KNOWLEDGE HYPERMARKET


Світова література середини – другої половини XX ст.

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 11 клас>>Зарубіжна література: Світова література середини – другої половини XX ст. Розвиток існуючих і виникнення нових літературних напрямів, течій і тенденцій.

ЧАСТИНА II
ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ
Розділ 1


ПРОЗА 1950-1970-х РОКІВ


У цьому розділі читайте:
- нарис про життя та творчість «людини-легенди»;
- розповідь про письменника, якого земляки називають «великим фантазером», та одну з його блискучих вигадок про те, як до одного селища завітав ангел;
- повідомлення про цікаві знахідки японської та латиноамериканської літератури другої половини XX ст.;
- а також пояснення щодо того, ким були «молоді сердиті люди», що таке «новий роман» і чому зазнали краху «робінзони» XX століття...

СКАРБНИЦЯ ЕРУДИТА
Літературна панорама доби
Духовним підґрунтям повоєнної літератури стала світоглядна криза, спричинена Другою світовою війною. Адже те, що відбувалося за колючим дротом концтаборів і на полях! битв, завдало удару гуманістичним засадам усієї західної культури (насамперед - її аксіоматичним постулатам, згідно з яки-мв людина була «мірою усіх речей» та «вінцем творіння Всесвіту»). У кривавому хаосі Другої світової війни були зруйновані віра у безмежні можливості Людини, у Розум, Красу, Справедливість, Науку, Прогрес та інші ідеали, на яких трималася система цінностей західної цивілізації. Втім, перші ж повоєнні роки, які ознаменувалися вибухом атомних бомб у двох японських містах та початком «холодної війни» між капіталістичним Заходом і соціалістичним Сходом, показали, що людство так і не осягнуло справжні масштаби нещодавньої катастрофи.


Повоєнна духовна ситуація змусила людство з жахом озирнутися на історичний шлях, пройдений від початку XX ст. Цей шлях, що розпочинався під гаслами революційних перетворень дійсності, побудови ідеального суспільства, створення «нової» людини, за півстоліття зупинився на межі, де під загрозу була поставлена сама можливість подальшого існування людини. І якщо на початку XX ст. символом людства був «Володар Всесвіту», подібний до надлюдини Ф. Ніцше, «Буревісника» Максима Горького чи ліричного героя В. Маяковського, то в 50-і роки його показовим уособленням став понівечений юнак із оповідання Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».


Головним своїм завданням літератори зазначеного періоду вважали зображення моральної здатності особистості не спотворюватися під тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті (що, скажімо, простежується у таких, здавалося б, несхожих творах, як «Доля людини» російського письменника М. Шолохова та «Старий і море» американського прозаїка Е. Хемінгуея). Проза цього часу стає аскетичнішою, здебільшого уникає елітарних новацій, характерних для модерністської літератури першої половини XX ст. Зокрема, у ній помітно спадає повінь міфотворчості та художніх експериментів із реальністю. Втім, наближаючись до дійсності, література 50-70-х років водночас тяжіла до притчевості, бо, як зазначалося, мала пріоритетною своєю метою осягнення духовного досвіду людства першої половини XX ст. Не випадково серед письменників повоєнної пори поширилися ідеї повернення до релігійних витоків, духовності та гуманістичних цінностей класичної літератури. Ця тенденція відбивала притаманний повоєнній культурі пошук виходу із глухого кута, в який завела людство «епоха світових війн і революцій».


Найяскравішою ілюстрацією до літературної ситуації повоєнної доби є хрестоматійно відоме твердження американського письменника В. Фолкнера, що пролунало в його урочистій промові, виголошеній з нагоди отримання Нобелівської премії у 1950 p.: «Я відкидаю думку про загибель людини... Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається людський голос, а тому, що за своїм характером, за своєю душею людина здатна до співчуття, жертв, непохитності. Обов'язок письменника та поета - писати про це, допомагаючи людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самовідданість - про те, що утворює одвічну славу людства».

Твір «Володар мух», що вийшов друком 1954 p., привернув увагу широкої читацької аудиторії до його автора Вільяма Джеральда Ґолдінґа (1911-1993), англійського шкільного вчителя, якому на той час було вже за сорок. Блискуче дебютувавши у літературі цим романом, Ґолдінґ присвятив другу половину свого життя письменницькій праці. Кращі його твори -«Вільне падіння» (1959), «Шпиль» (1964), «Піраміда» (1967), «Ритуали плавання» (1980), «Паперові люди» (1983) та інші увійшли до скарбниці англійської та світової літератури. Почесним знаком міжнародного визнання письменника стало його нагородження Нобелівською премією в 1983 р.


