Личные инструменты

2168
з математики

132
учня

168
для 11 класу

443
відкореговано


Вашій увазі

24638
уроків


Стаття на тему: Євген Маланюк. «Празька школа» українських письменників

Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>> Українська література: Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Збірка «Стилет і стилос»

Статті до предмету Українська література 11 клас.

Тема «Євген Маланюк. «Празька школа» українських письменників».


Розгляд теми: Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Збірка «Стилет і стилос»





                                   «ПРАЗЬКА ШКОЛА» УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ.
                   ЄВГЕН МАЛАНЮК. ОСНОВНІ ПОЕТИЧНІ ЗБІРКИ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЇХ ТВОРІВ



Мета лекції:    
Навчальна -    Знати про функціонування української літератури за кордоном, про «празьку школу» української поезії та її представників; розповідати про Є.Маланюка як одного із представників цієї школи
Аналізувати вірші «Сучасники», «Шевченко», «Одна пісня», «Пам'яті Т.Осьмачки»; визначати особливості поетичного стилю Є.Маланюка
Виховна -    Виховувати патріотичні, життєстверджуючі почуття
Розвиваюча -    Розвивати художнє мислення

Література    
Історія української літератури ХХ ст. Кн. перша. — К., 1993, 1998.
Луцький Ю. Літературна політика в Радянській Україні. 1917–1934. – К., 2000.
Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літ. Україна. – 1991. – 26 вересня.
Жулинський М. Слово і доля. – К., 2002.
Гречанюк С. На тлі ХХ ст. Літературно-критичні нариси. — К., 1990.
Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. Мікропортрети в художніх стилях і напрямах. — К., 1991.
Филипович П. М. Літературно-критичні статті. — К., 1991.
Білецький О. // Літературно-критичні статті. — К., 1990.
Мовчан Р. Українська проза ХХ століття. — К., 1997.
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. — К., 2001.
Ільницький М. Від “Молодої музи” до “празької школи”. — Львів, 1995; Західноукраїнська і еміграційна поезія 20-30-х років. — К., 1992; Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття. — Львів, 1999.
Мишанич О. Повернення: Літературно-критичні статті і нариси. — К., 1997.
Бій ішов святий і правий: Українська література в роки Великої Вітчизняної війни. — К., 1996.
Грабович Г. Велика література. — К., 1994.

                                                               «ПРАЗЬКА ШКОЛА»

  Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933), а з 1933р.— «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки — підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.).

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

                                       ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897 — 1968)
                                      «НА ХРЕСТІ СЛОВА РОЗІП'ЯТИЙ…»

Євген Маланюк, на жаль, так мало знаний в Україні, - одна з небагатьох найяскравіших постатей вітчизняної літератури ХХ століття, її безумовний класик. Парадоксальність цього твердження тимчасова, вона зумовлена довготривалим зависанням "залізного заслону", крізь який ледь проникала спотворена політичним протистоянням духовна енергія української еміграції. Знаний у її колах як поет і есеїст, Є.Маланюк усією своєю творчістю був спрямований на батьківщину, і повернення розпочалося лише через два десятиліття по його фізичній смерті, яка сталася 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Хоча духовно поет ніколи не полишав рідної землі, він не зраджував їй під тиском соціальних чинників, уник фізичного чи морального знищення, яке не обминуло більшості українських митців.

В Маланюкові маємо рідкісну в нашій культурі цілісну концептуальну творчу особистість, для якої література - продовження біографії, а власна біографія - чинник національної історії. Щоправда, сам поет розглядав цей ряд у зворотному порядку, вважаючи прихід у літературу представників політичної еміграції наслідком трагічної поразки боротьби за українську державність 1917-1920 років: "Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих - Олег Ольжич чи Микола Чирський - "уродженими" не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності - то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії - в першу чергу". І далі: "…брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності - бракувало. А надмір енергії владно кликав до національної творчости в сфері хоч би лише духової, нематеріяльної чи майбутньої, України".

Отже, цей біографічний злам для творчості Є.Маланюка, безумовно, був визначальним, тобто та біографія, до якої поет постійно повертатиметься у власній творчості як до комплексу (неспростовних) фатальних питань, біографія, з якої у великій мірі виросла його поезія, закінчується там, де починається поезія - в таборі для інтернованих у Каліші (1921). Тому варто уважніше придивитися до її перебігу й до її витоків.

Є.Маланюк народився 20 січня 1897 року в с.Ново-Архангельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла і мало понад 10 тисяч мешканців. "В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Покійний В.Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини, - не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. мати була донькою чорногорця - Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина ІІ для колонізації земель…

Так у нашому старому, мурованому із степового каменя, домі й жилося "на дві хати" - дідову й батькову.

