Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Конспект уроку на тему: Улас Самчук. «Марія» — роман-хроніка в українській літературі

Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Улас Самчук. Життєвий і творчий шлях письменника


План-конспект уроку з курсу «Українська література 11 клас» з теми «Улас Самчук. «Марія» — роман-хроніка в українській літературі».



                                УЛАС САМЧУК. «МАРІЯ» — РОМАН-ХРОНІКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ.

                     ТРАГЕДІЯ ОДНІЄЇ СЕЛЯНСЬКОЇ РОДИНИ ЯК ЧАСТКИ ТРАГЕДІЇ ВСІЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
    
Мета лекції:    
Навчальна -    Ознайомити з життєвим і творчим шляхом Уласа Самчука; зацікавити творчістю письменника-романіста; закріпити вивчене про «літературну діаспору»; з'ясувати особливості роману-хроніки. Ознайомитися з романом «Марія»; закріпити вивчене про композицію, сюжет і позасюжетні елементи; розкрити проблематику твору; розкрити образ Марії
Виховна -    Добро і зло на сторінках роману: філософські категорії і їх земне втілення
Розвиваюча -    Осмислювати й словесно оформляти враження від прочитаного; аналізувати зміст літературознавчих понять; писати реферат на основі кількох джерел; аналізувати образи, складати їх порівняльну характеристику.


Література:    
1.    Мовчан Р. Українська проза ХХ століття. В іменах. — К., 1997.
2. Історія української літератури ХХ століття. У 2 кн. (За ред. В.Г.Дончика) – К., 1993, 1998.
План:
1. Улас Самчук  (1905—1987)
2. Роман Уласа Самчука «Марія»


                                                           УЛАС САМЧУК  (1905—1987)


Літературні псевдоніми — В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років,— Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак; криптоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930—40-х років — УС, М.П., П.Б., Б.П., В.Р., М.К., Ф.Н. Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища — Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт громадянина Канади 1975р. виписаний на Данильчука).

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького.
Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим.

У 1913р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл — Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів — він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, згодом — літературна діяльність.

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну...». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Улас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 pp. у с.Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В.Авраменка.

У 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу і переїхав до Німеччини.

Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він; переїжджає до Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику. Протягом 1929—1931 pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі.

У 1931—1935 pp. у нелегальних революційно-пропагандистських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН — організація українських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929р. УВО фактично стала її бойовим підрозділом).
У 1932 р. написаний роман «Кулак»-, перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в1 1932—1933 роках. У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність.

1937 р. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук. У 1938—1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940 — 1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.

У 1941 —1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили.

У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р.

1944 —1987рр. — період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета».

У 1948р. він переїздить до Торонто (Канада).

Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979). У 1980р. — вийшов останній з розпочатих вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції.

Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р.
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987р.

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру — «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не гоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мистецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював У.Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цю премію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив зі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» — про воістину страшні метаморфози людського життя в умовах більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «...Я ставив і зараз ставлю,— писав Самчук,— собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспрямованого (імперіалізм—комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий робить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де заблукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня:

—    Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.
Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
      — Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? — Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочеш в лоб? — Очі його, мов шротини.
      — Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий ре-жім...».

Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак тепер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на її результат. Так утверджувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.

Чи могло українське селянство протистояти більшовицькому насиллю?

Революційні перетворення 1917 року розхитали віковий уклад життя українського села. Більшовики хотіли влади. Заради неї вони ладні були піти на все, а тому свідомо апелювали до найтемнішого в душі людини. Було знято всякі заборони: грабуй, пали, убивай. Зло, яке стримувалося страхом кари Божої, вічними муками, вилізло назовні. "Бога нема!" - люто кричать більшовики. А значить, нема гріха, не буде й покарання. Можна курити цигарки під час служби в церкві, грабувати монастирські комори, палити збіжжя. А селянин дивиться, як горить хліб, як гинуть коні, - і йому весело, бо віриться, що в тому полум'ї згорить старе життя, прийде воля.

