Текущая версия на 10:03, 12 сентября 2012

Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 10 клас>> Всесвітня історія: Німеччина. Веймарська республіка.

1.Листопадова революція 1918 р.

Уже 1918 р. Німеччина вичерпала всі резерви для продовження війни. Мільйони загиблих і скалічених, нестача найнеобхіднішого, відсутність дієвої влади, знецінення грошей, антивоєнні демонстрації, національне приниження, вірус інфлуенци - хвороби, яка вразила всю Європу, - ось далеко не вичерпний перелік бід, яких зазнали німці. За умов розкладання армії генерал Людендорф повідомив у райхстазі, що країна вже немає сил продовжувати боротьбу.

Не залишалося іншого виходу, як укласти перемир'я на умовах В. Вілсона, які включали зречення влади кайзером та передання її райхстаґу. 28 жовтня 1918 р. у місті Кілі сталася подія, яка прискорила розв'язку і поклала початок революції. Команди німецьких військових кораблів відмовилися виконати наказ командирів вийти в море і без найменших шансів на успіх вступити в бій з переважаючою британською армадою. Вони не поділяли наміру офіцерів загинути, «зберігши честь німецького моряка», адже вдома на них чекали їхні дружини і діти.

Берлінський уряд призначеного кайзером канцлером принца Макса фон Бадена втратив контроль над ситуацією і не міг відвернути захоплення влади повсталими моряками і солдатами, якими керували Ради робітничих і солдатських депутатів. Але й ради не були однорідними: в одних переважали помірковані соціалісти, а в інших соціалісти діяли спільно з комуністами «Союзу Спартака» (у грудні 1918 р. вони утворили Комуністичну партію). Упродовж перших днів листопада повстанці захопили портові міста Росток, Любек та інші. Революція стрімко поширювалася країною; у Баварії та Саксонії соціалісти проголосили республіки. У Берліні боротьба за владу між соціалістичними партіями, насамперед між соціал-демократами і «спартаківцями», призвела до сутичок. Лідери відповідно соціал-демократів Фрідріх Еберт та соціалістів Філіпп Шейдеманн намагалися випередити керівника комуністів Карла Лібкнехта у проголошенні  республіки  і заявляли, що до скликання райхстаґу влада повинна належати Берлінській раді робітничих і солдатських депутатів.

Втративши підтримку генералів своєї армії, кайзер Вільгельм II подався до Голландії, щоб більше ніколи не повернутися на батьківщину. Формальний акт зречення він підписав лише наприкінці листопада, оскільки ще сподівався зберегти за собою прусську корону. 10 листопада скликана соціал-демократами Велика рада передала владу соціал-демократичному уряду республіки на чолі з Фрідріхом Ебертом.

В оцінці подій, про які йтиметься, історики не мають спільної думки: одні називають їх революцією, а інші - заколотом. Отож, після повалення монархії й непевності становища центрального уряду в Берліні робітничі та солдатські ради взяли під свій контроль чимало міст і містечок. Але й їхнє правління виявилося нетривким. У грудні 1918 р. у Берліні зібрався національний з'їзд рад, більшість делегатів якого були поміркованими соціалістами й підтримували ідею Ф. Еберта, що розгляд питання про владу потрібно відкласти до виборів до Національних зборів. На його думку, діяльність соціалістів у рамках закону швидше привела б країну до соціалізму, ніж протиправні дії. Але революційні соціалісти («спартаківці») не погоджувалися, заявляючи, що на виборах робітники неодмінно програють.

«Спартаківці» відмовилися скористатися шансом легально привести Німеччину до соціалізму і в січні 1919 р. їхні вожді Карл Лібкнехт і Роза Люксембург підняли в Берліні повстання проти Ф. Еберта. Не покладаючись на деморалізовану перемир'ям армію, Ф. Еберт звернувся по допомогу до «Вільних корпусів», які були проти соціалізму в будь-якій формі. Вони зі звичною брутальністю розправилися з повсталими. К. Лібкнехта і Р. Люксембург було вбито, як тільки вони залишили свою схованку.