У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, "україноцентризму" (у свідомості діда не-українці були безсумнівними "унтерменшами"). У другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, "українського інтелігента", теж "свідомого", тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружиною того "інтелігента" тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу "дворянських гнізд" із клявесинами й дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про "южних" декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засиланих на "погибельний Кавказ". Серед маминих посмертних (померла 1913 року) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стрічками, знайшов був я "список" лермонтівського "Демона"… ("Уривок із життєпису")".

Так, починалася поетова Еллада-Україна з його дитинства, з маленького провінційного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої.
Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, що започаткував на берегах повноводної Синюхи нову павідь Маланюківського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь із Покуття.

Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Євгена Маланюка замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття і залишився у пам'яті Євгена «останнім чумаком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин. За свідченням самого письменника, дід був справжнім уособленням національно свідомого українця, котрому

                                                          ...боліла в серці цілість
                                                         Свого народу і отчизна —
                                                         За всі ці чини і часи.
                                                         Скребли покора і ледарство,
                                                         Пекли каліцтво й рабство мертве,
                                                         І раєм страченим минуле
                                                         Вставало в присмерку століть.
                                                         (Голоси землі, 1929)

І коли вже дошукуватися першовитоків національно-патріотичних почуттів Євгена Маланюка, то в особі діда Василя маємо першого навчителя. Наприкінці 50-х років в одній із автобіографій поет писав, що в їхній хаті — на дві половини — у першій, дідовій, панував дух віків, а в другій, батьковій, — дух нової української інтелігенції, пробудженої 70 — 80-ми роками XIX століття, інтелігенції, що лише спиналася на ноги.

Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фундації театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам'ятають його повіреним містечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім'ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові.

Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих. 2 лютого 1897 року молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерія Яківна принесла в сім'ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд» — музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 року та Онисима — 1900 року народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища.

Місто Єлисаветград у пору учнівства Євгена Маланюка було помітним культурним центром півдня Російської імперії. «Жодна зі столиць світу — ні Париж, ні Нью-Йорк не справили на мене опісля такого враження, як Єлисаветград», — писав у своїй автобіографії інший відомий краянин Л. Троцький. І хоч як парадоксально це звучить, але частка істини в тій емоційній оцінці, навіяній дитячими спогадами, все ж була. Єлисаветград мав могутні театральні традиції, і його не обминала жодна знаменита театральна трупа. Місто прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників. Тут функціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне та громадське комерційне училища були відомі в усій імперії.

Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педагогів. Саме на час учнівства припадає знайомство Євгена Маланюка з творчістю Шпільгагена, Амічіса, Рільке, Д'Орвільї, Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Верлена, Рембо, Ередіа, Метерлінка, Блока, Бєлого, Сологуба та інших позапрограмових письменників. У юнака сформувався справжній культ читання. Згодом, уже в Чехії, у листі до поетеси Наталі Лівицької-Холодної Євген Маланюк писав: «Преса — привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію» (1928). А в 60-х роках поет говорив колезі Леоніду Полтаві: «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу».

14 червня 1914 року серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.

Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 року. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами — криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5 — 10 бійців, а полки нараховували 50 — 60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.

«...пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю, — згадував пізніше Євген Маланюк. — ...Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою».

Середню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветграді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одночасно із Маланюком - Юрій Яновський. Потім - навчання в Петербурзькому політехнічному інституті, з початком першої світової війни - мобілізація до війська, Київська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. У листопаді 1917 року молодий офіцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрілецької дивізії, начальником якого був полковник Мешковський, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генерального штабу. З полковником Є.Мешковським, як і з його заступником, військовим старшиною В.Тютюнником, Є.Маланюка пов’язали роки боротьби за українську державність. Про цих визначних військових діячів поет не раз писатиме у своїх есе (зокрема в таких, як "Євген Мешковський", "Пам’яті Василя Тютюнника", "Василь Тютюнник", "Тютюнник і Сінклер").

Перебуваючи на службі в оперативному відділі під орудою Є.Мешковського, а згодом у штабі діючої армії, Є.Маланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрування національної державності. Саме тоді перед майбутнім поетом постали "історико-психологічні" комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була спрямована вся подальша його творча енергія. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для інтернованих, коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно. "Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921 - 1922 - 1923. об’єктивно - життя тих решток Визвольної Війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні таборяни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах своїх бойових побратимів, в рамках своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів і сотень, - того об’єктивного жаху не відчували, або відчували його лише моментами. Ми бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. розв’язували незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії. розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Проблеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засоби при їх розв’язуванні".