Більшовики обіцяли закінчити війну, дати селянам землю, на якій вони будуть повними і єдиними хазяями. Віра в ці обіцянки зробила селянина покірним, заступила йому очі. Ейфорія революційних подій приглушила докори сумління. Українське село було не готове до тієї "свободи", в душах простих людей утворилась пустка. Хаос подій зруйнував усталений побут. Але основою життя селян залишалася земля, і більшість їх, так само, як Корній, крім свого шматка поля, нічим не цікавилися. Про них, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати. Але та влада, якій служив син Марії і Корнія Максим, дозволяла чинити розбій, витравляючи з людської свідомості думку, що лише чесною працею можна здобувати хліб насущний. Більшовики боялися, що генетична програма роду колись відновиться і разом з тим воскресне історична пам'ять про народну мораль, а тому так люто знищували основу роду - сім'ю і віру в Бога.

На прикладі життя однієї сім'ї Улас Самчук показав трагедію всього українського народу, а смерть головної героїні Марії повинна стати пересторогою - так може загинути і Україна, якщо тихо і покірно дозволить знущатися зі своїх святинь.

Чому 1924 року він намагався перебратися з Німеччини до України?

Улас Самчук був сином заможного селянина. Сім'я жила на Волині. Коли розпочалася Перша світова війна, Уласа Самчука мобілізували у військо, але він дезертирував до Німеччини. 1924 року він хотів приїхати до Києва, щоб здобути освіту і мати змогу друкувати свої твори. Улас Самчук мріяв бути там, де "бушувала Україна Скрипника і Хвильового, мене тягнуло туди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати, бути письменником".

Чому Уласа Самчука називали Гомером українського життя XX сторіччя?

Улас Самчук упродовж усього свого життя був "у вічному вигнанні", але ніколи не відчував себе відірваним від рідної землі. Він вболівав за долю України, цікавився подіями, які відбувалися на батьківщині. Будь-який документ, свідчення, які доходили до нього, письменник вдумливо аналізував, намагаючись з'ясувати правду про життя народу. Йому не давали спокою питання, як кермо правління потрапило до рук ледачих, бідних духом людей, чому рідна земля не родить сильну особистість, як знайти вихід зі складного становища.

Улас Самчук як справжній літописець описує події, які відбуваються в Україні, реалістично зображує життя українців.

У романі "Волинь" письменник відтворює свої юнацькі переживання, показує бурхливі події кінця 20-х і початку 30-х років; роман "Марія" - правдива розповідь про голодомор в Україні 32-33 років; про визвольну боротьбу гуцулів ідеться в романі "Гори говорять"; у багатоплановому, масштабному творі "Ост" події відбуваються в Україні, Німеччині та Канаді, починаючи з 1917 і аж до 60-х років.

Улас Самчук першим в українській літературі порушив тему боротьби УПА проти двох імперій - фашистської та радянської - в пригодницькому романі "Чого не гоїть вогонь". Про життя українських переселенців у Канаді розповідається в романі "На твердій землі".

Уласа Самчука справедливо називають "Гомером українського життя XX сторіччя" за те, що він створив панораму історичної епохи, показав динаміку подій, які відбувалися в світі і в Україні. У його творах розкривається психологія українського народу, його прагнення до волі, свободи, його боротьба за своє місце серед народів світу.


                                                         РОМАН УЛАСА САМЧУКА «МАРІЯ»


Етнопедагогіка — відшліфована віками система виховання. Спостерігаючи за розвитком людини, мудреці з народу узаконювали повторювані явища, які скеровували дії та вчинки всіх і кожного в русло доброти, чесності, порядності. Порушення будь-якої складової цих чітко сформульованих життєвих принципів часто-густо призводило до моральних втрат.

