терпкі! І яким сірим та сумним здавався увесь світ!..<br>Оповідання четверте: Королевич і королівна<br>Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук. Він довго й пильно приглядався до дівчинки, киваючи їй головою, і врешті озвався:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Крра-крра! Прривіт!<br>Він не вмів добре розмовляти людською мовою, але, видно, дівчинка йому дуже сподобалася, тож він запитав:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Куди це ти брредеш по світі сама-самісінька?<br>Слова сама-самісінька Герда зрозуміла дуже добре. Вона розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая. Крук замислено похитав головою і промовив:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Можливо! Можливо!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Та невже? Справді? — вигукнула дівчинка і кинулася його<br>обіймати.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Спокійніше, спокійніше! — сказав крук. — Я гадаю, це був<br>твій Кай. Але тепер він напевне забув тебе, бо має собі королівну. Тут, у цій країні, є королівна, така розумна, що й сказати несила. Вона прочитала геть усі газети і вже встигла забути все, що прочитала, — отака розумна! Нещодавно вона<br>сиділа на своєму троні, а це, до речі, не так уже й приємно,<br>і тут-таки вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоло<br>віка, який би вмів підтримувати розмову, а не такого, що<br>вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. І тоді барабаники<br>скликали всіх придворних дам і оголосили бажання королівни. Всі були дуже задоволені.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ти можеш повірити кожному моєму слову, — додав<br>крук, — моя наречена цілком вільно гуляє по всьому палаці і<br>все мені розповіла. (Його нареченою, звичайно ж, була ворона.)<br>Наступного дня усі газети вийшли з морем сердечок і з вен<br>зелями королівни. Там було оголошено, що будь-який вродливий хлопець може з'явитися до палацу й поговорити з королівною. Того, хто поводитиметься вільно й невимушено та<br>буде найкрасномовніший, королівна візьме собі за чоловіка.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так, так, — повторив крук, — можеш мені повірити. Народ юрбою ринув до королівського палацу.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда. — Коли ж<br>він прийшов? Він був у тому натовпі?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на<br>третій день. Саме тоді й з'явився хлопець — ні в кареті, ні<br>верхи, а просто прийшов пішки! Його очі блищали, як твої.<br>Волосся у нього було довге, але зодягнутий він був абияк.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це Кай! — зраділа Герда. — Я знайшла його! — і вона<br>заплескала в долоні.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я добре знаю від моєї нареченої, — сказав крук, — що<br>коли він зайшов до палацу й побачив на дверях гвардію в<br>сріблі, а на сходах — лакеїв у золоті, то нітрішки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, мабуть, стояти на<br>сходах, я краще піду до покоїв!» Зали були залляті світлом, а<br>таємні радники й генерали ходили босоніж і розносили зо<br>лоті тарелі, — хіба можна уявити щось урочистіше?! А його<br>чоботи дуже ррипіли, та це його не обходило.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це напевне був Кай! — скрикнула Герда. — Я знаю, він носив нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі. А Кай одружився з королівною?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Коли б я не був круком, я й сам би охоче одружився з<br>нею, хоч я й заручений. Той хлопець розмовляв з нею так<br>гарно, як я, коли щебечу по-круцьки, себто по-кручому. Він<br>тримався дуже розкуто й дуже мило і сказав, що прийшов<br>не свататися, а лишень послухати її мудрої розмови. От королівна йому й сподобалась, і він їй також.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так, це справді був Кай! — сказала Герда. — Адже він та<br>кий розумний — знає всі чотири дії арифметики і навіть дроби.<br>Ох, веди ж мене хутчіш до палацу!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це легко сказати! — відповів крук. — Але як це зробити?<br>Стривай, я попрошу свою наречену. Вона щось придумає.<br>Почекай мене тут, — сказав крук, кивнув головою і полетів.<br>Він повернувся пізно ввечері.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Крра! Крра! Крра! — закаркав він. — Моя наречена посилає тобі тисячу привітів і цю маленьку паляничку, — вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. До палацу<br>ти не потрапиш, ти ж боса. Але ти не плач. Моя наречена<br>знає, як пройти до спальні з чорного ходу і знає, де дістати<br>ключа...<br>Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. О, як билося Гердине серце зі страху й нетерпіння!.. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.<br>Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного,<br>маленька панночко! — промовила ручна ворона. — І «повість<br>вашого життя» теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А мені здається, що хтось за нами йде! — прошепотіла Гер-да, і тієї ж миті повз неї стиха прошуміли якісь тіні — коні<br>з розпущеними гривами й тонкими ногами, мисливці, дами<br>і кавалери, що мчали верхи.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це сни! — промовила ворона. — Вони з'явилися, щоб пере<br>нести думки королевича й королівни на полювання. Тим краще<br>для нас, адже сонних роздивлятися зручніше...<br>Тут вони увійшли до першої зали, оббитої рожевим атласом та витканої квітами. За плечима дівчинки знов промайнули сни, але так швидко, що вона й не встигла роздивитися вершників.<br>Зали були такі розкішні, що можна було осліпнути. Нарешті вони опинилися в опочивальні. її склепіння нагадувало верхівку величезної пальми з коштовним кришталевим листям. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. Дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю...<br>О, це був Кай!.. Вона голосно вигукнула його ім'я й піднесла лампу до самого його обличчя. Почувся шум — то відлетіли сни. Хлопець прокинувся і повернув голову...<br>О!.. Це був не маленький Кай!.. Королевич був схожий на нього лише з потилиці, хоч також був юний і гарний. Із пелюсток<br>білої лілеї визирнула королівна.&nbsp;&nbsp;&nbsp; -<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Що сталося? — спитала вона здивовано.<br>Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох, маленька бідолашко! — співчутливо мовили королевич<br>з королівною і також трішки зажурилися.<br>Королевич підвівся зі свого ліжечка й запропонував його Герді. Більше поки що він нічого не міг зробити.<br>Герда лягла в дивовижну постіль, склала ручки й подумала: «Боже, які добрі люди і птахи!..» Тоді заплющила очі й солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Але тепер вони скидалися на божих янголів і везли на маленьких санчатах Кая, який усміхався і кивав Герді головою. Та, на жаль, то був лише сон, і коли дівчинка прокинулася, усе зникло.<br>Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Королевич із королівною вмовляли Герду ще хоч трішки погостювати в їхньому палаці, але вона подякувала їм і сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я мушу їхати на пошуки маленького Кая. Якщо ваша<br>ласка, дайте м,ені санчата з конячкою та пару чобіток.<br>їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під'їхала новенька карета зі щирого золота. Герб королівни й королевича блищав на ній, як зірка. Фурмани, лакеї й форейтори — їй дали також і форейторів — усі були в маленьких золотих коронах.<br>Королевич із королівною самі посадовили її до карети, наповненої смачними наїдками, й побажали щасливої дороги.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Прощава-а-ай! Прощава-а-ай! — кричали вони, посилаючи<br>дівчинці повітряні цілунки, і розчулена Герда аж заплакала.<br>Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду перші три милі і сидів у кареті поруч із дівчинкою, — він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Його дружина стояла на воротях і махала крильми. Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.<br>'''''Оповідання п'яте: Маленька розбійниця'''''<br>Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожним розбійникам, і вони цього не стерпіли.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Золото! Золото! — закричали розбійники й кинулися на<br>карету. Вони зупинили коней, викинули маленьких лакеїв і<br>фурмана й витягли з карети Герду.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! —<br>зраділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою<br>бородою й волохатими бровами.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой-йо-йой! — раптом закричала розбійниця, бо саме тієї<br>миті її вкусила за вухо власна донька, що сиділа в неї за спиною<br>і була така свавільна й дика, що страх!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох ти мерзенне дівчисько! — закричала мати і не встигла<br>вбити Герду.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не руште її! Вона буде гратися зі мною, — сказала маленька розбійниця. — Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну<br>сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку.<br>І дівчинка знову так укусила матір за вухо, що та аж підстрибнула й закрутилася, мов дзиґа.<br>Маленька розбійниця була така ж на зріст, як і Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні.<br>Вона обняла Герду й сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони не приштрикнуть тебе, аж доки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевно, королівна?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ні, — відказала Герда й розповіла про все, що їй довелося<br>пережити, і як вона любить Кая.<br>Маленька розбійниця дуже поважно глянула на Герду і, злегка кивнувши головою, промовила:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони не приштрикнуть тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — швидше я сама тебе порішу! — І вона витерла дівчинці сльози, а тоді сховала обидві руки в її м'якеньку й теплу муфточку.<br>Карета в'їхала на подвір'я розбійницького замку й зупинилася. Замок згори донизу був обплетений великими тріщинами, з яких час від часу вилітало гайвороння. Назустріч вибігли бульдоги — такі величезні, що кожен із них міг проковтнути людину. Бульдоги високо підстрибували, але не гавкали. Це їм заборонялося.<br>Посеред просторої зали з облущеними й закуреними стінами та кам'яною підлогою палав вогонь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Цю ніч ти будеш спати зі мною, біля моїх любих звірят! —<br>сказала маленька розбійниця.<br>Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. Над ними, на жердинах, сиділа добра сотня голубів. Усі вони, здавалося, спали, та коли підійшли дівчатка, голуби заворушилися.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони всі мої, — сказала маленька розбійниця і схопила од<br>ного з голубів. Вона так ним трусонула, що голуб аж забив<br>крильми. — Поцілуй його! — крикнула вона, тицьнувши голу<br>ба просто Герді в обличчя.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ось мій любий дідуганчик: бе-е-е! — загорлала вона й по<br>тягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блиску<br>чій мідній вуздечці. — Його теж треба прив'язувати. Щовечора<br>я лоскочу його шию гострим ножем — він дуже цього боїться.<br>Маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгого ножа і провела ним по оленячій шиї. Бідолашний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала й потягла Герду до постелі.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Хіба ти спиш із ножем? — з острахом запитала її Герда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Аякже! — відповіла маленька розбійниця. — Хтозна, кому<br>що стрельне в голову серед ночі... А тепер ще раз розкажи ме<br>ні про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світі.<br>І Герда розповіла все спочатку...