Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 5 клас>>Українська література 5 клас>> Українська література: Олена Пчілка. Розповідь про письменницю та її родину. Сосонка. Ідея захисної сили рідного дому. Дивовижна пригода з хлопчиком Івасем

Олена Пчілка

Якось викладач німецької мови в одному з київських пансіонів для дівчат загадав своїм вихованкам написати гумористичне оповідання. Через деякий час він приніс перевірені роботи і кращі зачитав уголос. Сімнадцяти літня Ольга Драгоманова була прикро вражена, що серед них не було її твору. Невже її оповідання зовсім невдале? Та за кілька днів учитель сказав:
— Ну, ось я вам прочитаю, як пишуть гумористичні оповідання в журналах.
Почав читати. З перших слів Ольга Драгоманова почула щось знайоме. Далі не могло бути сумніву — це її оповідання!..
Звичайно, вчитель порадив своїй здібній вихованці братися серйозно за перо. Навіть похвалив цей твір перед старшим її братом, студентом Київського університету. Минули роки, і в пресі почали з'являтися один за одним віршовані й прозові твори, підписані псевдонімом «Олена Пчілка».
Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова) народилася 29 червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині в сім'ї дрібного поміщика Петра Драгоманова.
Дітей у Драгоманова було шестеро. Мати клопоталася господарством, батько «пособляв» у юридичних справах селянам. Найбільшим щастям для малюків, що росли під наглядом няньок, було гратися в присадибному садочку, де ще дід поставив кілька вуликів. Як згадувала пізніше Ольга Драгоманова, «письменницький псевдонім позичила від тих добре знайомих пчілок».
Коли діти підросли до книжної науки, їх навчав батько. Наскільки роки дошкільного навчання Олі Драгоманової минули під впливом батьковим, настільки шкільне її навчання пов'язане зі старшим братом Михайлом, у майбутньому відомим письменником і громадським діячем М. П. Драгомановим.
Дванадцяти літ допитливу дівчинку віддали на виховання до пансіону шляхетних дівчат у Києві. Курс навчання у цьому пансіоні О ля закінчила успішно через п'ять років, і на тому її офіційна освіта припинилася.
1868 року, одружившись із П. Косачем, Ольга Косач-Драгоманова виїхала до Новограда-Волинського, де служив її чоловік. Тривале перебування на Волині дало їй змогу зібрати чудовий етнографічний матеріал, що згодом ліг в основу великої праці «Український орнамент».
З 1879 року протягом двох літ сім'я Косачів, у якій з'явилися син Михайло та дочка Леся, жила в Луцьку. Там Ольга Петрівна, як і раніше в Новограді-Волинському, приділяла багато уваги вихованню дітей, перекладала для них улюблені твори російських і польських письменників, що згодом склали книжечку під назвою «Українським дітям». Крім того, письменниця залучила до перекладацької роботи і Михайлика та Лесю. Пізніше їхні переклади з Гоголя теж побачили світ окремою збіркою.
Піклуючись про освіту дітей, письменниця на декілька років переїхала з ними до Києва. Саме тоді почалася літературна творчість Лесі, майбутньої гордості і слави України. Мати й дочка майже одночасно надсилали свої вірші до львівського журналу «Зоря».
Навіть не маючи достатніх коштів, переборюючи скрутні матеріальні й жорстокі цензурні труднощі, Олена Пчілка гаряче дбала про те, щоб донести художнє слово своїх літературних побратимів до найширших кіл українських читачів, займалася видавничою діяльністю, редагувала український тижневик «Рідний край» з додатком до нього — дитячим журналом «Молода Україна».
Дитячі твори Олени Пчілки, які, починаючи з 1890 року, раз за разом з'являлися в журналах «Дзвінок», «Молода Україна», виходили окремими збірками протягом майже тридцяти років, були популярними серед юних читачів.
Померла Олена Пчілка 4 жовтня 1930 року в Києві. І в пам'яті народній вона живе не просто як мати геніальної Лесі Українки, а насамперед як «пчілка», яка не дала жодної нагоди засумніватись у правильності обраного псевдоніма.