Саме так трактує духовну велич людини та її моральне звиродніння Улас Самчук у своєму прекрасному творі «Марія», який можна назвати енцикло¬педією українознавства, оскільки біологічні ритми навкілля й внутрішні психічні процеси в людині як у частині природи тут органічно переплітаються. Прочитання учнями цього роману саме в такому плані відкриє їм невидимі (без спеціального дослідження) взаємозв'язки, переконає в доцільності жити у злагоді з законами природи, не порушуючи їх гармонії. Тим паче, що розрізнені знання з уроків народознавства укладуться в систему, бо діти мають змогу простежити еволюцію поведінки людини від її народження й до смерті.

Марія, основний об'єкт зображення письменника, приходить у світ, де все впорядковане: як і споконвіку, чітко змінюються пори року, час вимірюється неза¬лежним від людини рухом землі («Між тим земля поволі оберталася обличчям до сонця») та процесуальними змінами в землеробстві («Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали бурячки, картоплю, порубали капусту») і святами, що приходять на зміну виснажливій праці («Минуло Різдво, Новий рік, Водохрещі).

Зміст життя людини завжди становили праця, що була основним мірилом цінностей у суспільному бутті, та діти як спадкоємці моральних і матеріальних надбань.

Праця диктувала обов'язки й права кожного члена родини, главою якої був чоловік. Жінка — берегиня домашнього вогнища, перша помічниця чоловіка. Діти допомагали батькам поратися по господарству. У ро¬дині Марії найстарший син Демко разом з батьком оре, Максим пасе худобу, бо Демко уже відпас, а Надійка, слухняна, весела, гарна, завжди біля матері, ніколи не ухиляється від праці. Дівчина копає, садить, поле, а при тому ще й весело виспівує.
Ритм праці селянинові диктує сонце. Воно керує фізичним навантаженням і  відпочинком людини: «Сонце допомагало життю. Он парує широке поле.
Воно вимагає зерна. Встає раненько селянин, хреститься на схід сонця і плужиться на ниву».

Та не будь-яка робота дає добрі плоди. Ставлення до землі має бути святим. Щоб вона родила, треба обробити її. Мартин, хазяїн Марії, так навчав її: «Не можна так на  галай-балай   (сіяти). Зерно мусить рівно лягти».

Робота, виконана на совість, приносить людині щастя. Марія зазнала його в подружжі з Корнієм.

«Які це були гарні, округлі роки. Кожний схід сонця приносив працю, захід — відпочинок. Ростуть діти. Прибуває потроху землі. За хатою насадився новий садок, і молодий щепи   щовесни   вкриваються   ніжним усміхненим   цвітом. Минуло п'ять років — і Корній господар. Корній з широкою бородою, Корній почесний чоловік у громаді.»

А був же в житті Корнія й інший час, коли він випав з усталеного на його рідній землі порядку, з клітинка, відведеної йому на життєвому полі від народження: Довге перебування у чужому для нього оточенні був матросом царської армії), зрада Марії зі позначилися на його характері й поведінці, бореться за Корнія не тільки своєю пристрасті любов'ю, а й тяжкою працею; його бідне обіймів помітно міняється, багатшає родина, Корній поволі стає на праведний життєвий шлях, навертається до людей, його душа одужує, як після тяжкої хвороби.

«Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповняє жили, розум і все єство твердими звичками. Корній відчуває це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок. Пізно вертається з праці Марія. Корній не кричить, не вимагає тупцяти коло нього: «Йди, Маріє, відпочинь. Я вже повечеряв, а мати опорали самі підсвинка. Я он і дров на завтра приготовив..»

В українських родинах панувала взаємна повага між її членами. Діти шанували батьків, усталеною була шаноблива форма звертання до них на «ви».
Марії йшов шостий рік. Батько приходив з каменоломні втомлений, але ніколи не підвищував голосу на дівчинку, горнув дитину до себе.

—     Тату!
—     А що,
—     Мозна до вас на луці?.
—     Ну, ну, можна...