<br>Два лісові голуби вуркотіли у своїй кліточці; решта голубів уже спали. Маленька розбійниця обійняла однією рукою Герду, — в другій у неї був ніж, — і вмить заснула. Герда заснути не могла: вона не знала, чи її вб'ють, чи залишать живою.<br>Раптом лісові голуби сказали:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла<br>на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової Королеви.<br>Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Снігова Королева дихнула холодом на наших братиків та сестричок, і всі<br>вони вмерли. Залишилися тільки ми... Курр! Курр!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Що ви кажете? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вона поїхала, мабуть, до Лапландії, — відповіли голуби, —<br>бо там завжди зима. Спитай-но у північного оленя, що стоїть на<br>прив'язі.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так, там завжди сніг і крига, там так чудово! — промовив<br>північний олень. — Там можна стрибати по просторих крижа<br>них полях, там стоїть літній палац Снігової Королеви, а її улюблений палац височіє біля Північного полюсу, на острові, що<br>зветься Шпіцберген.<br>Уранці Герда розповіла маленькій розбійниці все, що почула від лісових голубів. Маленька розбійниця споважніла, кивнула головою і сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Що ж, нехай так. Нехай... А ти знаєш, де Лапландія? —<br>спитала вона північного оленя.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і<br>його очі заблищали, — Там я народився, виріс і вільно вистрибував по снігових просторах.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знаєш, — сказала вона, — я ще довго могла б утішатися<br>тобою, бо ти дуже смішний, особливо коли тебе лоскочуть ножем. Але гаразд: я відв'яжу тебе й випущу на волю. Шпар у свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести цю дівчинку до<br>палацу Снігової Королеви, — там її названий братик. Ти, звичайно, чув її розповідь. Вона говорила досить голосно, а ти ж<br>завжди підслуховує пі.<br>Північний олень не тямився з радості. Маленька розбійниця посадовила на нього Герду, про всяк випадок міцно її прив'язала і навіть підсунула їй м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Е, вже нехай... — зітхнула вона, — візьми й свої хутряні<br>чобітки, бо буде зимно. А муфту я лишаю собі — надто вона гар<br>на. А щоб ти не мерзла — ось материні рукавиці, вони будуть<br>тобі аж по лікті... Ну ось, тепер у тебе рука, як у моєї матері...<br>Герда на радощах плакала.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пхе! Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька<br>розбійниця. — Тепер ти повинна радіти. Ось візьми ще дві хлі<br>бини й шинку, щоб не ґиґнути з голоду.<br>Хлібини й шинку вона прив'язала до оленя, а тоді відчинила двері, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив'язаний олень, і сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вимітайся, доки я не передумала! Та дивись мені, бережи<br>це дівча!<br>Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.<br>Північний олень зірвався, як вихор. Вони щодуху мчали через ліси, через болота, через скелясті гори й чагарі.<br>Вони встигли з'їсти і хліб, і шинку, і врешті досягли Лапландії.<br>'''''Оповідання шосте: Лапландка й фінка'''''<br>Олень зупинився коло вбогої хатинки, у якій мешкала стара лапландка. Він розповів їй усю історію Герди, але перед тим розказав свою, — вона здавалася йому набагато важливішою. А Герда так задубіла, що не могла й говорити.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох ви ж бідолахи! — скрушно мовила стара лапландка. —<br>Вам ще далеченько мандрувати. Чекайте, я напишу кілька слів на<br>в'яленій рибині-трісці, паперу в мене нема, а ви віднесете її фін<br>ці, яка живе в тих місцях і краще за мене знає, що треба робити.<br>Коли Герда зігрілася й попоїла, вони знову рушили в дорогу.<br>Так добіг олень з Гердою аж до Фінляндії і постукав у димар оселі, де жила фінка, — дверей тут зовсім не було. Усередині оселі було дуже гаряче. Низенька господиня швидко розстебнула Гер-дину сукню, скинула їй рукавиці й чобітки і, поклавши оленеві на голову крижинку, почала читати те, що було написано на в'яленій трісці. Після цього вона взяла з полиці великий сувій паперу з дивним писанням і почала пильно щось звідти вичитувати.<br>За якийсь час, міняючи на голові оленя лід, фінка прошепотіла:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вель<br>ми задоволений, навіть щасливий, і гадає, ніби це найкраще міс<br>це в світі. А все через те, що в нього в серці і в оці засіли скал<br>ки тролевого дзеркала, їх треба вийняти, інакше він ніколи не<br>стане самим собою і Снігова Королева заволодіє ним назавжди.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ти не можеш допомогти Герді, щоб вона стала сильні<br>шою? — запитав олень.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я не можу дати їй більше сили, аніж вона має тепер. Хіба<br>ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба не бачиш, як підкоряють<br>ся їй і люди, і тварини? Не нам позичати їй сили, адже вона бо<br>соніж обійшла півсвіту! Сила — в її чистому дитячому серці. І<br>якщо вже вона не зможе дістатися до замку Снігової Королеви<br>і вийняти з Кая зачаровані скалки, то більше ніхто в світі не<br>зможе цього зробити... За дві милі звідси починається сад Сні<br>гової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з червони<br>ми ягодами і прожогом вертайся назад — не барися й хвилини.<br>Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і він помчав.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой, я забула теплі чобітки! Ой, я забула рукавиці! —<br>закричала маленька Герда, але олень не смів зупинитися, доки<br>не добіг до куща з червоними ягодами.<br>Там він зсадив Герду, поцілував її просто в губи, і враз по його щоках побігли великі блискучі сльози.<br>Бідна Герда залишилася сама — на лютому морозі, без чобітків і рукавиць. Вона побігла щодуху вперед. Назустріч їй ринув крижаний струмінь снігових пластівців. Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були набагато більші, страшніші і мчали просто на Герду! Що ближче вони долітали, то більшали й більшали! Це були передові лави війська Снігової Королеви. Одні з них нагадували страхітливо-колючих їжаків, інші — гладких ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі вони були блискучо-білі живі снігові клубки.<br>Герда почала шепотіти «Отче наш». Було так холодно, що кожен її віддих одразу ж перетворювався на густий туман. Туман усе густішав, і ось із нього почали вирізнятися маленькі світлі янголики. Доторкаючись до землі, вони перетворювалися на великих грізних ангелів. На голові в них були шоломи, а в руках — списи та щити. Коли Герда скінчила молитву, довкола неї стояло ціле військо!<br>Ангели розпорошили снігових страховиськ на тисячі маленьких сніжинок! Шлях до палацу Снігової Королеви був вільний.<br>Але тепер саме час подивитися, що ж робив Кай?..<br>А він і не думав про Герду, і навіть не мав гадки, що вона стоїть за стіною замку...<br>'''''Оповідання сьоме: Замок Снігової Королеви і що сталося згодом'''''<br>Стіни замку Снігової Королеви намели хуртовини, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було сто, а чи й більше зал, і кожну з них освітлювало північне сяйво. Усі зали були дуже великі, дуже пустельні, дуже холодні, дуже блискучі й крижані. Тут ніколи не бувало розваг.<br>Посередині найбільшої снігової зали стояло замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, і всі вони були такі рівні й доладні, що в це важко було повірити. Посеред озера сиділа Снігова Королева. Вона називала це озеро дзеркалом розуму і вважала його найдовершенішим з-поміж усіх дзеркал.<br>Маленький Кай, сам того не помічаючи, з холоду аж посинів. Королевині поцілунки зробили його нечутливим до морозу, а його серце перетворилося на крижинку. Кай мудрував над плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури й слова. Проте він ніяк не міг скласти слово, якого йому особливо хотілося — «ВІЧНІСТЬ». Адже Снігова Королева сказала: «Коли ти складеш це слово, то станеш сам собі господар, і я подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани». Та це слово ніяк йому не давалося.<br>Одного дня Снігова Королева полетіла до теплих країв, а Кай залишився сам-один у неосяжній пустельній залі. Він дивився<br>на крижини і все мудрував, мудрував, аж у нього заболіла голова. Кай наче завмер і був такий блідий, мовби геть перетворився на крижинку.<br>І саме в цей час у величезну браму палацу входила Герда. У брамі її зустріли буйні вітри, які — о диво! — раптом затихли і лягли на землю, мовби схотіли спати.<br>Дівчинка увійшла до величезної крижаної зали і враз побачила Кая. Герда впізнала його! Вона кинулася йому на шию й закричала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!..<br>Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний.<br>Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала.<br>Кай поглянув на Герду, і вона заспівала йому про троянди.<br>Кай раптом заридав. Він ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла йому з ока разом зі сльозами. Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гердо! Де ж ти так довго була? І де був я сам?..<br>Кай роззирнувся довкола.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як тут зимно! — сказав він і міцно пригорнувся до Герди.<br>На радощах дівчинка сміялася і плакала водночас. Радість<br>була така велика, що навіть крижинки затанцювали, а коли втомились, то самі склалися в те слово, яке наказала скласти Снігова Королева.<br>Герда поцілувала Кая в обидві щоки — і вони знову зарум'янилися, поцілувала в очі — і вони заблищали, як її власні. Кай знову став самим собою — бадьорий і веселий. Тепер він геть не боявся повернення Снігової Королеви — його відпускна, написана блискучими крижаними літерами, лежала поруч.<br>Кай із Гердою вийшли з пустельного крижаного палацу. Вони йшли, тримаючись за руки, й розмовляли про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали буйні вітри й виглядало сонце. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, там на них уже чекав північний олень. Кай і Герда вирушили спочатку до фінки, щоб відігрітися в її теплій хатині й довідатися про шлях додому. Тоді поїхали до лапландки. Вона спорядила їм сани, і разом із оленем провела їх до самого лапландського кордону, де вже пробивалася перша зелень. Тут вони всі й попрощалися...<br>Зацвірінькали перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу, їм назустріч, виїхала дівчина на баскому коні. Герда впізнала коня, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це, звичайно ж, була маленька розбійниця. їй набридло жити вдома, тож вона подалася в мандри.<br>Дівчина впізнала Герду, а Герда — її. Як же вони зраділи!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ич, пройдисвіт! — кивнула на Кая маленька розбійни<br>ця. — Не знаю, чи ти вартий того, щоб за тобою бігали аж на<br>край світу!<br>Але Герда погладила її по щоці й спитала про королевича й королівну.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони поїхали в чужі землі, — сказала мала розбійниця.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А крук? — запитала Герда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Лісовий крук помер. Його ґава тепер удова й ходить із чор<br>ною шерстинкою на нозі, нарікаючи на долю. Але краще розка<br>жи, як ти відшукала оце ледащо?<br>Тоді Герда з Каєм розповіли їй усе як було.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Сніп-снап-снур-бальсець — ось і казочці кінець! — загиго-<br>тіла мала розбійниця, потиснула їм руки і пообіцяла провідати<br>їх, якщо коли-небудь завітає в їхні краї.<br>Вона під острожила коня й помчала у широкий світ.<br>А Кай із Гердою продовжували свій шлях, тримаючись за руки, і там, де вони проходили, розквітали квіти й зеленіла трава.<br>Та ось одного ранку вони почули до болю знайомі дзвони і впізнали високі вежі рідного міста. Незабаром вони вже входили в низенькі двері своїх маленьких мансардок і саме тут здивовано зауважили, як вони обоє за цей час підросли.<br><br>Зарубіжна література 5 клас. Волощук Є. В.<br>Вислано читачами інтернет-сайту<br>