Соціаліст Ф. Еберт виправдовував застосування сили до інших соціалістів тим, що, мовляв, він не може допустити повторення в Німеччині того, що сталося у жовтні 1917 р. в Росії. «Спартаківці» ж закидали йому, що він зрадив революцію. У січні 1919 р. таки відбулися вибори до Законодавчих зборів, після яких було сформовано коаліційний уряд. Наступного місяця парламент зібрався у Ваймарі (звідси назва - Ваймарська республіка) на своє перше засідання й розпочав роботу над конституцією.

Більшість населення раділа, що владу було передано мирно, а ще більше з того, що їх це не зачіпало.

2.Конституція Німеччини.

Внутрішня нестабільність молодої республіки доповнювалася загрозливим зовнішнім становищем: Британія й Франція продовжували поглядати на відтепер «демократичну» Німеччину як на «небезпечних німців». Зима 1918 - весна 1919 рр. - найтяжчий період у житті приниженої країни, де вирувала боротьба за владу різних угруповань. Усе це дуже нагадувало Росію, а самого Ф. Еберта поза очі називали «німецьким Керенським».

Перед новою владою постали дві найважливіші проблеми: забезпечити мирний перехід від монархічного авторитаризму до демократичної республіки; уникнути комуністичної диктатури російського ґатунку.

Досягти цього можна було лише забезпечивши порядок і законність, відновивши економіку. Оскільки саме соціал-демократична республіка могла протистояти анархії й комунізму, з одного боку, та була прийнятною для Англії та Франції, з іншого, її підтримали і відверті її противники, як-то: військові та державні чиновники епохи імперії.

У серпні 1919 р. у м. Ваймарі було прийнято конституцію республіки, названу Ваймарською, яка закладала підґрунтя демократичного розвитку федеративної країни, що складалася з 18 федеральних земель.

Основні права і свободи німецьких громадян за Ваймарською конституцією
   - Гарантувалася особиста свобода. Ніхто не міг бути заарештований інакше, як за вироком суду
   - Усі німці мали право на мирні зібрання та мітинги
   - Усі німці мали право об'єднуватися у спілки і товариства
   - Кожний німець мав свободу слова, читати та поширювати інформацію
   - Гарантувалося право на власність та недоторканність власності
   - Помешкання кожного німця оголошувалося місцем його особистої безпеки. Влада не могла без судового рішення вторгатися в нього

3.Ваймарська республіка.

Республіка з самого початку стикнулася з серйозними політичними проблемами. Як виявилося, прийняття конституції було лише першою цеглиною у зведенні будівлі демократії. Демократичні політики не зуміли скористатися плодами революції 1918 р. й не позбавили влади тих, хто не сприймав нової ліберальної системи. Армія, поліція, державна служба, суди, університети і школи - скрізь на посадах залишилися люди, які люто ненавиділи демократію. Вони з неприхованим сумом згадували довоєнні часи військової та економічної величі Німеччини. Тоді вони відчували себе впевненими і гордими за приналежність до імперії. Тепер впевненість зникла й ними оволоділа зневіра. їм здавалося, що все добре і світле залишилося вчора, сьогодення принизливе і несправедливе, а майбутнього немає взагалі...

Навіть деякі політики і партії, що взяли участь у парламентських виборах, зневажали Ваймарську республіку і демократію взагалі.

Вороги Ваймарської республіки критикували, і почасти справедливо, її недоліки: коаліційні (найчастіше у складі Соціал-демократичної партії (СДП), Партії центру і Німецької демократичної партії (НДП)) уряди роздирали суперечки; самі уряди були недовговічними. Інші партії активно агітували проти республіки. Проте більшість німців голосувала за партії, які підтримували демократичну систему в країні.

Загальновизнано, що республіка не довела революцію до комуністичного фіналу, не реформувала на армійське командування й імперську армію, відмовилась від перерозподілу власності» Цей факт оцінюється по-різному. Існують дві точки зору. Згідно з першою, нерішучість діячів Ваймарської республіки призвела до їхньої власної політичної смерті і сприяла приходу до влади нацистів. Згідно з другою, у Ф. Еберта не було вибору, адже якби до влади допустили комуністів, то німці знову захотіли б кайзера, а країну негайно окупували б Англія і Франція.