Мати також завжди була у великій пошані. Читаємо внутрішній монолог Марії біля мертвої матері: «Мати сплять. Чого мати так довго сплять «а
столі і нащо горять свічки?..»    

Уже Марія давно не дитина. Матері немає і поважати старших за віком учить її Домаха, виряджаючи невісткою в родину Гната. Вона радить їй слухатись Одарки, дружини чоловікового брата:

«Не забувай, що все-таки вона там старша... Вона тобі Має замінити свекруху. Слухайся та буть привітливою...»

Марія такою й була, бо привітним, шанобливим було оточення, в якому жила. На весіллі її обдаро¬вують. Вона «...цілувала кожного в уста, а до Мартина, схилилась і, як батька, поцілувала в руку».

Високо цінувалась у народі честь сім'ї і роду. Коли Марія, як та річка навесні, виходить з берегів, визначених народною мораллю, забуває про обов'язки і, веде розпусне життя, Одарка і Михайло обурюються: «Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили... Не допустимо, щоб нас викпинали через твою жінку».

У  сільській   громаді   завжди  осуджувалася   поведінка,   що   не   відповідала   вікові,  соціальному   і родинному станові людини. Як безсоромний оцінюється вчинок Марії, коли вона, заміжня жінка, відійшла від кола своїх ровесників, занедбала родинні обов'язки і «Йшла до сусідів, там збиралися парубки, молокососи, пробачте, сопляки... Марія не соромиться з такими скалозубити, грати в карти і вихіхікувати по темних закутках». Вихована у строгих традиціях відповідної вікової поведінки, вона на деякий час перестає себе контролювати. Щоб піднятись, їй потрібний був погляд На себе збоку. Таку ситуацію штучно створює Гнат, її перший чоловік, який почав учащати до сусідки Гапки. Це Марії не сподобалося, вона осуджує такий вчинок чоловіка.   Потім   Гнат   читає   їй   оповідання   про розгульну жінку, примушуючи цим замислитися над власною поведінкою і  відчути сором. Мудра наука Гната робить своє. Марія зрозуміла, що, знехтувавши відведеною їй роллю дружини, вона морально деградувала. Це спонукає її повернутися в лоно родини.

Морального падіння, з Погляду українських звичаїв, зазнав і Корній. Семирічне перебування в середовищі матросів виробило лихі; ганебні звички. Він став жорстоким, брутальним, мстивим, розмовляв каліченою російською мовою, занедбав господарство.

Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим слухачам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а «Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати».

Як колись Гнат навернув Марію в русло порядності, так і Марія терпляче боролася за Корнія. На противагу розбещеності, вульгарності вона поставила свою працьовитість, витримку, порядність. І Марія зрештою перемогла. Повернення Корнія у життєве річище народних моральних законів Улас Самчук описує так: «Ішли дні. Згодом довелося відкласти гармонію. Довелося відкласти і кльоси. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами. Так само довелося розлучитися з російською мовою.»

Згодом Корній Марія, створивши сім'ю, в усьому дотримуються народних традицій. Усі працюють. Як глава сім'ї «Корній не попускав віжок. Усяка провина мусить бути відповідно вирівняна». Обоє зрозуміли, що існує вікова відповідність у нормах поведінки, тому, коли старший син доріс до парубка, «Марія надто не боронила Демкові ходити на гулянку. — Підріс, хай погуляє,— казала вона. — Прийде час, і покине. Молодість є молодість».

Народ віками виробляв правила поведінки для дитини, юнака ї дівчини, одружених чоловіка і жінки, для старших за віком людей. У цих правилах мудро збалансовувалися обов'язки кожного як члена і родини, і громади. На перше місце у своєму житті народ ставив сім'ю — там повинні панувати злагода і взаємопошана.

Крім щоденної праці, основного вихователя людини, були й свята, під час яких кожен знав своє місце, мусив сумлінно виконувати відведену йому роль, час від часу міняючи її, переймав досвід старших.