+
[[Image:2322.jpg|442x259px|2322.jpg]]<br>А що ж робила в цей час маленька Герда? Вона, звісно ж, по<br>всіх усюдах розшукувала Кая, але його ніде не було. Гірко плакала Герда. О, як нестерпно довго тяглися зимові дні!.. Та ось<br>настала весна з теплими сонячними промінцями.&nbsp;&nbsp;&nbsp; <br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Кай помер і більше не вернеться! — промовила Герда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не віримо! — відповіли сонячні промінці.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Він помер і більше не вернеться! — повторила вона ластівкам.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не віримо! — відповіли вони.<br>Тоді й сама Герда перестала цьому вірити.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якось уранці, — ті, яких Кай ще не бачив, і піду до річки спитати про нього.<br>Було ще дуже рано. Вона тихенько, щоб не збудити, поцілувала бабусю, взула червоні черевички й побігла за місто, просто до річки.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це правда, що ти забрала мого маленького названого братика? Я подарую тобі мої нові червоні черевички, якщо ти ме<br>ні його віддаси.<br>І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула червоні черевички — найдорожчу свою річ — і кинула їх у ріку. Та черевички впали недалеко від берега, і хвилі відразу ж винесли їх на берег. Ріка не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. Герда ж подумала, що кинула черевички не досить далеко. Вона дісталася до човна, який гойдався в прибережних очеретах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички у воду. Неприв'язаний човен захитався й поволі поплив. Дівчинка хотіла вистрибнути на землю, та доки перебиралася з корми на ніс, човен був уже далеко і швидко плив за течією...<br>Герда неабияк злякалася, почала плакати й кричати, але ніхто, окрім горобців, що голосно цвірінькали довкола човна, її не чув. Течія зносила човен усе далі й далі. Герда була в самих панчішках, а її червоні черевички пливли за човном, та наздогнати його не могли.<br>Береги обабіч річки були дуже гарні. Цвіли чудові квіти, стиха шуміли старезні дерева, на схилах паслися вівці та корови, але ніде не було видно жодної людини.<br>«Може, річка несе мене до маленького Кая?» — подумала Герда і враз повеселішала, підвелася і довго милувалася прегарними зеленими берегами.<br>Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом'яною стріхою з чудернацькими червоними й блакитними віконцями. З хатини, спираючись на костур, вийшла стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох, бідолашне мале дівчатко! — сказала стара. — Як це ти<br>потрапила на таку велику й швидку ріку і запливла так далеко?<br>Із цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човна, притягла його до берега і висадила Герду. Герда вельми зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча й трішки побоювалася незнайомої бабусі.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дістала<br>ся! — промовила бабуся.<br>Отож Герда про все їй розповіла, а бабуся похитувала головою і тільки повторювала: «Гм, гм!»<br>Врешті Герда таки зважилася запитати:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ви, бабусю, ви... не бачили Кая?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ні, дитино, він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, —<br>відповіла старенька. — Так що не сумуй, а краще скуштуй моїх<br>вишень та подивись на квіти в саду: вони кращі, ніж намальовані, і кожна квітка вміє розповідати казки.<br>Бабуся взяла Герду за руку, завела її в будиночок і замкнула двері на ключ. На столі стояв кошик зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Доки дівчинка їла, бабуся золотим гребінцем розчісувала їй волосся, що кучерявилось і огортало золотим сяйвом її личко — привітне, миле, кругленьке і рожеве, як троянда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! —<br>сказала бабуся. — От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.<br>І що довше розчісувала вона Герду, то дівчинка більше забувала про Кая. Стара вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою і чаклувала лише трішки, задля розваги. Одначе тепер їй дуже хотілося лишити Герду в себе.<br>Вона пішла в садок, торкнулася костуром усіх троянд, і вони, розквітлі й пишні, вмить сховалися глибоко-глибоко в землю, мовби їх і не було.<br>Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді й про Кая — і втече. Зробивши свою справу, бабуся повела Герду до квітника. Які звідти линули пахощі, яка там була краса! Герда радісно бігала поміж квітів, аж доки сонце не сховалося за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися такі сни, які бачить королівна у переддень свого весілля.<br>Назавтра Герда знову гралася на сонечку серед квітів. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, і хоч їх було безліч, їй, проте, здавалося, мовби якоїсь квітки тут не вистачає. Але якої?<br>Одного ранку вона сиділа й розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам'ять!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гей, та тут нема троянд! — вражено скрикнула Герда й кинулася їх шукати.<br>Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було!.. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно сльози змочили землю — звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. Герда обняла його й почала обціловувати кожну троянду. На якусь мить вона вражено завмерла — і враз згадала про ті . чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Кай! О Боже!.. Як я забарилася! — вигукнула дівчинка. — Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? — спитала вона у троянд. — Чи, може, ви вірите, що він помер і більше невернеться?!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Він не помер! — промовили троянди. — Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.<br>Тоді Герда кинулася в кінець садка. Хвіртка була зачинена на старий іржавий засув, проте дівчинка так уперто його смикала, що він урешті піддався і хвіртка відчинилася. Недовго думаючи, Герда — так, як була, босоніж, — вибігла на шлях.<br>Разів зо три вона озирнулася назад, але ніхто за нею не гнався. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на великому камені і роззирнулася: літо вже минуло. Надворі стояла пізня осінь, але в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти, цього не було помітно.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой, як же я забарилася! Надворі вже осінь! Ні, спочивати неможна! — промовила маленька Герда і знову рушила в дорогу.<br>Ох, як же натомилися її маленькі ніжки! Як холодно й вогко було навколо! Туман великими краплинами сідав на пожовкле вербове листя і, наче дощ, стікав на землю. Листя опадало й опадало. Самий лише терен стояв рясно вкритий ягодами, але які ж вони були терпкі! І яким сірим та сумним здавався увесь світ!..<br>Оповідання четверте: Королевич і королівна<br>Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук. Він довго й пильно приглядався до дівчинки, киваючи їй головою, і врешті озвався:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Крра-крра! Прривіт!<br>Він не вмів добре розмовляти людською мовою, але, видно, дівчинка йому дуже сподобалася, тож він запитав:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Куди це ти брредеш по світі сама-самісінька?<br>Слова сама-самісінька Герда зрозуміла дуже добре. Вона розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая. Крук замислено похитав головою і промовив:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Можливо! Можливо!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Та невже? Справді? — вигукнула дівчинка і кинулася його обіймати.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Спокійніше, спокійніше! — сказав крук. — Я гадаю, це був твій Кай. Але тепер він напевне забув тебе, бо має собі королівну. Тут, у цій країні, є королівна, така розумна, що й сказати несила. Вона прочитала геть усі газети і вже встигла забути все, що прочитала, — отака розумна! Нещодавно вона<br>сиділа на своєму троні, а це, до речі, не так уже й приємно, і тут-таки вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би вмів підтримувати розмову, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. І тоді барабаники скликали всіх придворних дам і оголосили бажання королівни. Всі були дуже задоволені.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ти можеш повірити кожному моєму слову, — додав крук, — моя наречена цілком вільно гуляє по всьому палаці і все мені розповіла. (Його нареченою, звичайно ж, була ворона.) Наступного дня усі газети вийшли з морем сердечок і з вензелями королівни. Там було оголошено, що будь-який вродливий хлопець може з'явитися до палацу й поговорити з королівною. Того, хто поводитиметься вільно й невимушено та буде найкрасномовніший, королівна візьме собі за чоловіка.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так, так, — повторив крук, — можеш мені повірити. Народ юрбою ринув до королівського палацу.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда. — Коли ж він прийшов? Він був у тому натовпі?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. Саме тоді й з'явився хлопець — ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але зодягнутий він був абияк.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це Кай! — зраділа Герда. — Я знайшла його! — і вона заплескала в долоні.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я добре знаю від моєї нареченої, — сказав крук, — що коли він зайшов до палацу й побачив на дверях гвардію в сріблі, а на сходах — лакеїв у золоті, то нітрішки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, мабуть, стояти на сходах, я краще піду до покоїв!» Зали були залляті світлом, а таємні радники й генерали ходили босоніж і розносили зо лоті тарелі, — хіба можна уявити щось урочистіше?! А його чоботи дуже ррипіли, та це його не обходило.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це напевне був Кай! — скрикнула Герда. — Я знаю, він носив нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі. А Кай одружився з королівною?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Коли б я не був круком, я й сам би охоче одружився з нею, хоч я й заручений. Той хлопець розмовляв з нею так гарно, як я, коли щебечу по-круцьки, себто по-кручому. Він тримався дуже розкуто й дуже мило і сказав, що прийшов не свататися, а лишень послухати її мудрої розмови. От королівна йому й сподобалась, і він їй також.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так, це справді був Кай! — сказала Герда. — Адже він такий розумний — знає всі чотири дії арифметики і навіть дроби. Ох, веди ж мене хутчіш до палацу!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це легко сказати! — відповів крук. — Але як це зробити?Стривай, я попрошу свою наречену. Вона щось придумає.Почекай мене тут, — сказав крук, кивнув головою і полетів.<br>Він повернувся пізно ввечері.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Крра! Крра! Крра! — закаркав він. — Моя наречена посилає тобі тисячу привітів і цю маленьку паляничку, — вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. До палацу<br>ти не потрапиш, ти ж боса. Але ти не плач. Моя наречена<br>знає, як пройти до спальні з чорного ходу і знає, де дістати<br>ключа...<br>Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. О, як билося Гердине серце зі страху й нетерпіння!.. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.<br>Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного,<br>маленька панночко! — промовила ручна ворона. — І «повість<br>вашого життя» теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А мені здається, що хтось за нами йде! — прошепотіла Гер-да, і тієї ж миті повз неї стиха прошуміли якісь тіні — коні<br>з розпущеними гривами й тонкими ногами, мисливці, дами<br>і кавалери, що мчали верхи.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Це сни! — промовила ворона. — Вони з'явилися, щоб пере<br>нести думки королевича й королівни на полювання. Тим краще<br>для нас, адже сонних роздивлятися зручніше...