До політичних проблем у період кризи 1918-1923 рр. долучилися економічні проблеми: людські втрати внаслідок війни; 1921 р. уряд надрукував велику кількість грошей для виплати репарацій; падіння довіри до німецької марки і держави в цілому внаслідок убивства у 1922 р. націоналістом «єврейського» міністра закордонних справ В. Ратенау; у 1923 р. Франція й Бельгія окупували Рурську область; відмовившись від підвищення податків, уряд поповнював скарбницю новими знеціненими паперовими грошима.

Крім економічних проблем, демократію постійно атакували противники Ваймарської республіки. Зокрема, ситуація в країні загострювалася через сепаратизм у німецьких землях, відтак була загроза того, що Німеччину може спіткати доля Австро-Угорщини. У столиці Баварії Мюнхені незалежні соціалісти на чолі з К. Ейснером підняли повстання робітників та солдатів і проголосили Баварську республіку. Проте вже в лютому 1919 р. партія програла вибори, а самого К. Ейснера було вбито на вулиці, коли він прямував до баварського парламенту складати повноваження. У Баварії розпочалося протистояння комуністів і соціалістів, яке після того, як соціалісти викликали «Вільні корпуси», сформовані з монархістів, відставних офіцерів та пересічних погромників, закінчилося вбивствами комуністів і безневинними жертвами серед населення.

Отож революції не вдалося уникнути крові, а гору в ній взяли соціал-демократи, які в боротьбі проти комуністів діяли спільно з їхніми противниками. Остання обставина відвернула багатьох німців від Ваймарської республіки, зробила ліві партії непримиренними ворогами, заплямувала нову німецьку демократію. Ціна перемоги виявилася надто високою. Усі без винятку німці бажали, щоб усе, пов'язане з війною, якнайшвидше скінчилося як жахливий сон, але більшість із них не хотіли при цьому комуністичного уряду. Законослухняних німців охопила політична байдужість; обивателі, які не звикли до анархії, не звертали уваги на революційні повстання, безчинства «Вільних корпусів», а були заклопотані налагодженням приватного життя.

Такі настрої звичних до порядку німців сприяли відносній безкровності революції, але невдовзі ті ж добропорядні обивателі «не помічатимуть» нічні паради зі смолоскипами нацистів і єврейські погроми, а то й братимуть у них участь.

У березні 1920 р. праві спільно з командувачем «Вільних корпусів» Вольфґангом Каппом (звідси - «каппівський заколот») здійснили переворот. Генерал Лютвіц увів до Берліна війська і призначив В. Каппа канцлером. Головнокомандувач райхсверу генерал Ганс фон Сект відмовився захищати уряд Ф. Еберта і президент змушений був тікати на південь країни. Але армія, профспілки, державні службовці й банкіри виступили проти перевороту, змусивши В. Каппа «подати у відставку» і вивести війська зі столиці. Не останню роль у зриві заколоту відіграло армійське командування, яке віддавало звіт у тому, що Англія й Франція вдадуться до інтервенції для захисту демократії в Німеччині. Заколот назвали «безглуздою авантюрою», В. Каппа заарештували, хоч зрадників республіки так і не покарали.

У листопаді 1923 р. республіку спіткало нове випробування: лідер нацистів А. Гітлер за підтримки впливових осіб з армії, зокрема генерала Людендорфа, підняв заколот у Мюнхені, названий «пивним путчем». Поліція й армія швидко взяли ситуацію під контроль. Лідери заколоту були заарештовані й ув'язнені.

У період відновлення (1924-1929), коли реалізовувалися плани Дауеса та Юнга, німці остаточно повірили в добрі часи й на виборах підтримували поміркованих політиків, а не лівих і правих екстремістів, які хотіли радикальних змін негайно. Обраний на виборах 1925 р. президентом Ваймарської республіки ветеран Першої світової війни Пауль фон Гінденбурґ мав значний авторитет серед німців, насамперед в армії, а відтак до певного часу символізував стабільність та непорушність порядку в державі.

