<br><u>'''<metakeywords>Українська література, клас, урок, на тему, 5 клас, Хлопчик Олесь, його жага пізнати світ природи.</metakeywords>ДИВАК'''</u><br>На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:<br>— Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.<br>Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.<br>Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором'язливі, як стрижені допризовники.<br>Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь<br>пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:<br>— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!<br>Олесь підскочить, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, — і подасться в сосни.<br>В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу1 трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, — дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.<br>Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.<br>Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.<br>Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф'яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б'ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ей, Олесю! — кличуть з гурту. — Гайда з нами подушки гнуть!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Навіщо лід&nbsp; псуєте?&nbsp; —&nbsp; у відповідь<br>Олесь. — Він ще молодий.<br>Дітвора сміється: дивак. А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Бий зрадника! — підскочив, тицьнув<br>Олеся ліктем під скроню і зник поміж пал ями.<br>Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень, дядьку! Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.<br>Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пустки, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.<br>Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.<br>Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.<br>На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати... перегнійний горщечок. Завдяки цим горщечкам передові колгоспи нашої країни...» Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поставила на стіл.<br>Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку. І оскільки дірку в денці ніяк було породити, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, — суворо сказала Матильда Петрівна їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я поставлю тобі двійку.<br>У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив до дверей.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Куди це ти? — здивувалась учителька.<br>Олесь похнюпився.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я так не хо'!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як це — так?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гирунчика отого не хо малювати.<br>Чому? —&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дятла хочу...<br>Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко й опинився на ґанку.<br>У шкільному садку пурхали синички. У бур'янах вовтузились горобці, скльовуючи реп'яшачі кім'яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, — сокира сприснула.<br>Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.<br>Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап'явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші, а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.<br>Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади, Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.<br>Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.<br>Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли;<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Он бач: вільха в лузі почорніла... на<br>відлигу, мабуть.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Еге ж, риба в ятір піде...<br>Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.<br>Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ач 'кий геройський парубок! —&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ото, мабуть, Наталчин, — кажуть біля тину, помітивши Олеся. — Ба яке смирне...<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Еге, воно якесь дивакувате...<br>Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його<br>чи лають.<br>На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; На попоїж,&nbsp; — сказав ніяковіючи і<br>втиснув Олесеві в руку подавлений теплий<br>пиріг. — Бери, дурний, з м'ясом.<br>Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов'ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Забейкався ти, — сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.<br>Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом'явся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А вчителька сердилась, як ти пішов...<br>ги-ги... страх!<br>Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-тя-вйо!» — і подався до річки трусити ятері.<br>У селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється — і дерева завмирають.<br>По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А но-но!<br>Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Сідай, внуче, по солому поїдемо.<br>Олесь радо вмощується, махає на коней:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гат-тя-вйо!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А що, поставили п'ятірку? — питає<br>Прокіп, вишкіряючи порожні десна.<br>Олесь сором'язливо ховає обличчя в рукав:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Сьогодні не ставили. Вчора тільки.<br>Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячіли скирти.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Но-ноу... — стогне Прокіп і ворушить<br>пужалном. Коні щулять вуха, зриваються<br>бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» — і коні зупиняються.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Діду, чого про мене кажуть — дивак?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Невстріливий, значить. Дивний єси. —<br>Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж<br>коні побігли. — Хто ж ото таке патякає? —<br>спитав перегодом.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дядьки на вигоні.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ет, фармазони... Ти їх не слухай. — По<br>мовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у<br>землі порпаєшся. А треба — в людях. Та<br>отак побіля них, отак...&nbsp; Того — ліктем,<br>того — почотом... Гульк — уперед вийшов.<br>А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!<br>Олесь винувато підсьорбує носом.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А то вже хто якого поріддя.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; І вірно. Навіщо вона здалась. Це як<br>путнє щось побачиш — дощечку, скажімо,<br>або гвіздочок — тоді бери.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Навіщо?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пригодиться.<br>Коли набирали солому, дід часто сповзав<br>із скирти, нанизував солому на ріжняки і<br>гуцав так, що аж ліса скрипіла.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Товчи, внучку, гніти! — хекав. — А я<br>ще якийсь навильник скину. — І знову дерся<br>на скирту.<br>Спочатку Олесь надолужав, потім заморився і сів.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Навіщо стільки беремо?