<br>Тут вони увійшли до першої зали, оббитої рожевим атласом та витканої квітами. За плечима дівчинки знов промайнули сни, але так швидко, що вона й не встигла роздивитися вершників.<br>Зали були такі розкішні, що можна було осліпнути. Нарешті вони опинилися в опочивальні. її склепіння нагадувало верхівку величезної пальми з коштовним кришталевим листям. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. Дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю...<br>О, це був Кай!.. Вона голосно вигукнула його ім'я й піднесла лампу до самого його обличчя. Почувся шум — то відлетіли сни. Хлопець прокинувся і повернув голову...<br>О!.. Це був не маленький Кай!.. Королевич був схожий на нього лише з потилиці, хоч також був юний і гарний. Із пелюсток<br>білої лілеї визирнула королівна.&nbsp;&nbsp;&nbsp; -<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Що сталося? — спитала вона здивовано.<br>Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох, маленька бідолашко! — співчутливо мовили королевич<br>з королівною і також трішки зажурилися.<br>Королевич підвівся зі свого ліжечка й запропонував його Герді. Більше поки що він нічого не міг зробити.<br>Герда лягла в дивовижну постіль, склала ручки й подумала: «Боже, які добрі люди і птахи!..» Тоді заплющила очі й солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Але тепер вони скидалися на божих янголів і везли на маленьких санчатах Кая, який усміхався і кивав Герді головою. Та, на жаль, то був лише сон, і коли дівчинка прокинулася, усе зникло.<br>Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Королевич із королівною вмовляли Герду ще хоч трішки погостювати в їхньому палаці, але вона подякувала їм і сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я мушу їхати на пошуки маленького Кая. Якщо ваша<br>ласка, дайте м,ені санчата з конячкою та пару чобіток.<br>їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під'їхала новенька карета зі щирого золота. Герб королівни й королевича блищав на ній, як зірка. Фурмани, лакеї й форейтори — їй дали також і форейторів — усі були в маленьких золотих коронах.<br>Королевич із королівною самі посадовили її до карети, наповненої смачними наїдками, й побажали щасливої дороги.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Прощава-а-ай! Прощава-а-ай! — кричали вони, посилаючи<br>дівчинці повітряні цілунки, і розчулена Герда аж заплакала.<br>Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду перші три милі і сидів у кареті поруч із дівчинкою, — він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Його дружина стояла на воротях і махала крильми. Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.<br>'''''Оповідання п'яте: Маленька розбійниця'''''<br>Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожним розбійникам, і вони цього не стерпіли.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Золото! Золото! — закричали розбійники й кинулися на<br>карету. Вони зупинили коней, викинули маленьких лакеїв і<br>фурмана й витягли з карети Герду.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! —<br>зраділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою<br>бородою й волохатими бровами.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой-йо-йой! — раптом закричала розбійниця, бо саме тієї<br>миті її вкусила за вухо власна донька, що сиділа в неї за спиною<br>і була така свавільна й дика, що страх!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох ти мерзенне дівчисько! — закричала мати і не встигла<br>вбити Герду.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не руште її! Вона буде гратися зі мною, — сказала маленька розбійниця. — Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну<br>сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку.<br>І дівчинка знову так укусила матір за вухо, що та аж підстрибнула й закрутилася, мов дзиґа.<br>Маленька розбійниця була така ж на зріст, як і Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні.<br>Вона обняла Герду й сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони не приштрикнуть тебе, аж доки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевно, королівна?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ні, — відказала Герда й розповіла про все, що їй довелося<br>пережити, і як вона любить Кая.<br>Маленька розбійниця дуже поважно глянула на Герду і, злегка кивнувши головою, промовила:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони не приштрикнуть тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — швидше я сама тебе порішу! — І вона витерла дівчинці сльози, а тоді сховала обидві руки в її м'якеньку й теплу муфточку.<br>Карета в'їхала на подвір'я розбійницького замку й зупинилася. Замок згори донизу був обплетений великими тріщинами, з яких час від часу вилітало гайвороння. Назустріч вибігли бульдоги — такі величезні, що кожен із них міг проковтнути людину. Бульдоги високо підстрибували, але не гавкали. Це їм заборонялося.<br>Посеред просторої зали з облущеними й закуреними стінами та кам'яною підлогою палав вогонь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Цю ніч ти будеш спати зі мною, біля моїх любих звірят! —<br>сказала маленька розбійниця.<br>Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. Над ними, на жердинах, сиділа добра сотня голубів. Усі вони, здавалося, спали, та коли підійшли дівчатка, голуби заворушилися.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони всі мої, — сказала маленька розбійниця і схопила од<br>ного з голубів. Вона так ним трусонула, що голуб аж забив<br>крильми. — Поцілуй його! — крикнула вона, тицьнувши голу<br>ба просто Герді в обличчя.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ось мій любий дідуганчик: бе-е-е! — загорлала вона й по<br>тягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блиску<br>чій мідній вуздечці. — Його теж треба прив'язувати. Щовечора<br>я лоскочу його шию гострим ножем — він дуже цього боїться.<br>Маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгого ножа і провела ним по оленячій шиї. Бідолашний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала й потягла Герду до постелі.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Хіба ти спиш із ножем? — з острахом запитала її Герда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Аякже! — відповіла маленька розбійниця. — Хтозна, кому<br>що стрельне в голову серед ночі... А тепер ще раз розкажи ме<br>ні про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світі.<br>І Герда розповіла все спочатку...<br>Два лісові голуби вуркотіли у своїй кліточці; решта голубів уже спали. Маленька розбійниця обійняла однією рукою Герду, — в другій у неї був ніж, — і вмить заснула. Герда заснути не могла: вона не знала, чи її вб'ють, чи залишать живою.<br>Раптом лісові голуби сказали:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла<br>на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової Королеви.<br>Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Снігова Королева дихнула холодом на наших братиків та сестричок, і всі<br>вони вмерли. Залишилися тільки ми... Курр! Курр!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Що ви кажете? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вона поїхала, мабуть, до Лапландії, — відповіли голуби, —<br>бо там завжди зима. Спитай-но у північного оленя, що стоїть на<br>прив'язі.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Так, там завжди сніг і крига, там так чудово! — промовив<br>північний олень. — Там можна стрибати по просторих крижа<br>них полях, там стоїть літній палац Снігової Королеви, а її улюблений палац височіє біля Північного полюсу, на острові, що<br>зветься Шпіцберген.<br>Уранці Герда розповіла маленькій розбійниці все, що почула від лісових голубів. Маленька розбійниця споважніла, кивнула головою і сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Що ж, нехай так. Нехай... А ти знаєш, де Лапландія? —<br>спитала вона північного оленя.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і<br>його очі заблищали, — Там я народився, виріс і вільно вистрибував по снігових просторах.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знаєш, — сказала вона, — я ще довго могла б утішатися<br>тобою, бо ти дуже смішний, особливо коли тебе лоскочуть ножем. Але гаразд: я відв'яжу тебе й випущу на волю. Шпар у свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести цю дівчинку до<br>палацу Снігової Королеви, — там її названий братик. Ти, звичайно, чув її розповідь. Вона говорила досить голосно, а ти ж<br>завжди підслуховує пі.<br>Північний олень не тямився з радості. Маленька розбійниця посадовила на нього Герду, про всяк випадок міцно її прив'язала і навіть підсунула їй м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Е, вже нехай... — зітхнула вона, — візьми й свої хутряні<br>чобітки, бо буде зимно. А муфту я лишаю собі — надто вона гар<br>на. А щоб ти не мерзла — ось материні рукавиці, вони будуть<br>тобі аж по лікті... Ну ось, тепер у тебе рука, як у моєї матері...<br>Герда на радощах плакала.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пхе! Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька<br>розбійниця. — Тепер ти повинна радіти. Ось візьми ще дві хлі<br>бини й шинку, щоб не ґиґнути з голоду.<br>Хлібини й шинку вона прив'язала до оленя, а тоді відчинила двері, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив'язаний олень, і сказала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вимітайся, доки я не передумала! Та дивись мені, бережи<br>це дівча!<br>Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.<br>Північний олень зірвався, як вихор. Вони щодуху мчали через ліси, через болота, через скелясті гори й чагарі.<br>Вони встигли з'їсти і хліб, і шинку, і врешті досягли Лапландії.<br>'''''Оповідання шосте: Лапландка й фінка'''''<br>Олень зупинився коло вбогої хатинки, у якій мешкала стара лапландка. Він розповів їй усю історію Герди, але перед тим розказав свою, — вона здавалася йому набагато важливішою. А Герда так задубіла, що не могла й говорити.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ох ви ж бідолахи! — скрушно мовила стара лапландка. —<br>Вам ще далеченько мандрувати. Чекайте, я напишу кілька слів на<br>в'яленій рибині-трісці, паперу в мене нема, а ви віднесете її фін<br>ці, яка живе в тих місцях і краще за мене знає, що треба робити.<br>Коли Герда зігрілася й попоїла, вони знову рушили в дорогу.<br>Так добіг олень з Гердою аж до Фінляндії і постукав у димар оселі, де жила фінка, — дверей тут зовсім не було. Усередині оселі було дуже гаряче. Низенька господиня швидко розстебнула Гер-дину сукню, скинула їй рукавиці й чобітки і, поклавши оленеві на голову крижинку, почала читати те, що було написано на в'яленій трісці. Після цього вона взяла з полиці великий сувій паперу з дивним писанням і почала пильно щось звідти вичитувати.<br>За якийсь час, міняючи на голові оленя лід, фінка прошепотіла:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вель<br>ми задоволений, навіть щасливий, і гадає, ніби це найкраще міс<br>це в світі. А все через те, що в нього в серці і в оці засіли скал<br>ки тролевого дзеркала, їх треба вийняти, інакше він ніколи не<br>стане самим собою і Снігова Королева заволодіє ним назавжди.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ти не можеш допомогти Герді, щоб вона стала сильні<br>шою? — запитав олень.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я не можу дати їй більше сили, аніж вона має тепер. Хіба<br>ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба не бачиш, як підкоряють<br>ся їй і люди, і тварини? Не нам позичати їй сили, адже вона бо<br>соніж обійшла півсвіту! Сила — в її чистому дитячому серці. І<br>якщо вже вона не зможе дістатися до замку Снігової Королеви<br>і вийняти з Кая зачаровані скалки, то більше ніхто в світі не<br>зможе цього зробити... За дві милі звідси починається сад Сні<br>гової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з червони<br>ми ягодами і прожогом вертайся назад — не барися й хвилини.