Всесвітня історія 10 клас. Полянський П. Б.

Німеччина
З курсу всесвітньої історії, що вивчався у 9-му класі, пригадайте, як і коли відбулось об'єднання Німеччини в єдину державу. Хто стояв біля витоків її економічної і військової могутності?

1. Економічне піднесення країни.

В останній третині XIX - на початку XX ст. німецька економіка набула потужного розвитку, поступаючись за темпами зростання лише США. З 1870 до 1913 р. обсяг промислового виробництва в країні збільшився у 6 разів, у тому числі видобуток вугілля -у 7, виплавка чавуну - у 14 і сталі - у 92 рази. Вже в 70-ті роки XIX ст. за рівнем промислового розвитку Німеччина обігнала Францію, а на початок XX ст., залишивши позаду Англію, вона висунулася на перше місце в Європі і стала другою (після США) індустріальною державою світу.
Випереджаючого розвитку в Німеччині набули новітні галузі промисловості, що визначали на той час технічний прогрес, - машинобудування та електроенергетика, хімічна й електротехнічна. У країні було зосереджено 2/3 світового виробництва фарб, а потужність німецьких електростанцій лише за перше десятиліття XX ст. збільшилася у 100 разів. Швидкими темпами провадилося також залізничне будівництво. У 1871-1913 рр. довжина залізниць у Німеччині збільшилася в 33 рази.

Індустріальне піднесення в країні супроводжувалося концентрацією виробництва на великих заводах і створенням потужних промислових об'єднань, багато з яких монополізували випуск окремих видів продукції. У 1887 р. в імперії було зареєстровано 70 картельних угод, у 1900 -300, а в 1914 р. тут уже нараховувалося до 600 картелів, які об'єднували цілі галузі виробництва. Так, монопольне становище у вугільній промисловості країни посів Рейн-Вестфальський вугільний синдикат (95 % вуглевидобутку Рурського басейну). В електротехнічній промисловості панували фірми АЕГ, «Сіменс-Шуккерт» і «Сіменс-Гальске». Безумовне лідерство на ринку озброєнь Німеччини на початку XX ст. захопив концерн відомого «гарматного короля» Ф. Круппа.

Активну роль в утворенні господарських об'єднань (картелів, синдикатів і концернів) відігравали банки. У 1914 р. 9 берлінських банків, що зосередили половину всіх внесків у країні, мали своїх представників у правліннях 751 промислової компанії. Внаслідок всього цього економічну потужність Німеччини було зосереджено в руках її некоронованих володарів - фінансово-промислових магнатів, таких, як Крупп, Тіссен, Кірдорф, Стіссен, Генземан та ін. Захопивши командні позиції в економіці, ця фінансова олігархія справляла помітний вплив і на політичне життя країни.

Швидке індустріальне зростання Німеччини помітно вплинуло на розвиток зовнішньої торгівлі. У 1901-1913 рр. німецький експорт потроївся, причому левову частку в його структурі посідали машини й готові вироби.

2 Політична система імперії.

Єдина німецька держава була утворена у січні 1871 р. після переможної для Пруссії та її союзників війни проти Франції. Ще до підписання мирного договору у Дзеркальній залі Версаль-ського палацу прусський король Вільгельм I був урочисто проголошений німецьким імператором. До складу імперії увійшли всі німецькі держави, за винятком Австрії.

Політичну систему єдиної Німеччини було визначено імперською конституцією, прийнятою у квітні 1871 р. Історичні традиції наклали відбиток на нове державне утворення. Імперія створювалася як союзна держава і складалась із 22 монархій та 3 вільних міст - Гамбурга, Любека і Бремена. Провідне місце в імперії посіла Пруссія - ініціатор і головний рушій об'єднання німецьких земель.