Образно кажучи, ці "табори" розв’язування національних гордієвих вузлів екстраполювали на всю подальшу біографію Є.Маланюка, ніби зупинили її, замінили її творчістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в Подєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, "похмура доба німецької окупації", короткочасне перебування в Празі, потім - Мюнхен і в червні 1949 року - від’їзд до США. Були й книжки - уже як віхи поетичної біографії: "Озимина. Альманах трьох" (Каліш, 1923); "Стилет і стилос" (Подєбради, 1925); "Гербарій" (Гамбург, 1926); "Земля й залізо" (Париж 1930); "Земна мадонна" (Львів, 1934); "Перстень Полікрата" (Львів, 1939); "Вибрані поезії" (Львів; Краків 1943); "Влада" (Філадельфія, 1951); "Поезії в одному томі" (Нью-Йорк, 1954); "Остання весна" (Нью-Йорк, 1959); "Серпень" (Нью-Йорк, 1964); поема "П’ята симфонія" (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка "Перстень і посох" (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних емігрантських українських виданнях, часто у "Віснику", який редагував Д.Донцов, і виходила окремими збірками, зібрано в двох томах "Книги спостережень" (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У світоглядному плані поезія і проза - есеїстика Є.Маланюка становлять одне ціле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають ті самі ідеї, відображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найголовнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є.Маланюка, була його вірою і головною настановою. Державність з політичної категорії переходила у світоглядну, творила систему відношень поета до світу, перетворювалася на своєрідний моральний імператив. Усе, що сприяє державності, - беззастережно добре; усе, що протистоїть їй, - вороже. Від перших сторінок табірного калуського альманаху "Озимина", що починався його циклом "Держава Жовтня" і до останнього вірша з "Ностальгії", посмертної книжки "Перстень і посох", де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає "державницький мотив" поезії Маланюка.

Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), й доробок, написаний після другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничіший "державницький" характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму "державного" поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Є.Маланюка. на вершині ієрархії - Бог, вища справедливість, вищий судія; поет - ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної батьківщини, натхненник її нової державної історії; слово поета - трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові і слово прокляття - чинне, державотворче:

                                                         Шматками розпадається морок,
                                                         І ти, - нащадче мій, збагнеш,
                                                         Як крізь тисячолітній порох
                                                         Розгорнеться простір без меж.
                                                         Збагнеш оце, чим серце билось,
                                                         Яких цей зір нагледів мет,
                                                         Чому стилєтом був мій стилос
                                                         І стилосом бував стилєт.
                                                         ("Напис на книзі віршів")

Проблема, винесена в заголовок збірки "Стилєт і стилос", - найпродуктивніша для першого періоду, - була вирішена на користь стилосу. Вибір, як зазначалося вище, диктували обставини, та Є.Маланюк усе робив для того, щоб його стилос нагадував стилет. Для Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв’язане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядковане чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне. Завдання української поезії на еміграції поет сформулював у програмовій, як на той час, статті "Група "Танк". Ось кілька основних її положень: "Мистецтво українське стає органічною частиною духовної чинності Нації - це є незаперечним фактом…
Міцно зорганізована на еміграції група національних митців буде радіотелеграфною станцією, що постійно висилатиме на Батьківщину нашу національну енергію…

Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї…

Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху!

Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном!

Занадто рішучий період історії нашої творимо ми, щоб бавитися в "саможертвену" мімікрію і "аполітичне" естетство.

Події не ждуть.

Мусимо їх не лишень зустрінути підготовленими, а й прискорювати їх ритм".

Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино можливий в умовах еміграції національний чин - улюблене слово Є.Маланюка. чи й справді такий чин був єдино можливий - питання проблематичне. Так само, як питання "абсолютності" еміграції, адже Західна Україна входила до складу тієї самої держави, де Маланюк жив у період між двома світовими війнами, - Польщі. У кожному разі погляд його - звернений на "підсовєтську" Україну, усвідомлення себе поетом витіснило пошукування конкретних політичних шляхів наближення нових боїв за українську державність, власне, поезія стала тим шляхом, тобто позицією, що ризикувала привести до "творчих катастроф", як сам про це писав поет. Україні бракувало українців - ось найважливіший історичний урок. "Малоросів" і "хахлів" вистачало. Поезія, як це засвідчила "вулканічна" з’ява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань. Отже, поетичний бій за державну Україну було розпочато. Інакше це ще можна назвати процесом міфотворення . поезія Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найперше вона відтворювала обшири "Степової Еллади", віддаленої од поета у просторі, реставрувала ознаки "Риму", тобто державництва, викликаючи з товщі часу "варязький первень" княжої доби (він був прихильником норманської теорії утворення Київської Русі), звертаючись до образів І.Мазепи і П.Орлика як носіїв державницької ідеї в часи гетьманства і шведського короля Карла ХІІ як союзника України у війні з Росією та й до багатьох постатей світової історії (від Перикла до Муссоліні), які, на думку поета, були носіями державницької ідеї - і, таким чином, "проектувала" майбутнє України:

                                                         Стомившись бути полем бою, полем,
                                                         Що байдуже приймає щедру кров,
                                                         Коритися сей нарід був здоров,
                                                         Молив віки, як ми тепер ось молим.
                                                         А він все пухне, той всесвітній Голем -
                                                         Мертвеччино матерії, маро!
                                                         Та вдарить день і загуде Дніпро
                                                         Й хрестом своїм ми ідола розколем.
                                                         Сховавши зір і світла біжучи,
                                                         Щезатиме слизьке, гниле, подвійне
                                                         У димну тьму, що хаосом кричить.
                                                         Майбутнє ж знов різбитимуть мечі
                                                         При смолоскипах, що запалять війни
                                                         В сей чорний час. Отсе тепер. Вночі.
                                                         ("Стомившись бути полем бою, полем…")

Історизм поезії Є.Маланюка тісно пов’язаний з її географізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена у ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географію, "виліплена" нею. Звідси ж - наскрізна тема історично-географічного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типові людини, витвореному нею.

"Звернімося до мапи Батьківщини. Ми бачимо в ній три виразні смуги: ліс - на півночі, лісо-степ приблизно на широті Київщини і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря, яке становить природно-географічну підставу нашої Батьківщини.

Лісова смуга нашої Батьківщини найбільш заховала тяглість культурно-історичного життя (наприклад, Чернігівщина) тому, що для кочовика-номана з його отарами й "кібітками" ліс становив значну перешкоду. Меншою перешкодою для кочовика була смуга лісо-степова, і тому історик і археолог натрапляє в цій смузі на певні зміни в культурнім її обличчі, перерви в тяглості культурного процесу.

Врешті, йде смуга, що відігравала таку величезну роль в найбурхливіших і найтрагічніших добах нашої історії, смуга, що її наприклад, Вячеслав Липинський уважав (в її націо-психічних наслідках) найбільшим прокляттям нашої землі, аж до недавньої "махнівщини" включно ("дух степу"). Степова смуга становила відвічний "коридор", відвічний географічний "протяг" в нашім історичнім "помешканні". Через той "коридор" проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала із своїх нетрів. Коридор цей - понад то - відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави - моря.

Всі ці три геокультурні смуги нашої Батьківщини перетинає один з найстарших на землі водних шляхів - Дніпро" ("Нариси з історії нашої культури").
Поезія намагається зняти це одвічне "прокляття" степом, адже вона - звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:

                                                         Роковане повторення історій -
                                                         Сей смертний сон, сей ренесанс лихий.
                                                         Знов суходіл задушує в покорі,
                                                         І згубний вітер зрізує верхи.
                                                         А десь дзвенять блакиттю береги,
                                                         Зростаючи в живучому просторі
                                                         Припливом хвиль, барвистістю факторій,
                                                         І груди моря грають від снаги.
                                                         О сей короткий, сей кривавий рай,
                                                         А потім знов голодний крик: карай!
                                                         Карай і край!
                                                             Суворий формотворче,
                                                         Кажи горбами стати сій землі, -
                                                         Вода й вогонь хай дику плоть покорчить,
                                                         Щоб степ узрів блакить і кораблі.
                                                         ("Роковане повторення історій…")

Географічна "пластична" Україна, "Скитська Еллада", пронизана жіночим началом, персоніфікується в поезії Є.Маланюка в ряді жіночих взаємопротиставлених образів-символів: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави - словами прокляття, "Ода до прийдешнього" - "Візією" апокаліпсису. Психологічний ключ до таких емоційних коливань - не лише у відчуванні історичного феномена України чи в історичному відтинкові біографії Є.Маланюка, - він у ранній смерті матері поета, відтвореній у вірші "Липень" ("Перстень Полікрата"). Контраст природного й людського породжує бунт ліричного героя проти байдужості природи, зумовлює подальшу двоїстість персоніфікації і емоційне джерело страшного прокляття, адресованого рідній землі. Ліричний суб’єкт в поетичній ієрархії Маланюка ніби перебирає на себе функції Бога, він часом занадто впевнений у своїй богообраності, а тому (застосуємо теологічну термінологію) непомітно для себе впадає в гріх, забувши основну з заповідей християнства - любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хід Танатосу поезією Маланюка. Ерос і Танатос часом химерно ототожнюються - поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а на, то прирече її на загибель з її ворогами:

                                                         О, коли так - навік, навік, -
                                                         Тоді вже нічого губити.
                                                         Ти пісню оберни - на крик!
                                                         Ти руку простягни - убити!
                                                         Чуже лахміття гордо скинь
                                                         І встань, як степ твій, чорна й гола,
                                                         І, бенкетуючи, загинь,
                                                         Під грім від вироку - "ніколи".
                                                         Усім огнем твоєї тьми,
                                                         Всім пеклом зради й самозгуби
                                                         Ти переможця обійми,
                                                          Вцілуй свою отруту в губи!
                                                         ("Антимарія", третій вірш)

Та реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як це суперечить войовничості попередньої поезії Маланюка, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особистісного та історичного начал - "Твоє життя, поглянь, - як атом. Вичерпуй воду. Затикай Пробоїни. Будь мужем, татом. Керуй, молись, не нарікай…" (вірш "Доба", датований 15 січня 1943 року). Все частіше поет порівнює свого ліричного суб’єкта з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого суттєва вже не війна, а дорога повернення.