Тематично-смисловим центром, навколо якого обертається Ґолдінґова проза, є феномен «невидимої темряви» людської душі. Ця «темрява» не має певної соціально-історичної зумовленості. Вона, на переконання письменника, є екзистенційною, глибинною властивістю людської вдачі. Ґолдінґ відкриває її і в настоятелі середньовічного собору Джосліні («Шпиль»), і в людях XIX ст. - пасажирах англійського корабля, що пливе до колоній  («Ритуали плавання»), і в хлопчиках XX ст., що внаслідок катастрофи опинилися на безлюдному острові. Саме про них розповідає знаменитий роман «Володар мух».

Твір «Володар мух» спочатку задумувався як пародія на пригодницький роман «Кораловий острів» (1857) англійського письменника; Р. Баллантайна. Підлітки, зображені у творі Баллантайна, були подані як зразок європейської цивілізованості. Вони спромоглися успішно подолати чимало труднощів. «Острів Баллантайна був островом XIX; століття, населеним англійськими хлопчиками, - пояснював ґолдінг, - мій - островом XX століття, населеним англійськими хлопчиками». Письменник мав на увазі не просто часову відстань, а духовний досвід, набутий його сучасниками у випробуваннях XX ст. і насамперед - під час Другої світової війни (не випадково у тексті згадується про те, що у «великому світі» триває війна). Відтак, вивернувши навиворіт добре відому сюжетну схему (пригадаймо історію Робінзона Крузо, викладену Д. Дефо), яка стверджувала перемогу цивілізованої людини над дикою природою, Ґолдінг створив антиутопію, або, точніше, - «антиробінзона-ду», котра продемонструвала крах беззастережної віри в силу людського розуму. Адже, маючи за точку відліку «ідеальну острівну ситуацію», хлопчаки, які символізують людство, виявляються нездатними не лише збудувати нову утопію, а й зберегти набутки попередніх поколінь у царині суспільного та морального життя. Поволі віддаючись руйнівним, диким інстинктам, вони повертаються в епоху первісного варварства...

Спочатку здається, ніби сюжет роману рухатиметься в традиційному напрямку: спираючись на здобутки західної цивілізації, підлітки організовують на острові демократичне самоврядування й обирають гідного ватажка - сміливого й міцного Ральфа. Автор навмисно не наділяє цього героя надзвичайними   рисами,   прагнучи   представити   його   персоніфікацією «пересічної людини» із здоровою моральною основою. Друг Ральфа, незграбний інтелектуал Роха, уособлює ідеї європейського раціоналізму та західної демократії. Антагоністом ватажка хлопчаків є Джек - хворобливо честолюбний підліток, котрому притаманна та патологічна схильність до лідерства, в якій повоєнний читач впізнавав натяк на «фюрерство». Отож конфлікт, що виникає між підлітками й призводить до краху «острівної ідилії», спричинений не соціоісторичними обставинами, а вадами людської природи. Відтак сюжет дитячої «робінзонади» набуває у Ґолдінґа характеру морально-філософської притчі, центральною ідеєю якої є думка про нездатність людства побудувати утопію на раціоналістичних засадах.

Саморуйнування «острівної демократії» розпочалося тоді, коли один з героїв заявив, що бачив «звіра». Незначна заувага, яка озвучила, здавалося б, звичайний дитячий страх, спрацьовує як детонатор суспільного спокою. І це не випадково. Адже за умов, коли відрізані від «великого світу» хлопчаки переживають стан екзистенційної занедбаності й не можуть спиратися ані на розум дорослих, ані на власну віру в Бога (жоден з героїв, - а серед них є, між іншим, й учасники церковного хору, - про Бога навіть не згадує), вони виявляються несп-іюможними духовно захиститися від власного страху перед міфічним «звіром». Лише один підліток, мрійник і філософ Саймон (який є персоніфікацією ірраціонально-містичного світобачення), нерішуче зазначив: «Звір - ми самі», - однак до його думки ніхто не дослухався. За страшною іронією долі хлопчаки, які остаточно перетворилися на дикунів, вбивають Саймона, прийнявши його вночі за таємничого «звіра». Наступною їхньою жертвою - що також є символічним - стає інтелектуал Роха. Зрештою Джек, який зачарував товаришів ідеями анархічної свободи, пропагує приносити «звіру» жертви.

З'являється й «ідол», якому поклоняється плем'я юних варварів: ним стає насаджена на палю свиняча голова - «володар мух». Зображена ситуація є алегорією духовної пастки, в яку потрапляє людство, втративши Бога.


