Українське ораторство XIX-XX ст.

Розвиток українського риторичного слова за часів па¬нування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.

Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

У східній Україні майже цілковито запанувала росій¬ська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".

Але пробудження національної самосвідомості та полі¬тичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

"Після київської справи були заборонені всі твори обвинених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволе¬но являтися на світ, але переслідувано навіть наукові стат¬ті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні".

Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діа¬лектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все роз¬бивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть" і тому подібних документів розвиток україн¬ського ораторства став дуже утрудненим.

Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Ук¬раїні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі пат¬ріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із това¬ришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібрала¬ся, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!".

Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної са¬мосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові(1848 p.).У маніфесті цієї організації було яскраво зма¬льовано прагнення українства до політичного самовизна¬чення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути мо¬жемо і повинні. Будьмо народом". Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей.

Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зок¬рема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду при¬сяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце в сус¬пільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних норм по¬літичного життя, розвивало юстицію, засновану на заса¬дах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина Ук¬раїни, "ораторське мистецтво не мало можливості розви¬нутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи лише духовне красномовство".

Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російсь¬комовної). Після згаданої судової реформи та запрова¬дження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на роз¬виток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін.

Західна Україна, що перебувала тоді на правах куль¬турно-національної автономії, запровадженої Віднем, смі¬ливіше підносила українське слово — тут воно не було за-боронено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені за¬хідні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді.

Українське судове красномовство XIX-XX ст. знає та¬кож імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербургу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів, та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків україн¬ської національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київ¬ському та Софійському університетах, був одним із зас-новників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед ро¬сійських авторів XIX ст. виділяється ім'я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілі¬зацією суспільного життя у другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики.

Динамізація політичного життя в Росії другої полови¬ни XIX — початку XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства — досить пригадати іме¬на діячів російської революції: О. Керенського, Л. Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої безгласності занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення.

На рубежі XIX-XX ст. з'являється цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномоства виді¬ляється М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написа¬ні ним для партії "Програма" і "Десять заповідей" стали помітним явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.

Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхновського, в якому він звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного народу:

"А в істориї української нациї інтелїгенция її раз-у-раз грала ганебну й соромітницьку ролю. Зраджувала, во¬рохобила, інтригувала, але нїколи не служила своєму народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, нїколи не хтїла добачати спільности тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна інетелїгенция України прийняла в XVI і XVII віках поль¬ську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом укра¬їнський нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прий¬няла російьку національність протягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки — і "їм же ність числа" — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, най¬тяжчі часи істновання. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і тем¬них, бідних і богатних, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкультурнішу її верству".

Знаний був і голова Товариства українських поступо¬вців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали попу-лярні його публіцистичні "Розмови про сільське хазяйство". Був видавцем газети "Громадська думка"— єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив "Спогади" та "Щоденник".

Помітний вплив на політичну філософію українського націоналізму справивД. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог само¬стійності України, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його публіцистика ("Історія розвитку укра¬їнської державної ідеї", "Націоналізм", "Московська отру¬та", "Росія чи Європа" та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.

Популярний був публіцист, політик і літературозна¬вець С. Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний ора-тор, який заслужено вважається одним з батьків україн¬ської нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову",1918).

У цілому ж на рубежі XIX-XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижу¬ється; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово но¬вого розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних дер¬жавах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні ре-жими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають виклада¬ти у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинаєть¬ся почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Автор одного із сучасних російських підруч¬ників з риторики М. Львов твердить, що криза ця не тор¬кнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особли¬вих висот не сягнула.

На Заході проповідники шукали нерідко модернізую¬чих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж "церкви мовчання" (СРСР) консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що "грузинські" застільні тости). Висміяна в популярному романі "12 стільців" Еллочка-людоїдка з її словником на 30 позицій, стає печаль¬ним символом епохи. Водночас відбувався неухильний на¬ступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширен¬ня "блатного" лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і концтаборах перебувала вели¬ка кількість людей; з другого — він символізував звільнен-ня особистості від диктату суспільства. Але його логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять і лексикону) вступала в конфлікт з кінічною ("низовою") системою мовлення (що не визнава¬ла ніяких законів і суспільних норм), і щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідео¬логії.

Загалом слід сказати, що початок XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної са¬мосвідомості українців, буяння духовної та митецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл і течій у літературі та мистецтві. З другого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму. Зокрема, якщо йдеться про вільний розви¬ток української мови, що звільнилася з-під гніту поперед¬нього утиску в самодержавній Росії, то успіхи її безпереч¬ні. Але паралельно починається, як складова частина бо¬ротьби з "українським націоналізмом", поступова, планова та невблаганна русифікація України. За цих умов годі було й сподіватися на будь-який розвій української ри¬торики.

Прослідкуймо кілька етапів цього процесу. З жовтня 1927 р., прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про поліпшення партійного керівництва пресою". Одразу ж при Комуніс-тичному університеті ім. Артема в Києві відкривається відділ газетних працівників; згодом — газетний технікум; зявляється чимало нових газет і журналів. Впроваджено обласні газети (1932 p.). У 1924-1925 pp. в ефір виходять Радіопередачі, серед яких помітне місце займають "робіт¬ничі та колгоспно-совгоспні радіогазети"; тематика цих передач — "соціалістичне змагання, викриття світового ім¬періалізму та пережитків минулого". З 1939 р. до цього за¬лучається й Західна Україна.

Тяжкий період другої світової війни та післявоєнні репресії стосовно українства майже докорінно винищили можливості вільного українського слова. Проте це не оз-начає, що зникла офіційна риторика, офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо; з 1951 р. розгортає свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94% населення, другу — 78,5%. Та з часом згортається і українська мова як така — з часів, коли в Україні секретарем республіканської компартії був В. Щербицький. Якщо, звичайно, не зважати та той напів-зрусифікований, вихолощений варіант української ора¬торської мови, який культивувався в газетярстві, радіо, телебаченні і мав своїм результатом лише те, що після роз¬паду Радянського Союзу 90% населення України проголо¬сували за її незалежність.

Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. Вивільнення духовного по¬шуку призвело до оновлення древньої церковної гомілети¬ки: змагання та полеміки між різними конфесіями набувзють широкого резонансу. Понад сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел. Академічне слово набуло небувалої досі розкутості — як у сфері змісту, так і форми самовиразу оратора. Не треба багато говорити про розквіт побутового красномовства, яке забарвилося всіма інтонаціями та сло¬весними фарбами, які тільки хоче використати людина — хоча часом за рахунок зниження культурної вибагливості й втрати почуття міри, як це звичайно властиво для пере¬хідних періодів.


Література:

1. Абрамович С. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С. Абрамович, В. Молдован, М. Чикарьова – К.: Юрінком Інтер, 2002.

1. Герман М.А. Основи риторики. — К., 1988.

1. Зарецкая Л. Риторика. — М., 1999.

1. Мацько Л., Мацько О. Риторика. — К., 2003.

1. Молдован В. Риторика: загальна і судова. — К.: Юрінком, 1998.

1. Сагач Г. Риторика. — К: Ін юре, 2000.

1. Чепіга І. Ораторське мистецтво на Україні в XVII ст.-ХVІІІ ст. // Українська мова і література в школі. — 1989. — №10.