Польща, 1922 рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно. За колючими дротами таборів військовополонених майже десять тисяч інтернованих вояків армій Української Народної Республіки. Дерев'яні бараки, землянки, злигодні, голод, фронтові рани, сухоти, смерть. Пекуче усвідомлення втрати Батьківщини і майже цілковита відсутність надії на майбутнє... А на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства «Веселка» із, здавалося б, недоречним до часу і місця рефератом «Зброя культури» виступав перед побратимами двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка Євген Маланюк: «Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави.

А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу — мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей.

Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підґрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом...

Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети».

Навіть для частини учасників академії, — а «Веселка» об'єднувала літературно-мистецькі кола інтернованих вояків, — виступ Євгена Маланюка був дещо несподіваним. Адже табори продовжували жити за принципом військових формувань. Ідея нового походу за Державність все ще декларувалася військовим керівництвом, хоч на другому році життя таборових республік військовики все краще розуміли її примарність. І для багатьох усвідомлення цього ставало життєвою катастрофою. Поставало питання — що далі? Саме на нього і спробував відповісти у своєму рефераті Євген Маланюк.

Осмислюючи причини поразки у збройних змаганнях за Державність, доповідач вбачає їх у надзвичайно вузькому колі провідників нації (державників), навіть у їхній непідготовленості до подій 1917 року, нарешті, у тому, що національній еліті бракувало теоретичного обґрунтування сутності і мети українського національного руху, його стратегії і тактики. Тож молодий письменник прагне стати одним із творців національної, державотворчої ідеї.

Думки, висловлені в рефераті, невдовзі прозвучали і в його поезії. «На хресті слова розіп'ятий Цвяхами літер...» Це мимовільне поетичне зізнання, позначене далеким 1924 роком, стало пророчим щодо мистецької долі письменника і може служити епіграфом до всього його життя. Роком пізніше у поезії «Напис на книзі віршів», яку Євген Маланюк назвав в одному з листів «найкращим віршем моїм» (1931), поет увиразнив свою мистецьку і громадянську позицію. Звертаючись до нащадків і, здається, вже тоді усвідомлюючи, що шлях до читача на батьківщині буде неймовірно довгим, «напружений, незломно-гордий Залізних імператор строф» писав:

                                                         Ось — блиском — булаву гранчасту
                                                         Скеровую лише вперед:
                                                         Це ще не лет, але вже наступ,
                                                         Та він завісу роздере.
                                                         Шматками розпадеться морок,
                                                         І ти, нащадче мій, збагнеш,
                                                         Як крізь тисячолітній порох
                                                         Розгорнеться простір без меж.
                                                         Збагнеш оце, чим серце билось,
                                                         Яких цей зір нагледів мет,
                                                         Чому стилетом був мій стилос
                                                         І стилосом бував стилет.

Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та ісходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп'ята душа. Свідчення тому — низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна. І то однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і гнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра».

Переживати, осмислювати, «прокручувати» у пам'яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля «не поскупилася», відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочисла з'являються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка» та інших виданнях.

Восени 1923 року Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише у Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші.

Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиторіях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — вже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.

У Подєбрадах, 1924 року, поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни — такий наскрізний мотив поезій цього періоду. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи:

                                                         Тебе б конем татарським гнати,
                                                         Поки аркан не заспіва!
                                                         Бо Ти ж коханка, а не мати,
                                                         Зрадлива бранко степова!
                                                         . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
                                                         Прости, прости за богохульні вірші,
                                                         Прости тверді, зневажливі слова!
                                                         Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
                                                         Гіркі й пісні глуха душа співа.
                                                         (Псалми степу)

Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих вже збірках, у книгах, що з'являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1934; «Перстень Полікрата», 1939) Євген Маланюк заглиблюється в історичне минуле України, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю і державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу», розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєність образу України у поезіях Маланюка. Але і «Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і «Варязька балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті — розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу.
Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. І критика, еміграційна і західноукраїнська, не могла пробачити поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свого народу:

                                                         Каліка, смерд — такий він і донині,
                                                         Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.
                                                         Самсоном темним зруйнував святині,
                                                         Розбив давно синайськую скрижаль. (...)
                                                         ...Історія готує новий том, —
                                                         Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
                                                         Макітру хилить виключно по вітру,
                                                         Міркує шлунком і зітха гуртом.
                                                         (Сонет огиди і гніву, 1924)

Поетові доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування та несприйняття. В листах до Є. Ю. Пеленського Євген Маланюк писав: «У нашій літературі чуюся досить самотньо — дуже неприємне почуття часами» (23.11.1931). А іншим разом: «Стан мій досить тривожний і скомплікований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на «письменницьку» психологію, Ви розумієте, що перо випадає з рук» (04.10.1932).