Слід зауважити, що з усіх, хто вижив на острові, лише Ральф зберігає вірність моральним засадам цивілізованої людини. Однак на тлі загального здичавіння «острівного товариства* його моральність сприймається як знак внутрішнього опору владі Джека, а сам Ральф перетворюється на незручного інакодумця. Нацьковане юним «фюрером» плем'я полює на нього, немов на звіра.

Відтак за умов духовної деградації суспільства «нормальна людина», уособленням якої є Ральф, перетворюється на аутсайдера, що стає на заваді диктатурі. Аби впіймати його, розлючені дикуни підпалюють острів. Так нещодавня «острівна ідилія» завершується повною катастрофою, в якій мають загинути всі - і винні, і невинні. Від загибелі хлопчаків врятовує лише щасливий випадок: біля берега несподівано з'являється англійський корабель, який забирає їх з палаючого острова.

Отже, Ральф вижив і морально витримав жахливі випробування. Однак душа його глибоко вражена пережитим: «В уяві на мить промайнуло видіння дивовижних чарів, які колись огортали ці берег Але острів згорів, наче купа сухих дров... Саймон загинув, а Джек. З очей ринули сльози, тіло здригалося від ридань. Вперше за весь чао на острові він дав волю сльозам: здавалося, нестримні, навісні спазмі горя вивернуті, йому все нутро. Під чорним димом, над знищеним пожежею островом здіймався цей плач. Заражені тим самим почуттям, інші хлопчаки теж стрепенулися, заплакали. Посередині брудний, а невтертим носом стояв Ральф і ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, над тим, як падав, перевертаючись у повітрі, мудрий, щирий друг на ім'я Роха». Ральф у цій сцені уособлює всіх тих, хто морально вистояв і зберіг свою душу під натиском сил зла за часів Другої світової війни.


Глибоко символічним є той факт, що порятунок приходить до героїв «ззовні». Така художня знахідка письменника має довести думку, що зсередини «острівного суспільства» покласти край оргії самознищення неможливо. Насамперед тому, що ідеї раціоналізму, з яких хлопчаки намагалися побудувати підвалини «острівного суспільства», виявилися неспроможними вберегти їх від морального падіння. З цього приводу відома українська дослідниця С. Павличко писала: «Ідеї здорового глузду стали основою західних демократій. Але це не врятувало їх від фашизму XX ст., від різних форм тоталітаризму і від можливості раціонального, спокійного вбивства мільйонів людей. Тому роман Ґолдінґа "Володар мух" у метафоричний спосіб викриває, підриває саму ідею "здорового глузду" як "нездорову" первісно, а також раціоналізм як політичну теорію, не здатну захистити людей від звірства».


Усвідомлення трагічного досвіду, набутого людством протягом першої половини XX ст., зависока ціна, яку воно сплатило за обожнювання «ідолів» XX ст. - соціального класу, політичної партії, нації, вождя тощо, - спонукало В. Ґолдінґа повсякчас нагадувати своїм читачам про «темряву», приховану на дні людської душі, про те, що людський розум, який всюди відкриває закони, водночас «обдурює себе легко, наче немовля» (слова героя роману «Шпиль»). Беззастережному раціоналізму та людській самозакоханості письменник протиставив ідею необхідності морального вдосконалення як окремої людини, так і людства взагалі. «Ми, - наголошував він у лекції з промовистою назвою "Утопії та антиутопії", - маємо створити homo moralis- людську істоту, яка не може вбивати собі подібних і експлуатувати чи грабувати їх».

Школа «нового роману» склалася у Франції в середині 50-х років. Найзначнішими її представниками були А. Роб-Ґрійє, Н. Саррот, М. Ф. Бютор, К. Моріак, К. Сімон та ін. «Ново-ромавісти» оголосили традиційний роман «рутинним явищем у сучасному мистецтві» і вдалися у своїй творчості до експериментів у річищі неоавангардизму. Заперечуючи систему цінностей буржуазного суспільства, майстри «нового роману» зосереджувалися на дослідженні істинної сутності індивіда, яку вони намагалися відшукати у спонтанному потоці асоціацій та незначних порухах душевного життя.