<br>Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і він помчав.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ой, я забула теплі чобітки! Ой, я забула рукавиці! —<br>закричала маленька Герда, але олень не смів зупинитися, доки<br>не добіг до куща з червоними ягодами.<br>Там він зсадив Герду, поцілував її просто в губи, і враз по його щоках побігли великі блискучі сльози.<br>Бідна Герда залишилася сама — на лютому морозі, без чобітків і рукавиць. Вона побігла щодуху вперед. Назустріч їй ринув крижаний струмінь снігових пластівців. Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були набагато більші, страшніші і мчали просто на Герду! Що ближче вони долітали, то більшали й більшали! Це були передові лави війська Снігової Королеви. Одні з них нагадували страхітливо-колючих їжаків, інші — гладких ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі вони були блискучо-білі живі снігові клубки.<br>Герда почала шепотіти «Отче наш». Було так холодно, що кожен її віддих одразу ж перетворювався на густий туман. Туман усе густішав, і ось із нього почали вирізнятися маленькі світлі янголики. Доторкаючись до землі, вони перетворювалися на великих грізних ангелів. На голові в них були шоломи, а в руках — списи та щити. Коли Герда скінчила молитву, довкола неї стояло ціле військо!<br>Ангели розпорошили снігових страховиськ на тисячі маленьких сніжинок! Шлях до палацу Снігової Королеви був вільний.<br>Але тепер саме час подивитися, що ж робив Кай?..<br>А він і не думав про Герду, і навіть не мав гадки, що вона стоїть за стіною замку...<br>'''''Оповідання сьоме: Замок Снігової Королеви і що сталося згодом'''''<br>Стіни замку Снігової Королеви намели хуртовини, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було сто, а чи й більше зал, і кожну з них освітлювало північне сяйво. Усі зали були дуже великі, дуже пустельні, дуже холодні, дуже блискучі й крижані. Тут ніколи не бувало розваг.<br>Посередині найбільшої снігової зали стояло замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, і всі вони були такі рівні й доладні, що в це важко було повірити. Посеред озера сиділа Снігова Королева. Вона називала це озеро дзеркалом розуму і вважала його найдовершенішим з-поміж усіх дзеркал.<br>Маленький Кай, сам того не помічаючи, з холоду аж посинів. Королевині поцілунки зробили його нечутливим до морозу, а його серце перетворилося на крижинку. Кай мудрував над плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури й слова. Проте він ніяк не міг скласти слово, якого йому особливо хотілося — «ВІЧНІСТЬ». Адже Снігова Королева сказала: «Коли ти складеш це слово, то станеш сам собі господар, і я подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани». Та це слово ніяк йому не давалося.<br>Одного дня Снігова Королева полетіла до теплих країв, а Кай залишився сам-один у неосяжній пустельній залі. Він дивився<br>на крижини і все мудрував, мудрував, аж у нього заболіла голова. Кай наче завмер і був такий блідий, мовби геть перетворився на крижинку.<br>І саме в цей час у величезну браму палацу входила Герда. У брамі її зустріли буйні вітри, які — о диво! — раптом затихли і лягли на землю, мовби схотіли спати.<br>Дівчинка увійшла до величезної крижаної зали і враз побачила Кая. Герда впізнала його! Вона кинулася йому на шию й закричала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!..<br>Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний.<br>Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала.<br>Кай поглянув на Герду, і вона заспівала йому про троянди.<br>Кай раптом заридав. Він ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла йому з ока разом зі сльозами. Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гердо! Де ж ти так довго була? І де був я сам?..<br>Кай роззирнувся довкола.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як тут зимно! — сказав він і міцно пригорнувся до Герди.<br>На радощах дівчинка сміялася і плакала водночас. Радість<br>була така велика, що навіть крижинки затанцювали, а коли втомились, то самі склалися в те слово, яке наказала скласти Снігова Королева.<br>Герда поцілувала Кая в обидві щоки — і вони знову зарум'янилися, поцілувала в очі — і вони заблищали, як її власні. Кай знову став самим собою — бадьорий і веселий. Тепер він геть не боявся повернення Снігової Королеви — його відпускна, написана блискучими крижаними літерами, лежала поруч.<br>Кай із Гердою вийшли з пустельного крижаного палацу. Вони йшли, тримаючись за руки, й розмовляли про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали буйні вітри й виглядало сонце. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, там на них уже чекав північний олень. Кай і Герда вирушили спочатку до фінки, щоб відігрітися в її теплій хатині й довідатися про шлях додому. Тоді поїхали до лапландки. Вона спорядила їм сани, і разом із оленем провела їх до самого лапландського кордону, де вже пробивалася перша зелень. Тут вони всі й попрощалися...<br>Зацвірінькали перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу, їм назустріч, виїхала дівчина на баскому коні. Герда впізнала коня, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це, звичайно ж, була маленька розбійниця. їй набридло жити вдома, тож вона подалася в мандри.<br>Дівчина впізнала Герду, а Герда — її. Як же вони зраділи!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ич, пройдисвіт! — кивнула на Кая маленька розбійни<br>ця. — Не знаю, чи ти вартий того, щоб за тобою бігали аж на<br>край світу!<br>Але Герда погладила її по щоці й спитала про королевича й королівну.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Вони поїхали в чужі землі, — сказала мала розбійниця.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А крук? — запитала Герда.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Лісовий крук помер. Його ґава тепер удова й ходить із чор<br>ною шерстинкою на нозі, нарікаючи на долю. Але краще розка<br>жи, як ти відшукала оце ледащо?<br>Тоді Герда з Каєм розповіли їй усе як було.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Сніп-снап-снур-бальсець — ось і казочці кінець! — загиго-<br>тіла мала розбійниця, потиснула їм руки і пообіцяла провідати<br>їх, якщо коли-небудь завітає в їхні краї.<br>Вона під острожила коня й помчала у широкий світ.<br>А Кай із Гердою продовжували свій шлях, тримаючись за руки, і там, де вони проходили, розквітали квіти й зеленіла трава.<br>Та ось одного ранку вони почули до болю знайомі дзвони і впізнали високі вежі рідного міста. Незабаром вони вже входили в низенькі двері своїх маленьких мансардок і саме тут здивовано зауважили, як вони обоє за цей час підросли.<br><br>Зарубіжна література 5 клас. Волощук Є. В.<br>Вислано читачами інтернет-сайту<br>
<br> <sub>[[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|Збірка конспектів]] уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 5 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 5 класу</sub> <sub>Завдання та відповіді з зарубіжної літератури по классам, планування уроків [[Зарубіжна література|з зарубіжної літератури]] 5 класу, , домашнє завадання та робота</sub> <sub>Планування зарубіжної літератури, підручники та книги [[Зарубіжна література 5 клас|з зарубіжної літератури 5 класу]], курси та завдання з зарубіжної літератури для 5 класу</sub>  
<br> <sub>[[Гіпермаркет Знань - перший в світі!|Збірка конспектів]] уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 5 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 5 класу</sub> <sub>Завдання та відповіді з зарубіжної літератури по классам, планування уроків [[Зарубіжна література|з зарубіжної літератури]] 5 класу, , домашнє завадання та робота</sub> <sub>Планування зарубіжної літератури, підручники та книги [[Зарубіжна література 5 клас|з зарубіжної літератури 5 класу]], курси та завдання з зарубіжної літератури для 5 класу</sub>  

Версия 14:05, 3 февраля 2011

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 5 клас>> Зарубіжна література: Образ Кая – жертви злих чар. Уособлення в образі Герди вседолаючої сили кохання, прагнення до дієвого добра. Авторська оцінка героїв твору. ТЛ. Поняття про антитезу

СНІГОВА КОРОЛЕВА
Оповідання перше: Дзеркало та скалки
Отже, почнемо!.. Коли ми дочитаємо цю книжку до кінця, то будемо знати більше, ніж тепер. А тим  часом — жив собі один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Але якось і він був у чудовому гуморі, бо зробив собі дзеркало, у якому все добре й прекрасне здавалося гидким, а все негідне й погане виглядало прекрасним.
Чарівні краєвиди скидалися в дзеркалі на варений шпинат, а найкращі люди — на потвор, або здавалося, що вони стоять догори ногами і в них нема животів. Обличчя так перекривлювалися, що їх не можна було впізнати, а хто мав ластовиння, — воно розпливалося на цілу щоку!.. Троль аж заходився з реготу, — він дуже пишався своєю нечуваною вигадкою.
Усі учні троля — а в нього була своя школа — скрізь розповідали про те дивовижне дзеркало.
Отож вони бігали з тим дзеркалом по всіх усюдах, доки не залишилося жодної країни, жодної людини, яка хоча б раз не спотворилася у ньому. І тоді тролеві учні захотіли полетіти на небо, щоб поглузувати з янголів і з самого Бога. Що вище вони злітали, то дзеркало все дужче кривилося від гримас: вони його ледве втримували... Раптом дзеркало так затремтіло, що вирвалося з їхніх рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок! І саме ці скалки наробили більше лиха, ніж саме дзеркало...
Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світі і якщо потрапляли комусь до ока, то там і залишалися. Людина з такою скалкою бачила або все навиворіт, або тільки все погане: адже кожна скалочка мала таку саму властивість, що й ціле дзеркало. А деяким людям крихітна скалочка потрапляла в серце — і то було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку.
Злий троль радів і реготав аж до кольок у животі. А по світі літало ще багато таких скалок... Слухайте, що ж було далі!
Оповідання друге: Хлопчик і дівчинка

2321.jpg
У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом доводиться розводити лише кімнатні квіти в горщиках, мешкало двоє бідних дітей. Діти не були рідні, проте любили одне одного як брат і сестра.
їхні батьки жили в мансардах двох сусідніх будинків. Там, де дахи будинків майже доторкалися ринвами один до одного, виглядали два маленькі віконечка. Ступивши з того чи з того віконечка на ринву, можна було опинитися біля сусідського вікна. У батьків були великі дерев'яні ящики, де росли зелень та кущики троянд. Троянди чудово розростались, і якогось дня батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви. Здавалося, ніби між вікнами на дахах виросли дві грядки квітів. Горох спускався з ящиків додолу, а троянди заглядали у вікна й перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя.
Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!
Та взимку ці розваги припинялися. Діти нагрівали на печі мідні монетки і прикладали їх до замерзлих вікон. За мить посеред шибок з'являлися два чудові віконечка, такі круглі-круг-лі, і звідти визирали милі й лагідні очка. Це дивилися — кожне зі свого вікна — хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Кай, а дівчинку — Герда.
Влітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях, а взимку треба було довго спускатися східцями донизу, а тоді ще довше підійматися догори.
Надворі падав сніг.
—    То білі бджілки рояться! — казала їм бабуся.
—    А в них також є своя Снігова Королева? — запитував хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.
Звичайно, що є, — відказувала бабуся. — Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більша за них усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Часом опівночі Снігова Королева пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, — від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.
—    А Снігова Королева може зайти сюди? — спитала якось
дівчинка.
—    Нехай спробує! — відказав хлопчик. — Я посаджу її на
теплу піч, і вона розтане!
Бабуся погладила хлопчика по голові і почала розповідати щось інше.