Рукопис збірки «Земна Мадонна» письменник протягом п'яти років даремно пропонував різним видавництвам, зрештою видав її власним коштом.
Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в доконечній потребі бути саме будителем народу? Відповідь певною мірою може видатися несподіваною — в невичерпальності свого народу, своєї України. Адже віки нищення і гноблення не загасили «вогонь буття» і «невичерпальний дух» нації.

                                                         Гноблять, калічать, труять рід,
                                                         Ворожать, напускають чари,
                                                         Здається, знищено вже й слід,
                                                         Лиш потурнаки й яничари.
                                                         І ось — Стефаник і Куліш,
                                                         Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
                                                         Степів страждальної землі,
                                                         Народу самосійні діти!
                                                         А то підземна загуде
                                                         Вулканом націй ціла раса —
                                                         І даром Божеським гряде
                                                         Нам Прометеїв дух Тараса.
                                                         (Невичерпальність)

Саме тому для покоління сучасників і для шанувальників таланту письменника з-поміж української еміграції молодшого покоління (післявоєнного) Євген Маланюк залишався «поетом-державником», який словом будує імперію українського духу», вторячи:

                                                         Ні, вже ніколи не покаюся,
                                                         Мобілізований добою.

Творчість Євгена Маланюка і сьогодні сприймається неоднозначно. Говорячи про войовничу політизованість, ідеологічну заангажованість його поезії, часто механічно ставлять знак рівності між доробком поета-вигнанця і зразками поезії соціалістичного реалізму, вважаючи, що всі ці твори мусять залишитися лише знаком доби і приречені на забуття.

Спільне справді є. Обидві сторони творили міф про те, чого не було насправді. Митці радянської України мусили добачити в жахливій дійсності держави-табору «комуністичні далі» і творити міф про світле майбутнє. А Євген Маланюк творив у свідомості сучасників міф «степової Еллади», закладав в уми читачів ідею державності тоді, коли вона була утопією і жодних підстав для її реалізації не було. Проте є одна суттєва відмінність у міфотворчості цих сторін. Якщо у першому випадку міф засновувався на фальшивих ідеалах і, хоч як гірко це усвідомлювати, матеріалізувався у суспільстві скаліченою мораллю, то Євген Маланюк вибудовував свій міф на фундаменті істинних і неперехідних цінностей, притаманних усьому цивілізованому світові: національної гідності, здорового відчуття своєї нації. Національному пораженству він протиставляв тверду віру в одужання народу і створення власної держави.

У цитованому на початку виступі Євгена Маланюка є такі рядки: «Без Шевченка трудно уявити собі революцію 1917 — 1920 років у нас на Україні» (Арк. 25). Згадалися вони у зв'язку із фрагментом спогадів про поета відомого сьогодні в Україні мецената професора Романа Воронки, котрий чимало зробив для розбудови нашої держави та її освіти. Професор особисто знав Є. Маланюка; його роздум і схвильовано особистісний, і дуже точний: «...Коли в 1991 році я був у Верховній Раді на балконі і бачив, як творилася незалежність, у мене лилися рясні сльози. Я мав під рукою олівець і папір, на якому записав близько 200 прізвищ людей, від імені яких я стояв на тій церемонії відродження незалежності. Євген Маланюк був написаний мною в першому десяткові.

Бо я знаю те, чому знаходяться такі люди, як Роман Воронка, який виїхав з України, маючи чотири роки, сьогодні — в Україні, працює для добра України, цікавиться життям України — бо це я є частиною Маланюка. Поет належав до людей, які своїми віршами, своїми «Книгами спостережень» формували наш світогляд і зберегли українство в діаспорі».

Коли історики літератури майбутнього будуть досліджувати витоки духовної невичерпальності (слово поета!) українського народу у найскладніший період його життя, позначений 20 — 90 роками XX століття, вони не минуть Євгена Маланюка. Шкода тільки, що його поезія, його твори повернулися в Україну з таким запізненням. Хоч, може, саме тепер вони вкрай потрібні нашій незалежній державі. І покликання їх залишається все те ж — «формувати наш світогляд і берегти українство»...

У 1929 році Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті і працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім'я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок 30-х років позначений особливою активністю літературного процесу, котрий Н. Лівицька-Холодна характеризувала так: «Всюди, де тільки з'являлися хоч кілька письменників, поставали літературні гуртки і виходили в світ хоч неперіодичні видання».

Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, котрий теж переїхав до Варшави, об'єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б.-І. Антонич та Св. Гординський. Згодом Варшавська Група заходилася видавати журнал «Ми». У його підготовці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першому числі видання з'явилися друком поезії та стаття письменника.