Разом із канонами традиційного роману «новороманісти» руйнували також усталене уявлення про літературний персонаж та принципи зображення зовнішнього світу. Так, А. Роб-Ґрійє, що висунув принцип «шозизму» (від франц. chose ~ річ), вдавався до фотографічної точності у зображенні матеріальних речей - деталей інтер'єру, одягу персонажів, вулиць міста тощо. Все це існувало у його художніх текстах немовби само по собі, без мети та сенсу, створюючи картину роздрібненого на фрагменти світу.
У «новому романі» дійсність поставала хаотичною, а індивід - самотнім і незахищеним створінням, що без мети та надії порозумітися з іншими людьми блукає у незбагненному світі. Однак новороманісти не лише розвивали ідеї екзистенціалізму, але й у свій спосіб їх заперечували. У творах їхніх представників напружений екзистенціалістський конфлікт особистості зі світом поступився місцем зображенню ситуації, коли позбавлена сенсу дійсність поглинає індивіда, розчиняє його у «системі речей» (таку назву має відоме дослідження французького філософа й соціолога Ж. Бодрійяра). Цим художнім баченням були спричинені властиві «новому романові» відмова від традиційного сюжету, дивовижна аморфність персонажів, розірвані зв'язки між героями. Так нові літературні течії викривали процес «вивітрювання» духовності в особистості, готової .тралі: комфортного існування пожертвувати власною думкою і користуватися набором кліше, які продукує суспільна ідеологія. Пильна увага митців до цього процесу була зумовлена тим, що він видавався їм загрозливим симптомом перетворення західної цивілізації на царство бездушних речей.

Класичним твором «нового роману» є «Золоті плоди» (1963) Наталі Саррот. Його сюжет утворюється ланцюгом розмов, що точаться навколо роману «Золоті плоди» (назва якого винесена у заголовок книжки письменниці). При цьому збагнути, прощо йдеться у творі, який жваво обговорюється професійними критиками та пересічними читачами, неможливо. Невідомою залишається навіть тема цього роману. Письменниця іронічно досліджує процес виникнення й спаду популярності книжки, доводячи, що цей процес, - попри те, що йдеться про продукт духовної культури, - нічим не відрізняється від механізму функціонування моди на парфуми, фасон сукні чи модель авто. У такий спосіб Саррот викриває і внутрішню порожнечу читацької публіки, і невиправданість претензій «інтелектуальної еліти», і суспільство, котре ставиться до явища культури як до товару.

У ті ж таки 50-і роки XX ст. в англійській літературі виникло угруповання, назва якого - «сердиті молоді люди» - з'явилася завдяки книжці Л.А. Пола «Сердита молода людина» (1951). Ця назва набула популярності після прем'єри п'єси Дж. Осборна «Озирнись у гніві» (1957), що стала візитною карткою зазначеної групи. Головним героєм творів Дж. Осборна, Дж. Вейна, К. Вілсона, Дж. Дж. Брейна була розчарована у цінностях західної цивілізації молода людина, що належала до повоєнного покоління. Незадоволена власним життям, вона саркастично, ба навіть «гнівно» оцінювала і саму себе, і світ, в якому не знаходила собі місця. Цей герой був своєрідним уособленням недовіри нової генерації до попереднього покоління, яке допустило Другу світову війну, концтабори, виникнення ядерної зброї та початок «холодної війни».

Дотичними до настроїв «сердитих молодих людей» були ідейні пошуки представників «розбитого покоління» (бітників) - американської групи, що також у 50-і роки вийшла на арену літературного життя. Слід зазначити, що рух «бітників» виходив далеко за межі суто літературного явища. Він набув розмаху потужної соціокультурної тенденції, що її головним пафосом був виклик нормам обивательського життя (досить нагадати, що «еталонним» іміджем «бітника» був довговолосий молодик, одягнений з підкресленою неохайністю, що демонструвала зневагу до суспільних умовностей). Представники «розбитого покоління» Д. Дж. Керуак, А. Гінзберґ, Л. Ферлінґетті, К. Голмс та інші відмовлялися від традиційної сюжетності на користь відтворення спонтанних, невпорядкованих почуттів персонажів та зображення хаотичного стану світу. їхні твори були просякнуті «духом сповідальності» (О. Звєрев).


Автори, що творили у лоні «театру абсурду» та «нового роману», літератури «сердитих молодих людей» та «розбитого покоління», відображали світоглядну кризу, що охопила західну культуру у повоєнне десятиліття. Ця криза була спричинена не лише почуттям жаху, викликаним трагічними підсумками Другої світової війни, а й духовним станом суспільства, яке надто швидко почало забувати її моральні уроки й обрало курс на задоволення прагматичних споживацьких потреб. Спостерігаючи ознаки самовдоволеності та нехтування духовними пріоритетами, молоде покоління літераторів, якому залишилися у спадок світоглядні проблеми, нерозв'язані попередньою генерацією, било на сполох.

