KNOWLEDGE HYPERMARKET


Тема 16. Богдан-Ігор Антонич «Автопортрет», «Вишні», «Різдво»

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909—1937)

ЛЕМКІВСЬКИЙ МЕТЕОРИТ


Б.-І. Антонич під час отримання літературної премії Львівського товариства письменників та журналістів 31 січня 1934 р. за свою збірку «Три перстені» (1934) шокував шанувальників поезії несподіваними для ник міркуваннями; «Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев'яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів це здебільше векслі без покриття». Не тільки читачі, а й письменники були збентежені таким відвертим зізнанням, яке йшло врозріз із традиційним уявленням про роль і місце національного митця в культурі бездержавної нації, власне України. Так воно історично склалося, що вона впродовж кількох століть не мала жодної сили, крім літературної, спроможної стати на сторожі свого, зневаженого народу, формувати його волю до свободи. Коли у минулому столітті письменники мусили виконувати роль політиків, педагогів, проповідників тощо, бо бракувало національно свідомих фахівців, то в період міжвоєнного двадцятиліття ситуація змінилася (починаючи від національної революції 1917 р.). Тепер уже такі фахівці, хоч і в обмеженій кількості, з'явилися. Перед митцями відкрилася можливість якомога повніше реалізувати свій талант відповідно до його внутрішньої природи, не розпорошувати його у позахудожніх сферах. Тому Б.-І. Антонич зважився скористатися цією можливістю, вийти за межі куцих гурткових інтересів. На його думку, «де блукають і губляться діячі, політики, публіцисти, філософи тощо, там більше й письменники стають безпорадні, або спрощують себе до ролі групових гітаристів». Найбільше, чого не сприймав Б.-І. Антонич,— некомпетентності у будь-якій сфері людської діяльності. Вимога, аби митці бралися за своє діло, були самими собою у творчому пошуку, вже мала свою традицію у нашій літературі. Таку проблему порушували Леся Українка («У пущі»), М. Вороний, котрий обстоював принцип «цілого чоловіка», «молодомузівці», «хатяни» та ін.


На жаль, переконання Б.-І. Антонича не могло знайти сподіваної підтримки у громадськості, сформованої переважно на народницьких уявленнях: мовляв, письменник мусить безвідмовно служити суспільству. Тому виникло дещо викривлене сприйняття Б.-І. Антонича як дивака, як людини «апатріотичної», нездатної збагнути соціальної дійсності, перейнятої прагненням "відокремитись" од неї. Майже ніхто не намагався збагнути позицію поета, котрий насправді вважав літературу соціальним явищем і навіть виправдовував агітку, але за умови, якщо вона «талановита і потрібна». Його національне та громадське сумління підтверджується багатьма віршами, що ввійшли до збірок або лишилися поза ними («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг!» та ін.). Високий рівень національної свідомості Б.-І. Антонича засвідчують слова, написані напередодні передчасної смерті (6 липня 1937 р.) й присвячені трагедії Круг: «Крути! Крути! Час розплати близько». Не цурався він і громадської діяльності, зокрема брав участь у роботі львівсько) «Просвіти» як музика та маляр. Був він і серед представників літературного об'єднання «Листопад», де гуртувалися поети католицького віровчення, і це не окремі епізоди його творчої та життєвої біографії.


Б.-І. Антонич не міг стояти осторонь нагальних проблем тогочасної, немилосердної до нього, дійсності. Йому судилося народитися 5 жовтня ]909 р. в лемківській родині греко-католицького священика і вже змалечку відчути «меншо-вартісність» українця, обстоювати національну та людську гідність чи то в Сяноцькій гімназії ім. королеви Софії, чи згодом —у Львівському університеті, майже сполонізованому, як свого часу І. Франку та В. Стефанику пережити гіркі хвилини національного приниження. Йому, вже магістру філософії, одному із здібних учнів професора Г. Гертнера було відмовлено студіювати славістику у Болгарії тільки тому, що він—українець, а не поляк. Офіційна Польща, дарма що до 1918 р. була уярмлена Росією, через кілька літ після свого вистражданого визволення почала робити все, аби не лишилося нічого українського на привласнених нею землях Волині, Підляшшя, Холмщини, Галичини та рідної поетової Лемківщини. і хоча Б.-І. Антонич не брав участі у рухові опору такій політиці, названій пацифікацією, він прийшов до усвідомлення єдності свого краю з усією Україною, як В. Сосюра —Донеччини або Д. Фальківський — Полісся. І річ не тільки в тім, що Б.-І. Антонич самотужки глибоко засвоїв літературну українську мову, дивуючи своїм знанням сучасників. Він перейнявся переконанням нєзнищенності свого народу в його етнічних межах—від Сяну по Кубань, бо «не вміє пригинати спини козацький вільний юний син».


Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність»,— наголошував він у статті «Національне мистецтво». Безперечно, таке міркування підтверджується художньою практикою. Одначе масовий читач виявився не підготовленим до цього: давалося взнаки поширюване соціологічною критикою уявлення про мистецтво як відображення зовнішнього світу та й годі, як «зображення життя у формах життя». Відтак художній твір проголошувався повновартісним тільки за умови, що він був естетизованим відповідником дійсності або певної ідеї. Митець пов'язувався службовою повинністю. Від нього відбиралося природне право бути самим собою, створювати свій, ні на що не схожий світ за естетичними критеріями.


Мистецтво має існувати поряд із довкіллям, але не дублювати його, навіть живлячись його джерелами. Тут унеможливлюється дзеркальне чи близьке до нього відображення дійсності, натомість поглиблюється художнє осягнення її. До речі, і в цьому випадку Б.-І. Антонич міг спиратися на досвід своїх попередників (символісти, неоромантики)  та сучасників  (представники «празької школи»), які обстоювали принципи самостійності мистецтва, але й школи не зрікалися громадських обов'язків. Цей досвід розвинули митці 30-х рр., зокрема АНУМ (Асоціація незалежних українських митців), які поділяли погляди 22-річного автора статті «Національне мистецтво» і прийняли його до своєї організації. За спогадами очевидців, його думки не мали рівних у Західній Україні в поцінуванні літератури і водночас визначали програму його творчої діяльності.
Б.-І. Антонич прагнув знайти свій варіант урівноваження взаємозв'язаних сфер літератури і мистецтва з дійсністю. Він не відкидан «служби сучасному», але намагався узгодити її «з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб воно не перестало бути мистецтвом». Таке розв'язання проблеми творчості відповідало українській ситуації, де завжди провідною ланкою лишалося письменство. Трактуючи його як духовну силу, поет наголошував і на його «суспільній силі», на його виховній ролі, яка не мала нічого спільного з повчанням, бо покликалася породжувати «такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність». Вони формують духовні вартості. Їх Б.-І. Антонич називав «вищими», виходив із основ художньої та життєвої правди, якої постійно прагне мистецтво. Тому не слід дивуватися, коли він наголошує: «метою мистецтва не є краса». Думка в українському письменстві —не нова. її обстоював І. Франко у своєму трактаті «з секретів поетичної творчості». В тому, що Б.-І. Антонич, як і його попередник, не відводить красі чільне місце, що вона розглядається рівновеликим поняттям з іншими поняттями естетики (потворне, трагічне, комічне тощо), не було нічого несподіваного. Поет схилявся, як він сам висловився, до «мистецького плюралізму», тобто множини самостійних, рівнозначних художніх сутностей. Недарма він наголошував, що в поетичному тексті існує «багато змістів, існує множина змістів». Це спостереження також уже розроблялося, зокрема у минулому столітті українським ученим О. Потебнею. Отож, у думках Б.-І. Антонича не було «вигадок».


Тип світосприймання Антонича, тобто «мистецький плюралізм», позначився на творчості поета. Така риса проявилася вже у його першій збірці «Привітання життя» (1931), поки що на віршувальному рівні. Тут не надавалося переваги жодним формам — чи то класичним (сонет, наприклад), чи різномет-ричним, модерним (цикл «Бронзові м'язи», присвячений рідкісній в українській ліриці спортивній тематиці). Поетична трагедія не протиставлялася авангардистським пошукам. То були не учнівські вправи, як вважала критика, а досить серйозна експериментальна поезія. Привертає увагу також будова збірки, що складалася з творів, об'єднаних за тематичною основою (цикл «Зриви і крила», «Бронзові м'язи», «Вітражі й пейзажі»). Цей літературний спосіб у наступних виданнях Б.-І. Антонича стане стрижневим у композиційній структурі, міститиме у собі смислове навантаження, яке випливає з народних уявлень про кругообіг природних явищ. У другій збірці «Три перстені» (1934) таку роль виконували елегії про перстені ночі, пісні та кохання, що символізували безкінечний рух, його ненастанні початки н кінці, поєднували два взаємодоповнювальні ліричні потоки —світлий, легітний і важкий, бриластий. Першому потоку були властиві грайливі, переважно ямбічні, розміри, акварельні замальовки, другому—задовгий багатоскладовий рядок, затемнені багатошарові картини.