Через суперечності в колах української еміграції Маланюк пориває з журналом, але не припиняє активної літературної діяльності. У тридцятих роках ще тісніші стосунки налагоджуються в поета з Дмитром Донцовим та його «Вісником». У періодичних виданнях, збірниках з'являються рецензії, статті, переклади Є. Маланюка. Він бере активну участь у літературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого та культурологічного характеру. У сфері його наукових зацікавлень — П. Куліш, Т. Шевченко, Я. Щоголів, М. Бажан, М. Гоголь, І. Бунін, українські поети-неокласики.

Ще перебуваючи в таборах інтернованих, Євген Маланюк познайомився з польськими літераторами Ю. Тувімом, Я. Івашкевичем, Я. Лехонем, А. Слонімським, К. Венжинським, Л. Подгурським-Околувим та іншими. Живучи у Варшаві, він налагодив тісніші зв'язки з польськими колегами по перу. Особливо дружні стосунки склалися у поета з Ярославом Івашкевичем, Юліаном Тувімом та родиною Марії Домбровської. У 1936 році у Варшаві вийшла друком книга поезій Євгена Маланюка «Еллада степова» в перекладі польською мовою Ч. Ястшембєц-Козловського.
Підтримував поет добрі стосунки і з чеськими літераторами Й.-С. Махаром (вірші якого перекладав), В. Фіалою, Ф. Галасом, захоплювався творчістю Франтішека Шальди.

Живучи за межами України, Є. Маланюк ні на мить не поривав з нею. В одному з листів до Н. Лівицької-Холодної поет писав: «На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східних окраїнах степу вже їдять лободу... «Земля і залізо» (це про свою збірку — Л. К.) потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітреній Сов-владі».

Віршем «Вислід» поет відгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже в час злету літературного життя української громади в Чехо-Словаччині та Польщі, в Україні вже майже не залишилося письменників, їхні голоси загубилися «в льохах оглохлих чрезвичайок і сніговіях Соловок».

Маланюк розумів, що він і його колеги можуть служити Батьківщині словом, тож і закликав побратимів по перу до праці. Так, у ще одному листі до Н. Лівицької-Холодної, заохочуючи поетесу до видання збірки, питав і просив: «...Чому зволікаєте? Тепер, саме в час дикунського задушування нашої літератури, так потрібно це. Правдами й неправдами дістаються наші думки до Києва і там просочуються між громадянство...». Ця позиція отримала концентроване вираження в його знаменитому «Посланії» (1925 — 1926):

                                                         Як в нації вождя нема,
                                                         Тоді вожді її поети!

Євген Филимонович пильно стежив за творчістю українських письменників — М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Бажана, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та інших. Варшавські бібліотеки отримували з України, хоч і не регулярно, нові книги, журнали. А забезпечення західноукраїнських земель радянською літературою взагалі було складовою політики СРСР, тому часом доводилося звертатися з проханням до друзів у Львові: «Коли маєте критичні книги Зерова, то негайно надішліть мені» (з поштової листівки до Є. Ю. Пеленського від 23.12.1933).

На початку 30-х років у поета виник задум створити власну історію української літератури. На другому науковому з'їзді української еміграції, який проходив в Кардовому університеті в Празі, Євген Маланюк виступав з доповіддю «Спроба періодизації історії української літератури». Цікаві для нас спогади про цей виступ залишив учасник з'їзду К. Гридень (Михайло Мухин): «Особа доповідача привабила до залі молодше й почасти середнє покоління, що прийшли побачити й почути «свого поета».

Здавалося б, що тема і зміст доповіді Маланюка були академічні й не повинні були роз'ятрювати пристрасті. Але так лише здавалося, бо не встиг Євген Маланюк скінчити своє слово, як розпочав йому опонувати, надзвичайно сердито й буряно, почервонілий від злості професор Леонід Біленький. По цьому виступив у свою чергу подратований (але вже проти Білецького) професор Дмитро Антонович... Антонович, опонуючи Білецькому, висловив думку, що саме Маланюкові, і в жодному випадку не Білецькому і не Сімовичеві, належало б викладати в університеті історію української літератури».

Наприкінці 1939 року Євген Маланюк записав у своєму щоденникові план майбутньої «Історії Літератури» з цікавим підзаголовком: «Культура і політика». Книга, за задумом автора, мала складатися з п'яти розділів, відповідно до п'ятьох періодів української літератури:

І. Література Княжої доби.
II. Література Литовської доби.
III. Література Києво-Могилянської доби.
IV. Література XIX століття.
V. Література XX століття.

Наступна сторінка нотатника зберегла для нас начерк проспекту IV розділу — літератури «модерної». Розпочинають його Леся Українка та Володимир Винниченко, далі йдуть В. Стефаник, П. Тичина, Ю. Липа, О. Ольжич, М. Рильський...