Знаковим твором літератури 50-х років став роман американського письменника Джерома Дейвіда Селінджера «Ловець у житі» (1951). Відтворена у ньому сповідь американського підлітка Голдена Колфілда, виключеного зі школи за неуспішність, вже понад півстоліття хвилює читачів. Цікаво, що прихильниками цього твору є не лише «ровесники» Голдена, а й дорослі люди, що не можуть, як і головний герой, вписатися у монотонне буденне існування, унормоване усталеними правилами поведінки, лицемірством та бездуховністю. Звісно, реакція неприйняття зовнішнього світу підсилена «перехідним віком» героя - віком, якому притаманні загострення почуттів незахищеності та страху перед дорослим життям, прагнення збагнути справжню сутність речей. Однак разом з тим Голден є сином свого часу - тобто сучасником повоєнного світу, що втратив духовний центр, на якому трималися ідеали західної цивілізації. Це - світ, в якому духовні цінності перетворилися на шаблони, що ними «дорослі» маніпулюють, аби прикрити власну вигоду чи нездорові пристрасті. Тому героєві, що вряди-годи дає різкі, навіть жорстокі оцінки оточуючим, доводиться шукати ціннісні орієнтири самотужки.

Голден, як і інші герої Селінджера, за словами російського дослідника О. Звєрева, «зовсім не протестують, не відкидають, не протиставляють. Вони лише намагаються не брати участі у людській комедії (чи трагедії), що розгортається довкола. У них своя логіка і свої пріоритети. Можливо, для одних вони привабливі, для інших неприйнятні, та головне - свої. Не такі, як у всіх, чи, точніше, як у більшості». Герої Селінджера хочуть, аби «все було по-справжньому» і цим вони близькі сьогоднішнім читачам.

Пошуками істинних цінностей буття була просякнута не лише література, що відображала сучасну дійсність, а й твори, н яких змальовувалося фантастичне майбуття. З огляду неї відкриття тогочасної науки та техніки, письменники-фантасти І 50-70-х років (Р. Бредбері, С. Лем, А. Азімов, К. Саймак, Р. Шеклі та інші) на новому рівні розробляли сюжети космічних подорожей, зустрічей з інопланетними цивілізаціями, світових катастроф тощо. Спираючись на художній досвід, закарбований у знаменитих творах Г. Веллса, з одного боку, та антиутопічних картинах, змальованих К. Чапеком, О. Гакслі, Джорджем Ор-веллом, з другого, письменники-фантасти другої половини XX ст. вияскравлювали негативні перспективи цивілізації, що, знехтувавши гуманістичними цінностями, пішла шляхом беззастережного захоплення науково-технічними відкриттями. Істотно посилилася у фантастичних творах і роль філософського начала. Особлива увага приділялася проблемі зростання моральної відповідальності людини за умов розширення її можливостей внаслідок науково-технічного прогресу.

Інтенсивний розвиток засобів зв'язку та інформації сприяв прискореному темпу культурного взаємообміну, а отже - і взаємовпливу різних літературних традицій. Так, захоплення східною філософією дзен-буддизму давалося взнаки у художніх текстах американця Дж. Д. Селінджера, а художня манера японця Кобо Абе та колумбійця Ґ. Ґарсіа Маркеса формувалася під впливом шедеврів М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Ф. Кафки. У різних точках земної кулі майже синхронно виникали споріднені літературні явища та з'являлися переклади новинок художньої літератури. Відтак символом часу стало те, що у 50-70-і роки на авансцену світового літературного процесу вийшла японська література, у якій поряд із тенденцією до збереження багатовікової національної культурної традиції набула потужного розвитку також тенденція до використання художніх набутків європейського та американського модерністського мистецтва.

У повоєнні роки в центрі уваги японських письменників були трагічні наслідки Другої світової війни. Варто нагадати, що Японія, яка виступила у ролі агресора у цій війні (разом з гітлерівською Німеччиною та Італією Муссоліні), була не лише розбита, а й перетворена на експериментальний майданчик для апробації ядерної зброї. Світ здригнувся, довідавшись про те, скільки людей загинуло від вибухів атомних бомб у японських містах Хіросіма та Нагасакі. Багато з тих, хто вижив, були приречені на повільну смерть у страшних муках. Символом японської трагедії стала історія хіросімської дівчинки Са-дако, яка вірила, що вирізані нею з паперу журавлики - традиційний японський символ надії на щастя - врятують її від страшної хвороби. Дівчинці не судилося дожити до того дня, коли тисяча паперових пташок, що мали стати запорукою чуда, подарували б їй зцілення... Та образ тисячокрилого журавля ожив на сторінках однойменної повісті класика японської літератури XX ст. Ясунарі Кавабати.