Подібний характер притаманний і «Книзі Лева» (1936) та «Зеленій Євангелії» (1938), які складалися з глав, ніби витесаних із грубого каменю, що врівноважувалися колоритними випрозореними восьмивіршевими мініатюрами. Так розв'язувалася проблема художньої «простоти» і «складності».


Водночас поет, циклізуючи свої книжки, дбав, аби кожна з них помітно різнилася від попередньої, а водночас була зв'язною ланкою попередньої та наступної. Тому такими несхожими здаються його книжки, але то на перший погляд. Якщо «Привітання життя» позначене енергією віршованого експериментування, то «Три перстені» захоплюють глибиною осмислення єдності розмаїтого буття, «Книга Лева» —духом християнського яснобачення, «Зелена Євангелія» —сонячною стихією залюбленого в життя поганина, «Ротації» (1938)—фантастичними видіннями сучасного міста, де прекрасне й потворне сприймаються як рівнозначні поняття. У своєму прагненні бути щоразу іншим Б.-І. Антонич виходив із переконання, що «мистецькі твори кожної епохи є неповторні», а водночас «художні закони всіх часів до себе подібні». Такий погляд відбився і на творчості самого поета, в основу якої, як зазначалося, покладено принцип плюралізму. Тому рівновеликими тут видаються не лише віршовані форми, а й світоглядні концепції. Не дивно, що в ліриці Б.-І. Антонича християнство не протиставляється язичництву, навпаки—вони, як то притаманно народній свідомості, доповнюють одне одного.


Де Б.-І. Антонич вдавався до певної крайності, там він зазнавав творчої поразки. Так сталося з невиданою за життя збіркою «Велика гармонія», де однозначно абсолютизувався біблійний Бог.


Метод плюралізму виявився продуктивним і в зображенні рівновеликості людини будь-якій рослині чи звіряті («Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети й проростають трави, Антонич теж звіря сумне і кучеряве...»). Б.-І. Антонич ніколи не накладав людські риси на природу. Йому невластива антропологізація природи, як це спостерігалось у традиційній ліриці. Він наполягав на органічній єдності всіх складників космосу, де людина —не цар довкілля, а брат лисові, кущеві чи каменю. Звідси людський світ трактувався як продовження довколишнього краєвиду: «На схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». Такими ж ознаками інколи наділяється й місто, передовсім реальний Львів, де жив поет, або уявний Чаргород.


Лірика Б.-І. Антонича, в основу якої покладено багатошарову метафору, потребує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання. Вона, попри свою нетрадиційність, уже мала своїх шанувальників у 30-х рр., дарма що то була невелика кількість митців—носіїв перспективних естетичних поглядів, які поступово закорінювались у творчій практиці. Адже поетичні відкриття Віри Вовк, І. Драча, І. Калинця, М. Воробйова, І. Римарука базувалися також і на художніх принципах Б.-І. Антонича.


«АВТОБІОГРАФІЯ». «АВТОПОРТРЕТ». «РІЗДВО»


В одному із своїх віршів—«Елегії про співучі двері» Б.-І. Антонич писав про лемків, що вони «моління шлють Христу і Духу», а водночас їм ворожить «в таємних кручах давня Лада». Поет не осуджував своїх краян за «двовір'я», яке історично склалося на українських землях, не тільки тому, що язичництво та християнство у народному уявленні віддзеркалюють і доповнюють одне одного. У світобаченні українця відсутнє протиставлення вір: вони—рівновеликі прояви божественної перш о сутності.
Тож не дивно, коли у ліриці Б.-І. Антонича (як і П. Тичи-ни| суворий біблійний Бог врівноважувався яскраво-сонячним Богом поганської космогонії. Тут традиція наших далеких предків-дайбожичів співіснувала з традицією християн. Бона позначилась на багатьох творах поета, який завжди уникав релігійної крайності. Так, у вірші «Автобіографія» він самоназивався у такий спосіб: «п'яний дітвак із сонцем у кишені», «закоханий б життя поганин». Дана самохарактеристика мала для нього глибокий сенс. Недарма він перегодом знову звернеться до неї, візьме її епіграф до іншого свого твору «Автопортрети. Пильно вдивляючись у свою душу, Б.-І. Антонич намагався висвітлити її істотні риси, щоб осягнути самого себе, збагнути джерела інтенсивного «сонцепоклонництва», «сп'яніння» магічною красою життя:

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.


Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали «безрозсудним поганином самого почування», — адже він не вдавався до «оязичення християнства» чи— навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містери, тонко помережаний язичницькими елементами, розгортався в українському середовищі. Волхви уподібнювалися до лемків: «Прийшли лемки у крисанях І принесли місяць круглий», тобто хліб. Згаданий тут символ місяця пов'язувався здавен Із дохристиянським святом Різдва. До речі, язичницький місячний знак—«золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої, втаємниченої у долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння.


«ВИШНІ»


Між Б.-І. Антоничем та читачами його поезій часто виникали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов'язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприйняти Антоничевої лірики. Те, що достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визначальним. Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання.
Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша "Вишні»:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.


Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихильником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про сфрагіту, тобто про вживання імені чи прізвища певного автора у написаному ним творі. Ним користувалися в античну добу Інаприклад, Фокілід), в арабському й тюркомовному віршуванні (Гафіз, Махтумкулі та ін.).


Українська поезія майже не знала сфрагіти, хоча деякі її прояви подибуємо за барокової доби на межі XVII— XVIII ст. (І. Величковський, Я. Інок та ін.), щоправда у зашифрованій формі, та в XX ст. в авангардистів, скажімо, в М. Семенка: «Сонце (драстуй) тебе вітає бунтливий Семенко».


Звернення Б.-І. Антонича до такого творчого досвіду письменства зумовлювалося не його прагненням заповнити своєю постаттю ліричний простір. Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, в якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п'янко».


Сучасні Б.-І. Антоничу митці, передовсім авангардиста, вважали такі образи, як «вишня», а відтак «калина», «тополя» і т. ін., застарілими штампами, невідповідними урбанізо-ваному світові. Поет не поділяв подібних думок, знаходив у традиційних, народнопісенних тропах невичерпний зміст, ііозаяк вони символізували Істотні риси національної свідомості.


Водночас реалії одуховленої української дійсності, на погляд Б.-І. Антонича, осяяні божественним світлом, ідо асоціюється із Святим Письмом, Тому не випадково наголошується: «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Тому в ній неминучі таємничі «вечори з Євангелії».



ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ


1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях Б.-І. Антонича.
2. Якби поет жив в УРСР, яку б, на вашу думку, мав долю?
3. Які причини непорозуміння Антонича з читачами?
4. Поясніть естетичні погляди Б.-І. Антонича.
5. Хто були літературні вчителі поета?
6. Що спільного між Антоничем і Тичиною?
7. Схарактеризуйте збірки Антонича «Три перстені», «Зелена Євангелія».
8. Як би ви означили міфосвіт Антоничевої поезії?
9. Яке місце посідає метафора у поезії Б.-І. Антонича?
10. Що означають архетипи у вірші «Пісня про незнищенність матерії»?
11. Яку роль виконує сфрагіта у вірші Б.-І. Антонича «Вишні»?
12. З'ясуйте роль символіки у вірші Б.-І. Антонича «Три перстені».
13. Поясніть єднання поганських і християнських мотивів у ліриці Б.-І. Антонича (на прикладі віршів «Автобіографія», «Автопортрет», «Різдво»).
14. Розкрийте міфологемну основу вірша Б.-І. Антонича «Село».
15. Охарактеризуйте властивості сюрреалізму Б.-І. Антонича (вірш «Ротації»).
16. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Моє розуміння поезії Антонича», «Поезія Антонича в моєму житті», «Український образ світу у поезії Антонича».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Б.-І. Антонин. Поезії.—К., 1989.
2. Б.-І. .Антонич. Велика гармонія: Поезії.— К., 1993.
3. Б.-І. Антонич. На другому березі: Роман, поезії, есе // Сучасність.— 1992.—№ 9.
4. Б.-І. Антонич. Національне мистецтво: Між змістом і формою // Україна: Наука і культура; Щорічник.— Вип. 24.— К., 1990
5. Весни розспіваної князь: Слово про Антонича.— К., 1989.
6. Ільницькай М. Богдан-Ігор Антонич,— К., 1991.
7 Славутич Яр. Від землепоклонства до християнства? // Слово і час.— 1993.— № 8.
8 Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність.— 1992 — № 9.