Того вечора, перед сном, Кай виліз на стілець біля вікна й зазирнув крізь маленьке вічко надвір. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, .закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Була вона дивовижно гарна й ніжна — вся із сліпучо-іскристої криги, але однак — живаї її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою...
Хлопчик злякався, зіскочив зі стільця, а повз вікно мовби промайнула велика птаха...
Ще вчора за вікном тріщали морози, а тоді раптово настала відлига. Незабаром прийшла весна. Світило сонце, з землі вигулькувала трава, ластівки мостили гнізда. Вікна розмерзлися, і діти знову сиділи у своєму маленькому садочку на даху.
Троянди цвіли пишно, як ніколи. Ох, яке прегарне було літо, як чудово було під запашними кущами троянд! Здавалося, так буде вічно...
Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку з дивовижними звірами та пташками. Великий годинник на міській ратуші вибив п'ять разів.
—    Ой! — раптом зойкнув хлопчик. — Мене кольнуло в серце,
і щось потрапило в око!
Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.
—    Мабуть, уже випало! — сказав він.
Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала. Ви, звичайно ж, пам'ятаєте, що все гарне й прекрасне здавалося в ньому поганим та бридким, а все погане й лихе виглядало прекрасним. Бідний Кай! Скалочка потрапила просто в його серце, і тепер воно мусило перетворитися на крижинку!.. Біль минув, але скалки залишились...
—    Чого ти плачеш? — спитав Кай. — Яка ти тепер негарна!
Мені зовсім не болить! Фе! — закричав він. — Цю троянду поточили хробаки! А ось ця й геть крива! Які жахливі троянди, не кращі за оці ящики!..
Він буцнув ящик ногою й зірвав дві троянди.
—    Каю, що ти робиш?! — закричала дівчинка, але він зумисне зірвав ще одну квітку й стрибнув у своє вікно.
Відтоді Кая наче підмінили. Коли Герда показувала йому книжки з малюнками, він відмахувався від них і казав, що ці книжки годяться лише для немовлят, коли розповідала щось бабуся, — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Тепер він потішався з того, що начіпляв бабусині окуляри і передражнював її.
Незабаром він навчився передражнювати всіх сусідів. А все через скалки тролевого дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Кай дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його всією душею. Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі.
Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта.
—    Поглянь крізь скло, Гердо, — сказав він.
Крізь збільшувальне скло сніжинки здавалися набагато більші, ніж насправді, і були схожі на пишні квіти або десятикутні зірки.
—    Подивись, як майстерно зроблено! — захоплено мовив
Кай. — Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність!
Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!
Одного дня Кай у великих рукавицях і з санчатами за спиною прийшов до Герди і гукнув їй у саме вухо:
—    Мені дозволили їздити на великому майдані! — й одразу
вибіг надвір.
Там, на майдані, найхоробріші хлопці прив'язували свої санчата до саней, запряжених кіньми, і проїжджали так досить далеко. Було дуже весело!
У розпалі цих веселощів на майдані з'явилися великі білі сани, у яких сидів хтось у білій шапці, закутаний у пишне біле хутро. Сани двічі повільно об'їхали довкола майдану, і Кай швиденько встиг прив'язати до них свої санчата. Великі сани мчали все швидше й швидше, а тоді звернули з майдану в провулок. Людина в білому повернулася до Кая і дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою. Кай декілька разів хотів відв'язати санчата, але людина в білій шубі приязно кивала йому, і він їхав далі...
Ось вони вже виїхали за міську браму. Сніг раптом повалив величезними пластівцями, і зробилося так темно, що хлопчик навіть не бачив своєї простягнутої руки. Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі.
Кай голосно закричав, але ніхто його не почув. Сніг не вщухав, і сани, поринаючи в заметах, мчали як навіжені. Кай увесь тремтів і хотів був проказати молитву «Отче наш», але в голові у нього лишилася тільки таблиця множення.
Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка — висока, струнка, сліпу-чо-біла. Це була... Снігова Королева!
—    Ну й добре ми попоїздили! — сказала вона. — Але ти геть
змерз. Залізай-но в мою шубу!
І вона перенесла хлопчика в свої сани й загорнула його у свою шубу. Кай мовби опустився у сніговий замет.
—    Ти й досі мерзнеш? — спитала Снігова Королева й поцілувала Кая в чоло.
О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь — до самого серця, яке й так було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.
—    Мої санчата! Не забудь моїх санчат! — було перше, про що
він подумав і крикнув.
Санчата міцно прив'язали до спини однієї з білих курок, що полетіла за великими саньми. Тоді Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх!..
—    Ну, більше я тебе не цілуватиму, — сказала вона, — щоб,
бува, не зацілувати насмерть.
Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна! Розумнішого, вродливішого обличчя він не міг собі й уявити!..
Вона вже не видавалася йому такою крижаною, як тоді, коли з'явилася за вікном. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості. Він перестав її боятися і розповів, що знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки мешканців, а вона, слухаючи все те, тільки усміхалася...
Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря завивала й стогнала, мовби співаючи старовинних пісень. Вони летіли над лісами, над озерами, над морем, над землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, мерехтів сніг; над ними літали й крякали чорні круки, а високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.
Оповідання третє: Садок бабусі, що знала чари

2322.jpg
А що ж робила в цей час маленька Герда? Вона, звісно ж, по
всіх усюдах розшукувала Кая, але його ніде не було. Гірко плакала Герда. О, як нестерпно довго тяглися зимові дні!.. Та ось
настала весна з теплими сонячними промінцями.   
—    Кай помер і більше не вернеться! — промовила Герда.
—    Не віримо! — відповіли сонячні промінці.
—    Він помер і більше не вернеться! — повторила вона ластівкам.
—    Не віримо! — відповіли вони.
Тоді й сама Герда перестала цьому вірити.
—    Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якось уранці, — ті, яких Кай ще не бачив, і піду до річки спитати про нього.
Було ще дуже рано. Вона тихенько, щоб не збудити, поцілувала бабусю, взула червоні черевички й побігла за місто, просто до річки.
—    Це правда, що ти забрала мого маленького названого братика? Я подарую тобі мої нові червоні черевички, якщо ти ме
ні його віддаси.
І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула червоні черевички — найдорожчу свою річ — і кинула їх у ріку. Та черевички впали недалеко від берега, і хвилі відразу ж винесли їх на берег. Ріка не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. Герда ж подумала, що кинула черевички не досить далеко. Вона дісталася до човна, який гойдався в прибережних очеретах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички у воду. Неприв'язаний човен захитався й поволі поплив. Дівчинка хотіла вистрибнути на землю, та доки перебиралася з корми на ніс, човен був уже далеко і швидко плив за течією...
Герда неабияк злякалася, почала плакати й кричати, але ніхто, окрім горобців, що голосно цвірінькали довкола човна, її не чув. Течія зносила човен усе далі й далі. Герда була в самих панчішках, а її червоні черевички пливли за човном, та наздогнати його не могли.
Береги обабіч річки були дуже гарні. Цвіли чудові квіти, стиха шуміли старезні дерева, на схилах паслися вівці та корови, але ніде не було видно жодної людини.
«Може, річка несе мене до маленького Кая?» — подумала Герда і враз повеселішала, підвелася і довго милувалася прегарними зеленими берегами.
Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом'яною стріхою з чудернацькими червоними й блакитними віконцями. З хатини, спираючись на костур, вийшла стара-престара бабуся у великому солом'яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.
—    Ох, бідолашне мале дівчатко! — сказала стара. — Як це ти
потрапила на таку велику й швидку ріку і запливла так далеко?
Із цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човна, притягла його до берега і висадила Герду. Герда вельми зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча й трішки побоювалася незнайомої бабусі.
—    Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дістала
ся! — промовила бабуся.
Отож Герда про все їй розповіла, а бабуся похитувала головою і тільки повторювала: «Гм, гм!»
Врешті Герда таки зважилася запитати:
—    А ви, бабусю, ви... не бачили Кая?
—    Ні, дитино, він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, —
відповіла старенька. — Так що не сумуй, а краще скуштуй моїх
вишень та подивись на квіти в саду: вони кращі, ніж намальовані, і кожна квітка вміє розповідати казки.
Бабуся взяла Герду за руку, завела її в будиночок і замкнула двері на ключ. На столі стояв кошик зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Доки дівчинка їла, бабуся золотим гребінцем розчісувала їй волосся, що кучерявилось і огортало золотим сяйвом її личко — привітне, миле, кругленьке і рожеве, як троянда.
—    Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! —
сказала бабуся. — От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.
І що довше розчісувала вона Герду, то дівчинка більше забувала про Кая. Стара вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою і чаклувала лише трішки, задля розваги. Одначе тепер їй дуже хотілося лишити Герду в себе.
Вона пішла в садок, торкнулася костуром усіх троянд, і вони, розквітлі й пишні, вмить сховалися глибоко-глибоко в землю, мовби їх і не було.
Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді й про Кая — і втече. Зробивши свою справу, бабуся повела Герду до квітника. Які звідти линули пахощі, яка там була краса! Герда радісно бігала поміж квітів, аж доки сонце не сховалося за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися такі сни, які бачить королівна у переддень свого весілля.
Назавтра Герда знову гралася на сонечку серед квітів. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, і хоч їх було безліч, їй, проте, здавалося, мовби якоїсь квітки тут не вистачає. Але якої?
Одного ранку вона сиділа й розглядала солом'яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам'ять!
—    Гей, та тут нема троянд! — вражено скрикнула Герда й кинулася їх шукати.
Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було!.. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно сльози змочили землю — звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. Герда обняла його й почала обціловувати кожну троянду. На якусь мить вона вражено завмерла — і враз згадала про ті . чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.
—    Кай! О Боже!.. Як я забарилася! — вигукнула дівчинка. — Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? — спитала вона у троянд. — Чи, може, ви вірите, що він помер і більше невернеться?!
—    Він не помер! — промовили троянди. — Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.
Тоді Герда кинулася в кінець садка. Хвіртка була зачинена на старий іржавий засув, проте дівчинка так уперто його смикала, що він урешті піддався і хвіртка відчинилася. Недовго думаючи, Герда — так, як була, босоніж, — вибігла на шлях.
Разів зо три вона озирнулася назад, але ніхто за нею не гнався. Нарешті дівчинка втомилася, сіла на великому камені і роззирнулася: літо вже минуло. Надворі стояла пізня осінь, але в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти, цього не було помітно.
—    Ой, як же я забарилася! Надворі вже осінь! Ні, спочивати неможна! — промовила маленька Герда і знову рушила в дорогу.