Ясунарі Кавабаті (1899-1972) у літературному світі судилася гучна слава. Він став другим (після індійського майстра слова Рабіндраната Тагора) представником східних літератур, відзначеним Нобелівською премією. Писати Кавабата почав ще у 20 30-і роки. До того періоду, зокрема, належить його незавершене оповідання «Кристалічна фантазія», позначене помітним впливом поетики європейського письменника-модерніста Дж. Джойса. Згодом, згадуючи тодішні спроби пера, Кавабата наголошував: «Захопившись сучасною літературою Заходу, я інколи намагався наслідувати її зразки. Проте по суті я - східна людина і ніколи не втрачав власного шляху».


Витоки його «власного шляху» сягають філософської та естетичної системи дзен - однієї із шкіл буддизму, що склалася у Китаї на межі V-VI ст., а згодом, у XII ст., поширилася і в Японії. Важливим джерелом художньої творчості Кавабати була й середньовічна японська лірика, в якій, за його висловом, «прості образи, прості слова цілком природно, навіть підкреслено просто поставлені поруч одне одного й передають потаємну сутність японської душі». Саме орієнтація на національну традицію визначила художню своєрідність зрілих творів Кавабати - «Країна снігу», «Дзеркало вечірнього пейзажу», «Тисячокрилий журавель», «Голоси гір», «Стара столиця» та інших. Традиційні цінності японської культури Ясунарі Кавабата протиставляв мілітаристському божевіллю, що охопило його батьківщину за часів війни. Та й після війни він проголошував: «Я знову і знову повертаюся до віковічного японського суму».


Знаменита японська чайна церемонія стала не тільки тлом, а й ідейним стрижнем одного з найкращих творів Кавабати повісті «Тисячокрилий журавель» (1951). «Непомітний, звичайний чайний посуд, - пише дослідник творчості Кавабати К. Рехо, - проста чашка з простим малюнком молодого паростка папороті немовби живе своїм самостійним життям, містить у собі складну символіку. В цієї чашки - своя історія, своя доля. Життя її розпочалося в епоху Момояма (XVI ст.), коли жив знаменитий майстер чайного обряду Рікю... бажаючи вмістити красу в одне-єдине стебло повитиці, він зрізав усі квіти свого саду. Протягом чотирьох століть чашку ретельно берегли цінителі цього обряду... Однак тепер чашка потрапила до недостой-них рук. Навколо неї вибухають дрібні людські пристрасті, на її чистому "тілі" відбилися сліди розпусти. Втім, усе це - скороминуще. Той час, протягом якого чашка перебувала у нечистих руках, ' порівняно з її віком, - лише "миттєва тінь"».

Відтак незначна побутова річ - чашка - перетворюється у повісті Кавабати на символ японської культури. А уособленням краси японського народу тут постає Юкіко - дівчина, що тримає у руках рожеве фуросікі (так називається кольорова хустина, в якій носять речі) із зображенням білосніжного тися-чокрилого журавля.


Художній світ іншого всесвітньо відомого японського письменника, Кобо Абе (народився 1924 p.), виріс на перехресті національної та західної літературних традицій. Його твори «Стіна. Злочин S. Карума», «Жінка у пісках», «Чуже обличчя», «Спалена карта», «Людина-коробка» та інші відчутною мірою співзвучні художнім текстам Ф. Кафки, А. Камю чи Ф. Дюрренматта: в них простежується притаманна згаданим авторам метафоричність художньої мови, тяжіння до притчовості, гротескно-сатиричне зображення сучасності. «Переплетіння вигадки та реальності, внаслідок якого реальність постає гранично яскравою і вражаючою», - таким є мистецьке кредо цього японського письменника. Один із переконливих прикладів такого переплетіння ми знаходимо у романі «Чуже обличчя» (1966). У ньому розповідається проте, як герой, котрий ховає спотворене вибухом обличчя під маскою, несподівано доходить висновку, що маска звільняє того, хто її носить, від моральності.

Письменник проводить виразну паралель між людиною в масці та солдатом, якому саме знеособленість допомагає впевнено виконувати свій «обов'язок», виявляючи жорстокість, готовність переступити через моральні кордони. Осмислюючи цю паралель, Ж. Садуль слушно зауважив, що понівечена людина в романі Кобо Абе символізує спустошене війною обличчя Японії.
Багатозначну іронічну метафору покладено в основу сюжету роману «Людина-коробка» (1973). Уява митця створює тут нову істоту - «людину-коробку», яка є самобутньою персоніфікацією ідеї втечі індивіда від соціуму, від тиску суспільних стереотипів мислення та загальноприйнятих норм поведінки.