Свято Різдва — свято сім'ї. Улас Самчук докладно описує, як це велике свято відзначалося в українських родинах.

«Марія не засвітила сьогодні лампи. Ні, Марія засвітила лампадку, маленьку, з червоного скла лампадку перед образами. У хаті півтемно, тепло, повно запахів печеного хліба, різних страв. У передньому куті стіл, на нім посилано зерно,, сіно і застелена білим доморобним настільником. На покуті жменя сіна, у сіні горщик куті, горщик овочевого узвару. Покриті житніми книшами. Над усім поставлений дедух, зв'язаний з різного збіжжя...

Корній, Марія і стара мати сідають до заставленого стравами столу. Все тут є. Бери, що хоч, чого забажається. Все це добре, все своє, зароблене працею і терпеливістю. Бери, людино, святий хліб, переломлюй і їж. М'який, пахучий, смаковитий. Перехрести своє чоло і скажи: «Дякую тобі. Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб». Переломи і їж. Їж хліб, капусту, вареники. їж голубці і смажену рибу. їж кутю зернисту і поливай її соками овочів саду твого. Запий усе медом, зібраним з квітів краю твого.»

Тихо, урочисто в селі. Кожний день свят має своє призначення. В народному календарі точно вказано, що і коли треба робити. Минуло Різдво, Новий рік, Водохрещі. Тепер уже й потанцювати можна.

Молодь іде на вечорниці. І тут є розподіл обов'язків за статтю. Дівчата готують вечерю. «Хлопці тим часом скупчилися коло порога і сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колінах, Другий нахиляється і ховає в шапку очі. Руки викладає назад, і по них, хто хоче, періщить. Той, хто лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає — гаразд. Не відгадає — будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення... Господи!»

Самчук детально описує звичаї та обряди свого народу, акцентує увагу на високій культурі його У романі знаходимо описи заручин, оглядин, весільні  переспіви: «А Гнатуньо грушки тряс; Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала...», .«Ой, Гнатуню, молодий, веди коня до води, поки коні напоїш постоїш».

А ось опис найвідповідальнішого дня шлюбу Маріїного весілля.

«З усього кутка зігнали найкращих коней «у підводу». Музики взяли троїсті.  Як заграли, всі піджилки задрижали.

Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під'їхав на подвір'я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.

А Марія сховалася в сусідній коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розплітальничка плаче, розплітатися не хоче»,— співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно зачепила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав'язаних косників, що посплі¬талися твердими вузликами.

Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!.. Розплітайте її, одягайте її!.. Хай вас, дітоньки, Бог благословить, раз, другий і третій!»
Обряд весілля подається як народним драма, вивчена людьми напам'ять. Усі знають, як має бути. Тому на весіллі Марії односельці відразу помітили порушення усталеного звичаю: «Благословляли на шлюб непаристими образами».

Це було першим, ще віддаленим нагадуванням про майбутнє лихо. А друге — душевний стан самої Марії, яка «думала весь час про Корнія. В душі чула неспокій. Здавалося, страшенний учинила гріх. Боялася кари за ломану присягу бути вірною до смерті».

Страх гріха тримав мораль народу, який жив великою мудрістю: людина чинить зло, а Бог карає.

Порушення релігійних канонів, за народними спостереженнями, не веде до добра. У Великодню ніч, коли спати заборонено, свекруха Марії заснула. «Такий гріх! Такий гріх! Заснути, чуєте, у таку велику ніч і то старій людині, тоді, коли в церкві паску святять». Саме у цю ніч згоріла підпалена Гнатом нова хата Марії.

Такі та багато інших вірувань віками жили в народі, вони передавались з покоління в покоління.