СОСОНКА
Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим із сім'єю; було в нього четверо дітей. Найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ.
Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням.
Недалеко від Максимової хати була одна сосонка — така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й не маленька, саме мір-ненька1 та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стримлять, прості та ясні.
Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мовби ще кращою здається поміж смутних товаришок.
Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам:
—    А що? Де ваші кучері гарні та рясні?
Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як
хто шляхетного роду! Нема в світі, як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична!
Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже:
—Че-че-че! Чекай, чекай!..   
А чого чекати — не каже...
Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір'ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж.
Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під'їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була найпридатніпіа, та й повіз на торг.
І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на ґринджолах. Нічого не знає сосонка, куце її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою.
Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти Нового року). Багатпіі пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, у брате та освітлене — зеленіє!..
Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря та й гукає.
—    Чи се ви, куме Максиме?
—    Та я ж, — каже Максим.
От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів.
Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала.
Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив.
Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться:
— Все, — каже, — справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті. Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові. Та чи то ж не досада — завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на Новий рік дома побути!
Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувати у них у дворі.
— Вам, куме, — каже нянька, — вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку, — сьогодні ж вбиратимуть.
Зосталися наші. Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть?.. Що то за диво таке буде!..»
Аж і справді диво предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів!
Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще... А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти — чи, може, то живі ляльки? Такі
гарні, кучеряві, так штучно повбирані... Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?..
А сосонка стоїть, сяє — як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона!
— От, — каже, — моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі  вихваляють! От коли б то липки побачили!    
Та недовго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли до остатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати із сосонки й покраси. Все, все поздіймали — ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці...
Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. її розібрали? За неї зовсім не дбають?!
Се була правда — за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошику маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха?
Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка — все те диво, що він бачив.
Другого дня вийшов Івась на подвір'я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась — виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля... Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась — та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває!
Дививсь, дививсь Івась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стриміло кілька золотеньких
цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! — думає Івась. — Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні — аж п'ять, — чи в хуторі таке бачили?»
Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку.
—    Та можна, — каже. — Нащо вона тепер
здалась? Тепер вона нікуди не годна!
Як то було сосонці слухати отаке?!
Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під'їхали; всі дерева так дивуються: що се таке зі сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стримить!..
—    Подивіться, — каже берізка, — які на ній ланцюжки рожеві!
—    Ет, — цвірінькнув снігурчик, — не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі, як воля!
Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим.
Та недовго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!..
А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути...
Одного дня Івась і каже батькові:
—Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла!   
А батько одказує:
—    Нащо її рубати! Краще я поставлю її
замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я до рогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть.
Поставили сосонку на полі, при дорозі.  
Стоїть вона, людям дорогу показує.
Одного разу їде Івась у санках з батьком 
та й каже їй:
— Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому
від'їжджаю! Прощавай!
«Що се таке? Чого він прощається?» — дума сосонка.
Воно й справді те було, що Івась від'їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів.
Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому... Перше всього ймення йому перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав... А другого разу горнична за ножі набила...
— Ні, годі сього! — зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була Масниця, був у панів великий бенкет; у будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім. «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема — за містом уже!
Іде Івась: уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!..
Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете...
Ох, Боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Іванко з дороги! Кидається    він то в той, то в той бік, сльози рвуться з    очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і    що... Може, воно недалеко від дому, а може, — зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! — плаче Івась. — Що ж се зі мною    І буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги    і дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь   завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться — щось мріє... Перше злякався, думав, що вовк; коли ні: то дерево... Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!.. Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб'ється додому.
Добився! Ось і хата його. Дома ще не
сплять, у хаті світиться — вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати:   
—    Цитьте, — каже, — діти, мовби щось
плаче, чи що!
—    Та то вітер у комині, — каже батько.
—    Та ні, бо таки не вітер...
Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають:
—    Що се таке?.. Звідкіля се ти?..  
А він ледве промовляє за слізьми:
—    Я покинув, я не можу там бути, там
мене і б'ють усі!.. Я не можу!
Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!..
—    Моя доленько! — скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись на нього при світлі. — Та яке ж ти худе стало! Яке ж
то тобі лишенько було!..
Відігріли Івася, нагодували, поклали спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він удома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто — саме на торг люди
їхали. Побігли хлоп'ята з ґринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знайома!
—    Спасибі тобі, сосонко! — каже Івась. — Адже якби
не ти, то я був би замерз!
—    А бач, — каже сосонка, — а ти казав, щоб мене на
дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й
двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна, — а
ось дарма, що я пожовкла, проте здаюся на користь!
Похитується сосонка, думоньку гадає... Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм:
—    Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю

Перевірте правильність поданих тверджень.
•    Запряг Максим коня, під'їхав до сосонки, зрубав її, бо вона була
найгірша у лісі.
•    Багаті пани купували ті зелені деревця, щоб ставити їх у хаті та
вбирати на втіху дітям.
•    Довго втішала гарна сосонка панських дітей, аж доки й зима не кінчилася.
•    Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям
дорогу показує.
•    Не сподобалось Івасеві на службі у панів, за попихача його три
мали, однак змушений був терпіти.
•    Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили,
що втік.

1.    Чи сподобалось вам оповідання Олени Пчілки «Сосонка»? Чому?
Чим воно нагадує казку?
2.    Знайдіть і зачитайте опис сосонки. Чим вона відрізнялась від своїх товаришок?
3.    Про що попереджувала сорока сосонку? Чи справдилося її по
передження? Чому авторка з-поміж усіх птахів вибрала саме
сороку?
4.    Як сосонка потрапила до міста?
5.    Яке «диво» побачив Івась у панській світлиці? Свою відповідь про
ілюструйте рядками тексту.
6.    Де опинилася сосонка після свята? Чому?
7.    Як ставилися до Івася на панській службі? Чи схожі, на вашу
думку, долі Івася та сосонки?
8.    Які риси характеру Івася допомогли йому вийти зі скрутної
ситуації?
1.    Які казкові елементи є у творі? Для чого авторка їх використовує?
2.    Чого навчає нас прочитане оповідання?

1.    Перечитайте ще раз твір Олени Пчілки «Сосонка» та підготуйте
близький до тексту переказ.
2.    Намалюйте ілюстрацію до оповідання.

Українська література 5 клас. Шабельникова Л. П.
Вислано читачами інтернет-сайту

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.