Роботу над історією літератури поет не припиняв і в роки війни. У березні 1945 року Є. Маланюк пише в листі до Святослава Гординського: «Коли б іще була змога, знайдіть і перешліть мені хрестоматію Возняка — потрібно дуже: я все ще пишу підручник з Історії Літератури і без неї, як без рук».
На жаль, сьогодні невідомо, як склалася доля цього рукопису. Можливо, він ще чекає на свого дослідника в нью-йоркському архіві письменника, а можливо, це й про нього з гіркотою згадав Євген Маланюк у примітці до «Нарисів з історії нашої культури»: «Багатий матеріал, як і перші частини моєї готової монографії «Гоголь», загинули в подіях II світової війни».

У 30-х роках поет зрідка навідував Західну Україну, знаходячи там відраду для душі, хоч і почувався в ній лише гостем. Відвідання місць колишніх фронтових доріг УНР народжують в його душі щемкі спогади і бажання побувати ще на Тернопільщині, Волині, приїхати до Луцька та Львова. Проте приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 позбавило поета і цього.

Війна і окупація Польщі примусила його шукати роботи. Певний час вдалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилось перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехії було небезпечно. Ім'я Маланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню. І з листа Петра Одарченка Євген Филимонович вже знав про долю поета і лікаря Юрія Липи, що залишився в галицькому селі Бунів і 19 серпня 1944 року був закатований енкаведистами. Відповідаючи Одарченкові, Маланюк писав: «Ваші новини нас дуже прибили... Хоч я не можу повірити, щоб доля Липи була така: таж він мав усі можливості від'їхати, а коли цього не зробив, то знав, що робить...»

1945-го року Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім'ю і податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже у Німеччині. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945 — 1949 років працювала в Німеччині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полудень віку, а його необхідно було починати заново; з чого починати, на що сподіватися — поет часто не знав.
Під кінець сорокових люди все частіше від'їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до США. В одному із транспортів 1949 року відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році. Його перо, як і досі, не знало відпочинку. Тільки виразніше проступив ліричний струмінь, тепер вірші позначені самозаглибленістю. В останні десятиліття все частіше Є. Маланюк підсумовує пережите і зроблене. Автор не зраджує сформованим ще в молодості ідеалам, його критика спрямована на себе:

                                                         Купив цей час фальшивою ціною:
                                                         Ісходом, втечею, роками болю й зла,
                                                         А треба було впасти серед бою
                                                         На тій землі, де молодість цвіла.

У цьому прагненні чесної самооцінки він надмірно вимогливий до власного доробку, який, власне, і є найпереконливішим спростуванням згаданих вище рядків.

Бо ж тільки в США були видані поетичні збірки «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1953), «Поезії в одному томі» (1954; до цієї книги була включена збірка поезій «Проща»), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Поет підготував і свою останню збірку віршів «Перстень і посох», що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті.

В царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, й найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту.
У своїй інтимній поезії Є. Маланюк плекає глибоко традиційну, до біблійних порівнянь і співвіднесень сягаючу, образну систему. Проте рівночасно його поетична візія дуже сучасна, а на рівні відтворення емоційної ретроспекції він лишається одним із найщиріших поетів у світовій галереї. Питання, які ставив Євген Маланюк собі й світові в історіософській поезії, ліричне страждання, яке пронизало його душу — це те, що було і є актуальним як на початку століття, так і наприкінці тисячоліття.

У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Торонто (Канада). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу. Особливо слід звернути увагу на дослідження історіософського та культурологічного плану. Йдеться про такі відомі праці, як «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевізму» (1956), «Illustrissimus Dominus Mazepa» («Портрет пана Мазепи») (1959), «Малоросійство» (1964). Ці роботи якнайточніше можна охарактеризувати рядками з ранніх поезій Євгена Маланюка:

                                                         Мій ярий крик, мій біль тужавий,
                                                         Випалюючи ржу і гріх,
                                                         Ввійде у складники держави,
                                                         Як криця й камінь слів моїх.

Зрештою, ці слова напевно стосуються всього творчого спадку письменника. Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Книги поезій і прози Євгена Маланюка друкувалися в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Його твори перекладалися німецькою, чеською, російською, польською, французькою, англійською мовами. До останнього часу ім'я Євгена Филимоновича Маланюка було невідомим лише в Україні. Та крига скресла. Прийшов час, у який так свято вірив поет. Для нього він жив і творив. До першого тому «Книги спостережень» Євген Маланюк узяв епіграфом слова відомого українського мислителя В'ячеслава Липинського: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов'язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом..

...Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну». Саме так прагнув писати і діяти Євген Маланюк. І сьогодні пророчі слова видатного вітчизняного філософа, суголосні творчості Маланюка, звернені до кожного з нас.

    Його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).






Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата


Відео з української літератури скачати, домашнє завдання, вчителям та школярам на допомогу онлайн

Предмети > Українська література > Українська література 11 клас > Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Збірка «Стилет і стилос» > Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Збірка «Стилет і стилос». Статті