Ох, як же натомилися її маленькі ніжки! Як холодно й вогко було навколо! Туман великими краплинами сідав на пожовкле вербове листя і, наче дощ, стікав на землю. Листя опадало й опадало. Самий лише терен стояв рясно вкритий ягодами, але які ж вони були терпкі! І яким сірим та сумним здавався увесь світ!..
Оповідання четверте: Королевич і королівна
Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук. Він довго й пильно приглядався до дівчинки, киваючи їй головою, і врешті озвався:
—    Крра-крра! Прривіт!
Він не вмів добре розмовляти людською мовою, але, видно, дівчинка йому дуже сподобалася, тож він запитав:
—    Куди це ти брредеш по світі сама-самісінька?
Слова сама-самісінька Герда зрозуміла дуже добре. Вона розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая. Крук замислено похитав головою і промовив:
—    Можливо! Можливо!
—    Та невже? Справді? — вигукнула дівчинка і кинулася його обіймати.
—    Спокійніше, спокійніше! — сказав крук. — Я гадаю, це був твій Кай. Але тепер він напевне забув тебе, бо має собі королівну. Тут, у цій країні, є королівна, така розумна, що й сказати несила. Вона прочитала геть усі газети і вже встигла забути все, що прочитала, — отака розумна! Нещодавно вона
сиділа на своєму троні, а це, до речі, не так уже й приємно, і тут-таки вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би вмів підтримувати розмову, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. І тоді барабаники скликали всіх придворних дам і оголосили бажання королівни. Всі були дуже задоволені.
—    Ти можеш повірити кожному моєму слову, — додав крук, — моя наречена цілком вільно гуляє по всьому палаці і все мені розповіла. (Його нареченою, звичайно ж, була ворона.) Наступного дня усі газети вийшли з морем сердечок і з вензелями королівни. Там було оголошено, що будь-який вродливий хлопець може з'явитися до палацу й поговорити з королівною. Того, хто поводитиметься вільно й невимушено та буде найкрасномовніший, королівна візьме собі за чоловіка.
—    Так, так, — повторив крук, — можеш мені повірити. Народ юрбою ринув до королівського палацу.
—    Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда. — Коли ж він прийшов? Він був у тому натовпі?
—    Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. Саме тоді й з'явився хлопець — ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але зодягнутий він був абияк.
—    Це Кай! — зраділа Герда. — Я знайшла його! — і вона заплескала в долоні.
—    Я добре знаю від моєї нареченої, — сказав крук, — що коли він зайшов до палацу й побачив на дверях гвардію в сріблі, а на сходах — лакеїв у золоті, то нітрішки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, мабуть, стояти на сходах, я краще піду до покоїв!» Зали були залляті світлом, а таємні радники й генерали ходили босоніж і розносили зо лоті тарелі, — хіба можна уявити щось урочистіше?! А його чоботи дуже ррипіли, та це його не обходило.
—    Це напевне був Кай! — скрикнула Герда. — Я знаю, він носив нові чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі. А Кай одружився з королівною?
—    Коли б я не був круком, я й сам би охоче одружився з нею, хоч я й заручений. Той хлопець розмовляв з нею так гарно, як я, коли щебечу по-круцьки, себто по-кручому. Він тримався дуже розкуто й дуже мило і сказав, що прийшов не свататися, а лишень послухати її мудрої розмови. От королівна йому й сподобалась, і він їй також.
—    Так, це справді був Кай! — сказала Герда. — Адже він такий розумний — знає всі чотири дії арифметики і навіть дроби. Ох, веди ж мене хутчіш до палацу!
—    Це легко сказати! — відповів крук. — Але як це зробити?Стривай, я попрошу свою наречену. Вона щось придумає.Почекай мене тут, — сказав крук, кивнув головою і полетів.
Він повернувся пізно ввечері.
—    Крра! Крра! Крра! — закаркав він. — Моя наречена посилає тобі тисячу привітів і цю маленьку паляничку, — вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. До палацу
ти не потрапиш, ти ж боса. Але ти не плач. Моя наречена
знає, як пройти до спальні з чорного ходу і знає, де дістати
ключа...
Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. О, як билося Гердине серце зі страху й нетерпіння!.. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.
Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.
—    Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного,
маленька панночко! — промовила ручна ворона. — І «повість
вашого життя» теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема.
—    А мені здається, що хтось за нами йде! — прошепотіла Гер-да, і тієї ж миті повз неї стиха прошуміли якісь тіні — коні
з розпущеними гривами й тонкими ногами, мисливці, дами
і кавалери, що мчали верхи.
—    Це сни! — промовила ворона. — Вони з'явилися, щоб пере
нести думки королевича й королівни на полювання. Тим краще
для нас, адже сонних роздивлятися зручніше...
Тут вони увійшли до першої зали, оббитої рожевим атласом та витканої квітами. За плечима дівчинки знов промайнули сни, але так швидко, що вона й не встигла роздивитися вершників.
Зали були такі розкішні, що можна було осліпнути. Нарешті вони опинилися в опочивальні. її склепіння нагадувало верхівку величезної пальми з коштовним кришталевим листям. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. Дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю...
О, це був Кай!.. Вона голосно вигукнула його ім'я й піднесла лампу до самого його обличчя. Почувся шум — то відлетіли сни. Хлопець прокинувся і повернув голову...
О!.. Це був не маленький Кай!.. Королевич був схожий на нього лише з потилиці, хоч також був юний і гарний. Із пелюсток
білої лілеї визирнула королівна.    -
—    Що сталося? — спитала вона здивовано.
Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.
—    Ох, маленька бідолашко! — співчутливо мовили королевич
з королівною і також трішки зажурилися.
Королевич підвівся зі свого ліжечка й запропонував його Герді. Більше поки що він нічого не міг зробити.
Герда лягла в дивовижну постіль, склала ручки й подумала: «Боже, які добрі люди і птахи!..» Тоді заплющила очі й солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Але тепер вони скидалися на божих янголів і везли на маленьких санчатах Кая, який усміхався і кивав Герді головою. Та, на жаль, то був лише сон, і коли дівчинка прокинулася, усе зникло.
Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Королевич із королівною вмовляли Герду ще хоч трішки погостювати в їхньому палаці, але вона подякувала їм і сказала:
—    Я мушу їхати на пошуки маленького Кая. Якщо ваша
ласка, дайте м,ені санчата з конячкою та пару чобіток.
їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під'їхала новенька карета зі щирого золота. Герб королівни й королевича блищав на ній, як зірка. Фурмани, лакеї й форейтори — їй дали також і форейторів — усі були в маленьких золотих коронах.
Королевич із королівною самі посадовили її до карети, наповненої смачними наїдками, й побажали щасливої дороги.
—    Прощава-а-ай! Прощава-а-ай! — кричали вони, посилаючи
дівчинці повітряні цілунки, і розчулена Герда аж заплакала.
Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду перші три милі і сидів у кареті поруч із дівчинкою, — він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Його дружина стояла на воротях і махала крильми. Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.
Оповідання п'яте: Маленька розбійниця
Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожним розбійникам, і вони цього не стерпіли.
—    Золото! Золото! — закричали розбійники й кинулися на
карету. Вони зупинили коней, викинули маленьких лакеїв і
фурмана й витягли з карети Герду.
—    Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! —
зраділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою
бородою й волохатими бровами.
—    Ой-йо-йой! — раптом закричала розбійниця, бо саме тієї
миті її вкусила за вухо власна донька, що сиділа в неї за спиною
і була така свавільна й дика, що страх!
—    Ох ти мерзенне дівчисько! — закричала мати і не встигла
вбити Герду.
—    Не руште її! Вона буде гратися зі мною, — сказала маленька розбійниця. — Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну
сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку.
І дівчинка знову так укусила матір за вухо, що та аж підстрибнула й закрутилася, мов дзиґа.
Маленька розбійниця була така ж на зріст, як і Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні.
Вона обняла Герду й сказала:
—    Вони не приштрикнуть тебе, аж доки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевно, королівна?
—    Ні, — відказала Герда й розповіла про все, що їй довелося
пережити, і як вона любить Кая.
Маленька розбійниця дуже поважно глянула на Герду і, злегка кивнувши головою, промовила:
—    Вони не приштрикнуть тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — швидше я сама тебе порішу! — І вона витерла дівчинці сльози, а тоді сховала обидві руки в її м'якеньку й теплу муфточку.
Карета в'їхала на подвір'я розбійницького замку й зупинилася. Замок згори донизу був обплетений великими тріщинами, з яких час від часу вилітало гайвороння. Назустріч вибігли бульдоги — такі величезні, що кожен із них міг проковтнути людину. Бульдоги високо підстрибували, але не гавкали. Це їм заборонялося.
Посеред просторої зали з облущеними й закуреними стінами та кам'яною підлогою палав вогонь.
—    Цю ніч ти будеш спати зі мною, біля моїх любих звірят! —
сказала маленька розбійниця.
Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. Над ними, на жердинах, сиділа добра сотня голубів. Усі вони, здавалося, спали, та коли підійшли дівчатка, голуби заворушилися.
—    Вони всі мої, — сказала маленька розбійниця і схопила од
ного з голубів. Вона так ним трусонула, що голуб аж забив
крильми. — Поцілуй його! — крикнула вона, тицьнувши голу
ба просто Герді в обличчя.
—    А ось мій любий дідуганчик: бе-е-е! — загорлала вона й по
тягла за роги прив'язаного до стіни північного оленя в блиску
чій мідній вуздечці. — Його теж треба прив'язувати. Щовечора
я лоскочу його шию гострим ножем — він дуже цього боїться.
Маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгого ножа і провела ним по оленячій шиї. Бідолашний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала й потягла Герду до постелі.
—    Хіба ти спиш із ножем? — з острахом запитала її Герда.
—    Аякже! — відповіла маленька розбійниця. — Хтозна, кому
що стрельне в голову серед ночі... А тепер ще раз розкажи ме
ні про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світі.
І Герда розповіла все спочатку...
Два лісові голуби вуркотіли у своїй кліточці; решта голубів уже спали. Маленька розбійниця обійняла однією рукою Герду, — в другій у неї був ніж, — і вмить заснула. Герда заснути не могла: вона не знала, чи її вб'ють, чи залишать живою.
Раптом лісові голуби сказали:
—    Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла
на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової Королеви.
Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Снігова Королева дихнула холодом на наших братиків та сестричок, і всі
вони вмерли. Залишилися тільки ми... Курр! Курр!
—    Що ви кажете? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?
—    Вона поїхала, мабуть, до Лапландії, — відповіли голуби, —
бо там завжди зима. Спитай-но у північного оленя, що стоїть на
прив'язі.