<br>Як навіщо? — озвався з пітьми Про<br>кіп. — Це ж собі, а не тещі. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш — узнаєш. Клята баба.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А якщо коням важко буде? — своєї<br>Олесь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Нічого. Зате нам легко. Натопив — і<br>вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді<br>ще пострибає пі. Воно ж таки гру з.<br>Повертались додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не бий, — благає Олесь. — Бачиш:<br>важко.<br>Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.<br>Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пойняв?<br>Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті і привітно світяться вікна в хатках.<br>Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мовчить, — тихо сказав Олесь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.<br>Дома Олесь не став дожидати, доки дід з матір'ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть<br>його... Бо воно ж як деревце в пагоні...<br>Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Змерз, онучку? А ти ножки — на<br>черінь9, а зверху кухваєчкою... Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.<br>Прокіп підняв брови сторчака.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Он диви, чого це він розприндився?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з<br>хатини. — їжте вже.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого<br>такого й не казав...<br>Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.<br>Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загулина морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Назвіть головних і другорядних персонажів оповідання.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Де і коли відбуваються події?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знайдіть на початку твору поетичний опис зимового лісу. Як ви<br>вважаєте, навіщо письменник уводить його в оповідання?<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Яку пору року любив Олесь? Чому? Знайдіть у тексті відповідні<br>рядки і зачитайте їх.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Опишіть дорогу Олеся до школи. Що привертало увагу хлопчини?<br>Як це його характеризує?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як ви ставитесь до Федька Тойкала? Чи справді він поганий<br>товариш?<br>4.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Охарактеризуйте поведінку Олеся на уроці малювання. Чи свідчить вона про невихованість хлопчика?<br>5.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Які вчинки Олеся свідчать про його любов до природи?<br>6.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знайдіть у тексті описи природи. Для чого письменник уводить їх?<br>7.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дорослі називали Олеся диваком. Що вони мали на увазі? Що ж<br>було дивного, незвичайного в його поведінці? А що про це думав<br>ДІД?<br>8.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чи розуміє свого сина мама? Свою відповідь підтвердіть рядками<br>тексту.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Доведіть, що твір Григора Тютюнника «Дивак» — оповідання.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як письменник передає своє ставлення до Олеся?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як ви гадаєте, ким за професією може стати Олесь? Чи зміг би<br>він бути письменником?<br>Складіть і запишіть план розповіді на тему: «Моє ставлення до Олеся». Підготуйте усну розповідь за цим планом.  

<br><u>'''<metakeywords>Українська література, клас, урок, на тему, 5 клас, Хлопчик Олесь, його жага пізнати світ природи.</metakeywords>ДИВАК'''</u><br>На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:<br>— Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.<br>Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.<br>Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором'язливі, як стрижені допризовники.<br>Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь<br>пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:<br>— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!<br>Олесь підскочить, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, — і подасться в сосни.<br>В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу1 трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, — дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.<br>Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.<br>Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.<br>Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф'яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б'ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ей, Олесю! — кличуть з гурту. — Гайда з нами подушки гнуть!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Навіщо лід&nbsp; псуєте?&nbsp; —&nbsp; у відповідь<br>Олесь. — Він ще молодий.<br>Дітвора сміється: дивак. А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Бий зрадника! — підскочив, тицьнув<br>Олеся ліктем під скроню і зник поміж пал ями.<br>Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень, дядьку! Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.<br>Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пустки, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.<br>Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.<br>Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.<br>На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати... перегнійний горщечок. Завдяки цим горщечкам передові колгоспи нашої країни...» Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поставила на стіл.<br>Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку. І оскільки дірку в денці ніяк було породити, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, — суворо сказала Матильда Петрівна їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я поставлю тобі двійку.<br>У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив до дверей.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Куди це ти? — здивувалась учителька.<br>Олесь похнюпився.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Я так не хо'!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як це — так?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гирунчика отого не хо малювати.<br>Чому? —&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дятла хочу...<br>Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко й опинився на ґанку.<br>У шкільному садку пурхали синички. У бур'янах вовтузились горобці, скльовуючи реп'яшачі кім'яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, — сокира сприснула.<br>Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.<br>Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап'явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші, а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.<br>Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади, Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.<br>Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.<br>Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли;<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Он бач: вільха в лузі почорніла... на<br>відлигу, мабуть.