Цікаво, як у романі пояснюється духовний імпульс, що спричинює перетворення особистості на «людину-коробку»: «Хто хоч раз намилює у своїй уяві безіменне місто, що існує лише для безіменних жителів, двері помешкань у цьому місті... широко розкриті для всіх, будь-яка людина - твій друг, і немає потреби завжди бути насторожі... хто хоч раз мріяв про це, на того завжди чатує... небезпека стати людиною-коробкою». Іншими словами, «коробка» - це своєрідна броня, якою людина відокремлюється від ворожого їй світу, аби захистити надто вразливу душу.


Образ людини-коробки є такою ж самою емблемою духовної ізоляції особистості, як «людина у футлярі» з однойменного оповідання А. Чехова або Замза-комаха з «Перевтілення» Ф. Кафки. Однак слід зазначити, що у Кобо Абе, на противагу названим письменникам, замурований у своїй «коробці» індивід відкриває новий світ, невідомий звичайним, благополучним членам суспільства (це художнє рішення перегукується з деякими ідеями «бітницького» руху). А водночас коробка у романі Кобо Абе є яскравим унаочненням глухого кута -стану божевілля, на яке прирікає себе відмежована від світу особистість. Не випадково твір завершується фразою: «Чути сирену "швидкої допомоги"».


Слід зазначити, що японський прозаїк задумував свої напівфантастичні тексти як перестороги, котрі мали, за його словами, продемонструвати, «на що може перетворитися світ, якщо в ньому панують ненависть, якщо людські стосунки деформовані. Найголовніше сьогодні для людства, - підкреслював письменник, - мир, спокійне творче життя».

Тим часом, коли американський письменник В. Фолкнер виголосив у своїй Нобелівській промові, що «людина не просто вистоїть, вона переможе», мільйони людей за «залізною завісою» радянської імперії самим своїм життям доводили істинність цих слів. Адже у повоєнні роки механізм сталінських репресій працював так само чітко, як напередодні війни, і численні ешелони, переповнені «ворогами народу», з усіх куточків радянської імперії мчали до таборів.

Серед тодішніх в'язнів ГУЛАГу був і майбутній Нобелівський лауреат О. Солженіцин. Для нього, як і для біль шості репресованих, пророчі Фолкнерони слова були не метафорою - страшна реальність «архіпелагу ГУЛАГу» (там називалася згодом написана Солженіциним книжка) перевершувала найжахливіші вигадки антиутопістів та фантастів XX ст.


«...у вбивстві мільйонів і заселенні ГУЛАГу, - писав у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцин, - була холоднокровно продумана послідовність і неослабна впертість. Відтак порожніх в'язниць не було ніколи, а були або повні, або надто повні... Отож, - звертався письменник до тих, кого оминула система сталінських переслідувань, - ви собі на втіху займалися таємницями атомного ядра, вивчали Гайдеґґера та Сартра і колекціонували репродукції Пікассо, їхали купейними вагонами на курорт або будували підмосковні дачі, а тим часом ворон безперервно шмигали вулицями, й гебісти стукали та дзвонили у двері».


Такою була суспільно-політична атмосфера у СРСР на початку 50-х років. Перелам у культурі та літературі країни, що охоплювала 1/6 території земної кулі, відбувся наприкінці 50-х - на початку 60-х років. Цей період увійшов до історії як «доба відлиги» (своєю назвою він завдячує повісті «Відлига», написаній у 1955 p. І. Еренбургом). Після 1956 p., коли на XX з'їзді КПРС у доповіді М. Хрущова пролунали слова про «культ особистості» Сталіна, були реабілітовані сотні тисяч репресованих. Ті, хто вже не сподівався дожити до волі, повернулися до своїх домівок. Розпочався процес відродження мистецтва, хоча, варто зазначити, і в цей час ідеологічний тиск не припинився.


З-поміж письменників, які почали друкуватися у відносно ліберальний період «відлиги», було чимало тих, хто присвятив свої твори викриттю злочинів сталінізму. Особливе місце у цьому ряду посідає вже згадуваний «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина (народився 1918 р. ) - твір, який відкрив світові правду про те, що відбувалося у СРСР за часів кривавого режиму. Спираючись на документальні факти, письменник відтворив повноформатну картину арештів, сфабрикованих судових процесів, тортур і страт невинних людей. Над цим твором він працював від 1957 до 1967 р. Роман був виданий за кордоном. До співвітчизників письменника він дійшов лише за часів «перебудови». Як і «Реквієм» А. Ахматової, «Архіпелаг ГУЛАГ» був, за словами його творця, «загальним пам'ятником усім закатованим і вбитим».


Значний внесок у розвиток історії літератури зробив і Вар-лам Шаламов (1907-1982). Головною книжкою, що її залишив цей письменник у спадок новим поколінням, стала збірка під назвою «Колимські оповідання». Основним джерелом творів, що увійшли до її складу, були особисті спогади письменника про пережите упродовж двох десятиліть у сталінських в'язницях і таборах.