У романі зустрічаємо описи віщих снів з наступним розшифруванням їх. Так, Марії перед смертю свого первістка приснився цвинтар, покійниця мати, яка взяла дитину за руку і повела кудись. Перед пожежею вона побачила у сні Корнія, який був у цей час у війську, ніби він прислав їй листа. Сон Гната під час перебування його у в'язниці є передбаченням майбутнього Марії. У цих розгадках виявляється народна спостережливість, намагання узагальнити прояви психічного стану людини. Все це було не таїною для народу, а частиною їхнього життя, даного їм як повітря, сонце і вода.

На жаль, ужитті, як на довгій ниві, всього буває, і більше прикрощів, ніж радості. Так і в Марії. Найбільшим горем для неї була смерть першої дитини. Ця втрата приголомшила її, вибила з-під ніг твердий ґрунт упевненості в собі, який відчувала досі. У першу мить страшної муки як бальзам на душу падають одне за одним слова священика під час проповіді:

«Ми можемо плакати, можемо ламати руки з розпачу, але воля всевишнього є неухильна... Певно, так є ліпше. Так хоче найвища воля.»

Звертаючись до нещасної жінки, він нагадує їй про Святу Марію, яка «день  і  ніч стояла  під хрестом розп’ятого, чекаючи його смерті». Він каже:
«Пригадай Її велику мужність, попроси в Неї пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів...»
Народження, життя і смерть, на думку автора, відбуваються відповідно до законів, встановлених природою. Людина має розуміти своє перебування на цьому світі як тяжку працю і короткочасний відпочинок. Вона свідомо оточувала себе штучною красою, признавала Бога і поклонялась Сонцю, була в міру щасливою і нещасливою.

Та в третій частині роману «Книга про хліб» Самчук змальовує ціле покоління людей, яке випадає з усталених віками традицій, заперечує працю, не поважає батьків, насміхається над традиціями. Воно запрограмоване на руйнування. І Марія була матір'ю одного з представників цього проклятого Богом покоління — Максима.

З дитинства він був не такий, як інші діти.

«…він, звик щодня бігти на вулицю, назбирати юрбу хлопчиків і гасати з ними по вигоні та садах. Видерти кубло птаха, обірвати чужу яблуню чи грушу, зробити комусь капость... О, на це Максим перший майстер.»

Ледачий хлопець відмовляється працювати в господарстві, називає це «службою батькові». Через це в сім'ї всі пересварилися. Максим покинув дім і пішов шукати легкого хліба. Подався до міста, влаштувався лакеєм при дворянському клубі. А це служба своєрідна, тому не дивно, що через кілька років він зречеться своїх батьків, свого роду. Уже при радянській владі, не здригнувшись, цей христопродавець напише таку заяву:

«Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюсь від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу: стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються тих своїх ганебних засад. Також осуджую, п'ятную і вимагаю суворої кари своєму бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції та своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої квітучої батьківщини.»

Максим топчеться по терпеливо викоханих і шанованих народом звичаях, зневажає життя батьків, яке минуло в тяжкій праці, не шанує їхньої старості, виганяє їх з власної хати у стару сусідську, доносить на рідного брата.

Аморальність зводиться у життєву норму. Люди, подібні до Максима, руйнують у селян почуття господаря, сіють страх, заводять дикі порядки, які знищили б віками створювані народом принципи співжиття. Все, що не робиться, то з криком, погрозами, помпезно. Нехтування законами природи, їхня самовпевненість зумисне подаються Самчуком карикатурно: «На поле послали трактори. Скільки знов було гамору. Всі виходили за село, комсомольці несли прапори, говорили промови».

Зносяться куполи з церков, приміщення яких переобладнують на кінотеатри. Чиниться святотатство, гріх, за який мусить бути кара. І вона, прийшла. Зневажена, недоглянута земля вродила бур'ян. Колись найвідповідальніша трудова пора на селі — жнива перетворилися на нерозбірливу метушню, про що автор пише так:

«Все заметушилось жнивами, усе, що живе. Партія. Уряд. Генерали. Вчені з бородами. Поети-лірики, поети-символісти, поети-футуристи. Письменники-епіки, письменники-реалісти. «Государственноє політическоє управленіє». Великі, менші, малі і найменші. Сто двадцяти мільйонів чоловіків, жінок, старців і дітей. Усе це кинулось на бур'ян. «Партія ажідаєт полнаво виполнєнія плана хлєбозаготовок». Масовий психоз пройняв усі управлінські структури.