Вищим законодавчим органом країни став рейхстаг (імперський з'їзд), що обирався на підставі загального виборчого права. Проте його законодавчі права були обмежені, тому що будь-який законопроект набирав сили лише за схвалення бундесратом імперії і кайзером. Бундесрат (Союзна рада), по суті, виконував роль верхньої палати парламенту. На відміну від рейхстагу, він не обирався, а складався з представників німецьких монархів і вільних міст.

Рейхстаг у гравюрі та на фотографії початку ХХ ст.

Пруссії належало в рейхстазі 17 місць з 58, вона мала право вето у випадку зміни конституції імперії.
На чолі нової держави стояв кайзер (імператор), який водночас був королем Пруссії і головнокомандувачем армії і флоту. Його було наділено великими повноваженнями, у тому числі правом розпуску рейхстагу і застосування каральних санкцій проти окремих держав союзу. Виконавча влада була цілком незалежною від законодавчої. Канцлер (голова уряду імперії) призначався особисто кайзером і ніс відповідальність тільки перед ним.
Конституція 1871 р. зберегла в Німеччині багато рис прусської поліцейської держави і закріпила за юнкерською Пруссією панівне становище в імперії. Але вона мала і прогресивні аспекти. Хоча формально станові привілеї дворянства не було скасовано, конституція гарантувала всім німцям, незалежно від походження, рівне право на заняття державних посад, володіння власністю і підприємницьку діяльність.

Правлячі кола країни не могли не враховувати швидко зростаючий вплив промисловців і фінансистів. Тому нова держава будувалася з урахуванням інтересів як поміщиків - юнкерів, так і буржуазії. Дворяни продовжували посідати ключові пости в державному апараті, але німецькому капіталові було забезпечено повну свободу дій і державну підтримку всередині країни і за її межами.

3. Внутрішня і зовнішня політика Німеччини на початку XX ст.

Наприкінці ХІХ ст. після вступу на престол кайзера Вільгельма ІІ зовнішня політика Німеччини різко активізується, змінюється її спрямованість. Бурхливий розвиток промисловості, яка переросла можливості внутрішнього ринку, змушував правлячі кола країни підтримувати німецьку торговельну експансію в Європі, шукати «нових незалежних місць» для збуту товарів. Ставши на шлях колоніальних загарбань пізніше за інші країни, Німеччина значно поступалася їм у розмірах захоплених територій. Німецькі колонії були в дванадцять разів менші за англійські, а до того ж бідні на сировинні ресурси. Імперське керівництво гостро потерпало від такої «несправедливості» і, активізуючи колоніальну політику, уперше порушило питання про переділ уже поділеного європейськими країнами світу. «Минули вже ті часи, - заявляв у рейхстазі майбутній канцлер Бернгард фон Бюлов, - коли інші народи ділили між собою землі і води... Ми вимагаємо і для себе місця під сонцем».

Перехід Німеччини до «світової політики» відбився в її претензіях на панування в Європі, бажанні закріпитися на Близькому, Середньому і Далекому Сході, прагненні до переділу сфер впливу в Африці. Головним напрямком німецької експансії став Близький Схід. У 1899 р. кайзер домігся від турецького султана згоди на будівництво трансконтинентальної залізниці, яка мала з'єднати Берлін і Багдад, після чого розпочалося активне проникнення німецького капіталу на Балкани, до Анатолії і Месопотамії.

Просування німців на Схід і неприховані територіальні претензії Німеччини призвели до різкого загострення її відносин з найбільшою колоніальною державою світу - Англією. До початку XX ст. англо-німецькі суперечності стають головними в системі міжнародних відносин. Економічне, політичне і колоніальне суперництво двох країн доповнилося гонкою військово-морських озброєнь. Розгорнувши в 1898 р. будівництво потужного військового флоту, Німеччина кинула виклик «володарці морів», загрожуючи її посередницькій торгівлі та зв'язкам з колоніями.
Плекаючи загарбницькі плани і готуючись до війни за переділ світу, правлячі кола імперії вжили заходів для консолідації своїх сил напередодні майбутньої сутички. Ініціатором «політики згуртування» двох найвпливовіших сил суспільства - юнкерів і великої буржуазії - виступили військові, магнати важкої індустрії, а практично її втілив у життя новий канцлер Б. фон Бюлов (1900-1909).