В оповіданні В. Шаламова «Останній бій майора Пугачова» показано трагедію воїнів, що волею долі опинилися спершу в німецькому полоні, а потім, після звільнення радянськими військами, потрапили до сибірських таборів. Скуштувавши табірного життя на Колимі, кілька колишніх солдатів на чолі з майором ІІугачовим (прізвище якого викликає у пам'яті читачів асоціацію зі знаменитим російським бунтівником) наважилися втекти на волю, за що й були покарані смертю. Згадуючи їх перед власною загибеллю, майор Пугачов думає: краще за всіх, гідніше за всіх були його одинадцять померлих товаришів. Ніхто з тих, інших людей його життя, не витримав стільки розчарувань, брехні, несправедливості. І в цьому північному пеклі вони знайшли у собі сили повірити в нього, Пугачова, і простягнути руки до свободи. І в бою померти. Так, то були кращі люди його життя.

За часів «відлиги» у центр літературного життя вийшли такі талановиті прозаїки, як В. Шукшин, В. Солоухін, Ю. Бондарев та ін. У студентських аудиторіях і кухнях комунальних квартир звучали вірші молодих поетів - Є. Євтушенка, А. Вознесенського, Б. Ахмадуліної, Р. Рождественського. Великої популярності набула «авторська пісня» (Б. Окуджава, В. Висоцький та ін.), що несла нонконформістський заряд. На сцену почали пробиватися п'єси О. Арбузова, В. Розова та ін., у яких порушувалися духовні проблеми, що відверто суперечили ідеологічній вимозі показувати у літературі «боротьбу доброго з кращим».

Доба «відлиги» у культурній свідомості громадян СРСР не завершилася 1964 p., коли після усунення ініціатора процесу лібералізації суспільного життя М. Хрущова комуністична влада розпочала новий наступ на мистецтво. Адже відвойована у період «відлиги» царина приватного життя вийшла з-під тотального контролю влади, і життєві проблеми окремої людини вже не вимірювалися «ленінськими ідеями». Стверджуючи у своїй творчості духовні цінності індивідуального буття особистості, покоління «шістдесятників» поволі формувало світоглядні підвалини того процесу реформування суспільства, який розпочався у 80-і роки під прапорами «перебудови» й увінчався розпадом радянської тоталітарної імперії.

ЗАПИТ/ШИЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ РОЗГОРНУТОЇ ВІДПОВІДІ
1. Схарактеризуйте духовно-культурну ситуацію 50-70-х років XX ст.
2. Які проблеми порушені у романі В. Ґолдінґа «Володар мух»? Чому критики називають цей твір «антиробінзо-надою»?
3. Розкрийте основні духовні та естетичні ідеї «новоро-маністів».
4. Які настрої покоління 50-60-х років увиразнювалися у творах «сердитих молодих людей» та «бітників»?
5. Як пов'язана зі своєю добою повість Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі»?
6. Назвіть найяскравіших представників японської літератури 50-70-х років. До яких тем вони зверталися у своїй творчості?
7. Які тенденції визначили розвиток російської літератури у зазначений період?


Є.Волощук "Зарубіжна література 11 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 11 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 11 класу

Зміст уроку
1236084776 kr.jpg конспект уроку і опорний каркас                      
1236084776 kr.jpg презентація уроку 
1236084776 kr.jpg акселеративні методи та інтерактивні технології
1236084776 kr.jpg закриті вправи (тільки для використання вчителями)
1236084776 kr.jpg оцінювання 

Практика
1236084776 kr.jpg задачі та вправи,самоперевірка 
1236084776 kr.jpg практикуми, лабораторні, кейси
1236084776 kr.jpg рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
1236084776 kr.jpg домашнє завдання 

Ілюстрації
1236084776 kr.jpg ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
1236084776 kr.jpg реферати
1236084776 kr.jpg фішки для допитливих
1236084776 kr.jpg шпаргалки
1236084776 kr.jpg гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
1236084776 kr.jpg зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
1236084776 kr.jpg підручники основні і допоміжні 
1236084776 kr.jpg тематичні свята, девізи 
1236084776 kr.jpg статті 
1236084776 kr.jpg національні особливості
1236084776 kr.jpg словник термінів                          
1236084776 kr.jpg інше 

Тільки для вчителів
1236084776 kr.jpg ідеальні уроки 
1236084776 kr.jpg календарний план на рік 
1236084776 kr.jpg методичні рекомендації 
1236084776 kr.jpg програми
1236084776 kr.jpg обговорення


Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.