Якщо ще не так давно сім'я одягалася в поле охайно, то тепер «на полях вештались сонні, в'ялі, сірі, немиті і нечесані істоти».

Зранена душа Корнія не витримує більше такої наруги і він важко промовляє:

«Де вони такі взялися? Яка мати породила їх на світ... Марія хилила голову, мовчала. Корній зрозумів, сів повільно на лавиці і дивився безпорадно. — Ми, то ми їх народили! — проговорив. — То, певно, не ти була, Маріє. То був я. То від мене родився, але...»

Так у тяжку хвилину життя приходить до батьків прозріння. Не вберегли дитину, не спалили на неї свої нерви, махнули рукою, коли в Максима ледь проявля¬лися симптоми морального падіння, не боролися за нього. А тепер бояться вийти з хати без добре вигостреної сокири, а тепер мусять вмирати з волі своїх дітей. Бо не чинили супротиву злу, давали йому змогу міцніти і розростатися.

У цих трагічних умовах ще більше увиразнюється образ Корнія. Сила волі, дана генетично і вихована щоденною боротьбою за хліб насущний, стає міцнішою за крицю. Він не йде в колгосп, не виконує безглуздих розпоряджень, живе самотньо, тяжко, але гордо.

Він любить свою сім'ю, зворушливо піклується про Марію:

«Підкинув сухих трісок, і вогонь відразу спалахнув. Приложив кілька полінець і грів старечі мокрі руки. Опісля горщик води до вогню поставив, узяв з постелі подушку й рядно, нагрів коло печі й обкутав Марію. — Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки зігрієшся.»

Усе міг стерпіти Корній, не міг єдиного — вбивства божевільною донькою Надією своєї маленької Христинки. Вмерло останнє сподівання на продовження свого роду. І Корній зважується на найстрашніше. Ота думка, що прийшла у час прозріння, наповнилася конкретним змістом. Корній збирає останні фізичні та духовні сили, іде в оселю Максима і рубає його так, як корчують бур'ян. Батько виправив свою помилку, він не хоче, щоб рід його переростав у злочинців. Це вбивство — свідомий і справедливий вчинок Корнія, але це і великий гріх, який має він спокутувати...

Письменник переконливо доводить, що найбільших збитків революція завдала духовному життю нашого народу. Віками узаконена мораль була дико зґвалтова¬на і прикрита гаслами облудного щасливого майбутнього. Це глибоко зрозумів Гнат і побачив не тільки сучасне, а й майбутнє цього нового покоління.

Вони думають, що вони вірять. Ні. Вони зневірені. Вони відкидають це, ставлять інше. Кажуть, ідоли. Женуть ідолопоклонників. Не хочуть Бога. Сліпі! Вони нічого не бачать! Вони темні і вони бідні... Що ті бідні душі розуміють про дійсність верховної сили на землі і в усесвіті? Що вони, ті маленькі, розуміють? Вони вже за життя сміються з себе, а що буде за сто, за тисячу років?

Вигибала від голоду нація: чоловіки, господарі землі, жінки — берегині родинного затишку, діти — майбутнє народу. Зникли носії народних традицій, порвалась розумно виплетена предками основа життя. На такій сумній ноті і закінчується роман.





Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

Збірка конспектів уроків з української літератури скачати, календарно-тематичне планування, підручники по всім предметам онлайн

Предмети > Українська література > Українська література 11 клас > Улас Самчук. Життєвий і творчий шлях письменника > Улас Самчук. Життєвий і творчий шлях письменника. Конспект уроку і опорний каркас