Державна підтримка промисловців і зниження в інтересах експортерів увізних мит у 90-ті роки ХІХ ст. викликали сильне незадоволення землевласників - юнкерів, тому що ринок країни було знову відкрито для дешевої російської пшениці. Намагаючись заручитися підтримкою юнкерів, фон Бюлов провів у 1902 р. через рейхстаг новий митний тариф, який майже вдвічі підвищив мита на ввезене зерно. Після запровадження тарифу в 1904 р. чистий прибуток поміщиків тільки за рік склав 1,5 млрд марок.

У 1906 р. Німеччина пережила сильну урядову кризу, пов'язану з появою в пресі інформації про звірства німецьких колонізаторів у Південно-Західній Африці. Обурення громадськості підтримали преса та парламентська опозиція, і рейхстаг відхилив затвердження асигнувань на придушення повсталих африканських племен гереро і готтентотів. Однак на виборах 1907 р., роздувши націоналістичну пропаганду, фон Бюлов спромігся згуртувати в єдиний блок консервативні і ліберальні партії країни та забезпечити своїм прихильникам більшість депутатських мандатів. Голосами цього «бюловського» блоку було виділено кошти на завершення колоніальної війни, нові асигнування на будівництво флоту. У 1908 р. рейхстаг прийняв закон «Про молодь і збори», який забороняв молодим людям до 18 років брати участь у політичній діяльності.

У 1909 р. фон Бюлова на посту рейхсканцлера замінив Т. фон Бетман-Гольвег, який раніше очолював Міністерство внутрішніх справ Пруссії. Спираючись на «чорно-блакитний» блок прусських консерваторів і клерикалів, канцлер цілком підтримував курс Вільгельма II на підготовку війни і перешкоджав будь-яким спробам реформ у країні.
За п'ять років перед війною (1909-1914) військові витрати Німеччини збільшилися на 33 % і становили половину всього державного бюджету. У 1913 р. її армія нараховувала 666 тис. чол. Завдяки зусиллям Вільгельма II імперський флот став другим за чисельністю після британського. На початок 1914 р. Німеччина мала 232 нових військових кораблі. Одночасно велася активна пропагандистська підготовка до війни, у країні діяли численні флотські і військові союзи, колоніальні товариства, «Пангерманський союз» та ін.

4. Ідейно-політична еволюція німецької соціал-демократії.

Швидкий промисловий розвиток Німеччини на зламі XIX-XX ст. і поява нових галузей індустрії вели до збільшення чисельності найманих робітників у країні. Водночас важкі умови праці і низька заробітна плата, характерна для початкового етапу індустріалізації, соціальна незахищеність викликали різні форми протесту робітників, сприяли поширенню в їхньому середовищі соціалістичних ідей.

Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) виникла у 1875 р. Теоретичною основою її діяльності служила Ґотська, а з 1891 р. -Ерфуртська програма, зміст яких загалом відповідав революційному марксизмові. Соціал-демократія націлювалася на боротьбу за завоювання робітничим класом політичної влади і створення соціалістичного суспільства шляхом революційного перетворення приватної власності на громадську.
Наприкінці XIX ст. СДПН перетворилася на досить впливову політичну силу. На виборах 1912 р. вона зібрала 4,5 млн голосів (у сім разів більше, ніж соціалісти Франції) і сформувала найбільшу фракцію у рейхстазі. Соціал-демократи мали 110 депутатських місць у парламенті, 244 - у ланд-тагах і 2,5 тис. - у муніципалітетах. Не менш впливовими були також німецькі профспілки, що об'єднували у своїх лавах майже 4 млн чоловік.