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Еге ж, риба в ятір піде...<br>Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.<br>Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ач 'кий геройський парубок! —&nbsp;&nbsp;&nbsp; А ото, мабуть, Наталчин, — кажуть біля тину, помітивши Олеся. — Ба яке смирне...<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Еге, воно якесь дивакувате...<br>Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його<br>чи лають.<br>На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; На попоїж,&nbsp; — сказав ніяковіючи і<br>втиснув Олесеві в руку подавлений теплий<br>пиріг. — Бери, дурний, з м'ясом.<br>Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов'ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Забейкався ти, — сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.<br>Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом'явся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А вчителька сердилась, як ти пішов...<br>ги-ги... страх!<br>Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-тя-вйо!» — і подався до річки трусити ятері.<br>У селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється — і дерева завмирають.<br>По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А но-но!<br>Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Сідай, внуче, по солому поїдемо.<br>Олесь радо вмощується, махає на коней:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Гат-тя-вйо!<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А що, поставили п'ятірку? — питає<br>Прокіп, вишкіряючи порожні десна.<br>Олесь сором'язливо ховає обличчя в рукав:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Сьогодні не ставили. Вчора тільки.<br>Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячіли скирти.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Но-ноу... — стогне Прокіп і ворушить<br>пужалном. Коні щулять вуха, зриваються<br>бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» — і коні зупиняються.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Діду, чого про мене кажуть — дивак?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Невстріливий, значить. Дивний єси. —<br>Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж<br>коні побігли. — Хто ж ото таке патякає? —<br>спитав перегодом.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дядьки на вигоні.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ет, фармазони... Ти їх не слухай. — По<br>мовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у<br>землі порпаєшся. А треба — в людях. Та<br>отак побіля них, отак...&nbsp; Того — ліктем,<br>того — почотом... Гульк — уперед вийшов.<br>А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!<br>Олесь винувато підсьорбує носом.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А то вже хто якого поріддя.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; І вірно. Навіщо вона здалась. Це як<br>путнє щось побачиш — дощечку, скажімо,<br>або гвіздочок — тоді бери.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Навіщо?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пригодиться.<br>Коли набирали солому, дід часто сповзав<br>із скирти, нанизував солому на ріжняки і<br>гуцав так, що аж ліса скрипіла.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Товчи, внучку, гніти! — хекав. — А я<br>ще якийсь навильник скину. — І знову дерся<br>на скирту.<br>Спочатку Олесь надолужав, потім заморився і сів.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Навіщо стільки беремо?<br>Як навіщо? — озвався з пітьми Про<br>кіп. — Це ж собі, а не тещі. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш — узнаєш. Клята баба.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А якщо коням важко буде? — своєї<br>Олесь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Нічого. Зате нам легко. Натопив — і<br>вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді<br>ще пострибає пі. Воно ж таки гру з.<br>Повертались додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Не бий, — благає Олесь. — Бачиш:<br>важко.<br>Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.<br>Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Пойняв?<br>Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті і привітно світяться вікна в хатках.<br>Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Мовчить, — тихо сказав Олесь.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.<br>Дома Олесь не став дожидати, доки дід з матір'ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть<br>його... Бо воно ж як деревце в пагоні...<br>Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Змерз, онучку? А ти ножки — на<br>черінь9, а зверху кухваєчкою... Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.<br>Прокіп підняв брови сторчака.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Он диви, чого це він розприндився?<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з<br>хатини. — їжте вже.<br>—&nbsp;&nbsp;&nbsp; А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого<br>такого й не казав...<br>Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.<br>Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загулина морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Назвіть головних і другорядних персонажів оповідання.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Де і коли відбуваються події?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знайдіть на початку твору поетичний опис зимового лісу. Як ви<br>вважаєте, навіщо письменник уводить його в оповідання?<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Яку пору року любив Олесь? Чому? Знайдіть у тексті відповідні<br>рядки і зачитайте їх.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Опишіть дорогу Олеся до школи. Що привертало увагу хлопчини?<br>Як це його характеризує?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як ви ставитесь до Федька Тойкала? Чи справді він поганий<br>товариш?<br>4.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Охарактеризуйте поведінку Олеся на уроці малювання. Чи свідчить вона про невихованість хлопчика?<br>5.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Які вчинки Олеся свідчать про його любов до природи?<br>6.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Знайдіть у тексті описи природи. Для чого письменник уводить їх?<br>7.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Дорослі називали Олеся диваком. Що вони мали на увазі? Що ж<br>було дивного, незвичайного в його поведінці? А що про це думав<br>ДІД?<br>8.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Чи розуміє свого сина мама? Свою відповідь підтвердіть рядками<br>тексту.<br><br>1.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Доведіть, що твір Григора Тютюнника «Дивак» — оповідання.<br>2.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як письменник передає своє ставлення до Олеся?<br>3.&nbsp;&nbsp;&nbsp; Як ви гадаєте, ким за професією може стати Олесь? Чи зміг би<br>він бути письменником?<br>Складіть і запишіть план розповіді на тему: «Моє ставлення до Олеся». Підготуйте усну розповідь за цим планом.  

  '''<u>Зміст уроку</u>'''

  '''<u>Зміст уроку</u>'''