—    Так, там завжди сніг і крига, там так чудово! — промовив
північний олень. — Там можна стрибати по просторих крижа
них полях, там стоїть літній палац Снігової Королеви, а її улюблений палац височіє біля Північного полюсу, на острові, що
зветься Шпіцберген.
Уранці Герда розповіла маленькій розбійниці все, що почула від лісових голубів. Маленька розбійниця споважніла, кивнула головою і сказала:
—    Що ж, нехай так. Нехай... А ти знаєш, де Лапландія? —
спитала вона північного оленя.
—    Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і
його очі заблищали, — Там я народився, виріс і вільно вистрибував по снігових просторах.
—    Знаєш, — сказала вона, — я ще довго могла б утішатися
тобою, бо ти дуже смішний, особливо коли тебе лоскочуть ножем. Але гаразд: я відв'яжу тебе й випущу на волю. Шпар у свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести цю дівчинку до
палацу Снігової Королеви, — там її названий братик. Ти, звичайно, чув її розповідь. Вона говорила досить голосно, а ти ж
завжди підслуховує пі.
Північний олень не тямився з радості. Маленька розбійниця посадовила на нього Герду, про всяк випадок міцно її прив'язала і навіть підсунула їй м'яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.
—    Е, вже нехай... — зітхнула вона, — візьми й свої хутряні
чобітки, бо буде зимно. А муфту я лишаю собі — надто вона гар
на. А щоб ти не мерзла — ось материні рукавиці, вони будуть
тобі аж по лікті... Ну ось, тепер у тебе рука, як у моєї матері...
Герда на радощах плакала.
—    Пхе! Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька
розбійниця. — Тепер ти повинна радіти. Ось візьми ще дві хлі
бини й шинку, щоб не ґиґнути з голоду.
Хлібини й шинку вона прив'язала до оленя, а тоді відчинила двері, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив'язаний олень, і сказала:
—    Вимітайся, доки я не передумала! Та дивись мені, бережи
це дівча!
Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.
Північний олень зірвався, як вихор. Вони щодуху мчали через ліси, через болота, через скелясті гори й чагарі.
Вони встигли з'їсти і хліб, і шинку, і врешті досягли Лапландії.
Оповідання шосте: Лапландка й фінка
Олень зупинився коло вбогої хатинки, у якій мешкала стара лапландка. Він розповів їй усю історію Герди, але перед тим розказав свою, — вона здавалася йому набагато важливішою. А Герда так задубіла, що не могла й говорити.
—    Ох ви ж бідолахи! — скрушно мовила стара лапландка. —
Вам ще далеченько мандрувати. Чекайте, я напишу кілька слів на
в'яленій рибині-трісці, паперу в мене нема, а ви віднесете її фін
ці, яка живе в тих місцях і краще за мене знає, що треба робити.
Коли Герда зігрілася й попоїла, вони знову рушили в дорогу.
Так добіг олень з Гердою аж до Фінляндії і постукав у димар оселі, де жила фінка, — дверей тут зовсім не було. Усередині оселі було дуже гаряче. Низенька господиня швидко розстебнула Гер-дину сукню, скинула їй рукавиці й чобітки і, поклавши оленеві на голову крижинку, почала читати те, що було написано на в'яленій трісці. Після цього вона взяла з полиці великий сувій паперу з дивним писанням і почала пильно щось звідти вичитувати.
За якийсь час, міняючи на голові оленя лід, фінка прошепотіла:
—    Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вель
ми задоволений, навіть щасливий, і гадає, ніби це найкраще міс
це в світі. А все через те, що в нього в серці і в оці засіли скал
ки тролевого дзеркала, їх треба вийняти, інакше він ніколи не
стане самим собою і Снігова Королева заволодіє ним назавжди.
—    А ти не можеш допомогти Герді, щоб вона стала сильні
шою? — запитав олень.
—    Я не можу дати їй більше сили, аніж вона має тепер. Хіба
ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба не бачиш, як підкоряють
ся їй і люди, і тварини? Не нам позичати їй сили, адже вона бо
соніж обійшла півсвіту! Сила — в її чистому дитячому серці. І
якщо вже вона не зможе дістатися до замку Снігової Королеви
і вийняти з Кая зачаровані скалки, то більше ніхто в світі не
зможе цього зробити... За дві милі звідси починається сад Сні
гової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з червони
ми ягодами і прожогом вертайся назад — не барися й хвилини.
Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і він помчав.
—    Ой, я забула теплі чобітки! Ой, я забула рукавиці! —
закричала маленька Герда, але олень не смів зупинитися, доки
не добіг до куща з червоними ягодами.
Там він зсадив Герду, поцілував її просто в губи, і враз по його щоках побігли великі блискучі сльози.
Бідна Герда залишилася сама — на лютому морозі, без чобітків і рукавиць. Вона побігла щодуху вперед. Назустріч їй ринув крижаний струмінь снігових пластівців. Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були набагато більші, страшніші і мчали просто на Герду! Що ближче вони долітали, то більшали й більшали! Це були передові лави війська Снігової Королеви. Одні з них нагадували страхітливо-колючих їжаків, інші — гладких ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі вони були блискучо-білі живі снігові клубки.
Герда почала шепотіти «Отче наш». Було так холодно, що кожен її віддих одразу ж перетворювався на густий туман. Туман усе густішав, і ось із нього почали вирізнятися маленькі світлі янголики. Доторкаючись до землі, вони перетворювалися на великих грізних ангелів. На голові в них були шоломи, а в руках — списи та щити. Коли Герда скінчила молитву, довкола неї стояло ціле військо!
Ангели розпорошили снігових страховиськ на тисячі маленьких сніжинок! Шлях до палацу Снігової Королеви був вільний.
Але тепер саме час подивитися, що ж робив Кай?..
А він і не думав про Герду, і навіть не мав гадки, що вона стоїть за стіною замку...
Оповідання сьоме: Замок Снігової Королеви і що сталося згодом
Стіни замку Снігової Королеви намели хуртовини, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було сто, а чи й більше зал, і кожну з них освітлювало північне сяйво. Усі зали були дуже великі, дуже пустельні, дуже холодні, дуже блискучі й крижані. Тут ніколи не бувало розваг.
Посередині найбільшої снігової зали стояло замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, і всі вони були такі рівні й доладні, що в це важко було повірити. Посеред озера сиділа Снігова Королева. Вона називала це озеро дзеркалом розуму і вважала його найдовершенішим з-поміж усіх дзеркал.
Маленький Кай, сам того не помічаючи, з холоду аж посинів. Королевині поцілунки зробили його нечутливим до морозу, а його серце перетворилося на крижинку. Кай мудрував над плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури й слова. Проте він ніяк не міг скласти слово, якого йому особливо хотілося — «ВІЧНІСТЬ». Адже Снігова Королева сказала: «Коли ти складеш це слово, то станеш сам собі господар, і я подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани». Та це слово ніяк йому не давалося.
Одного дня Снігова Королева полетіла до теплих країв, а Кай залишився сам-один у неосяжній пустельній залі. Він дивився
на крижини і все мудрував, мудрував, аж у нього заболіла голова. Кай наче завмер і був такий блідий, мовби геть перетворився на крижинку.
І саме в цей час у величезну браму палацу входила Герда. У брамі її зустріли буйні вітри, які — о диво! — раптом затихли і лягли на землю, мовби схотіли спати.
Дівчинка увійшла до величезної крижаної зали і враз побачила Кая. Герда впізнала його! Вона кинулася йому на шию й закричала:
—    Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!..
Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний.
Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала.
Кай поглянув на Герду, і вона заспівала йому про троянди.
Кай раптом заридав. Він ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла йому з ока разом зі сльозами. Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув:
—    Гердо! Де ж ти так довго була? І де був я сам?..
Кай роззирнувся довкола.
—    Як тут зимно! — сказав він і міцно пригорнувся до Герди.
На радощах дівчинка сміялася і плакала водночас. Радість
була така велика, що навіть крижинки затанцювали, а коли втомились, то самі склалися в те слово, яке наказала скласти Снігова Королева.
Герда поцілувала Кая в обидві щоки — і вони знову зарум'янилися, поцілувала в очі — і вони заблищали, як її власні. Кай знову став самим собою — бадьорий і веселий. Тепер він геть не боявся повернення Снігової Королеви — його відпускна, написана блискучими крижаними літерами, лежала поруч.
Кай із Гердою вийшли з пустельного крижаного палацу. Вони йшли, тримаючись за руки, й розмовляли про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали буйні вітри й виглядало сонце. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, там на них уже чекав північний олень. Кай і Герда вирушили спочатку до фінки, щоб відігрітися в її теплій хатині й довідатися про шлях додому. Тоді поїхали до лапландки. Вона спорядила їм сани, і разом із оленем провела їх до самого лапландського кордону, де вже пробивалася перша зелень. Тут вони всі й попрощалися...
Зацвірінькали перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу, їм назустріч, виїхала дівчина на баскому коні. Герда впізнала коня, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це, звичайно ж, була маленька розбійниця. їй набридло жити вдома, тож вона подалася в мандри.
Дівчина впізнала Герду, а Герда — її. Як же вони зраділи!
—    Ич, пройдисвіт! — кивнула на Кая маленька розбійни
ця. — Не знаю, чи ти вартий того, щоб за тобою бігали аж на
край світу!
Але Герда погладила її по щоці й спитала про королевича й королівну.
—    Вони поїхали в чужі землі, — сказала мала розбійниця.
—    А крук? — запитала Герда.
—    Лісовий крук помер. Його ґава тепер удова й ходить із чор
ною шерстинкою на нозі, нарікаючи на долю. Але краще розка
жи, як ти відшукала оце ледащо?
Тоді Герда з Каєм розповіли їй усе як було.
—    Сніп-снап-снур-бальсець — ось і казочці кінець! — загиго-
тіла мала розбійниця, потиснула їм руки і пообіцяла провідати
їх, якщо коли-небудь завітає в їхні краї.
Вона під острожила коня й помчала у широкий світ.
А Кай із Гердою продовжували свій шлях, тримаючись за руки, і там, де вони проходили, розквітали квіти й зеленіла трава.
Та ось одного ранку вони почули до болю знайомі дзвони і впізнали високі вежі рідного міста. Незабаром вони вже входили в низенькі двері своїх маленьких мансардок і саме тут здивовано зауважили, як вони обоє за цей час підросли.

Зарубіжна література 5 клас. Волощук Є. В.
Вислано читачами інтернет-сайту


Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 5 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 5 класу Завдання та відповіді з зарубіжної літератури по классам, планування уроків з зарубіжної літератури 5 класу, , домашнє завадання та робота Планування зарубіжної літератури, підручники та книги з зарубіжної літератури 5 класу, курси та завдання з зарубіжної літератури для 5 класу



Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.