Характерною рисою ідейно-політичного розвитку німецької соціал-демократії на зламі XIX-XX ст. став поступовий відхід від революційного марксизму і перехід партії на позиції парламентського реформізму. У 1896 р. у СДПН виникла сильна реформістська течія на чолі з Е. Бернштейном, послідовників якого незабаром стали називати ревізіоністами або правими соціал-демократами. З огляду на зміни, що сталися в німецькому суспільстві по смерті Маркса, Бернштейн закликав до ревізії (перегляду) його революційного вчення, використання легальних парламентських форм діяльності і критикував тих соціалістів, які визнавали тільки революційні методи боротьби.
У 1899 р. на Ганноверському з'їзді СДПН погляди Бернштейна було засуджено більшістю соціалістів. Однак ідеї реформізму завойовували дедалі більшу популярність серед робітників, рядових членів партії, і вже в 1910-1911 рр. праві соціал-демократи посідали керівні пости в центральних органах СДПН та її парламентській фракції. Ліві соціал-демократи на чолі з К. Лібкнехтом і Р. Люксембург - прихильники революційних поглядів - залишилися в меншості.

Особливу, «центристську» позицію у боротьбі лівих і правих соціалістів займав один з найвизначніших теоретиків партії К. Каутський. Пропонуючи соціал-демократам використовувати у своїх інтересах парламент і діяти в ньому в якості самостійної політичної сили, Каут-ський водночас критикував правих за прагнення співробітничати з буржуазним урядом.

Перевірте себе
1. Визначте основні риси економічного розвитку Німеччини на зламі ХІ-ХХ ст.
2. Охарактеризуйте особливості політичної системи Німецької імперії. У чому полягала прогресивність імперської конституції 1871 р. порівняно з попередніми конституційними документами німецьких держав?
3. Що стало причиною різкої активізації і зміни спрямованості зовнішньої політики Німеччини на зламі ХІХ-ХХ ст.? Чому правляча верхівка країни стала на шлях згуртовування юнкерів і підприємців?
4. Охарактеризуйте суть і спрямованість внутрішньої політики канцлерів Б. фон Бюлова і Т. фон Бетман-Гольвега. Розкажіть про підготовку Німеччини до світової війни.
5. Розкажіть про розвиток німецької соціал-демократичної партії. Які зміни відбулися в ній наприкінці XXX - на початку XX ст.?
6. Назвіть і охарактеризуйте основні течії в німецькій соціал-демократії.

Документи свідчать
Конституція Німеччини. 16 квітня 1871 р.
Імперське законодавство здійснюється Союзною Радою і рейхстагом. Згода більшості у тому й іншому зібранні необхідна для імперського закону і встановлює його.

Союзна рада складається із представників держав, що входять до союзу, між якими голоси розподіляються таким чином, що Пруссія одержує 17 голосів із 58.

Президентство у союзі належить королю прусському, який має титул німецького імператора. Імператор є представником імперії у міжнародних зносинах; від імені імперії оголошує війну і укладає мир, вступає в союзи та інші договори з іноземними державами. Імператор скликає, відкладає і закриває Союзну Раду і рейхстаг. Голосування у Союзній Раді і керівництво її справами належить імперському канцлеру, який призначається імператором.

Імператорові належить розробка і публікація імперських законів і нагляд за виконанням останніх.

Охарактеризуйте політичну систему Німеччини за конституцією 1871 р.

Імперський закон про союзи 19 квітня 1908 р.
§ 1. Всі піддані імперії користуються правом союзів і зборів, оскільки це не суперечить кримінальному законодавству.
§ 3. Кожний союз, що переслідує політичні цілі (політичний союз), повинен мати правління і статут. Правління зобов'язане у межах двотижневого терміну після утворення союзу надати статут і відомості про членів правління відповідним місцеперебуванню союзу поліцейським властям...
§ 7. Публічні збори просто неба і ходи по вулицях і площах потребують дозволу поліцейських властей....
§ 12. Обговорення на публічних зборах має вестися німецькою мовою.
§ 17. Особи, що не досягли 18 років, не мають права бути членами політичних союзів і бути присутніми на зборах таких союзів... вони не можуть бути присутніми на публічних політичних зборах...

Яким чином обмежувалось конституційне право німців на свободу зібрань? Подумайте, чому було заборонено участь у політичних організаціях молоді.

Із виступу імперського канцлера Б. фон Бюлова перед представниками королівської комісії колонізації про германізацію польських земель
Перш за все, панове, королівській комісії колонізації, корінне завдання якої -створити міцний німецький бастіон на Сході, слід прискорити і розширити, у міру можливості, процес заселення. На це я указував п'ять років тому. До 1902 р. число сімей, що щорічно поселяються там, збільшувалося поволі і ніколи не перевищувало 700; з 1902 р. воно значно зросло. У 1902 р. там було поселено 1200 сімей, в 1903 р. - 1476, в 1904 р. - 1480, в 1905 р. - 1527, в 1906 р. - 1568 і в 1907 р. - майже стільки ж селянських сімей і приблизно 500 сімей робітників. У цілому за п'ять років це склало понад 9 тис. сімей. Це приблизно в два рази більше, ніж за весь попередній час з 1886 р.
Для кожного, знайомого із становищем справ у провінції Познань і Західна Пруссія, ясно, що поселення тут окремих колоністів нічого не дає. Ми повинні у цьому польському морі створювати великі острови німецьких поселень; масова колонізація настійно необхідна не тільки для збереження існуючих поселень, але і для забезпечення їм політичного впливу. Особливо необхідна широка колонізація поблизу міст, щоб провести їх поступову германізацію.

Дайте оцінку колонізаційній політиці німецького уряду на польських землях.

Промова Вільгельма II при відправці німецьких військ до Китаю для придушення народного повстання 27 червня 1900 р.
Пощади не давати, полонених не брати! Подібно до того як тисячу років тому при королеві Етцеле гуни залишили по собі пам'ять про свою могутність, що до цього часу збереглась в переказах і казках, так само завдяки вашим діянням ім'я німців в Китаї повинне запам'ятатися на тисячу років, так щоб ніколи китайці не посміли навіть криво поглянути на німця.

З прокламації командувача німецькими військами генерала фон Трота у 1905 р.
...Народ гереро повинен залишити свою країну. Якщо він це не зробить, я змушу його силою. Всякий гереро, із зброєю або без зброї, з худобою чи без худоби, буде застрелений. Я не братиму в полон жінок і дітей, я стану гнати їх назад, до їх народу, або велю стріляти по них. Ось мої слова народу гереро.

З доповіді англійського консула Р. Кейзмента про бесіду з конголезьким селянином
У нашій країні кожне село було зобов'язане здавати 20 лантухів каучуку. Ми повинні були приносити ці лантухи чотири рази на місяць... Щоб зібрати 20 кошиків каучуку, потрібно 10 днів... Ми завжди були в лісі, а тих, хто спізнювався, вбивали. Ми змушені були йти все далі і далі вглиб лісу, щоб знайти каучук, йти без їжі, а нашим жінкам довелося закинути поля і сади. Наступив голод. Дикі тварини - леопарди нападали на тих, хто працював в лісі; інші вмирали з голоду, і ми просили білу людину залишити нас, кажучи, що ми не можемо більше добути каучуку; але білі люди і їх солдати кричали: «Ідіть! Адже ви тільки тварини! Ви - ньяма (м'ясо)». Ми намагались йти ще далі в ліс, і коли ми не могли добути досить каучуку, солдати приходили в наші селища і вбивали нас. Багато хто був застрелений, у деяких відрізані вуха, інших зв'язали мотузками і погнали геть... Ми тікали, бо не могли більше виносити це. Наші вожді були повішені, нас вбивали, ми голодували і працювали понад силу, щоб добути каучук.

Охарактеризуйте ставлення німецьких колонізаторів до корінного населення країн Африки та Азії.

Дати і події
1900 -1909 рр. - канцлерство Б. фон Бюлова. 1909 р. - призначення канцлером Т. фон Бетман-Голь-вега. Формування «чорно-блакитного» блоку в рейхстазі.

Т.В. Ладиченко, С.О. Осмоловський Всесвітня історія 10 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Планування з всесвітньої історії, підручники та книги онлайн, курси та завдання з всесвітньої історії для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.